^Цив.: Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столе тия: эволюция научного мифа. — М., 1998. — С. 85.
лізм і структурний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана 219
Реальне (лаг. realis — суттєвий, дійсний) — сфера психічно сублі-ованих біологічних потреб та імпульсів, які стають недоступними
лля логічного сприймання, тобто це абсолютно первинний і недо-
сяжний для суб'єкта досвід природної повноти.
Уявне постає як компенсація первинної нестачі Реального, а Символічне, будучи зумовленим соціальними та культурними обставинами, в яких відбувається становлення суб'єкта, ототожнюється з мовою. Проблема розуміння суб'єкта пов'язана з тлумаченням Уявного та Символічного за відсутності Реального.
Доедіпова («матріархальна») стадія,
«стадія дзеркала» та входження у «порядок Уявного» ••*.
Первинна стадія формування дитини характеризується як «матріархальна» — царство матері в її житті. Відчуваючи глибинну розірваність, відокремленість від материнського тіла, дитина прагне злитися з матір'ю. Це перше бажання з'являється через втрату єдності з нею. Отже, як несформована особистість, дитина прагне поєднатися з тим, що сприйматиметься як Інший. На етапі, коли дитина відчуває себе «фрагментарним тілом», тобто напівавтономною частиною материнського тіла, вона змушена розв'язувати важливе буттєве завдання — оволодівати своїм тілом як автономним, єдиним функціональним цілим. На шляху подолання цієї психічної проблеми Лакан виділяв «стадію дзеркала».
"Стадія дзеркала- — інфантильний етап розвитку людини, на якому вона засвоює власний зоровий образ, тобто це процес уподібнення, що відбувається на основі здатності впізнавати своє відображення у дзеркалі.
Лакан вважав, що у 6 — 18 місяців дитина вперше
починає впізнавати своє відображення в дзеркалі —
співвідносити себе із зовнішньою реальністю. Доти вона
сприймала своє відображення як іншу живу істоту, плу-
ада його з іншими відображенням (оскільки первинне
* ґРУнтується на плутанині, на ототожненні себе з ін-
ими через перше бажання злитися з Іншим). І коли
«е1-
pa5j Починає співвідносити себе з дзеркальним відоб-п.енням> Це набуває важливого значення, оскільки люл пов'язана 3 первинним механізмом ідентифікації іп07СЬког° суб'єкта і є основою всіх наступних його
1ДЄНТИФІКацій. ^,,.,,,t_a-,,,..y._L.....
За допомогою дзеркального образу вперше відбув ється осягнення дитиною себе як цілого, але окремо в^ власної тілесності, оскільки її внутрішній хаотичнії" досвід не відповідає цьому зримо цілісному дзеркально^ му образу. Тому «стадія дзеркала», за Лаканом, означає входження людської істоти у порядок Уявного.
Порядок Уявного — специфічна функція Я, що формується на «стадії дзеркала» і становить центральну структуру людського досвіду — структуру уявного впорядкувального образу.
Відколи дитина вперше осягнула себе як цілісність вона починає розвиватися в напрямі осягнення цілого' проектуючи себе на уявний образ, який є цілісним та автономним. Тому одиницею порядку Уявного стає образ, який виникає на «стадії дзеркала».
Образ має концептуальне значення: він є ідеальним (цілісним і завершеним), ілюзорним (оскільки реально на цій стадії дитина ще не є автономною і цілісною), відчуженим (оскільки образ є радикально зовнішній, «за-дзеркальний» стосовно індивіда), формативним (образ істотно впливає на формування особистості). Розуміння «Я» як уявної конструкції стає вихідним пунктом структурного психоаналізу: у відображенні образу людина впізнає себе іншою, ніж вона є, тут закладається основний людський вимір, що структуруватиме все фантазматичне (уявлюване) життя особистості.
На певному етапі Реальне стає абсолютно недосяжним для людини, оскільки воно є досвідом органічної повноти і цілісності, аналогічним перебуванню немовляти в лоні матері, при злитті з її тілом. Тому Реальне як сфера біологічної цілісності може бути визначене лише негативно — як відсутність. А образ із порядку Уявного містить діалектичний механізм розвитку суб'єкта на шляху пошуку цілісності, оскільки суб'єкт розщеплюється на «Я» (фрагментарний і хаотичний внутріпі" ній досвід) і «моє Я» (образну ідеальну форму).
Значення «стадії дзеркала» у психічному розвитку індивіда полягає також у тому, що лібідний потяг сфокусований упорядкувальною функцією Уявного. Головною функцією «мого Я» («образу») стає загарбання «Я»-Адже людина прагне набути цілісності, щоб уникнути внутрішньої хаотичності. На цьому шляху формується психічна проблематичність. Якщо людина стане на по шук цілісності через уявний образ, це сприятиме утвер дженню Его, сутністю якого є ототожнення «Я» з «мої
Психоаналіз і літературознад алізм і структурний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана 221
тобто з образом, що означає набуття суб'єктом уяв-
•• 'дентифікаци. Лакан був проти психоаналітичної
К°стфройдівської традиції, що обстоювала зміцнення
п° психології». Виступ проти неї (як проти зміцнення
•*Є танції Его) був критикою актуалізації і зміцнення
ілюзорного «Я», адже, на думку Лакана, суттю фройдів-
ького психоаналізу була децентрованість суб'єкта —
зсув психіки щодо Его-свідомості.
На рівні Уявного панує бажання визнання. Тому пошук цілісності, пов'язаний з порядком Уявного, виникає також у площині інших. Через почуття ненависті та любові суб'єкт проектує свій образ на інших: агресивність, що виражається загалом як егоїзм, означає недооцінку іншого у світі «мого Я», любов, що виявляється як альтруїзм, означає переоцінку іншого у світі «мого Я». Відповідно, «моє Я» спрямовується до іншого (за законом задзеркалля). Оскільки суб'єкт пізнає власну єдність в уявних образах, тобто поза собою, оскільки «моє Я» — нестабільна матриця, то можна твердити про небезпеку образу у світі суб'єкта і постійну загрозу зникнення «мого Я». Бо саме через нього суб'єкту й відкривається значення смерті як відсутності, небуття, як порожнього задзеркалля. Символічно виразив це порожньо-чорне значення смерті український поет Я. Савченко: «будеш вічно дивитись на себе у Чорні Свічада». Отже, пошук ідентифікації в площині інших як уявних образів не дає змоги уникнути травматичності, а навпаки, може її загострити, оскільки Уявне — це комплекс ілюзій, які людина створює сама про себе. За Лаканом, воно найадекватніше втілюється в любові. Бажання (потяг до об'єкта) виникає на основі уявного образу. Бажання зустрічі з уявним образом стає настільки могутнім, що породжує його своєрідне втілення. Любов — одна зі створених людиною ілюзій: люблять, по суті, власне «Я», здійснене в «іншому» на рівні Уявного. Лаканів-ське дослідження феномену любові-бажання означає, що лише психоаналіз здатний розпізнати той вузол уявного рабства, «який любов приречена знову і знову розв'язувати або розрубувати».
явне «Я» як «ідеал Я» залишається в психічному тті людини на все життя і виконує важливу роль пси-р ог° самозахисту (від розщеплення особистості). По-явного із дзеркальним «Я», за Лаканом, форму-на домовному рівні.......,,,,...,..„,....•
і
-s<;|'.•*. Психоаналіз і літературознавст
Едіпова («патріархальна») стадія як входження у Символічний Порядок
Розщеплення дитини зі світом матері є первинною рушійною силою людської психіки, вираженою, за теорією Лакана, як нестача. Намагання її заповнити виявляється як потреба. Осмислюючи їх, дослідник розробив аналіз основи людського існування, що у психоаналізі витрактувано як бажання.
Бажання — тотальна, цілісна (недиференційована) потреба, яка вічно прагне і ніколи не може бути задоволена повністю.
Походження мови, за лаканівською теорією, зумовлене спраглим бажанням заповнити нестачу відсутнього об'єкта за допомогою називання: відсутність бажаного об'єкта породжує ім'я (недаремно перше слово дитини — «мама»).
Оскільки бажання має характер незадоволеного прагнення, Лакан віднайшов яскраве порівняння, що виражає сутність цього феномену: задовольнити бажання можна через його зняття, тобто через руйнацію і трансформацію бажаного об'єкта (як бажання голоду можна задовольнити, споживаючи їжу). Проблема суб'єкта полягає «у зв'язуванні Символічного та Уявного при конструюванні Реального». Механізм цього процесу означає, що з позиції жадоби бажання, що походить зі сфери Реального, символ (слово) виявляє себе як «вбивство речі», яку він замінює і таким чином вгамовує бажання. Тому метафізичну сутність символу Лакан пояснював через зв'язок життя зі смертю: «Символ від початку заявляє про себе вбивством речі, і цією смертю увіковічнюється в суб'єкті його бажання. Перший символ, в якому ми впізнаємо людство за його залишками — це гробниця, і в будь-яких відношеннях, які зв'язують людину з життям її історії, дає про себе знати посередність смерті»1. Отже, і смисл слова як символу псг лягає в тому, щоб умовно позначити те, що в конкретний момент комунікації не присутнє, щоб зафіксувати «наявність відсутності» бажаного об'єкта або явища.
Фройдівський едіпів трикутник, учасниками якого є біологічні істоти «мати — дитина — батько», Лакай виводив у лінгвістичну площину. Едіпів комплекс стає
1 Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse...—C. 89.
•.< І гтт/кга>ний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана 223 Структура"13"' ^
том набуття мови, завдяки якій дитина навчається СІ°иватися з нестачею Реального. Очевидно, до відсут-3* ті матері дитина спочатку звикає «матеріально», а не ^0<ально: цю нестачу замінюють різні об'єкти, іграшки. Збуваючи мови, вона навчається символічно зживатися ^нестачею Реального. Як і Фройд, Лакан едіпову ситуацію визначав як важливий етап гуманізації людини: становлення суб'єкта (коли дитина стає суб'єктом, який говорить) означає перехід з природного («матріархального») рівня на рівень культури як рівень мови та її структурування. Отже, подолання едіпового комплексу Лакан пов'язував із входженням у порядок Символічного, у культуру як мову.
Порядок Символічного — конструювання людини (власного «Я») через символічне відношення — вербальний обмін між людьми.
Символічне відношення визначає положення суб'єкта як видющого: він бачить себе у дзеркалі слова, символічної функції. Символічний зв'язок визначає людину з допомогою закону. Символічною інстанцією заборони стає «ім'я Батька» як значення закону, що фігурує між суб'єктом і об'єктами бажання. У зв'язку з цим «ідеологічна» «моральна» суть мови полягає у виявленні таємного бажання суб'єкта під «поглядом», тобто у дзеркалі Символічної інстанції як культури загалом. Закон табу-йованого інцесту (заборона статевих стосунків між кровними родичами) спрацьовує через імена «батько», «мати». «Патернальне позначення», тобто позначення імені-батька, лаканівський психоаналіз вважає провідним моментом у становленні людини. «Саме в імені батька, — зазначав Лакан, — потрібно бачити носія символічної функції, яка уже на зорі людської історії Ідентифікує його лик з образом закону»1. Набуваючи мови, суб'єкт вписується в існуючий порядок культури, в якому циркулюють різноманітні дискурси, яким він також змушений підпорядкуватися. Отже, суб'єкт входить у порядок Символічного. Дитина, відділившись В1Д природного материнського світу, житиме у світі символічному, світі батька (світі логосу, закону), де мо-та ДОмінує над Реальним і Уявним. Імпульси Реального а конфігурації Уявного приборкуватиме Символічне. МУ в лаканівському психоаналізі мова як порядок
сЬяп„Іан ^- Fonction et champ de la parole et du langane en psy-"«tnaiyse... —
Психоаналіз і літературознавст
Символічного виражає патріархальну структуру, ка з її природним світом залишається за межами культури, оскільки вона, як стверджується, не здатна до самостійної репрезентації, про що свідчить відсутність власного імені: вона входить у світ культури з іменем батька. Знаменита лаканівська фраза «Жінка не існує» підтверджує фройдівський психоаналітичний сюжет.
не*.,.. Концепція несвідомого у структурному психоаналізі
Концепція несвідомого у структурному психоаналізі Лакана пов'язана з концепцією мовного знака і мови. Формула мовного знака «позначення S / позначене s», за поясненням Лакана, складається з двох розділених бар'єром рядів: відношення між ними чинять опір сиг-ніфікації (лат. significo — подаю знак, виражаю) — зв'язуванню позначеного і позначення. Це зумовлено тим, що позначення не відповідає функції зображення конкретного позначеного. Лакан акцентував розрив у структурі знака через довільну позицію, яку займає позначення стосовно позначеного. Йдеться про безперервне вислизання позначення від позначеного. У праці «Інстанція букви в несвідомому, або доля розуму після Фройда» (1957) він запровадив поняття «ковзаючого», «плаваючого» позначення, що концептуально важливо для утвердження нової інтерпретаційної методики, в якій смисл буде поставлено під сумнів. Адже мова виявляє себе як чиста формальність: «За допомогою слова, яке, власне, уже є присутність, створена із відсутності, сама відсутність... починає найменовуватися. І от саме із цієї модульованої пари відсутності і присутності... і народжується той всесвіт мовного смислу, в якому в результаті упорядковується всесвіт речей» • Оскільки елементи позначення не мають позитивного існування, тобто їх сутність пов'язується з негативним існуванням (відсутністю), мова як парадоксальне наочне зображення присутності та відсутності дає змогу визначити нову концепцію несвідомого в структурному психоаналізі.
^акан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse... — C. 46. •'.
алізм і структурний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана 225
Несвідоме — формотворча пуста структура, яка впорядковує або позначає смисли, але сама позбавлена будь-якого раціонального
смислу.
Реальне як цілісність несвідомого має такі характерні ознаки:
— реальне є відсутнім;
__реальне чинить опір символізації, оскільки його
повнота перебуває за межами раціонального досвіду;
— реальне структурується як мова, тобто як відсутнє, що прагне бути присутнім.
'Отже, процес позначування Лакан пов'язував з діяльністю несвідомого.
Завдання аналітика у зв'язку з цим полягало не в осягненні смислу, якого і не можна осягнути, а в осягненні діяльності несвідомого як діяльності нескінченного позначування. Це свідчить про наближення інтер-претаційної методики Лакана до формалізму як аналізу процесу позначування. Зрештою, суть символічної ідентифікації суб'єкта і полягає в динамічному прикріпленні до часткових образів і відкріпленні від них, тобто у процесі перебирання: несвідоме бажання реалізується не в конкретному позначеному («референті»), а в позначеннях — у формальних розривах, зсувах, згущеннях мови. Тому символічний суб'єкт постає не як структуро-ване навколо центру свідомості монолітне Его, а як багатошарова парадоксальна конструкція з різночасових уявних ідентифікацій з порожнечею між ними і в центрі.
Психотерапевтична практика, за Лаканом, зводиться до того, щоб навчити пацієнта впізнавати умовності позначення, умовності зв'язку позначення з позначеним. Терапевтичний діалог «лікар — пацієнт» визначений із розколу між позначенням і позначеним, вибудовується на відступі від змістового плану мовлення, на підготуванні пацієнта різними риторичними засобами До вираження «мови його бажання», де виявлятимуться симптоми патології як поневолення якоюсь однією ідентифікацією. Лаканівська концепція структурного несвідомого заклала основи постмодерністської естетики.
«Дотеп і його відношення до несвідомого» Лакан
азвав однією з найбільш «мовних» праць Фройда, в
кін тонко продемонстровано формальну діяльність
^свідомого. Він зауважував, що риси несвідомого, які
ТУТ розкриваються, є рисами самого розуму, втіленими
Пс,, л^акан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en Psychanalyse...—C. 46.
Психоаналіз і літературознавче
двосмисловістю, яку повідомляє йому «мова, зворотни боком царських привілеїв якої є "дотеп", здатний в ^
мить злквідувати весь її лад, — дотеп, у якому її активність виявляє свою абсолютну довільність; в яком її панування над реальним набуває образу епатажної без-смисловості; в якому гумор, відзначений підступністю вільного духу, символізує якусь істину, не промовляючи свого останнього слова»1.
Виявлення несвідомого як процесу позначування що стало основою лаканівської методики, ґрунтувалося також на лінгвістичному тлумаченні сновидінь. Робота сновидінь, за Лаканом, відповідає мовним «законам позначення»: сновидіння структурується як текст, а сон є формою письма. Лінгвістичне прочитання праці Фройда «Тлумачення сновидінь» зумовило висновок, що сон має структуру фрази або ребуса, тобто загадки, в якій слова, що розгадуються, подано у вигляді малюнків, поєднаних з літерами та іншими знаками. Отже, сон — це письмо, відтворене фонетичними і символічними позначеннями, аналогічними до давніх письмен, ієрогліфів і знаків Давнього Єгипту, Китаю2. Тлумачення сновидінь, вважав Лакан, дає змогу виявити різноманітні хитрощі цього закодованого письма: «Лише з перекладом тексту починається найголовніше — те важливе, що виявляється, за словами Фройда, в розробці сновидінь, тобто в його риториці». Суб'єкт модулює свій ониричний (сновидний) дискурс за допомогою синтаксичних зміщень (елліпс, плеоназм, гіпербата, силлепс, регресія, повтор, опозиція) і семантичних згущень (метафора, катахреза, антономазія, алегорія, метонімія і синекдоха)3.
Механізм діяльності сновидіння Фройд описував за такою схемою: сукупність думок, що склалася протягом дня, тобто так званий денний залишок, вночі зберігає нерозряджену кількість енергії, відволікаючи увагу і загрожуючи сну. Під дією сновидіння денний залишок перетворюється на сновиддя і стає нешкідливим для сну. Щоб стати приводом для діяльності сновидіння, денний залишок повинен мати здатність до утворення бажання, адже тоді воно утворить ядро сновиддя, а порив цього несвідомого бажання подіє на «підручний» матеріал і сформує сновидіння. Діяльність сновидіння,
гЛакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse... — C. 40. „; 2Див.: Там само. — С. 37. г,- Див.: Там само. — С. 37— 38.
алізм і структурний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана 227
ацьовує денний мисленнєвий матеріал, якому Ш° ано форми різних бажань, відбувається завдяки ™ьом важливим процедурам: тр -, регресії діяльності сновидіння, тобто перетворен-
думок на образи сприйняття (галюцинації), за якого гновидні ідеї набувають візуальності;
2 Супроводженню регресії (перетворення думок на ЧУТТЄВІ образи) процесом згущення (чуттєве відображення ідеї сновидіння зумовлює серйозні перетворення форми вираження), конденсації, стискання матеріалу сновидних ідей. Внаслідок цього в одному образі згущується кілька несвідомих бажань, об'єктів тощо;
3. Зсуву як заміною головного другорядним, коли в центр явного сновидіння ставиться і супроводжується великою емоційною силою те, що було периферійним і другорядним у сновидних ідеях. Зсув стає можливим завдяки вільному переходу зосередженої енергії від важливих уявлень до несуттєвих, що для нормального, свідомого мислення є «логічною помилкою». Тому сновидіння стає дивним і незрозумілим.
Фройдівські означення процесів у межах діяльності сновидіння — згущення і зсув — Лакан переосмислив у мовному плані: згущення (конденсація) як накладання одних позначень на інші робить простий образ багатозначним і утворює поле метафори; зсув (замінювання основного другорядним), що є формою ухилу несвідомого від психологічної самоцензури, пов'язується з метонімією. Лакан наголошував на тому, що операції «згущення» і «зсуву», з допомогою яких латентні думки переходять у явний смисл сновидіння і визначають «граматику» мови сновидінь, у поетичній (істинній) мові функціонують як метафора і метонімія, а це є підтвердженням аналоги сновидіння і мови: сила, яка струк-турує несвідоме, виявляється також у поетичній мові. Отже, метафоричний і метонімічний процеси стають ключовими в лаканівській лінгвопсихоаналітичній концепції структурування несвідомого.
у
Вербальний виклад (наратив)
У психоаналітичній теорії Ж. Лакана '••
Думку Лакана, фройдівська психоаналітика пос-
^уговується такими вузловими поняттями: фрустрація,
Ресивність, регресія. Фрустрація означає відмову від
ewwen.ж -юнеол an
Психоаналіз і літературознавство структур^" і струєний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана
задоволення бажання або заборону сексуального пот гу. Заборона на задоволення сексуального потягу є осно вою неврозу (якщо сексуальний потяг задовольняєтьс реальним об'єктом, людина не піддається ризику захворювання, а якщо вона позбавлена реального об'єкта і н» знаходить йому заміни, ймовірним є виникнення невротичних симптомів). Фрустрація, за твердженням Фрой-да, зумовлює посилення агресивності. Регресія пов'язана з поверненням сексуальної організації на ранні ступені розвитку і здійсненням бажання на «інфантильному» рівні (наприклад, через почуттєві образи у сновидінні, художньому творі), перенесення бажання на аналітика у психоаналітичному сеансі тощо. Ці «біологізовані» фройдівські поняття Лакан переводив у лінгвістичну площину. На його думку, незалежно від мети (зцілення чи дослідження) психоаналіз має завжди єдине поле — мовлення суб'єкта: будь-який невроз «видихається» через мову, сам невротичний симптом структурований як мова, це і є «мова, мовлення якої повинно бути звільнене»1. Про орієнтацію психоаналітичної методики на індивідуальне мовлення як вербалізацію суб'єктивної історії Лакан зауважував, що єдиною метою аналізу може бути поява істинного мовлення і усвідомлення суб'єктом своєї історії стосовно певного майбутнього. Він виступав проти будь-якої об'єктивізуючої орієнтації аналізу і підкреслював це, щоб вказати на помилки, характерні для виявлених в аналізі нових тенденцій2. Тому лаканівський психоаналіз уникає абстракцій, повертаючись до конкретної індивідуальної історії, народження якої є змістом психотерапевтичної процедури.
Суб'єкт, прагнучи розкрити свою істоту для аналітика, наштовхується на парадокс мовлення: починає дедалі більше відчужуватися «від власної істоти», яку він прагне словесно зобразити. Пацієнт відчуває, що вона є його створінням у сфері уявного і її відтворення позбавлене достовірності. У зусиллі суб'єкта відтворити свою біографію для іншого й відкривається відчуження, «що примушує конструювати цю свою істоту у вигляді іншого і що тим самим прирікає її завжди на викрадення цим іншим»3. Отже, йдеться не про фрустрацію (заборону) бажання суб'єкта в її об'єктивному значенні,
1 Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du -langage en psychanalyse... — C. 40.
„Див.: Там само. — С. 71.
лпустрацію в самому мовленні, де це бажання а про ФРУ Лакан стверджував, що йдеться про
відчужу другого ступеня: коли суб'єкту І вдасться
Там само. — С. 20.
-Кі
ва її У своєму дискурсі, створивши інертний му суб'єкт, відображений у дзеркалі, знаи-обі об'єкт, він не зможе цим задовольнитися (на-Д? Гча абсолютної подібності зуміє відобразити в обра-В- пише бажання іншого). «Це означає, що адекватної ЇЇлповіді на цей дискурс не існує: будь-яке слово, яке сприйме його зізнання за чисту монету, суб єкт визнає
ча зневагу» •
Головною проблемою психоаналітичного сеансу у фройда був перенос, тобто негативне (позитивне) реагування на аналітика, який на лінгвістичному рівні втручається у створений суб'єктом дискурс і демонтує його. Лакан натомість небезпеку аналізу вбачав не в негативній реакції суб'єкта на втручання аналітика, а в тому, що суб'єкт може, вийшовши з одного фантазму, потрапити під впливом психоаналітика в полон нової ідентифікації, не менш фантастичної, ніж попередня, тобто залишитися в оновленому статусі відчуження. Адже регресія у лака-нівському розумінні — це актуалізація в дискурсі фан-тазматичних відношень. Тому майстерність аналітика повинна полягати в тому, «щоб поступово позбавляти суб'єкта будь-якої упевненості, поки не розсіються останні привиди»2. Оскільки бажання, щоб бути задоволеним, вимагає визнання в символі, то психоаналіз мав спонукати суб'єкта до того, щоб у ньому запанувала така сфера реальності, «яку бажання це підтримує в ньому щодо символічних конфліктів і уявних фіксацій як засіб їх узгодження», тобто психоаналітичний шлях — «це той ін-терсуб'єктивний досвід, в якому бажання досягає визнання», оскільки «вся проблема лежить у відношеннях мовлення і мови всередині суб'єкта»3.
Психотерапевтична «лінгвістична» техніка полягає в членуванні аналітиком дискурсу суб'єкта (пацієнта). у такий спосіб аналітик має скерувати його на пошуки «істинного» слова, адже він знає найкраще, що найголовніше — почути, чому в дискурсі належить значуще місце. Визначивши це, психоаналітик буденну історію
Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en р8Ус£апа1узе...— C. 20. дТамсамо. — С. 22. Там само. —С. 49.
Психоаналіз і літературоЗНавс
Структур^'
.мі
структурний («символістський») психоаналіз Ж. Лакана 231
розглядає як притчу; довгу тираду — як вигук; елементарну обмовку — як складне пояснення, а мовчазне зіт~ хання — як ліричний вилив душі. Отже, смисл дискуп-су суб'єкта повідомляє вдало розставлена пунктуація Перерва сеансу є своєрідним ритмічним членуванням (скандуванням), яке грає роль втручання, що наближає заключні моменти1. Психоаналітик має спрямовувати суб'єкта на шлях такого індивідуального мовлення, яке б не створило загрозливої, поневолюючої ідентифікації
Оскільки структурний психоаналіз повинен дати змогу суб'єкту вижити невроз зі своєї душі лінгвістичне, Лакан орієнтував суб'єкта на повне мовлення. Спочатку суб'єкт є мовцем, який говорить про когось іншого, схожого на нього, але «рішуче не здатний засвоїти собі його бажання». Джерелом більшого знецінювання мовлення, як стверджувалось, теоретично і практично є інший. Тому психоаналітик повинен скерувати суб'єкта на пошуки такого мовлення, де бажання набуде символічного визнання.
У відношеннях об'єктивної мови і суб'єктивного мовлення Лакан виокремив три катастрофічні ситуації:
1. Ситуація стереотипності дискурсу. Вона фіксує відсутність індивідуального мовлення, оскільки «суб'єкт не стільки говорить, як говориться» (символи несвідомого тут проявляються в закам'янілих формах, яких суб'єкт не засвоює).
2. Ситуація абстрагування (об'єктивації) дискурсу. В ній фіксується глибоке відчуження суб'єкта від наукової цивілізації, власне втрата суб'єкта та його мовлення.
3. Ситуація божевілля. За такої ситуації негативна свобода індивідуального мовлення не прагне визнання іншого і суб'єкт об'єктивізується в мові, позбавленій діалектики.
Отже, стаючи дедалі функціональнішою, мова перестає бути придатною для індивідуального мовлення, а будучи надто індивідуалізованим, мовлення позбавляється мовної функції2. Структурний психоаналіз став захистом індивідуального мовлення в ситуації мовного тоталітаризму.
Індивідуальне мовлення знаходить собі місце у природних (органічних) функціях суб'єкта, коли якийсь
'Див.: Лакан Ж. Fonction et champ de la parole et du langage en psychanalyse... — C. 20.
2Див.: Там само. — С. 68. *' ••'-"-
нічний розлад провокує розрив між індивідуаль-°рГабуттям і його сутністю. Тоді психічна хвороба стає ВИМ яченням суб'єкта в існування власної особистості. J^ ом є позначенням витісненого зі свідомості су-й'кта конфліктного позначеного. Розкодування симво-
'чного мовлення з його семантичною двосмисловістю Л1Є уявлення про його повноцінне функціонування, ад-5?е в тлумачення буде введений дискурс Іншого. Розкопування цього невротичного мовлення (ієрогліфів істерії гербів фобій, лабіринтів роздвоєння тощо) привело фр'ойда, на думку Лакана, до відкриття первинної мови символів, що виражають сучасну незадоволеність людини цивілізацією, яка й знищує індивідуальне мовлення. Завдяки цьому психоаналіз Лакана, звернувши увагу на суб'єкта, який не говорить, а говориться, поставив перед сучасною культурою проблему пошуку «індивідуального» мовлення.
Лакан, аналізуючи висновки психотерапевтичної роботи Фройда (словесне пригадування подій викликало зникнення невротичних симптомів), піддав сумніву абсолютну цінність усвідомлення, надавши перевагу цінності самої індивідуальної вербалізації. Вирішальним є те, наголошував він, що суб'єкт вербалізував подію, тобто «що він перевів її у Слово, а точніше, в епос», викладений мовою, зрозумілою для своїх сучасників, і з якою відтепер пов'яже джерела своєї особистості. Лакан наголошував на особливому значенні такого перетворення: «Скориставшись мовою Гайдеггера, можна сказати, що і те, і інше пригадування формують суб'єкт як gewesend, тобто як сущий тим, хто таким-то чином був»1. Лейтмотив визнання суб'єктом своїх фантазій, без якого неможливий розвиток особистості або психотерапевтичний прогрес, може бути виражений такою фразою: «Я був цим лише для Того, щоб стати тим, ким я можу бути». Отже, Лакан у своєму лінгвістичному прочитанні фройдівського психоаналізу відкрив значущість історії суб'єкта, де в нестійкій рівновазі балансує
* припущення про минуле і обіцянка на майбутнє». Мається на увазі дія повного мовлення, здатного впорядкувати випадковості минулого і надати їм смислу грядущого- Ця теза Лакана дуже близька до розуміння Юнгом психічної енергії як спрямованого лібідо, що й передбача-«каузальний» і «фінальний» способи тлумачення.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 28 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |