Проблема твору у структурному аналізі
Літературознавці-структуралісти особливу значущість твору розглядали як вияв маніфестуючої загальної, абстрактної структури. Оскільки художній твір, на їхню думку, проектується на дещо приховане, яке є не зовнішньою структурою, а структурою самого літературного дискурсу, то кожний конкретний текст постає Інваріантом, що дає змогу описати феномен літературності як універсального закону «несвідомої мови» літератури. Структура (мова) як «універсальне установлення» перебуває в певному конфлікті з твором як індивідуальним мовленням: з одного боку, твір опиняється ПІД владою структури (мови), а з іншого — як індивіду-
нии акт свободи прагне вирватися з-під цієї влади,
2Барт Р. Введение в структурный анализ... — С. 231. Іамсамо. — С. 231—232.,, (,;=:(''
206 Психоаналіз і літературознав
загрожує структурі різними деформаціями. Відповіли структуралістська методологія спрямована на прони°' нення за межі мінливої текстуальності з метою рекон^' труювання мови як стабільної віртуальної (такої т~ може виявитися за певних умов) цілісності. '
Позитивістському розчиненню твору в різних контекстах структуралісти протиставили аналіз як пізнання цілого і його законів, які не можна вивести з аналізу позатекстових смислів. Тому структуралістська методологія мала за мету не каузальне пояснення — розкриття зовнішньої (позатекстової) причини виникнення твору а телеологічне — розкриття внутрішньої причини досліджуваного феномену. Оскільки всупереч каузальному детермінізму (твір осмислюється як породження певних причин — автобіографічних, соціальних тощо) актуалізується іманентний детермінізм (твір як індивідуальне мовлення містить у собі власну, внутрішньо притаманну причину, пов'язану зі структуруванням мови), то йдеться про модель, аналогічну юнгівському розумінню твору як надособистісного факту, як «речі в собі». Однак структуралізм як науково-пояснювальна система, розвинувшись із позиції критики свідомості (критики «філософії суб'єкта») і перенісши акцент з авторської діяльності у сферу анонімної структури, радикально обстоював ідею «смерті» індивідуального автора. Для структурного аналітика «той, хто говорить (в самому оповідному творі), — це не той, хто пише (в реальному житті), а той, хто пише, — це не той, хто існує»1. Тобто психологічна особистість не пов'язується з лінгвістичною особою оповідача. Кожне розповідання є відкритою системою, оскільки співвідноситься з «ситуацією розповідання», а також замкненою системою, що передбачає наявність власної метамови (грец. meta після, через і мова). Отже, відкриваючи структурне буття твору, структурний аналіз зігнорував індивідуально-людське, зробивши єдиною дійовою особою літератури закон мови як абсолютну реальність.
Поза увагою структурного аналізу виявився не лише біографічний автор, а й усі інші смисли, вагомі для традиційних літературознавчих шкіл (культурно-істр-ричної, соціологічної та ін.). Варт писав, що по той бік оповідального рівня починаються інші системи (соці' альні, економічні, ідеологічні), одиницями яких є вясе не лише оповіді, а й елементи, що належать до іншої
:Барт Р. Введение в структурный анализ... — С. 221.;
Лакана
пялізм і структурний («символістський») психоаналіз Ж. Структур*
бстанції (історичні факти, соціальні детермінації, ти-Си поведінки тощо). Компетенція оповідального аналі-п обмежується рівнем оповідального дискурсу: поза
3^__перехід до інших семіотичних систем1.
Оскільки у структурному аналізі головною дійовою особою є мова, а в психоаналізі — несвідоме, то структурний психоаналіз Лакана, об'єднавши мову і несвідоме, дав привід по-новому поєднати естетичне та психічне,'виявити несвідоме як ігрову сферу, з якої з'являється тотальний мовний спекталь.
. Практичне значення літературознавчого структуралізму
Подібно до того, як Фройд розробив структурну модель психіки для розуміння людини в різних її станах (норми і відхилень від норми), літературні структуралісти намагалися розробити єдину наративну модель, за допомогою якої можна було б аналізувати кожний оповідний текст щодо відхилень від норми. З цією метою було запроваджено аналіз структури розповідання як своєрідної граматики наративу.
Структурний опис смислу відповідав авангардному духу психоаналітичного методу, оскільки став могутнім знаряддям демістифікації явних смислів. Точність аналізу дала змогу виявити приховані в текстах ідеологічні операції. Цьому сприяла й розроблена Бартом теорія конотації, суть якої виводилась із семіотики.2
Конотація (лат. соп — разом, notare — позначати) — непрямий, вторинний спосіб позначування предмета або явища.
Схематично конотація витлумачується на основі двочленної структури знака. Якщо позначення виразити через Е, позначене — через С, а відношення між ними через R, то первинний процес позначування предмета можна зобразити як ERC. "Його Варт називає дено-тащєю.
Денотація (лат. denotatus — позначений) — первинне позначування предмета або явища.
ск ІЄР.ВИННИЙ знак, як правило, є основою іншої, адшшої знакової системи. Випадок, коли первин-
2ДиВ • RaPT Р' ВвеДение в структурный анализ... — С. 224.
Ка __. r>"o«PT -P- Основы семиологии. // Французская семиоти-^. *s97—onrv
208 •:.^І:;Г-;•.••-'»*• ••-• •••>'•,;->'••;«-! Психоаналіз і літературознавств
ний знак утворює план вираження вторинного, стає його позначенням — (ERC)RC, Барт назвав конотацією Механізм паразитування вторинного знака на первинному за допомогою конотації виявляє різні можливості реалізації ідеології. Вона формується в тексті, як правило, непрямо, приховуючись за «невинними» денотатив-ними смислами. На думку структуралістів, люди користуються не просто мовою, а певним її різновидом дов'язаним зі ставленням до влади. У кожному літературному тексті наявні знаки ідеологічної заангажова-ності, які свідчать, «за кого» текст. Комплекс ідеологічних знаків Варт визначив як письмо, виділивши два його основні різновиди: політичне, коли з кількох фраз можна вловити його риторику і цілеспрямованість, та артистичне, яке заперечує будь-яку соціальну заанга-жованість. Саме цим запереченням література визначила свою особливу соціальну позицію.
Варт запропонував аналізувати класичні твори за допомогою п'яти кодів:
1. Акціональний (лат. actio — дія), тобто первинний код, що структурується на логічно-темпоральній впорядкованості і виражає явний смисл розповідання (розгорнуті один за одним елементи наративних акцій — розповідних дій).
2. Семічний (грец. sema — знак, смислова одиниця) — код, який, пов'язуючись з акціональним, спрямований на «реалістичність» вираження дії. Найяскравіше розгортається в реалістичному наративі, оскільки його функціональною метою є створення ілюзії реальності за допомогою персонажів (мотивів їх вчинків, рис характерів), пейзажу, соціальної обстановки тощо.
3. Герменевтичний — код, спрямований на засекречення розповідання, структурування його як певної загадки і розгадки (наприклад, у детективному романі).
4. Культурний — код, що виявляє панівні в суспільстві стійкі уявлення (наукові, національні, соціальні тощо).
5. Символічний у психоаналітичному смислі -^ код, репрезентований у модерністських текстах, який виявляє структури, що позначають нестабільність, проблематичність, суперечливість людського «я» (метафізичні, сексуальні мотиви, в яких виражена духовна й тілесна неповнота людини, пошуки та прагнення цілісності тощо).
Смисли, які утворюють основні п'ять кодів, формуються завдяки конотації: оповідні коди відображають
Структуралізм і структурний
«символістський») психоаналіз Ж. Лакана 209
— І
винну структуру тексту, що наповнюється іншими Поуктурами і смислами. Виділення різних кодів тек-
СТР __ це виділення асоціативних полів (надтекстової
організації значень), які допомагають створити цілісне уявлення про текстову систему, її явні та приховані
смисли..
Структурний аналіз традиційних класичних творів
лав змогу виявити в них сліди різних дискурсів влади. Дискурс, що виражає владні структури, в тексті є най-сильнішим, найрозгорнутішим і найбагатшим, проникає у всі клітини тексту, буквально «заражає» їх собою. Дискурс, що намагається піддати сумніву владний дискурс, має другорядну роль. Наприклад, у романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» можна визначити опозицію владного та маргінального дискурсів через протиставлення «Чіпка — Грицько», де з дійовою особою Чіпки пов'язаний центральний ідеологічний смисл (соціальний бунт, що формується у суспільному житті XIX ст.), натомість маргінальна позиція Грицька відповідає «ідеології» мирного селянина, який, на противагу бунтарській (революційній) позиції, проповідує смирення, довіру процесу життя. За таким приципом центрування головного дискурсу і маргіналізації другорядних вибудовується класична структура твору.
Аналіз творів за структуралістською методологією вступив у конфлікт з академічним літературознавством, долаючи його позитивістську практику логічною обґрунтованістю досліджень. Це дало не лише вагомі літературно-теоретичні і літературознавчо-практичні результати, а й започаткувало моделювання нових художніх^ експериментів. Так, проаналізувавши по-новому майже всю європейську літературу від середньовіччя до XX ст., представники «нової критики» у французькій літературній ситуації розробили нову теорію роману, яка знайшла своє втілення у прозі. Ця літературознавча практика здійснила і своєрідне прогнозування літературного майбутнього. Саме в руслі перепрочитання і прогнозування розвивався західний літературний пост-структуралізм.
„ ^спішно вибудувавши свою поетику на лінгвістич-ому проекті розриву мовлення і мови (протиставлення °РУ І структури), структуралізм зіткнувся з тією проб-мою, що й класичний психоаналіз, в якому психіка а як розщеплення свідомого і несвідомого. Г. Ко-цього приводу зазначив: «...мовлення і мова, твір
І
Психоаналіз і літературознавство
І його структура належать до якісно різних рівнів реальності і сьогодні завдання повинно полягати вже не в редукції першого з цих рівнів до другого, а в тому, щоб з'ясувати характер тих трансформацій, які їх зв'язують»1. Проблема синтезу як виходу з цього розщеплення зумовила наукову перспективу постструктуралізму.
У 60-ті роки XX ст. ідеї структуралізму активно розгортають представники тартуської школи на чолі з російським культурологом та семіотиком Юрієм Лотма-ном (1922—1993). У працях «Лекції із структурної поетики» (1964), «Структура художнього тексту» (1970) та ін. він сформував структурно-семіотичну методику вивчення художніх творів. Вона ґрунтувалась на тому, що основна функція культури полягає у структурній організації світу; для нормального функціонування культура потребує цілісного і впорядкованого самоусвідомлення, тому ця потреба цілісності реалізується в різних типах текстів. Структурний аналіз у поєднанні з психоаналітичною інтерпретацією прийшов в Україну лише в процесі становлення посттоталітарного літературознавства2.
Перспективні тенденції структурного аналізу •'•'•'
Структурний аналіз художніх розповідань виявив переваги та недоліки науково-пояснювального методу. Ці «плюси» та «мінуси» сприяли розвитку науки про розповідання, тому можна говорити про перспективи структурного підходу:
1. Поняття «структура» не дало змоги вичерпно пояснити весь художній текст, оскільки поза структурою
Носиков Г. К. «Структура» и/или «текст» (Стратегии современной семиотики) // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму... — С. 48.
2Див.: Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці». Дванадцять статтів. — К., 2001;
Грабович Г. Семантика котляревщини. // Сучасність. — 1995. — № 5. — С. 65—72;
Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — К., 1991;
Ільницький О. Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» // Слово і час. — 1990. — № 4. — С. 51—56;
Гундорова Т. Виявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. — Львів, 1997; та інші.
•ом і стоуктурний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана 211 Структуралізм ^ кг
залишається певний («емоційний») надлишок
зав?кД ^ структурою і текстом виникає конфлікт, по-
ТВяжений раціоцентричним мисленням, що нагадує
флікт між свідомим і несвідомим у класичному пси-
.
2 Структурний аналіз обмежився рівнем розпрвід-'дискурсу, поза його увагою залишилися соціологічний культурний, біографічний рівні, інтеграція з якими'відкриває шлях для постструктуралістських інтерпретацій.
3. Структуралізм виходив з концепції тотожності абстрактного автора й абстрактного читача. За словами М. Бахтіна, між автором і таким читачем не може бути ніякої взаємодії, «адже це не голоси, а рівні собі і одне одному абстрактні поняття»1. Практично код автора (так званого відправника послання) і код читача (одержувача послання) не збігаються, твір говорить не те саме, що хотів сказати автор, і не те саме, що спршЬ няв читач. Лише заради чистоти пізнання структурний аналіз цього не враховує, принципово заперечуючи перехід від структури до тексту й комунікативного контексту, і закладає основи для постструктуралістського бунту.
У 70—80-ті роки XX ст. структурний метод було розкритиковано на основі акцентування принципової без-структурності певної сфери людського існування. Тому структурний психоаналіз Лакана як синтез лінгвістичної та психоаналітичної методики особливо цікавий у методологічному аспекті, оскільки він не просто використав структуралістську методологію, а заклав фундамент для постструктуралістських студій у сучасному літературознавстві.
Структурний психоаналіз Ж. Лакана
У відношенні до фройдизму та юнгіанства
Фройдизм і юнгіанство можна розглядати як двочленну опозицію в системі психоаналітичної теорії XX ст. Тому аналіз відношення структурного психоана-Л13У До центрального члена цієї опозиції — фройдизму та маргінального — юнгіанства може стати одним із шляхів
г о„?ахтин м- м- Эстетика словесного творчества. — М., 1975. —
^- ООб.
Психоаналіз і літературознавс
осягнення постфройдизму в його деструктивних (авангардних) та конструктивних тенденціях.
Жак Лакан (1901—1981) — французький філософ психоаналітик, автор структуралістської версії психоаналізу (поєднав у науковій діяльності його теорію і практику). Докторська дисертація вченого «Про пара-ноїдальний психоз і його відношення до особистості» знову привернула увагу (після Юнга) до феномену божевілля. Зрештою феномен божевілля (психозу) став особливим об'єктом зацікавлення у філософії постмодернізму, а концептуальні ідеї лаканівської дисертації були використані у становленні західної некласичної естетики. У 1936 р. Лакан розробив вихідну для структурного психоаналізу концепцію «стадії дзеркала», яку науково обґрунтував у праці «Стадія дзеркала і її роль у формуванні функції Я» (1949).
Фройдівська концептуальна тріада у структурі психічного апарату (Воно — Я — Над-Я) переведена Лака-ном відповідно до екзистенціалізму (філософії людського існування) у три виміри людського існування: Реальне — Уявне — Символічне. Творче становлення Лакана пов'язують відповідно з трьома етапами його досліджень:
— ранній — з 1930 по 1940 рік, коли основну увагу він зосереджував на науковому поясненні Уявного;
— зрілий, концептуально значущий етап з 1950 по 60-ті роки, коли дослідник акцентував на науковому поясненні Символічного;
— пізній, завершальний — пов'язаний переважно з тлумаченням Реального.
У 1953 р. Лакан розпочав лікарську практику в психіатричному госпіталі Сент-Анн. У 60-ті роки започаткував Паризьку школу фройдизму, яку очолював до 1980 р. З 1963 р. викладав психоаналіз у Практичній школі вищої освіти. Вплив структуралістської методології у 50-ті роки визначив «структуралістський» етап його психоаналітичних досліджень.
Психоаналіз Лакана виходить з того, що світ слів народжує світ речей, встановлює в культурі закон людини, який є «законом мови». Концепцію мови він запозичив із структуралістської методології, в якій позбавлена субстанції мова постає як формальний принцип структурування, як «рух позначень», віддалений від позначеного. Структуралістська концепція мови набула вирішальної ролі в психотерапевтичному методі. Лакан пішов нетрадиційним шляхом, розробляючи теорію ДО"
'зм і структурний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана 213
«ості та нетривкості знакової структури, що ґрунту-вільн відриві позначення від позначеного і пояснює ЄТЬСяність психічної структури загалом, тому його кон-ПЛшІію можна прочитати через критику французького
пуктуралізму. Основні ідеї Лакана на цьому полі є
структуруванням» соссюрівської цілісної моделі
*нака а також аналізом фройдівської структури психі-
и з мовноцентричної позиції. Отже, Лакан поставив На сумнів саму ідею структури, основу структуралістської методології, зайняв проміжну позицію між структуралізмом і постструктуралізмом, надихнувши пост-структуралізм на розгортання авангардної руйнівної тенденції щодо будь-якої цілісності (мовного знака, психіки, людини, буття тощо).
Структурна концепція психоаналізу Лакана і фройдизм
Обґрунтовуючи структурну концепцію психоаналізу, Лакан вважав за необхідне науково захистити фройдизм, очистити його від спотворень і відступів. Його опонентами були прибічники цілісності, які тісно пов'язували свідомість із неусвідомленим. Критикуючи Юнга за ненауковість, Лакан протиставив себе таким неофройдистам, як Е. Фромм та К. Хорні. Так, Карен Хорні (1885—1952), заявивши про себе як яскравого психоаналітика жіночої психології, аргументувала оригінальну теорію самоаналізу на шляху утвердження індивідуальної Его-свідомості1. Натомість Лакан пропонував прочитати фройдизм через розщеплення цілісності, що було, на його думку, істинною сутністю психоаналізу як аналізу неусвідомленого: людина загалом не може бути охарактеризована через стабільну Его-свідомість, адже психічна структура є нестійкою, оскільки в основі її — спонтанне і хаотичне несвідоме.
На розгортання лаканівської авангардної концепту-альності відчутно вплинув екзистенціалізм Сартра: екзистенція людини постійно перебуває у становленні, в пошуках себе і здатна репрезентуватися як динамічність лише через відношення з іншими людьми, або, за
аканом, через Символічний порядок, яким є Мова, вб Р°ЗКРИТУ Д° кінця суть відкриття Фройда Лакан ачав у значущості поля мови і функцій мовлення, пос-
ивши перед собою наукове завдання — утвердити цю
Див.: Хорни К. Самоанализ. Пер. с англ. — М., 200Ь *
Психоаналіз і літературозна лізм і структурний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана
інтелектуальну традицію психоаналізу. «Подвійне дн фройдівського відкриття він тлумачив так: «Коли л°* дина відкриває лик своєї могутності, її охоплює таки"' жах, що, знімаючи з цього лику зовнішню поверхню1 вона водночас від нього відвертається. Саме так вийщл' з психоаналізом. Воістину прометеївське відкритт° Фройда якраз і було таким подвійним жестом...»1. QT-же, Лакан повернув психоаналіз із його конфліктом свідомого і несвідомого до інструменту слова, де так само наявна відмінність між двома сферами — позначеним і позначенням, так само існує розрив, як і в світі психіки Відкриття Фройда він розглядав як відкриття сукупності наслідків, які має для природи людини її належність до символічного ладу, мови а також виявлення в бутті найбільш радикальних інстанцій символізації2. Зігнорувати символічну роль мови означало приректи фройдівський психоаналіз на забуття і звести його могутній досвід на ніщо. Тому структурний проект передбачав повернення психоаналітичних концепцій до мови і функцій мовлення, «діяльності, в якій психоаналіти-ку не повинно бути рівних». Про це Лакан заявив у праці «Функція і поле мовлення і мови в психоаналізі» (1953): «Нашим завданням буде показати, що свій істинний смисл ці концепції отримують лише тоді, коли вони орієнтовані в поле мови і підкорені функціям мовлення»3. Відповідно, психотерапевтична і дослідницька практика почали спиратися на методику символізації. Мовно-психоаналітична теорія Лакана розгортається на синтетичній методології, що ввібрала в себе семіотику де Соссюра, німецький філософський романтизм (феноменологію мови М. Гайдеггера) та французький літературний модернізм (символізм), що дало змогу приживити фройдівське відкриття у французькому духовному просторі.
Відношення психоаналітичних концепцій Фройда — Юнга—Лакана («реалізм» —«романтизм» — «символізм»)
Якщо «раціоналізм» Фройда був потрактований через «реалізм», юнгівськаміфологізація психоаналізу ~~ через «романтизм», то становлення тексту Лакана моЖ"
1 Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse. Функция и поле речи и языка в психоанализе. ~~ М., 1995. —С. 12.
2Див.: Там само.— С. 44—45. ' ",'
Там само. — С. 16—17.
• еятифікувати як «символізм». Недаремно викорис-яа 1Д HJJM символістська естетика має підґрунтям фран-ТачькУ літературну традицію, де романтизм перейшов у волізм і чистий артистизм («чисте мистецтво»), зак-С в основи нового модерністського мистецтва в Європі. Гаме цю символістську традицію «чистого мистецтва» ористовував лакан для утвердження фройдизму у франції- «Артистичний» підхід й аналітична методика Лакана стали дзеркалом для класичного психоаналізу, що виявляє феномен людини як тварини, яка заговорила, тобто почала жити (бажати) у культурі — творінні мови. Для обґрунтування символічної сутності людини Лакан використав гайдеггерівську концепцію мови, згідно з якою мова як сутність людського буття поділяється на істинну й побутову. Істинна (поетична) мова має повноту значень, власну таємницю, дає змогу виявитися істині буття, є сферою, де воно перебуває. Побутова мова — пуста розмова, розмова задля розмови, говоріння, з якого вибуває буття. Психоаналітична лака-нівська концепція на основі гайдеггерівської філософії мови виділяє мовлення пусте і мовлення повне.
Пусте мовлення — мовлення, функція якого полягає у знеціненні історії суб'єкта.
Пусте мовлення не дає змогу суб'єкту засвоїти його бажання. Тому аналіз передбачає реалізацію суб'єкта через наповнення мовлення.
Повне мовлення — мовлення, функція якого полягає в упорядкуванні історії суб'єкта, засвоєнні суб'єктом власної історії у тому вигляді, в якому вона адресована іншому.
Якщо структурний психоаналіз поставити в контекст «реалістичного» чи навіть «натуралістичного» психоаналізу Фройда і «романтичного» психоаналізу Юнга, то явне спрямування Лаканом психоаналізу до наукових засад означало повернення до раціональної ясності і чіткості фройдизму, очищення психоаналізу ВІД «невротичної регресії» Юнга. Юнгівське поєднання сихоаналізу з психологією дослідник категорично від-инув, вважаючи психологізацію лібідо безперспектив-ю> а психоаналіз і психологію •— несумісними дисцип-лі a^H' Однак лише ідеологічно структурний психоана-вче ана„(як дослідження несвідомого) продовжує аль Н^ ^^йда» але методологічно орієнтується на іде-е буття мови, що наближає його до юнгівської ана-
Психоаналіз і літературознавство
літичної психології, спрямованої до духовного чинни ка. Авторитет Гайдеггера у концепції Лакана є цьом підтвердженням. Перенесення психосексуальное-]^ Фройда у світ значущості мови пов'язане з дебіологізя-цією фройдизму, що й зближує Лакана з Юнгом. Адже зсунувши класичний психоаналіз з біологічно-сексуального рівня на рівень символічний, Лакан змістив фройдівський психоаналіз, але не до метафізики релігії (як у Юнга), а до метафізики мови. Ця тенденція мала спільний з юнгівською смисл — вивести індивідуальну психіку з індивідуально-біологічного світу у світ об'єктивний (соціальний). Однак Юнг надавав перевагу Богу над соціальною структурою, а Лакан — мові. Орієнтиром для нього були антропологічні дослідження Леві-Строса, які підтвердили причетність структур мови до соціальних законів і окреслили для Лакана ту саму територію, яку Фройд відвів для сексуальності.
Тексти Лакана не є науково-теоретичними у класичному розумінні. Це — дискурс, мовлення в його становленні, без строгої орієнтації на систематизацію і класифікацію понять і знань. Його твори є пошуком мови, де позначилися б стихія живого висловлювання і розвиток мислення. Наприкінці праці «Функція і поле мовлення і мови в психоаналізі» Лакан навів притчу з «Упанішад» про багатозначність священного тексту, яка характеризує також його методологію. Щоб висловитись істинно, він, відчувши обмеженість можливостей якогось одного виду мовлення, а передусім мовлення наукового, здатного зупинити смисли, зробити з них закам'янілі форми, маніфестував цілісне слово (як синтез наукового, поетичного і міфологічного мовлення). Його орієнтація на значущість слова, мови, духовності засвідчувала намагання реабілітувати романтичну душу психоаналізу, без якої це вчення ніколи не стало б опозиційним до монологічного медичного (психіатричного) мислення. Саме в цьому Лакан розвивав фройдизм і свідомо заперечуючи Юнга, утверджував його шлях. Психоаналітичне поєднання наукового і міфологічного (художнього) пізнання стало особливо актуальним у всіх найсучасніших постмодерністських та постструктуралістських практИ ках, де науковий аналіз (аналітичне мислення) розгор тався в поєднанні з белетризованим розповіданням (на ративом), значущість якого відкрив Лакан у своїй пси хотерапевтичній практиці.
ІІЗМ і
структурний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана 217
На відміну від Фройда, Юнг тісно пов'язав сексуаль-• ть із духовністю, жінку з чоловіком, людину з Богом, НІС jaJU3M з ідеалізмом, а в естетиці — зміст із фор-Маю Структурний психоаналіз, перевівши психічне у Гфер'у мови, з одного боку, подолав біологічну однобічність фройдизму, а з іншого — породив чисту формальність, тобто «духовну» чистоту психоаналізу, його відірваність від конкретики сексуального смислу, від материнського світу природи і тілесності. Усе це зовсім інакше актуалізувало фройдівський патріархальний дух, недооцінку жіночого принципу буття і т. д. Тому тотожність Лакана з Фройдом і відмінність його від Юнга проглядається в радикальній символізації, яку Ж. Дерріда охарактеризував як фалоцентризм, або загалом як фалологоцентризм — ієрархічний та репресивний стан культури, за якого в центр її самосвідомості поставлено чоловіче начало.
Згідно з психоаналітичною концепцією лібідо сенсом людського існування Лакан вважав бажання, яке в його трактуванні набуло символічної глибини. Йшлося не про конкретне бажання, не про сексуальну потребу, а про екзистенційний (буттєвий) смисл повноти бажання, яка ніколи не може задовольнитися. Якщо метою конкретного бажання є конкретний сексуальний об'єкт, то метою бажання як сутності буття постав невизначений об'єкт, представлений множиною емпіричних об'єктів бажання. Причина перебирання, незадоволеності будь-яким об'єктом бажання, означала, що ідеальним серед них і є це перебирання об'єктів: не той, і не той, і не той, І не той... Тобто недосяжний Інший. Отже, з таких часткових, малих об'єктів розгортається концептуальний потойбічний Інший, стосовно якого і можливе повне вираження бажання. Вислів Лакана «бажання суб'єкта є ажанням Іншого» означає, що бажання не має об'єкта, воно чиста форма, аналогічна руху позначень у структурі знака. Замість біологічного поняття у фрой-Дівській теорії психосексуальності (анатомічного «пені-а», відсутність або наявність якого визначала людину в?ИР°ДІ і світі культури) постає лаканівське поняття ^фалоса» як символічне вираження бажання, неможли-зли° В Реальності> але ідеального щодо потреби повного фал ТЯ 3 *нщим- У структурному психоаналізі Лакана н °с позначає структурну цілісність і відповідає сут-Ної 1 стРУктУРалізму з його ідеєю невидимої, прихова-' °Тож підсвідомої, структури. Значущість цього по-
218 •: '!;.к-;,ч,::,'- Психоаналіз і літературознав
няття для лаканівської символічної теорії засвідчує •-концептуальну тотожність біологічній психосексуал^1 ній теорії Фройда. Несвідоме, яке у психоаналітичній теорії Фройда витлумачене через сексуальний інстинкт а в метафізичній теорії Юнга — як Бог (трансцендентна цілісна сутність), Лакан визначає через фалічну символізацію. Кожна з теорій називає несвідоме як «реалістичне», «романтичне» і «символічне».
Отже, лаканівське намагання дебіологізувати фрой-дизм можна вважати як з реалізованим, так і незреалі-зованим. Про незреалізованість свідчить утвердження фройдівської психосексуальності у новій символічній формі — «фалологоцентризму». Російський дослідник І. Ільїн вважає, що Лакану вдалося символічно сублімувати вихідні тези фройдизму, але не дебіологізувати його1. Однак Лакан ставив собі за мету по-новому утвердити фройдизм, і з цим він впорався бездоганно.
Становлення психічної структури людини у теорії Ж. Лакана
Людина як істота травмована
Фройдівському структуруванню психіки (неусві-домлене Воно, передусвідомлене Я та усвідомлене Над-Я) відповідає лаканівське відношення між Реальним, Уявним та Символічним. Структурний психоаналіз вважає тілесну цілісність початковим пунктом становлення психіки людини. Акт народження, тобто відокремлення від материнського тіла, що означає утворення «Я» суб'єкта як протиставлення об'єктивному не-Я, закладає основи внутрішнього психічного конфлікту. Розкол тілесності прочитується як фундаментальний антропологічний початок: людська істота, що народжується, виходить у світ травмованою, позбавленою єдності з тілом «Матері-Природи». З того часу вона повинна утверджуватись у новому світі, де відсутня природна цілісність, але з'являються її «неприродні» виміри-Сутність природної цілісності репрезентує Реальне, Ш° вважається до-присутнім, недосяжним для суб'єкта, таким, що не підлягає символізації.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 66 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |