але його евакуювали із санітарним потягом і відправили для видужування до Тулузи, яка перебувала поза окупованою зоною після перемир’я 1940 року, і це мене заспокоювало.
Хоч я дуже комфортабельно облаштувався на узбережжі Середземного моря, я не збирався шукати там притулку від тягаря війни, яка вибухнула в Європі. Навпаки, я хотів скористатися своїм становищем, щоб допомогти співвітчизникам. У 1940 році я кілька разів відвідав Лондон, де поновив зв’язки з моїми англійськими друзями, які добре знали й цінували мене. Я був налаштований надати допомогу Британській імперії в це лихоліття. На жаль, російське громадянство, від якого я досі не бажав відмовлятися, не дозволяло взяти мене на яку-
небудь офіційну посаду, а 13 грудня 1940 року мені навіть був заборонений в’їзд на територію Великої Британії. У той час Гітлер і Сталін діяли пліч-о-пліч, разом окупували Польщу та Північну Європу, тож не дивно, що моє російське громадянство викликало підозру.
Офіційною діяльністю я займатися не міг, але дуже уважно ставився до всіляких приватних прохань, які постійно до мене надходили. Багато друзів — впливові люди, які захищали демократію у своїх окупованих країнах, інтелектуали, переслідувані тоталітарною владою, артисти, позбавлені права виступати, і з-поміж них мої численні друзі-євреї — зверталися до мене за допомогою. Оскільки я був знайомий з високопосадовими особами Англії та користався їхньою довірою, то зміг організувати канали переправлення, щоб вирвати всіх, кого міг, з німецьких пазурів в окупованих зонах Європи. Я організував для прийому біженців базу в Португалії, неподалік від Лісабона, і допомагав їм потім перебиратися до Англії.
У 1941 році разом із дружиною та нашим сином Іваном я офіційно облаштувався у передмісті Лісабона — Кашкайші. Це було викликано тим, що Монако виявилося затиснутим на своїй скелі з двох боків — німецькими військами, які загрожували півдню Франції, та італійськими, які контролювали узбережжя, — і вже не було надійним притулком. Я почав діяти ще активніше, щоб захистити й вивезти з окупованої Європи всіх, хто до нас звертався. Серед них було чимало льотчиків і британських військовополонених, які намагалися повернутися до своєї країни, щоб продовжувати боротьбу. Я був також люб’язно прийнятий графом Карлосом де Бобоне, одним з основних акціонерів «Сосьєдад Агрікола до Мадал», до якого входили компанії, що представляли інтереси моїх скандинавських друзів, які я курирував. Я використовував свої зв’язки з британською владою, щоб зберегти у воєнний час дозвіл на експорт. Це давало змогу нашим плантаціям у цій португальській колонії продовжувати функціонувати. Завершивши свою місію в банку «Кредит-Анштальт» (його центральний віденський офіс опинився під повним контролем ворога), я погодився в майбутньому керувати великими плантаціями в Мозамбіку, на яких виро-
щували кокоси для одержання копри. Я з ентузіазмом прийняв цю пропозицію, що відкривала нові обрії. У старій Європі мене вже ніщо не надихало..
Але ось союзники висадилися в Нормандії і з’явилася надія, що частина Європи буде врятована як від німецьких, так і від радянських щупалець. Війна добігала кінця, і з січня 1945 року я міг знову офіційно приїжджати до Лондона, попри своє російське громадянство, через яке не мав права на в’їзд протягом усього воєнного часу. За рік я побував кілька разів у Лондоні, у «Арлінгтон-Хаус», у «Сент-Джеймс клубі», а також у різних готелях — «Ритц», «Майфеєр», «Оукленд Парк», де багато хто зі співробітників служби розвідки Інтеллідженс Сервіс знали, які послуги я надавав їхнім агентурним мережам під час війни. Вони могли використовувати мою обізнаність щодо України та Росії, оскільки в той час усі вже усвідомлювали, що відтепер ворогом стає не Німеччина, а Радянський Союз.
У тому самому році я повернувся до Норвегії й перебував там від 28 серпня до 20 вересня, але руйнування, залишені війною, змусили мене віддати перевагу Англії, де я і моя родина оселилися остаточно. Відтак я здійснював регулярні поїздки до Монако та Мозамбіка, щоб керувати дорученою мені компанією «Сосьєдад Агрікола до Мадал».
Наприкінці 1945 року капітан Бертон зателефонував нам із Шотландії. Він досі стояв за штурвалом «Іоланди», яка всю війну під назвою «HMS White Bear» ходила під прапором Британського військово-морського флоту. Вона переслідувала німецькі підводні човни в трикутнику Америка - Швеція - Мурманськ і потопила не менше шести з них. Бертон запропонував мені викупити наш корабель, з якого повинні були зняти озброєння, і знову перетворити його на комфортабельну яхту — вона продовжувала б ходити під його командуванням (йому було вже за сімдесят). Невтомний морський вовк! Мені довелося відхилити цю пропозицію. «HMS White Bear» ще якийсь час борознив моря Тихого океану під прапором англійського ВМФ, а в 1958 році остаточно був розібраний на металобрухт у голландському доці. І сьогодні від «Іоланди», що була, напевно, найгарнішою приватною яхтою в світі, залишився лише макет, який зберігається у нью-йоркському яхт-клубі, а також листи та зошити Бертона, передані до Морського музею порту Містик, штат Коннектикут, США. А також її гордий прапор, прикрашений Андріївським хрестом російського флоту, який дбайливо зберігає в Парижі один із моїх онуків.
Коли відгриміли всі бої на території Британської імперії, король Георг V вирішив дарувати дворянський титул лорда низці осіб, які не були підданцями британської корони, на подяку за принесені жертви та значний внесок у перемогу. Мої друзі з Ін- теллідженс Сервіс внесли моє ім’я в цей дуже почесний список. Але я згадав, як принизливо відчував себе, коли Англія відмовилася видати мені звичайну візу, щоб я міг виїхати з Норвегії в 1918 році. І це після того, як я з ризиком для життя захищав інтереси Троїстого союзу в 1917-м. Потім Англія вдруге відмовила мені та не пустила на свою територію через моє російське громадянство під час Другої світової війни. І я подумав (утім, без жодної ворожості), що не піду кланятися їхньому королю. Так, ми дотримувалися спільних ідеалів свободи й демократії, тому я завжди без вагань боровся на боці Англії. Але в мене було ще менше підстав схилитися перед королем Георгом V, ніж у мого діда Ніколи стати навколішки перед російським царем Олександром II. Якщо він відмовився це зробити, то й я наслідуватиму його приклад. У день вручення дворянських титулів на превеликий подив короля Англії й усіх англійських сановників у напудрених перуках, одна людина зі списку не відгукнулася — це був Михайло Терещенко.
Я вже пізнав славу, багатство, почесті. Одного разу я все втратив, але це не стало на заваді моїй боротьбі за принципи, в які я вірив. Я не вважав титул лорда аж надто важливим для себе, хоча мені позаздрила б більшість моїх співвітчизників. У цей літній день 1946 року, у той самий час, коли нові лорди схилялися перед англійським королем, я почав сходження на швейцарську гору Маттерхорн із найкращим провідником із Церматта. На вершині, віч-на-віч із природою, я схилюся перед красою творіння, чию велич я дійсно визнавав. І це було єдиною гідною поваги нагородою.
У 1946 році, проживши шістдесят бурхливих років, у віці, коли інші вже думають про пенсію, я почав нове життя — керуючого колоніальними плантаціями в далекому Мозамбіку. Я не був підготовлений до цього, і мій недовгий досвід цукро- заводчика в Україні на самісінькому початку моєї професійної діяльності мало чим міг мені допомогти на пальмових фермах, де виготовляли кокосову олію — копру. Складність була не в особливостях ведення сільського господарства — у Мозамбіку немає сезонних кліматичних змін і пальми плодоносять цілий рік. Складніше завдання — формування соціальної структури, захист від хвороб і паразитів (серед них була навіть горезвісна муха цеце), організація міжнародної торгівлі й керування фінансовими потоками між країнами. Удалині від європейської цивілізації я нарешті зміг вільно втілювати в життя свої принципи справедливості й поваги до всіх людей, створивши щось на кшталт ідеальної республіки, омріяної ще в молодості. Мені дуже подобалася ця робота, я віддавав їй багато сил, і вона виявилася успішною і в соціальній, і в фі- У Мозамбіку: пани Едж, Бобоне, Бекман
нансовій площині. 1 Терещенко (2-й зліва)
Протягом десяти років, що мені ще залишалося прожити, я приїжджав до Мозамбіку раз на рік, іноді в супроводі мого друга Карлоса де Бобоне, зазвичай восени, ЗО вересня, коли закінчувався фінансовий рік. Мені подобалися ці далекі й тривалі поїздки до колоніальної Африки, що досі залишалася первісною. Плантації площею 23 283 гектари (13 672 гектари навколо містечка Келімане компанії «Сосьєдад Агрікола до Мадал» і
9611 гектарів трохи північніше компанії «Сосьєдад Агрікола до Пебан»), на яких росло більше мільйона пальмових дерев і звідки експортувалася по всьому світу наша копра, простягалися уздовж величної ріки Замбезі. А всередині континенту, вгору за течією ріки, на схилах блакитних гір, що ховають безкраї озера криштально чистої води, п’янили ароматом тисячі гектарів наших чайних плантацій. Десятки тисяч темношкірих працівників, які мешкали у прилеглих селах, працювали по черзі шість місяців на рік, доглядаючи за плантаціями під керівництвом португальських фахівців, які приїжджали зазвичай на три роки. Аби прогодувати весь цей люд, ми організовували масштабні сафарі, які давали змогу додати до повсякденних трапез, наприклад, ласі шматки буйволячого м’яса. Тому не дивно, що наші візити місцеве населення очікувало з неабияким нетерпінням.
Увесь час, що залишався, я поділяв між конторою «Сосьєдад Агрікола до Мадал», яку розмістив у Монако, у старому місті на авеню Сен-Мартен, 1, і бюро в Лондоні, за адресою: Айронмон- гер Лейн, 21. У Лондоні я жив зі своєю родиною за адресою: 5, The Grove, Highgate N. 6; там навчався мій син Іван. У нас була також резиденція в Монте-Карло на авеню Гранд-Бретань, 7, куди ми переїжджали на час шкільних канікул.
Літо я волів проводити в підбадьорливому кліматі швейцарських Альп. Альпінізм був моєю пізньою пристрастю, і в 1950 році, у шістдесят чотири роки, я став членом клубу альпіністів у швейцарських Альпах, у секції Гриндельвальда. Я брав участь у літніх сходженнях за програмою клубу в 1950-му, 1952-му і 1954 роках. Перед сходженням на чергову вершину я зазвичай відвідував моїх кузенів Муравйових-Апостолів-Короб’їних, котрі як і раніше жили на березі Женевського озера.
Під кінець життя одна подія, розтривоживши мою душу, воскресила в пам’яті моє дитинство в Росії. Після від’їзду з Архан-гельська в листопаді 1918 року я багато разів зустрічався в Парижі з Жаном де Люберсаком. Це був вірний друг і невгамовний мандрівник — це він намагався витягти мене з петербурзької темниці, а потім підтримував адмірала Колчака. Наприкінці Другої світової війни він відвідав СРСР. Люберсак навіть заїжджав до Києва як офіцер, що забезпечував зв’язок союзників із радян
ськими військами.
Членський квиток М. Терещенка клубу альпіністів, секція Гриндельвальда
Він повернувся звідти в 1945 році, але через мої постійні переїзди нам не відразу вдалося зустрітися. Наша остання зустріч відбулася пізніше, і я був надзвичайно радий побачитися з ним.
Люберсак прийшов до нашого будинку в Монако схвильований, обережно тримаючи два великих згорнутих полотна. Він розповів нам, що у Києві йому пощастило проникнути в колишні будинки нашої родини. Полотна валялися там усюди, багато з них були порвані, інші складені купою, деякі, здається, навіть лежали у ваннах. Німецькі окупанти вивезли із собою безліч творів мистецтва, які належали нашій родині. Треба було провести інвентаризацію, але поки ніхто цим по-справжньому не опікувався: тоді, відразу ж після звільнення, велика частина міста ще перебувала в руїнах.
Я з жахом уявляв, які страждання перенесли за роки цієї страшної війни мої українські співвітчизники і водночас був щасливий уже тим, що всі будинки нашої родини, здається, уціліли. Незабаром я довідався, що нашою малою батьківщиною Глуховом пролягали оборонні рубежі, які зупинили рух німецький дивізій. Неподалік розгорілися гігантські танкові бої. Майже весь історичний центр міста був зруйнований, але дев’ять будинків, побудованих нашою родиною в Глухові, і стародавня церква Святого Миколи, в якій колись проголошували українських гетьманів, залишилися майже неушкодженими, нібито вищі сили захищали їх від людського божевілля. На жаль, німці спалили синагогу, яку родинний Фонд Терещенків
подарував єврейській громаді міста. Але ще сумнішим було те, що вся єврейська громада Глухова під час війни була повністю знищена, через що це суто українське містечко було позбавлене його колишнього колориту, шарму й самобутності.
Трьоханастасіївська церква, побудована моїм дідом Ніко- лою та двома його братами, розписана кращими російськими художниками, яких спеціально запрошував мій батько Іван (у її крипті й нині спочиває прах дідуся Ніколи, бабусі Пелагеї, двоюрідного дідуся Федора і прадіда та прабабки Артемія та Єф- росинії), стала жертвою бомбардувань. Величезна трьохсоткіло- грамова бомба, одна із найбільш руйнівних на той час, пробила великий центральний купол і потрапила в саме серце церкви. Якби вона вибухнула, то від цього шедевра архітектури, який височить над священним містом Глухів, колишньою столицею гетьманів, залишилися б лише руїни. Але Господь Бог цього не допустив, бомба-убивця не розірвалась і не змогла зруйнувати ні чудову церкву, ні усипальницю нашої родини.
Проте це було не єдине диво, про яке мені повідав Жан де Люберсак. Він був вісником ще однієї дивної події. Під час першого відвідання одного з наших будинків у Києві він безпомилково визначив, які дві картини з усієї моєї багатої колекції будуть найціннішими для мене, і вирішив їх викрасти. Йому поталанило ще раз проникнути в наші спустошені київські будинки, які погано охоронялися. Одне з полотен було завеликим, довелося його розрізати, щоб винести. Пізніше він обгорнув полотном кожну ногу, зверху наклав гіпс (він був поранений і очікував на евакуацію до Франції) і в такий спосіб таємно вивіз дві картини з моєї колишньої колекції. Розуміючи, що він вибрав найкращі картини, я намагався здогадатися, що ж нарешті побачу знову: «Дівчинку на тлі перського килима» Врубеля, «Богоматір з дитиною Ісусом» Белліні чи «Інфанту Маргаріту» Веласкеса. Але сюрприз перевершив усі мої сподівання. Коли він розгорнув два обраних ним полотна, я із завмиранням серця побачив портрети мого батька Івана і діда Ніколи, написані російським художником Кузнєцовим у 1892 році. Я не зміг стримати сліз радості.
Цей дарунок небес допоміг мені спокійно провести останні роки життя, перш ніж відправитися на зустріч з батьком і дідом, що очікували мене на небесах, у кращому зі світів. Вони залишили мені величезну спадщину й зробили все, щоб я міг відповідати своєму станові.
Після того як вони пішли від мене в 1903 році, моє життя складалося зовсім не так, як вони могли б передбачати. На початку XX століття біди, нещастя й трагедії йшли безперервною вервечкою. Ця лавина горя була породжена варварськими режимами, позбавленими душі та віри. Криваві вожді заради торжества своїх ідей політичного екстремізму й тоталітаризму без вагань приносили в жертву мільйони людських життів. У цьому дикому вихорі мало хто вцілив, мало хто залишився осторонь. Певна річ, життя моїх співвітчизників у рідній країні не було щасливішим за наше сумне існування у вигнанні. Страждали всі. Перекручені ідеї породили гігантський руйнівний ураган, а він підхопив і струсонув усіх нас. Але коли я протистояв розбурханій стихії, то почував, що роблю все, що в моїх силах. Я охоче ризикував усім, зокрема всіма статками і власним життям, заради торжества ідеалів справедливості, порядності й поваги до людей, чого від самого дитинства вчили мене батьки й дідусь із бабусею. Навіть за найтяжчих обставин я не відступив од принципів, які відповідали девізу нашої родини — «Прагненням до суспільної користі».
Наприкінці життя, сповненого такими бурхливими подіями, які не часто дозволяли мені зітхнути спокійно, пройшовши шлях, який накреслили мені історія та провидіння, я пішов навіки, перед тим остаточно все програвши 1 квітня 1956 року за гральним столом казино «Готель де Парі» у Монако...
—і І
(Михайло Терещ
Епілог
Заключне слово автор цієї книги, онук «першого олігарха», надає Перу Арнебергу, норвежцю, другу родини. У молоді роки він був помічником Михайла Терещенка, коли той керував плантаціями компанії «Сосьєдад Агрікола до Мадал» у Мозамбіку, від 1952-го до 1955 року. У 1996 році Арне- берг став великим судновласником і будував кораблі на верфях у Херсоні. Під час однієї з поїздок він прочитав статтю, присвячену династіїТерещенків, надруковану в фірмовому журналі, який пропонують на борту літаків «Міжнародних авіаліній України». Він захотів навести додаткові відомості про життя свого першого працедавця, надіславши листа до журналу «Panorama Ukraine». Цей лист містить деякі помилки в датах і неточності, особливо коли йдеться про період, що передував укладенню другого шлюбу з Еббою Хорст, але він дуже точно передає ту глибоку повагу, яку
викликав Михайло Терещенко в усіх, кому пощастило його знати й перебувати поруч із ним.
Від: Пер А. Арнеберг, FRAM SHIPPING LTD, Гамільтон, Бермуди З приводу: Panorama Ukraine, 1996, вип. 1.
Добродії,
я часто відвідую Україну. Будучи громадянином Норвегії, з офіційним місцем проживання на Бермудах, я практично по-стійно мешкаю в Гринвічі, штат Коннектикут, СІЛА.
Коли після останнього перебування в Україні я повертався з Києва, в аеропорту до моїх рук потрапив примірник вашого чудового журналу «Panorama Ukraine», який видався мені дуже добре скомпонованим і вельми інформативним. Особливо мене вразила стаття «Династія» про родину Терещенків, оскільки я був знайомий з онуком Артемія Терещенка «вундеркіндом Ми-хайлом». Для мене він був просто «дядько Міша».
Дійсно, це була чарівна людина — усі знали його як дуже заможного росіянина, який, як мені говорили, ставився до своїх робітників із великою повагою. Крім того, що він був дуже та-лановитим бізнесменом, свого часу Михайло Терещенко очолював Санкт-Петербурзьку оперу й багато гастролював із Шаляпіним і Павловою.
Він міг спілкуватися дев’ятьма мовами, а також був одним із найвїдоміших в Європі альпіністів. Якось, коли разом із ним, його сином Іваном і «тітонькою Еббою» ми були в Церматті, усі старі гірські провідники жадали зустрітися з ним, щоб за-свідчити свою повагу.
Також він був знаменитим гравцем. У свій двадцять перший день народження він «розорив» казино в Монте-Карло, а пізніше зробив те саме з цим казино ще раз.
Пам’ятаю, як ми виїжджали з готелю «Ритц» у Парижі й він сказав, що під час гри в Монте-Карло буде ставити на цифри, які відповідають дням народження бабусі, матері та Ебби. Тільки-но ми оселилися в «Готель де Парі» у Монте-Карло, дядько Міша кудись зник. За три години він повернувся, а з усіх кишень стирчали купюри — він, як і збирався, поставив на дні народження й виграв купу грошей.
Дядько Міша прекрасно грав на піаніно.
За царської влади він працював в уряді, а після, за часів Ке- ренського, був міністром фінансів. Мені розповідали, що під час Першої світової війни Росія мала намір взяти позику, конче по-трібну для продовження бойових дій. Але їй у цьому відмовили без особистої гарантії пана Терещенка. Він, на жаль, таку гарантію дав, і після війни його рік за роком переслідували, вимагаючи повернення російської позики, виданої під його гарантію.
У 1917 році його заарештували в Зимовому палаці Санкт- Петербурга, але не розстріляли, а ув’язнили. Поза сумнівом, він мав різнобічні якості й таланти. Він завжди добре ставився до своїх робітників і був наймолодшим членом уряду Керенського.
Пізно ввечері 13 січня (чи то 1918-го, чи то 1919 року) двері його тюремної камери повільно відчинилися. Його старий лакей улаштувався на роботу до в’язниці. Він приніс дядькові Міші квиток на потяг із Санкт-Петербурга до Мурманська, а також матроське вбрання. Той сів на потяг, але, не доїхавши до Мурманська, вистрибнув із вагона й три дні йшов пішки, без їжі, доки його не знайшли лапландці. Вони й переправили його до Норвегії. Після цього на каботажному судні він добувся до Тронхейма.
У Тронхеймі на зимовій стоянці перебувала велика яхта, що належала родині Терещенків. Керував судном норвезький капітан, оскільки Терещенки не довіряли російським морякам після повстання на флоті в 1905 році.
Молодий Терещенко довів яхту до ладу й відплив на ній у Христіанію (нинішнє Осло), де став великою знаменитістю. Усі дами були причаровані ним, а він поводився, як справжній ловелас. В Осло він очолив приватний банк «Клавенес Банк».
Згодом, після Великої депресії, його призначили головою великого банку Ротшильда — «Кредит-Анштальт». У той час коли американці анулювали свої кредитні лінії, понад чотири-ста банків розорилися. Терещенко ж реорганізував «Кредит-Анштальт», і в 1938 році Національний банк Англії визнав його дії гідними ввійти до історії банківської справи.
Під час Другої світової війни Михайло Терещенко оселився в Лондоні й від імені уряду Англії часто навідувався з дорученнями до Португалії. Після війни йому запропонували звання рицаря, від якого він відмовився.
Ще під час свого перебування в Осло одного разу, прогу-люючись вокзалом, він несподівано побачив дівчину (пізніше вона стане тітонькою Еббою). Саме там і тоді він сказав собі: «З цією дівчиною я хочу одружитися». Її батько володів «Гранд Готелем» в Осло, а мати походила з родини чиказьких м’ясопромисловців. Батьки дівчини негайно відрядили Еббу до Чикаго, щоб захистити від товариства росіянина з жахливою репутацією щодо жіночої статі.
Однак Ебба й Михайло не припиняли листування, і за рік Ебба повернулася до Європи на одному з лайнерів компанії «Байт Стар». Перед тим як наблизитися до берега, лайнер зупинився й Ебба пересіла на французький буксир, який Михайло просто завалив трояндами. Вони поплили до Гавра, а звідти потягом дісталися Парижа, де побрались у норвезькому посольстві.
У них народився син, якого назвали Іваном. Однак, як мені здається, можуть бути й інші діти, які вважають Михайла своїм батьком.
Я ближче взнав дядька Мішу під час його частих відвідин Норвегії, навіть затоваришував з його сином Іваном. Ми часто подорожували разом Європою, а влітку й узимку Іван приїжджав до Норвегії рибалити чи кататися на лижах.
На той час дядько Міша став головою «Сосьєте до Мадал» — великої торгової компанії, яка володіла плантаціями в районі Замбезі в Мозамбіку. Мене відрядили туди на роботу на два з половиною роки, тож від 1952-го до 1955 року я працював без-посередньо на пана Терещенка.
Місцевою говіркою слово «начальник» звучить як «музунгу», однак пана Терещенка там називали «музунгу антімоа», що означає «дійсно дуже великий начальник». Коли він приїжджав до Мозамбіку, місцеві мешканці йшли пішки днями й ночами лише задля того, щоб засвідчити свою повагу «музунгу антімоа».
Дядько Міша був великою та чудовою людиною, і для мене було великою честю знати його.
Зустріч Петра Михайловича Терещенка з Пером А. Арнебергом у ресторані «Фукетс». Париж. 1997 рік
У номері від 3 квітня 1956 року лондонська «Тайме» повідоми-ла про кончину Михайла Терещенка в некролозі, що належав перу лорда Роберта Генрі Бранда, одного з директорів банку «Lazard Frères» і знаменитої компанії «Ллойдс». Автору ця стаття видається історично вірогіднішою.
Obituary Mr. М.І. TERESTCHENKO Politics and Commerce
Mr. M.I. Terestchenko, who died on Sunday in Monaco at the age of 70, was successively Minister of Finance and Minister of Foreign Affairs in the provisional Governments which followed the March Revolution of 1917 in Russia. Later he acquired a high reputation in financial and commercial circles in Western Europe.
A Little Russian by race, Michel Ivanovich Terestchenko was born on March 18, 1886, and, after as good an education as Russia could give, was sent abroad, to Leipzig University, where he was for three years a pupil of Karl Bucher, and to England, where he acquired a perfect knowledge of English. At an early age he inherited great wealth derived from sugar refineries at
Kiev, salt works at Kherson, and estates in other parts of the Ukraine. On his return to Russia, he took up the life of cosmopolitan dilettantism for which his training well fitted him. He was known and liked in artistic circles in Petrograd, both for his own personal charm and for the fact that he had financed several notable publishing ventures.
When war broke out in 1914 he was a member of the Duma for Kiev — he had taken a mild interest in politics as in all other things and was a convinced Liberal and Democrat. He threw himself with a will into Red Cross work at the front, going through the Galician campaign with advanced detachments. He also took an active part in the creation of the War Industries Committees, which after the debacle of 1915 took the initiative in re-equipping the Russian Army, and became President of the Kiev Committee and Vice-President of the Petrograd Committee.
On the Petrograd War Industries Committee he was associated with Guchkoff its President, an experienced politician, and later Minister of War in the first Provisional Government. His appointment to the Ministry of Finance in 1917, nevertheless, came as a surprise to all concerned, for at that time he was barely 30 years of age, he was little known outside artistic circles, and neither in industry nor in the Duma had he had time to gain or show any special financial or political competence.
Kerensky’s Foreign Minister
Events moved fast, and on the resignation of Milyukoff after the Bolchevist demonstrations of May, he was appointed to the Ministry of Foreign Affairs. There he busied himself in exposing the intrigues of Lenin and Lenin’s associates with the German General Staff. He was well liked by the English colony, with whom his work now brought him into closer contact. When the Bolchevist outbreak came, the event found him quite unprepared. Less fortunate than some of his colleagues, he was captured by the Bolchevists and imprisoned in the Peter and Paul Fortress.
Later he was transferred to other prisons and had many stories to tell of nightmare journeys during which he constantly expected to be murdered by his guards. Eventually he escaped into Northern Norway and obtained work as a clerk in a bank there. Acquaintance with the great Scandinavian banking family of Wallenberg followed and he had for many years managed, on behalf of Scandinavian interests, the firm ofMadals, carrying on a large trade in copra at Mozambique, in Portuguese East Africa. This, however, was by no means his only interest, for between visits to Mozambique he was to be seen in most of the European capitals where he was «persona grata» in financial circles.
He was particularly well known in London and has close ties with many of the merchant banking houses. One of his most difficult tasks was the management of the liquidation of the Credit Anstalt, which he carried out with the unusual competence for which he had a high reputation. He was an excellent linguist with an adequate knowledge of — in addition to Russian, French and German — Portuguese, Italian, Czech and Southern Slav. Circumstances which might have crushed a weaker man were used by him as means of triumph. Born rich, he was a poor man in his early thirties and worked his way up from the bottom into a position of power and affluence, with a reputation for absolute probity. His death is a loss to the financial circles in more than one European capital».
Некролог Пан M.I. Терещенко
Політика і бізнес
Пан М.І. Терещенко, що помер у неділю в Монако у віці сімдесяти років, обіймав послідовно посади міністра фінансів і міністра закордонних справ у Тимчасових урядах після лютневої революції 1917 року в Росії. Згодом він здобув дуже високу репутацію у фінансових і ділових колах Західної Європи.
Малорос за походженням, Михайло Іванович Терещенко народився 18 березня 1886 року і після здобуття найкращої по-чаткової освіти в Росії був відряджений на навчання за кордон, у Лейпцизький університет, де три роки учився під керівництвом Карла Бюхера, а потім до Англії, де в досконалості опанував англійську. У досить молодому віці він успадкував великі родинні статки, джерелом яких були київські цукрові заводи, херсонські соляні копальні та нерухомість в інших частинах України. Після повернення до Росії він вів життя гульвіси-космополіта, чому вельми сприяла його освіта. Він був знаною людиною в артистичних колах Петрограда, де його поважали як за особисту принадність, так і завдяки тому, що він фінансував кілька помітних видавничих проектів.
На початку війни, в 1914 році, він був членом IV Державної думи від Києва, оскільки з-поміж іншого цікавився політикою, а також був переконаним лібералом і демократом. З ентузіазмом він почав працювати в Червоному Хресті на фронті та був учасником галицької кампанії як член спеціальних загонів. Він також брав активну участь у створенні Військово-промислових комітетів, які після розгрому 1915 року здійснювали відновлення російської армії, і став головою Київського комітету та заступником голови Петроградського комітету.
У Петроградському Військово-промисловому комітеті він тісно співпрацював із його головою Гучковим — досвідченим політиком, який згодом став військовим міністром у першому Тимчасовому уряді. Однак його призначення міністром фінансів у 1917 році стало несподіванкою для всіх зацікавлених осіб, оскільки на той час йому ледь виповнилося тридцять і він був мало знаний поза артистичними колами, позаяк ні в сфері промисловості, ні в Думі він не встиг проявити хоч би які особливі фінансові чи політичні здібності.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |