Державний борг, являючи собою заборгованість держави в процесі формування і використання додаткових грошових ресурсів держави за рахунок тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб, іноземних держав, іноземних юридичних осіб, відрізняється низкою ознак, серед яких такі.
1. Характер та особливості правового статусу кредиторів:
а) юридичні та фізичні особи - власники державних цінних паперів;
б) іноземні держави, іноземні юридичні особи.
2. Позичальник - держава, в особі Уряду України.
3. Гарантується всім майном, що є у загальнодержавній власності.
4. Право емісії закріпляється за:
а)урядом;
б) органами місцевого самоврядування (Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевими радами).
5. Сфера розміщення боргових зобов’язань:
а) тільки на внутрішньому ринку;
б) тільки на зовнішньому ринку;
в) змішана.
6. Наявність номінальної вартості (зазначеної на борговому зобов’язанні і підтверджуючої суму, яку отримав і використовує емітент) і реальної вартості (за якою боргове зобов’язання може реалізовуватися на вільному ринку).
7. Регулювання умов погашення позик (з правом дострокового погашення або без; одноразово або частинами тощо).
8. Забезпеченість боргових зобов’язань1.
Наявність державного боргу не обов’язково пов’язується з надзвичайними, винятковими обставинами чи подіями. В сучасних умовах більшість держав знайомі з проблемою державного боргу. І це необов’язково свідчить про фінансову неспроможність або навіть фінансові труднощі. Запровадження інституту одержання державних позик як окремого виду публічної фінансової діяльності держави зумовлюється фундаментальними перетвореннями економіки, великими державними вкладеннями в нове будівництво, розвиток регіонів тощо. Позикові кошти можуть акумулюватися державою в основному двома способами[85] [86]: а) розміщенням боргових цінних державних паперів; б) одержанням кредитів (у іноземних держав, спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів, інших суб’єктів та ін.).
§ 2. Форми державного боргу
Поняття державної заборгованості значно ширше за поняття державного боргу. Останній становить тільки одну з частин державної заборгованості. Заборгованість держави можна розглядати як сукупність трьох складових:
1) поручительського зобов’язання - зобов’язань, що виникають при наданні державою (або уповноваженими нею органами) певних гарантій (при експортно-імпортних операціях, підтриманні малого бізнесу і т. д.);
2) витратно-бюджетних зобов’язань - зобов’язань за затвердженими показниками видатків бюджетів, фактичні виплати за якими не відбулися (заборгованість по виплатах соціальних допомог, пенсій, заробітної плати працівникам бюджетних підприємств і організацій)1;
3) позикових зобов’язань - грошових зобов’язань, що виникли в результаті позики державою грошових коштів. Саме ця форма зобов’язань виникає на підставі та у формі позики і фактично являє собою державний борг. Ще одним із видів державної заборгованості є борги, пов’язані з фінансуванням державою системи обов’язкового пенсійного забезпечення та соціального страхування в майбутньому[87] [88].
Державний борг можна класифікувати за декількома підставами.
1. Залежно від характеру, статусу кредиторів:
а) зовнішній;
б) внутрішній.
Зовнішній борг виникає у зв’язку із залученням зовнішніх позик. Найчастіше зовнішні позики розміщуються в іноземній валюті на фондових ринках за межами держави. Зовнішній борг може мати і не тільки фондову форму, але реалізовувати абсолютно конкретні цілі з насичення певними товарами ринку. Зовнішній державний борг можна диференціювати:
- за видами кредиторів (банківський, фірмовий);
- за формою надання (валютний, товарний);
- за метою використання (інвестиційний, неінвестиційний);
- за умовами надання (пільговий, високопроцентний, компенсаційний);
- за строками (короткостроковий, середньостроковий, довгостроковий);
- за умовами повернення (одноразовий, періодичний)[89].
Внутрішній державний борг виникає у зв’язку із залученням коштів
фізичних і юридичних осіб, які є резидентами України. Внутрішні по
зики випускаються виключно у валюті України. Переважно внутрішні запозичення здійснюються шляхом розміщення державних цінних паперів. Так, у ст. 2 Бюджетного кодексу України визначено, що державне запозичення - це операції, пов’язані з одержанням державою кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування державного бюджету. В свою чергу місцеві запозичення являють собою операції з одержання бюджетом Автономної Республіки Крим чи міським бюджетом кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування відповідно бюджету Автономної Республіки Крим чи міського бюджету1.
Так, гарантований державою борг - загальна сума боргових зобов’язань суб’єктів господарювання - резидентів України щодо повернення одержаних та непогашених станом на звітну дату кредитів (позик), виконання яких забезпечено державними гарантіями. У свою чергу державний внутрішній борг України складається із заборгованості минулих років та заборгованості, що виникає за борговими зобов’язаннями Уряду України у формі: а) позик Уряду України; б) позик, здійснених при безумовній гарантії Уряду для забезпечення фінансування загальнодержавних програм. До боргових зобов’язань Уряду України належать випущені ним цінні папери; зобов’язання у грошовій формі, гарантовані Урядом України; кредити, одержані Урядом України[90] [91].
Зазначимо, що боргові зобов’язання Уряду України можна класифікувати:
а) за строками:
- короткострокові (до одного року);
- середньострокові (від одного року до п’яти років);
- довгострокові (понад п’ять років);
б) за формою:
- облігації внутрішніх державних позик;
- казначейські зобов’язання України[92];
в) залежно від позичальника:
- державні;
- місцеві;
г) залежно від виду виплат:
- капітальні;
- поточні.
Капітальний державний борг становить всю суму випущених і непогашених зобов’язань за всіма видами позик, включаючи відсотки по них. У свою чергу поточний державний борг включає тільки витрати, пов’язані з виплатою доходів кредиторам за борговими зобов’язаннями держави і борговими зобов’язаннями, строк погашення яких уже наступив1.
ттяяшшшшш § 3. Межі та управління державним боргом
Сучасний етап «реконструкції» виробництва, його кількісного та якісного перетворення, а в деяких випадках й відтворення, зміни пропорцій чітко позначив проблему керованого, «безпечного» для розвитку держави розміру державного боргу. Подолання цього рівня, фінансування дефіциту, що перевищує граничний розмір, може призвести до дестабілізуючого впливу[93] [94]. Тому встановлення меж, граничних обсягів державного боргу є певною мірою процесом оптимізації. Обмежувальне регулювання розмірів державного боргу здійснюється нормами різних законодавчих актів, серед яких можна виділити:
1) окремі статті Конституції або загальних законів про державну заборгованість;
2) норми Бюджетного кодексу України;
3) норми спеціальних поточних законів про Державний бюджет;
4) норми закону про Нацбанк України;
5) норми спеціальних законів, що регулюють види цінних паперів;
6) норми підзаконних актів, що регулюють виконання бюджетів[95].
Будучи одним із критеріїв фінансової стабільності, її істотним показником, граничний обсяг державного боргу, граничний обсяг надання гарантій встановлюються на кожний бюджетний період відповідно до закону про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет. Відповідно до ст. 18 Бюджетного кодексу України величина суми державного боргу не повинна перевищувати 60 % фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту України. У разі пере
вищення цього розміру Кабінет Міністрів України зобов’язаний вжити заходів щодо приведення цієї величини у відповідність із положеннями Бюджетного кодексу України.
Так, згідно із Середньостроковою стратегією управління державним боргом на 2012-2014 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10 травня 2012 р. № 607[96] та Інформаційною довідкою Мінфіну України[97], оприлюдненою станом на ЗО листопада 2012 р., державний та гарантований державою борг України становив 501.440.643,93 тис. грн (62.734.973,60 тис. дол. США), в тому числі: державний та гарантований державою зовнішній борг -291.581.330,58 тис. грн (58,15 % від загальної суми державного та гарантованого державою боргу); державний та гарантований державою внутрішній борг - 209.859.313,35 тис. грн (41,85 %). У свою чергу державний борг України становить 406.114.554,90 тис. грн (80,99 % від загальної суми державного та гарантованого державою боргу). Державний зовнішній борг становить 208.258.434,48 тис. грн (41,53 % від загальної суми державного та гарантованого державою боргу). Державний внутрішній борг становить 197.856.120,42 тис. грн (39,46 % від загальної суми державного та гарантованого державою боргу). Гарантований державою борг України становить 95.326.089,03 тис. грн (19,01 %), в тому числі: гарантований зовнішній борг-83.322.896,10 тис. грн (16,62 %); гарантований внутрішній борг - 12.003.192,93 тис. грн (2,39 %). Таким чином, протягом листопада 2012 р. сума державного та гарантованого державою боргу України збільшилась у гривневому еквіваленті на 8.447.684,82 тис. грн загалом за рахунок випуску облігацій зовнішньої державної позики у 2012 р. в обсязі 1,25 млрд дол. США за ставкою 7,8 % зі строком обігу 10 років.
Істотний вплив на реальні розміри державного боргу справляють економічні показники стану та стійкості національної валюти країни. Зростання зовнішнього державного боргу при вільно конвертованій валюті визначається пасивним платіжним балансом. В умовах же відсутності конвертованості гривні на обсяг державного боргу, крім платіжного балансу держави, впливає і торговельний баланс зовнішньої торгівлі. Перевищення імпорту над експортом обумовлює необхідність
формування валютних резервів. Однак подібне подолання зовнішнього державного боргу визначається здібностями держави виконати зобов’язання з погашення зовнішнього боргу і відсотків за ним.
Використання державою інституту державного боргу як інструментарію перерозподільчої політики, стимулювання зростання сукупного суспільного продукту вимагають вироблення певної чіткої стратегії в процедурі управління державним боргом. Ця стратегія повинна спрямовуватися на мінімізацію державної заборгованості і підтримання стійкості бюджетної системи в цілому шляхом фінансування бюджетного дефіциту[98].
Управління державним боргом являє собою багатофакторну діяльність держави та уповноважених нею органів щодо акумуляції, використання та контролю за публічними грошовими коштами, одержаними у формі державних кредитів. За цих умов управління державним боргом можна розглядати в широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні управління державним боргом включає діяльність держави в усіх напрямках, що впливає на стан державної заборгованості (в галузі бюджету, особливо при управлінні бюджетним дефіцитом; в галузі податкового регулювання - при збільшенні або зменшенні податкового тиску; в галузі банківської діяльності - при обслуговуванні державної заборгованості і т. д.). У вузькому значенні управління державним боргом охоплює діяльність, пов’язану з випуском та розміщенням державних боргових зобов’язань; обслуговуванням, погашенням та рефінансуванням державного боргу; регулюванням ринку цінних паперів; залученням та обслуговуванням зовнішніх державних позик. Обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснюється Мінфіном України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашення і виплати доходів по них у відсотках та інших передбачених законодавством формах.
Відповідно до статей 2, 6, 22, 25 Закону України «Про Рахункову палату» остання здійснює контроль за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначенням ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів; регулярно інформує Верховну Раду України, її комітети про перебіг виконання Державного бюджету України та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, результати здійснення інших контрольних функцій. Крім того, за результатами пере
вірок діяльності установ банківської системи, в першу чергу Нацбанку України, Рахункова палата подає висновки і пропозиції щодо його звітів про забезпечення стабільності грошової одиниці до Верховної Ради України, а також щодо діяльності Нацбанку України з обслуговування державного боргу України1.
Управління державним внутрішнім боргом включає декілька складових:
1) визначення порядку, умов випуску та розміщення державних боргових зобов’язань;
2) здійснення операцій з розміщення позик, виплати відсотків за ними, рефінансування та погашення;
3) контроль за станом державного боргу[99] [100].
Згідно зі статтями 16-18 Бюджетного кодексу України управління державним внутрішнім боргом України та право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень належать державі в особі члена Кабінету Міністрів України, відповідального за формування та реалізацію державної бюджетної політики, або особи, яка виконує його обов’язки, за дорученням Кабінету Міністрів України. Державні гарантії для забезпечення повного або часткового виконання боргових зобов’язань суб’єктів господарювання - резидентів України можуть надаватися за рішенням Кабінету Міністрів України або на підставі міжнародних договорів України виключно у межах і за напрямками, що визначені законом про Державний бюджет України. За дорученням Кабінету Міністрів України відповідні правочини щодо його рішень вчиняє член Кабінету Міністрів України, відповідальний за формування та реалізацію державної бюджетної політики, або особа, яка виконує його обов’язки.
Управління державним боргом включає комплекс заходів, серед яких найбільш поширеними є такі:
1) рефінансування - випуск нових позик з метою покриття раніше випущених боргових зобов’язань при недостатності бюджетних коштів;
2) конверсія - зміна прибутковості позики шляхом збільшення або зменшення процентної ставки доходу, що виплачується державою за борговими зобов’язаннями;
3) консолідація - зміна строків дії раніше випущених позик (застосовується найчастіше тоді, коли у держави виникає можливість дострокового погашення позики);
4) уніфікація - обмін декількох раніше випущених позик на одну нову;
5) анулювання - повна відмова від боргових зобов’язань, що застосовується як крайній захід з управління державним боргом1. Напевне, конкретне використання тих чи інших форм, пов’язаних з управлінням державним боргом, залежить від стану економічної системи держави, її завдань та можливостей в даний період.
У свою чергу, управління державним (місцевим) боргом - це сукупність дій, пов’язаних із здійсненням запозичень, обслуговуванням та погашенням державного (місцевого) боргу, інших правочинів з державним (місцевим) боргом, що спрямовані на досягнення збалансованості бюджету та оптимізацію боргового навантаження.
нмн § 4. Правовий режим державних цінних паперів
Державна заборгованість може виступати і фіксуватися у двох основних формах:
1) реєстрації у книзі державного боргу (борговій книзі);
2) державних цінних паперах.
Реєстрація державного боргу в борговій книзі є нехарактерною для України. В державах, які використовують цю форму, в такий спосіб оформлюється незначна частина державної заборгованості, яку складають перш за все кредити емісійного банку уряду, іншим державним органам, місцевим адміністраціям. Цей спосіб застосовується і на міждержавному рівні. Особливістю даної форми державної заборгованості є те, що вона не може продаватися або переуступатися[101] [102].
Основною формою державної заборгованості є державні цінні папери. Саме цей інститут регулює кредитні відносини між державою і юридичними, фізичними особами, які оформляються шляхом випуску і розміщення державних цінних паперів. Ринок державних цінних паперів є органічною частиною фінансової системи. Емісія державних цінних паперів більш зручна і ефективна порівняно із запозиченням грошових ресурсів Нацбанком та дозволяє оперативно здійснювати дії з управління державним боргом. Держава, залучаючи додаткові ресурси, зміцнює
вторинний ринок цінних паперів, що й забезпечує задоволення потреби в додаткових коштах переважно через емісію цінних паперів.
Державні внутрішні позики можуть оформлюватися різними видами цінних паперів: облігаціями державної внутрішньої позики, державними короткостроковими безкупонними облігаціями, казначейськими векселями та зобов’язаннями, державними борговими товарними зобов’язаннями і т. д. В Україні використовуються далеко не всі форми зазначених цінних паперів. Умови, порядок випуску державних цінних паперів регулюються Законом України від 23.02.2006 р. № 3480-1V «Про цінні папери і фондовий ринок». Відповідно до ст. 7 цього Закону облігація - це цінний папір, що посвідчує внесення його першим власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов’язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений проспектом емісії (для державних облігацій України - умовами їх розміщення) строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено проспектом емісії (для державних облігацій України - умовами їх розміщення). Перехід права власності на облігації емітента до іншої особи не є підставою для звільнення емітента від виконання зобов’язань, що підтверджуються облігацією. Облігації можуть існувати виключно в бездокументарній формі. Облігації внутрішніх і місцевих позик випускаються на пред’явника. Рішення про випуск облігацій внутрішніх і місцевих позик ухвалюється відповідно Кабінетом Міністрів України і місцевими радами. У цьому рішенні повинні бути визначені емітент, умови випуску та порядок розміщення облігацій1.
Облігації зовнішніх державних позик України - цінні папери, які розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках, що підтверджують зобов’язання України відшкодувати їх пред’явникам номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій. Облігації зовнішніх державних позик України можуть бути деноміновані в конвертованій іноземній валюті. Подібні облігації оплачуються виключно в конвертованій іноземній валюті відповідно до умови їх випуску і можуть бути процентними, дисконтними, іменними, на пред’явника, з вільним або обмеженим обігом[103] [104].
Згідно з вимогами ст. 10 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» кошти, залучені до Державного бюджету України від розміщення цільових облігацій внутрішніх державних позик України, використовуються виключно для фінансування державних або регіональних програм і проектів на умовах їх повернення в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Фінансування здійснюється відповідно до кредитних договорів, що укладаються між державою в особі Мінфіну України та одержувачем коштів. Умови кредитних договорів повинні відповідати умовам розміщення цільових облігацій внутрішніх державних позик України з обов’язковим установленням дати обслуговування та погашення кредиту за п’ять днів до дати обслуговування та погашення цільових облігацій внутрішніх державних позик України[105].
Емісія державних облігацій України є частиною бюджетного процесу і не підлягає регулюванню Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Емісія державних облігацій України регулюється законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, яким встановлюються граничні розміри державного зовнішнього та внутрішнього боргу. Рішення про розміщення облігацій зовнішніх та внутрішніх державних позик України та умови їх розміщення ухвалюється згідно з Бюджетним кодексом України. Розміщення державних облігацій України здійснюється у разі додержання на кінець року граничних розмірів державного зовнішнього та внутрішнього боргу, передбачених Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Умови розміщення та погашення облігацій внутрішніх державних позик України і цільових облігацій внутрішніх державних позик України, не визначені умовами розміщення, встановлюються Мінфіном України відповідно до законодавства. Нацбанк України виконує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані з розміщенням облігацій внутрішніх державних позик та цільових облігацій внутрішніх державних позик України, їх погашенням та виплатою доходів за ними, а також провадить депозитарну діяльність щодо цих цінних паперів. Порядок проведення операцій, пов’язаних з розміщенням цих облігацій, встановлюється Нацбанком України за погодженням з Мінфіном України. Особливості провадження депозитарної діяльності з державними облігаціями України визначаються Національною комісією з цінних паперів та
фондового ринку разом з Нацбанком України. Розміщення, обслуговування та погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснює Мінфін України, який може залучати для цього банки, інвестиційні компанії тощо. Відносини між Мінфіном України і цими організаціями регулюються відповідними договорами. Витрати на підготування розміщення, а також на розміщення, погашення державних облігацій України, виплату доходів здійснюються відповідно до умов розміщення державних облігацій України за рахунок коштів, передбачених на такі цілі у Державному бюджеті України. Державні облігації України можуть бути іменними або на пред’явника[106].
Відповідно до ст. 11 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» казначейське зобов’язання України - це державний цінний папір, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов’язання України, дає власнику право на одержання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов’язань України. Номінальна вартість казначейських зобов’язань України може бути визначена у національній або іноземній валюті.
Казначейські зобов’язання можуть бути трьох видів:
а) довгострокові (від 5 до 10 років);
б) середньострокові (від 1 до 5 років);
в) короткострокові (до 1 року).
Обсяг емісії казначейських зобов’язань України у сукупності з емісією державних облігацій внутрішніх державних позик України не може перевищувати граничного обсягу внутрішнього державного боргу та обсягу пов’язаних з обслуговуванням державного боргу видатків, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Емісія казначейських зобов’язань України є частиною бюджетного процесу і не підлягає регулюванню Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Погашення та сплата доходу за казначейськими зобов’язаннями України гарантуються доходами Державного бюджету України. Емітентом казначейських зобов’язань України виступає держава в особі Мінфіну України за дорученням Кабінету Міністрів України. Казначейські зобов’язання
України можуть бути іменними або на пред’явника. Казначейські зобов’язання України розміщуються у документарній або бездокумен- тарній формі. У разі розміщення казначейських зобов’язань України в документарній формі видається сертифікат. Особливості погашення та реалізації прав за казначейськими зобов’язаннями України визначаються умовами їх розміщення, які затверджуються Мінфіном України відповідно до законодавства. Продаж, виплата грошового доходу та погашення казначейських зобов’язань України здійснюються в національній або іноземній валюті відповідно до умов їх розміщення.
Рішення про розміщення казначейських зобов’язань України приймається згідно з Бюджетним кодексом України. У ньому передбачаються умови розміщення та погашення казначейських зобов’язань України. Особливості провадження депозитарної діяльності з казначейськими зобов’язаннями України визначаються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку разом з Нацбанком України. [107] [108] [109] [110] [111] [112] [113] [114] [115] [116]
Розділ 13
Правові основи державного кредиту
нмнн § 1. Поняття та значення державного кредиту
Основна кількість доходів держави формується шляхом обов’язкового збору фінансових ресурсів, але сьогодні, в умовах світової кризи, жодній країні цього не вистачає. Тому держави активно використовують державний кредит (позику) для зменшення бюджетного дефіциту та збалансування своїх витрат, розвитку інвестиційних програм та збалансування грошового обігу.
Для розв’язання проблем у процесі підвищення надходжень до бюджету держава використовує беземісійний метод, що передбачає залучення тимчасово вільних грошових коштів юридичних та фізичних осіб, надаючи останнім можливість з певною економічною вигодою розміщувати особисті грошові кошти шляхом купівлі державних цінних паперів. Державний кредит як засіб розширення фінансових можливостей держави виступає важливим чинником соціально-економічного розвитку країни, а залучення коштів для фінансування загальнодержавних завдань сприяє впорядкуванню грошового обігу.
Аналіз змісту державного кредиту, його місця у фінансовій системі держави, перспектив розвитку передбачає докладну характеристику його позитивних і негативних сторін. Так, державний кредит поряд з бюджетною системою посідає важливе місце в процесі перерозподілу сукупного суспільного продукту. Незважаючи на детальне обговорення складу доходів і витрат на стадії проекту бюджету, домогтися їх чіткої збалансованості, відповідності не вдається ні на етапі обговорення проекту бюджету та у процесі його затвердження, ні на стадії його виконання. На збалансування цих складових частин бюджету і спрямовано механізм державного кредиту. Слід зазначити, що він має як позитивні риси, а саме: беземісійне поповнення доходів бюджету, розширення можливостей задоволення державних потреб, фінансування виникаючих надзвичайних витрат, удосконалення організації грошового обігу, поліпшення стану розрахунків, так і негативні, які 310
зводяться до зростання непродуктивних витрат, підвищення відсотків за користування кредитами і як наслідок - необхідного збільшення податкового тиску’.
Правова регламентація та регулювання державних запозичень здійснюється перш за все на засадах конституційних норм. Так, у ч. 2 ст. 92 Конституції України зазначено, що «виключно законами України встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків...». Конституційні норми стосовно державного кредитування деталізуються у відповідних нормах Бюджетного кодексу України, закону України про Державний бюджет України (на відповідний рік).
Суб’єктний склад правовідносин з державного кредиту включає як кредиторів фізичних і юридичних осіб та боржника - державу або відповідну територіальну громаду. Таке становище зумовлює особливий режим об’єкта-тимчасово вільні кошти громадян України, іноземців та осіб без громадянства, національних юридичних осіб[117] [118] та іноземних держав, міжнародних організацій. Відносини кредиту часто зводяться до надання тимчасово вільних грошових коштів на певних умовах (платності, строковості, зворотності і т. д.) позичальникам. Таке ставлення до державного кредиту є не зовсім вірним. Так, кредитні відносини (незалежно від форми: державний кредит чи банківський) об’єктивно об’єднують два взаємопов’язані, зустрічних процеси. З одного боку, це залучення, акумуляція тимчасово вільних грошових коштів, накопичення їх у кредиторів, а з другого - надання наявних грошових ресурсів позичальникам[119]. Саме такий критерій розмежування лежить в основі поділу банківських операцій на пасивні та активні.
Механізм публічного кредитування дозволяє не звертатися до емісійної діяльності та поліпшувати грошовий обіг, розвивати безготівкові форми розрахунків, закріпити національну валюту. Фінансово-економічними передумовами реалізації відносин публічного кредитування є особливості утворення доходів, здійснення видатків, розриви в часі
одержання та використання грошових коштів. Публічний кредит передбачає не тільки наявність тимчасово вільних грошових коштів кредиторів та об’єктивних економічних передумов їх утворення, а й закріплення правового режиму руху акумульованих у такий спосіб коштів державою та територіальними громадами як кредитних ресурсів1.
Державний кредит дає змогу державі акумулювати тимчасово вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб, іноземних держав та міжнародних фінансових організацій. Необхідно враховувати, що грошові кошти юридичних та фізичних осіб акумулюються і через механізм обов’язкових, безумовних платежів (податків та зборів). В юридичній літературі докладно обґрунтовується відмінність між цими формами[120] [121]. По-перше, державний кредит має добровільний і договірний характер, податки - обов’язковий і імперативний; по-друге, податки зменшують грошові кошти платника, державний кредит не зменшує (навіть передбачає їх збільшення за рахунок виплати відсотка); по-третє, одержані податкові платежі не породжують жодних обов’язків держави; одержання ж коштів від державного кредитування припускає повернення грошових коштів з виплатою відсотків; по-четверте, податкові надходження спрямовуються до бюджету без деталізації мети, тоді як кошти, одержані за рахунок державного кредитування - виключно на мінімізацію дефіциту бюджету[122]. Реалізація операції державного кредиту, природно, можлива тільки за наявності тимчасово вільних грошових коштів юридичних та фізичних осіб, можливості щодо їх акумуляції.
Дата добавления: 2015-09-30; просмотров: 14 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |