У навчальному посібнику, трактованому як спеціальний вступ до філософії права, викладений основний матеріал лекційних і семінарських занять з урахуванням потреб юридичної практики. 1 страница

r. VF: Сліткл -

КЛНОНІЧНЄ і УПРЛВО

У навчальному посібнику, трактованому як спеціальний вступ до філософії права, викладений основний матеріал лекційних і семінарських занять з урахуванням потреб юридичної практики.

Для студентів вищих навчальних закладів III і IV рівнів акредитації юридичного профілю. Буде корисним студентам магістратури, аспірантам та науково-педагогічним працівникам, усім, хто цікавиться проблемами канонічного права та культурології Церкви, і дбає про нормативізацію національної духовної сфери та відносин у ній.

Вид-во 2013 р.

ЗМІСТ

Благословенне слово Передмова Вступне слово

ВИБІРКОВИЙ ЛЕКЦІЙНИЙ КУРС

Розділ І. ЗАСАДНИЧІ ДЕТЕРМІНАНТИ КАНОНІЧНОГО ПРАВА

1.1. Методологія канонічного права

1.2. Фундаментальна архітектоніка канонічного права

1.3. Парадигмальні та подвижницькі виміри канонічного права

Розділ II. ТЕОРІЯ КАНОНІЧНОГО ПРАВА

2.1. Предмет канонічного права

2.2. Принципи канонічного права

2.3. Функції канонічного права

Розділ III. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЦЕРКВИ

3.1. Поняття культурології Церкви

3.2. Канонічно-правова культура

3.3. Принципи канонічно-правової культури
3.4. Функції канонічно-правової культури

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ТЕМА 1. Канонічне право як філософське та юридичне знання

ТЕМА 2. Специфіка різноджерельності канонічного права

ТЕМА 3. Філософсько-теоретичні аспекти канонічного права

ТЕМА 4. Внесення норм природного та надприродного права у канонічне право

ТЕМА 5. Позитивістські ознаки канонічного права

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ТЕМА 6. Божі священнодійства Церкви

ТЕМА 7. Духовний обов'язок людини перед Богом

Використана література

Благословенне слово

Слово Боже, що віками було провіщене посередництвом Святого Духа, піднімало і оживляло, зміцнювало і виводило до слави Царства Небесного. Святитель Григорій Богослов говорить, що найбільше образ Божий проявився в людині через дар мови, можливість звіщати славу Божу.

Цим же словом ми провіщаємо славу дітей Божих.

І дійсно, людська душа є дорогоцінною перлиною, яку Сам Господь Бог через посередництво Своїх слуг очищає і тільки тоді, вона починає виблискувати на сонці радісними барвами.

Книга "Канонічне право" - воістину безцінний дар сучасній молодій людині з її проблемами, гризотами і сумнівами. Цей посібник містить не просто Церковні канони, а й правила взаємостосунків Церкви і держави, життя вірних Церкви, основується на Божественному Законі, враховує вимоги Богооткровения і природних законів стосовно нашого часу. Професор Степан Сливка - світський провідник слова Божого нашого часу доводить реальність духовного світу, його дієвість в сучасних умовах, на прикладах показує життєву необхідність віри і християнських духовно-моральних чеснот, в тому числі й для професійних юристів.

Ще в XII ст. викладання канонічного права відділялося від богослов'я, у вищих школах, університетах Болоньї, Парижі, інших міст Європи, що зумовлює викладання його і в Національному університеті "Львівська політехніка".

Нині професор Степан Сливка робить Богоугодну справу: повертає канонічне право у світський університет, читає дисципліну, пише й видає однойменний посібник, що стосується не лише церковних, але й світських правових відносин.

Ця книга є справжнім живим джерелом, написана дивовижно ясною, простою, дохідливою для розуміння кожного читача мовою, що водночас вражає своєю силою і глибиною пізнання канонічного права.

Християнин, знайомлячись із книгою, ще більше утверджується в вірі, в Господа Нашого Ісуса Христа, а невіруючий - побачить істину у всій її непорочно чистій красі, полюбить її і в такий спосіб наблизиться до віри.

Професор Степан Сливка продовжує святу християнську патріотичну традицію, вводячи у навчання студентів основи канонів релігійного права. Ця книга жива і дієва, як Слово Боже. Навчальний посібник написаний людиною з високою силою духу, силою і духом наповнене кожне слово, кожний рядок книги. Книга "Канонічне право" є дієвою і живою силою полум'яного Духа любові Божої до своїх читачів.

Благословляю студентів-юристів на вивчення канонічного права за цією книгою та дотримання канонів Святої Церкви.

отець Микола Марків, Настоятель храму Святителя Миколая с. Ганачівка Перемишлянського району, Львівської області, митрофорний протоієрей

Передмова

Перш ніж оцінювати доробок знаного вченого, варто почати зі штрихів до портрета С. С. Сливки як людини-особистості, оскільки саме так добре прослідковується тісний зв'язок із людською сутністю вченого і його науковим спрямуванням, утіленим в черговій науковій вкрай потрібній праці. Лише духовна особистість, яка живе думками про досконалість Всесвіту, людської душі, що здатна змінити щось в одвічно недосконалій круговерті життя, спроможна хоча б дещицею свого наукового поступу осмілитися на початок великої роботи задля процвітання своєї держави і відродження її духовних витоків.

У творчому доробку С. Сливки канонічне право якраз і є цією знаковою темою. Ніша, яку дослідник займає цього разу, укликає неабияку зацікавленість. Інтерпретація наукового фундаменталізму цієї дисципліни у дослідника вивірена і зумовлена змістом підготовленого до друку посібника: до першого розділу автор закономірно відносить методологію та теорію канонічного права, яку розглядає в контексті власне методології (1.1); предмету канонічного права (2.1); принципів канонічного права (2.2); його функцій (2.3).

Професор С. Сливка конструктивно дійшов формування матеріалу, його відбору, назвавши першу частину навчального посібника "Вибірковим лекційним курсом". Тому, за структурою авторові не можна зауважити про неповноту розкриття теми. У зв'язку з цим практично кожний постулат науково-методичної праці може бути розвинений до належного рівня наукового осмислення чи то у черговій монографії, чи то у підручнику із канонічного права, який вкрай потрібний у філософсько-правовій науці.

Кожний розділ і підрозділ достатньо деталізовані і належним чином структуровані. їх зміст у загальних рисах розкриває семантико-правову сутність канонічного права на підставі його методології, яку дослідник трактує як вчення про підходи до формування онтологічної релігійної свідомості, які сповідує конкретна етнічна спільність людей для задоволення духовних потреб із використанням відповідних методів та методик. Розкриття цієї дефініції автор здійснює на основі аналізу принципів релігійної свідомості, які сповідує конкретна етнічна спільність людей для задоволення духовних потреб із використанням відповідних методів та методик. Увесь аналіз автор здійснює на основі викладу принципів релігійної свідомості через призму природного і позитивного права, що є особливо важливим. Всі наступні теми закладають основи для подальших творчих пошуків. Вони є цікавими, у науковому плані змістовними і малодослідженими. А це означає, що ця праця має наукові перспективи.

А. С. Токарська, доктор юридичних наук, професор

Вступне слово

Навчальні плани з підготовки фахівців кваліфікаційного рівня "бакалавр" зі спеціальності "правознавство" постійно потребують корекції, врахування сучасних тенденцій розвитку суспільства. XXI століття стоїть на порозі реформацій, відродження, ренесансу духовності, переорієнтації цінностей, серед яких особливе знакове місце займають релігія, релігійні знання, дух церковних відносин. У зв'язку з цим актуалізуються знання релігійних, міжконфесійних норм, які мають посутній вплив на життєдіяльність членів українського суспільства. Найбільш повно норми релігійно-церковних відносин відображені в "Канонічному праві".

Поява канонічного права серед навчальних дисциплін юридичного профілю має давню історію, однак перервану. Нині ця навчальна дисципліна починає поступово своє відродження. Виникає проблема зі створенням підручників, навчальних посібників, з одного боку, нестача яких стимулює творчі пошуки в осмисленні проблематики, а з іншого - ускладнює цей процес у зв'язку з маловідомими неоднозначними підходами до інтерпретації питань релігії та права. Зрозуміло, що брак альтернативи викладання канонічного права у теперішній період породжує погляди на зміст видань, у тому числі і власні. В основному вони традиційно адресовані слухачам богословських професій. Для юристів такий навчальний посібник на даний час відсутній. Видається, що його не буловзагалі.

Цілком очевидним є той факт, що канонічне (церковне) право формує людина, Церква, її інститути для організації природно-праведного життя на землі. Канонічне право з кінця XVII ст. було обов'язковою навчальною дисципліною на юридичних факультетах університетів, які функціонували на українських землях. Що стосується центральної і східної частин сучасної України, то воно викладалося з 1835 року. Зрозуміло, що за радянського періоду така навчальна дисципліна була забороненою. В інституті права та психології НУ "Львівська політехніка" вперше серед львівських вищих навчальних закладів юридичного профілю було відновлено викладання
канонічного права з 2011-2012 н. р., хоча в деяких інших навчальних закладах України це було зроблено раніше.

Пропонований навчальний посібник "Канонічне право" висвітлює авторські напрацювання з філософії права та юридичної деонтології. Повний зміст його перебуває ще в стадії дослідження і апробування. У даній роботі пропонуються апробації лише вибраних тем засадничого характеру для семінарських занять, що є початком майбутньої творчої діяльності автора.

Для лекційних занять відведено два основних розділи "Методологія та теорія канонічного права" і "Культурологія Церкви", що в основному відображає загальну частину канонічного права. Темами семінарських занять, які написані переважно в довідково-енциклопедичному та пошуковому жанрі, репрезентується модель програми навчальної дисципліни, в якій міститься як Загальна, так і Особлива частини. У навчальному процесі здійснюватиметься пошук тем, які б стосувалися юридичних спеціальностей.

Автор ставить перед собою основні завдання для висвітлення повного курсу перспективного навчального посібника канонічного права як спеціального вступу до філософії права.

Зокрема, необхідно більш детально розкрити доктрину Церкви, зіставити порівняльне богослов'я з порівняльним правознавством і на основі цього:

а) внести зміни у дефініцію канонічного права, наповнити принципи та функції більш змістовною канонічно-правовою інформацією;

б) висвітлити основні канонічні норми всіх світових релігій та їхніх окремих течій та їх зв'язок з національними звичаєвими нормами;

в) віднайти "дифузійні" церковні норми, які "модернізувалися", відійшли від норм Вселенських соборів;

г) з'ясувати зміни у канонічному праві, які випливають із втручання держави у церковні справи;

д) навести приклади використання норм канонічного права у державному правотворенні;

е) підготувати до друку інші розділи відповідно до складеної автором програми навчальної дисципліни, звернувши особливу увагу на методологію та історію розвитку канонічного права.

З цією метою автор заінтересований в обговоренні навчального посібника (інтернет- конференції, обмін думками між науковцями, церковними діячами та вірянами різних релігій і конфесій). Крім того, цікавими будуть конструктивні пропозиції всіх заінтересованих осіб.

Автор висловлює щиру вдячність рецензентам, консультантам, всім, хто брав участь у формуванні змісту матеріалу навчальної дисципліни "Канонічне право".

ВИБІРКОВИЙ ЛЕКЦІЙНИЙ КУРС

Розділ І. ЗАСАДНИЧІ ДЕТЕРМІНАНТИ КАНОНІЧНОГО ПРАВА

1.1. Методологія канонічного права

Канонічне право ґрунтується на внутрішньому релігійному світогляді, який сформував для себе кожен вірянин зокрема. В результаті різновекторного світогляду виникає плюралізм думок, ідей, прагнень, які потребують незмінних засадничих концептів щодо духовної корекції, яка випливає тільки із Божих законів. Однак самі засадничі концепти отримують різне тлумачення засновників тієї чи іншої релігії. Тому, використовуючи порівняльне богослов'я, потрібно диференціювати універсальні (для всіх релігій) настанови, методи й методику, які й будуть становити основу методології канонічного права.

На підставі цього, вважатимемо, що методологія канонічного права - це визнане вчення про підходи формування онтологічної релігійної свідомості, які сповідує конкретна етнічна спільність людей для задоволення духовних потреб з використанням відповідних методів та методик.

Здійснимо аналіз цієї дефініції канонічного права на основі принципів буття людини на землі та її призначення.

Передусім зосередимося на релігійній свідомості як природному світогляді, способі ставлення до створеного Богом світу. Людина, яка наділена розумом, що є Божим даром, даром створеної Ним природи, повинна через почуття й погляди так усвідомлювати навколишній світ, пізнавати явища дійсності, контролювати своє уявлення, щоб не порушити олюднений та неолюднений Всесвіт. Йдеться не тільки про духовно-моральний вплив на інших людей, суспільство, а й на природні закони розвитку рослинного, тваринного світу, закони неживої природи. Це означає, що повинна бути така свідомість у людини, яка не суперечить метафізичній, надприродній свідомості, пов'язаної з Божим задумом і творінням. Видається, що такий підхід відображає практичну свідомість певної релігії. Питання полягає у виборі саме тої релігії, тобто цілепокладанні (цілеформуванні, цілереалізації) духовної установки. Духовна установка управляє свідомістю, скеровує на вибір саме тієї релігії, яка відповідає уявному природному буттю. Саме цілепокладання є основним у будь-якій методології, в тому числі методології релігії і релігійних норм, які канонізовані вищим єпископатом.

Цілепокладання у релігії, як смислоутворюючий зміст практичного бачення світу, повинно випливати з буття, онтології. Потрібно постійно задаватися питанням про те, як насправді повинно бути і відповідно знаходити відповідь у пізнанні. Пізнання скероване на освоєння тих відомостей, які лежать поза свідомістю, воно може бути
врахованим і неврахованим. Невраховане пізнання може призвести до непередбаченого змісту, тобто до можливого вибору не онтологічної релігії, не природно-канонічної віри.

Для методології канонічного права цілепокладання є свідомим вибором віросповідання, що є найвищим виявом активності людини, її свободи. Вибір віросповідання є початковим етапом формування методології канонічного права. Незважаючи на самостійний вибір віросповідання, воно диктує народові мету духовного розвитку, який перетворюється на засіб, а засіб - на самомету. Тобто вибір релігійних установок, релігійного цілепокладання мас узгоджуватися з метою розвитку суспільства, причому цей розвиток повинен бути тільки природним, еволюційним. Причому жодні революційні установки в методології релігії, канонічного права не приживуться і будуть недієвими.

Методологічне значення свідомості полягає в емоційному ставленні до пануючих незбагненних небесних сил, які є надприродними, незвичайними та непідвладними закономірностям матеріального світу. Саме такі емоції обґрунтовують земні явища метафізично, синергетично, не прямолінійно. Тому цінність релігійної свідомості в тому, що вона підноситься над будь-якими земними явищами, трактуючи їх із надприродних позицій.

Релігійна свідомість функціонує щонайменше у двох підходах: церковної і позацерковної свідомості. Для канонічного права обидва розуміння є актуальними, хоча методологічні підґрунтя і першого, і другого мають деякі відмінності й різну ціннісно-життєву орієнтацію. Зокрема, методологічні аспекти церковного розуміння скеровані на позаземне життя (Царство Небесне), поза-церковного - зорієнтоване на матеріальний добробут, здоров'я у земному житті. Це різні методологічні установки, які впливають на формування людських потреб, надання переваги земному чи позаземному життю,матеріальним чи духовним потребам. Кожна людина наділена своїм варіантом сформульованої свідомості, хоча єднання обох - бажане для носіїв двох різновидів свідомості, внаслідок чого формуються пізнавальні потреби.

Духовні потреби є більш методологічно значущими, вони створюють модель бажаного майбутнього, визначають мету та засоби, формують програму життєдіяльності у життєвих ситуаціях. Стратегічною у духовних потребах є форма мислення, яка вибирає доцільну діяльність. Для методології канонічного права важливе уточнення про раціональне чи ірраціональне мислення, яке має емоційно оцінкове ставлення людини до світу. Раціональне мислення здебільшого породжує матеріальні потреби, ірраціональне - духовні потреби. Відчуття найповнішого задоволення духовних потреб - відбувається за умови дії канонічного права.

Канонічне право з певною особливістю спроектоване на суспільство, свідоме об'єднання людей, які живуть спільними духовними інтересами і сповідують однакові, сформовані релігією цінності. У релігійному вимірі суспільство не існує лише у біологічному вимірі життя, не обмежується лише біологічними задоволеннями, а живе реалізацією надбіологічних вартостей. Тобто суспільство так чи інакше має щось непізнане у біологічному існуванні, що постійно турбує людину. Людина свідомо чи
несвідомо збуджує свою активність, не мириться зі становищем невизначеності і намагається, життєстверджуючись, знайти відповіді буквально на всі мирські питання. Матеріальні потреби не тільки не дають відповідей, а ще й спричиняють додаткове проникнення духовних потреб задля реалізації пізнавальних людських потреб, віднайдення сенсу дарованого нам життя.

Пізнавальні потреби є методологічними у канонічному праві, вони забезпечують сакральну дію, напрям. Особливо актуалізуються пізнавальні потреби із досягненням суті надбіологічного способу життя людей. Людина задумується над всесильністю Божого творіння, яке спонукає нас - таких різних - бути праведними. Стає очевидним, що слухати потрібно Бога. Певна методологія, що лягає у пріоритети релігійної свідомості людей, закладена в канонічне право. Звідси й випливають пізнавальні потреби канонічно-правової методології, які мають різне тлумачення: християнське, ісламське, буддистське, іудейське, індуське, які своєю чергою утворили окремі течії. Тому кожна релігія, кожна течія чи конфесія формує свої конотативні потреби, створюючи окрему методологію, сформоване догматичне бачення, яке осягнути глибоко може лише та людина, яка сповідує одну релігію, її норми, догматичні установки.

Пізнавальні потреби випливають із місця канонічного права у сформованої нами системи філософсько-правових наук. Для визначення цього місця розглянемо таку схему:

Рис. 1. Схема системи філософсько-правових наук

Тут ФП - філософія права, КП - канонічне право, ЮД - юридична деонтологія, ПНП - природне і надприродне право, ПП - позитивне право.

Канонічне право формується за допомогою норм природного, надприродного й позитивного права. По суті сформовані норми канонічного права необхідні для юридичної деонтології (як духовно-методологічна настанова юристові) і філософії права (як теоретико-методологічне обґрунтування). Крім того, канонічне право впливає на формування норм позитивного права, хоча і від нього отримує деяке допустиме нормування. Тобто, канонічне право є тією пізнавальною вершиною, яка конче необхідна для філософії права, юридичної деонтології та позитивного права.

Принагідно зауважимо, що юридична деонтологія як наука про внутрішній імператив службового обов'язку юриста формується за допомогою норм природного, надприродного та позитивного права і "постачає" практично-методологічні рекомендації філософії права. У свою чергу, сформована (під впливом канонічного права) філософія права збагачує юридичну деонтологію своїми методологічними установками, які також впливають на формування норм позитивного права.

Схему розглядуваної системи філософсько-правових наук можна дослідити з позицій відображення "на" і "у". Відображення "на" означає, що всі елементи канонічного права повністю повинні знайти своє місце у філософії права, юридичній деонтології та позитивному праві.

Звичайно, всі елементи природного й надприродного права містяться у канонічному праві. Але позитивне право лише частково відображається у канонічному праві, тому тут існує відображення "у". Аналогічно, всі елементи юридичної деонтології відображаються на філософії права й позитивному праві.

Всі відображення повинні здійснюватися за певним правилом, яке встановлює і реалізує людина. Йдеться про людську спроможність адекватного, повного використання одних знань для отримання інших. Зокрема, у канонічне право потрібно максимально включити природні та надприродні норми, щоб уникнути викривленого, штучного, шкідливого права, тобто єресі. Крім того, щоб норми позитивного права не переважали у канонічному праві, щоб не "притуплювали" на "приглушували" природно-надприродних правових норм (що, на жаль, інколи трапляється). Для цього необхідно побудувати природний інструмент пізнання - методологію. Тільки на природній основі можна сформувати канонічне право, наближене до абсолютного. Цій вимозі сприятимуть такі різновиди канонічно-правових методологій: богословська, христологічна, ангелологічна, літургійна, патрологічна, державницько- релігійна, звідки беруться методологічні установки, догми, постулати, парадигми, як теоретичні засади.

Богословська методологія випливає із віри та знання Десяти Заповідей Божих, молитви.

Знаючи будову Всесвіту, організацію порядку у світі вищими силами, людина приймає за істину невидиму надприродну силу, якій підпорядковує й довіряє свою життєдіяльність. Це природне обґрунтування віри, воно є онтологічним (релігійним або нерелігійним), незалежним від волі людини. Духовне обґрунтування віри походить із Символу віри, з якого випливає дванадцять методологічних догм, власних установок, життєдіяльних засад канонічного права для підтримання гармонії духу людини й розуму. За допомогою Символу віри людина пізнає Вищий світ, з'єднується з Богом, формує свої переконання, живу реальність та духовне життя. Міцна віра у Бога є певним даром, який задовольняє прохання людини навіть у більшій мірі від щоденних потреб.

У Десяти Заповідях Божих містяться ті методологічні установки, які формують канонічно-правові норми. Тобто вся нормативна база канонічного права повинна
ґрунтуватися на нормах Закону Божого без будь-яких відхилень. Два види любові (любов до Бога і любов до ближнього) є головними методологічними парадигмами канонічного права. Розвиток цих парадигм забезпечує людина у вірі в Бога. Стислий і лаконічний зміст Заповідей Божих є необхідною й достатньою умовою методології канонічного права. Недотримання цих умов не забезпечує абсолютної канонічності.

Методологічність молитви випливає зі встановлення зв'язку між видимим і невидимим світом шляхом бесіди з Богом. Бесіда з Богом необхідна для щоденної релаксації онтологічної орієнтації. Тобто через молитву людина коректує свою метологічну спрямованість, звіряє правильність вибраних дій, думок і почуттів, викорінює фальшивий добробут без душі, утримується від займання чужого місця у Всесвіті. Адже життя чужими діями, думками й почуттями звісно не відображає власної онтологічності. За допомогою молитви людина ніби погоджується із власною методологією, своїм життєвим "хрестом" і знаходить шлях до його "несіння". Канонічне право скеровує людину на чуйну молитву, яка б була вислуханою Богом і принесла б розраду, поради для молільника.

Христологічна методологія найбільше породжує дискусій серед представників різних богословських доктрин, звідки й виникають єресі, конфесійні напрями, окремі богословські системи. Будемо дотримуватися ортодоксальної православної школи, яка висвітлена в наступних підрозділах.

Земне життя Ісуса Христа як Сина Божого, народженого Дівою Марією від Духа Святого, визначає щонайменше три іпостасі: видіння пророка, святість первосвященика, могутність царя. Оскільки в Ізраїлі здійснювали помазання єлеєм осіб, які призначалися на посади священиків, царів, то титул Христос теж випливає із цієї традиції. Появу месії давно виголошували пророки (устами Божими) з метою навернення народу до праведного земного життя і визначення потойбічного життя.

Для канонічного права вище пророцтво, священство і царювання (духовне) Ісуса Христа на землі формує його напрями формування, вчення про орієнтири розвитку. Тому вважаємо, що методологічними засадами канонічного права у христології є суспільне служіння, могутні діяння, хресна дорога, сотеріологічні парадигми.

Незважаючи на те, що Ісусу Христу поклоняються на небі святі й ангели, Він продемонстрував виконання норм любові Старого Завіту у справі суспільного служіння, тобто допомоги людям у їх бідах, нещастях та неуцтві. Методологічні настанови Сина Божого є канонічними, а Його дії необхідними для кожної людини. Це означає, що канонічне право побудовано на глибокій любові між людьми, взаємодопомозі, безмірній послушності, клопотанні перед Богом у покращенні долі ближнього та ін. При цьому часто такі дії межують із власною жертовністю, таємницею (не для публічного оголошення).

Могутні діяння Ісуса Христа дають змогу канонічному праву поширювати вчення про людину, яка також має чималу духовну силу. Комунікативні здібності людини, її молитва, слово, думка, почуття містять у собі онтологічні таємниці, про які навіть і не здогадуємося. Причому ці здібності можуть як утримувати гармонію Всесвіту, так і
руйнувати. Інколи молитва однієї праведної людини (наприклад, монаха) має таку могутню силу, що може відвернути світову катастрофу. Така потужна методологічна сила канонічного права пронизує все людське життя.

Методологічність хресної дороги Спасителя полягає в тому, що кожна людина несе свій життєвий тягар навіть не за свою діяльність, а за інших, зокрема за рідних чи близьких. Причому, несучи свій хрест, людина здебільшого не знає такої причини. Часто це супроводжується ганьбою, приниженням, фізичним і душевним болем, стражданнями, не визнанням у колективі (суспільстві), матеріальними нестатками тощо. Це все переніс Ісус Христос, що є методологічним дороговказом для людини та її канонічної науки.

Продовженням христології є сотеріологія (вчення про спокуту і спасіння). Канонічне право насичене методологічними сотеріологічними парадигмами. Ісус Христос своєю ганебною смертю звільнив людей від гріха з мстою отримання ними вічного життя. Методологічними плодами такого звільнення є земна святість, яку можна отримати шляхом набуття Божої благодаті (нетварної Божої енергії) для майбутнього мешкання в раю. Таємниця потойбічного життя криється (захована) у недопущенні й прощенні гріхів. Маючи свобідну волю, людина може втратити, знищити себе остаточно, якщо буде нехтувати канонічно-правовими нормами, обожненням людської природи.

Ангелологічна методологія випливає з того, що роду людському відповідає собор ангелів (вісників, звістунів, посланників, службових духів), які володіють вищим складом розуму і перебувають з людьми у природній єдності. Ієрархія ангелів як надприродних і безтілесних істот складна і має три ступені: 1) серафими, херувими, престоли; 2) господства, сили, влади; 3) начала, архангели, ангели. Через першу ступінь Бог передає благодатні догми, розпорядження нести вахту, здійснювати духовний супровід роду людського. Ці завдання виконують найнижчі небесні істоти - ангели, що найбільше контактують з людьми. Методологічна функція ангелів, їх службова місія - спасіння людства, тлумачення Божих настанов, подавати відомості про духовний світ, тобто допомагати людям, а також від імені Бога карати. Ангели є хранителями, захисниками і служать тим, які покликані наслідувати благодать, радіють спасінню людей. Загалом можна стверджувати, що існує позалюдське спасенне середовище й оточення людини, яке методологічно скероване на любов, душевний спокій, упорядкованість та безтурботність. Таке середовище потрібне для гармонії землі і неба, людей та ангелів, щоб чим найдовше продовжити наше земне життя для виконання Божого задуму.

Ангелологія (як наука про ангелів і внутрішній аспект христології") доводить, що значне методологічне завдання повинні виконувати ангели Церкви - священики. Вони, отримавши Божу благодать, благословення Глави ангелів і Церкви Ісуса, Христа, мають ангельський припис на духовне служіння, здійснення клопотань (шляхом молитви) перед Богом за долі людей. Адже можливості ангельської природи обмежені, їх особлива близькість з людьми передається священикам, які стають важливими реалізаторами певної частини ангелологічної методології, особливо це стосується літургійної діяльності.

Літургійна методологія канонічного права за допомогою колективної молитви, спеціально підібраних канонічних слів та фраз, відчуття Церковних Таїнств, а також дій, спрямована на духовне зміцнення у Бозі, з'єднання волі людської з волею Божою, скерування своїх думок, почуттів і пристрастей в онтологічний стан. Участь у Святій Божественній Літургії - це спільне перебування з Богом й отримання Божого благословення також і на позацерковну діяльність.

Для того, щоб отримати онтологічний внутрішній стан, необхідні й попередні дії - жертвоприношення, готовність віддачі себе у Христове керівництво, очищення від гріхів, тобто необхідно

Дата добавления: 2015-10-21