Згадуючи ті політичні баталії, які я вів останній рік, я не бачив, за що собі дорікати. Я першим постраждав і першим заплатив за свої ліберальні, гуманістичні та прогресивні переконання. Але я розумів, що мої вчинки багато кому здаватимуться незрозумілими й невиправданими. Адже як можна зрозуміти, чому людина, що так багато одержала від старого режиму, зважилася ризикнути всім, зокрема власним життям, щоб змінити цей світ, перетворити його на кращий? Навіть мої кузени Муравйови-Апостоли-Короб’їни, яких я пізніше зустріну в еміграції на березі Женевського озера, ніколи не зрозуміють моїх політичних амбіцій. Я підтримував ліберальний рух, що розпочався в березні 1917 року, який призвів, усупереч моїй волі, до більшовицької революції, що штовхнула Росію на шлях диктатури й завдала величезних страждань її народові. І ніхто не пробачить мені ігор в учня чарівника...
Ось чому я вирішив усе забути одразу ж після мого другого народження. Я вже все мав і все втратив. Мені більше нема на що сподіватися, але й нема чого втрачати. Відтепер я докладатиму всіх своїх зусиль, аби створити навколо себе щасливий простір і жити далі, без жалю та ностальгії.
Протягом кількох тижнів мене розорили й позбавили всього.
У мене не було ні грошей, ні друзів, ні батьківщини, ні минулого, про яке можна розповідати. І я не мав жодних припущень щодо того, що готувало мені майбутнє. В мене було лише одне жагуче бажання — нарешті повернутися до повноцінного життя.
Маргаріт врятувала мене. Серед тих кількох слів, якими нам удалося перемовитися в Трубецькому бастіоні, була й обіцянка офіційно побратися, тільки-но я опинюсь у вільній країні, що відбудеться вже за кілька днів. Звичайно ж, ми так і зробимо, адже я обіцяв, а вона дуже хотіла узаконити нашу маленьку Мішет. Але я вже знав, що незабаром і ця сторінка мого життя буде перегорнута. Я усвідомлював: аби безперешкодно рухатися вперед, я мав перекреслити все моє життя в Росії, відмежуватися від усього, що буде нагадувати про ті часи, які закінчилися для мене раз і назавжди.
- 6-
Але навіть якщо я бажав забути Росію, Росія мене забувати не поспішала. Я ще не знав, що Ленін, розлючений тим, що мене так і не було страчено, вирядив своїх шпигунів за моїм слідом, наказавши знайти мене хоч на краю землі й негайно ліквідувати. Йому дуже хотілося, щоб я якнайшвидше забрав із собою в могилу спогади про його зраду, адже тоді не залишиться жодної можливості його викрити.
У березні 1918 року я прибув до маленького порту Тронхейм, відомого мені ще відтоді, коли перед війною я здійснював круїз на «Іоланді». На щастя, я зустрів тут Бертона, капітана мого судна, родина якого мешкала в Тронхеймі, і він розповів мені про долю «Іоланди». Вона досі перебувала в розпорядженні британського адміралтейства й була пристосована під плавучий шпиталь, який доправляє на батьківщину поранених на Східному фронті. Бертон запевнив мене, що після війни «Іо- ланда» повернеться до норвезького порту і ми знову разом на ній попливемо. Він запропонував мені відновити сили в його будинку, під доглядом його родини. Я залишався там три місяці, до червня 1918 року.
Я звернувся до російського консульства в Норвегії (там, як і раніше, працювали старі кадри, що залюбки допомогли
колишньому міністрові закордонних справ) із проханням поінформу-вати мою родину в Петрограді, що я живий і здоровий. Маргаріт за-жадала негайно виїхати до мене в Тронхейм із маленькою Мішет.
Вона подолала той самий шлях до Мурманська зі ще більшими труднощами, ніж я, оскільки в квітні 1918 року ситуація в цьому районі складалася на користь Червоної армії, але принаймні Маргаріт не страждала від холоду полярної зими.
Мурманськ був зовсім молодим містом, Михайло Терещенко зі своїм другом закладеним у 1916 році
капітаном «Іоланди» Бертоном у Норвегії.. ■’ г;
1918 рік за велінням Миколи II
на негостинному ро-сійському узбережжі за полярним колом, поруч із норвезьким кордоном. Раз на тиждень невелике російське каботажне судно ходило, дуже повільно, за маршрутом Мурманськ — норвезький порт Вардьо. Судно постійно наражалося на небезпеку з боку німецьких підводних човнів, які контролювали цю зону. У паспорті Маргаріт, виданому французьким консульством у Петрограді, стоїть штамп про перетин норвезького кордону у Вардьо 9 квітня 1918 року.
У своїх спогадах Маргаріт напише:
«Ми приїхали до Мурманська у багажному вагоні, де всі спали на соломі: моя маленька дочка, який було тільки шіст
надцять місяців, французька родина з маленьким хлопчиком, хворим на малярію, і я. Одне лише більшовицьке судно ходило до Вардьо, та й те було потоплене на зворотному шляху після нашої подорожі. Мадам Т. (Єлизавета Терещенко, мати Михайла. — Прим, авт.) перед від’їздом вручила мені валізу її сина, набиту сигаретами».
Як з’ясувалося, ці російські сигарети, що їх Маргаріт перевозила до Норвегії, виявилися далеко не марними. Ледь почався перехід, капітан більшовицького судна, не звертаючи уваги ні на втому і пригнічений стан Маргаріт, ні на маленьку дитину в неї на руках, став робити їй зовсім недоречні, але дуже наполегливі й недвозначні пропозиції. (Моя бабуся про це не писала, але розповідала мені, коли я був ще дитиною. — Прим, авт.') Ось тоді-то ці сигарети її й урятували. Протягом усієї подорожі вона пригощала ними капітана й у такий спосіб тримала його на відстані аж до того дня, коли вони причалили до норвезького берега. Таким робом вона не дозволила капітанові домогтися свого, а також спромоглась уникнути обшуку багажу, що той мав намір улаштувати, а в ньому були заховані останні коштовності й трохи готівки — усе, що в неї було.
Щоб уявити, що це була за подорож, можна звернутися до мемуарів Клода Ане («Російська революція — Хроніки 19171920»), французького журналіста від газети «Петі Паризьєн», котрий здійснив таку саму подорож, що й Маргаріт, але два місяці потому, наприкінці травня — початку червня 1918 року.
«...Сніг уже розтанув у низинах, які в теплу пору року пе-ретворюються на болота. Фіорд, в який вливається ріка Кола, усипаний величезними крижинами, що їх виносить річка. Вони схожі на гігантські білі лілеї, які повільно пливуть до моря за течією, що двічі на добу зупиняється через приплив.
На правому березі місцевість полого спускається до води. Тут кінцева станція, тут розташоване, а точніше, буде розташоване місто Мурманськ. Яким же буде цей Мурманськ? Нижнє місто — залізниця та порт; середнє місто на половині висоти
пагорба — торгова зона, й нарешті, верхнє місто — житлова зона. Який же Мурманськ сьогодні? Неймовірний хаос і жахливий бруд. У нижній частині суцільне сплетіння залізничних колій, скрізь і всюди. Пересуватися можна тільки по шпалах, і наприкінці дня ноги розламуються від десятків тисяч ударів від зіткнення ступні з твердим брусом. У проміжках між шпалами — суцільна смердюча маса, суміш із консервних банок і всіляких нечистот. Ніяка дорожня служба не прибирає кілометри шляхів, якими пронизана вся нижня частина Мурманська. На шляхах — вагони. Тут і аристократичні спальні вагони міжнародних залізничних компаній, російські вагони першого і другого класу, а також сотні товарних вагонів, перероблених на теплушки. У цих вагонах моститься незліченна різношерста публіка: солдати Червоної армії; тимчасовий, але всесильний, призначений Леніним комісар Нацаренус; сербські вояки, яких везуть на край світу, до Салонік; солдати французькі, а також різноголоса маса союзників, жінок, дітей, старих, французів, бельгійців, які намагаються якнайшвидше залишити негостинну Росію й очікують на цих сумних берегах судно, що доставить їх до Європи. Усі ці люди мешкають у
спальних вагонах і теплушках, у них сплять і звалюють на колії гамузом усе сміття. І все це вже триває від шести місяців до року, коротше кажучи — відтоді, коли під тиском безладу, розрухи й небезпек, викликаних революцією, союзники, які працювали в Росії, та їхні родини були змушені її покинути. <...>
Над нижнім містом, на схилі, що спускається до берега, поки що стоять лише нечисленні будинки, електростанція, пошта, телеграф. Далі йде плато, де буде верхнє місто. Ось тут мешкає основна частина населення. У північній частині — квартал, що складається з бараків. Два десятки великих будівель слугують притулком біженцям із Росії, які очікують у Мурманську пароплав до Європи.
Я навідувався до цих бараків, бродив темними коридорами, і серце моє стискалося від жалю та суму. Уявіть кімнату з досить високою стелею та двох’ярусними дерев’яними нарами. Кімната нічим не розділена, немає жодного куточка, де можна було б усамітнитися, немає окремих кімнат для дівчат і жінок. Тиснява жахлива. Кожен улаштовується на своїх дошках, як може: голова до голови, чіпляючись ногами. Ось родина, яка спробувала розміститися зручніше; отут — молодь, тут — старий. Навіть удень у бараках панує напівтемрява, тому що вздовж вікон від стіни до стіни тягнуться мотузки, на яких сохне мокра білизна. Від неї в кімнаті стоїть прілий і сирий запах. Діряві шкарпетки, сорочки висять у застояній духоті. Барак опалюють великі печі. Сотні людей живуть тут в одній кімнаті. Тут вони готують їжу, перуть білизну, їдять, сплять. І так — довгі місяці.
Люди, яких доля звела тут разом, належать до всіх соціальних верств суспільства: робітники й майстри, дрібні крамарі й великі комерсанти, директори заводів і керівники великих компаній. Жінок і чоловіків нарівно, а також старих і зовсім маленьких дітей. Нещасні крихітки, яким завчасно випало спізнати всі жахи війни, бідолашні діти, замкнені в смороді бараків, вони не спроможні нормально виспатись і харчуються, як і всі, тільки консервами, що роздають щодня: сардини й тушонка, тушонка й сардини. Я бачив цих дітлахів, вкритих паразитами, від яких не можна врятуватися; на худеньких тілах кишать солдатські воші та клопи.
Серце стискається від жалю, коли потрапляєш до мурманських бараків.
Як і варто очікувати, здоров’я біженців, що зазнали таких тяжких випробувань, жахливе. У Мурманську лютують віспа й тиф.
Тисяча п’ятсот осіб чекають за полярним колом судно, яке має доправити їх до Європи. Судно ходить рідко. Умови на ньому дещо кращі від тих, що були в бараках. І ті, кому поталанило, вирушають у плавання крижаним морем, ризикуючи зіштовхнутися з підводним човном, якими кишать ці води. Заходів безпеки практично ніяких. На морській базі Мурманська немає міноносця. Охорона складається з тихохідних траулерів, що роблять не більш восьми чи дев’яти вузлів на годину й не можуть ефективно боротись із сучасними підводними човнами, які нишпорять навколо. Додамо ще, що судна не можуть навіть скористатися покровом темряви, щоб вийти у відкрите море. У цю пору року тут білі ночі, тож ви перебуваєте під прицілом німецьких гармат цілодобово. <...>
Сьогодні пішов сніг. Крижаний вітер розбурхує фіорд, мете по сумовитих берегах і голих вулицях Мурманська, проймає нас аж до кісток. Тремтячи, ми бредемо вздовж залізничної колії, долаючи тисячу перешкод. Біженці жахливо кашляють. Ослаблені таким життям, вони не можуть боротися з бронхітом і запаленням легень. Майже щодня хтось помирає. З’явилися кір і віспа, у багатьох від харчування консервами, холоду й сирості вже починається цинга.
Наш від’їзд проблематичний... Раніше російське каботажне судно здійснювало регулярні рейси до норвезького острова Вардьо. Судно ходило раз на тиждень. Від Вардьо до Мурманська у Польській затоці вісімдесят морських миль. У Вардьо можна було пересісти на норвезьке судно, яке доправляло вас через мереживо фіордів до Нарвіка (пов’язаного залізницею зі Стокгольмом) чи до Тронхейма (пароплавна лінія до Христіа- нії). Однак місяць тому наскочили німецькі підводні човни й навели жах на ці похмурі береги. У територіальних водах Росії вони обстріляли та потопили те саме маленьке каботажне суд- но, убивши двох пасажирів і поранивши трьох. Вони знищили також два десятки норвезьких і російських рибальських човнів. Тепер усі бояться вийти в море. Маршрут до Вардьо припинив своє існування».
Потім тижнем пізніше:
«Ми нарешті відпливаємо. Адмірал (англійський. — Прим. авт.) Кемп надіслав за деякими з нас траулер, озброєний для боротьби з підводними човнами. Це маленьке судно водотоннажністю вісімдесят тонн доставить нас до Вардьо за дванадцять годин... Сьогодні ввечері ми залишимо нарешті цей огидний Мурманськ, хоча втратили надію звідси вибратися...
Чи є на світі місце, сумовитіше за Вардьо? Маленький кам’я-нистий острів, голий, без жодної рослинності. Стверджують, що два хирлявих дерева все ж таки ростуть в огорожі фортеці, яка нібито й була побудована для охорони цих дерев, найбільш коштовного й рідкісного скарбу, яким може похвалитися убогий Вардьо.
Будинки, що притулились один до одного, утворюють єдину вулицю Вардьо. Два порти, на півдні й на півночі, розділені вузькою смужкою землі. Там ховаються численні флотилії рибальських човнів, оскільки населення Вардьо становлять переважно рибалки, які живуть за рахунок торгівлі рибою.
У порту стоять на палях сараї, де обробляють рибу. Навколо нагромаджуються гори тріски, купи маленьких плямистих, як пантери, акул, тисячі голів оселедця. Чоловіки та жінки все це патрають, чистять і солять. Тисячі кілків на скелях — ось єдиний пейзаж цього острова. На них сушиться риба, яку потім у бочках надсилають на південь Норвегії й до Європи.
Над Вардьо нависає густий смердючий дух, який не може розігнати навіть найпотужніший вітер. Цей запах просякає землю, дерев’яні стіни будинків, він липне до вас, його неможливо позбутися. Ви відчуваєте його цілодобово... У Вардьо тхне лише сушеною рибою й трісковим жиром.
Наше перебування у Вардьо припадає на ту пору роки, коли тут панує полярний день. Але не думайте, що Вардьо купається в сонячних променях. На краю арктичних земель між сірим морем і чорними скелями Вардьо ховається під похмурими хмарами, що затягують бліде північне небо. І холодно тут цілісінький рік...
У Вардьо ми залишаємося лише на один день. Сьогодні зрання ми вантажимося на пароплав “Король Гаральд”, який довезе нас до Нарвіка за три доби прибережного плавання. Тут ми будемо жити в комфорті, про який уже давно забули...»
Ця розповідь дає змогу уявити, яка тяжка подорож випала на долю моєї бідолашної Маргаріт. Свою розповідь вона продовжує так:
«Я привезла з Петрограда два чеки, один на Банк Швеції, а інший — на касу французьких біженців у Варні, а також п’ять тисяч царських рублів готівкою і тисячу марок. Це все, що вдалося вторгувати від продажу дитячого ліжечка, моїх хутр, суконь, взуття й усього іншого перед тим, як залізти в багажний вагон і влягтися на солому. Після приїзду я віддала М.Т. усе це, а також коробку з коштовностями, подарованими йому мною. Цю коробку його мати повернула мені в день від’їзду. М.Т. найняв для нас дві кімнати в готелі “Британія”, одну для нашої маленької донечки та її гувернантки, а другу для мене».
- 7-
Перенесені випробування, звісна річ, не могли не позначитися на здоров’ї Маргаріт. Після приїзду їй довелося провести шістнадцять днів у клініці Тронхейма. У маленької ж Мішет виявилася жахлива шкірна хвороба. Вона була викликана, найімовірніше, кишковою інфекцією, яку маля підхопило в антисанітарних умовах під час подорожі через Мурманськ, і протривала шістнадцять місяців.
Як я й обіцяв у в’язниці, ми з моєю коханою негайно побралися.
Але продовжимо читати щоденники Маргаріт:
«Він (мій дід. — Прим, авт.) у той же день повідомив мені, що має намір укласти наш шлюб якомога швидше, щоб наприкінці липня відплисти на пароплаві “Бергенсфйорд” до Америки: він хотів зустрітися з президентом Вільсоном, а також потрапити до Владивостока. Я ж з дочкою поїду до Франції. <...>
Коли я одужала, ми перебралися до Хрис- тіанії, а звідти — до Нарвіка, де я приймала ванни. Після цього я вже остаточно оду-жала.
Возз’єднана родина: Михайло, Маргаріт, Міиіет
У липні ми одружилися в Христіанії. У той самий день разом із капітаном Бертоном і його дружиною ми відправилися подивитися на “Бергенсфйорд”, що мав відвезти мого чоловіка. Однак Америка не видала йому візи. Тоді він звернувся із запитом на отримання англійської візи, розраховуючи за десять днів потрапити до Америки через Канаду. Але ці десять днів розтяглися на два місяці. Тож було вирішено, що першими до Лондона відправимося ми з капітаном Бертоном, його дружиною і дітьми, адже в нас були паспорти, і там будемо чекати на мого чоловіка. В Лондоні я дізналася, що Америка для видачі транзитної візи вимагала наявності візи англійської, а Англія — візи американської. Я чекала протягом шести тижнів, а потім одержала листа від мого засмученого чоловіка. Він писав, що міністр Фінлі повідомив його про те, що його уряд “entirely opposed” його в’їзду зараз до Великобританії. “їдьте до Франції, — радив мій чоловік, —
коли ти опинишся у своїй країні, я буду більш-менш спокійний під час моєї поїздки до Росії. За кілька днів я сідаю на пароплав, що направляється до Архангельська”».
Після нашого цивільного одруження 22 липня в мерії Хрис- тіанії, ми сполучилися шлюбом церковним у православній російській церкві Спаса Христового в Стокгольмі, парафіяльна книга якої в другій частині за 1918 рік має такий шлюбний запис за номером два:
«Двадцять дев’яте липня; наречений — Михайло Іванович Терещенко, громадянин Росії, уродженець Києва, православного віросповідання, вік тридцять два роки, перший шлюб; наречена — Жанна Марія Маргаріт Ное, громадянка Франції, уродженка Діжона, віросповідання римо-католицьке, вік тридцять один рік, перший шлюб. Обряд одруження проведений церковним священиком, настоятелем Петром Румянцевим у присутності півчих Михайла Азановського та Жана Баранкеєва. Свідки з боку нареченого: пп. Костянтин Миколайович Гуль- кевич, посланник Росії в Стокгольмі, і Борис Олександрович Нікольський, аташе місії; свідки з боку нареченої: пп. Ежен Наполеон Тібо, міністр Франції, і Федір Лаврентійович Броссе, Генеральний консул Росії».
Гулькевич поділився зі мною своїми надіями на перемогу адмірала Колчака. Той користався підтримкою союзників, добре фінансувався завдяки значним активам у Лондонському банку, що, до речі, перебував під наглядом Гулькевича, і визнав старі російські борги, зокрема ті, які були зроблені Тимчасовим урядом у 1917 році, що я особливо оцінив. Союзні війська, переважно британські, чисельністю п’ятнадцять тисяч осіб висадилися на півночі Росії, в Архангельську та Мурманську, щоб надати підтримку з півночі та разом із Колчаком захопити Москву, що стала на той час новою столицею Росії.
Відмовившись пристати до Добровольчої армії генерала Де- нікіна, що сіяла смерть і руйнування на близькому моєму серцю Дону й у не менш улюбленій Україні, я все-таки не залишав надії взяти участь у розгромі Рад. У мене було три варіанти. Генерал Юденіч у Гельсінкі готував похід на Петроград, про що мені розповів повірений Росії в Христіанії. Граф Пілар фон Ко-
цебу за підтримки переважно американців планував тривалий рейд на захід, від Владивостока крізь увесь Сибір. І нарешті, адмірал Колчак мав намір скупчити сили на півночі й у центрі Росії та йти на нову столицю Рад. Остання операція здавалася мені організованою краще від інших і, на мою думку, мала всі шанси на успіх. Задля її підтримки я перевів кошти, що ще залишились у філії мого старого приватного банку в Загребі, на лондонський рахунок, контрольований Гулькевичем, який обіцяв Генерал Антон Іванович Денікін організувати мені зустріч
із Колчаком, тільки-но з’явиться слушна нагода. Відтак я твердо вирішив відправитися на війну з Радами.
У Норвегії я зі шкури ліз, щоб домогтися візи, яка дозволить мені залишити Скандинавію. З незрозумілої причини Англія, як і Франція, відмовила мені у в’їзній, навіть короткочасній, візі. Але ж я досі був власником будинку в Каннах, передав свою яхту Англії для надання допомоги її солдатам, навіть ризикував у Росії життям і статками, щоб Тимчасовий уряд міг надавати всіляку підтримку союзникам. Проте я мусив визнати очевидне: щойно Ради одразу після приходу до влади підписали сепаратний мир із Німеччиною, жоден міністр Тимчасового уряду нічого не міг зробити для союзників і втратив у їхніх очах усіляку привабливість. Жертви, принесені демократичною Росією в 1917 році, негайно були забуті як французами, так і англійцями.
Навпаки, мірою розвитку подій на фронтах громадянської війни в Росії багато західних державних діячів починали схиля
тися до думки, що Ленін може залишитися при владі надовго, тому занадто активно виступати проти нього нерозумно. Біль-шовицькі ж дипломатичні місії, створені на початку 1918 року в Христіанії, Стокгольмі та Копенгагені, дали зрозуміти західній владі, що ленінська дипломатія навряд чи схвально поставиться до видачі колишньому міністрові Терещенку візи, яка дозволить йому виїхати з Норвегії.
Ось у чому, поза сумнівом, полягала причина всіляких ухилянь послів і консулів, котрі були одностайними тільки в одному: не видати мені виїзної візи. Навіть якби союзники продовжували свої спроби скинути нову владу, то видача Терещенка ленінським катам не надто вплинула б на перебіг історії, але могла б допомогти налагодити контакти з першими радянськими дипломатами за кордоном у тому разі, якщо цього ніяк не вдасться уникнути.
Не маючи змоги переговорити з президентом Вільсоном, якого я хотів застерегти від будь-яких спроб установити контакти з більшовиками в Росії, я зробив 10 липня в Стокгольмі заяву, яку було опубліковано в газеті «Нью-Йорк Тайме» 11 липня 1918 року:
«ТЕРЕЩЕНКО РАДИТЬ НЕ НАДАВАТИ ДОПОМОГИ ЧЕРВОНИМ
Колишній міністр закордонних справ в уряді Керенського стверджує, що червоні виконують за Німеччину її роботу.
Терещенко-молодший, власник знаменитих київських цукрових підприємств, заснованих його батьком, і колишній міністр закордонних справ у Кабінеті Керенського, в якому він був наймолодшим членом уряду, перервав своє тривале мовчання. Уперше після того, як він утік із Росії до Скандинавії від ленінської революції, Терещенко активно застерігає проти будь-якого визнання чи співпраці з більшовиками.
Як переконаний соціаліст-революціонер Терещенко рішуче заявив, що більшовизм як чинник удосконалення суспільства нічого не значить.
“Богом для більшовиків є груба сила. У Росії й усього світу лише два вороги — більшовизм і німці. Під практичним кутом зору відмова від співпраці з більшовицькими лідерами
TERESTCHENKO WARNS AGAINST HELPING REDS
Kerenskys Former Foreign Min-ister Says That They Are Doing Germany's Work.
Copyright, 1918. by The Chicago Tribune Company,
STOCKHOLM, July 10.—Young Terest- chenko, the heir to the great Kiev Sugar Works, founded by his father, and Kerensky's Foreign Minister, In whose cabinet he was the youngest member, breaks his long-maintained silence for the first time since he fled from Russia to Scandinavia upon the outbreak of the Lentne revolution by passionately warning against any recognition or co-operation with Bolshevism.
Tereatchenko originally was a Socialist Revolutionist; but he emphatically declares that Bolshevism means nothing as a factor In the social amelioration.
" Brute force Is the Bolshevikl god,” he-said. "Russia and the whole world have only two enemies—Bolshevism and the (Hermans. Practically speaking, no co-operation with Bolshevist leaders is worth while because they cannot create, an army. Their present armed service is only sufflolent for indifferent police work In two cities.
" Morally speaking1, any co-operation with them Is worse than useless, because they’ are mad with ambition and greed for gold.
" Sixteen months of revolution have passed, including seven months of Bolshevism And who has been benefited by Bolshevism? The Russian army? No. It is disorganized. The working classes? No. All labor is dormant or la plunged Into a severe economio struggle. The peasants? No. For the worthless money causes a frightful situation for the peasant, who- is thereby Induced to fight for a strong govern-ment.
" Has socialism in general been benefited? No. For socialism's turncoatlng has weakened the Socialist cause in Entente countries. In the countries fighting the Entente schism has arisen. The voices of the Independent Socialists are less heeded than ever. The Socialists are losing their strength In- the German Parliament, while In France reactionary tendencies arise. Bolshevism has dealt socialism a fatal blow everywhere.,
" Germany alone has benefited by Bolshevism. Lenine and Trotzky reign in Moscow, 'solely through Germany, which knows It Is easy to overthrow them but does not do so because' she realizes, thanks to Bolshevism, that she does not need an arrny m Russia. The Bolshevikl have served her purpose far better than she herself could do. Germany will never permit Russia to be organized until a general peace 1s enforced.
" Therefore, I trust my warnings may be heeded by all who believe that Russia will be saved by Bolshevism. Every telegram from Wilson to these usurpers, who are Russian neither in origin nor spirit, and every effort to. co-operate with them is a mistake. They betrayed the Finnish Reds; whom they urged to revolt. In the Ukraine they betrayed all who were assisting them. They are ready to betray everybody. Every assistance that Russia gives them will ultimately be taken Into account by Russia's real friends, and will weaken the Allies' sympathy and confidence."
As a domestic policy leading to Russia's rehabilitation, Terestchenko favors the formation of a national league uniting monarchists and Republicans except the Zlmmerwaldlst Socialists.
Simultaneously with the Terestchenko declaration comes that of the Swedish Hoclallst. Dr. Hannes Skoeld, who says, after extended Russian observations:
" The Germans. Japanese, and famine are factors that must be reckoned with. The last named is the least dangerous. As for the Germans, they will let the Bolshevikl alone so long as they are occupied on the west front, because they fear that the successors to the Bol-shevikl would be friendly to the Entente."
£br iirtu JJork ©meg
Published: July 11, 1918 Copyright © The New York Times
Текст із «Нью-Йорк Таймс»
виправдана, позаяк вони не можуть створити армію. Наявні в них збройні формування здатні тільки так-сяк виконувати поліцейські функції у двох містах, — заявив він. — 3 погляду моралі будь-яка співпраця з ними марна, оскільки вони схиблені на честолюбстві й жазі золота.
Минуло шістнадцять місяців після революції, зокрема сім місяців влади більшовиків. І хто виграв від більшовизму? Російська армія? Ні, вона дезорганізована. Робітничий клас? Ні, усі робітники перебувають у сплячці чи втягнені в запеклу економічну боротьбу. Селяни? Ні, оскільки знецінені гроші створюють загрозливу ситуацію для селян, спонукаючи їх боротися за сильний уряд.
А чи виграв хоч би що соціалізм? Ні, оскільки соціалістичне ренегатство послабило саму ідею соціалізму в країнах Антанти. У країнах, що воюють з Антантою, трапився розкол. До голосів незалежних соціалістів прислухаються менше, ніж будь-коли. Соціалісти втрачають вплив у німецькому парламенті, тоді як у Франції спостерігаються реакційні тенденції. Більшовизм повсюдно завдав соціалізмові смертельного удару.
Лише Німеччина виграла від більшовизму. Ленін і Троць- кий правлять у Москві тільки завдяки Німеччині, яка добре усвідомлює, наскільки легко їх скинути, але не робить цього, бо розуміє, що завдяки більшовизму їй не потрібно утримувати в Росії армію. Більшовики прислужилися цілям Німеччини набагато краще, ніж вона сама могла б це зробити. Німеччина не допустить наведення порядку в Росії доти, доки не буде встановлений загальний мир.
Тому я переконаний, що мої застереження мають почути ті, хто вважає, начебто Росію можуть врятувати більшовики. Будь- яка телеграма Вільсона цим узурпаторам, що не є росіянами ні за народженням, ні за духом, будь-яка спроба співпраці з ними стануть фатальною помилкою. Вони зрадили червоних фінів, яких спровокували на революцію. В Україні вони зрадили тих, хто їм допомагав. Вони ладні зрадити всіх. Будь-яка допомога Америки зрештою буде взята до уваги справжніми друзями Росії й призведе до підриву довіри з боку союзників”.
За правильну внутрішню політику, покликану привести до відновлення Росії, Терещенко вважає створення національної ліги, що поєднає монархістів і республіканців, за винятком циммервальдських соціалістів».
У такий спосіб через пресу я намагався застерегти весь світ від будь-якої співпраці, ба навіть просто офіційного визнання нових керманичів Росії. Я залюбки висловив би свої переконання президентові Вільсонові особисто, але мені відверто перешкоджали, не дозволяючи полишити Норвегію. Однак я не міг постійно перебувати в ролі жертви й чекати, коли завітають більшовики, щоб мене спровадити на той світ. І я вирішив знову втрутитися в боротьбу — боротьбу за ті ж таки демократичні ідеали, намагаючись врятувати мою батьківщину — Росію.
Я оббивав пороги різних консульств, офіційно одружився, писав статті в різні видання, навіть у «Нью-Йорк Тайме». Інакше кажучи, я не ховався. Ленін, схоже, знав про моє перебування в Скандинавії й зробив усе, щоб я в ній застряг остаточно, становлячи собою легку здобич для його катів. Я не міг розповісти про це Маргаріт, яка й без того вже перенесла стільки поневірянь, аби зайвий раз її не хвилювати. Але я відчув полегшення, коли 26 серпня 1918 року вона виїхала з Норвегії і я дізнався, що вона щасливо добулася спершу до Англії, а тоді й до Франції.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |