Чи може таке бути, що придбання брата-близнюка (чи майже близнюка) алмаза «Хоуп» восени 1913 року стало для мене — Михайла Терещенка, молодика, якому все життя посміхалася удача, над чиєю долею, здавалося, ворожили добрі феї з усього світу, — фатальним і накликало жахливе прокляття? У будь- якому разі, від цієї дати колесо моєї фортуни почало обертатися в зворотному напрямку. Правда, невичерпна енергія та міцне здоров’я не покинули мене, але на місце щастя й процвітання прийшли лихо та злидні.
- 9 -
Автор книжки згадує:
«Моя бабуся Маргаріт, яку я називав Мамі, передала мені перед смертю кілька збережених нею листів, телеграм і документів, що допомогли мені написати цю книжку, присвячену життю мого діда Михайла Івановича Терещенка. Я хотів би навести тут три листи діда, написаних в Україні в червні 1914 року чудовою французькою мовою, що свідчать про його любов до моєї бабусі, про його радість від думки, що незабаром він стане батьком. Але крізь ці прекрасні почуття вже пробиваються деякі недобрі передчуття, хоча в той час ще ніщо, здавалося, не затьмарювало його життя. Ці листи написані в його улюбленому маєтку Олександрівський парку Волфиному, поблизу Тьоткіно, де сьогодні проходить російсько-український кордон».
Лист № 1
Люба моя! Чому така непевність? Я з нетерпінням чекаю твого листа, щоб довідатися, чому цей дід (лікар. — Прим, авт.) не може зважитися. Моя маленька Марг, я очікую на той день, коли отримаю нарешті відповідь, в якій моя кохана скаже мені: так, це правда, нас тепер троє. Мені здається, моє маля, моя обожнювана кохана, що від цих слів моє серце наповниться ніжністю значно більшою за ту, яку ти могла почувати протягом тих двох тижнів (вони нещодавно провели два тижні разом у Парижі. — Прим. авт.). Я ладний носити тебе на руках, аби ти не оступилася, я ладний захистити тебе від усіх і усього, навіть від тебе самої, кохана, від тієї тривоги, що час від часу охоплює тебе. Моя Мі, моя люба Марг, я так кохаю тебе. Зараз, хоч би чим я займався, я думаю тільки про нас, про нас і про маля. Я хочу, щоб ти почувала, що я поруч, моя Марг, як і я за мить відчуватиму поруч тебе, тільки-но запечатаю цього листа і приляжу, заплющивши очі, щоб краще думалося про тебе. Я буду дуже слухняним, тому що боюся хвилювати тебе, заподіяти тобі біль. Мені добре в цю мить, кохана. Не знаю, чи то завдяки ваннам, чи то тому тихому життю, яке ми вели два тижні, я почуваю себе краще, ніж будь-коли цієї зими. Моя Марг, запитай у Варта, чи можна тобі поїхати до Сальсо, а головно — чи не зашкодить тобі поїздка до Росії. Я б хотів, щоб ти незабаром приїхала, моя люба, а якщо це неможливо, я сам до тебе приїду. У будь-якому разі я не витримаю довгої розлуки. До побачення, моя Марг, я тебе цілую і кохаю.
Завжди твій, Мішель.
Лист № 2
Моя кохана! Я поспішаю написати кілька слів до того, як пошта поїде на станцію. Сьогодні була гроза і моя нещасна стара голова на це відреагувала. Зараз погода прекрасна, чудовий захід. Я уявляю себе поруч із моєю єдиною Мі, я вже планую її приїзд, якщо лікар дозволить цю подорож перед прийдешніми місяцями спокою. Люба моя, якщо ти не проти, то приїжджай прямо до Москви. А звідтіля за день-два ми відправимося до Рибінська, це не далеко, 6-8 годин шляху, і попливемо Волгою до
Самари. Ця частина шляху аж ніяк тобі не зашкодить, кохана моя Мі, я більше побоююся тряски в потязі й цієї нестерпної спеки. Я дуже тебе люблю, моя маленька, і хочу, щоб ти була щаслива, думай про те, скільки радості ти мені даєш. Що ж до дати, то в будь-який час, коли забажаєш, після твого візиту до лікаря. Мої плани трохи змінилися. Я хотів завтра з’їздити на наші соляні шахти, але пан, що мав мене супроводжувати, занедужав. Крім того, помер старий Харитоненко, батько ма-дам Олів і княжни Гончарової, і похорон завтра у п’ятдесяти кілометрах звідси. Оскільки це був давній друг мого батька, мені потрібно буде надягти сюртук (а на дворі тридцять п’ять градусів у тіні) і їхати туди підтюпцем на нашій парі коней. Задоволення таке собі. Моя маленька Марг, я маю закінчувати, лакей каже, що листоноша боїться пропустити потяг. Тому до побачення, моя люба Марг, твій коханий міцно обіймає тебе від усього серця й любить.
Увесь твій, Мішель.
Лист № З
Люба моя! Я не знаю, чому, але ця п’ятниця 13 мене лякає, адже в нас сьогодні саме таке число. Тому я не хочу ставити його на почату листа, утім, бачу його на всіх календарях і скрізь, хоч би куди йшов після обіду: у школі, в інтенданта — скрізь воно впадає в око. Будь обережна, кохана моя, щоб з тобою нічого- нічого не трапилося. Я приїхав сьогодні зранку, моя маленька, погода сонячна, спека, як я люблю, якщо тільки вона не застає мене в потязі, і от що зі мною відбувається. Через думку, що в мене буде син, син від тебе, я на всіх дивлюся іншими очима. Я звертаю увагу на речі, які донедавна були мені байдужими. Мені здається, що я вже бачу його, дорослого, поруч зі мною. Це нове й дуже приємне почуття, кохана моя, моя мила Мі, хоча велика таємниця, що відбувається в тобі, тебе й хвилює, й часом лякає. Люба моя, лікарі — це жахливі зануди. Ось і цей старий недогризок він що, не може сказати трохи раніше? Адже я не знаю, що робити. Чи зможеш ти приїхати, чи зможеш ти здійснити цю довгу подорож, аби побачити свого коханого? Що ж робити? Я чекаю на це п’яте липня, щоб усе дізнатися.
Я хочу бачити тебе, хочу бути поруч із тобою, моя Морг, ска-зати тобі стільки приязних слів. Я знову хочу пережити такі дні і тижні, як наші останні. Це було казково. Моя маленька Марг, я почуваюся добре, навіть дуже добре, от тільки шкіра навколо мого хворого ока від якнайменшого пилу запалюється та тріскається. Мені трохи самотньо одному в цьому величез-ному будинку, проте в мене є час, щоб подумки переноситися до тієї, кого я кохаю.
До швидкого побачення, моя Марг.
Увесь твій, Мішель.
Попри всі недобрі передчуття, лікарі врешті-решт дали дозвіл на подорож вагітної Маргаріт і наше побачення відбулося. Ми зустрілися на вокзалі у Вільнюсі 31 липня. Мій потяг прибував на сорок хвилин раніше, ніж потяг Маргаріт, і я міг дочекатись її й стиснути в обіймах після тридцятигодинної поїздки залізницею через усю Європу.
Я очікував Маргаріт біля дверей вагона. Але ще до того, як двері відчинилися, я почув переривчастий собачий гавкіт, схожий на цявкання цуценяти. Я думав, що зараз побачу маленьке песеня, що рветься якнайшвидше опинитися на твердій землі. Та ба!
Тільки-но двері відчинились і провідник прилаштував сходинки, я побачив Маргаріт, яка неквапливо спускалася, щаслива, що нарешті доїхала й бачить мене. А за нею йшов чоловік; він плутався в поводі, намагаючись утримати свого маленького песика, Серов В. Портрет князя
який рвався вперед. Цей га- Ф.Ф. Юсупова із собачкою
лантний чоловік, що ввічливо пропустив красуню- попутницю, був не ким іншим, як князем Феліксом Юсуповим, якого я добре знав, оскільки він мешкав у Санкт-Петербурзі та мав маєток у Курській губернії, поблизу нашого Олександрівського парку. Ми обмінялися на пероні кількома фразами, і князь висловив свій захват красою й елегантністю Маргаріт, у компанії якої він мав задоволення здійснювати цю подорож, тому що їхні елітні купе були в потязі поруч.
Нарешті я знову отримав мою кохану, стомлену, звичайно ж, довгою дорогою. Але ми були такі щасливі опинитися поруч, що все інше вмить забулося. Разом ми діс- Під час круїзу Волгою талися спершу до Санкт-
Петербурга, який влітку здавався справжнім райським садом із його Невою та прохолодою каналів. Я з радістю помітив, що Маргаріт непогано опанувала російську й могла майже вільно спілкуватися цією мовою, яка для неї вже не була чужою.
Наше перебування в столиці протікало чудово, попри те що моя мати досі відмовлялася від зустрічі з матір’ю її майбутнього онука. Одначе ця прикра обставина була миттєво забута на тлі радості від нашої зустрічі, наших розмов про перспективи, які відкриваються перед нами, від знайомства з моєю великою
та прекрасною батьківщиною. Потім ми рушили потягом до Рибінська, саме з нього розпочавши наш круїз Волгою уздовж знаменитого Золотого Кільця. Жнива були в розпалі, і на берегах можна було спостерігати збирання збіжжя й обробку льону. Я з хвилюванням показував моїй коханій перші російські міста на нашому шляху: Ярославль, а у вісімдесяти кілометрах далі — Кострому. Собор у Костромі на гористому північному березі Волги був таким високим, що в ясні дні його можна було бачити з Ярославля. І все це таке стародавнє, таке святе, таке дороге серцю... Хіба можна було уявити, що за кілька років (дехто скаже, що і з моєї вини зокрема) усе це буде пограбоване й зруйноване? Однак у той час на берегах могутньої Волги ще панувала безтурботність.
Ми планували продовжити подорож до Самари з відвідуванням святих міст — Нижнього Новгорода і Казані. Але після прибуття до Казані на нас чекала страшна звістка: Росія оголосила війну Пруссії та загальну мобілізацію. Наша безхмарна подорож добігла кінця. Ми жагуче молилися в казанському соборі про перемогу, а потім — про мир. Потрібно було терміново повертатися до Санкт-Петербурга. Залишивши все, ми потягами з пересадками дісталися до Москви, де пробули зовсім недовго. Я все ж таки спромігся добути два квитки на «Північний експрес», що доставив нас із Москви до Санкт-Петербурга.
Після приїзду на Маргаріт чекало тяжке і жахливе випробування. Вона втратила довгоочікувану дитину. І вона, і я — ми обоє були безутішні. Її день народження 21 серпня, що мав стати першим днем народження на російській землі, став надто сумним. Хоч би якими були наші плани на майбутнє, ніщо не могло замінити нам сина, на появу якого ми чекали з такою надією і якого хотіли назвати Іваном на честь мого батька.
Глава третя
Війна — ми ще не знали, що вона стане першою і що вона буде світовою, —■ почалася. Російські вояки, кепсько підготовлені й погано озброєні, відважно кинулися в бій у єдиному пориві. Переважну їхню кількість становили селяни, які пішли на війну, залишили господарювати в селах дружин і старих.
Звісна річ, у серпні збирання буряку ще не починалось, тож Товариство Терещенків змушено було викручуватись і вирішувати безліч проблем, аби забезпечити сировиною цукрові й інші заводи. Для організації роботи Товариства я мусив виїхати до України. До того ж перші воєнні відомості свідчили про складне становище наших військ у Пруссії й Галичині, тому слід було вживати запобіжних заходів на той випадок, якщо фронт наблизиться до наших
Вулиця Мільйонна. Санкт-Петербург
земель на Волині, на захід від Житомира і Поділля, в околицях Вінниці, де я орендував землі графині Браницької.
Перед від’їздом я винайняв для Маргаріт простору квартиру на другому поверсі гарного дому на Мільйонній, неподалік будинку моєї матері Єлизавети. Там вона завжди буде поблизу й під захистом, оскільки французька військова місія в Санкт-Петербурзі розташовувалася на першому поверсі цієї ж будівлі.
Потім я виїхав до Києва і застав у місті панічні настрої, пов’язані зі станом речей на фронті. Моя функція представника від України у Військово-промисловому комітеті набула нового змісту. Слід було перебудовувати роботу всіх заводів для забезпечення кращого постачання й екіпірування наших військ. Я цілковито занурився у цю справу. Також намагався якнайкраще виконувати свою роль молодого депутата Державної думи. Я взявся фінансувати чимало проектів, потреба в яких диктувалась економікою воєнного часу.
У Києві я прискорив будівництво притулків для безхатченків, які могли б слугувати також пристановищем чи навіть лікарнями для поранених вояків. Зручне приміщення на тисячу ліжок звели на вулиці Нижній вал, на Подолі. Ми також поповнювали бюджет різних лікарень, збудованих у Києві нашою родиною, зокрема дитячої лікарні (сьогодні — «Охматдит») і лікарні на вулиці Стрілецькій, щоб вони могли підготуватись і чекати на поранених із фронту, котрі рано чи пізно почнуть прибувати.
Варто визнати, що перші ж спроби наступу під командуванням бездарних старих воєначальників, призначених на високі посади тільки завдяки їхнім спадковим дворянським титулам чи близькості до імператорської родини, були вкрай невтішними. Перевершуючи супротивника за кількістю, російські сили змушені були відступати на всіх фронтах, зазнаючи справжнього побиття.
Ці перші місяці воєнної кампанії, безумовно, показали об-меженість і безсилля самодержавства, а я вкотре замислився про необхідність якнайшвидших змін, якщо не сказати — перевороту, у старій царській Росії. Щоб хоч якось послабити страждання наших бідолашних вояків, я перебрав на себе керівництво місією Червоного Хреста на фронтах південно-західного напрямку й неодноразово бував на передовій, зокрема на Галицькому фронті, де намагався організувати допомогу, таку потрібну тим, хто брав участь у бойових діях. Звичайно ж, усі вільні кошти нашого Товариства, так само як і частину моїх величезних статків, я надавав державі в позику, бо їх потребувала країна для подальшого ведення війни.
Щоб мій внесок був ще вагомішим, я передав мою улюблену красуню яхту «Іоланду», яка стояла в порту Христіанії в Норвегії, британському адміралтейству, аби те переобладнало її під плавучий госпіталь. Крім того, моя кохана Маргаріт, яка тепер жила разом зі мною в Санкт-Петербурзі й не мала потреби у своїй паризькій квартирі на вулиці Мариньян, 6, біля Єлисейських Полів, віддала її французькому Червоному Хресту для проживання і лікування офіцерів, котрі видужували після поранення на фронті.
Отже, ми цілком стали на службу Антанті — Троїстому союзові Франції, Англії й Росії, який ставив за мету швидкий розгром Пруссії та її союзників. Однак війна затягувалася, а перемога, що бачилася всім швидкою й остаточною, щотижня ставала дедалі більш віддале-ною й менш імовірною. У війну втягнувся ввесь світ. На жаль, усе відбувалося не так, як планували; точніше, планувати було немож-ливо.
- 2 -
Спостерігаючи постійні поразки та хронічну нездатність російських військ до переможної війни, я по- думки жорстоко засуджував
нашу систему самодержав- Михайло Терещенко. 1916 рік
ства й усе суспільство, нею
породжене.
Я намагався разом із моїми друзями-патріотами брати активну участь у діяльності різних політичних гуртків, на яких виношувалися плани з повалення самодержавства. Я також відвідував франкмасонські ложі Санкт-Петербурга (який на той час став Петроградом, оскільки назва Санкт-Петербург багатьом видавалася занадто «німецькою»). Я намагався, де тільки міг, висловлювати свої думки з приводу розбудови нового суспільства, якого конче потребувала Росія.
Війна неабияк перешкоджала моїй діяльності, пов’язаній з розвитком театрального мистецтва, живопису та літератури. У 1915 році ми навіть мусили закрити наше видавництво «Сірін».
Усю вивільнену енергію я витрачав на розробку реформ, вельми потрібних нашому суспільству.
Помалу я став одним із відвертих опозиціонерів режимові, який щодня демонстрував свою нездатність, нерішучість, ко- румпованість і несправедливість. Царський міністр юстиції, не-похитний Іван Григорович Щегловітов, голова Державної ради, вважав мене взагалі головним ворогом царизму і будь-що хотів мене заарештувати. І, ймовірно, не зробив цього лише завдяки моїм посаді та впливу. Якби він знав, чим ще я займався, крім своєї офіційної діяльності, у таємних ложах...
Мої друзі-франкмасони, особливо з ложі «Малої Ведмедиці» у Петрограді, збиралися дедалі частіше. Починаючи з 1914 року ці збори стали відвідувати Олександр Федорович Керенський і Микола Віссаріонович Некрасов (пізніше, улітку 1917 року, ми складемо славнозвісний «тріумвірат» Тимчасового уряду). Наші палкі дискусії день за днем ставали дедалі конкретнішими, плани дій — щоразу детальнішими, наші зв’язки — усе численнішими. У 1916 році ми відчули, що більшість інтелектуальних еліт Петрограда та Москви піде за нами, якщо ми спробуємо захопити владу силоміць, оскільки будь-які перетворення демократичним шляхом у воєнний час були неможливі. В іншій ложі, що мала назву «Військова ложа», мій друг Олександр Іванович Гучков зі свого боку виявляв неабияку активність у роботі з армійськими штабами, головно з генералом Алексе- євим, що був ухожий до царя. Він теж дуже переживав через недієздатність російської армії. Ми з Гучковим зустрічались як таємно (на зборах братів-франкмасонів), так і відкрито, бо обидва були членами Військово-промислового комітету (разом із моїм московським другом, великим промисловцем Олександром Івановичем Коноваловим) і офіційними представниками Червоного Хреста.
Наприкінці 1916 року, коли ситуація на східних фронтах зайшла у безвихідь, а моральна деградація військ, та й суспільства загалом, видалася б будь-якому об’єктивному спостерігачеві нестерпною, ми ухвалили діяти, доки ще є час. Тим паче що, згідно з нашими відомостями, комуністи вже активно агітували на заводах Петрограда, в університетах великих міст і серед
дезертирів із фронту, постійно дістаючи підтримку й гроші з Німеччини, бо мали на меті остаточно підірвати боєздатність Росії. Далі чекати ми не могли. При першій же нагоді слід було переходити до рішучих дій.
- З -
Після нескінченного й кривавого 1916 року рік 1917-й почався з гарної новини. Напередодні Нового року Маргаріт нарешті народила гарненьку маленьку здорову дівчинку. Щоб закріпити наш союз, ми офіційно назвали її Маргарітою Михайлівною, але кликали пестливо Мішет чи Мімі. Нарешті нас стало троє!
Маля Мішет на руках у няньки. Петроград. 1917 рік
Настав час подарувати Маргаріт чудове кольє із синім алмазом, зроблене для неї саме з цієї нагоди. Ці новорічні дні в нашому сімейному гніздечку на Мільйонній вулиці були одним суцільним святом. Цілими днями нас відвідували близькі друзі, щоб привітати Маргаріт і Мімі, оточуючи нас най- гарячішою й найщиросер- дішою любов’ю. Особливу шану виказували офіцери з французької військової місії, розташованої під нами, з якими ми зав’язали тісні дружні стосунки.
Ми не були одружені, хоча вже жили разом майже десять років. Я хотів убезпечити Маргаріт, на плечах якої тепер лежала турбота про нашу маленьку Мімі, від усіляких неприємностей хоча б у матеріальному пла
ні. Тому переписав на її ім’я облігації п’ятивідсоткової китайської позики 1913 року номінальною вартістю п’ятсот двадцять тисяч франків, які вона розмістила в петроградському відділенні банку «Кредит Ліоне» (де вони, мабуть, лежать і досі). Я поклав також для неї особисто суму грошей у комерційний банк «Волга- Кама» мого друга Івана Стахеєва, яка мала захистити її від матеріальних негараздів, навіть якщо я кудись зникну.
Михайло Терещенко. 1917 рік
Якщо соціальна і політична атмосфера в країні мене не втішала, то хоча б наше з Маргаріт сімейне щастя було захищене і видавалось мені надійним прихистком, сповненим миру та спокою. Чи принесе новий 1917 рік те осяяння, той поштовх, що пробудить нарешті мою сердешну вітчизну від сплячки? Я так жадав цього і сподівався, що сонце волі рано чи пізно зійде над Росією. Ми вже позбулися мерзенного «старця» Григорія Распутіна, вбитого з великими труднощами ЗО грудня 1916 року князем Феліксом Юсуповим і його друзями.
Однак попервах ситуація ще погіршувалася. Наприкінці січня я практично застряг у Києві, оскільки рух усіх пасажирських потягів у Росії з 1 по 14 лютого майже зупинився. Я дістався Петрограда тільки тому, що був представником Червоного Хреста.
У січні 1917 року ми з Гучковим розробили перший план заколоту задля повалення царя, бо після всіх наших дискусій дійшли висновку, що лише силова акція здатна повернути на краще політичне й економічне становище країни. Ми розуміли: що швидше і спокійніше імператор залишить російський престол, то легше і безхворобливіше відбудуться зміни в суспільстві. Наш план полягав у такому: будь-якою ціною змусити Миколу II, нездатного відмовитися від підвалин самодержавства, зректися престолу й пере-дати владу своєму наймолодшому братові, великому князю Михайлові Олександровичу. Ми його добре знали й часто бачилися, зокрема в Каннах, де він проводив багато часу після морганатичного шлюбу, який у принципі внеможливив його сходження на російський престол. До того ж він не цурався товариства багатьох російських франкмасонів і, наскільки ми знали, був не проти того, щоб змінити нинішній лад у Росії на конституційно-монархічний на кшталт англійського.
Олександр Іванович Гучков (праворуч) із Дмитром Олексійовичем Мілютіним
Олександр Іванович Гучков, один із засновників Партії октябристів, яка ставила за мету встановлення в Росії конституційної монархії, став основним рушієм цього першого заколоту, мета якого — змусити царя зректися престолу. А відтак ми б відсторонили від влади його сина, царевича, і передусім імператрицю-матір Олександру Федорівну, відому своєю реакційністю та пронімецькими настроями. Після цього ми б
передали російський престол чи регентство великому князеві Михайлові Олександровичу, єдиному, хто, на думку загалу, був здатний упровадити демократію в Росії та забезпечити перехід до конституційного ладу. На жаль, цей перший заколот так і не пішов далі обговорення, оскільки генерал Алексеєв, котрий мав відповідати за його військову підтримку, не витримав, у всьому зізнався Миколі II і запевнив його листом у цілковитій своїй відданості, що й поклало край цьому замірові. Одначе той факт, що власний брат монарха брав участь у змові й погодився на роль реформатора Росії, свідчить, яким низьким був рівень довіри при дворі і якою слабкою підтримкою користався Микола II. Більше шістнадцяти великих князів, котрі перебували при дворі, бажали усунення свого кузена Миколи і більш-менш відкрито змовлялися проти нього.
Хоча перший заколот виявився мертвонародженим, столицею ширилися чутки, тож міністр юстиції Щегловітов знову зажадав мого арешту, але йому перешкодили мої покровителі з високих кіл, про що я тоді навіть не знав.
Демонстрація солдатів 1917 року в Петрограді
Другий заколот також був нашим з Гучковим дітищем. Для забезпечення військової підтримки нашого задуму ми цього разу залучили генерала Кримова, який залишався моїм незрадливим і надійним другом аж до вересня 1917 року, того дня, коли він наклав на себе руки після безпідставного обвинувачення з боку Керенського в його гаданій участі в заколоті Корнілова. Я тяжко переживав самогубство цієї порядної людини і після 14 вересня 1917 року став з підозрою ставитися до Керенського. Але поки що Кримов був лише одним з організаторів заколоту. Він зі своєю частиною, відданою його ідеям, і за допомогою інших офіцерів, котрі нам співчували, планував захопити імператорський потяг і домогтися добровільного зречення чи фізичного відсторонення царя.
Ми були готові до реалізації заколоту, але події в російській столиці стрімко розвивалися через народні заворушення, які почалися 12 березня 1917 року. Несподіване повстання в Петрограді Волинського полку, вояки якого залишили казарми й перейшли на бік Думи, а не царського Генштабу, захопило зненацька всю інтелігенцію й політиків, змусивши їх негайно взятися за втілення в життя давно виношуваних планів.
-4-
Уранці 12 березня телефон дзеленчав безупинно, починаючи з восьмої години. Мій друг Гучков був особливо збуджений. Цієї ночі цар вирішив розпустити Думу, тому Гучков просив мене негайно приїхати в будинок зборів у Таврійському палаці. Потрібно було передусім рятувати Думу. Я взяв лише кілька необхідних речей, швидко поцілував Маргаріт і маленьку донечку, яка спала, та покинув нашу квартиру на Мільйонній, ще не знаючи, що в найближчі дні буду повертатися сюди в кращому разі на дві-три години, щоб перепочити від подій цих бурхливих днів і ночей, переповнених горячковою роботою. Усе тепер піде інакше. Ще не розуміючи, я втягувався в справжній марафон. Але я щиро вірив: усе, що роблю, я роблю заради порятунку своєї країни.
Коли я прибув у Думу, там панувало збудження на межі з істерією. Ніхто достеменно не знав, що відбувалося в казармах
і на чиєму боці військо. Невідомо було, чи розігнана Дума та позбавлена влади, чи навпаки — практично вся влада належить їй. Очевидно, якби в цей момент Щегловітов, міністр юстиції і голова Державної ради, чи грізний міністр внутрішніх справ Протопопов лише з кількома жандармами з’явилися в Думі, щоб дотриматися процедури розпуску, наші задуми були б негайно припинені й усе довелося б починати спочатку. Але ніхто не з’явився. Я відразу поділився цими побоюваннями з Керенським, Шульгіним і Некрасовим. Я наполягав на тому, що слід негайно забезпечити охо-рону Думи військовими частинами. Я навіть зголосився піти на пере-говори з петроградськими полками й спробувати переконати їх, щоб вони залишили казарми й стали на захист Думи, а також налагодити стосунки із високими військовими чинами, яких ми добре знали і на яких могли розраховувати. Що ж до тих нечисленних підрозділів, які вже зібралися біля Думи, то їх можна було на пальцях полічити і про-тистояти вірним режимові військам вони не могли. Проте їх можна було залучити до арешту Щегловітова і Протопопова, які, як я вважав, становили для нас за наявних умов єдину небезпеку.
Михайло Володимирович Родзянко
Павло Миколайович Мілюков
Після короткої наради в атмосфері загальної плутанини вирішили таке. Керенський використовує свої ораторські здібності для піднесення духу депутатів, що зібралися в уже рево
люційній Думі. Шульгін і Некрасов намагатимуться переконати голову Думи Михайла Володимировича Родзинка, котрий досі не визначився, приєднатися до нашої справи. Ми із Гучковим мали йти до військовиків, щоб умовити їх стати на захист Думи зі зброєю в руках. Полишаючи Таврійський палац для виконання цього архіважливого завдання, я зустрічав багатьох депутатів, котрі поспішали до Думи: Львова, Шингарьова, Караулова, Чхеїдзе, Єфремова, Вершиніна,
Князь
Георгій Євгенович Львов
Мілюкова, Бублікова та інших.
Наші відвідини петроградських казарм дали несподіваний успіх: збунтований Волинський полк погодився вийти з казарм і висунутися до Думи. Але до нас пристали й інші полки: Преображенський, Семенівськцй та Ізмайлівський, а також саперний батальйон лейб-гвардії та курсанти основних військових шкіл...
Коли я врешті-решт повернувся до Думи, уже була пізня ніч, одначе там усе вирувало, хоча ситуація й була під контролем. Родзянко приєднався до нас і переконав усіх тих, хто досі вагався. Він надіслав царю телеграму з повідомленням про те, що Дума відмовляється виконати рішення про розпуск і перебирає владу в Петрограді на себе. Щегловітов і Протопопов були заарештовані, так само як і інші представники старого режиму. Тимчасова рада Думи засідала безупинно й забезпечувала роботу всіх рушійних пасів революції, що стрімко розганялася. Війська, ті, що зібралися навколо Думи для її захисту, були рішуче налаштовані й добре організовані, хоча здебільшого не мали офіцерів, які б ними керували. Дивно, але оркестри тих полків, що зібралися біля входу в Таврійський палац, по черзі безупинно виконували французький гімн — «Марсельєзу». Відтак вона стала символом нашої ліберально-демократичної революції.
Я думаю, що в ніч проти 12 березня стара влада дійсно була повалена. Царський режим був знесилений. Ми довідалися, що цар наказав вірному генералові Іванову 13 березня навести лад в Петрограді. Однак уже 14 березня війська відмовилися виступати і генерал сам був змушений тікати, рятуючись від самосуду над ним, який хотіли вчинити його власні солдати.
Генерал Михайло Васильович Алексеєв
День 13 березня присвятили тому, щоб зміцнити нашу нову владу й ізолювати комуністів. Останні створили Раду, військове крило якої вже намагалося посісти місце думської Військової комісії, якою керував полковник Борис Енгельгардт. Становище Керенського було двозначним, оскільки він був членом обох організацій, однак із розмови з ним я зробив висновок, що його єдиною метою було перетягнути Раду на наш бік. Цим він і займався. Ми ж весь день продовжували агітацію серед військовиків, щоб заручитися їхньою підтримкою. Зокрема, генерал Алексеєв, котрий перебував у ставці царя в Могильові (той самий Алексеєв, який в останній момент викрив заколот, що ми готували в січні 1917 року), запевнив нас, що армія не буде перешкоджати зреченню царя, хоч і вітала б збереження монархії шляхом передання престолу царевичу під регентством великого князя Михайла Олександровича, як ми і планували ще в січні.
У ніч проти 13 березня я вже думав, що можу перепочити, коли раптом Бубліков, призначений думським комісаром із транспорту, повідомив нам опівночі, що цар залишив Могильов, аби на спеціальному потязі прибути до Царського Села під Петроградом і звідти спробувати повернути владу. Тимчасовий комітет Думи віддав наказ перехопити потяг на підході до станції «Дно», однак він змінив маршрут і ми зрозуміли, що цар прагне досягти штабу північної армії у Пскові, щоб залучити на свій бік, можливо, ще віддані йому війська під командуванням
генерала Рузського. Ми спробували зупинити імператорський потяг на роз’їзді «Бологоє», але він і цього разу уник пастки і повернувся на станцію «Дно», щоб добутися Пскова іншим маршрутом. Усю ніч й наступний день 14 березня Дума і цар грали в хованки на хитросплетіннях російських залізниць.
Урешті-решт, поки цар дістався Пскова, генерал Алексеєв схилив генерала Рузського на наш бік. 14 березня наприкінці дня здавалося, що цар Микола II уже цілком позбавлений влади, і багато великих князів навіть з’явилися в Думу, щоб підтримати нову революційну владу. В Думі точилися палкі дискусії щодо нового державного ладу Росії, щодо необхідності збереження монархії в конституційній формі та з усіх інших питань, які виникали через такі грандіозні зміни, що відбувалися в нашій важко керованій країні, до того ж у розпал війни. Уночі вирішили скликати для розгляду цих важливих питань Установчі збори і передати владу всередині країни Тимчасовому уряду. Пізно вночі я нарешті залишив дзизкучий вулик Думи для того, щоб трохи перепочити вдома, обійняти Маргаріт і мою маленьку донечку.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |