1 Передісторія України: археологічна періодизація, 4 страница

21 Козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст.	22 Зовнішня політика гетьмана Б.Хмельницького	23 Переяславсько-московський договір: причини, умови та політико-правове значення.	24 Козацько-гетьманська держава (XVII - поч. XVIII ст.): політ-адміністр устрій, соц структура суспільства
Перше козацьке повстання вибухнуло в 1591 р. Тоді саме український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що напав зі своїми козаками на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і повів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких — Костянтин Костянтинович. У битві на р. П'ятці повстанці зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського — тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення Не встигло вщухнути, як вибухнуло інше повстання, ще більше. Очолив Северин Наливайко. У 1595, після вдалого нападу на турків у Молдавії, на чолі 2,5тис. війська Наливайко поверн на Брацлавщину, але незабар вступив у конфлікт із місцевою знаттю. Козаки знову повстали проти ненависн шляхти, й знову їм на підтримку прийшли селяни. Допомогу Наливайкові надали запорожці. Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення на Україні землі, якою б правили самі козаки. В той час як запорожці під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину,Волинь та Білорусь,закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак,усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 повстанці об'єдн свої сили й стали відходити на сх, сподіваючись знайти захист у Московії. Вони відбив атаки поляків аж до травня, але з поширенням голоду та хвороб і зростанням втрат серед них виник розкол. Лободу, що схилявся до переговорів, звинуватили у таємних зносинах із ворогом і вбили. Згодом його прибічники, до яких належали переважно старшини та заможні козаки, нишком видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям, поляки вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Наливайка відвезли до Варшави і згодом стратили. У пошуках компромісу. Поляки вважали, що цією перемогою вони розв'язали козацьку проблему, тим більше, що серед козаків загострювалися внутрішні конфлікти. Заможне реєстрове козацтво в містах загалом схилялося до переговорів і співпраці з Річчю Посполитою, сподіваючись забезпечити свій соціальний статус і спокій, необхідний для дальшого накопичення багатств, нерідко значних за розмірами. Проте більшість козацтва, що складалася з немаєтних запорожців та реєстрових козаків, над якими постійно нависала загроза повторного закріпачення, вважала, що лише рішучими діями можна завоювати краще становище в суспільстві. Полякам часто вдавалося використовувати суперечності між цими двома угрупованнями, які нерідко виливались у відкриті сутички. Гетьман Петро Сагайдачний. Після знаменитого морського походу на Кафу у 1616 р., в якому Сагайдачний здобув собі славу ватажка, його обирають гетьманом. Переконан в тому, що козаки все ще поступ силою РПосполитій, він зробив примирен з поляками наріжн каменем своєї політки. Він збирав і водив велик козацькі сили на підтримку поляків у безперер війнах з Москвою та Оттоманською імперією. Сагайд поклав край бунт вдачі козаків, змусивши їх визнати його зверхність. У 1619, щоб уникнути конфлікту з поляками, він погодився скоротити реєстр до 3тис., заборонив несанкц морські походи й визнав право короля затвердж козац старшин. Саме він об'єднав військову силу козацтва з політичне слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання відбулося в досить ефектний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України. Козацтво з усією очевидністю ввійшло в нурт життя українського суспільства. Інші повстання. Після смерті Сагайдачного конфлікти знову стали основною рисою польсько-українських взаємин. Спочатку здавалося, що їх можна було уникнути, бо найближчі наступники померлого ґетьмана Оліфер Голуб та Михайло Дорошенко були водночас його близькими однодумцями й поділяли принципи політики примирення. Але після битви під Хотином у 1621 р. серед козацтва, й особливо нереєстрового, зростало невдоволення, оскільки загартоване в боях 40-тисячне козацьке військо поверталося на Україну без усякого наміру знову стати кріпаками, як того вимагав уряд, але водночас і без надії на те, щоб бути включеними до реєстру. Частина з них збиралася на Запорозькій Січі, в той час як більшість поверталася до своїх міст і сіл. Вони лише чекали нагоди, аби дати волю своєму невдоволенню. В середині 1620-х років, намагаючись спрямувати їхній запал в інше річище, Дорошенко організував ряд морських походів проти турків. Поляків дуже дратувало те, що козаки вважають себе чимось на зразок держави в державіВирішивши застосувати до козацтва політику «твердої руки», для її проведення уряд призначив гетьманом Станіслава Конєцпольського — рішучого й досвідченого полководця, який мав величезні маєтки на Україні. У 1625 р. на чолі восьмитисячного війська Конєцпольський вирушив на Україну. Із ЗапСічі йому назустріч вийшло шеститисячне козацьке військо на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох невдалих боїв із поляками запорожці знову обрали гетьманом поміркованого Дорошенка й розпочали з ними переговори, що завершилися компромісом. Реєстр було збільшено до 6 тис., і це імпонувало внесеним до нього заможним (і «більш заслуженим») козакам, але переважна частина рядового козацтва мала повернутися під владу панів.Запорозька Січ — цей бастіон войовничих і «незаконних» козаків - хоч і формально підпоряд гетьманові, де-факто зберігала автономію. Давши згоду на збільшення реєстру, поляки сподівалися, що реєстрові козаки контролюватимуть інших. Коли у 1629 р. гетьманом обрали Грицька Чорного — виразника пропольських настроїв. Річ Посполита, здавалося, нарешті знайшла ідеально слухняну людину. Проте, намагаючись догодити урядові, він викликав серед козаків таку лють, що на початку 1630 р. загін запорожців викрав Чорного на Січ, де його судили і стратили. Тоді запорожці та нереєстровці обрали новим гетьманом відважного Тараса Федоровича (прозваного Трясилом), який повів у старостівські землі велике повстанське військо. І знову Конецнольський на чолі королівського війська і реєстрових козаків був змушений розпочати виснажливу воєнну кампанію. Цього разу йому щастило менше, ніж раніше, й у серпні в укладеній у Переяславі угоді повсталі козаки добилися несподівано великих поступок: реєстр збільшувався до 8 тис., Трясило уникнув покарання, а повстанцям дарувалася амністія. Проте нерозв'язаними лишалися пекучі проблеми нереєстрового козацтва, що призвели до повстання. У 1635 р. Річ Посполита вдалася до нових методів приборкання непокірних козаків. На Дніпрі, на північ від Січі, поляки збудували грізну фортецю Кодак, що мала стояти на перешкоді запорожцям. Але за кілька місяців до закінчення її спорудження загін козаків на чолі з Іваном Сулимою зруйнував фортецю й знищив усю її залогу. Проте жменька реєстрових козаків, прагнучи вислужитися перед поляками, видала Сулиму королівським властям, які засудили його до страти. У серпні 1637, в боротьбу з поляк вступило ще одне козацьке військо на чолі з Павлом Павлюком. До його сил, що рухалися із Січі на північ, приєднувалися великі групи селян Правобережної України та щойно освоєного Лівобережжя. Але знову повстанців перехитрили вдалим маневром на відкритій місцевості, й у грудні 1637 р. під Кумейками, біля Чигирина, польська армія завдала їм рішучого удару. Проте ця поразка ще не стала кінцем повстання, яке продовжувалося на Лівобережжі під проводом Яцка Острянина та Дмитра Гуні аж до остаточного придушення влітку 1638 р. Сповнені жадобою помсти, поляки тепер не збиралися торгуватися. Натомість вони дикт свої умови. За «Ординацією» (законом, ухваленим сеймом) реєстр зменш до 6тис. і навіть реєстр козаки втрачали право на самоврядування. Скасов посада гетьмана, а натомість ввод посада польського старости, затверджуваного королем. Козацькі полковники та осавули тепер мали обиратися із шляхти. Суворо обмежувалася територія розселення козаків, а кожний, хто без дозволу намагався втекти на Січ, карався на смерть. Тисячі козаків, не внесених до реєстру, оголошувалися кріпаками. І справді, протягом наступних десяти років небувалого спокою та стабільності, що їх польські історики часто наз «золотим спокоєм», здавалося, ніби репресії - це найефективніший спосіб взаємин із козаками. Причини, з яких п'ять згаданих великих козацько-селянських повстань не мали успіху: - незважаючи на провідну роль козацтва у повстаннях, багато їх учасників були селянами, й тому самі повстання характеризувалися рядом недоліків, притаманних усім селянським виступам: вибухаючи, як правило, стихійно, ці повстання не були ретельно сплановані та не мали далекосяжних цілей. - Крім бажання негайно помститися за кривди, ні козаки,ні селяни не мали уявлення про те, чого вони прагнуть. - Попри свою величезну відвагу повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки у воєнних діях, оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під час сівби чи жнив. - Непослідовність дій поглиблювалася соціально-економічними відмінностями у середовищі козацтва: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як правило, одразу йшло на повстання, в той час як заможна старшина частіше схилялася до переговорів, компромісів чи капітуляції. Однак, незважаючи на ці недоліки, кожне наступне повстання свідчило про зростання сили та військового досвіду повсталих. Збільшувалась їхня чисельність, удосконалювалася тактика, міцнішав зв'язок козацтва із селянами та справою оборони православ'я. Десятирічний «золотий спокій» лише тимчасово приховав конфлікт, що от-от мав знову вибухнути.	Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка іззовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв'язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Адам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнення цієї мети. У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природним (хоч це поняття дістало поширення лише після Французької революції 1789 р.), виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити «давньоруське князівство» чи навіть планує утворити окреме «козацьке князівство». Можливо, ці ідеї й розглядалися, але здійснити їх за тих обставин було б неможливо. Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу булла згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити — при своїй владі чи чужій,— було справою другорядною. Нарешті, у Східній Європі XV ст. суверенітет ототожнювався не з народом, а з особою законного (тобто загальновизнаного) монарха. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому й автономному суспільству законність і захист. На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя й захисника України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак, у 1651 р., після обміну посольствами Оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке на таких же умовах зверхно- сті, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і лишилася нездійсненою. Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був право- славний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православої віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, моско- вити воліли почекати, доки козаки й полями не виснажать одне одного, і вже тоді вда- ватися до відповідних дій. Проте у 1653 р., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирі- шив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.	В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорозького в Переяславі, біля Києва. 18 січня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя. Того ж дня було скликано людей на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: поль- ського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя — й зая- вив, що найкращим для цього є православний цар. Задоволений тим, що вибір упав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Тоді Бутурлін, Хмельницький та присутня там козацька старшина ввійшли до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою. Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою в Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони,— українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шану- вати їхні права й привілеї. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монар- ха, кажучи, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутурлін уперто стояв на своєму. Нарешті, побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося б, про- стісіньку формальність, Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві. Незабаром після того по 117 містах України було розіслано царських урядни- ків, перед якими 127 тис. люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайло- вичу та його наступникам. Сповнений драматизму інцидент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій, з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди. Та попри всі ці розбіжності підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії. Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонува- лося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (пом. 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (пом. 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Ве- недикт Мякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджу- валася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомо- гу і т. д. Інший український історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною. Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом». Щоправда, в середині 1960-х років принаймні один радянський учений — Михайло Брайчевський — під- дав цей погляд сумніву (що мало катастрофічні наслідки для його кар'єри), однак для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалася обо- в'язковою. Одним із перших наслідків Переяславської угоди стала радикальна зміна полі- тичних союзів у регіоні. У відповідь на договір Хмельницького з царем поляки й татари об'єднали сили, почавши новий етап війни. Навесні 1654 р. московське військо, підтримане 20 тис. козаків на чолі з Василем Золотаренком, вступило до Бі- лорусії, відбивши у поляків значну частину території. Пізніше, восени, бої перемі- стилися у Південно-Західну Україну. зайняв безкомпромісну позицію щодо поляків, наполягаючи на тому, щоб під його владу перейшли всі українські зем- лі, включаючи Галичину та Волинь.	Політико-адміністративний устрій Коли помер Хмельницький, козакам підпорядковувалася більшість земель на правому й лівому берегах Дніпра (колишні Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства), тоді як Галичина та Волинь лишалися у поляків. В перші десятиліття після повстання половина землі, що раніше належала Польській короні, стала власністю Війська Запорозького, яке передало більшу її частину самоврядованим селянським поселенням, за що вони сплачували податки. Територія кожного полку ділилася на сотні,в яких військову та адміністративну функції виконували сотники. Органи управління полками та сотнями розміщувались у великих містах відповідних земель, що носили їхню назву. На нижньому щаблі цієї адміністративної будови знаходилося окреме містечко чи село, в якому влада належала козацькому отаманові. Спочатку козацькі старшини обиралися козаками відповідних загонів. Проте з часом ці посади стали спадковими. На верхівці цієї військово-адміністративної системи стояв гетьман. Теоретично він підпорядковувався волі козацької генеральної ради, яка обирала його. Але через швидке збільшення чисельності козаків у 1648—1656 рр. проведення цих рад стало недоцільним, тому гетьмани рідко скликали їх. Натомість Хмельницький та його наступники воліли радитися з дедалі впливовішими старшинськими родами. Проте на практиці гетьмани могли вільно здійснювати свої прерогативи і вважалися фактичними правителями України. Крім командування козацьким військом, вони проводили власну зовнішню політику, наглядали за системою управління та судо- чинства, здійснювали контроль за козацькою скарбницею та земельним фондом. Цей фонд складався з земель, конфіскованих у поляків, і право гетьмана на власний розсуд розподіляти їх значно посилювало його політичну вагу. Виконувати покладені на нього функції гетьманові допомагала генеральна старшина, що являла собою поєднання генерального штабу та ради міністрів. Най- впливовішим її членом був генеральний писар, що встановлював порядок денний засідань ради, складав основні урядові тексти та здійснював постійний нагляд за зовнішніми зносинами. Іншою ключовою постаттю в генеральній старшині був обозний — посада, аналогічна військовому міністрові,— що відповідав за боєздатність 40—60 тис. регу- лярного козацького війська, включаючи артилерію. Судові справи контролював гене- ральний суддя, а двох генеральних осавулів та генерального хорунжого гетьман використовував для спеціальних доручень. Хоча Хмельницький та його наступни- ки завжди вважали Київ головним містом України, гетьманський уряд зосереджу- вався в невеликому козацькому містечку Чигирині, а у XVIII ст.— в Батурині та Глухові. Формально козацька держава й підпорядковані їй землі називалися Військом Запорозьким. Козаки швидко встановили свою форму правління. Підпорядковану їм територію було поділено на 16 військових округів, або полків, що відповідали полкам козацького війська. Зміни в суспільному устрої Польську знать як пануючий клас замінило козацтво,а, за традицією, стати козаком міг кожний. У буремний час 1648—1656 рр. До козацьких лав влилися тисячі міщан, селян та православних священиків. Відповідно козак, який не міг купити власного військового спорядження чи втратив бажання воювати, звичайно повертався до стану селянина чи міщанина. Так чи інакше, 1648 рік спричинився до того, що межі між суспільними станами стали дуже розмитими,а ідеї соціальної рівності набули небаченого для Східної Європи поширення. Унаслідок повстання значно покращало становище селянства, яке пережило цю жорстоку війну. Прогнавши шляхту, селяни відвоювали особисту свободу, право розпоряджатися своїм майном, переселятися коли й куди завгодно.Проте селяни не позбулися всіх повинностей. До них насамперед належали зобов'язання забезпечувати козацьке військо засобами транспорту, постоєм та провізією. Хоч селяни й надалі сплачували грошові та натуральні податки, ненависну панщину на користь польських феодалів було знищено. Багато козацьких ватажків і, зокрема, значний контингент української знаті та реєстрових старшин, що приєдналися до Хмельницького, не передбачали створення суспільства рівноправних людей, про яке у Східній Європі й не чули, а мало вигнати ненависну польську шляхту та магнатів, замінивши їх на свою українську знать. Вони навіть уявити собі не могли життєздатного суспільства без знаті.Вони зайняли високі посади серед ватажків Війська Запорозького. І це становище вони використовували для зміцнення та примноження свого впливу й достатку. Оскільки гетьмани часто були вихідцями із старшини й спиралися на широку підтримку, вони не лише не запобігали зосередженню в її руках влади та багатств, а й всіляко сприяли цьому, щедро роздаючи їй землі та посади. Зміцнюючись, ця нова верхівка поглиблювала поділ українського суспільства на стани й дедалі агресивніше зазіхала на вольності селянства та простого козацтва.Унаслідок цього в новонародженому суспільстві козацької України виник глибокий, зрештою навіть фатальний розкол. Але величезна більшість невеликих містечок потрапила під владу місцевої старшини, яка ставила власні інтереси вище інтересів міщан — аналогічно тому, як до неї це робила польська шляхта. Свідченням зростаючої залежності міст від старшини є те, що міщани повинні були платити мито за товари, якими вони торгували, у той час як козаки, що нерідко виявлялися їхніми комерційними кон- курентами, цього не робили. Незадоволені правлінням козаків, багато міст шукали допомоги у царя, підтримуючи його у конфліктах із старшиною. На відміну від міщан православне духовенство підтримувало з козацькою верхів- кою дружні стосунки, оскільки воно уособлювало ту віру, яку боронили коза- ки. Хмельницький та його наступники, не зволікаючи, підтверджували права мона- стирів на приписані до них землі, а також обов'язок селян, що жили на цих землях, виконувати для монастирів трудові повинності

25 Руїни: причини, суть, наслідки.	26 Зовнішньополітичні орієнтації українських гетьманів у період Руїни.	27 Правобережна Україна та західноукраїнські землі під владою Польщі (2 половина XVII – XVIII ст.)	28 Україна в умовах Північної війни. І.Мазепа.
У час, коли більшість масових повстань у Європі Нового часу зазнали поразки, Велике Українське повстання 1648 р. перемогло, в результаті чого була усунена магнатська еліта і встановлена місцева адміністрація. Але хоч ця епохальна подія спричинилася до багатьох змін, нерозв'язаними лишилося ще багато питань. Серед козацьких ватажків виникли гострі розходження щодо того, чи лишатися Україні під Москвою, чи ж шукати покровителів серед інших сусідніх держав. Стали відчутними також і болючі соціально-економічні проблеми. Серед українців ще десятиліттями по смерті Хмельницького точилися запеклі суперечки навколо цих питань. Настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, дальшого спустошення вже сплюндрованого краю. В українській історіографії трагічний спектакль, в якому українці марнували величезну енергію й рішучість, набуті у повстанні 1648 р., в самогубних сутичках, яким, здавалося, не буде кінця, часто називають Руїною. Через 20 років після смерті Хмельницького перемоги над спільним ворогом були зведені нанівець нездатністю українців об'єднатися для досягнення спільної мети. В результаті було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, створену повстанням Хмельницького. Смерть Хмельницького застала українців у нещасливий момент. Напівсформоване українське суспільство, яке оточували хижаки-сусіди й роздирали внутрішні проблеми, охоче прийняло його провід. Але для наступників Хмельницького, які не мали його популярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку. Перед смертю Хмельницький влаштував так, щоб після нього гетьманом обрали його сина Юрія. Але незабаром 16-річний хлопчина сам переконався, що не готовий правити в такий переламний момент. Тому в 1657 р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького - Івана Виговського. Виговський був одним із найрозумніших і найосвіченіших козацьких ватажків. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею. Але народ не підтримав цієї ідеї. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря. Московіти стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат. За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною. Ще навіть до її підписання Укр окупувало величезне, майже 150тис московське військо під командув князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками - поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського - татар - повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що "він продає Україну полякам", і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі. Тепер перевага перейшла на бік Москви. Сподіваючись, що ім'я батька допоможе згладити внутрішні конфлікти, старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького. Підкорившись вимогам Трубецького, молодий гетьман прибув до його табору для перегляду угоди між його батьком і царем. Переляканий силою російського війська й погрозами Трубецького, Юрій повірив підробленому тексту Переяславської угоди 1654 р. і у 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документу. Так, молодий гетьман пішов на поступки, які ще п'ять років тому його батько навіть не розглядав би. У 1660 між Москвою та Польщею знову вибухн війна за владу над Україною. Коли царські війська потрап в оточення до поляків на Волині, Юрій зі старшиною не поспішили допомагати їм. Натомість молодий гетьман вступив у переговори з поляками та погодився на повернення України до складу Речі Посполитої. В цей момент і без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. На Лівобережжі, що перебувало під контролем царя, козаки виступили проти Хмельницького, обравши наказним гетьманом Якова Сомка. Окупована польськими та російськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами й чварами між політичними фракціями, Козацька Україна розділилася на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Доба Руїни сягнула тепер свого апогею. У січні 1663 р. пригнічений власною неспроможністю опанувати становище, що швидко погіршувалося, Хмельницький складає булаву і йде в монастир. Влада його наступника Павла Тетері обмежувалася лише Правобережжям. Новий гетьман відмовився формувати незалежну козацьку політику і в основному підпорядкувався полякам. Разом із ними він захопив Лівобережжя, спонукаючи короля Яна Казимира продовжувати наступ аж до Москви. Але цей план провалився і Тетеря був змушений повернутися на Правобережжя. Прагнучи помститися на землях, які стали колискою повстання 1648 р., поляки повсюдно палили, грабували, мордували. Поведінка Тетері та поляків викликала загальну ненависть, внаслідок чого гетьман втратив серед козаків останніх прибічників, зрікся гетьманства і втік до Польщі. У 1666 гетьманом Правобереж стає Петро Дорошенко, який був одним з найдіяльніших прибічників відродж козацтва. Він підкреслював, що ставить собі за мету об'єднати під власною зверхністю Право- і Лівобережну Україну. Щоб зміцнити своє становище, новий гетьман впроваджує ряд детально впроваджених реформ, часто скликає генеральні ради, де вислуховує думку рядового козацтва. На початку гетьманув Дорошенко проводив пропольськ курс. Але його політика докорін змінилася, коли в січні 1667 поляки та росіяни підпис Андрусівський мир, що став для Укр страшною політичною катастрофою. По суті, за цим миром Козацька Україна ділилася навпіл: поляки визнавали суверенітет царя над Лівобережжям, а московити давали згоду на повернення поляків у Правобережжя. Дорошенко, який, за переказами, пережив сердечний приступ, дізнавшись про Андрусів, відкинув пропольський курс і вирішив відродити один із давніх проектів Богдана Хмельницького - звернутися по допомогу до Оттоманської Порти. Восени 1667 р. об'єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. Щоб цілком позбутися поляків, Дорошенко передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко переходить із військом на Лівий берег і скидає свого суперника - гетьмана Івана Брюховецького. У 1668 р. він, спираючись на турків, проголошує себе гетьманом усієї України. Проти ці успіхи вияв скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманової влади, численні вороги взялися підривати її. Татари зробили спробу замінити Дорошенка якимось Суховієнком. Не встиг Дорошенко скинути цього противника, як поляки висунули ще не безпечнішого конкурента - Михайла Ханенка, з яким вони захопили Правобережжя. Виступивши назустріч загарбникам, Дорошенко призначив наказним гетьманом Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Цього разу Москва рушила на Лівобережжя, змусивши Многогрішного зректися Дорошенка й визнати зверхність царя. З падінням своєї влади Дорошенко ледве міг контролювати навіть Правобережжя. Розуміючи безвихідь свого становища, він поступається гетьманськими клейнодами на користь Івана Самойловича, нового гетьмана Лівобережжя. Турки ж знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. В 1677 р., сподіваючись використати славне ім'я Хмельницьких, вони призначають Юрія гетьманом Правобережжя. Ця загадкова і, ймовірно, неврівноважена людина вже знала й злети, і падіння. У 1677 - 1678 рр. разом із турками Юрій брав участь у кількох невдалих походах на давню столицю батька - Чигирин. Не здобувши у чигиринських походах однозначної перемоги, він організував напад на Лівобережжя, який закінчився жалюгідним провалом. Не в змозі забезпечити собі відчутної підтримки, він контролював лише невелику, відведену йому турками, частину Поділля. Але й тут його влада була настільки хисткою та ще й деспотичною, що у його мусульманських покровителів зрештою урвався терпець і в 1681 р. вони стратили його. Того ж року Москва підписала з турками Бахчисарайський мир, за яким визнавалися володіння сторін на Україні. Через п'ять років аналогічну угоду Москва підписала й з Польщею. На 1686 р. вся Україна виявилася розділеною між сусідніми державами.	Юрій Хмельницький не зміг згуртувати біля себе Запорозьке військо і всю українську громадськість. Розбилися надії старшини, а для України його гетьманування завершилось катастрофою. Україну було поділено вздовж Дніпра на дві сфери впливу: польську— на Правобережній Україні та московську — на Лівобережній. На півдні відчувалася турецька присутність. Чигиринський центр, який нагромадив великий досвід державної політики, зберіг свій вплив тільки на Правобережжі, і то в основному серед старшини. Натомість на Лівобережжі велась інша політика. Правобережжя обирало одного гетьмана, Лівобережжя — іншого. Всі гетьмани потрапляли під той чи інший зовнішній вплив. Усе це призвело до тяжкої кризи української державності. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками, соціальним напруженням між козацькими низами і старшиною. Та й серед козацької старшини точилася внутрішня боротьба, інтриги, мотивовані вузькими особистими цілями. Запорозьке військо розбилося на два табори, які йшли протилежними шляхами і вели боротьбу між собою. Боролися пропольські і цромосковські угруповання, зростала анархія, руйнувались українські землі нападниками-чужинцями. Україна опинилась у страхітті громадянської війни. Народ назвав цей час Руїною (1663—1687). Після Юрія Хмельницького гетьманом Правобережної України став Павло Тетеря (1663—1665). Він був прихильником Польщі і в запобігливості до поляків пішов так далеко, що Україну звав польською провінцією. У 1664 р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну і робив спроби підняти козаків у похід на Москву. Але наступ зазнав поразки, і Тетеря (повернувся на Правобережжя. Тут відбувалися численні антипольські повстання, і на їх придушення він спрямував свої сили, заручившись підтримкою польського війська, очолюваного Стефаном Чарнецьким. Репресії проти повстанців викликали незадоволення української громади. Один із повстанських ватажків Дрозденко розбив під Брацлавом військо Тетері, ледь не захопивши його самого. Відчуваючи загальну ненависть до себе і зневірившись у своїй політиці, у 1664 р. Тетеря зрікся гетьманування і втік до Польщі. Тим часом тривала також боротьба на Лівобережжі. Спершу наказним гетьманом тут став Яким Сомко. Він був представником заможної старшини, і проти нього виступили рядові козаки. Суперником Сомка був ніжинський полковник Василь Золотаренко. У червні 1663 р. під Ніжином зібралася «Чорна Рада», в якій взяли участь низове козацтво, селяни і міщани. Чернь рішуче виступила проти старшини, покарала смертю Сомка і Золотаренка, а булаву віддала запорозькому кошовому Івану Брюховецькому (1663—1668). Це був яскравий представник доби Руїни. Брюховецький проводив промосковську політику. Він став першим українським гетьманом, що віддав Україну під безпосередню владу царя, отримавши за це боярство, численні помістя та за дружину — доньку князя Долгорукого. У 1665 р. Брюховецький підписав Московські угоди, які передбачали російський контроль у політичній, військовій та податковій діяльності України. Це було сильним ударом по українській державності. Всі права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, він легковажно запропастив. На Україні почало ширитися загальне (Невдоволення політикою Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння українського громадянства переповнили події, пов'язані з Андрусівським договором, укладеним Москвою і Польщею 13 січня 1667 р. без участі українських представників. На Правобережжі відновлювалася влада Польщі. Лівобережжя, а також на два роки Київ з околицями залишалися під владою Москви, Січ — під протекторатом обох держав. У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику гетьмана Брюховецького на Україні вибухнуло повстання. У червні 1668 р. гетьман був убитий розгніваним натовпом. З 1665 р. на Правобережжі гетьманував Петро Дорошенко. Основу своєї політики він вбачав у об'єднанні всіх українських земель від Перемишля, Вісли і Німану на заході до Путивля на сході, в єдності і злагоді всього народу. Після підписання Андру сівського миру Дорошенко виступив проти Польщі та Москви і вирішив об'єднати всю Україну під верховною гетьманською владою. Восени 1667 р. польський король змушений був визнати суверенітет Гетьманату на Правобережній Україні. Було встановлено кордон козацької держави по р. Горинь. Згодом П. Дорошенко здійснив успішний похід на Лівобережну Україну і після вбивства Брюховецького у 1668 р. був проголошений гетьманом усієї України. Однак влада його по обидва боки Дніпра була недовгою, лише до 1669 р. Тяжкого удару Дорошенкові завдали запорожці, які під час його відсутності проголосили гетьманом Правобережної України Петра Суховія, а невдовзі поляки поставили тут свого ставленика Михайла Ханенка. Залишивши на Лівобережній Україні тимчасовим (наказним) гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668—1676), Дорошенко повертається на Правобережжя й розпочинає вперту боротьбу з Ханенком, а відтак із поляками. На допомогу Дорошенку -.прийшла Туреччина, яка в 1672 р. оголосила війну Польщі. Воєнні дії завершились укладенням Бучацького договору, за яким Польща зреклася прав на Поділля і козацьку Україну. До речі, польські історики вважають цю угоду найганебнішою в історії Польщі. Поділля і частина Галичини з Чортковом стали турецькою провінцією. Дорошенко дістав зруйновані Брацлавщину та Київщину. Турки проводили грабіжницьку і руйнівну 'політику на українській землі, обкладали народ непосильними податками, забирали людей у полон. Правобережна Україна оберталася в згарища й руїни. Населення сотнями й тисячами втікало на Запорожжя, Слобожанщину, Лівобережну Україну. Винуватцем цього лиха народ вважав Петра Дорошенка. Гетьман втрачав довір'я українського народу, його покидали давні прихильники, простір його влади меншав, врешті йому залишився тільки Чигирин. Та й сам Дорошенко розчарувався у своїй політиці. 19 вересня 1676 р. він зрікся булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672—1687). Російський цар зажадав приїзду Дорошенка до Москви; його було призначено воєводою на В'ятку. На чужині він прожив до смерті (1698 р.). Так трагічно склалося життя останнього чигиринського гетьмана, який за всяку ціну прагнув вибороти незалежність України. Туреччина не допустила об'єднання України під владою Самойловича і поставила гетьманом Юрія Хмельницького (третє гетьманування — 1677—1681 рр.). Свою столицю Юрій Хмельницький переніс у Немирів, на Поділля. Він не спромігся створити міцну владу. Здійснюючи деспотичне управління, страчував навіть близьких прихильників і радників, накладав важкі податки на населення. Нарешті турки покарали його самого, стратили в Кам'янці-Подільському. З того часу Правобережна Україна втратила рештки своєї політичної й економічної самостійності. Сусідні держави поділили її між собою. Остаточний поділ України був затверджений «вічним миром» (1685 р.) між Польщею і Москвою. Були підтверджені права Московської держави на Лівобережну Україну, Київ і Запорожжя. Північна Київщина, Волинь і Галичина залишалися під владою шляхетської Польщі. Туреччина утримувала Поділля, яке згодом захопила Польща (1699 р.). Землі між Дніпром та Бугом (Південа Київщина, Брацлавщина) залишалися нейтральними. Ті землі, де стояла гетьманська столиця Чигирин, де був творчий центр Української держави, стали пустелею. Після занепаду Правобережжя центр політичного життя переноситься на Лівобережну Україну, за якою закріпилася назва Гетьманщина. З 1669 р. Гетьманщина була під московським протекторатом. Гетьмани Многогрішний та Самойлович прихильно ставилися до Москви, визнавали московську владу і всіма способами захищали автономію України. Обидва намагались анархії і безвладдю, що панували в роки Руїни, протиставити сильну гетьманську владу. Так, за І. Самойловича утвердились державні форми Гетьманщини, що існували впродовж ста років. Многогрішний постійно домагався обмеження військової присутності Москви в українських місцевостях. Самойлович намагався поширити свою владу на всю Україну. Тому й боровся на боці Москви (1674 р.) з Дорошенком та турками. Д. Многогрішний та І.Самойлович служили московським правителям як могли. Так, за гетьманування Самойловича Київську православну митрополію було підпорядковано Московській патріархії. Українська православна церква втратила свою самостійність і протягом віків зазнавала русифікації. Трагічним був кінець гетьманування для обох гетьманів. За наказом російського царя обидва доживали віку в Сибіру.	Згідно з Андрусівським договором 1667 р. Правобережжя (без Києва) поверталося під владу Польщі. Проте спочатку Польща не контролювала всю територію Правобережної України, оскільки частина Правобережжя перебувала в руках протурецької групи на чолі з гетьманом П. Дорошенком. Тільки наприкінці XVІІ ст. Польща утвердилася на території Галичини і Правобережжя. Тут було відновлено польські органи влади. Право- бережжя було поділено на чотири воєводства: Київське, Волинське, Брацлавське та Подільське, а Галичина на два — Белзьке та Руське. Польська адміністрація посилювала національне і релігійне гноб- лення українського населення, намагаючись децентралізувати його, колонізувати і окатоличити. За розпорядженням польського уряду закривалися православні школи і монастирі, українців насильно зму- шували приймати католицтво або переходити в уніатську віру. Пра- вославні не могли засідати в сенаті, обіймати державні посади. Було закрито багато українських шкіл, друкарень. Починаючи з 1696 р. на правобережних українських землях офіційною мовою судочинства і діловодства стала польська, а в Галичині й на Поділлі — латинська. Прагнучи децентралізувати українське населення, польський уряд не хотів миритися з існуванням козацьких полків. Наприкінці 70-х років XVІІ ст. козацтво на Правобережжі було фактично ліквідова- не, але, як виявилося, ненадовго. У зв’язку з постійними турецько-та- тарськими нападами польська адміністрація змушена була узакони- ти існування козацтва. У 1684 р. польський король видав універсал (закон) про відновлення козацьких полків, а в 1685 р. універсал був затверджений сеймом. Універсал узаконив існування козацьких пол- ків, були підтверджені права і вольності козаків. Козакам дозволено було займати землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані та деяких інших міст. Найвидатнішими організаторами і керівниками козацтва були С. Гурко (Палій), З. Іскра, А. Абазин, С. Самусь. Панування польських феодалів надовго затримало на Правобережній Україні формування національного господарства. Польські магнати і шляхта стали пов- новладними господарями Правобережжя. Уже до середини XVІІІ ст. панщина досягла крайньої межі. Справжнім злом для кріпосних се- лян було право оренди, що передбачало передання власності того чи іншого села іншій особі за певну суму грошей. Прагнучи одержати якнайбільші прибутки, орендарі доводили селян до цілковитого ро- зорення. Ще гіршим було становище корінного населення західноукраїн- ських земель. Більшість тамтешніх міст була у приватній власності магнатів. Тільки Львів і Кам’янець-Подільський мали право на само- врядування. Та польській владі не вдалося розірвати зв’язків Правобережжя з Лівобережною Україною. Охоплюючи різні сфери життя, ці еконо- мічні й культурні зв’язки стали важливою передумовою для майбут- нього їх об’єднання. На Правобережжі, Буковині, Закарпатті українська культура від- чувала сильний колонізаторський вплив. Так, Львівський універ- ситет, заснований у 1661 р., перетворився на знаряддя полонізації західноукраїнського населення. У Львові, Дрогобичі, Бродах, Стрию деякий час зберігались українські братські школи, але поступово вони занепали	1700 рік став переломним для України. Пн віна, до якої ПетроІ втягн і Україну, була чужою для укр народу, а участь у ній українських військ суперечила умовам договорів України з Росією (в кожному разі, договорові Хмельницького). До того ж Росія та її союзники - Саксонія, Данія, Польша, виступили в ній агресорами щодо Швеції, Яку збиралися розподілити між собою. Росія прагнула вібідрати у шведів узбереж Балтики. Уже на початковому, нарвському етапі війни, ПетроІ викликав у Прибалтику 12тис укр корпус Обидовського. Поразка московитів під Нарвою (листпад1700) застала козаків щойно під Псковом, та все одно похід у далкі й холодні краї коштував їм тисяч жертв. Новий укр корпус під проводом Апостола діяв у Ліфляндії проти Шліппенбаха, а сам гетьман отримав наказ іти в Білорусь на допомог полякам. Загалом, участь у пн походах справедл викликала влике невдовол на Гетманщині: моск офіцери відбирали в козаків трофеї, завдав їм усіляких кривд і образ, козаки тисячами гинули не тільки в боях, а й від незвично суворого клімату й через брак харчів і платні. Війна руйнувала укр торгівлю й економіку взагалі. Війна викликала ремствування також серед укр селян і міщан. Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужозем генералом чи рос вельможею. Петро не рахувався з військ укладом Укр: укр частини мусили виступ під команд моск начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взгалі скасув козацьк порядки і навіть віддати Укр князеві Меньшикову, або англ герц Марльборо. Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрож Укр. У 1702 році Карл ХІІ розбив Августа і захопив Варшаву. Його прихильником був позанський воєвода Станіслав Ліщинський, який згодом став королем Польші. Війна охопила всю Польшу і підійшла до укр кордонів. За наказом Петра І Мазепа вислав у Білорусь 12тис корпус Миклашевського, а сам з 40тис військом перейшов на Правобережжя. У 1704 шведи здобули Львів і укр війська змушені були відійти з Польші, хоч Волинь і Київщина залишились за Мазепою. Але коли шведи перенесли бойові дії до Саксонії, Мазепа знову, хоч і ненадовго, зайняв Львів і всю Галичину. Бойові дії у Білорусії завдали великих втрат укр військові. При обороні Несвіжа загинув стародубський полковник Миклашевський, після довгої облоги здалися шведам Ляховичі, які боронив переясл полковник Мирович. Критична ситуація для супротивників Карла ХІІ склалася восени 1707, коли Август капітолював і зрікся польськ корони на користь С.Ліщинського. Фактично Петро І залишився сам на сам з Карлом ХІІ. В цих умовах старий гетьман опинився перед необхідністю вибору - надалі залишатись у сфері моск політики чи спробувати звільнити Укр за допомогою нових союзників. За цих умов серед укр старшини, незалежно від планів і насторїв самого гетьмана, виникла опозиц щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польшею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Не втаємниючи нікого зі старшини, за винятком генеральн писаря П.Орлика, Мазепа, всупреч вимог Петра І, затримав Волинь та Київщину і з ініціативи Лещинського розпочав 1704 року переговори з королем Станіславом Лещінським. На поч1708 переговори Мазепи з Лещинським заверш формальн угодою, за якою Укр, як велике княз, входила б в склад РПосполитої за гарантією короля швед. Але договір з Польшою залишався тільки дипломат інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз з Швец. Справа ускладн і тим, що Мазепа пвинен був збрегти таємницю не лише від старшини, але також і від Польші, яка б не погодилась на незалежн Укр. Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706. Очевидно, тоді й була уклад угода між Швецією і Укр. П.Орлик у "Виводі прав України", написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Укр має бути вільною державою, Українським князівством, Мазепа - довічним князем, або гетьмангом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів. Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола українського суспільства аж до 1708 року вважали гетьмана московським посіпакою, і коли той перейшов на бік Карла ХІІ, просто не повірили йому. Власне українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 року, коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, в той час як уся Україна була окупована царським військами. Гатьман волів дочекатися наслідків вирішальної сутички між Петром І і Карлом ХІІ, але обставини не дозволили цього. І Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил. До союзу з КарломХІІ змусив гетьмана вступ шведів в Укр восени 1708. У своєму зверн до війська й народу гетман ствердж, що союз із шведами-звичний для Укр договір, аналогічний договорам Хмелин - допоможе визволити Україну з рабства і моск тиранії і відновити її "самовладність", що у війні Укр дотримуватимется збройного нейтрлітету, а після війни залишиться "при своїх природних князях і при всіх попередн правах і привілеях, що вільну націю означають". Договір передбачав, що "Укр обох сторін Дніпра з Військом Запор і народом укр має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння. Цільсть границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привелеїв її свято мають заховуватися, аби Укр вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільност без жодної шкоди". І хоч шведським солдатам заборон всілякі реквізії і насильства щодо укр населення, хоч харчі й фураж вони здобували виключно за гроші, народ переважно поставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духовенству, яке наголошувало на тому, що шведи - іновірці й мало не язичники. Позиція ж церкви визначалася настановами й наказами Петра І. У всіх церквах, навіть у тих, які збудував Мазепа, його ім"я піддавали анафемі, численні відозви до насел закликали не вірити "зрадникові" Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди і з приватних міркувань. Стратег прорахунком шведського командування були дії на пн Укр, які призв до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський, прихильник Мазепи, не маючи можливості з"єднатися з гетьманом, мусив скоритися Петрові І. Батурин, перетворений Мазепою на потужню фортецю, завдяки сильному гарнизонові й значній артилерії витримав перший штурм Мечникова, але був здобутий через зраду старшини Івана Носа. Увірвавшись у гетьманську столицю, московські війська чинили нечувану різанину, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами. А поза тим у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси продовольства, які б могли придатися шведам. Батуринська катастрофа була великим ударом і для всієї Мазепиної справи. З неї почалося винищеня по всій Україні прихильників гетьмана, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у "зраді", а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча українців. Згодом репресіям було піддано й жителів міст і сел, які гостинно зустрічали шведів і чинили опір російському військові. Узимк1708запеклі бої точил на пн Укр, але вирішал битва відбул лише всеред 1709 під Полтавою. Взимку Карлові ХІІ вдалося розгром моск кінноту, та через вдлигу він мусив повертат зі Слбжанщини. 2-м успіхом Карла ХІІ і Мазепи був перехід на їхній бік запорожц на чолі з кош атаманом Костем Гордієнком, адже протяг усього гетьман Мазепи зап постійн були в опозиц до нього,як до провідника кріпосн поглядів, не сумісних з демокр ладом Запоріжжя. Боротьба за волю батьківщ поєднала запор з патріот старшиною. Запор завдали кількох поразок моск частинам і з’єдналися з гетьманом та шведами. Натомість московське військо завдяки перекинчикові Г.Галагану і його компанійцям зуміло після затятого бою оволодіти Чортомлицькою Січчю (14травня1709) і містечком Переволочною. Після Батурина це був великий удар спільній шведсько-українській справі. Винищивши цівільне населення, зруйнувавши козацькі укріплення і оволодівши статегічно важливими пунктами (внаслідок цого від України були відрізані татари, що виявили готовність виступити проти царя), царське військо, крім того, відтяло Карлові ХІІ й Мазепі можливий шлях відступу. Знищення річкового флоту не дало змоги союзникам біля Полтави переправ через Дніпро більшість війська й перетв такт поразку на стратег. З початком травн шведи почали облогу Полтави. Метою Карла ХІІ було виклик росіян на виріш битву. Адже сувора зима завдала великих втрат швед армії, відчув брак харчів, фуражу, боєприпасів, отож затяг війни просто знищило б швед армію. Сама битва відбулася 27червня (8 липня н.ст.) 1709 й мала фатальні для шведів і Укр наслідки. За швед підрахунками, Карл ХІІ виставив лише 18тис боєздатн війська, натомість Петро І мав 40тис військо. Козаки в бою участі не брали. Щоправда, швед солдати мали кращій вишкіл, але й рос армія була вже не та, що десять років перед тим під Нарвою. Росіяни мали удвічі більше артилерії, у війську було багато європейських генералів і офіцерів, та й Петро І виявив себе добрим полководцем. А Карл ХІІ не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений і його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл ХІІ доручив командування, припустився кількох помилок, і шведи, попри мужність війська, зазнали поразки. Щоправда, вони втратили всього 5 тисяч жовнірів, але, провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь під Переволочною і значна частина армії капіталювала. Карл ХІІ з рештою шведів і Мазепа й Гордієнко з козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких землях. 6 липня 1709 року Мазепа і Карл ХІІ були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл ХІІ чекав нових військ зі Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію серед держав для боротьбі з Московою. 21 вересня 1709 в Бендерах вмер ІМазепа. Похов гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенес його останки до монастиря в Галиці. Для України це була колосальна катастрофа. Визвольн плани її зруйновані. Але ім"я Мазепи залиш для дальшіх поколінь симв бротьби за незалежн Укр.

Дата добавления: 2015-08-28