зрештою переконали в необхідності піти на такий відчайдушний крок. 1 жовтня 1917 року я отримав офіційного листа за підписом Трубецького. У посланні сповіщалося про намір укласти сепаратний мир і наводився перелік осіб, які дали на це згоду. На жаль, усі вони до того часу були близькі до мене й завжди мене підтримували: і це не лише мій друг Аджемов, а й Нольде, Набоков і Вінавер, а також Мілюков, мій попередник на посаді міністра закордонних справ у першому Тимчасовому уряді, ба навіть Коновалов, міністр промисловості в нинішньому уряді, мій близький друг. Цей лист приголомшив мене. Мої друзі, мої колеги, моя права рука в канцелярії — навіть вони не усвідомлювали, що цієї зими нам слід остерігатися не німецького наступу, а іншої значно руйнівнішої бомби, детонатор якої німці заклали в самому серці наших міст: екстремістської революції більшовиків. І навіть самі німці не могли вже зупинити її.
З іншого боку, я дізнався, що Трубецькой і його друзі стали тепер прихильниками зближення Керенського з генералами- зрадниками Корніловим і Алексеєвим. Це, безумовно, пояснювало, чому серпневий заколот зійшов останнім із рук. Але головне — вони широко відчинили двері перед пропагандою екстремістських ідей як єдиного, на їхню думку, захисту від реакції, а нас остаточно дискредитували.
Я зайвий раз переконався в існуванні цього нового напряму мислення під час обіду, на який мене запросив британський посол Б’юкенен. Там я зустрівся за одним столом із моїми друзями Коноваловим і Третьяковим — дуже приємними співтрапезниками і співрозмовниками. Коновалов був не лише великим промисловцем і міністром Тимчасового уряду, а й віртуозним піаністом, майже професіоналом, а Третьяков, син власника знаменитої московської картинної галереї, був приємною, розумною й витонченою людиною. Але, на жаль, зустріч була присвячена не тільки приємним бесідам і музиці. В організаторів цього обіду була чітка мета — переконати мене в потребі змінити союзників, а для цього рішуче зректися ліберально-демократичних ідеалів, які проголосила наша революція в березні 1917 року і які мали складати підґрунтя всієї діяльності Тимчасового уряду.
Звісна річ, я знехтував цими закликами до відступництва, хоча вони лунали в найпривабливішій формі з вуст моїх найближчих політичних соратників, ба навіть наших союзників. Відтепер я знав, що становище Тимчасового уряду безнадійне, а я залишаюся зовсім самотнім на політичній арені. Але я до кінця збережу вірність моїм юнацьким переконанням, збережу надію на те, що згодом Росія перетвориться на сучасну й вільну країну. Звичайно, я був дуже заможною людиною, тому й втратити міг більше від інших, але я не вважав, що це причина зректися переконань, за які стільки чоловіків і жінок, стільки доблесних російських вояків принесли в жертву свої життя. Коли обід добіг кінця, у мене не залишилося жодних ілюзій. Тепер я мусив лише очікувати рокованого приходу до влади екстремістів, які — я був у цьому впевнений — незабаром силою нав’яжуть моїй країні потворну тоталітарну систему, тож не бачити її громадянам світла в кінці тунелю.
Усі, хто міг, готувалися якомога швидше покинути Росію, залишивши свою нещасну, знівечену батьківщину сам на сам з її сумною долею. Я ж не готувався до від’їзду, не шукав рятувальний пліт. Я мав намір боротися до кінця і залишатися вірним своїм ідеалам і всім російським людям, що повірили в ці ідеали, а іноді й віддали за них життя.
В останні дні жовтня гроза наближалася, уже лунав гуркіт грому. Я вмовляв Маргаріт виїхати до Франції, але вона відмовилася. Правду кажучи, я почував себе дуже самотнім і егоїстично погодився на її жертовну згоду залишитися поруч зі мною. В остаточному підсумку її присутність у Петрограді в ті тяжкі дні, що незабаром наступили, врятувала мені життя. Тож мені не довелося про це шкодувати.
Але на вулицях Петрограда вже стало небезпечно. Почастішали випадки насильства, нападів, грабежів, особливо поблизу нашої вулиці Мільйонної, що стала улюбленою мішенню розлютованої юрби і всіляких бунтарів. Тому я вжив необхідних заходів, щоб Маргаріт, яка вже три місяці як була вагітною, могла оселитися в одній із кімнат під дахом Зимового палацу, там, де раніше були спальні фрейлін. Маляті Мішет було лише десять місяців, і вона перебувала під доглядом моєї матері в особняку на березі Неви, який поки що надійно охороняли.
- 10 -
Більшовики повстали 6 листопада 1917 року без жодних заяв, просто скориставшись невизначеним становищем, що склалося з вини Тимчасового уряду, в якому не було єдності. Вони самі були здивовані своїм несподівано вільним просуванням Петроградом. Повстанці не зустріли жодних перешкод, не зіткнулися з військовими частинами, бо Генеральний штаб був обезголовлений і дискредитований, та навіть доблесні козацькі полки вирішили утримуватися від участі в зіткненнях різних політичних сил, які остаточно втратили їхню довіру. Зимовий палац тепер охороняли тільки юнкери — курсанти військових офіцерських училищ, а також невеликий батальйон броньованих автомобілів.
Більшовики влаштували свій штаб у Смольному інституті, продемонструвавши непогану підготовку й ефективний захист своїх укріплень. До кінця дня вони захопили чимало адміністративних будівель, центральну телефонну станцію, головпоштамт. Звідусіль надходили звістки про озброєні групи заколотників, які збиралися на перехрестях центральних вулиць і мостах міста.
І нарешті, останній жарт історії: 6 листопада, у другій половині дня, князь Трубецькой приніс мені нову пропозицію щодо укладення сепаратного миру, передану через австрійську дипломатичну канцелярію. Я маю визнати — ця пропозиція відповідала інтересам нашої країни. На превелике моє здивування, цього разу Керенський виявив до неї інтерес. Отже, потрібно було обговорити її, тому опівночі ми призначили засідання Тимчасового уряду. Але коли ми зібралися, стало зрозуміло, що нічого вже змінити не можна. Усі телефонні лінії Зимового палацу були вимкнені. Ходили чутки, буцімто до міста з Неви
Юнкери в залі Зимового палацу напередодні його захоплення більшовиками. Листопад 1917 року
ввійшла збунтована ескадра Балтійського флоту. У передмістях Петрограда висадилися орди матросів, озброєних до зубів і ладних дати відсіч будь-яким супротивникам революції рад, що починалася.
О другій годині ранку, коли наше засідання добігло кінця, збунтовані солдати Павловського полку вже залишили казарми й спорудили барикаду на розі Мільйонної вулиці й Марсового Поля. Вони перевіряли кожного, хто виходив із Зимового палацу. Міністра віросповідання (у справах релігій) Карташова, який першим вийшов після нашого засідання, заарештували і перепровадили до Смольного інституту.
На щастя, мені не потрібно було далеко йти, навіть залишали палац, аби провести останню ніч у Петрограді з Маргаріт. Важко було заснути після стількох хвилювань. На світанку я виглянув з нашого вікна під дахом і побачив, що Палацовий міст перекритий озброєними матросами-більшовиками. Нечисленним захисникам Зимового палацу вже вручили ультиматум: їм пропонувалося здатись і покинути приміщення. У разі відмови на них чекала смерть. Екіпажі броньовиків уже втекли, залишивши нерухомі й не потрібні машини надворі палацу. Відважні юнкери виглядали налякано, але заявили, що хочуть виконати свої обов’язки до кінця. (Сподіваюся, коли-небудь на тому місці з’явиться меморіальна дошка, присвячена мужності та відданості цих юнаків.) Керенський же втік на світанку під офіційним приводом пошуку підкріплення.
Було зрозуміло, що в нас не залишалося жодної надії, а цього ранку 7 листопада 1917 року підніметься завіса і почнеться останній акт трагедії Росії. Засідання Тимчасового уряду, перерване о другій годині ночі, мало відновитися ввечері, а день був присвячений нашій повсякденній праці, яку ми й виконували зі змінним успіхом, у той час як більшовики зміцнювали свої позиції. І все ж таки, попри втечу прем’єр-міністра і навіть те, що нас оточили зусібіч, засідання відбулося. У величному Малахітовому залі я як голова зборів о двадцять першій годині урочисто відкрив останнє засідання Тимчасового уряду Росії. У цей же час на весь Петроград пролунав перший і єдиний залп крейсера «Аврора».
- 11 -
Перед нашим останнім засіданням, не знаючи, коли Зимовий палац, наш останній бастіон, ще не захоплений заколотниками, опиниться в їхніх руках, я спокійно провів увесь день з Маргаріт. Я не міг покинути оточений палац, а наші телефонні лінії були перерізані. Залишалася слабка надія на несподівану появу підкріплення (у той день вистачило б і нечисленних сил), але я знав про ставлення до нас усіх воєначальників. Утім, допомога могла лише відтягнути неминуче на кілька тижнів.
Ми з Маргаріт сиділи біля каміна в моєму кабінеті, і я спалював у його полум’ї один за одним усі документи, які могли б нас скомпрометувати. Я знищував усе, що дозволило б Леніну за кілька днів дізнатися, в який спосіб ми отримали інформацію про його зв’язки із ворогом, а також з’ясувати імена наших агентів, які таємно проникли навіть до лав його партії. Найкра-
Малахітовий зал Зимового палацу
ще, що я міг зробити в моєму теперішньому становищі, — це знищити всі сліди, щоб убезпечити чесних, відданих людей, які повірили нам. Потрапивши до рук Леніна та компанії, ці папери стали б смертельним вироком тим, чиї імена згадувалися в цих конфіденційних документах. Догорали останні аркуші... Ми з Маргаріт намагалися не виказувати хвилювання, але, звичайно ж, нервували й курили сигарету за сигаретою.
До нас кілька разів заходив мій вірний дворецький Василь, аби довідатись, як наші справи, принести нам чай, а головне — спробувати переконати нас вибратися з палацу, поки ще це можливо. Він тримав напоготові мій автомобіль, але так і не дочекався наказу. Пам’ятаю, що посеред дня, коли дедалі ближче лунали уривчасті постріли, приглушені товстими шибками палацу, я велів йому: «Іди, Василю. Не чекай на нас, кинь усі справи й поквапся. Я не піду. Тож залишай нас. Повертайся додому. Хай тобі щастить!». Я вагався, хотів додати: «...1 молися за нас» (я знав, що Василь був побожною людиною). Але я промовчав. Де ж був наш Бог у цей день — 7 листопада 1917 року, чому кинув знівечену Росію напризволяще?
Після того як відданий слуга нарешті нас покинув, я підійшов до високих вікон мого кабінету, що виходять на Неву. Ріка текла спокійно, начебто нічого не відбувалося. Крізь подвійне скло доносилися тріск кулеметів і поодинокі рушничні постріли, як легкі, неголосні звуки сарабанди. До ірреальної музики час від часу домішувалися волання чи гупання копит. А кілька годин потому здадуться останні захисники Зимового палацу і крізь усі двері до його залів увірветься невидимий поки натовп, схвильований такою легкою перемогою та завзятими промовами, що підбурювали до руйнувань і грабувань.
Настав час залишити свій просторий кабінет і попрощатися з тим же запалом, з яким ми любили один одного, у нашій скромній кімнаті під дахом палацу.
«Мішель, коханий, мені так лячно... — зізналася Маргаріт і продовжила: — Мішель, що з нами буде? Чи не краще тобі піти? Усі вже залишили місто. Покинь мене й тікай. Я жінка, я вагітна і до того ж француженка. Вони не заподіють мені лиха. Але якщо схоплять тебе, вони тебе вб’ють. Ти мусиш сховатися».
Я спробував її заспокоїти: «Я не можу втекти, Маргаріт. Але я не знаю, коли знову побачу тебе. За першої ж можливості бери Мішет і якомога швидше їдьте до Парижа. Французька військова місія допоможе вам виїхати до Франції. Французькі урядовці тобі потім повідомлять, що зі мною сталося. Але оскільки я не знаю, що нам готує доля, розбери кольє, які я тобі подарував, і візьми із собою синій алмаз. Пізніше, якщо нам знадобляться гроші, ми зможемо його продати. Я ж постараюся, як тільки зможу, виїхати до Норвегії до нашого друга капітана Бертона і звідти зателефоную тобі в Париж».
Поверхами палацу пролунали дикі крики і тупіт безлічі ніг. Мені потрібно було терміново йти. Дати заарештувати себе в цій кімнаті означало б наразити на небезпеку Маргаріт. Я стиснув її востаннє в обіймах. Як це було важко... Я ще раз повторив: «Я тебе кохаю, мила моя Марг, моя Мі, люба», — і зачинив за собою двері.
На мою велику втіху, на останнє засідання Тимчасового уряду з’явилися всі його члени, крім міністра віросповідань Карташова, заарештованого напередодні вночі, і Керенського, який, як з’ясувалося згодом, на той час уже втік. Зі мною поруч були генерал Маніковський (він заміщав військового міністра Верховського, який занедужав кілька днів тому), адмірал Верде- ревський (морський міністр), Нікітін (міністр внутрішніх справ), Коновалов (міністр промисловості), Малянтович (міністр юстиції), Кішкін (міністр державного піклування), Салазкін (міністр народної освіти), Гвоздьов (міністр праці), Бернацький (міністр фінансів), Маслов (міністр землеробства), Третьяков (голова економічної ради), Смирнов (державний контролер) і Пальчинський (керівник оборони Зимового палацу). Чотирнадцять! У душі я порадів, що нас не тринадцять, хоча в будь-якому разі наше становище було вкрай складним. Разом зібралися чотирнадцять мужніх членів уряду, і кожен точно знав, що ми востаннє зійшлися в цьому оточеному палаці з дуже примарним захистом, заслабкі сили якого незабаром остаточно виснажаться. Від самого початку засідання військовики повідомили нам, що ситуація зайшла у глухий кут.
Гармата «Аврори» була заряджена тільки холостими зарядами, її постріл не спричинив яких-небудь жертв чи руйнувань, але став сигналом до штурму Зимового палацу. Трохи пізніше почався обстріл палацу з легких гармат і кулеметів, розміщених у вже захопленій більшовиками Петропавлівській фортеці на протилежному березі Неви. Проте здавалося, що небезпечні постріли до нас не долітають. Ми не знали, чи то заколотники були вкрай нікчемними стрільцями, чи то вони перебували під враженням чудового фасаду Зимового палацу з білою колонадою, який майорів у темряві. Пальчинський сказав нам, що краще все ж таки перейти до іншого приміщення, оскільки великий Малахітовий зал, який виходив вікнами на Неву, занадто зручна мішень. Ми пішли за ним до елегантного Білого салону з дуже високою стелею. Посередині стояв стіл із білого дерева, навпроти столу — чарівний мармуровий камін, теж білий, при-
Білий салон — останній притулок Тимчасового уряду
крашений білими ж різьбленими панелями найвитонченішої роботи із золотими ґратами. Якщо це й не було порогом раю, то вже точно було розкішним притулком, де можна спробувати забути пекло, яке чекало на нас. Особливо мене здивували лакеї- араби у лівреях, готові, ніби нічого не трапилось, обслуговувати нас за всіма правилами. І це тоді, коли навколо розсипався на друзки цілий світ. Ясна річ, у таких умовах очікування ставало менш тяжким.
Утім, очікування дещо затягувалося: заколотники не знайшли нас у Малахітовому залі, а оскільки в Зимовому палаці понад чотириста великих кімнат, їм знадобилося багато часу на обшук захопленої будівлі, в якій перебувало безліч люду. А ми в цей час, зовсім не ховаючись, чекали в затишному Білому салоні.
Ми наказали юнкерам, аби не дійшло до марного кровопролиття, припинити оборону, тільки-но вони зрозуміють, що становище абсолютне безнадійне. Я навіть не сподівався, що погано захищений палац протримається так довго. Відразу ж після півночі ми відчули, що бій потроху наближається. А потім тупіт ніг на сходах і в коридорах підтвердив, що впала остання перешкода й п’яна юрба заколотників ринула на штурм Зимового палацу, що був нашим останнім флагманським кораблем. Вони проникали з усіх боків крізь зламані двері й висаджені вікна. Одні намагалися нас заарештувати, тоді як інші — їх було набагато більше — увірвалися лише задля того, щоб грабувати цей чудовий палац, наче злодії, що вдерлися до печери Алі-Баби. Тож лакеї-араби в тюрбанах були тут цілком доречні.
Ось що писав міністр юстиції Малянтович про останні хвилини Тимчасового уряду:
«Крізь двері передпокою тієї кімнати, в якій ми перебували, до нас доносилися гучні, збуджені вигуки юрби, звуки окремих пострілів, грюкіт кроків, шум ударів, метушня, какофонія змішаних звуків і страх, що наростав кожної миті.
Не залишалося жодних сумнівів: ми в облозі, нас беруть штурмом. Захищатися марно, приносити людей у жертву безглуздо...
Двері розчинилися... Заскочив юнкер. Виструнчився, козирнув, обличчя схвильоване, але рішуче:
— Яким буде наказ Тимчасового уряду? Захищатися до останньої людини? Ми готові, якщо так вирішить Тимчасовий уряд.
— Цього не треба! Це безглуздо! Це ж абсолютно зрозуміло! Не треба крові! Треба здаватися! — закричали ми всі, не змовляючись.
Ми читали в очах один одного єдине почуття та єдину рішучість, і цього було достатньо. Кішкін ступив наперед.
— Вони тут, отже, оборону зламано.
— Так. Усі входи захоплені. Усі здалися. Охороняються тільки ці кімнати, останні. Що накаже Тимчасовий уряд?
— Скажи, що ми не хочемо крові, що ми підкоряємося силі, що ми здаємося, — відповів Кішкін.
Там, біля дверей, страх зростав кожної миті — ми боялися, що проллється кров, якщо ми забаримося, не встигнемо перешкодити... Тривога переповнювала нас, ми закричали:
— Біжи! Передай їм! Ми не хочемо крові! Ми здаємося!»
Залишаючись головою зборів, я підвівсязі стільця, на якому спокійно сидів, і сказав твердим голосом, змусивши згаснути всі вигуки: «Краще вмерти тут, ніж ганебно бігти. Нехай вони заходять. Ми здаємося». Юнкер вийшов. Виголосивши ці слова, я остаточно перегорнув сторінку історії моєї країни.
Я підійшов до великого білого каміна в глибині кімнати та закурив сигарету. Минуло не більше хвилини, як пролунав шум, тупіт, крики. Спершись на білий мармур каміна, я докурював свою останню сигарету як вільна людина, а може, і взагалі останню сигарету в житті. Я кинув недокурок у вогнище. Потім відчув поштовхи й удари, мене оточили, ввірвавшись, заколотники. Я зустрів їх спокійно, не чинив опору. Намагався не чути їх і не реагувати на удари, глузування, образи, не помічати весь цей розгул насильства.
Мене грубо виштовхнули прикладом рушниці з кімнати, кинули, як кістку, дикому натовпу, який заполонив коридори, дістався кожного вільного місця всередині й зовні палацу. Свіже повітря на хвилину принесло мені полегшення. Я ледь не впав на сходах. Мене змусили зупинитися, щоб натовп міг добре роздивитися й облаяти свою здобич. Я зі здриганням чув вигуки: «Смерть йому!». Раз у раз на мене наводили пістолети — я дотепер дивуюся, що ніхто не спустив тоді курок, ненароком, просто так, будучи в шаленому стані. З деяких образ, які лунали на мою адресу, вперемішку з плювками й ударами, я зрозумів, що мене обвинувачують у всіх гріхах, навіть у тому, що я, мовляв, «пив кров робітників і солдатів»! Деякі хотіли стратити мене на місці як представника великого капіталу, міжнародних банків, експлуататора народу, ба навіть як «м’ясника російського народу» — за небажання покласти край війні! Здається, мені поталанило тільки через те, що мені було висунуто таку безліч звинувачень, а тому ніхто не міг вирішити, за який саме злочин мене варто страчувати. Мене повели, щоб віддати до суду.
Я відчув майже полегшення, коли мене без довгих церемоній запхнули в автомобіль, посадивши між двома солдатами. Ніколи раніш я не був так близько до насильницької смерті. Я дивувався, що досі живий і навіть неушкоджений. Пригадавши все, що трапилося, я здригнувся від страху; це означало, що головна небезпека залишилася позаду. Мене замкнули у Трубецькому бастіоні Петропавлівської фортеці, у найгірше місце — сорок шосту камеру. Я впав на вузьке й холодне залізне ліжко і заснув, на превелике своє здивування.
Згодом я дізнався, що в ніч на 7 листопада 1917 року було тільки п’ятеро вбитих і кілька поранених — здебільшого це були жертви хаотичної стрілянини. Звичайно, мені було шкода й цих п’ятьох загиблих, але я усвідомлював, що різанина могла бути значно кривавішою. Я був щасливий, що юнкери не пожертвували собою даремно, як збиралися.
А Маргаріт, занепокоєна шумом і воланням юрби перед палацом, підвелася і, попри холод, відчинила невелике мансардне віконце, аби з’ясувати, що діється. Коли вона побачила, як ображають і б’ють батька її маленької доньки, коли зрозуміла, що збурений натовп хоче його стратити, їй стало зле. Вона ледь устигла знову впасти на ліжко, утративши дитину, яку виношувала. Вона лежала непритомна в калюжі крові. Кілька хвилин потому грабіжники, обнишпорюючи всі кімнати Зимового палацу в пошуках поживи, натрапили на бездиханне тіло жінки, яка лежала на закривавлених простирадлах. У напівне-притомному стані вона розчула, як вони гучно гоготіли: «Ця вже померла, нам не потрібно її вбивати».
Поза сумнівом, саме ця непритомність врятувала Маргаріт від ще гіршої долі: «відважні» революційні бійці весь залишок ночі грабували усе, що могли винести, пиячили й ґвалтували жінок-прислужниць, яких в палаці було чимало.
Захоплення палацу, яке згодом у радянській міфологічній історії Жовтневої революції перетвориться на справжній штурм на кшталт взяття Кастилії, відбулося з несподіваною для більшовиків легкістю. Настільки несподіваною, що Ленін, який ховався до цього у Фінляндії й напередодні повернувся, не знаючи, що Керенський утік, весь день 7 листопада очікував найгіршого. Він збирався знову піти в підпілля, якщо заколот зазнає поразки, і не насмілювався показатися на людях, доки не переконався в падінні Зимового палацу. Весь цей день (згодом він стане «великим» і його річницю святкуватимуть у СРСР майже сто років) Ленін ходив загримований — бинти на голові, перука, окуляри, — щоб за потреби було легше вислизнути невпізнаним. Ленін, який тільки-но повернувся до країни, з якої втік трьома місяцями раніше, і який досі вважав себе парією, був такий здивований перемогою своєї революції, що зізнався Троцькому: «Занадто різкий перехід від підпілля та переверзєвщини — до влади, — і додав німецькою: — Es schwindelt».
Так, якби непутящий Переверзєв 17 липня 1917 року втримав язика на припоні і не розголосив журналістам інформацію щодо перебігу розслідування, проведеного моїм міністерством, яке встановило, що Ленін був шпигуном на утриманні в німців, якби він вичекав ще один день, щоб Фюрстенберг-Ганецький перетнув фінський кордон і наші служби схопили б змовників на гарячому разом із викривальними документами, тоді б, звичайно, Ленін і його спільники сиділи б зараз у в’язниці. Саме вони, а не краща й найосвіченіша частина інтелігенції Росії, яка віддала все і постраждала за свої ідеали справедливості, демократії та прогресу.
Нам залишалося зовсім небагато до перемоги, але доля розпорядилася інакше. На мій превеликий сум. А головне — це призвело до найгіршої трагедії всього народу та до ста тридцяти п’яти мільйонів загиблих, які стали жертвами тоталітарного радянського режиму в наступні сімдесят п’ять років.
Глава четверта
Для мене, світського молодика, що входив до найблискучіших літературних і філософських кіл, видавця поетів і письменників- авангардистів, любителя музики, опери й балету, друга акторів, збирача живопису, банкіра та промисловця, який давав роботу тисячам робітників і службовців, віце-президента російського Червоного Хреста, віце-президента Військово- промислового комітету, депутата IV Державної думи, що прекрасно володів дев’ятьма мовами, наймолодшого й одного з найбільш важливих міністрів Тимчасового уряду, який швидко став помітною публічною постаттю, найпершим важким ударом після несподіваного аре-шту стала тиша. До такої ізоляції я не був готовий.
Тільки мої жінки, мати Єлизавета та Маргаріт, моя кохана,
з обпаленими крилами
(1918-1927)
. ЙМвд^Г.
V -- ■*,л;'
ЗЛІ*#,.
мене не забували. Мати першою доклала надлюдських зусиль, аби домогтися мого звільнення. Вона дуже переживала й кожного разу зі здриганням дивилася зі свого вікна на фортецю на іншому березі Неви, в якій мене тримали за ґратами. Наступного ж дня після мого арешту вона кинулася до послів Сполучених Штатів, Англії і Франції, країн-союзниць, благаючи їх втрутитись і вимагати мого негайного звільнення. Але марно.
Тоді вона відрядила вірну людину, свого управителя, щоб той довідався щось про мене й спробував мене побачити. Він без жодних зусиль підкупив охоронців фортеці й отримав змогу переконатися, що зі мною все гаразд, передав мені звісточку від матері, а також книги, свічі й такі дорогоцінні сигарети. Надалі він домагатиметься зустрічі зі мною щодня, майже завжди успішно, і стане містком між мною та волею, моєю родиною, що безмірно втішала мене в ці тривожні дні та постачала мене час від часу харчами чи термосом із кавою, якої мені особливо бракувало.
Хоч умови в Петрограді були надзвичайно загрозливими, нестерпними для особи такого рівня, як моя мати, вона запри- сяглася не кидати сина в ув’язненні й не залишати Росії, поки він не вийде на волю. Хай там що, а вона буде боротися до кінця, поки залишатиметься надія, нехай і примарна.
Однак сам я в той час майже ні на що вже не сподівався. Зазнаючи глузувань з боку брутальних і ніким не контрольованих тюремників, я з кожним днем почував наближення смерті й більше не вірив в успіх усіх тих численних заходів, які вживала мати. Вона ж не зупинялася ні перед чим. Вона, як і раніше, намагалася — на жаль, без помітного успіху — заручитися підтримкою дипломатів і політиків, які залишалися на той час у Петрограді, не гребувала навіть зустрічатись і вести торг із представниками нової влади. Вона витратила на це понад сто тисяч рублів, суму на той час величезну, для чого їй довелося продати місцевим спекулянтам за мізерною ціною меблі й коштовності, що вдалося врятувати від конфіскації. Усе марно.
Переконавшись, що ні влада, ні гроші не здатні допомогти її обожнюваному синові, Єлизавета, дуже побожна жінка, вдалася до молитов і просила заступництва в Господа нашого
Вид на Петропавлівську фортецю, який спостерігала Єлизавета Терещенко з вікон свого будинку
Всемогутнього для її сина й усієї родини, які зазнають таких страждань. З маленької квартирки, яку їй досі дозволяли займати в її колишньому особняку, вона спостерігала повільну течію Неви, якою пливли величезні крижини, що поступово брали в кільце такий близький острів, на якому височіла Пе- тропавлівська фортеця, котра з кожним днем поставала в її очах усе більш крижаною та неприступною. Вона чула дзенькіт дзвонів собору поруч із фортецею, який у ту саму хвилину чув і її син. Але радянський оповз невблаганно обрушувався на все, що ще жило у старій богомольній Росії, і незабаром дзвони цієї чудової церкви зі спрямованою в небо золотою дзвіницею, в якій спочивали останки Романових, також замовкли. Як можна було протистояти цій нелюдській машині руйнування й смерті?
Як же нелегко було Єлизаветі, котра жертвувала так багато грошей на будівництво церков, розгледіти промисел Господа нашого нескінченно милосердного в цьому морі загальних страждань наприкінці 1917 року! Як важко було їй, уповаючи
на Нього одного, боротися за долю свого сина, коли родина Терещенків, відома й шановна в Україні та Росії завдяки своїм доброчинним діянням і меценатству, кілька поколінь якої будували лікарні, сирітські притулки, богадільні, школи і, звичайно ж, церкви, розділяла сьогодні в цій самій Росії долю, шахраїв, бандитів і різних покидьків суспільства!
А проте, наперекір усім перешкодам, віра Єлизавети не слабшала й давала їй сили переборювати випробування, які випали на її долю й особливо на долю її улюбленого сина. Вона розуміла, що задля порятунку сина і родини їй залишається тільки волати до Господа. І останньою її розрадою, що вселяла віру в майбутнє, стала молитва перед єдиною збереженою нею іконою Божої Матері, що замінила тепер їй усі колекції картин і творів мистецтва, якими колись вона володіла й мала змогу милуватися досхочу.
-2-
Сказати, що в моїй камері на десять квадратних метрів час тягнувся повільно, — не сказати нічого. Усе меблювання складалось із залізного ліжка, закороткого для мого росту, і вмурованого в стіну поруч із ліжком залізного столика з дерев’яною стільницею. Я міг тільки міряти кроками цю комірку, світло до якої потрапляло крізь розташоване високо під стелею заґратоване віконце, або сидіти на краю ліжка чи на розхитаному плетеному стільці, теж замаленькому для мене. Поки надворі було видно, я читав, сидячи на ліжку. Однак на початку цієї північної зими ночі стали такими довгими, майже нескінченними і до того ж дуже холодними. На щастя, я міг грітися біля димоходу, що проходив за стіною моєї камери. Однак у деякі дні з незрозумілих причин димохід не нагрівався чи нагрівався зовсім слабко і мені доводилося безупинно ходити, щоб не змерзнути.
На рідкісні прогулянки я чекав із нетерпінням. Я і мої тюремники спускалися сходами й ішли склепінчастим коридором до внутрішнього тюремного двору, посередині якого стояла душова кабіна. Для мене, людини, яка звикла до комфорту, яка брала із собою в дорогу повний, навіть розкішний туалетний
Камера № 46 Трубецького бастіону Петропавлівської фортеці, в якій перебував в ув’язненні М. Терещенко
набір, яка відчувала слабкість до ароматних туалетних вод, цей спартанський душ двічі на тиждень, найчастіше з холодною водою, був, хай там як, вельми гартувальною процедурою. Мені важко було до цього звикнути, але, попри все, я радувався цівці холодної води, що дозволяла мені не лише помитися, а й ненадовго покинути камеру.
Той же двір був місцем щоденної прогулянки в’язнів. Ці дов-гоочікувані хвилини були єдиною можливістю перервати самотність, тим паче що арештантів із кожним днем більшало. Ми прогулювалися парами, що давало змогу зав’язати розмову; крім того, можна було квапливо перемовитися кількома фразами із зустрічною парою, іноді навіть передати один одному листа чи книгу. Перші ж контакти з іншими ув’язненими показали, що серед моїх товаришів у недолі чимало завзятих прихильників колишньої реакційної влади, арештованих нами ще в березні 1917 року; спершу це був головний контингент в’язнів.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |