9 Велике переселення народів. | 10 Політичний устрій Київської Русі (Х-ХІІІ ст.). | 11 Основні етапи розвитку держави Київська Русь. | 12 Утвердження християнства в КР та його значення у розвитку давньоруського суспільства. |
Велике переселення народів — рух різних народів (гунів, готів, сарматів, пізніх скіфів тощо) у IV-VI ст. у західному напрямку, під тиском яких загинула Римська імперія. Наслідком Великого переселення народів стало й виникнення на теренах Європи багатьох нових держав.
Причиною В.п.н. стало прагнення воєнної знаті до захоплення нових земель і свійськової здобичі, швидкий приріст населення, який при екстенсивному характері ведення господарства збільшив потребу у нових пасовиськах і орних землях. В.п.н. почалось поступовим пересуванням готів з Прибалтики в Українське Причорномор'я. Готські племена осіли в пониззі Дніпра (остготи) та між Дністром і Дунаєм (вестготи). У 375 гунни, розбивши племінний союз готів на чолі з Германаріхом, покорили більшу частину остготів та інші племена. Осінню 376, під тиском гунів, вестготи, перейшовши Дунай, оселились, з дозволу Риму, на території римської провінції Мезії (територія між Нижнім Дунаєм і Балканами). У 377 внаслідок постійних утисків римських чиновників вестготи підняли повстання, до якого приєднались раби і колони. 9.8.378 повсталі розгромили римську армію під Андріанополем. Лише в 382 імператору Феодосію вдалося придушити повстання. На початку 5 ст. вестготи на чолі з Аларіхом І розпочали похід в Італію і 24.8.410 здобули Рим. Згодом вони захопили значну частину Галії, а пізніше — Іспанії, заснувавши на цих землях Тулузьке королівство (419-507). До середини 5 ст. германські племена (вандали, алемани, бургунди, франки, англи, сакси) заселили територію Західної Римської імперії та створили в кінці 6-7 ст. свої королівства. Гуни, які утворили величезну державу на чолі з Аттілою, намагалися захопити Галлію та Італію. Проте після поразки на Каталаунських полях (451) та смерті Аттіли їхня держава розпалась. У 455 Рим зайняли і зруйнували вандали. У 476 вождь племені скирів, Одоакр, скинув останнього імператора Ромула Августа — і Римська імперія перестала існувати. У 6-7 ст. почався завершальний етап В.п.н. У цей період племена антів, гепідів, болгарів, хорватів, сербів, аварів та ін. вступили на територію Східної Римської імперії (Візантії). З 527 анти, склавіни разом з гунами здійснювали часті походи на Константинополь. У 577 слов'яни зайняли землі на території Фракії і Македонії, а на початку 7 ст. Далмацію та Істрію. З кінцем 7 ст. слов'яни займали майже весь Балканський півострів і деякі області Малої Азії. В.п.н. стало однією з причин падіння рабовласницької Західної Римської імперії. | 1.Монархічна Дружинна Обмежена Абсолютна 2.Демократична, Республіканська (Новгород) 3.Олігархічна (Галицько-Волинська Русь)
Політичний і суспільний устрій Русі-України Київська Русь - ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри. У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом». Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та від посилення централізму - до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші - частину військової здобичі або плату. Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові' та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридичне оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями. Віче - це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був граничне простим - голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами. Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями. | 1 період виникнення і формування КР (перша половина ІХ – кінець Х ст.) Як пишеться у Повісті временних літ», у 862 р. два варязьких ватажки Аскольд і Дір, лишивши свого князя Рюрика в Новгороді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташування Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно, швидко досягли могутності та багатства, бо у 860 р., за легендою, наважилися разом із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандінавському Інгвар) був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фінів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір'ю міст руських». Становлення Київської Русі. За правління Олега та його наступника Ігоря Київська Русь почала набувати чіткіших обрисів – розширювалися володіння київських князів, були підкорені племена деревлян і уличів, а після кількох успішних воєн з хозарами – колишні хозарські данники кривичі радимичі, і сіверяни. Водночас владу київського князя визнали і пн-слов’янські регіони – Новгород, Полоцьк і Смоленськ. У 911 р. Олег на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. З часів Олега та Ігоря походять і письмові угоди Києва з Константинополем, що стали першими політичними актами молодої держави; у них затверджуються засади мирних відносин та комерційних справ і конфліктів, зокрема – гарантії безпеки купцям з Русі в Константинополі. Завершує добу становлення Києва постать Ігоревого сина Святослава (962-972): князь хоробрий і легкий…але завжди посилає виклик: Іду на вас! Святослав був насамперед князем-воїном.Його слов'янське ім'я, варязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейського та азіатського начал. Після успішних військових дій на слов'янських землях Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгарським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищує своїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собі опорним пунктом місто Переяславець. Як і личить легендарним героям, Святослав загинув на полі бою. Правління Святослава ознаменувало апогей ранньої героїчної доби в історії КР. 2 період розквіту (кінець Х – середина ХІ ст.) Після смерті Святослава КР уперше зазнала політичної кризи: розгорілися чвари між Рюриковичами за верховну владу в країні. Ярополк убив свого брата Олега. Молодий Володимир утік із Новгорода до Швеції. Через кілька років він повернувся на чолі великих варязьких сил і розпочав війну з Ярополком, у якій той знайшов свою смерть. Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир Великий започаткував нову добу в історії КР. Володимир упровадив конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Хоча свого часу він також встиг прославитися військовими здобутками, зокрема перемогою візантійського війська і зруйнуванням Херсонесу. За його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава. Варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на простір для подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир у 988 р. запровадив християнство за візантійським обрядом. Прийняття християнства є одним з найбільш дискусійних епізодів української історії – дотепер достеменно не відомі мотиви київського князя та обставини, які зумовили його вибір. Але очевидно, що ця подія стала переломним моментом історії – КР увійшла в коло християнських народів, тобто прилучилася до релігії, що була панівною у наймогутнішій із тогочасних цивілізацій. Верховна релігійна влада належала не главі церкви, а правителю держави, візантійське православ'я зміцнило позиції династії Рюриковичів. Після запровадження християнства у КР зріс вплив візантійської культури. Розширилися економічні зв'язки з Візантійською імперією, у зв'язку з чим розпочалося карбування власної монети. На монетах Володимира вперше з'явився геральдичний знак – тризубом. Смерть Володимира призвела до нової братовбивчої війни між Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Володимира Святополк «Окаянний» напав на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодих і особливо популярних у народі, православна церква приєднала до святих. Тільки після смерті Мстислава у 1036 р. період тривалих війн та політичної невизначеності завершився – на київський престол сів Ярослав, що став єдиним правителем Русі. Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності КР. Він розвинув і вдосконалив численні здобутки свого попередника Володимира. Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на зх землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалт племена й нарешті розгромив печенігів. У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися з пн на пд від Балт до Чорного моря та від Оки на схі до Карпатських гір на зх. У часи князювання Ярослава завершилось будівництво Давньорус держави. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився держ апарат. Полюддя все більше замінювалось м’якшими формами данини, що відповідало прогресуючій феодалізації суспільства. Приблизно у 1037 р. князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт у Києві, завдяки чому з’явився перший писемний збірник норм давньоруського права “Руська правда”. В роки правління Ярослава інтенсивно розвивалися землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилася внутрішня й міжнародна торгівля. 3 період занепаду і феод роздр (друга половина ХІІ - перша половина ХІІ ст.) Вже після смерті Ярослава Мудрого (1054) Київська держава все більше ослаблювалася і роздроблювалася на мало пов’язані між собою князівства. У 1068 р. кияни, незадоволені правлінням Ярославового сина Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всеслава. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події 1068 р. стали віхою в історії, ознаменувавши собою першу документально засвідчену «революцію» на українській землі. До того ж над українськими кордонами знову нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Єдність Київс держави послаблювалася складним порядком наслідування київс престолу в князівському роді Рюриковичів. З метою усунення князівських усобиць перед лицем половецької загрози у 1097 р. в Любечі під Києвом князі зібралися на свій перший з’їзд. Уклали угоду, за якою спільна доти “вотчина” розпадалася на 3 відокремлені “вотчини” старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями. Але постанови Любецького та наступних князівських з’їздів: Витичівського 1100р., Золочівського 1101 р. та Долобського 1103 р. – виявилися безсилими приборкати князівські чвари. Після смерті київського князя Святополка і повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Волод Мономах(1113-1125). Зробив він це не насильно, а на запрошення київських бояр, тим самим уникнувши порушення постанови Любецького з’їзду. Зайнявши великокнязівський стіл Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Орієнтовану на об'єднання руських земель політику продовжував також його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути останнім з київських князів, при яких Київська держава зберігала свою єдність. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне. А у пд степах текло своє життя. Усе нові і нові племена кочівників опановували степові простори. Незабаром після того як давні супротивники княз дружин– печеніги– були остаточно подолані Ярославом Мудрим, у степу з'явилася нова загроза– половці. У 1061 вони вступили в Переяславську землю, завдавши поразки князю Всеволоду Ярославичу, а в 1068 Всеволод та його брати зазнали повторного розгрому на р.Альті. В цілому ж до початку 13ст. степовики здійснили 46 більших походів на Русь. Один з найяскравіших епізодів протист русичів і кочовиків оспіваний у "Слові о полку Ігоревім". Та найбільш болючого удару, який виявився смертельним, по КР завдали монголо-татарські орди. У 12ст. Монг-татар племена кочували у прикорд землях Китаю. В останні десятиліття 12ст. серед них з'являється Тему чин, яикй об'єднав ворогуючі племена і в 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, хана над ханами. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх некочових цивілізацій. Вперше татаро-монголи підійшли до кордонів Русі у 1223 р. Тоді об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами й у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому. Проте вже наприкінці 1237 р. на кордонах Русі з'явилося могутнє монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. 21 грудня 1237 р., на сьомий день облоги, Батий здобув Рязань, через місяць, у січні 1238 р. впала Москва, а 7 лютого стінобитні | Політ передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племенного сепаратизму та посилення княжої влади. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади. Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році. Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи. Особисті міркув Володимира.Прагматичні міркування. Одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Проблема «вибору віри. У 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від 4 найбільш значних монотеістичних церков: ісламу – від Волзької Булгарії; католиц – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, правосл – від Візантії. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. У 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київ князь у Волзьку Булгарію, Німечч та Візант для ознайомл з богослужіннями та обрядами 3 релігійних систем. Повернувшися додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну” у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства. Це тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу: міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини. Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу, небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи. Процес християнізації. Русь у баченні авторів сказань – це велика й могутня держава, рівна Візант. Сам же Володимир уподібнений до імператора Константина Великго. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і невђголоси, і новою добою – християнською, що символізувала вихід з темряви на світло. Візант церкві у цій схемі відведена скромна роль пасивного взірця. Отже, наприкінці X століття, оточена сусідами-християнами – поляками, чехами, болгарами, візантійцями – язичницька Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола христ цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього поcoльство взимку 987-988 р. Той погодився, але за умови, що Василю ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт – Володимир зобов’язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, «а вони народ великий» (як запише один з тогочасних східних авторів). Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херcoнес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши Анну, Володимир відбув Києва. Час і місце його оcoбистого охрещення дискусійні, які викладаються за думкою О.Шахматова святий Володимир хрестився ще до 988 року, і, очевидно, у Києві. Існують також легенди щодо хрещення у Корсуні 988 в літописних джерелах, натомість примуcoве навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р. ----------- Християнізація просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним христ культом, церк проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристос свої служби до язичн богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожн з Іллею-пророком, Ярило -зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христ і Хрещення, дохрист свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. У 990-996 в Києві було споруджено на замовлення князя Володимира Святосл собор Богородиці (Десятинна церква), її будували візант майстри. Зруйнований монголо-татарами у 1240 році. Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного. Наслідки запровадження християнства. Христ внесло позитивні зміни у світогляд людей: - Якщо в основі політеїстичних реліг вірувань, стародавн слов'ян лежав страх перед стихійн силами природи, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. - У процесі пошир та утвердж християнство на Русі поступово втрачало візант форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври деревяної скульптури, забороняли старовинні тан ці, скомороші дійства тощо. - Разом з тим христ справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. - Запровадження христ мало позитивні наслідки для розвитку КР (і не тільки в культурному та духовному плані): Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до христ «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни: -----Вчення візант церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали.-----До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління.-----А в самому суспільстві КР з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом відбувся реліг розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутн запеклих конфліктів між українц та їхніми найближч сусідами католицької віри — поляками. - Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. --- Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. --- В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. --- Запровадж христ віровчення зробило можливими рівноправн й плідні взаємовіднос між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Христ діалектика, активно використ давнорусфілософами та публіцистами, стала основою для багатьох ідей. Це слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сферітворчого життя, що забезпечило розвиток давньорус культури. --- Було бпомилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, мистецтва, але бурхл розквіт культури прийшовся на часи, колизатверд христ релігія. В монастир брамах концентрувалисяосновні кадри вчених того часу, письменн, публіцистів, архітекторів. Судовий монастир статут, який було введено на Русі у2полХІ ст., зобов’яз ченців започатк у себебібліотеки, школи, лікарні та іншізаклади. Серед монастирів у КР на 1 місці був Києво–Печерс, який став, можливо, найвизначнішим центром давньорускультури. З ним пов’язана діяльність визначних публіцистів (ФеодосійПечерський), істориків (НесторЛітописець), художників (Алімпій, Григорій), та ін. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. --- Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдж грамоти. Як відомо, сх-слов’янська писемністьсформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно віднеї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. --- Принципововажливим етапом була поява книжковості у серІХ ст. Саме тоді Русьпочинає створ свою церковн літературу та започатковує літописи. Наоснові археологічн знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можнаприпустити, що грамота у КР не була прерогативою одного тількидуховенства, вона охопл і феодалів і демократ шари народу. --- Церква активно сприяла розвитку давнорус архітектури та обр мист. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі 9-12Іст. на Русі, були храми. |
13 Теорії походження КР. | 14 Галицько-Волинська держава: особливості історичного розвитку. | 15 Входження українських земель до Великого князівства Литовського. | 16 Основні тенденції соц-економ, політ та реліг життя в укр землях у складі Великого княз Литовського. |
Нормандська Прихильники теорії доводять, що саме ім’я Русь виникло від того самого кореню які і співвзвучне фінське ім’я для Швеції (Ruotsi) похідне від стаорнорвезького слова "людина яка веслує" тому, що веслування було тоді основним спосібом навігації річками. Також це співзнучно з назвою узберіжжя Швеції Roslagen або Roden, звідки варяги прибули до Русі згідно Повісті Врем’яних Літ. Норманську теорію вперше розробив німецький історик Герхардт Фрідріх Мюллер (1705-1783) який працював для Російської Академії Наук у 1748 році. Науковець зробив допоавідь у 1749-му році виголошуючи: "Славетні скандинави підкорили всі руські землі з їх всепереможною зброєю". Решта промови, яка складалася зі списку військових поразок слов’ян від германців і шведів, була врешті перервана патріотично настроєною аудиторією. Різка критика Ломоносова, Крашеннікова і інших академиків примусила призупинити роботу над своєю теорією до дня смерті Ломоносова. І хоча друкована копія оригінального докладу була знищена, Міллер переписав свою роботу і перевидав з назвою Походження росичів (Origines Rossicae) у 1768 році. У 19 ст. положення Н.т. розвивали російські історики М.Карамзін, С.Соловйов, М.Погодін, датський славіст В.Томсен. На рубежі 19-20 ст. теорія зазнала значної модифікації у працях зарубіжних істориків Ф. Брауна, К. Пандера, С. Рожнецького, В. Вестберга. Не відмовляючись від традиційної концепції норманського завоювання, учені неонорманісти (Г.Янкун, Г. Штокль, Т. Арне, А. Стендер-Петерсен, Р. Пертнер, Т. Капелле, X. Арбман, В.Мошин, М. Таубе, Ю. Вернадський та ін.) запропонували теорії послідовної зміни іноземного панування над слов'янами, мирної норманської колонізації, вирішальної ролі варягів у формуванні соціальної верхівки Київської Русі, їх визначального впливу на економічний розвиток країни. Імперський історик Ніколай Карамзін (1766-1826) і його послідовник Михаїл Погодін (1800–75) фактично зафіксували в сучасній російський історичній науці, що варяги були запрошені володарювати і встановити державний порядок.
Анти нормандська Наукову критику Н.т. (антинорманізм) започаткував у другій пол. 18 ст. М. Ломоносов. У першій половині 19 ст. проти неї виступили історики-декабристи, слов'янофіли, пізніше - відомі російські вчені С. Гедеонов, Д.Iловайський, В.Васильєвський. На противагу норманістам вони висунули ряд теорій (балтійсько-слов'янська, литовська, готська), що спричинило розгортання дискусії на новому рівні. У радянській історіографії початкове відчувався значний вплив Н.т. Одночасно розпочалася її наукова критика з боку провідних істориків. Значний внесок у спростування постулатів норманізму зробили Б.Греков, М.Тихомиров, Б.Рибаков, Л.Черепній, В.Мавродін, В.Пашуто, Д.Ліхачов, 1. Шаскольський, польський учений Г.Ловм'янський. Помітно менший вплив мала Н.т. на українську історіографію. Автор "Історії Русів" вважав, що назва Русь, як і держава східних слов'ян постала на місцевому ґрунті. М. Костомаров, виступаючи з критикою Н.т., обґрунтовував литовське походження Русі. Не надавали значення норманізмові В. Антонович та представники його школи. Видатний український історик М.Грушевський відстоював думку про "істнованє Руси в полудневих краях тоді ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його братами не могло бути й на світі" (Історія України-Руси, т. 1, с. 624). Учений доводив, що Н.т. є непотрібною для висвітлення питання про походження Київської Русі. М. Грушевський допускав лише певний вплив варязької військової організації на об'єднавчий процес давньоруських земель під владою Києва. Учні та послідовники М. Грушевського поділяли його погляди, однак, окремі історики "державної школи" в західноукраїнській історіографії 1920-30-х рр. 20 ст. - С. Томашівський, М. Кордуба, М. Чубатий, Б. Крупницький погоджувалися з окремими положеннями Н. т. Українські історики Д. Багалій, В. Пархоменко, що працювали в наукових установах УРСР стояли на позиції антинорманізму. Сучасна українська історична наука, репрезентована працями учених П. Толочка, М. Брайчевського, М. Котляра, В. Барана та ін. доводить, що Н.т. як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення. Доведеним фактом вважається існування протодержавних утворень у Подніпров'ї, Галичині і Волині задовго до літописного повідомлення про покликання варягів. Ряд сучасних російських істориків (Д. Мачінський, Г. Лебедев, 0. Мельникова) поділяють погляди норманізму і доводять північне походження Русі. Норманська теорія походження Русі є основною в європейських наукових історичних колах.
Скандинавська З інших гіпотез, на думку багатьох істориків, найбільше опертя у загальному контексті європейської історії тих часів має скандинавська теорія. ІХ – середину ХІ ст. називають «епохою вікінгів». З ІХ ст. скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який отримав назву Путі з варяг у греки. Вихідним північним пунктом нового шляху став Новгород. До Києва ж сходилися річкові шляхи двох найбільших дніпрових приток – Прип’яті й Десни, і ця особливість розташування майбутньої столиці Русі, яка дозволяла контролювати увесь Дніпровський шлях, визначала привабливість міста для варязьких завойовників.
Хозарська Учений О.Пріцак. Виникла на початку XVIII ст. Поява хозаризму мала і формальний поштовх. Для історіографії XVII ст. характерне термінологічне розмаїття, відсутність єдиної концепції історії нації. Свобода від стереотипів дала можливість ототожнити ’’козацьку націю’’ з хозарами. Тут відіграла першорядну роль фонетична подібність слів ’’козаки’’ і ’’хозари’’ (варіант назви ’’козари’’). Хозарська теорія мала протистояти теорії всеруського єднання під скіпетром царя, висунутої московськими літописами та ’’Синопсісом’’. Аргументацією останньої було те, що: 1) православ’я — спільна релігія (’’єдиновірнсть’’); 2) спільне походження (’’єдиноплемінність’’) і єдина державність — Київська Русь (’’Російське царство’’) для східного слов'янства, від правителів якої вели династичну лінію московські царі. Xозаризм спростовує ці аргументи. Його головними постулатами, на нашу думку, є: 1) Українська держава — Хозарський Каганат — давніша від Київської Русі. Україна мала власну династію Каганів — ще до появи Рюриковичів; 2) Християнство в Українській державі було прийнято ще до Володимира хозарськими каганами від «Константинопольського Апостольського престолу». У цих тезах головне ідеологічне значення хозаризму: 1) Україна має право на власну державність; 2) Українська церква є автокефальною.
|
Після розпаду староруської держави в 12 столітті на окремі регіональні формування, Галицько-Волинське князівство перебрало на себе державотворчі традиції Русі. Незважаючи на руйнівні війни, які не обійшли й князівство, на його територіях в 12 столітті спостерігалась стабілізація економічного та політичного розвитку. На галицьких та волинських землях спостерігалося зростання населення та економічного потенціалу, а також формувалося регулювання економічних відносин. В 1199 р. князівства з аналогічними економічними та культурними умовами, політичними та економічними відносинами об’єдналися в Галицько-Волинську державу під керівництвом галицького князя Романа, нащадка Володимира Мономаха. Князь Роман першим в історії давньоруської держави увів такі звернення до правителя, як „Великий Князь” та „Правитель всієї Русі”.
Зміцнення влади Галицько-Волинського князя відбувалося за мов постійної опозиції з боку бояр, яких підтримували закордонні покровителі: угорці та поляки. Після смерті Романа Мстиславича боярам вдалося відлучити від влади його синів, Данила та Василька. В 1214 р. королем Галицько-Волинського князівства було проголошено Кальмана, молодого угорського князя, який одружився з польською принцесою. Відтоді почалася довготривала війна під проводом Данила Галицького та його брата Василька за повернення батьківського трону. Ця війна увійшла в історію як визвольна війна за відродження незалежності та територіальної єдності Галицько-Волинського князівства. Головною метою Данила Романовича було зміцнити державний інститут князівства та заручитися підтримкою громадськості, чого він сподівався досягти за допомогою бояр. За таких умов він запозичив певний державотворчий досвід Візантії та низки інших західноєвропейських країн.
Наприкінці 1230-х рр. Данилу Галицькому вдалося встановити мирні стосунки з сусідами, одруживши свого сина з донькою Бели ІХ, короля Угорщини. Князь доклав значних зусиль для захисту кордонів країни під час татаро-монгольської навали. Укріплення, які він побудував одразу після вторгнення монголів, сприяли зменшенню кількості грабежів в порівнянні з іншими князівствами. В 1254-1255 р. йому також вдалося одержати кілька перемог над загонами Орди та відкинути їх подалі, за межі України.
Внутрішня та зовнішня політики Данила Галицького сприяла підвищенню його популярності в очах світової спільноти. Придворні європейських коронованих осіб вважали за честь мати зв’язки з галицько-волинським князем. В 1253 р. папа Інокентій ІХ коронував Данила в місті Дрогобич на Підляшші. Цим актом було підтверджено визнання Галицько-Волинського князівства суб’єктом міжнародного права. Територія князівства значно збільшилася протягом 13 століття, за часів наступників Данила Романовича. Зокрема, до князівства було приєднано землі Люблянщини та Транскарпаття. Певний час галицько-волинський князь керував також землями Литви. Незважаючи на часткову економічну та політичну залежність від Золотої Орди, князівству вдалося зберегти власну зовнішню політику. Однак постійна виснажлва боротьба з внутрішніми та зовнішніми ворогами в кінці-кінців ослабила Галицько-Волинську державу, чим одразу скористалися її противники. Наприкінці 14 століття землі князівства поділили між собою Польща, Литва, Угорщина та Молдавія. | У XIVст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі.Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситисяїї сусіди — Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися,і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. СтародавнійКиїв залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Крім православногомитрополита, що у 1300 р. виїхав до процвітаючих центрів північного сходу Босіїта зрештою осів у Москві, місто покинули багато бояр і великих купців. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя га-лицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрі-лий плід, чекала наступного завойовника. --- У польсько-литовську добу українці називали себе русинами — слово, утворене від «Русь». Таксамо називалися й білоруси. Росіян у ті часи головним чином називали московитами. --- Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію. А у 1340-х роках, під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські землі. --- До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення було видатним організаційним звершенням, особливо з погляду на те, що здійснене воно було менш ніж за 150 років. Не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до опису цього цілеспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою. --- На жаль, брак джерел про той період не дозволяє історикам відтворити подробиці литовської експансії. Проте існує загальна думка щодо основних причин цих швидких і легких успіхів. --- Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. --- Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов'янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо». --- Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників — Рюрикойичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну. --- Велике князівство Литовське певною мірою нагадувало Київську Русь. Воно являло собою ряд напівнезалежних князівств, якими правили члени династії Гедимінасів. Князівства ці прилягали до міста Вільнюса — столиці князівства та резиденції великих князів. Проте існувала велика
| У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі.Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситисяїї сусіди — Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися,і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. СтародавнійКиїв залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Крім православногомитрополита, що у 1300 р. виїхав до процвітаючих центрів північного сходу Босіїта зрештою осів у Москві, місто покинули багато бояр і великих купців. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя га-лицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника. Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію. А у 1340-х роках, під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські землі. До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення було видатним організаційним звершенням, особливо з погляду на те, що здійснене воно було менш ніж за 150 років. Не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до опису цього цілеспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою. На жаль, брак джерел про той період не дозволяє історикам відтворити подробиці литовської експансії. Проте існує загальна думка щодо основних причин цих швидких і легких успіхів. Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов'янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо». Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників — Рюрикойичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну. Велике князівство Литовське певною мірою нагадувало Київську Русь. Воно являло собою ряд напівнезалежних князівств, якими правили члени династії Гедимінасів. Князівства ці прилягали до міста Вільнюса — столиці князівства та резиденції великих князів. Проте існувала велика відмінність, особливо помітна за князювання Вітаутаса, що дозволила Литві уникнути тієї роздробленості, якої зазнала Київська Русь: великі князі литовські були цілком однозначно верховними правителями, а не просто першими серед рівних у династії. У 1390-х роках, щоб закріпити такий стан речей, Вітаутас проводить ряд реформ. Його непокоїло те, що багато князів із Династії Гедимінасів, котрі українізувалися, пустили настільки глибоке коріння у своїх землях, що стали пройматися місцевими інтересами більше, ніж справами Великого князівства в цілому. Деякі навіть підозрювалися у сепаратистських настроях. Щоб виправити ситуацію, Вітаутас постійно переводив князів з одних володінь до інших, позбавляючи їх місцевої підтримки. Так, Федір Любартович маєток за маєтком був позбавлений своїх багатих волинських земель. Натомість йому запропонували куди менш привабливе Новгород-Сіверське князівство (яке він і не подумав прийняти), забране у Володимира Альгердовича, а той у свою чергу дістав менші володіння. Якщо ж князь опирався, як, наприклад, Федір Коріатович Подільський, Вітаутас звинувачував його в непокорі, нападав на нього зі своїм військом і змушував тікати у вигнання. На місце напівнезалежних князів Вітаутас призначав власних урядників, часто із числа нетитулованих бояр, які володіли землями «з ласки великого князя». Зміни торкалися навіть дрібних бояр. Щоб зберегти свої землі, вони були зобов'язані відбувати військову службу у великого князя. Так українська знать стала об'єктом сильної централізованої влади, раніше їй невідомої. Така політика викликала серед українців повсюдне невдоволення, і подальші події були ще загрозливішими. У 1413 р. у Городні Ягайло домовився з Вітаутасом дарувати литовським боярам-католикам такі ж широкі права, які незадовго до того здобула собі польська шляхта. Щоб прискорити втілення цього, 47 польських шляхетних родин запропонували такому ж числу литовських боярських родів запозичити їхні герби. Проте із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і православних, що виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків. Невдоволення цим становищем у православному середовищі вирвалося на поверхню у 1430 р. після смерті Вітаутаса. У тому ж році, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, що не схвалювали тісних зв'язків із Польщею, українці обрали великим князем молодшого брата короля Ягайла — Свидригайла, сіверського князя зі Східної України. Попри своє католицьке віровизнання цей авантюристичний і досить бездарний у політиці князь завжди підтримував тісні зв'язки з українським православ'ям і незабаром після свого обрання дав ясно зрозуміти, що має намір обмежити чи навіть порвати узи з Польщею. Побоюючись утратити доступ до величезних східних земель, поляки вдалися до сили, окупувавши Поділля та Волинь. Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсередини, вони організували серед литовців пропольську партію, яка оголосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і обрала натомість Сигізмунда Стародубського, молодшого брата Вітаутаса. Внаслідок цього у 1432 р. Велике князівство розкололося на два ворожих табори: населені литовцями землі стали на бік Сигізмунда, тоді як українці підтримали Свидригайла. Питання, що розділяли ці два табори, мали вирішальне значення. Чи продовжуватиме існувати унія Литви з Польщею? Чи, зберігши Свидригайла на престолі, українці домінуватимуть у Великому князівстві? Чи отримають поляки доступ до величезних українських земель Великого князівства? Після кількох безладних сутичок були розпочаті переговори, в яких узяли гору Сигізмунд і пропольська партія. Надавши православній знаті однакові з католиками права, Сигізмунд привернув на свій бік багатьох українських прихильників Свидригайла. Застосувавши тактику терору, наприклад, спаливши живцем митрополита смоленського Герасима, він іще більше заохотив відступництво. Внаслідок цього конфлікту під Польщу потрапила ще одна українська земля — Поділля. Проте Волинь, населення якої чинило запеклий опір польським загарбникам, лишилася у складі Великого князівства. Так чи інакше, польський вплив і тиск негативно позначилися на мирних раніше взаєминах між литовцями та українцями. У середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю погіршилися, особливо після того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провів ряд реформ, спрямованих на цетралізацію влади. У 1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію під управлінням урядника великого князя. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із при- леглими територіями. Марно домагалися українці того, щоб таке престижне місто, як Київ, мало самоуправління чи принаймні щоб ним правив князь, а не урядник без титулу,— рештки державності Київської Русі та українського самоуправління швидко й незворотно зникали. |
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 103 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |