и абстрагованість, схематичність, неточність статті»2;
) зосередження лише на внутріпсихічних причинах,
Підмогильний В. Іван Нечуй-Левицький. Спроба психоана-•"ми творчості... — С. 280.
Хоя рл*н Є- Знов про фройдизм та мистецтво. // История пси-ианализа в Украине. — Харьков, 1996. — С. 277.
334 г-e -й?,...•;• Психоаналіз і літературознаас
яких недостатньо для пояснення усіх виявів письменника. Загалом психоаналітику Перлін надто однобічною, суб'єктивістською, якій для овно ти не вистачає об'єктивного (соціологічного) підходу Так, зокрема, ворожі почуття Нечуя-Левицького до російського письменництва варто пояснювати «не тільки наявністю Едіпового комплексу, а також певними соціяльними впливами»1.
Статті Перліна «Фройдизм і марксизм», «Знов про фройдизм та мистецтво» стосувалися можливості продуктивних відносин між психоаналізом і марксизмом. Це було свідченням того, що нові тенденції, які зароджувалися в критиці, — фрейдистська та марксистська (соціологічна) — спершу співіснували мирно. Адже фройдівські ідеї на той час активно проникали у психотерапію, в літературу, аналітичні дослідження. Як зауважувала С. Павличко, це було «пов'язано з симпатією до фройдизму Льва Троцького та деяких його прибічників. 1924 р. в харківському видавництві «Космос» з'являється російськомовна праця Георгія Маліса «Психоаналіз комунізму», яка стає психоаналітичним обґрунтуванням побудови комунізму. Вона була жорстоко розкритикована представниками ортодоксальної лінії марксизму. Шанс для розвитку марксофройдиз-му, який на Заході з'явився тільки в 60-х роках (Еріх Фромм, Герберт Маркузе), був утрачений»2.
У другій половині 20-х років XX ст. почався наступ на психоаналіз як буржуазну науку. Тому перші спроби психоаналітичного літературознавства, як і перші продуктивні спроби поєднати марксизм і психоаналіз, залишилися невдалими. Противниками фройдизму стали ортодоксальні марксисти. З різкою критикою психоаналізу, який «замкнув мистецтво у сексуальну клітку», виступив Степан Гаєвський у статті «Фрайдизм У літературознавстві» (1926). Згодом критиці були підДа~ ні будь-які відступи від соціологічного методу. Гаєвський знайшов вади і в російській формальній школі-На основі вульгаризованого марксизму формувався панівний у радянській науці ідеологічний напрям дослід ження («соціалістичний реалізм»). Психоаналіз як р°3
'Перлін Є. Знов про фройдизм та мистецтво... — С. 277. 2Павличко С. Дискурс модернізму в українській літера рі... — С. 256.
Психоаналіз та українське літературознавство 335
ок індивідуальної свідомості, осмислення себе і сво-ї ситуації у світі, позбавлення різноманітних ілюзій, ІЬантазмів був несумісний з тоталітаризмом, що ґрунтувався на нехтуванні індивідуальністю, розгортанні громадянського інфантилізму.
Відзначаючи особливості вульгаризованого марксизму, Фройд зауважив, що теоретичний марксизм, розвинувшись у формі російського більшовизму, набув енергії, єдності та винятковості окремого світогляду і став подібним до того, що поборов. Він спирався на науку і техніку, проте встановив заборону мислити, не менш жорстоку, ніж релігійні заборони. «Критичне вивчення марксистської теорії заборонене, за сумніви в її правильності переслідують не менш люто, як колись переслідувала за єресі католицька церква. Замість Біблії і Корану тепер Марксові праці визнано за джерело одкровень, хоча вони аж ніяк не вільніші від суперечностей і неясних місць, ніж обидві давніші священні книги.
Попри те, що практичний марксизм немилосердно викорінив усі ідеалістичні системи та ілюзії, він сам перетворився на ілюзію, не менш сумнівну і безпідставну, ніж усі попередні»1.
Сучасна психоаналітична розмова про тоталітаризм означає передусім виявлення, за словами Павличко, «дискурсу неврозів, страхів, божевіль, які в різний час пережили різні діячі української культури», феномену українського страху, українських «людей зі страху». Матеріалом для такого проблемного поля можуть стати позначені невротичною тривожністю тексти початку, середини і кінця століття (Т. Осьмачки, М. Хвильового, П. Тичини, Р. Андріяшика, Г. Тютюнника, О. Ульянен-ка, Є. Пашковського та ін.).
Психоаналітичні студії у посттоталітарній Україні
Нова хвиля критичного інтересу до психоаналізу
вйникла в постсталінську добу, за лібералізації тоталі-
аРного режиму. Однак стосувалося це не розвитку
СИх°аналітичної теорії, а відмежування психології як
g Донської дисципліни від «буржуазного» психоаналі-
У• Фундатор української історико-психологічної науки
Фройд 3. Лекція 35. Про світогляд... — С. 652.
336 Ойт,:«««: Психоаналіз і літературознавст
Володимир Роменець (1926—1998) оцінював фройдів ську інтерпретаційну теорію як таку, що ігнорує об'єктивну (соціальну) реальність та зосереджується винятково на суб'єктивізмі (індивідуальних несвідомих конфліктах). Він зазначав, що складається враження, ніби психоаналіз має якийсь «каталог сексуальних символів», які в усі часи і для всіх народів залишаються незмінними, що «варто у спосіб снотлумачника знайти відповідні символи у творчості того або іншого художника, щоб на їхній основі відновити Едіпів комплекс, схильність до підглядання тощо. Виникає думка, ніби кожна людина в найскладніших і найважливіших формах її діяльності змушена тільки знову і знову переживати свою інфантильність. Таким чином, найвищі прояви творчості виявляються фіксованими на далекому минулому. За такою концепцією людина стає рабом свого раннього дитинства»1. Радикальне неприйняття психоаналізу було продиктовано також тоталітарною традицією: суспільною цінністю колективізму (соціальності людини), опозицією до індивідуалізму, що й заважало ставитися до нього з науковою серйозністю.
Лише на етапі розпаду радянського тоталітаризму виникла серйозна спроба інтегрувати фройдизм з літературознавчою наукою. Зацікавилась психоаналізом передусім феміністична літературна критика. Однією з перших у посттоталітарній Україні серйозно і проблематично зверталася до психоаналітики Соломія Павличко (1958—1999).
У книзі «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997) вона запровадила в українську літературну теорію аналіз сексуальності, маргінальної сексуальної ідентичності, що було символічним викликом патріархальному канону. За об'єкт аналізу було взято контро-верзійні (суперечливі, провокативні) тексти. Оскільки органічною рисою народницької патріархальної моделі була асексуальність, всупереч їй значущими моментами аналітики Павличко стала жіноча і чоловіча сексу; альність. На противагу патріархальному канону на чолі модерністської епохи поставлено жіночі постаті -~~ О. Кобилянської та Лесі Українки. Аналіз листування двох письменниць розгортає міркування українського модерніста Ігоря Костецького про «небувалий ще в у&~ раїнській мові літературний факт кохання двох ясі"
'Роменець В. А. Психологія творчості. — К., 2001. — С. 24
Пс
ихоаналіз та українське літературознавство
ок»1. С. Павличко назвала текст листування втіленою мові «лесбійською фантазією». У такий спосіб, за словами Т. Гундорової, вона «відкрила двері для розмови про дискурс жіночої сексуальності в українській літера-
турі»2-....
Аналіз літературного вираження чоловічої сексу-
альності з «очевидним гомосексуальним підтекстом» з'явився в дослідженні Павличко творчості Віктора Петрова-Домонтовича (1894 — 1969). Розглядаючи подані в його романах історії чоловіків, вона дійшла висновку, що всі вони «оповідають про кризу традиційної маскулінності». В історії українського модернізму, на її думку, «Петров виявився першим (і поки останнім) серед чоловіків, хто, хоч і в замаскованому вигляді, поставив в українському контексті питання любові двох чоловіків»3. Попри художню майстерність (роман «Доктор Серафікус») вона віднайшла у Петрова-Домонтовича вияв наукового інтересу до гомосексуальної проблеми у праці «Особа Сковороди». Згодом аналіз чоловічої нетипової сексуальності дослідниця продовжила в аналізі біографії і творчості всесвітньо відомого вче-ного-сходознавця, поета і прозаїка Агатангела Кримського (1871— 1942).
Психоаналітичне тлумачення творчості Кримського
Про послідовну зацікавленість психоаналізом свідчить остання книга Павличко «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського» (2000). Якщо раніше вона позначала різні місця, придатні для психоаналітичних досліджень, то цього ра-3У «розкопки» зроблені в одному місці. Психопатичний компонент як плідний формотворчий нерв прози Кримського було розглянуто в попередніх дослідженнях укра-Шського модернізму, оскільки естетичний прояв невро-тичності є характерною ознакою модернізму. «У багатьох літературах невроз перетворився на майже вимогу, Необхідну рису модерності, — зазначала Павличко. —
І,,Костецький І. Стефан Георге: особистість, доба, спадщина. // ЛУР2єр Кривбасу. — 2001. — Ч. 144. — С. 121. -и•.-.
діундорова Т. Femina melancholica... — С. 48. • "і
If Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. «•-, 1999. - с. 226-227. х>
338 '..ята 'ьиї;>ф Психоаналіз і літературознавс
Невроз — частина декадансу, самої новітньої цивіліз ції. Особливо це стосується французької літератури на якийсь час «нервове» стало синонімом «естетич'но-го»1. Проектуючи «невротичну» проблему в простір ук_ раїнської літератури, вона знову підкреслила, що неврози тут, як правило, приховуються, не проглядаються так явно, як у західноєвропейських. Більшість невротичних митців не робить зі своєї слабості художньої прикмети, намагається контролювати її і, по можливості, приховувати. Неврозами, на її думку, були позначені життя і творчість Лесі Українки й Ольги Кобилян-ської, Франка й Коцюбинського; а «українські письменники "божеволіли" з тих самих причин, що й їхні французькі колеги. Найбільшим патогенним фактором було суспільство, яке внеможливлювало вільну творчість митця, ставило його в рамки різноманітних "табу". Убивчими були конвенції приватного життя. Хоча поза сумнівом і той факт, що масштаби неволі в українській літературі й самої української літератури перевершують усе на цей час відоме в Європі»2.
Невротичність, а власне кульмінаційна форма її прояву — божевілля приваблювало Павличко тому, що воно є особливим знанням, яке дає змогу проникнути в глибини людської душі. Психічний конфлікт визнано головним стильовим і формотворчим фактором ранньої творчості Кримського: «Молодий автор цілком спонтанно виробив невротичний, іронічний стиль, переривчастий наратив і нарешті створив героя, цілком зануреного у свої переживання, почуття, думки та нерви. Герої Кримського, як і він сам, — люди з надламаною, хворобливою психікою, їх роздирають пристрасті. Слабкі нерви спричиняють приступи неврозу чи істерії»3- Однак ця «невротична» творчість не проявилася в літературі повною мірою, а була пригнічена самим автором. Залучаючи психоаналіз, Павличко прагнула витягти на поверхню пригнічену невротичність, вдаючись до розгляду контроверзійних текстів — поетичної збірки «Пальмове гілля» та роману «Андрій Лаговський». як* залишилися за межами українського літературного ка" нону. О. Грушевський, однак, назвав Кримського одни
'Павличко С. Націоналізм, сексуальність, Складний світ Агатангела Кримського. — К., 2000. — С. 2Тамсамо.—С. 63. *мг,І.- -.^.л^: •.','».:• '• • '
3Там само. — С. 57.,..'••.,
Психоаналіз та українське літературознавство 339
із перших українських письменників, хто «обмалював докладно і рельєфно психіку нервовохворих людей».
Аналіз сексуальності Кримського зумовив висновок про його гомосексуальність, боротьба з якою викликала глибокий невроз. Проекцією цієї проблеми витлумачується герой роману «Андрій Лаговський»: «Герой Кримського має зректися себе, своїх бажань, свого права на свободу, і саме це зречення, а не контроверсійна сексуальність, стає причиною тяжкого неврозу як Кримського, так і Лаговського»1. Зречення власної сексуальності, тобто власної природи чуттєвості спричинило, на її думку, творчий провал Кримського. У цьому твердженні Павличко теж враховувала логіку психо-" аналізу, вважаючи сексуальну енергію джерелом творчості, пізнання в цілому: коли програє Ерос, програє і Логос. Прочитання через психоаналіз творчої незреалі-зованості Кримського дало змогу зробити висновок, що він міг стати в українській літературі таким письмени-ком, як Андре Жід у французькій. У них була навіть однакова пристрасть — зображувати пробудження «неприродного» сексуального потягу. Однак якщо ця тема привела Жід а до переосмислення поняття «природа», усвідомлення того, «що не буває "природного" і "неприродного" гріха», то Кримський «зациклюється на метафорі "неприродності", потрапляє у власноруч розбудований лабіринт, з якого не може вибратися. Його боротьба на сексуальному рівні не минає марно — з інтимної сфери (де немає свободи, є лише страх перед нетиповою сексуальністю) переходить на творчу і розгортається «на багатьох фронтах», перешкоджаючи цілісній самореалізації. Саме це спричинило зречення Кримським літературного покликання, як і непристойного тілесного бажання.
Для вмотивування негативної сексуалізації ранньої поезії Кримського Павличко віднайшла екстравагантний аргумент (йдеться «про фізіологічну, езотеричну потребу писати», про поезію як замінник еротичної насолоди) — шокуючу і малоромантичну, за її словами, Дентифікацію, згідно з якою поет ототожнюється з пінкою, а його поетичні акти — з місячними.
Гіпотетичне пояснення Павличко творчої незреалі-
ованості талановитої мистецької особистості Крим-
кого вступає у конфлікт з теорією Фройда, якому бу-
С -Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм... —
340 <w-••;-,•-•.-•'•'•'•• -Психоаналіз і літературознавств
ло адресовано цю іронію: «Із "целібатом", аскетизмом зреченням сексуальності вмирає літературне покликання, закінчується творчість. Ця творчість являла собою спробу самопояснення і автопсихотерапії. Сеанс завершено. Фройд був би задоволений: фатальні пристрасті поборено, роман дописано. Залишився хіба що заповіт значно трагічніший за «Заповіт» Шевченка:
Без молитви шпурніть мого трупа...»1
Отже, Павличко, не маючи упередження щодо гомосексуалізму, не прийняла й психотерапевтичної концепції Фройда — приборкування світу природних інстинктів. Феміністична розкутість налаштовує на визнання права природної сексуальності на естетичне вираження, її психоаналітиці притаманна радикальна звільнюваль-на позиція, тому порушуються раніше не названі в українських студіях проблеми: невротичні душевні розлади, божевілля, нетипова сексуальність тощо.
Шокуючим для традиційного мислення є також психоаналітичне пояснення фанатичного патріотизму Кримського, в родині якого не було українських коренів: «Ще одна тема: українство як форма неврозу, майже божевілля. Любов до українства в усіх випадках ненормальна, психопатична. Про свою не зовсім нормальну любов до України Кримський признавався Грінченкові: "Ми маємо (надто на Сході) приклади, що містики цілком закохуються в свого Бога, наче в любку; оте саме було зо мною (тим більше що я маю тропіки хору фантазію). "Україна" мені навіть снилася. Я був тоді патріот до фанатизма... Але ні, ці слова дуже слабі, щоб виразити мої тодішні почування! Це було якесь містичне кохання...". Герой "Psychopathia natio-nalis" так само любить все українське до хворобливості. Українська пісня, почута на курському вокзалі» провокує у нього сльози і нервовий приступ. Власне патріотизм такого роду викликає скоріше співчуття, ніж симпатію чи розуміння»2.
Ідеологія, пов'язана з психоаналітичним тлумаченням Павличко творчості Кримського означала утвердження такої авангардної критики, яка руйнує каноН, виносячи у центр дослідження маргінальні феномени-сексуальність, гомосексуальність, психопатію тощо-
'Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм--С. 150.
Там само. — С. 58.
Психоаналіз та українське літературознавство 34S
Психоаналітичний та психопатичний дискурс >$hi * української літератури в дослідженні Павличко *
У ДРУге перероблене і доповнене видання «Дискурс модернізму в українській літературі» (1999) Павличко помістила розділ, що засвідчив особливу зацікавленість психоаналізом як складовою рефлексії загального модерністського моделювання світу (радикально дистан-ційованого від класичного типу осмислення). Розділ має провокативну назву «Ще один сюжет. Психопатичний/психоаналітичний дискурс як компонент української модерності». Йдеться передусім про розгортання невротичної психології в українській літературі. «Неврози, навіть божевілля, вперше з'явилися на сторінках українських літературних творів, — зазначила Павличко. — Божевільна людина, або, точніше, людина, яка стоїть на межі двох світів — "розумного" і "нерозумного" — не просто дедалі частіше привертає увагу письменників. Саме цей образ стає метафорою особистості нового модерного часу, а психоаналіз — способом пізнання цієї особистості»1. Зосередившись на тісно пов'язаних способах моделювання модерного світу — психопатичному (художнє моделювання) та психоаналітичному (інтелектуальне моделювання), вона стверджувала, що невроз став феноменом культури порубіжжя: «невротичними спазмами» дихав сам час європейської культури на межі століть, що означало зміну світу, злам традиційних культурних моделей тощо. До психопатичної форми вираження (станів невротичної розтриво-женості і психічних розладів) Павличко зараховувала передусім прозу Кримського, Кобилянської, драматургію Лесі Українки, збірку «Зів'яле листя» Франка то-Що. Вона акцентувала на різних порушеннях психічних структур, що провокують пізнавальні акти. Так, в * Одержимій» Лесі Українки увагу було зосереджено на психотизації любовного почуття, що є жіночим втіленням фанатичного любовного бажання як потреби са-мопізнання: «Любов Міріям до Месії божевільна. Ця любов жертовна, навіть самовбивча, адже головна її ме-^ ~~ принести себе в жертву, вмерти за коханого. Ця лю-°°в до нього є водночас зреченням від себе і ненавистю до себе. Почуття приреченості і бажання смерті Міріям маїс І <?авличк° С. Дискурс модернізму в українській літературі. — л-> 1999. — С. 237.
342 йзт;>№> Психоаналіз і літературознавств
ють пробудити духовно мертвих. Тому її божевілля не таке вже й божевільне, ірраціональне, скоріше воно має бути продовженням класичної традиції короля Ліра. Це одержимість людини, манія якої допомагає їй прозріти істину»1.
Якщо традиціоналіст Франко засуджував «істеричні» настрої молодих модерністів, то Павличко вивела цей маргінальний дискурс на поверхню нового осмислення, вважаючи, що невротичність е важливою ознакою модерного часу і тому потребує особливої уваги. Неабиякий її дослідницький інтерес викликала збірка «Зів'яле листя» як психобіографічний поетичний документ, що прислужився «до моди на неврози, а також до того, що самогубці, божевільні, причинні, "люнатики" запанували в поезії зламу віків»2. Загалом Павличко покладала великі надії на «психопатичну» літературу та психоаналіз як способи пізнання, про що свідчить її стаття «Сто років без Фройда» (1998). У ній дослідниця виразила сподівання на психоаналітичну революцію в Україні на сучасному порубіжжі.
Ставлячись до психоаналітичної провокації як до способу підриву патріархального культурного канону, вона шкодувала, що Балей «уникнув глибинного, власне фройдівського розгляду проблеми сексуальності — головного причинного поля всіх учинків та мотивів»3. Критично оцінено і дослідження Халецького, який також не завершив аналіз Шевченкової сексуальності: «Як психоаналітики-професіонали вони обоє добре знали, що будь-яка, навіть "нульова"... сексуальність, має свої причини. Однак вони не ризикували їх розглядати чи навіть побіжно заторкувати. Шевченкова роль пророка, ікони, святого передбачає асексуальність особистості. Він є чистий і непорочний, як і належить святому. Порушувати табу в цьому напрямі було небезпечно як у 1916 p., так і в 1926-му, залишається так і сьогодні. Хоча не дивно, що саме Шевченко викликав інтерес психоаналітиків. Це сталося не тому, що він найбільший український письменник, а тому, що його образ, а також його життя і творчість провокували (і провокують) до такого аналізу»4. Отже, йдеться про бажання
1Павличко С. Дискурс модернізму... — С. 245. v'-r /3^!і
2Там само. — С. 240.
Там само. — С. 253. уме, н * ffltr "н •DI < о. t»
Там само. — С. 260.,
оаналіз та українське літературознавство
Пси*
аналітика розпочати розмову про психопатичність, з допомогою фройдизму розгорнути модерністське переосмислення української літератури.
Ставлення Павличко до фройдизму як ґрунту, на якому можна розвинути нетрадиційну, модерністську рефлексію (спрямовану на моделювання постпатріар-хального світу), аналогічне її ставленню до аналітика-модерніста Петрова-Домонтовича, створення образу якого може бути своєрідним ключем до розуміння позиції самої дослідниці. Вона зазначала, що Петрова цікавить психологія, екстравагантні типи письменників, вчених, до яких належали, зокрема, Костомаров і Куліш. Біографії обох давали підстави для психоаналітичного дослідження, їхня «не зовсім нормальна» сексуальність «розуміється як ключ до пояснення поведінки, психіки, неврозів, творів, одне слово, функціонує в класичній фройдистській ролі»1. У своїх дослідженнях Павличко теж виявляла зацікавленість екстравагантними типами письменників, сексуальністю, яка не відповідає загальній нормі (жіноча і чоловіча гомосексуальність стає одним з об'єктів її досліджень). Вона прагнула через нетипову сексуальність прочитати «невротичних» класиків української літератури і саму літературу, щоб у такий спосіб деконструювати, зсунути традиційний літературний канон. Тому в романі Петрова-Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» було виокремлено насамперед «психіатрично-психоаналітичний» сюжет, артикульова-но ритми «психопатичного» мовлення в творчості пізніх модерністів, зокрема, Хвильового: «Микола Хвильовий як письменник і особистість упродовж 20-х років пережив світоглядну кризу, яка поставила його на межу постійного душевного зриву. Неврастенія, душевна криза, Психічна хвороба, ненормальність, істерія — цими словами визначаються лейтмотиви його прози»2. Аналізуючи психопатичну образність у його творах, Павличко вважала) Що комуністичний фанатизм став специфічною формою авторської невротичності, яка виявилась як нервове збудження, маніакальна піднесеність, депресивність Із страхітливими видіннями тощо. Соціальний фанатизм як новоромантичний революційний потяг у «загірну комуну» дістав загалом таке психоаналітичне тлума-
2Павличко С. Дискурс модернізму... — С. 262.,,,
Там само. — С. 269. H,-; s,
344 оІлсшг-.Htoq- Психоаналіз і літературознавство
чення: «"Божевільна віра" означає надмірність аж до абсурду. Ірраціональність, алогічність цього почуття... має всі ознаки божевілля. Ця віра власне є формою божевілля. У цьому визначенні — "божевільна віра" — весь Хвильовий з його "патетичною душею" ("Арабески") та комуністичним фанатизмом»1.
Отже, з допомогою психоаналізу Павличко пов'язувала соціальні зрушення на початку XX ст. із психічними проблемами модерної української людини, одночасно відтворюючи цілісний образ європейської епохи пору-біжжя століть, яку відкрив своїм божевіллям Ніцше. Прочитання символічного божевілля у праці Фуко («Безумство Ніцше — тобто розпад його думки — це те, чим його думка відкривається до модерного світу»), як і тлумачення божевілля, що перестає бути божевіллям завдяки творчому осмисленню, є для Павличко установчим принципом для прочитання українського психопатичного дискурсу.
Аналітичний дискурс Павличко яскраво виявив пост-модерністський інтерес до маргінальних феноменів, які по-різному виявляють кризу традиційної маскулінності. Так, у полі її досліджень з'являється аналіз дискурсу насильства і жорстокості, започаткованого романтиком і найавторитетнішим українським класиком — Т. Шевченком і розгорнутого представниками найновішого літературного покоління (Є. Пашковський, Ю. Андрухо-вич)2. Використовуючи психоаналітичні концепції, дослідниця прямувала логічним для класичного психоаналізу шляхом «приниження» творчої особистості. Недаремно в її міркуваннях простежується тенденція до однобічності: образи великих творчих особистостей оживляються і водночас негативізуються через централізацію епатажного маргінального смислу. Позначений елітаризмом, фемінізмом, нігілізмом, іронічністю, психоаналітикою, дискурс Павличко засвідчив психологію авторки як типово модерністську, однобічну, елітарну, а не психологію, спрямовану до зміцнен-дя духовної традиції. У посттоталітарній Україні свої-
'Павличко С. Дискурс модернізму... — С. 269. Див.: Павличко С. Насильство як метафора (Дискурс насильства в українській літературі). // Павличко С. Теорія літер* тури. — К., 2002. — С. 589—594; Павличко С. Література як помста: образи жорстокості в епоху романтизму. // Павличко Теорія літератури. — К., 2002. — С. 595—609.
ихоаналіз та українське літературознавство 345
працями вона заклала основи феміністичних, генних j тісно пов'язаних з ними психоаналітичних студій- з допомогою психоаналізу прагнула модернізувати сучасну їй українську культурну ситуацію, її науково обґрунтоване, емоційне, динамічне, цілеспрямоване, радикальне і епатажне «письмо» «пробудило» українську літературну ситуацію наприкінці XX ст. Отже, в українській науці вона свідомо виступила як провокатор розщеплення національної цілісності і як особистість, що намагалась утвердити нову модель культурного світотворення.
Пошуки конструктивної психоаналітики
Важливим фактором у становленні посттоталітарно-го літературознавства в Україні стала поява оригінальних психоаналітичних праць вчених діаспори. Так, праця Леоніда Плюща «Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці», видана у США 1986 р., а в Україні — у 2001 p., поєднала структуралістську методологію та юнгівську аналітично-психологічну інтерпретацію. Об'єктом дослідження творчості Шевченка є «співвідношення свідомості й підсвідомості (індивідуально-біографічної та колективно-історичної)». Епіграфом до своєї книги науковець узяв слова Томаса Манна: «...Моя стихія... міт плюс психологія..., бо ж фактично психологія — це засіб вирвати міт з рук фашистських невігласів і переключити його в сферу гуманности...». Провідним інтерпретаційним завданням Плюща було визволення Шевченка за допомогою психології з тоталітарного, мертвого міфу. «Поета, — писав автор "Екзо-"tf""' — затулив його міт, його ікона, його пам'ятник і
Кобзар". Забронзований, залакований, заслинений і Розбитий на цитати "Кобзар" заслонив вічно живуще слово "Кобзаря" й живого Шевченка з його людськими хитаннями, гріхами, похибками, з якими змагаючися, вирощував він — із болів своїх — своє живе слово, якщо и вічне, то не мармуром, а якраз "людським, занадто
^Дським", загальнолюдським і особистим»1. Плющ вважає Т. Шевченка митцем провіденційного ПУ> Д° якого належать поети-«шамани», поети-проро-
а- Юнгівське колективне несвідоме, на його думку, є
Kft Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої синиці». Дванадцять статтів. — К., 2001. — С. 28—29.
І І
Психоаналіз і літературознавст
образним поняттям, яке вказує на одне з джерел фен мену геніальності, але не дає йому пояснення, тому дОс[ лідник повинен пройти власним аналітичним шляхом пошуку архетипів «колективної позасвідомості». Осмислена автобіографічна та «колективна позасвідо-мість» використовується не лише для вибудови цілісного поетичного світу Шевченка, а й для «містичного» д0-сотворіння цього світу самим Плющем. Орієнтація на релігійну психоаналітику, юнгіанство дає йому змогу оживити образ Шевченка у сучасній культурній ситуації й уникнути типового для авангардного психоаналітичного тлумачення (з допомогою фройдизму) приниження творчої особистості.
Праці Плюща, Павличко, Грабовича про Шевченка та інших класиків української літератури належать до контроверзійного (проблематичного) літературознавства у сучасній Україні. Психоаналітика стала одним з методологічних підходів, які спровокували сучасного вченого подивитися на літературу як на проблемне поле. Контроверзійне літературознавство виявило свої переваги й недоліки. Але, професійно зроблене, воно формує нині провокатявний науковий дискурс, застерігаючи літературознавчу науку від будь-якого догматизму. Видатний український вчений Ю. Шевельов, оцінюючи це становлення, прокоментував нові підходи до творчості Шевченка у працях Г. Грабовича та Л. Плюща: «Нові шукання, започатковані Плющем і Грабовичем, не raj рантують нехибности, але, навіть бувши спірними або й просто збоченими, вони виводять шевченкознавство з його сну, непритомности, зціпеніння, мертвости, викликають дискусію, боротьбу думок, змагання концепцій. Вони роблять шевченкознавство і Шевченка знову живими, сучасними нам, контроверсійними»1.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 48 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |