У 1905-му, за два роки після смерті мого діда Ніколи і мого батька Івана (тоді я ще здобував освіту за кордоном), уся родина була шокована й перебувала в розгубленості, довідавшись, що понад три тисячі повсталих селян захопили й ущент розгромили наш завод у Хуторі-Михайлівському. Деякі з наших віддалених угідь у ці бунтівні дні 1905 року навіть потрапили до рук бандитів. Аби захистити наш маєток у Мирній Поляні, розташований неподалік від нашої соляної шахти в районі Луганська, довелося викликати на допомогу козаків.
Дедалі некерованішими ставали заворушення та протести робітників на ткацькій фабриці в Глушкові. Тому мій дядько вирішив позбутися цього осередку революційних заворушень і продав фабрику міжнародній текстильній фірмі з британським капіталом «2еИеП, Яекк & Мспсіе», яка одержала права володіння нею в 1906 році. Це були перші й дуже сумні провісники лиховісних подій.
Звісна річ, я мав більш точну інформацію, що відрізнялася від повідомлень офіційної преси. Це дозволяло мені усвідомлювати весь масштаб проблем, що нагромадилися в нашій старій Росії. Самодержавний лад спрямовував країну до катастрофи, більшість народу його не підтримувала. За такого становища саме інтелектуальна еліта, до якої належав і я, мала скерувати мою країну на шлях економічної модернізації й водночас підготувати політичну реформу. Лекції Бюхера й інших професорів
Лейпцизького університету забезпечували мене багатим матеріалом на цю тему. Я із захопленням вивчав різні економічні, соціальні та політичні дисципліни. Крім того, я заглиблено студіював римське і ділове право.
З іншого боку, перебуваючи в Лейпцизі, я спостерігав, з якою зверхністю німці ставляться до решти людства. Саме в ті роки в моїй свідомості зародилася недовіра до цієї нації, а подальший перебіг історії підтвердив, який я був правий. Майже всю ту частину життя, що мені лишилася, Німеччина була моїм ворогом. Тоді я ще не міг уявити всього того, що станеться, але вже починав здогадуватися: згодом німецькі амбіції напевно становитимуть серйозну проблему для всіх європейських народів у першій половині XX століття, на порозі якого ми перебували.
Навіть у нашій родині революційні заколоти в Росії 1905 року не минули без наслідків. З 1906 року тітонька Надія Володимирівна, вдова мого дядька Федора, переїхала до Берліна з моїм кузеном Федором Федоровичем і кузинами Надією і Наталією, яких я дуже любив. Її непокоїла політична нестабільність у Росії, тому вона вирішила перебратися на певний час до Німеччини, щоб саме там завершити освіту своїх дітей, оскільки була обі-знана, яким корисним було для мене навчання в цій країні. І хоча Берлін розташований досить далеко від Лейпцига, їхній приїзд вніс деяке пожвавлення в мої вільні дні: час від часу я приєднувався до маленького російського гуртка, що збирався в моєї тітки в німецькій столиці.
По суті, це був справжній салон, де зустрічалися поважні люди. Спілкування з членами цього елітарного клубу, які могли вільно збиратись і розмовляти вдалині від невсипущого ока імперської цензури, багато чого мене навчило. Це також дало мені змогу зіставити перші теоретичні переконання студента із судженнями дорослих, які могли порівняти життя в старому російському світі й у розвинутих демократичних країнах Західної Європи. На жаль, порівняння було не на користь моєї країни. У Берліні я познайомився також з іншими, більш максималістськими, теоріїїми можливих шляхів розвитку нашого суспільства, наприклад, з тими ідеями, що розвивав у своїх книгах Карл Маркс.
Пелагея, Михайло, Єлизавета, Надія Терещенки і Варвара Ханенко (сидить у кріслі ліворуч) — її єдина фотографія, що збереглася
Аби удосконалити свою освіту в галузі ділового права і фі-нансових наук, я вирішив завершувати навчання в Лондоні, у країні, що була тоді локомотивом економічного поступу та промислової революції. Саме тоді я усвідомив, що тільки обмежена (конституційна) монархія, коли влада монарха стримується парламентом, обраним демократичним шляхом, приведе до економічного і соціального прогресу в Росії, дозволить вирішити проблеми, з якими стикнулося самодержавство. У Лондоні я досконало опанував англійську і здобув коло друзів-студентів, що назавжди залишаться вірними нашій дружбі. Серед них був і майбутній банкір Ротшильд.
Попри всі поточні труднощі, мій дядько Олександр успішно давав раду керуванню промисловою імперією, що носила ім’я Терещенків, на користь мені й іншим членам родини. Однак після трьох років навчання в університеті мені кортіло застосувати набуті теоретичні знання на практиці, у конкретних реаліях ділового світу. Ось чому влітку 1906 року в проміжку між закінченням занять у Лейпцизі та поновленням занять у Лондоні я зважився вперше взяти участь у родинних справах.
Я вирішив почати з джерел, із Глухова, де наше Товариство займалося землеробством на площі понад шістдесят тисяч десятин (приблизно стільки ж сьогоднішніх гектарів). Застосування наукового підходу до рільництва сприяло високій продуктивності чорноземів, що простягалися на південь від міста, неподалік Путивля, що належав вже до російської Курської губернії. Землі, розташовані на півдні цієї зони, між Буринню і Ворожбою, навколо села Піски, наприклад, оброблялися дедалі досконаліше, тому систематично давали найвищі врожаї цукрового буряку. Однак підвезення цього буряку до наших цукроварень у Ша- лигиному, Воронежі чи Поповій Слободі, попри наявність залізничних колій, було невигідним.
Тоді ж ми викупили один зі старих водяних млинів на річці Сейм, за кілька кілометрів од Ворожби, поблизу села Тьоткіно. У цьому селі також стояла зовсім маленька цукроварня на водяній тязі, дуже стара, яка працювала з 1861 року. Саме цукор, вироблений на ній, дозволив моєму батькові домогтися руки моєї матері на рік раніше, ніж це планував генерал-лейтенант Саранчев. Цукроварня стояла поблизу літнього маєтку Саран- чевих, Олександрівського парку, де мій батько заповідав його поховати і до якого я теж був дуже прив’язаний. Саме тут, на землях Тьоткіно, милих мені й моїй матері, я й вирішив застосувати здобуті в університеті знання.
Однак тільки-но я розпочав освоювати нову для мене справу, як улітку 1906 року жахлива пожежа знищила старий дерев’яний млин і ледве не зруйнувала все місто. Я без вагань
Олександрівський парк — літній маєток родини Саранчевих. Початок XX століття
почав уживати найенергійніших заходів для порятунку ситуації, намагаючись заспокоїти населення та захистити численні оселі людей, які працювали на млині й на цукроварні. Для піднесення громадянського духу я навіть наказав приготувати гігантську каструлю борщу, щоб нагодувати ним усіх, хто забажає. Цей борщ згадуватимуть і сто років потому.
Коли всі мої переживання, пов’язані з жахливою пожежею, ущухли, я вирішив обернути це лихо всім на користь. На місці старого дерев’яного буде побудовано новий цегляний паровий млин небаченої на той час продуктивності. Цукровий завод, розташований поруч, буде реконструйовано. Робітники та службовці переїдуть до нових цегляних будинків. А також за всіма правилами буде обладнана пожежна частина. Для обслуговування промислової зони на лівому березі Сейму зведуть залізничний міст, що пов’яже Тьоткіно з родючими правобережними землями навколо Ворожби. (Залізничний переїзд через Сейм, що пов’язує Тьоткіно і Ворожбу, також зберігся до наших днів. Але тепер цим переїздом проходить російсько-український кордон, який з’явився в 1991 році. Через це продукція цукрового і рафінадного заводів, а також млина, що успішно працюють й у XXI столітті, може вільно постачатися тільки до України, а для довозу в Росію потрібне митне оформлення.) Нарешті, було заплановано збудувати нову цегляну церкву, яка мала стати більшою й гарнішою за стару. Така церква, здатна вміщувати всіх охочих, нарешті з’явилась у Попово-Лежачах, де вона діє й понині.
Отже, у 1908 році після двох років невпинних робіт Тьоткіно перетворилося на найсучасніший агропромисловий комплекс, зразковий як з погляду промислового оснащенім, так і в соціальному плані. Розташований неподалік маєток, Олександрівський парк, я теж розширив і поліпшив, розбивши чудовий парк між берегом ріки й сусіднім великим озером. (Сьогодні, сто років потому, дерева, висаджені в масний, багатий гумусом чорнозем поблизу Тьоткіно, перетворилися на величні столітні дуби, що пережили війни і революції. Вони свідчать про виняткові властивості багатих чорноземів на кордоні між Україною та Росією, що збереглися донині.)
6 М Терещенко
Освячення церкви Феодосія Чернігівського в Попово-Лежачах. Початок XX століття
Цей чудовий будинок у центрі найродючішого району став моїм улюбленим притулком на лоні природи. Адже тут народилася моя матуся, тут поруч зі своєю донькою Ольгою побажав бути похований мій батько, і все це поблизу нашої малої батьківщини — Глухова, де спочивали дід Нікола, бабуся Пелагея, прадід і прабаба Артемій і Єфросинія, а також мій дядько Федір. Я був щасливий від того, що зміг внести свою лепту до технічного і соціального розвитку цього куточка нашої «Малої Росії», що було почесним обов’язком для нашої родини. Звичайно ж, потреба здобути освіту і мої майбутні обов’язки щодо зміцнення і розширення промислової імперії Терещенків змушували мене мандрувати всім світом, але я завжди з незмінним задоволенням повертався перепочити й набратися сил до спокійного маленького світу Олександрівського парку у Волфиному, омиваного свіжими й чистими водами Сейму.
Глава друга
Після закінчення навчання в Лондоні, яке збіглося з початком моїх роздумів над політичним майбутнім Росії в зв’язку із заворушеннями 1905 року, і після першого досвіду роботи на родинному підприємстві в Тьот- кіно в 1906 році, рік 1907-й приніс мені, двадцятиоднорічному молодику безмірне щастя.
Насамперед я вирішив від-святкувати своє довгоочікуване повноліття в казино Монте- Карло. Нарешті я міг грати на власні гроші. І як же було спокусливо відчувати, що від-тепер я володів величезним багатством! Я грав усю ніч, ставлячи переважно на дати народження моїх матері й бабусі (саме на них мені завжди буде таланити). Під кінець ночі я сповна насолодився перемогою, змусивши найкраще казино Монте-Карло накрити
Сп’яніння любов’ю та грошима
(1907-1913)
головний стіл рулетки чорним сукном і оголосити, що ресурси казино вичерпані й не дозволяють продовжувати партію з цим молодим росіянином, статки якого і воля до перемоги здавалися невичерпними. Звісна річ, і теорія статистики професора Карла Бюхера з Лейпцизького університету стала мені в пригоді, і мої статки дозволяли зберігати незворушність і спокій у будь-якій ситуації, але, врешті-решт, мені просто відверто таланило.
Літо 1907 року зали- маргаріт Ное. 1907 рік шиться в моїх спогадах лі
том найзахопливіших ман-дрівок, найпрекрасніших вечорів у казино на Лазурному березі чи на Італійській Рив’єрі, а ще — літом перших любовних переживань. Спершу мене приваблювали жінки старші від мене, можливо, тому, що в казино, яке мені самому тільки-тільки дозволили відвідувати, було важко зустріти юних осіб. Однак одного разу наприкінці літа в Парижі всі мої захоплення вмить здиміли, коли я зустрів Маргаріт, француженку, молодшу за мене.
Мене і мого дядька Олександра подружжя його французьких друзів запросило на вечірку з приводу Битви квітів, яку
Олександр Терещенко (крайній праворуч) на своєму авто в Каннах. 1910-ті роки
влаштовували влітку по п’ятницях на авеню Опера. За сусіднім столиком сиділа Маргаріт, чия краса і свіжість справили на мене надзвичайне враження. Перше, що впало мені в око, була чудова біла троянда внизу декольте її сукні. Я був у захваті й негайно обрав її мішенню своєї пильної уваги, при цьому, маю зізнатися, був дещо нав’язливим. Через це вона різко висловила своє невдоволення на мою адресу, образилась і пересіла так, що опинилася спиною до нас, поступившись своїм місцем новому гостю. Тоді я підвівся, перепросив її за мою безцеремонну поведінку і запропонував повечеряти наступного дня, аби згладити неприємне враження, яке я справив. Я сказав, що буду чекати на неї один, і сподіваюся, що і вона прийде одна. Так і сталося... Після цього ми розсталися добрими друзями.
Наступного дня я мусив виїхати з Парижа до Канн, і відтепер Маргаріт щодня одержувала від мене чи кошик квітів від Лашома, чи телеграму з виявленням почуттів, чи ще які-небудь знаки поваги, які я міг зробити на відстані. Незабаром ми знову зустрілися в Парижі й відтак стали нерозлучними коханцями.
Молоді закохані — Михайло і Маргаріт. 1907 рік
Маргаріт обожнювала троянди. Ми часто відвідували розарій у містечку Ля-Е-лє-Роз у передмісті Парижа. На велике моє здивування, я побачив там троянду «Мадам Олімпія Терещенко». Це була унікальна квітка, така ж рожева і ніжна, як шкіра моєї коханої, з червоними прожилками, що символізують силу нашої любові. Я дізнався, що цю троянду в 1882 році створив Луї Лєвек спеціально для моєї тітоньки Олімпіади, дружини мого дядька Семена, в той час, коли він перебував у Парижі, в особняку, збудованому ним на вулиці Галілея, 19. (Троянду «Мадам Олімпія Терещенко» культивують до сьогодні у розарії департаменту Валь-де-Марн, очікуючи, імовірно, що рано чи пізно вона знову допоможе висловити почуття одному з нащадків родини Терещенків...)
У той час Французька Рив’єра була для російської «золотої молоді» тихою гаванню, де можна було укритись і від суворого клімату Санкт-Петербурга, і від пильного імператорського ока. Тут, неподалік «Маріпози», я зустрів багатьох нових друзів і деяких осіб, які вплинули, безперечно, на мої політичні погляди, що досі формувалися.
Утім, гострі політичні дискусії зм’якшувалися під впливом се-
редземноморського клімату і нашим загальним дилетан-тизмом. Багато мо'іх друзів — студенти, поети, письменники, музиканти, артисти — із Санкт-Петербурга воліли ве-село й безжурно проводити час у моєму товаристві подалі від негараздів російського життя.
Ось, приміром, як газета «Ніс матен» висвітлювала одну з вечірок на віллі «Ма- ріпоза»:
«Терещенко обожнював музику, як і його співвітчизник Апраксій, який запрошував віолончелістів, щоб вони грали для нього цілодобово. Сп’янівши від музики, Апраксій нерідко намагався вкоротити собі віку. Тому за його кріслом постійно чатував слуга, ладний кинутись і відібрати револьвер, якщо хазяїн схопиться за нього в пориві розпачу. Для того щоб отямитися після цих музичних потрясінь, Апраксій поглинав зілля — суміш шампанського, коньячного
Угорі — троянда «Мадам Олімпія Терещенко»
© CG94/Roseraie du Val-de-Marne
Михайло Терещенко. Париж.
1910-ті роки
спирту та фіалкової настоянки, яку спеціально для нього готував торговець із Грасса. Після цього Апраксій починав співати, бо під дією алкоголю помітно веселішав».
Ці жваві вечори — музичні, поетичні чи філософські — не відволікали мене від подій, що відбувалися в Росії. Я був одним із перших, хто мав телефон з номером 3.49. Це дозволяло мені, іноді, щоправда, після п’яти- чи шестигодинного чекання, одержувати щодня всі новини з Києва та Санкт-Петербурга.
У Монте-Карло я відчув потяг до опери та балету. Там я слухав багатьох великих співаків, серед яких Шаляпін, Собі- нов, Зельма Курц, Фелія Литвін, Едвіна та Баттистіні, а також переглянув усі найвідоміші й найчарівніші балети. Невдовзі прокинувся й мій інтерес до літератури, який ще більше зміцнів під час моїх частих поїздок до Санкт-Петербурга.
- 2 -
У столиці Петра Великого я мешкав з матір’ю в нашому особняку на Палацовій набережній, 22, по сусідству з моїми родичами, Варварою і Богданом Ханенками. їхня квартира розташовувалася в будинку за адресою Палацова набережна, 24. Отже, ми мешкали поруч із Зимовим палацом з усіма його інтригами і з вулицею Мільйонною, де жили великі князі та найзаможніші люди тогочасної Росії. Наші вікна виходили на Неву, саме навпроти Петропавлівської фортеці, і ми могли досхочу милувались її золоченим шпилем, що немов стріла проколював небо.
Серед мешканців сусідніх вулиць я впізнавав багатьох пер-сонажів, які любили зимувати на Лазурному березі. Серед них були й великі князі Михайло Михайлович, власник вілли «Казбек» у Каннах, і Микола Михайлович, як і я, охочий до поезії та балету. Я нерідко зустрічав їх у казино Монте-Карло. В їхньому товаристві я почувався своїм, позаяк багато хто з цих аристократів, що задавали тон при царському дворі, були поінформовані про розміри моїх статків і вже встигли погостювати в мене на Французькій Рив’єрі, чи то в казино Монте-Карло, чи то на нашій прекрасній віллі «Маріпоза». Отож, у мене, на щастя, у Санкт-
Особняк Єлизавети Терещенко, а також будинок, в якому жили Богдан і Варвара Ханенки на Палацовій набережній (із вікна саме цього особняка розбита горем мати Михайла дивилася на шпиль Петропавлівської фортеці, в якій буде ув’язнений її син)
Петербурзі не було проблем ані з могутніми покровителями, ані з можливістю бути представленим у вищому світі.
Мені залишалося лише перевезти сюди Маргаріт, оскільки наших паризьких зустрічей нам уже було замало і я бажав бачити її поруч якнайчастіше. Однак передовсім я мав приборкати гнів моєї матінки Єлизавети, яка навіть і не припускала, що її старший син може побратися з кимось іншим, крім російської княжни. Знаючи про наші стосунки з Маргаріт, моя мати рішуче ігнорувала все, що було пов’язано з нею. Значною мірою саме задля того, щоб віддалити мене від моєї коханої та наблизити до нареченої її мрії, моя мати й зважилася знову переїхати з дітьми до Санкт-Петербурга. Я ж не припиняв планувати, як перевезу Маргаріт на береги Неви.
Слід зазначити, що наше життя й у Санкт-Петербурзі кипнем кипіло й інтелектуально було вкрай насичене. Завдяки високим
прибуткам від нашої родинної справи, якою успішно керував у Києві мій дядько Олександр, я не мав потреби щодня працювати й міг присвятити себе подальшому навчанню та своїм захопленням: літературі, поезії, музиці й театру. У 1911 році я склав іспити з права в університетах Санкт-Петербурга і Москви й дістав змогу виступати в моїй країні експертом з римського, цивільного, торгового і міжнародного права. Тоді ж я познайомився з поетом Олександром Блоком, який став моїм близьким другом. Я часто з ним зустрічався, й у мене не було від нього секретів. Крім того, я знав, що він трохи закоханий у мою сестру Пелагею, яка відповідала йому взаємністю. Проте він ніколи не зізнається їй, щоб не затьмарювати наші дружні, майже братерські стосунки. З-поміж моїх друзів було також чимало представників авангарду, дуже модного в тогочасному Санкт-Петербурзі, а також письменник Ремізов і поет Бєлий.
Згадуючи пізніше ці часи, Олександр Блок напише у своєму щоденнику: «Михайло Терещенко зізнався мені одного разу, що він перекрив у собі певні клапани, щоб ніколи в подальшому їх не відкривати, тому що інакше все, що йому залишиться — тільки пиячити. Єдиний спосіб — більше не відкриватися, заплющити очі, зануритися в справи, щоб не мати жодної вільної хвилини та заповнити життя своїми і чужими турботами».
У цьому гарячковому пошуку розмаїтих занять і розваг я брався за все. Союз музики та краси зробив із мене палкого шанувальника опери та балету, і я став завсідником Марийського театру. Але бути просто глядачем мені було замало. Я мріяв якнайглибше зануритися в цей дивовижний світ. Тому навіть спробував стати театральним критиком і міг без перешкод навідуватися до гримувальних кімнат балерин, від шарму яких я завжди божеволів, хоча, звісна річ, моє серце цілком належало коханій Маргаріт, яка чекала на мене в Парижі.
Будучи в Марийському своєю людиною, я поступово перебрав на себе роль організатора неповторних вечорів і свят, які там проводились. Я запрошував на них артистів з Франції та Італії. Я став другом Шаляпіна й іноді подорожував у компанії із зіркою балету Павловою. У Марийському почувався як удома і зміг переконати директора Імператорського театру, великого
Олександр Терещенко з дружиною та дітьми. - 1910-ті роки
Володимира Теляковського, наприкінці 1911 року, напередодні новорічних свят, реставрувати велику завісу, що прикрашала сцену. Цю роботу я особисто поклав на художника Головіна. (Нова завіса вийшла такою розкішною, що ще й сьогодні, майже сторіччя по тому, як і раніше прикрашає сцену театру.) Той самий Головін пізніше намалює чудову картину, де я сиджу в кріслі, вкритому оксамитом, і покурюю цигарку. Сьогодні ця картина виставлена в російському залі музею міста Мальме, Швеція.
Однак у 1911 році з більшістю моїх дилетантських захоплень, що так мені імпонували, було покінчено. 23 жовтня 1911 року дорогою до Санкт-Петербурга помер мій дядько Олександр, якому було лише п’ятдесят п’ять років. Він їхав туди як статський радник. Відтепер прийшла моя черга перебрати на себе
керівництво родинною справою. Єдиним моїм помічником залишився дядько Богдан Ханенко. Проте він не міг приділяти занадто багато часу справам, оскільки мав вести різноманітну діяльність, пов’язану з колекціонуванням і меценатством. Крім того, роком раніше він дістав звання статського радника. Отже, відтоді, крім Санкт-Петербурга, Парижа і Канн, я став
постійно навідуватися Портрет Михайла Терещенка пензля Києва
О.Я. Головіна. Музей міста Мальме (Швеція) ’
- З -
Перша моя подорож до Києва у період між кінцем 1911 року і початком Першої світової війни в 1914 році була сумною, тому що я супроводжував тіло дядька Олександра, який протягом восьми років керував заводами Терещенків, крім того, відомого мецената. Його поховали поруч з Аскольдовою могилою в Києві, де спочивають найзаслуженіші люди Україні.
Я знову побачив будинки мого батька і діда, що стояли спо-рожнілі, бо всі чоловіки старші від мене з родини Терещенків уже померли. Не обірвалася тільки чоловіча лінія мого двоюрідного діда Семена, що оселився в Росії, поблизу Москви. Я розумів, що мені потрібно вдихнути життя в ці старі стіни. Мені судилося також продовжувати родинні традиції: фінансувати будівництво церков, лікарень і шкіл. І при цьому не забувати про підтримку людей мистецтва. Я хотів щонайменше перетворити Київ на місто, привабливе для літераторів і артистів, без яких я не уявляв свого життя.
Восени 1911 року Київ ледь оправився від потрясіння, викликаного вбивством прем’єр-міністра Столипіна. Мій кузен, Володимир Володи-мирович Муравйов-Апостол- Короб’їн, який на той час уже два роки перебував у шлюбі з моєю кузиною Надією, став свідком цієї трагічної події й описав її у своїх англомовних мемуарах під назвою «For better — for worse» («На краще — на гірше»).
«At the beginning of September 1911, we went to Kiev for a series of festivities which had been organized for the arrival of His Majesty, the Emperor Nicholas II, and his family.
On September 12th, I was received by Stolypine, then Prime Minister, and presented to him the plans for the church (it would contain 2,000 people) we wanted to build in our village of Popova-Slobova in honor of Володимир і Надія
the 300th jubilee of the Romanoff’s Муравйови-Апостоли-Короб’їни reign... We laid the foundation
stone in October of that same year. On September 14th, a great theatrical performance was organized at the Kiev Opera House. The opera presented was “The Life of the Czar” by Glinka. Our box was just opposite the royal box. We were sharing it with Princess Radziwil and Prince and Princess Bariatinskiy. During the intermission, we suddenly heard a shot which we thought came from the stage behind the lowered curtain. Then we noticed the skirmish in the first row, and saw Stolypine, who was standing up, suddenly turn towards the Czar’s box and make the sign of cross. He seemed to sink down into his chair, while people bent over him. Meanwhile, we saw a man running between the rows trying to reach the exit, where he was lost in a dense crowd. During the general panic one could hear creams and binoculars fell from the balconies above, until a few seconds later the whole theatre rose
to its feet like one man and started singing with all their might (“God save the Czar”). No-one can describe the emotion of those few minutes.
Notwithstanding this heartbreaking event, the Emperor’s trip to Ovruch was not put off and we had to leave the next morning at 6 a.m. to meet His Majesty on his arrival in that town and accompany him to the newly- rebuilt cathedral of Saint-Vassiliy. The following days were overshadowed by the hopeless state of Stolypine’s health and then his death (on September 18th, 1911)».
Петро Аркадійович Столипін
«На початку вересня 1911 року ми приїхали до Києва, щоб взяти участь у низці урочистих заходів на честь прибуття Його величності Імператора Миколи II з родиною. 12 вересня я був прийнятий тодішнім прем’єр-міністром Столипіним і презентував йому плани церкви (на дві тисячі вірян), яку ми мали намір побудувати в нашому селі Попова Слобода з нагоди трьохсотріччя дому Романових. Перший камінь в її фундамент буде закладений у жовтні цього ж року... 14 вересня в Київському оперному театрі йшла пишна оперна вистава. Ставили “Життя за царя” Глинки. Наша ложа розташовувалася навпроти царської ложі. Ми поділяли її з княгинею Радзивілл, а також із князем і княгинею Барятин- ськими. Під час антракту ми почули звук пострілу, що, як нам здалося, пролунав за спущеною завісою. Потім ми помітили замішання в партері й побачили Столипіна, який, підвівшись, повернувся до царської ложі й перехрестився. Потім він упав у своє крісло, а над ним схилилися люди. Водночас ми помітили чоловіка, який дуже швидко пробирався між рядами до виходу й загубився в щільному натовпі. Почалася паніка, і було чутно, як з балконів падають вазочки з морозивом і біноклі, а за кілька секунд увесь театр одностайно підвівся й на повен голос заспівав “Боже, борони царя!”. Ніхто не зміг би описати глибину емоцій, які охопили всіх у ці кілька хвилин.
Оперний театр у Києві — місце вбивства П.А. Столипіна
Попри цю трагічну подію, поїздка Імператора до Овруча не була скасована і нам довелося наступного дня о шостій ранку виїхати, щоб зустріти Імператора після прибуття та супроводжувати його до наново відбудованого собору Святого Василя. Наступні дні були затьмарені звістками про стан здоров’я Столипіна, а потім його кончиною (18 вересня 1911 року)».
Після цього замаху Київ ризикував зануритися в глибоку провінційну летаргію. І я доклав чимало зусиль, аби знову вселити в нього дух великої європейської метрополії. Мої дядьки, Олександр Терещенко і Богдан Ханенко, тільки-но завершили зведення будинку Національного музею на пагорбі Святого Андрія. Мені ж треба було створити в Києві такі місця, що могли б стати храмами музики, опери та балету. Я взяв участь у реконструкції і розширенні Театру опери та балету (де був скоєний замах на життя Столипіна). В 1912 році я зробив щедре пожертвування на перетворення Київського музичного училища на Консерваторію і на її утримання (Консерваторія відчинила двері в листопаді 1913 року). Також за моєї участі побудували
новий Театр оперети за зразком паризького театру Шатле. Відтепер у Києві з’явилося місце для виступів філармонічного оркестру, що користався незмінним успіхом, і сучасного балету, для постановки розкішних опер і веселих оперет.
Фактично починаючи від 1912 року й аж до захоплення міста військами Симона Петлюри 15 грудня 1918 року Київ перебував у стані суцільного неперервного свята, як оаза спокою в осерді Європи. Цьому не могли перешкодити ні жахи Першої світової війни, ні відгомони жовтневого перевороту, що долітали з боку російських сусідів. Звичайно ж, неможливо було цілком уникнути перебоїв із транспортом і постачанням продовольства, викликаних війною та революцією, але вояки були щасливі хоча б ненадовго забути в Києві жахи фронту. До кінця 1918 року, коли у Петрограді вирувала громадянська війна, лютували голод, холера і тиф, у Києві — заколисаному ілюзією того, що комуністична зараза не пошириться за межі нового кордону між Росією і незалежною Україною, — тривав будівельний бум, що підживлювався енергією й інвестиціями росіян, які тікали від соціалістичної революції, розраховуючи знайти в Києві бажаний притулок. Чарівність київських музичних вечорів, у яких часом брали участь такі знамениті артисти, як Шаляпін, і які влаштовувались не в останню чергу завдяки моїм пожертвуванням цьому місту моїх предків, стала однією з причин привабливості української столиці в той час.
-43 головою поринувши у справи керівництва родинними підприємствами, яке я здійснював разом із дядьком Богданом Ханенком, я вже не міг щорічно зимувати на Лазурному березі Франції з моєю матір’ю, братом і сестрами. Тому взимку 1911/12 року ми вирішили залишитися в Криму, у нашому будинку поблизу Феодосії.
Саме там я побачив прибуття надзвичайної яхти сто двадцять сім метрів завдовжки. Її побудували для італійського короля
Яхта «Іоланда»
і назвали «Іоланда» на честь його доньки. Того року яхта плавала під американським прапором і віднедавна належала комодору Мортонові Ф. Планту, мільярдеру, члену нью-йоркського яхт- клубу. Навіть у портах Середземномор’я я ніколи не бачив чарівнішого й величнішого судна. Це була, безперечно, найбільша приватна яхта у світі. Вона була елегантна, як великий вітрильник, а в її трюмах ховалися потужні двигуни, що давали їй змогу маневрувати з легкістю невеликого судна, плаваючи швидко й на далекі відстані. Мені здавалося, що саме це судно, яке прийшло зі Сполучених Штатів Америки, могло віднести мене на край світу. Я раптом відчув, що понад усе бажаю мати судно, таке ж прекрасне, як «Іоланда». Та що там казати, я жадав саме «Іоланду».
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |