1 Передісторія України: археологічна періодизація, 1 страница

1 Передісторія України: археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства.	2 Трипільська культура на українських землях	3 Антична колонізація Північного Причорномор’я	4 Стародавні слов’яни. Перші згадки, прабатьківщина та формування державності східних слов’ян.
Археологічна періодизація (і не тільки на території України) має свою більш-менш усталену схему, за винятком хіба-що хронологічних вимірів. Йдеться про періоди: а)Кам’яний вік, який ділиться на палголіт(давній кам^тяник вік), мезоліт(середній кам’яний вік) та неоліт (новий кам'яний вік).. В свою чергу палеоліт поділяється на ранній, середн та пізній. Виокремлення цих періодів мас сенс передусім тому, що на них "накладується" біологічна та соціальна еволюція людини, початкові стадії її суспільної організації. Кам’яний вік починається не з появою в природі каменю як геологічного матеріалу, а відтоді, як первісна людина почала використовувати його в своїх потребах. б) Енеоліт – мідйокам’яний вік або перехідний від каменю до бронзи. Зазначимо, що не всі історики вирізняють цей період як самостійний в археологічній періодизації. в) Бронзовий вік, назва якого говорить сама за себе. г) Залізний вік- останній в археологічній періодизації. За мільйони років, починаючи з раннього палеоліту, людина пройшла період тривалої біологічної і соціальної еволюції. Людиноподібна істота еволюціонізувала в первісну. ЕВОЛЮЦІЯ ЛЮДСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА На певних стадіях розвитку людства, зокрема при первіснообщинному ладі, держави і права не існувало. Довгий час люди існували в умовах так званого первісного стада, об’єднуючись в невеликі бродячі групи. В цей період, коли тільки формувалась цілеспрямована діяльність з використанням відповідних засобів праці, завершувався біологічний розвиток людини, виникали перші примітивні житла та знаряддя праці. Все, що здобувалося, було спільним. Удосконалення знарядь і засобів виробництва, приборкання вогню сприяли розвитку вищої організації людського суспільства. З’явилися мисливські племена, а згодом сформувався родовий лад. Рід був об’єднанням кровноспоріднених людей, братів, їхніх дітей, онуків,які походять від спільного предка. В основі родової общини були колективізм у виробництві і споживанні, загальна власність і зрівняльний розподіл засобів виробництва для життя. У тих умовах, коли єдиною формою усвідомлення соціальних зв’язків було відображення у свідомості людей спільносьі інтересів у вигляді рідства, провідну роль у піклуванні про сім’ю та веденні господарства відігравали жінки. Панування материнського ладу тривало декілька тисячоліть.З бігом часу щораз більше родів переходять до осідлого способу життя, займаючись землеробством, скотарством, рибальством. Жіноча праця поступово витісняється чоловічою. Появляється батьківський рід – патріархат. В цей час відбувається перехід від кам’яних знарядь праці і зброї до металевих. Згодом роди починають об’єднуватися в більші організації – племена. Плем’я – це декілька родів, які проживали в одній місцевості, говорили однією мовою, мали спільні звичаї і традиції.Для первінощбщинного ладу характерною рисою є як певна організація суспільної влади, так і певні норми поведінки людей. Суттєвою рисою ціеї влади є своєрідне самоуправління, тобто відсутність особливого, професійного апараут управління, спеціальної групи людей, яка тільки цим і займається. Кожен рід, плем’я мали свої збори, в яких брали участь всі дорослі члени (чоловіки й жінки) на рівноправних засадах. На них обиралися вождь, старійшини, воєнначальники, вирішувались питання війни та миру, кровної помсти, прийняття нових членів роду тощо. Це була і релігійна і судова інстанції, тобто збори були верховною владою в середині роду, племені. Дещо вужчим органом управління була рада старійшин. Туди входили досвідчені старші люди, колишні вожді. Рада розглядала і вирішувала різні поточні питання. Крім неї у кожноиу колективі був ще одноособовий вождь. Вождь – не князь і не цар. Це особа виборна, він решим серед рівних, ніс відповідальність перед народом, його можна було у будь-який момент скинути, обравши іншого. Значно зростала його влада в час військових дій.	Трипільська культура (широко відома також як культура «Кукутені-Трипілля») — археологічна культура часів неоліту та енеоліту, назва якої походить від назви села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень), в якому Вікентій Хвойка вперше в Україні в 1897 році виявив і дослідив пам'ятки цієї культури. Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на три етапи: ранній — 5300-4600 роки до н.е; середній — 4600-3200 роки до н.е; пізній — 3200-2750/2600 роки до н.е. Ранній етап У другій половині VI тисячолітті та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільше по низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали, можливо, солом'яну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план жител наближався до форми кола. Основою господарства за цього періоду було примітивне хліборобство і скотарство, але продуктивність його була низька, і тому полювання, рибальство і збиральництво мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінним лезом. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відогравала в суспільному житті значну ролю. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби мало велике значення полювання на оленя, дику свиню та козулю. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобським культом родючости. З культом добробуту, родючости були також пов'язані поховання, виявлені в житлах (Лука Врублевецька, Солончени). У поселеннях з наземними житлами ранньотрипільського періоду з'являється також посуд різних форм вкритий поліхромним спіральним орнаментом білого, червоного та чорного кольору (села Кадіївці, Бавки, Кудринці, Незвиська, Фридрівці на Дністрі). Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е. Середній етап На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побожжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші розміром (що свідчить про збільшення кількости населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будовані по колу або овалу. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини, згодом обпаленої. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки в середині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка). Разом зі збільшенням населення збільшувалася посівна площа мотичного хліборобства. Скотарство було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми топірці з міді. Високого рівня досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому тлі посуду різних форм, ліпленого руками. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (сс. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі матріярхально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хзойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін. Пізній етап За пізнього періоду Т. к. значно поширилася територія, заселена трипільцями: на землі сх. Волині, сточища pp. Случі й Горині, обидва береги Київ. Подніпров'я та степи півн.-зах. Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями ін. культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів з племенами ін. культур, коли на початку III тисячоліття до Хр. степ. зону, півд. райони Лісостепу Сх. Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена т. зв. ямної культури, що посувалися з степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для Т. к. попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний обрядові сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена зах. районів Півн. Причорномор'я та нижнього Подністров'я (сс. Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Іст. доля ін. пізньотрипільських племен була різна; зміни в їх культурі Сер. і Гор. Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (ран. бронза).	Перші випадкові відвідини Пн.Причорномор'я грецькими мореплавцями припадають на початок першого тис. до н.е. За літературною традицією найраніше поселення на Березанському півострові могло виникнути близько середини 7 ст. до н.е. В першій половині - середини 6 ст. до н.е греки засновують Ольвію (Південнобузький лиман), наприкінці 6 ст. до н. е. - Тіру, Ніконій (на Дністровському лимані), Керкінітіду. Тоді ж у південно-західному Криму виникає невелике іонійське поселення. Можливо воно існувало до останньої чверті 5 ст. до н.е, коли вихідці з Гераклеї Понтійської заснували на його місці Херсонес.У другій половині 6 ст. до н.е. виникає більшість міст Боспору: Пантікопей, Феодосія, Німфей, Мірмекій,Тірітака, Фанагорія, Гермонаса, Кели. Саме в цей час відбувається майже суцільне освоєння сільських округ цих міст, де з'являється багато поселень.Окрім Херсонеса, більшість згаданих міст засноване вихідцями з району малоазійського міста Мілет. Колонізація Пн.Причорномор'я була частиною так званої Великої Грецької колонізації 8-6 ст. до н.е. Вона зумовлювалась рядом причин, найголовніша з яких-відносне перенаселення, коли всі землі в материковій Греції були вже розподілені."Зайві" люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щільно заселених. Греки – засновники північнопричорноморських міст були в основній своїй масі малозаможними землеробами, частково–торговцями, ремесниками. На ранньому єтапі свого буття на новій землі вони займалися сільським господарством сіяли пшеницю, ячмінь, просо, розводили сади, городничали , розводили худобу. Інші їхні тогочасні заняття – ремістництво, торгівля – були другорядними. Отже, грецька колонізація Північного Причорномор'я мала спочатку аграрний характер. Але колонізацію слід розуміти лише як господарське освоєння греками Пивнічного Причорномор'я, причому мирне. Новозасновані колонії не залежали від міст–мотрополій хоч і підтримували з ними добрі стосунки, навідь укладали угоди щодо взаємного сприяння в торгівлі, надання рівних прав громодянам обох полісів, мали з ними єдині культи й літочислення. Колонії в основному засновувались упорядковано, коли ще в митрополії обирали або призначали керівника групи колоністів – ойкіста. На місці закладання нового міста розмежовувались ділянки під будівлі й сільськогосподарські території, відводили місця для культових і громадських потреб. Однак іноді колонізація мала стихійний характер. Освоєння грецькими переселенцями узбережжя Північного Причорномор'я відбувалося поступово, в цілому в напрямі із заходу на схід. 6 ст.до н.е. залогом було часом заснування більшості північнопричорноморських держав. Кожне з них мала власну історію, але оскільки всі вони тісно взаємодіяли з античним світом,а також із варварським оточенням, в їхньому розвитку простежується багато спільного. Майже тисячолітня історія цих держав поділяється на два великі періоди і кілька єтапів. Перший період тривав від другої половини 7 і приблизно до середини 1 ст. до н.е. Він характерезувався тісними культурними та економічними зв(язками як із материковою Грецією, так і з навколишніми племенами, що зумовлювалося відносною стабільностю загальноісторичного розвитку. В матеріальному і духовному житті колоністів домінували еллінські традиції. Саме в цей цас створюється Баспорське царство. На архаїчному етапі першого періоду (друга половина 7 - початок 5 ст.до н.е) на Півдні нинішньої України відбувається становлення держав, розпочинаються їхні активні контакти з грецькими містами Східного Причорномор'я, закрема Іонії. Типовою є землянкова житлова забудова більшості північнопричорноморських полісів, хоча вже у 6 ст.до н.е. у найбільших з них будуються храми формуються комплекси агори (площа, навколо якої розміщувалися адміністративні, громадські будівлі, крамниці, культові майдани, вівтарі). Зароджуються ремесла, промисли,розвивається торгівля, виникає монетна справа. В чей час започатковуються в цілому мирні контакти грецьких переселенців із навколишніми племенами кочовиків. На другому – класичному етапі першого періоду (початок 5 - друга третина 4 ст.до н.е.) розпочинається поступовий розквіт держав. В цей час значно поширюються контакти з кочовниками та племенами Лісостепу. Особливо тісні зв'язки з варварським населенням мав Боспор. Наприкінці другої третини 6 ст в розвитку античних північнопричорноморських держав спостерігається недовгочасна криза. Відтоді починається останній етап еллінського періоду – елліністичний, який спочатку позначається максимальним економічним розвитком, піднесенням сільського господарства, ремесел, торгівлі, культури в цілому. Проте вже з другої половини 3 ст.до н.е.поступово назріває криза. Агресія скіфів у Західному Криму, пересування варварських племен у Нижньому Побужжі та Подніпров'ї призводить до занепаду сільської округи античних міст. Другий великий період історії античних держав Північнього причорномор'я – римський (середина 1 ст. до н.е. - 70 роки 4 ст.н.е.)–характеризується передусім входженням Тіри, Ольвії, Херсонеса, до складу римської провінції – Нижньої Мезії. Цей період позначався нестабільністю воєнно-політичної ситуації, певною варваризацією населення, натуралізацією господарства, частковою переорієнтацією культурно- економічних зв'язків. Держави Північного Причорномор'я стали для римської імперії своєрідним бар'єром перед натиском кочових племен на її східні кордони, що проходили по Дунаю. Спостерігається деяке економічне піднесення Тіри, Херсонеса, Баспору, їхня культура потроху нормалізується. У другому періоді оснування античних північнопричорноморських міст і їхніх округ можна виділити три основні етапи. Перший розпочинається в середині 1 ст. до н.е., коли політика цих міст поступово переорієнтовувалася на Рим. Другий етап охоплює час від середини 2 по середину 3 ст. до н.е., коли в Тірі, Ольвії, Херсонесі, Хараксі розміщуються постійні загони римських війск, а самі ці міста підпорядковуються Нижній Мезії. В певній політичній залежності від Риму перебуває й Боспор. В умовах відносної воєнно- політичної стабільності економіка північнопричорноморських держав досягає найвищого розвитку. Третій - останній етап - розпочинається з 2 половини 3ст. н.е., коли з метою захисту кордонів римської імперії від готів, гарнізони римських військ були виведені з Північного Причорномор'я в Подунав'я. Навали кочовиків, зокрема готів, фактично знищили сільські округи. Майже всі античні держави остаточно припинили своє існування в 70-х роках 4 ст. під ударами гунів. Вижили тільки Херсонес і Пантікапей, які згодом увійшли до складу Візантійської імперії.	СЛОВ’ЯНИ, група індоєвропейських народів, які розмовляють слов’янськими мовами. Етногенез достовірно не встановлений. У I тис. н. е. поділилися на 3 групи. Середньовічні автори згадують західних слов’ян — венеди, східних слов’ян — анти і південних слов’ян — склавіни. (Але існують застереження, щодо ототожнення цього історичного поділу з сучасним.) Слов’яни займають близько 20% території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги. Слов’янські народи почали формуватися у середньовіччі. В наш час до західнослов’янської групи належать польська, верхньо- та нижньолужицька, чеська, словацька та мертві полабська й поморська мови. У східнослов'янських племен, розташованих на території сучасної Білорусі, Росії та України, сформувалися білоруська, російська та українська мови. До південнослов’янських — сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська мови. Перші слов’янські літературні пам’ятки збереглися з XI ст. Писемність на основі кирилиці та латинської графіки. ПРАБАТЬКІВЩИНА СЛОВ’ЯН (за мовними даними) — територія, яку займали давні слов’яни, носії праслов’янської мови, в часи до їх розселення по історично засвідчених місцях проживання. Питання це є складним і загальноприйнятого розв’язання не має. Воно вирішується головним чином на основі лінгв. даних, оскільки окр. ареали пам’яток матеріальної культури і палеоантропол. залишків здебільшого не збігаються з межами тер. поширення відповід. мов. Разом з тим самі по собі лінгв. дані не можуть забезпечити формулювання остаточних висновків про територію П. с., необхідно враховувати також відомості археології, історії, антропології, етнографії та ін. З лінгв. даних найважливіше значення для висвітлення питання про П. с. має топоніміка (зокрема гідроніміка), давні лекс. запозичення в праслов’ян. мову з ін. мов і в ін. мови з праслов’янської та результати реконструкції структур. елементів праслов’ян. мови в їх відношенні до елементів ін. індоєвроп. мов, а коли йдеться про одиниці лекс. складу, — також у їх ролі позначень природ. реалій, здавна специфічних для певних територій. З часом П. с. не залишалася незмінною, вона переміщувалася й розширювалася, її найдавніша територія знаходилася там, де ранні праслов’яни (не пізніше серед. І тисячоліття до н. е.) виділялися з-поміж сусідніх з ними предків ін. індоєвроп. народів — прабалтів, прагерманців та ін. Це могло мати місце в пд.-сх. частині Центр. Європи, можливо, в серед. Подунав’ї або в пн. Прикарпатті. На наступному етапі відбулося, очевидно, значне переміщення П. с. у пн. напрямі приблизно до верхів'я р. Прип'яті. Звідси почалося поширення праслов'ян на сх. до Дніпра (можливо, спочатку по території північніше Прип'яті з наступним переміщенням на пд. по правобережжю Дніпра і на зх. до Вісли та Одера). В VI ст. звідси почалося масове розселення слов'ян через Наддністрянщину і Карпати на Балкани. У XI ст. слов'яни займали вже значну територію в Сх. і Центр. Європі від Адріатичного й Егейського морів до Балтійського м. і Ладозького оз. та від правобережжя Ельби (Лаби) до лівобережжя Дніпра. Див. також Слов'янські мови. Східнослов'янські племена – група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічне дослідження простежується від населення празької культури V-VІІ ст. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в усіх напрямках започаткувало в VI-IX ст. південну, західну та східну гілки слов'янства. Початкові спогади Про одне з державних об'єднань арабський літописець Х століття Аль Масуді писав так: "З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам народ валінана (Valinana). Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а інші князі його слухалися". Протягом VI-VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян - Київ, в ільменських слов'ян - Новгород, у кривичів - Смоленськ та Полоцьк, у сіверян - Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за два-чотири кілометри одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися ґорода, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень». Політична організація Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли волхви, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру. Торгівля Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

5 Русь і кочовий Степ: етапи та особливості віносин.	6 Основні напрями і форми зовнішньої політики Київської Русі та її наслідки.	7 Східнослов’янські союзи племен: їх розселення та процес об’єднання навколо Києва.	8 Перші етноси на території України: Кіммерійці, Скіфи, Сармати.
Київська Русь існувала за бесперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 р., Долобський з'їзд 1103 р. та інші). Можна виділити дві головні ідеї традиційного підходу: 1) Сусідство агресивного "дикого" Степу - це головна причина слабкості руської державності й, водночас, причина зміцнення півночі - Росії. Підхід дуже зручний тому, що винуватцем бездержавності оголошується географічне положення країни, а не її населення. 2) Боротьба зі Степом - заслуга Русі перед Європою, європейською культурою. Теза про Русь-Україну як "забороло від азійських орд" перетворилася на історіографічний штамп, присутній у роботах досить різних за методологією та концепціями авторів. Доки мешканці Русі опановували ази християнської цивілізації, на гігантських степових просторах, що підступали до руських земель з півдня і сходу, текло своє, інакше життя. Немов у припливах і відпливах, по степах перекочувалися хвилі нових і нових народів, від яких до нашого часу іноді не дійде нічого, окрім загадкової назви, виникали й щезали царства, вибухали криваві війни за кочів'я і владу. Рівнинну приазовсько-причорноморську смугу – найзахідніший відтинок Великого Азійського Степу – саме географічне положення перетворювало на своєрідний коридор, що вів з Європи до Азії. За вхідні ворота правив Дон, а за вихідні – Дунай, і розділяла їх відстань усього в чотири місяці шляху для витривалих степових коней. Гуни, котрі першими 370 р. перейшли Дон, і, змітаючи все на своєму шляху, рушили до Дунаю і за Дунай, неначе зруйнували шлюз, який доти невидимо відділяв азійські простори. З V ст., поволі всмоктуючи в себе місцеві іранські племена, приазовсько-причорноморськими теренами заволоділи тюрки, і власне їм судитиметься протягом більш, ніж тисячоліття (до кінця ХVІІІ ст.) зоставатися тут господарями. Першою тюркською державою на території сучасної України був Хозарський каганат, який проіснував з середини VІІ до кінця Х ст., займаючи степи і підгір'я Дагестану та Прикубання, нинішній приазовський і почасти причорноморський степ, а також більшу частину Криму. Данниками хозарів були північнокавказькі, мордовські приволзькі та слов'янські племена – сіверяни, в'ятичі, радимичі, певний час – поляни (у 80-х роках ІХ ст. конунґ русів Олег, як уже згадувалося, перепідпорядкував їх собі). Скориставшись хаосом, у хозарський степ зі сходу увійшли нові кочові племена – мадяри, мішаний союз племен, який виник близько 830 р., охоплюючи народи фіно-угорського і тюркського кореня. Мадяри затрималися в хозарському степу ненадовго – вже близько 850 р. їх примушують відкочувати на захід приаральські степові племена печенігів(тюркськ. беченек), ймовірно – тюркізованих іранців. За даними середини Х ст., протяжність кочовищ восьми печенізьких племен охоплювала простір від Дунаю до Дону, а стосовно Києва знаходилась на відстані денного кінного переходу. Перша згадка про печенігіву руських літописах датується 915 р. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала зі своїми степовими сусідами 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок; у 968, 1017 і 1036 рр. печенізькі орди підходили до самого Києва, а 972 р. хан Куря у засідці біля порогів розбив загін Святослава і, як уже оповідалося, зробив з княжого черепа окуту золотом чашу для пиття (такий вияв торжества над переможеним суперником знали і германські народи). Воюючи з печенігами, Русь почала поволі набувати навичок опору набігам людей Степу, передовсім – характерній лише для них тактиці ведення війни. Легка кіннота кочовиків, які не вживали ні щитів, ні списів, користуючись переважно луками, тобто зброєю дальнього бою, головну ставку робила на ефект раптовості. Про стрімкість пересування поділеного на невеликі групи степового війська нераз згадують візантійські автори, називаючи його кінноту летючими людьми. Відтак традиційними методами відкритого зустрічного бою рейди стрімкої кінноти печенігів зупинити було неможливо. Тож наприкінці Х ст. зароджується нова форма захисту – спорудження високих і довгих деревоземляних стін-укріплень, які тяглися кількома смугами, відділяючи руське порубіжжя від Степу. У набагато пізніші часи фрагменти таємничих насипів, що оточували Київську землю з боку степу, спричинили появу легенди про Змійові вали. Згідно з нею, ковалі-святі Кузьма і Дем'ян приборкали величезного Змія, який пожирав місцевий люд, і, викувавши плуг та запрягши в нього чудовисько, примусили його проорати межу, за яку він не смів переступати; ґрунт, вивернутий з-під лемеша, нібито й витворив вали, що кількома півкружжями обіймають Київ та прилеглі до нього терени. Насправді ж, досліджуючи численні рештки валів, збережені донині, фахівці датують їх спорудження кінцем Х – ХІІ ст., а саму появу пов'язують з потребами захисту порубіжжя від печенігів, а згодом – і від половців. Вали насипалися, як правило, або вздовж річок, або на їх перетині, і оточувалися внутрішніми та зовнішніми ровами, чим витворювалася кількаступенева лінія перешкод, нездоланна для кінноти. Сам же насип являв собою стіну заввишки і завширшки до 3-3,5 м з перекладених навхрест колод або чотиригранних зрубів, засипаних землею. Втім, взаємини Русі з печенігами не зводилися до самої тільки конфронтації. Наприклад, у 943-944 рр. Ігор Старий використовував печенізький загін під час походу на Візантію, а в самому Києві вже наприкінці Х ст. мешкали вихідці з Печенігії. Про це свідчить згаданий у літописі епізод облоги Києва 968 р., коли якийсь київський юнак, аби повідомити дружину, що перебувала за Дніпром, про критичний стан обложених, вийшов з міста і ходив серед печенігів, запитуючи: "Чи ніхто не бачив коня?", – бо він умів по-печенізькому, і вони вважали його за одного зі своїх. У 1036 р. печеніги зазнали нищівної поразки від Ярослава Мудрого під стінами Києва, після чого частина з них відкочувала за Дунай і звідти – на Балкани, де згодом змішалася з місцевою людністю, а решта, що лишилася на своїх попередніх кочів'ях, через два десятилітя змушена була звернутися за допомогою до Києва, бо в приазовсько-причорноморський степ вступили нові господарі – половці. Перший удар половців на Русь припадає на 60-і роки ХІ ст.: у 1061 р. вони вступили в Переяславську землю, завдавши поразки князю Всеволоду Ярославичу, а в 1068 р. Всеволод та його брати зазнали повторного розгрому на р.Альті. В цілому ж до початку ХІІІ ст. степовики здійснили 46 більших походів на Русь, під час яких руські землі зазнавали нещадних господарських розорень і людських втрат, оскільки щоразу половці забирали з собою великі полони. Тож не дивно, що половецька тема дуже швидко перетворилася на одну з центральних у руському письменстві, де раз у раз згадуються лиха і спустошення від безбожних ізмаїльтян, окаянних агарян, нечистих виплодків диявола. Походи проти степовиків, що регулярно повторювалися впродовж майже двохсот років, стали головним тлом героїчних діянь князів, які здобували собі славу, переломивши копіє об землю Половецьку. Тоді ж, у потребах узгодженої колективної оборони, зародилися перші патріотичні гасла з закликом спільної боротьби за землю Руську. З іншого боку, територіальна близкість половецького світу, торгові контакти, а особливо – регулярні перехресні шлюби, якими скріплювалися перемирні угоди між князями і тими чи іншими ханами, призводили до поступового пом'якшення гостроти протистояння, нераз перетворюючи взаємні вилазки на своєрідний рицарський герць. За характерний приклад може слугувати честолюбний похід у Половецьке поле Ігоря Святославича, оспіваний у "Слові о полку Ігоревім": адже і мати, і бабуся Ігоря були, ймовірно, половчанками, а свого власного сина Володимира він (уже після походу) одружив з донькою хана Кончака, проти якого бився. За умов такого інтенсивного родичання не дивно, що вже з ХІІ ст. половецькі хани на запрошення своїх руських двоюрідних братів, свояків і родичів беруть активну участь у міжкнязівських усобицях, усе ближче переймаючись внутрішніми проблемами Русі. Відтак невідомо, чим би в перспективі могло обернутися це 200-літнє протистояння, яке поволі переростало в партнерство, коли б на східних околицях Половецького поля не з'явилася нова грізна сила – монголи, що стало зловісним прологом до крутих перемін і в долі Куманії, і в історії Русі.	Київська Русь існувала за бесперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 р., Долобський з'їзд 1103 р. та інші). Значну роль у становленні Київської Русі відіграв візантійський вплив (церковний, соціокультурний, політичний) та торговельні відносини з Візантійською імперією. Дві поїздки до Константинополя здійснила княгиня Ольга. Під час однієї з них вона прийняла хрещення від константинопольського патріарха. На міжнародній арені Київська Русь заявила про себе походами на Візантію київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря (941, 943), Святослава (969-971), Володимира (989), Ярослава (1043), спрямованими на захист торговельних інтересів На руських землях поширилася церковно-богословська література (проповіді, повчання, житія святих тощо), перекладна грецька богословська література, а також літописи з мініатюрами. В XI ст. з'явилися ізборники - рукописні книги зі світськими текстами та повчаннями. Під час князювання Володимира Святославича викарбувано перші давньоруські золоті та срібні монети - златники та срібники. Значно поширилась писемність. За доби Ярослава Мудрого відкрито школи для духівництва, перекладачів та переписувачів, створено першу рукописну бібліотеку при Софійському соборі в Києві. Дипломатичні традиції на українських землях сягають глибини віків і пов’язані зі становленням та розвитком Київської Русі. Як свідчать історичні джерела, значення Київської Русі у світовій історії було велике. Вона відіграла значну роль у формуванні політичної мапи середньовікової Європи. Київська Русь належала, поряд з імперією Карла Великого, до найзначніших та історично найпродуктивніших державних утворень раннього європейського середньовіччя, була першорядним за значенням центром цивілізації в східній частині континенту. Визначившись у ХІ-ХІІ ст. як європейська держава, вона розвивала різнобічні зв’язки не тільки з Візантією та південними слов’янами, а й з країнами Західної Європи. Як констатують дослідники, в тому числі й західні, Русь, розташована на найважливіших торговельних шляхах того часу, включала низку нових вузлових торговельно-економічних центрів, які виникли після занепаду тих, що склалися в пізній античності (на берегах Середземного моря). В новій системі торговельних шляхів важливе місце належало Балтійському й Чорному морям, а також шляхові «з варяг у греки», який їх пов’язував, шляху, що проходив по руських землях. Із сухопутних торговельних шляхів один із найважливіших ішов тоді від Києва на Захід, через Краків і Прагу в південну Німеччину, до міста Регенбурга, важливого в ті часи торгового центру на Дунаї. Неабияке значення мала на той час і Волга, якою пролягав торговельний шлях до Центральної Азії. Таким чином, Русь, перебуваючи на перехресті важливих торговельних шляхів, була пов’язана «з усіма сторонами світу». Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, - використати русів у власних інтересах. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії, Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти свободу і, більш того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в 1051 р. розриває і церковні зв’язки з константинопольським патріархом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита Іларіона. Після хрещення міжнародні зв’язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ встановив відносини з багатьма країнами Середньої Європи як рівний і повноправний член християнського товариства. Русь наприкінці ХІІ ст. не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї серйозну воєнно-політичну загрозу чи небезпеку. Як зазначається в одному з літописів Володимир Святославович «жив з князями окольними в мирі - з Болеславом польським і з Стефаном Угорським, і з Андріхом (Ідальріхом) чеським, і були між ними мир та любов». Міжнародні відносини Київської держави знаходили своє відображення в договорах, що укладались київськими князями з сусідніми державами. Зберіглось три договори з греками князів Олега (911 р.), Ігоря (945 р.), та Святослава (971 р.), але в джерелах згадується і про інші договори з Візантією та волзькими болгарами Окремо слід зазначити про такий компонент тогочасної дипломатії як міждинастичні шлюби. Так, хоча наші предки знали політику сили, політику меча, вони намагалися досягати миру, укладати угоди, домагатися порозуміння з іншими народами, - зокрема будувати свою «міжнародну політику» і на таких засадах як шлюбна. Політичні відносини скріплювались шлюбними союзами. Вважається, що першим руським князем, який поріднився з правителями інших держав, був великий київський князь Володимир Святославович. Однак, за твердженням деяких дослідників, дружина київського князя Ігоря, княгиня Ольга, була болгарською царівною на ім’я Єлена. Якщо це так, то першим був Володимирів дід - князь Ігор. Болеслав Хоробрий, князь польський сватався до дочки Володимира Передслави; його наступник Казимір був одружений з другою дочкою Володимира Марією. Але найбільших успіхів на цьому терені досягнув Ярослав Мудрий, якого називали «тестем Європи». Так, його молодша дочка Анастасія була дружиною угорського короля Андрія, старша, Єлизавета, - відомого норвезького короля Геральда Гардрада, ще одна дочка Ярослава, Ганна, стала королевою Франції. Сам Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа - Інгігердою. Загальна ж кількість міждинастичних шлюбів руських князів та князівен з кінця Х до кінця ХІІІ століть, як зазначають дослідники, перевищувала сотню. З них понад 30 складали русько-польські шлюби, на другому місці за кількістю (більше 15) - русько-половецькі шлюби, далі йдуть русько-угорські, русько-візантійські та русько-німецькі - більше 10, було також укладено по кілька русько-грузинських, русько-шведських, русько-осетинських, русько-болгарських, русько-данських, русько-литовських, русько-норвезьких шлюбів та по одному русько-англійському, русько-французькому, русько-австрійському та русько-хорватському. Наведені дані свідчать про те, що Русь у своєму політичному житті значною мірою була пов’язана із Західною Європою. В усякому разі ці династичні зв’язки, разом з участю Київської Русі в європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах свідчать, що на той період вона входила в європейську державно-політичну систему і усвідомлювала себе частиною цієї системи. Київська Русь жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика ХІ-ХІІ ст. - це передусім, «рух великої європейської держави на Захід». Занепад Київської Русі протягом наступного періоду (ХІІІ - перша половина ХVІІ ст.), спричинений князівським розбратом, татаро-монгольським нашестям, відчуженням значних територій Литвою та Польщею не зважаючи на окремі намагання утримати колишню велич (Галицько-Волинське князівство), не залишили можливості для утвердження самостійної української держави і, відповідно, проведення власної зовнішньої політики.	У другій половині І тис. н. е. східнослов'янські племена заселяли велику територію. На Правобережжі середн течії Дніпра жили поляни з центром у Києві; на пн і зх від полян, між ріками Россю і Прип'яттю - древляни з центром у Іскоростені; на пн від полян і древлян, на Лівобережжі Прип'яті - дреговичі; на зх від полян, за верхньою течією Пд Бугу - бужани й волиняни; пд полян, у Пд Подніпров'ї - уличі, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра - тиверці; у Закарпатті - білі хорвати; на лівому березі Дніпра, в басейні рік Сули, Сейму, Десни, сягаючи на сході до Сівер Дінця, - сіверяни; на пн від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа - радимичі; на пн від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра й Двіни - кривичі з центром у Смоленську; в басейні Зх Двіни, по річці Полоті - полочани; у районі озера Ільмень - словени; нарешті, на крайньому сх регіону розміщення сх слов'ян жили в'ятичі, які займали басейн верхньої і середн течії Оки й Москви-ріки. Археологічні розкопки дають досить повне уявлення про рівень економічного розвитку східних слов'ян у 7-8 ст. Основу їхнього госп становило орне землеробство, в якому тепер застосов більш досконалі знаряддя праці, зокрема рало з широким лезом і залізним наконечником. На землеробській основі розвивалося скотарство, яке давало тяглову силу і продукти харчування. Промисли — полювання, рибальство, бортництво — почали відігравати у господарському житті слов'ян допоміжну роль. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес. Продуктивність праці значно зросла, цілком можливою стала індивідуалізація виробництва, створювались умови для переходу від ранньокласових відносин до феодальних. Дедалі більше розвиваються ремесла: ковальська та ювелірна справа, оброблення каміння, дерева та кості, ткацтво, теслярська та гончарна справа. На новій, більш високій, ніж у попередній період, виробничій основі відбувався процес відокремлення ремісництва від землеробства. Розвиток ремісництва – одна з передумов виникн і зростанн міст наприк 6-8 ст. Результатом відокремл ремісництва від землеробства було зародження товарного виробництва. Регулярний товарний обмін свідчив про появу постійних надлишків продукції у землеробстві, скотарстві, ремісництві. У VII—VIII ст. починають інтенсивно розвиватися зовнішні економічні зв'язки східних слов'ян. Волзький шлях зв'язував землі східних слов'ян з племенами Середнього Поволжя і далі через Хва-линське (Каспійське) море - з країнами Сходу, Дніпровський шлях — з Візантією. Волзький і Дніпровський шляхи набули загальноєвроп значення, з'єднуючи країни Причорномор'я і Сходу з Прибалтикою. Економічний прогрес у сх слов'ян був рушійною силою їхнього сусп розвитку. За умови існув індивідуальних господарств додатковий продукт, що отримувався в них і досягав значних розмірів, ставав власністю виробника і міг бути джерелом збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна нерівність. Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов'ян VII—VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини — «миру», «верві» як союзу індивідуальних господарств. У їхній власності перебували житло, знаряддя і продукти праці. Невеличке житло на 4-5 осіб, розміщення та розмір господарських будівель, малий запас продуктів свідчать про індивідуальний характер господарства слов'ян. Про це ж свідчить і факт збирання данини у слов'ян з «диму» (дому), про який згадується у давньоруському літописі. Водночас у межах територіальної общини продовжувала існувати колективна власність на землю, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Різні за складом сім'ї, що входили в територіальну общину, різний характер і рівень їхнього добробуту і накопичених багатств, захоплення багатими сім'ями прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини. Майнова нерівн її членів дедалі більше поглибл. Формув соц верхівка суспільства, яка поступово присвоюв собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини й розпорядж ними. У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало початковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою формою продуктової ренти. Місцем проживання феодалізуючої знаті вже у VIII—IX ст. були укріплені «гради». Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що існувала у східних слов'ян, не переросла у рабовласн формацію. У процесі формування класів суспільства перейшли від первіснообщ ладу до феодального. У період становлення у сх слов'ян класового суспільства рабовласн формація в глобальному масштабі вже віджила себе. І це вплинуло на розвиток сх слов'ян. Велику роль у переході їх до феод формації відіграв і досягн ними у 8-9ст. рівень розвитку продуктивних сил. Він вимагав, щоб працівник був зацікавл у продуктивному застосув знарядь праці, що було несумісним з широким використанням безініціативних рабів. Академік Б. О. Рибаков на підставі аналізу документальних даних вивів таку соціально-політичну структуру Русі: великий князь — світлі князі — великі бояри — бояри — гості — купці — люди — челядь. У соціально-економічному ладі сх слов'ян відбувалося утворення держави. Загальнослов'янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко виявився у VII—VIII ст. Водночас із розвитком класових відносин формування державності відбувалося від союзів племен до ранньофеодальних князівств та інших вищих рівнів політичних об'єднань і завершилося утворенням Давньоруської держави. У сх слов'ян вищ ступенем розвитку первіснообщинного ладу, що підготував окремі племена до майб життя у великих об'єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв'язку, змінюючись новими, ширшими, були союзи племен. Названі у давньому літописі поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени утворювали 14 союзів схслов'янських племен. Територія кожного з них була чималою (= кільком сучасним областям). Союзи племен об'єднували до десятка племен, назви яких не дійшли до нас. На початку існування цих союзів племен, як і в антський період, формою організації управління була військова демократія. У таких військово-демократичних племенних союзах, утворених насамперед під час війни з метою оборони, велику роль відігравав військовий ватажок. Військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки. До VI—VII ст. належить і виникнення громадського інституту — дружини. Військовий ватажок і його близькі дружинники забирали собі більшу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні установи -— народні збори, рада старійшин. Таким чином, відбувалося перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління — князівство. У союзах племен — князівствах — формувався новий рівень управління. Органи сусп самоврядув перетвор в органи панування та пригніч, спрямов проти народу. Встановилася диктатура класу експлуататрів, що завершувала оформлення державного ладу. Його найважливішою ознакою була поява особливої, відокремленої від народу, публічної влади, яка мала спеціальний апарат управління і поширювалася на певну територію. Військовий ватажок великого союзу племен стає управителем — князем. Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина — у військову силу, що виконувала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ведення загарбницьких та оборонних воєн. Слід зазначити, що процес перетвор органів сусп самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов'янських племен. В одних союзах він відбувався швидше, в інших — повільніше. У 8ст. в умовах боротьби з кочівн у Середн Придніпр декілька союзів племен, або князівств, об'єдн в союз союзів під назвою «Русь», столиц став полянський Київ. Великими об'єдн схслов племен ще до нашестя аварів були дулібо-волинський союз, а також 3 союзи племен псковських, смоленських і полоцьких кривичів. Про формування у сх слов'ян об'єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела «Союзи союзів», що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали вищий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі 8-9 ст. придніпр союз союзів племен «Русь» переростає у ще сильніше об'єднання під назвою «Руська земля», об'єднавши значну кількість союзів слов'янських племен. Літопис перелічує: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст., згідно з літописом, були князі Дір і Аскольд. У 9ст. посилилася дипломат й воєнна активність сх слов'ян. На початку століття вони здійс похід на Сурож у Криму, у 813 на острів Егіну в Егейському архіпелазі; у 839 посольство русів відвідало візант імператора у Константинополі й германського імператора в Інгельгеймі. У 860 руси з'явилися біля стін Константинополя. На такого роду воєнні та політичні акції, як вважають деякі учені, була здатна тільки держава. Поряд з утв держави «Руська земля» через об'єдн пд частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об'єднання пн частини схслов племен навколо Новгорода на чолі зі словенами. Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньоруської держави — КР. Під владою Києва об'єдналися два величезні слов'янські політичні центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилися багато інших земель. Процес політичної консолідації був обумовлений низкою внутр і зовн чинників: терит, етнічною і культурною спільністю сх слов'ян, їхніми економіч зв'язками, прагненням об'єдн сили в боротьбі зі спільним зовн ворогом. Інтеграційні політ-економі процеси призвели до етнічної консолідації сх слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характериз насамперед схожістю мови, спільністю території (яка в основному збігалася з межами КР), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню сх слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовн ворогів. В цей час виникають певні елементи нац самосвідомості, патріотизму. Отже, у процесі формування давньорус державності простежуються 4 етапи: племінні княжіння сх слов'ян; утв первісного ядра давньорус державності — «Руської землі»; формування пд й пн ранньодерж утворень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.	У другій половині ІІІ – на початку І тис. до н.е. починається новий етап давньої історії України – так званий бронзовий вік. Його найвиразнішою прикметою стало поширення виробів з бронзи – першого штучного сплаву, винайденого людиною. Бронзовий вік інколи називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи. За бронзового віку поглиблюється розподіл праці між землеробськими і скотарськими племенами. Скотарі освоювали степові простори, а землероби селилися вздовж річок у лісостеповій частині України. Для захисту від ворогів вони будували укріплені місця - городища. Найтиповішими для бронзового віку є племена ранньоямної, пізньоямної, катакомбної та зрубної культур. Племена зрубної культури (назва походить від звичаю ховати покійників у дерев’яних зрубах під курганами) на останньому етапі розвитку (кінець II тис. до н.е.) ототожнюються з історичними кіммерійцями. Цей іраномовний етнос став першим населенням на території України, згаданим у писемному джерелі – "Одіссеї" Гомера. Кіммерійська племінна спільнота першою з причорноморських степових мешканців перейшла від осілого до кочового скотарства; проіснувала до VІІ ст. до н.е., аж доки не була витіснена своїми близькими родичами – скіфами. Кіммерійці першими на території України почали виплавляти з болотяної руди залізо, а в Х ст. до н.е. винайшли горн і оволоділи виготовленням сталі, перетворившись на неперевершених майстрів залізоробного і ковальського ремесла, що символізувало прихід останньої стародавньої епохи перед новою ерою – залізної. У VIII ст.дон.е. у причорноморські степи вторгалися численні племена скіфів. Просунувшись на захід аж до Дунаю, вони асимілювали кіммерійців. Так з'явилося велике напівдержавне утворення - Велика Скіфія, описана Геродотом у "Історії". У IV ст.дон.е. племінні союзи скіфів були об'єднані на короткий час Атеєм. Після поразки Атея в 339 р. до н.е. у війні з македонським царем Філіппом II (батьком Алекс Македонського) військова могутність Скіфії занепала. Більш ніж на півтисячоліття головна роль на півдні Східної Європи перейшла до сарматських племен, які кочували на сх від Дону. Міграція сарматів на рубежі III-II ст.до н.е. спустошила Скіфію. Скіфи поступово зникли з історичної сцени, за винятком невеликого царства в Криму (Мала Скіфія), яке проіснувало до кінця III ст. На відміну від скіфів, сармати не створили спільного "царства". Однак у спадок від античних географів, які на мапах слово Скіфія просто замінили словом Сарматія, остання назва перейшла в нові часи ніби в державно-географічному сенсі. Птолемей (ІІ ст. н.е.) перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, визначивши за межу між ними річку Дон. Сарматія ще не була власне державою, оскільки не знайшлося завойовника, який зміг би об'єднати численні племінні союзи роксоланів, язигів, аланів тощо. Але західний кордон контрольованої ними території у І ст. пройшов по берегах Дніпра, а у II ст. сягнув Вісли. Володіння сарматських племінних союзів на чолі з аланськими вождями доходили до Аральського моря. Однак навала готів (середина III ст.) і гунів (кінець IV ст.) поклала край присутності сарматів у Північному Причорномор'ї. КІММЕРІЙЦІ - найдавніші з відомих за своєю назвою племен, що жили в Українському Причорномор'ї у 8-7 ст. до н. е. Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера та «Історії» Ґедорота, а під ім'ям «гамірра» в ассірійських текстах 8-7 ст. до н. е, К. були потемками племен зрубної культури (10-7 ст. до н. е.), поширеної від Волги до нижньої течії Дунаю. В б ст. грецькі колоністи Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. К. робили походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассірією, Лідією. Існує думка, що спочатку їх шлях пролягав через чорноморське узбережжя Кавказу, а згодом - у Південно-Східну Європу через землі численних фракійських племен. У 679-678 до н. е. К. були розгромлені ассірійським царем Асархаддоном. Більш успішними були їх військові дії на заході Малої Азії, в державі Лідія, де вони перебували до бО-х рр. б ст. до н. е. Країну К. - Гамірр поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина К. залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів. Історична топоніміка пов'язує з К. територію Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кіммерійський, гора Кіммерік, і т. д.). Матеріальна культура, господарство і побут К. відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, К. не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. К. займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед К. посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. У К. були в широкому вжитку бронзові, рідше золоті та скляні прикраси, глиняний і металевий посуд. За Геродотом, племена К. очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. Значна частина елементів кіммерійської культури була успадкована скіфами. СКІФИ (сколоти, скіти) - кочові іраномовні племена, які жили в 7-3 ст. до н. е. в степах Північного Причорномор'я. Про С. залишились відомості в ассирійських та грецьких (Гіппократ, Страбон, Есхіл, Арістофан та ін.) письмових джерелах. Грецький історик Геродот присвятив С. четверту книгу своїх “Історій”, в якій описав їхню територію, заняття, побут, звичаї, релігію та похід проти них перського царя Дарія І. С. прийшли у Північне Причорномор'я зі сходу. У 5-4ст.доН.е. під вплив С. потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної та Правобережної України, а також землі на захід від Дністра - т. зв. Велика Скіфія, населення якої не було однорідним. Крім власне кількох скіфських племінних об'єднань (кочові скіфи, царські скіфи), жили місцеві племена, які потрапили в залежність від С. та засвоїли ряд елементів скіфського етносу. Це, насамперед, т.зв. скіфи-орачі, які жили між Дністром і Дніпром, скіфи-землероби в пониззі Дніпра та ін. У 5-4ст.доН.е. С. досягни значної військової та економічної могутності, підтримували активні зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я, здійснювали військові походи на сусідні й віддалені землі. Скфскі військово-племінні об'єднання представляли собою ранній етап кочівницької державності, що досягла вершини свого розвитку в серед. 4ст.доН.е. за царя Атея. Після появи сарматів між Доном і Дніпром, а згодом на захід від Дніпра скіфська державність, яка трималася на військовій силі, занепала. Безпосереднім продовженням Великої Скіфії було Скіфське царство в Криму, яке проіснувало до 3ст.н.е. Крім того, існувала т.зв. Мала Скіфія на території Молдови та Румунії. Ці державні утворення перебували під значним впливом античної цивілізації Північного Причорномор'я і представляли собою європейські елліністичні держави. С. залишили багату і різноманітну культуру. Це, насамперед, численні кургани (їх кілька сот) військово-племінної верхівки в Посуллі (Аксютинці, Пустовойка, Будки), кургани 4ст.доН.е. в Подніпров'ї (Чортомлик, Солоха, Гайманова і Товста могили) і Криму (Куль-Оба, Трибратній та ін.). Курганні поховання розкривають картину глибокого майнового розшарування скіфського суспільства, зв'язки кочової верхівки з античною цивілізацією, стан військової справи в скіфів, релігійні вірування. Перебування С. у степах Пн Причорномор'я сприяло поширенню скіфської матеріальної і духовної культур серед осілих хліборобських племен. Зокрема, поширились скіфська зброя і поховальні традиції, про що свідчать численні кургани (Перебиківці та ін. на Середньому Дністрі). Економіка С. базувалась на кочовому господарстві (розведення коней, великої і дрібної худоби), різних промислах, торгівлі з античними містами, пограбуваннях і данині сусідніх племен. Значного розвитку набули у С. чорна металургія і ковальство, виготовлення кибиток, зброї і кінської збруї. В основі духовної культури кочових С. лежали традиції середньоазійських іраномовних племен (саків, масагетів), т.зв. звіриний стиль у мистецтві, численні міфи, первісні релігійні уявлення. Певний вплив на формування духовної культури С. мали малоазійські народи та грецька культура, яка активно формувала естетичні смаки скіфської знаті. У культурі осілих племен Скіфії значною мірою зберігалися традиції місцевих племен. С. залишили глибокий слід у давній історії України, деякі їхні традиції були успадковані пізнішими народами. САРМАТИ (савромати) - давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, що жили в 6-5 ст.доН.е. у степах Поволжя, Уралу та Казахстану, у 3ст.доН.е.-4 ст.н.е. на території степової смуги України і частково -на території Румунії. За Геродотом, С. були союзниками скіфів під час скіфо-перської війни наприкін. 6ст.доН.е. Поділялись на кілька територіально-племінних груп: аорсів (на схід від Дону), сіраків (Прикубання), роксоланів та аланів - у Пн Причорномор'ї. Території С. поділяють на Азійську Сарматію (на сх від Дону) та Європейську Сарматію. Поширений поділ історії сарматів на 4 етапи: савроматський (6-4 стдон.е.), ранньосрматський, або прохорівський (3-2 ст.дон.е.), середньосрматський (1 стдон.е. -серед. 2ст.н.е.), пізньосрматський (серед. 2-4ст.). Традиційна сарматська культура відома головним чином за тілопокладними похованнями на спині на дні прямокутних ям або в підбоях у кутку ями. У похованнях знаходять кістки вівці, мечаси з серповидним або кільцевидним навершям, бронзові фібулі та дзеркала, ліпний і гончарний посуд. Могильники налічують близько сотні поховань (Усть-Кам'янка). Знахідки, що належать до сарматської культури Пн Причорномор'я, дещо відрізняються: це золоті, срібні й бронзові прикраси у поліхромному стилі, бронзові котли із зооморфними ручками; часто трапляється привізний глиняний і скляний посуд. Багате сарматське поховання досліджене під курганом “Соколова Могила” біля с. Ковалівки Миколаївської обл. Основою господарської діяльності С. були різні форми скотарства. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля з сусідами. В соціальному житті панувала військово-племінна верхівка, частими були війни, важливу роль у військовій справі відігравали жінки. С. належали до іранської мовної групи. В серед. З ст. військова могутність С. на території Правобережної України була ослаблена готами, в 4 ст. С. розгромлені й частково асимільовані гунами. Традиції культури С. простежувалися в культурі антів і в пізніші часи.

Дата добавления: 2015-08-28