1 Передісторія України: археологічна періодизація, 8 страница

49 Внутрішня та зовнішня політика Директорії.	50 Україна та українці в роки першої світової війни.	51 Спроби десталінізації сусп життя України в умовах Хрущовської “відлиги”.	52 ОУН-УПА в роки другої світової війни та в повоєнний період.
Внутрішня політика У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко. Відразу після зайняття Києва (18 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Декларуючи вилучення землі у поміщиків, Директорія прагнула їх заспокоїти. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин землі. Але поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. Зовнішня політика Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв’язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об’єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.	1. 1 серпня 1914 року розпочалася перша світова війна. Україна не залишалась осторонь цієї трагедії. Значна територія й опинилася в прифронтовій смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті розгорнулися бойові дії. Тим більше, що Україна стала центром територіальних зазіхань з боку протиборствуючих сторін; Російської імперії та Авст-ро-Угорської, далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина. 2. Неоднозначне зустріла звістку про війну громадськість цих регіонів: одна частина українства підтримала Росію, інша — Австро-Угорщину. В серпні 1914 року у Львові було утворено міжпартійний блок — Головну Українську Раду, яка виступила ініціатором формування українських військових частин на боці Австрії. З українців Галичини було сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у військових діях в районі Стрия, на Тужоцькому перевалі в Карпатах, пізніше він воював у Поділлі. 3. Одночасно група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський) створили у Відні «Союз визволення України», який поставив за мету боротьбу за створення самостійної України і вважав доцільним для досягнення цієї мети співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною. 4. В Наддніпрянській Україні члени Товариства українських поступовців виступили з закликом виступити на захист Росії. З цією метою був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, в складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко, А. Вязлов. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті. 5. По-різному поставились до війни політичні партії: місцеві організації загальноросійських партій підтримали війну (крім більшовиків). Таку ж позицію зайняли українські політичні партії — ТУП, «Спілка». Українська соціал-демократична партія з питань війни не змогла виробити єдину тактику: група членів на чолі з С. Петлюрою виступили на підтримку царського уряду у війні; деякі інші на чолі з В. Винниченком зсудили війну; ще одна частина на чолі з В. Дорошенком підтримала австро-угорсько-німецький союз. Позиція політичних партій в Австро-Угорщині була однозначною: вони активно підтримували австрійський уряд у війні з Росією. 6. В 1914 р. воєнні дії проходили на території Галичини. Там розгорнувся наступ російської армії, яка зайняла Львів, Чернівці, Перемишль та інші міста. В 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких та австро-угорських військ, російські війська змушені були відступити. Однак в березні 1916 року командуючим Південно-Західним фронтом було призначено генерала Брусилова, який знову розпочав успішний наступ російських військ у Карпатах, відомий як «брусиловський прорив», в результаті якого царська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк. 7. На окупованих територіях Західної України було створено генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який повів політику репресій та переслідувань проти українства: закривались українські видання, переслідувались греко-католики, заарештували і вислали до Суздаля митрополита А. Шептицького. Навіть консерватор П. Мілюков змушений був визнати політику царського уряду в Західній Україні як «європейський скандал». Але і австро-угорська адміністрація зі вступом на ці території вдавалася до нових репресій проти тих, хто, на її погляд, симпатизував Росії: десятки тисяч українців опинились в концентраційних таборах — Те-~ лергоф, Терезієштадт, Гмюнді. 8. Війна негативно вплинула на господарство України; скоротилось промислове виробництво, особливо в харчовій та легкій галузях, значна частина території постраждала від ведення бойових дій, скоротились посівні площі, падав життєвий рівень населення, зростала кількість людських втрат. Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення. 9. Війна ще більше загострила існуючі протиріччя в російському суспільстві і підштовхнула суспільство до нової революції.	З травня 1957 госп. планування й управління перейшло на системугосп. районів,- керованих радами народного господарства, яких в УРСР було 14, згодом 7. Тому що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, які охоплювали 90% всієї продукції респ., призвели до «місницьких» тенденцій (висування місц. і респ. інтересів перед заг.-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а по усуненні Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965). Одним з хрущовських заходів у заг. плані боротьби з «культом особи» (оголошеної на XX з'їзді КПСС) була реабілітація частини політ. в’язнів і повернення багатьох засланих на Україну. Однак це не стосувалося засуджених на довгі pp. політ. діячів й ув'язнених учасників підпілля УПА та багатьох церк. діячів. Намагання відновити «соц. законність» дало у висліді нову кодифікацію сов. права. На культ. Відтинку режим погодився на заснування нових укр. журн. й установ та товариств, які раніше були ліквідовані або взагалі не існували. Розпочато заг. перехід на обов'язкове 8-річне навчання. Запроваджена законом 17.04.1959 «Про зміцнення зв'язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничотехн. знання, але водночас була розрахована на русифікацію освіти на Україні. Дискусія лад проектом закону виявила тривожні голоси з боку укр. інтеліґенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, яку учні відтепер не будуть зобов'язані вивчати як мову респ. У цьому законі, схваленому в усіх респ., крилася нова доктрина національної політики КПСС — злиття націй і культ. «зближення та взаємозбагачення», що була схвалена на XXII з'їзді КПСС. На Україні цю нову політику пропаґували І.Кравцев та А.Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б.Ґафурова. Разом з тим у 1957-1962 pp. посилено велася антирел. боротьба, у ході якої закрито бл. пол. парафій і церк. громад, дві третини монастирів та дві з трьох правос. духовних семінарій на Україні. Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму сов. режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже не було легко контролювати. На нац. відтинку це була оборона мови, культ. спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою іст., а гол. настанова підвищити рівень літ. і мист. творчості. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літ. ґенерації, а згодом і серед ширшої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював гром. думку, критику національної політики парнії. Витворився творчий фермент, який знаходив вияв і в офіц. установах респ., гол. культ., та в пресі. З метою скріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх співр. з України: А.Кириленка, М.Підгорного, а ще раніше Л.Брежнєва, що викликало на Зах. припущення, ніби в Кремлі урядує «укр. мафія». Проте тон у нац. політиці надавали рос. консервативні апаратники, протектором яких був М.Суслов, гол. ідеолог КПСС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі нар. господарства (галузева перебудова управління 1965), а в нац. політиці партії призвело до посилення рос. шовіністичного курсу, русифікації та звуження прероґатив союзних респ., що було схвалене ще під керівництвом Хрущова на XX з'їзді КПСС.	ОУН (Б) -“бандерівці” та ОУН (М) - "мельниківці". Впродовж війни ОУН (Б) прийняла назву Революційна ОУН (Р). ОУН і УПА Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням "Поліськоі Січі", очоленої Т. Боровцем, який співпрацював з ОУН(М). Восени 1942 року обидві фракції утворили збройні загони на Волині і Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами. У 1943 ОУН (Б) захопила контроль в УПА. Прагнучи розширити свою соціальну базу ОУН (Б) на третьому Надзвичайному Великому Зборі 21-25 серпня 1943 року засудила "інтернаціоналістичну та фашистську націонал-соціалістичні програми та політичні концепції", так само, як і "російський комуно-більшовизм" та запропонувала систему вільних народів у власних самостійних державах як єдиного ладу, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання в цілому світі. Нова соціальна програма в основному не відрізнялася від попередніх, але вона наголошувала на потребі участі робітників в управлінні, змішаній економіці, праві вибору фаху й місця праці та вільних торгівельних спілках. ОУН(Б) стверджувала, що вона бореться за свободу слова та думки. Попередня національна політика, яка зводилась до гасла "Україна для українців" знята з порядку денного. Керівна структура ОУН також змінилася: одноосібне керівництво було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб (Р. Шухевич,З. Матла та Д. Маївський). У липні 1944 було сформовано всеукраїнський представницький орган - Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Більшість її членів були бандерівцями, а Головний Секретаріат очолив Р. Шухевич. ОУН (М) проводила подібну політику та заснувала Всеукраїнську Національну Раду у Львові навесні 1944. У кінці війни А. Мельник знову очолив ОУН (М), С. Бандера та Я. Стецько були обрані у склад керівництва в Україні. У лютому 1946 у Мюнхені було утворено під керівництвом С. Бандери Закордонні Частини ОУН (34 ОУН). На грунті перегляду в 1943 ідеологічних засад націоналістичного руху розгорнувся конфлікт між групою представників ОУН (Б) з України (М. Лебедь та ін.) та закордонною організацією С. Бандери. Остання була обвинувачена в протидії до змін та випливаючих з них наслідків - демократизації ОУН (Б), автономного статусу УПА та УГВР, а також відмові від догматизму й елітаризму. Українські емісари оприлюднили свої критичні погляди в “Українській Трибуні”. С. Бандера та його група у своєму головному органі “Визвольна Політика” стверджували, що ідеологічна ревізія занадто наближає ОУН до соціалізму та комунізму. Кульмінацією цієї суперечки стало виключення опозиції на конференції 34 ОУН у Міттенвальді 28-31.8.1948. У 1953-54 провід ОУН (Б) в Україні знову підтвердив перегляд ідеологічних засад та доручив С. Бандері, З. Матлі та Лев Ребету зформувати новий уряд 34 ОУН. Переговори виявилися безплідними, і в 1956 двоє з проводу - тріумвірату, З. Матла та Л.Ребет, заснували нову організацію, відому як ОУН (Закордонна). ОУН(М) після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. Третій Великий Збір 30 серпня 1947 року обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки, та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції. Післявоєнний період Суперечка між двома фракціями ОУН продовжувалась у Німеччині відразу після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб та в еміграційній Українській Національній Рад. ОУН (М) та її союзники здобули контроль над Радою. Фракції ОУН мали вирішальний вплив на еміграційну українську громаду. Радянська пропаганда прагнула дискредитувати ОУН як нацистських колаборантів та наймитів західних розвідувальних служб. Претендуючи на авангардну роль у боротьбі проти російського імперіалізму, ОУН (Б) намагалася стати домінуючою силою емігрантського життя. Степан Бандера очолював ОУН (Б) до його загибелі у 1959; його наступниками були С. Ленкавський, Ярослав Стецько (1968-86), В. Олеськів (1987-91) та вдова Ярослава Стецька - Слава (з 1991). Після смерті Андрія Мельника у 1964 році ОУН (М) очолювали О. Штуль-Жданович, Д. Квітковський (1977-79) та Микола Плав'юк (з 1981). В останні два десятиліття політичні угрупування, що знаходилися в опозиції до ОУН (Б) схилялися до тіснішої співпраці та консолідації й утворили ширші об'єднання, такі як Український Демократичний Рух (1976) і Конференція Українських Політичних Партій та Організацій (1979). Суперництво між оунівськими фракціями тривалий час розділяло й виснажувало сили еміграційних організацій, що служили їхнім прикриттям. З метою примирення націоналістичних угрупувань різних напрямків Світовий Конгрес Вільних Українців мав пожертвувати принципом більшості голосів і ефективної процедури прийняття рішень. У 1980 ОУН (Б) перебрала контроль над Українським Конгресовим Комітетом Америки; таким чином останній перестав представляти українську громаду в цілому. Сила та вплив фракцій ОУН занепадають внаслідок асиміляційного тиску, ідеологічних розходжень з західними ліберально-демократичними цінностями. Окрім того, у повоєнний час у середовищі ОУН(б) стався конфлікт між групою представників ОУН (б) з України (М. Лебедь та ін.) та закордонною організацією С. Бандери.

53 Внесок українського народу в перемогу над фашизмом.	54 Входження Радянської України до союзної держави СРСР: проблеми політичної правосуб’єктності.	55 Нац-культурне відродження в Україні 20-х років ХХ ст.	56 Зміни політ-економ курсу в СРСР наприкінці 20-х рр. та їх наслідки для України.
У чотирирічній жорстокій боротьбі проти гітлерівського рейху радянські народи здобули веесвітньо-історичну перемогу. Радянсько-німецький: фронт був основним фронтом Другої світової війни. Саме тут було розгромлено 507 німецьких дивізій і не менше 100 дивізій сателітів. Основну масу бойової техніки (75%) Німеччина теж втратила у війні з Радянським Союзом — 167 тис. гармат, 48 тис. танків, 77 тис. літаків. На західноєвропейському та середземноморському театрах воєнних дій було розгромлено 176 дивізій, причому, як свідчать документи, то були з'єднання, менш боєздатні й гірше озброєні, ніж ті, які використовувались проти СРСР. Загальні втрати Німеччини вбитими, пораненими й полоненими становили 13,6 млн осіб, із них понад 10 млн на радянсько-німецькому фронті. Досвід минулої війни свідчить, що перемога — це заслуга й спільний капітал усіх держав і народів, які об'єдналися в боротьбі проти сил агресії. Приклад антигітлерівської коаліції в роки війни довів, що у важкий час країни з протилежними соціально-економічними системами можуть об'єднатися проти спільного ворога, в ім'я миру. За бажання можна знаходити ефективні шляхи переборення суперечностей, альтернативу небезпечній конфронтації. На зміну поняттям, «сила», «погроза», «перемога» повинні прийти поняття «довір'я», «рівність», «повага». Все добре, корисне й конструктивне, що було нагромаджено між країнами та нарбдами світу у відносинах між собою в різні історичні періоди, в тому числі й під час Другої світової війни, потрібно берегти й брати з собою в майбутнє. Не мир на основі сили, а мир на основі згоди й розуму — таке веління часу. Внесок України у розгром фашизму Втрата на початку війни важливих у воєнно-економічному відношенні районів зумовила створення в тилу могутньої бази оборонної промисловості. На основі евакуйованого з України та інших західних районів СРСР устаткування виникали й зростали сотні нових потужних підприємств на Уралі, в Сибіру, Казахстані та Середній Азії. У колективи Карагандинського, Челябінського, Підмосковного вугільних басейнів влилося понад 54 тис. шахтарів Донбасу. Тисячі працівників господарських органів і спеціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки виробництва. У 1943 р. народне господарство одержало вугілля на 17,1 млн т більше, ніж у 1942 р. Зростаючі темпи розвитку металургії у східних районах СРСР вимагали значного збільшення видобутку залізної та марганцевої РУД. Тисячі гірників поповнили колективи підприємств залізорудної промисловості Уралу, а загальна кількість працюючих у галузі наприкінці 1942 р. зросла до 42 тис. осіб. За участю українських гірників відкривалися нові родовища руд. Українські майстри впровадили у галузі високоефективний метод багатозабійного буріння, що в декілька разів підвищував продуктивність праці. Виробничі потужності Магнітогорського металургійного комбінату зросли у кілька разів за рахунок поповнення обладнанням і майже 4 тис. робітників та спеціалістів з 25 плавильних, трубопрокатних, коксохімічних та інших підприємств України. Після пуску (20 вересня 1941 р.) листопрокатного стану Маріупольского заводу «Азовсталь» Магнітогорський комбінат першим з підприємств Уралу і Сибіру розпочав випуск броньової сталі. Наприкінці війни підприємство виплавляло високоякісної сталі у 7 разів більше, ніж у 1940 р. Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів вимагало значної кількості легованої сталі, яку до війни виплавляли переважно заводи України. У зв'язку з фашистською агресією за безпосередньої участі українських металургів розпочалася реконструкція заводів Уралу. Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Одними з перших почали випускати свою продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У Новосибірську освоїло випуск бойових літаків підприємство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського авіаційного заводу на базі власного обладнання. На Пермському авіаційному заводі було встановлено 10 тис. т обладнання з Дніпропетровська і Харкова. У Нижньому Тагілі Харківський завод ім. Комінтерну виробив 35 тис. танків Т—34. За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан. В установах АН УРСР, що розмістилися в Уфі, працювало 578 науковців, серед них — 43 дійсні члени АН УРСР, 53 члени-кореспонденти і 325 наукових співробітників. Героїчною працею в тилу трудящі України зміцнювали обороноздатність країни. Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників з України допомогли створенню в тилу потужного військово-промислового комплексу СРСР. На Уралі й у Сибіру виникли нові галузі виробництва — авіаційна, танкова, тракторна, моторотурбобудів-на, електротехнічна промисловість, вугледобувне і хімічне машинобудування, металургія якісного металу, труб і прокату; у Казахстані — чорна металургія, машинобудування, металообробна, хімічна, легка промисловість; у Киргизії — кольорова металургія, енергетична, металообробна, шкіряновзуттєва, трикотажна, швейна промисловість; у республіках Середньої Азії — чорна і кольорова металургія, вугільна, легка промисловість. Народ України дав Збройним силам СРСР 6 млн бійців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Одним із таких борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик, уродженець села Соломірки (тепер с.Порик) Вінницької області. Втікши з табору, він успішно керував діями створеного ним партизанського загону. Порик став національним героєм Франції. Багато українців за боротьбу проти фашизму в лавах опору отримали високі бойові нагороди від польського, чехо-словаць-кого, румунського, угорського, італійського та інших урядів. Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, показавши приклади ратного героїзму. Так, подвиг білоруса капітана М. Гастелло (вихованця Луганської авіаційної школи) повторили й українці. Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків-ук-раїнців та уродженців України. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювали маршали і генерали за походженням українці. Із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі. Із 7 млн нагород 2,5 Млн належать українцям. Партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів одержали майже 63,5 тис. нагород із 152 тисяч.	Установлення радянської влади в Україні наприкінці 1919 р. поставило питання щодо врегулювання міждержавних відносин РСФРР і УСРР, яка формально зберігала ознаки незалежності. 28 грудня 1920 р. УСРР і РСФРР уклали союзний робітничо-селянський договір, що визнавав незалежність і суверенність обох республік, передбачав створення воєнного та господарського союзу, об'єднання комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, шляхів, пошти, телеграфу. Об'єднані комісаріати входили до складу Уряду РСФРР і мали в українському уряді своїх уповноважених. Народний комісаріат закордонних справ УСРР зберігав свою формальну незалежність. Керівник українського уряду Християн Раковський, нарком юстиції Микола Скрипник, нарком освіти Володимир Затонський та інші виступали проти централізаторської політики уряду РСФРР. Одночасно постала необхідність чіткого визначення повноважень і прав республік, які утворили з РСФРР так звану «договірну федерацію». Уряди та ЦК компартій УСРР, Білоруської РСР, закавказьких радянських республік вимагали удосконалити федеративні взаємовідносини. Із цією метою було утворено комісію для підготовки до проведення Пленуму ЦК. За результатами роботи комісії було складено проект рішення, який передбачав визнання доцільності входження радянських республік до складу РСФРР та розширення повноважень органів влади Радянської Росії щодо республіканських органів влади. Ініціатором розробки цього плану, який дістав назву «автономізації», був Й. Сталін. В. Ленін відхилив план «автономізації» і запропонував план добровільного об'єднання усіх союзних республік у Союз Радянських Республік. Цей план і було схвалено членами комісії. 6 жовтня 1922 р. було визнано необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Грузією, Вірменією, Азербайджаном та Росією про об'єднання їх у федерацію під назвою «Союз Радянських Соціалістичних Республік». Народні комісаріати поділялися на загальносоюзні (злиті), союзно-республіканські (об'єднані) та республіканські (автономні), 10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд у Харкові прийняв Декларацію про підтримку утворення нової держави — Союзу Радянських Соціалістичних Республік. ЗО грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з'їзд рад, який затвердив Декларацію про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. До складу новоствореної держави увійшли УСРР, БСРР, Закавказька РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Цими документами проголошувався принцип добровільного і рівноправного утворення СРСР, закріплювалося право вільного виходу республік зі складу СРСР. Конституційне оформлення статусу СРСР відбулося протягом 1923— 1924 рр. Конституційна комісія на чолі з Михайлом Калініним розробила проекти договору та союзної конституції. Проект конституції передбачав посилення політики централізму, втручання в права республік, утворення унітарної держави. Український проект договору про утворення СРСР передбачав забезпечення прав національних республік у складі СРСР (право республік на проведення територіальних і конституційних змін, наявність громадянства республік). Однак український проект було відхилено союзною конституційною комісією, а його авторів X. Раковського та М. Скрипника звинувачено у «конфедералізмі». 31 січня 1924 р. II Всесоюзний з'їзд рад прийняв Конституцію СРСР, яка затверджувала об'єднання радянських республік в єдину багатонаціональну державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Висновок. Входження УСРР до складу СРСР привело до остаточної втрати нею своєї формальної незалежності. На території СРСР встановлювалося повновладдя комуністичної партії. Остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулась не у момент утворення СРСР (грудень 1922 р.), а дещо пізніше і пов'язана, головним чином, з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактнопроживаючим національним меншинам та ін. отже, модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стержнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації – національними рухами. Шлях до створення єдиної союзної держави почався ще у ході громадянської війни і був обумовлений дією об’єктивних факторів. Території усіх республік, що увійшли до СРСР, свого часу були об'єднані у рамках Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв'язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці. Втрата Україною незалежності не була одномоментним актом, вона відбулася протягом тривалого періоду, поступово у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів. Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об'єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Авторитет вождя революції, хоча й хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП (б) прийняв форму утворення єдиної держав, на якій наполягав Ленін. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. В результаті, не змінюючи своєї зовнішньої форми, “союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. В травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України Радянського Союзу.	В 1926 р. у містах України, як і напередодні війни та революції, жило всього 20 відсотків населення; НЕП здебільшого повернув до великих міст тих мешканців, які розійшлися по селах та провінціях у часи голоду і незгод. Але різко змінилася картина культурного життя. Передусім це пов’язано новим характером освіти та складам студентства та учнівської молоді. З 19919 р. в Україні діяла нова система навчання, рідко з якою, основою освіти стала “єдина трудова школа” з загальним терміном навчання 10 років, що мала два ступені – семирічна школа – був обов'язковим для всього населення, безплатним і орієнтованим на поєднання загальної та професійно-трудової освіти. Після семирічки навчання можна було йти в загальні школи, технікуми. У 1920 р. під керівництвом наркома Гринка в Україні проведено реформу освіту, що відрізнялася від аналогічних російських реформ. Університети в Україні було ліквідовано, на їх місце та педагогічних інститутів організовано так звані Інститути народної освіти (ІНО), що мали два факультети – професійної освіти та соціального виховання. У 1921 р. при ІНО створені “робітничі факультети” (робітфаки) для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітничого класу та селян бідноти. Паралельно розгорнута широка компанія ліквідації неписемності. Через неї за 10 років перейшло два мільйони селян. Рисою освітніх реформ була їх робітничо-селянська орієнтація. Українську Академію мистецтв більшовики перетворили на Київський художній інститут, ліквідували таким чином автономію цього закладу; натомність на “гетьманську” Академію наук вони зважали й обмежилися прийняттям Положення про Всеукраїнську Академію наук, постанова уряду від 14 червня 1927 р., яке так ніколи в повному обсязі й не було впроваджене в життя. Наслідком культурного життя Україна в перші роки комуністичної диктатури було з одного боку різке розширення соціалістичної бази української культури, залучення до культури “вчорашніх малописемних мас”, а з іншого боку неминуче низьке зниження “планки” мінімуму культурності, можна сказати, орієнтація на посередній рівень. Проте, діяли і протилежно спрямовані сили. Зберегла виплив стара еліта, якам діяла проти більшовизму. Столицею Української Соціалістичної Республіки тоді був Харків. Але Київ у культурному відношенні залишався своєрідною культурною столицею. Тут працювала Академія Наук, Київський Художній інститут, Київська консерваторія і музично-драматичний інститут ім. М.Лисенка. в Києві діяло 5 українських театрів: Державний ім. Шевченка, Народний, з районних, а також три російські – ім.Леніна, Державний, Червоноармійський. У 1922 Лесь Курбас створив театр “Березіль”. Харків був літературним центром. У приміщенні ВУЦВИК знаходилась кімната-кабінет української партії і члена ВУЦВИК, головного редактора газети “Вісті” і організатора всіх починань, і особливо, що стосувались літератора Василя Елиана-Блакитного. Ним було створено “Гарт”, “Плуг” і разом з М.Хвильовим ВАПЛІТЕ. В Харкові були провідні видавництва і редакції журналів, де могли друкуватися укр літератори і культурні діячі. Всеукраїнська Академія Наук. У статті Української Академії Наук відзначалася єдина вимога до членів та співробітників Академії – “визначення національної культури з її оруддям – українською мовою”. Більшовицька влада затвердила повний статус Академії, де йшло про “науково-творчу діяльність – на користь комуністичного суспільства”. Проте впродовж десятиріччя радянської влади Академія Наук зберегла автономію від політичної влади, в ній навіть не було партійного осередку. Презид ВУАН упродовж 1912-28 був ботанік В.І.Липакий, секретарем А.Ю. Кримський, віце-презид був С.Єфремов. З переїздом до Києва Грушевського та початком його діяльності у ВУАН розгорівся запеклий скандал між ним та Єфремовим і Кримським. Боротьба між цими групами завдала великої шкоди українській культурі і полегшила торжество комуністичного тоталітаризму в Україні. Грушевський відчував ворожість та несправедливість проти себе, тим більше, що більшовицьке керівництво не виконало обіцянки рекомендувати його на посаду президента Академії Наук. Упродовж 1927 р. конфлікт у ВУАН набуває особливого напруження. Політбюро вже не розраховувало на Грушевського, але використовує конфлікт у своїх цілях. Планувалося залишити Кримського, усунути Єфремова, а президентом поставити Грушевського. Багато сучасних істориків засуджують Грушевського, бо у цьому конфлікті його вина була найбільшою. Проте було б помилково бачити в історії науки насамперед фракційну боротьбу. Українська наука зробила за цей час величезний внесок у розвиток національної культури. Велика робота здійснювалася у природно-науковому відділі. Чимало збитків завдала Україні еміграція наукових сил. Проте багато залишались і плідно працювали. Тимошенком у США була започаткована науково обґрунтована інженерія. Його учні залишилися в Україні і продовжували наукові дослідження в галузі механіки. У соціально-економічному відділі велися дослідження в галузі економіки України, продуктивних сил, економічної статистики та деформації. Величезна праця здійснювалася в галузі українознавства – етнографії та фольклористики. Етнографічна комісія на чолі з фольклористом А.Лободою, ректором Київського ІНО, старалась на широку кореспондентів, кількість який зросла з 400 в 1926 до 10 000 в 1928 р. В українській академії наук велися дослідження староукраїнської культури та літератури. Важко переоцінити досягнення історичних установ, що працювали під керівництвом Грушевського. Насамперед великий доробок ученого, який опублікував 4 і 5 томи історії української культури та томи “Історія України-Руси” до 9 включно. Без урахування доробку української науки, в тому числі гуманітарної, неможливо говорити про національне відродження в двадцятих роках. Сам процес українського ренесансу мав багато складових. В 20-ті роки тільки почали розкриватися різноманітні можливості української культури. З наближенням “великого перелому” ситуація в українській нації ставала дедалі драматичною. У квітні 1928 р. мали відбутися вибори академічного керівництва. Перед від’їздом до Харкова на колегію ННО Кримський і Єфремов домовились з Грушевським на такий варіант: президент ВУАН – К.Воблий, віце-президент – І.Шмалпаузен, секретар – Кримський. Але на другу зустріч Грушевський не прийшов. Збори відбулися 3 травня 1928 р. в результаті яких обрали керівництво: президентом – Заболотного, віце-президентом – Воблого, Кримського – секретарем. Нарком не затвердив Кримського на посаді секретаря і розпочались поневіряння вченого, які закінчились у 1912 р. його розстрілом. Після 1928 почалось упокорення Академії Наук, підпорядкування її партійному контролю. І якби основу ВУАН не складали наукові установи природничо-наукового, математичного та прикладного циклу, осередок укр науки був би розгромлений вщерть - так як була розгромлена його гуманістична частина. М.Хвильовий у своїх творах відкрито обгрунтовує свою політ-культурну орієнтацію. На той час уже прозвучало його гасло “Геть від Москви”. Це гасло означало передусім кінець драгоманській політиці, використання російської культури як посередника між Україною і Європою, пряме звернення до Європи. Але були і глибші мотиви, не приймання російської культури як посередника навіть крім мотиву конкуренції на книжному ринку де слабкість укр позиції Хвильовий вважає в “рабській природі” української інтелігенції. Багато було різних літерат-мистецьк угрупувань, що складали в ті роки громадянське сусп. Зокрема існувало ВАПЛІТЕ до складу якого входило 27 чол.: Бажан, Досвітній, Куліш, Любченко, Яловий, Яновський та ін. на противагу ВАПЛІТЕ партія ініціювала створення створення Всеукраїнської спілки пролетарних письменників (ВУСПП) на чолі з І.Микитенком, якщо в Росії аналогічна організація – ФАПП – ніколи не була від літератури стали офіційно підтримуваного парт силою. Далі прийшла пора покаянь вступ політ членів ВАПЛІТЕ у ВУСПП. Це перетворилося на жорстокий терор, під час якого було знищено багато талановитих літераторів. Український авангард. На початку 20-х рр. діяли традиційні українські театри і театри лівого та європейського напряму, серед яких ім. Франка, ближчий до психологічної драми “Мистецьке об’єднання Березіль”. Визначною постаттю в Україні був Лесь Курбас. Після переїзду театру в Харків Курбас, нарешті знайшов свого драматурга, то був М.Куліш. 28-25 березня 1927 р. з продовженням 15-16 квітня прийшов І Всеукраїнський театральний диспут, засідання якого починалися о 8 ранку і закінчувалися о 2 ночі. Головним. Суперниками були Юра з його курсом на психологічну реалістичну драму й Курбас з його авангардиським розумінням театру. Попереду дули визначні вистави Курбаса за М.Кулішем “Мино Мизайло”. Аналогічні поділи проходили і через середовище художників. Центром малярного руху була російська спілка АХРР, до якої увійшли художники, які родом бачили мистецтво фуралізму – І.Бродський, О.Герасимів, І.Гренов, Б. Йогансон. На Україні до подібної спілки АХЧУ входили: І.Бианевич, Р.Кричевський, Г.Світлицький, С.Прохоров, М.Самониш. До авангардиської АРМУ ввійшли О.Богомазов, М.Бойчук, В. Меллер, К.Гвоздик, В.Седляр. Київський художній інститут називали тоді “українським Базелем”. Тут працювали майстри реалістичного живопису, але інститут став притягальним центром не тільки для українського, а й для російського авангардизму. Сюди приїжджають Малевич, який в Росії не міг знайти роботи. Діяла “Лепонфут”, що об’єднувала поетів і художників ультралівого авангарду. Ліві авангардиські художники більше тяжіли до комуністичного руху. Національна демократія більше тяжіла до реалістичних традицій й знаходила ознаки специфічного українського національного стилю. Яскравий вираз нова епоха знайшла в архітектурі. Було покінчено з експериментами в дусі конструктивізму, що залиш слід уже на рості доби шукань, використання старовинної укр традиції. Зразок важної “героїчної”, а по суті, імперської архітектури – будинок уряду УРСР, що починався як будинок НКВС УРСР, будинок ВР УРСР. В кінці 20-х років найпопулярнішим видом мистецтва стає кіно, особливо після появи звукового кіно. Німий фільм Довженка “Аранак” спрямований ідейно-політично проти ЗУНР, відрізнявся щирістю почуттів є поєднанням карикатури з глибокою поетичністю. Не лише вся Україна – вся колишня імперія в час революції жила з відчуттям космічного масштабу своєї історії. Від напівбожевільних нападів Муравйова до Місяця й Марса, ми бачимо передусім новий всесвітньо-історичний масштаб оцінки.	Становище Укр на поч 20-х було надзвичайно важким. Українські землі знову потрапили під іноземне панування. На основній їх частині була утворена Українська РСР, народ якої пережив небачені в історії людства страхіття тоталітарного режиму. Було створено апарат насильства у вигляді ЧК ("чрезвьічайная комиссия"), будувалися концентраційні табори. Велася безкомпромісна боротьба з "контрреволюцією". У 1920 ЛТроцький пропонував всю країну перетворити на гігантський концентраційний табір, створивши "трудові армії", в яких кожен повинен був вважати себе солдатом праці. Репресивна машина почала застосовуватися повним ходом проти селянства. Така антинародна політика, а також літня засуха 1920 p. довели економіку України до катастрофи. Почався голод. Міські робітники, денний пайок хліба яких не перевищував 100 г, змушені були оголошувати страйки. На поч 1921 вони спалахнули в Катеринославі, Харкові, інших містах України. Проти продрозвертки збройне виступило селянство. Цей рух поширився на Донеччині, Кременеччині, Полтавщині, Катеринославщині. Очолив боротьбу проти цього "бандитизму" голова Раднаркому УРСР Г. XРаковський і командуючий збр силами Укр М. Ф. Фрунзе. Придушували повсталих селян регулярні армії В. К. Блюхера тощо, численні загони ЧК тощо. Так мстила рад влада тим, хто відкидав грабіжн продрозверстку. Від голоду, який охопив в 1921 пд губернії Укр, загинуло близько 1млн чол. Політика "воєнного комунізму", яка історично була першою формою командно-адміністративної системи, призвела більшовицьку Росію, а отже, і Україну до катастрофи. Невдоволення широких верств населення країни, особливо сільськ, економ політикою більшовиків і примусило Леніна визнати повний крах політики "воєн комунізм" і перейти до непу. Запровадження непу повинно було врятувати економіку країни від повного розвалу. Головна увага в новій економічній політиці приділялася заходам щодо піднесення продуктивності с/г на основі заінтересованості селянина в своїй праці. З цією метою в країні запроваджувався натуральний податок, значно менший від продрозверстки, розміри якого доводилися до селянина навесні (перед посівною), хоча ці розміри протягом року могли збільшуватися. Натуральний податок розглядався як частина відрахувань від виробленої продукції з урахуванням розмірів урожаю, матеріального становища, кількості членів сім'ї та інших показників, що характеризували господарство. Бідні селяни повністю звільнялися від податку. На 1923-24 і на наступ роки був запровадж єдиний с/г податок, який замінив численні натуральні податки. Після проведення грош реформи (1924), яка зміцнила грошову систему, податок сплачували в основному грошима. Для реалізації надлишкової продукції, що залишалась у селян, необхідно було відновити вільну торгівлю, яка була заборонена в період "воєнного комунізму". Щоб зберегти владу в своїх руках, більшовики змушені були піти на поступки селянству, відмовитися від продрозверстки і перейти до натурального, а згодом до грошового податку, дозволивши вільну роздрібну торгівлю, дати змогу громадянам виявити певну особисту ініціативу. Здійснення нової економічної політики почалося в надзвичайно несприятливих умовах. Нестача палива призводила до загострення транспортної кризи, викликаної цілковитою зношеністю вагонів і паровозів. У містах з'явилося багато безробітдих. У країні панував голод. Рішення про перехід до нової економічної політики дали ефект не відразу. 4 грудня 1921 p. було прийнято Декрет про денаціоналізацію дрібних ремісничих майстерень, а також середніх підприємств, їх повернули колишнім власникам. З 1921— 1922 pp. було дозволено оренду засобів виробництва (приміщень та цілих підприємств в торгівлі й промисловості, землі й техніки — в сільському господарстві). Понад третину всієї кількості промислових підприємств (переважно дрібних і середніх) було здано в оренду, з них більшу половину одержали приватні особи (серед них і колишні власники). Частину підприємств, в основному харчової промисловості, взяли в оренду кооперативи. В Україні в оренду організаціям (кооперативам, артілям), приватним особам, не виключаючи і колишніх власників, було здано 5,2 тис. підприємств — більше половини всієї кількості. Було зроблено спроби залучити іноземний капітал. Виникли концесії (оренда державних підприємств зарубіжними підприємцями). Утворювалися й змішані підприємства із залученням коштів держави та іноземних фірм. Однак слід підкреслити, що значного розвитку ці концесії не одержали. Приватні підприємці (особливо іноземні концесіонери), як правило, не виявляли бажання вкладати кошти у відбудову і розвиток промислових підприємств на території більшовицької Росії, в тому числі України. Політика непу не була прийнята однозначно і схвально керівними діячами компартії України. В окремих з них збереглася ностальгія за системою і методами "воєнного комунізму". Так, в постанові лютневого пленуму ЦК ВКП(б) у 1921 p. йшлося про недоцільність для України заміни продрозверстки продподатком (очолював тоді компартію України В. Молотов). Незважаючи на цю постанову, нова економічна політика почала запроваджуватися і в Україні. Для забезпечення селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом у 1922 p. було створено акціонерне товариство "Село-допомога", а 6 лютого 1923 утворено Всеукр спілку с/г кооперативів "Сільський господар", яка здійснювала всі позиково-продовольчі операції на селі. Протягом 1921—1922 pp. посівні площі дещо збільшилися порівняно з роками продрозверстки, хоча у цілому становище залишалося ще важким. Починаючи з 1923 p. селяни освоїли землі, націоналізовані ще ЦРадою (кожний селянин одержав ділянку, яку міг обробити силами власної сім'ї). Площа ділянки в малоземельних районах була меншою, в багатоземельних — більшою. Загалом українські селяни мали в своєму користуванні 31 млн десятин землі, що становило 92 % земельного фонду республіки. Працюючи в нових умовах, селяни України почали швидко підвищувати продуктивність праці в своїх господарствах. У 1927 p. в Україні обробляли на 10 % більше землі, ніж у 1913 p., а виробництво зерна д осягло довоєнного рівня, хоча урожайність залишалася невисокою. Причинами низьких урожаїв були відстала культура землеробства, екстенсивне рільництво. Товарність рільництва також була невисокою внаслідок того, що більшовицька влада знищила високотоварні поміщицькі та міцні (куркульські) селянські господарства, які в основному постачали на ринок велику кількість зерна. Неп сприяв розвитку кооперації. Вона почала відроджуватися як розгалужена система самодіяльних господарських організацій. Поширився добровільний кооперативний рух, розгорталася діяльність промислової, споживчої, сільськогосподарської, кредитної кооперації. В Україні формувалась єдина система кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в містах і селах. Великих успіхів досягла кооперація в справі заготівлі та збуту продукції. У жовтні 1921 з єдиної системи споживчої кооперації відокремилася с/г кооперація, в якій було створ машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні та інші товариства. Після ліквідації непу діяльність кооперації була різко обмежена. У роки непу було частково відбудовано шахти Донбасу. У 1925/26 господарському році видобуто майже 20 млн т вугілля, що становило 78 % довоєнного рівня. Почалася відбудова металургійних заводів. У квітні 1925 p. запрацював Дніпровський металург завод, а у вересні - Петровський завод. Йшло будівництво Штерівської та Чугуївської ДРЕС, ДніпроГЕС. Кращих результатів, ніж у важкій промисл, було досягнуто у легк і харч, які уже в 1926 перевищили довоєн рівень випуску продукції. Отже, як видно із наведених даних, в умовах непу довоєнного рівня досягло виробництво предметів споживання, яке перебувало в руках так званих непманів, дрібних підприємців, проте відставала більшість галузей важкої промисловості, що були під контролем держави. Досить швидко відбудовувався транспорт і налагоджувалась його робота. Переборювалась інфляція, зміцнювалася грошова система. Важливе значення для відбудови народн господарства, оздоровлення фінансів і ліквідації бюджетного дефіциту мала грошова реформа, проведена в 1922 p. Суть її полягала в тому, що на основі закону від 11 жовтня 1922 p. в країні були випущені десятикарбованцеві банкнотичервінці, які прирівнюв до 10карбованцевої старої золотої -монети (уряд тодішньої Української РСР ніякої самостійної грошово-фінансової політики не проводив). Червінці випускалися не для покриття бюджетного дефіциту, а для забезпечення потреб нормального господарського обігу, обслуговування клієнтури банку. Протягом 1923 p. першого кварталу 1924 p. в обігу перебували як нові стійкі червінці, так і старі грошові знаки, купівельна спроможність яких знижувалася. Поступово старі знаки витіснялися з обігу, зміцнювалася роль червінця. Однак таке одночасне перебування в обігу різних грошових знаків негативно впливало на господарське життя СРСР, у тому числі України. Повністю грошова реформа була завершена в 1924 p. В обіг були випущені, крім червінців, так звані казначейські білети вартістю 1, 2 і 5 крб. Співвідношення між казначейськими білетами і червінцями було встановлено на твердому паритеті: 1 червінець дорівнював 10 крб. в казначейських білетах. Старі грошові знаки більше не випускали, а ті, що перебували ще в обігу, було вилучено викупом їх за курсом 1 крб. казначейського білета за 50 тис. крб. грошових знаків старого зразка. Однак і другий ленінський експеримент — неп — в Україні, як і в СРСР в цілому, не було завершено. Наприкінці 20-х років Сталін поклав край новій економічній політиці. Безпосереднім приводом до демонтажу непу стала хлібозаготівельна криза 1927—1928 pp. Неп було остаточно відкинуто. Зміна політики потребув застосув інших методів управління економ. Неп з його спрямованістю на госпрозрахунок, матеріальні стимули, розвиток ініціативи й ентузіазму людей підмінявся командно-адміністративною системою керівництва.

Дата добавления: 2015-08-28