Десь над ранок дощ угамувався. Вітер, проте, не стишився — струшував краплини з пухнастих гілок, і здавалося, що дощ ішов безконечно. Небо над ялинами, правда, проясніло, але було воно похмуре, важке — сумне небо непогідного осіннього дня. Десь поблизу розкаркалося вороння, та так завзято, що аж луна розлягалася. Якесь гнітюче лиховісне каркання — Федір зі злістю вслухався і думав: «Ну якого біса накликають нещастя?» Він уже хотів підвестися, піти в той бік, розігнати їх, чи що. Але не було сили підвестися, хотілося сидіти отак, без руху, чи навіть прилягти після запаморочливої безсонної ночі. Помалу розвиднювалося, і поблизу стали проступати ялинові гілки, настовбурчені сухі сучки й колючки біля стовбурів і окоренків, гола, присипана глицею земля. І раптом на цьому тлі він побачив зайця. Сіренький вухань сюди-туди покрутив головою, присів' на заднін лапи і передніми почав старанно обтирати вусату мордочку. Федора заєць не загледів чи, може, подумав про нього, що то пень, а він сидів, боявся навіть злегка ворухнути рукою чи ногою, щоб не злякати звірка. Здається, це йому вдалося. Заєць спокійно й поважно проскакав за п'ять кроків від Федора і сховався десь у ялиннику.
А вороння все надривалося-каркало. Нападали вони на когось чи просто завели сварки у своїй зграї? Мабуть, і в них якісь нелади, подумав Федір. Як і в людей. Але ж ні, так, як у людей, не буває ні в кого із живих істот. Корова реве, ведмідь реве, а хто кого дере — і чорт не розбере. Серед звірячого світу деруть когось, щоб з'їсти, а серед людей — хіба щоб помучити й кинути. І взятися за наступного. Усе-таки жорстоке створіння — людина!
Може, так і сидів би він у тому ялиннику, де було хоч і не дуже затишно, але принаймні тихо, спокійно, сидів би, якби не голод. Від голоду так смоктало в нього в животі, що аж боліло під грудьми. Федір думав-гадав, ну що б його такого знайти з'їсти. У лісі, мабуть, нічого немає, хіба що гриби. Так, грибів можна назбирати, особливо побіля болота, де багато моху, але сирими їх не з'їси, а розкладати багаттячко вдень небезпечно! І його думки все частіше прямували до села, до тієї крислатої груші на узліссі, біля якої він уже частувався. Грушки були нічого собі, може, цієї ночі нападало їх більше, може, варто туди сходити.
Він добряче змок, поки вибрався з ялинника — з кожного деревця сипалися на нього жменями холодні краплини, низькі густі гілки витирали свою дощову вологу об його і без того вже мокрий одяг. Ну, та що ж тут вдієш — з цим можна було миритися. До мокречі і холоду він призвичаївся, от якби ще навчитися терпіти голод! Та голоду, мабуть, не міг витримати ніхто. Ні людина, ні звірина. Голод — господар над усіма.
Федір помалу йшов лісом, вибираючи більш відкриті, без підліску місця, щоб менше мокнути від гілок і листя. Чомусь спало на думку: «А який сьогодні день?» Зовсім загубив лік дням і не міг відрізнити святої неділі від буднів. З останньої но^їі поселилося в ньому відчуття якоїсь незнаної туги. Звідки воно, що його викликало: чи сумна недобра звістка про сина, чи ті лови на картоплинні вкрай йогр розтривожили? А може, ось цей воронячий гвалт, який і тепер долітав до нього із старого лісу. «Мабуть, не поділили чогось ті птахи»,— думав Федір.
А слух його за час блукання по лісах став дуже чутливим, не раз він уже його виручав, не підвів його і тепер. Він ще не вибрався на узлісся, як відчув, що якось неспокійно під лісом. Рух там якийсь чи, може, голоси? Він насторожився, притих, а потім спинився. З-за кущів височіли стовпи на дорозі, зеленіли клаптики врун, виднілася смуга сірого осіннього облогу. На обніжку біля тієї заповітної груші стояли два чоловіки — один у сірому звичайному щоденному піджаку, другий у такій самій, як у Федора, старій саморобній свитці, один одному давав закурити. Коли той, що прикурював, підвів від сірника голову, Федір відразу пізнав Михалинчиного Шурку, молодого хлопця, Миколчиного дружка, якого колись виключили були з комсомолу. Другий стояв спиною до лісу, і Федір не міг розгледіти його. Закуривши, ті двоє почали вглядатися кудись убік, туди, звідки донеслося кілька невиразних слів, Федір також витягнув шию з-за куща в тому напрямку. Перед ним відкрився простір узлісся і на ньому шестеро чоловіків, між якими була відстань приблизно двадцять кроків,— вони чекали на щось. То були його односельці, молоді і двоє старших. У ближчому з цього ряду Федір пізнав Михася Майстренка, що жив навпроти його сажалки, Федорові гуси часом робили на їхньому городі шкоду, тоді між ними було кілька малопри- ємних сутичок, а взагалі вони жили поміж собою непогано. За ним якось розгублено переминався з ногц на ногу Лекса Сав- чик — схуд і постарів,, сиві скроні під чорним картузом; він був у довгій свитці з батогом у руках. «Боже милостивий, ось і зустрілися, побачилися»,— розтривожено й сумно подумав Федір. Але чого вони тут усі поставали в ряд, на кого чекають? І тоді йому ніби стрельнуло в голову: та це ж вони — на нього. Вони зараз підуть у л*с виганяти його. Ланцюжком, як на полюванні. Як зимою ходять на вовка. Тільки тепер без червоних прапорців. Бо він не вовк — він людина, з ним можна простіше.
На тремтячих ногах Федір потрюхав у глиб лісу. Він увесь колотився з тривоги. Образа, передчуття неминучої біди колошматили його душу. І нічого не можеш зробити, нічим не застережешся, не виправдаєшся. Єдине, що залишається,— втікати. Але ж це не по-людськи! Людина не повинна тікати від людей, він міг би їм щось сказати, вони мусили б його послухати! Та це не для нього. Значить, він уже не людина?!
На горбочку у мішаному рідколіссі він повернув направо — збочив до шляху в напрямку плавнів, туди, звідки він прийшов три дні тому. Мабуть, поки є така можливість, геть із цього лісу. Ліс для нього вже не притулок. Ліс тепер їхній. У ньому вони хочуть зловити його, і тоді... Ні, він не дасться. Поки є сили, він випередить їх. Він не дозволить погнати себе знов туди, звідкй він із таким зусиллям вирвався. Туди він не вернеться.
Федір біг навмання, не розбираючи дороги, продирався крізь кущі, змок до нитки — від голови до ніг. Ззаду, проте, було тихо, його ще не доганяли, і він поспішав устигнути — встигнути вискочити з лісу у плавні, там уздовж річки розпростерлася земля чужого, Зарічанського району, і там, мабуть, про нього ще не довідалися. Йому залишилося ще трошечки, там буде неширока улоговинка і шлях, який він перейшов минулого разу. Але він задйхався, зморений до краю, ледве доплівся до узлісся. Перш ніж вийти з переліску, глянув у відкритий простір. Спочатку на улоговину, там не було ніко-
го, тоді на горбок, на шлях — і відразу опустився додолу. Біля старих росен на шляху стояли три вантажні машини, а від них просто до лісу посувалася громада людей — чоловіків із тридцять чи більше. Попереду рішуче йшов по сіножаті чоловік у розстебнутому чорному плащі, він щось казав і рукою широко показував іншим — чи не розійтися попід лісом у ланцюг.
Побачивши те все, Федір круто повернув назад у ліс. Усе-таки в нього ще, мабуть, залишалася можливість, оті лише тіль- ки-но вирушили. Поки вони пересічуть улоговину, поки піднімуться по схилу, увійдуть до лісу... Ні, він відірветься, він не дасться їм. Але куди йому бігти — ось у чім заковика. Зліва Недолище і земляки-колгоспники, ззаду ті, що приїхали, видно, з району. Усі одягнені в чорне, не по-селянському — значить, із району. Керівництво й актив. Справа від нього ялинник і далі суцільна трясовина, Багновище, там не пройти. Невже справді йому залишили вихід? Там, де картопляне поле, де він учора зустрів діда з коровою. Невже там нікого немає? Це був би порятунок. Добре, що вони не зауважили цього, він раніше за них побачив. Це обнадіювало. Тільки б не зрадили ноги. А бігти йому було важко, забивало подих, хрипіло у грудях, у роті набралося гіркоти, яку він не міг виплюнути. Плечі і груди під його мокрим обважнілим одягом спітніли, по обличчю цівками струменів піт. Раз по раз він витирав обличчя рукавом, оглядався — і то біг, то йшов хистким непевним кроком — подалі від шляху і від села. Мабуть, не просто було витримати цей напрямок — навскоси через ліс; здається, він трошки вже заплутався, узяв забагато вправо і через те, наблизився до Багновища. Ні, йому треба трохи збочити від трясовини, щоб вийти на третій бік лісу — до картоплища. Головне, щоб вирватися з тих обценьків, якими вони обхопили його з двох боків. Може, попереду ще нікого немає, і це дасть йому можливість вискочити з тих лабет.
Уже можна було сподіватися, що він якось викрутиться. Його ж ніхто не бачив. Від задніх він, мабуть, відірвався, а ті, що збоку, від села, напевно, тільки зайшли до лісу. А може, навіть вони ще чекають на узліссі. Йому б лише добігти до картопляного поля, там би він вирвався з цього лісу.
Та бігти він уже не міг. Йому не ставало сили, і він, спотикаючись, мимоволі уповільнив ходу. І все оглядався: чи не женуться? Здається, ще не гналися. Але в тому напрямку, від дороги, почулися голоси: певно, там уже пішли по його слідах. Гамір почав наближатися, ось уже й собака загавкав. Але не вчорашній, сільський, це гарчав сильний, породистий пес. Переляканий, ослаблий, знеможений, оглядаючись, він побіг зно-
ву; Увага його тепер була спрямована назад, до того, що відбувалося за ним, і він прогавив той момент, коли треба було глянути вперед — за кущем ялівцю він ледь не наскочив на зяйця. Чимось стривожений, той стрибав йому назустріч, а коли побачив його, широко стрибнув убік і крізь дрібні лісові зарості кинувся назад, туди, звідки з'явився. «І йому вже немає спокою»,— коротко подумав Федір і відразу ж зупинився. Там, куди кинувся заєць, почулося:
— Стій! Стрілятиму!
— Ну, ти даєш — стріляти! Це ж заєць...
І там засміялися — безтурботним хлоп'ячим сміхом.
Федір насторожено витягнув шию, попереду, куди він поривався, у жовтому листі березових деревець мигнули дві зелені шапки, десь поблизу хтось тихо гукнув хлопців, і вони затаїлися. Федір зрозумів: шлях йому і туди вже відрізаний. Мабуть, із цього боку, від картопляного поля, до загону поставили червоноармійців-прикордонників. їхня застава була недалеко за сусіднім лісом. Але ж чому — прикордонники? Що він — шпіон якийсь чи шкідник, чи втік із тюрми, де сидів як небезпечний злочинець? Він прийшов до себе, в свій рідний куток, де народився, де жив із сім'єю. Де народилися і відійшли всі його предки. Навіщо ж прикордонники?
Певно, він гірший за шпіона. Бо шпіона ловлять лише прикордонники, а його, крім них, ще два загони — із села і з району. «О боже ж мій, ось тобі й вовк! Дикий звір...»
Поки що йому таланило, бо ніхто з цих трьох загонів його не помітив — він їх зауважив перший. Але чи довго буде таланити? Очевидно, побачать і його. Адже не невидимка він. Правда, він знає цей Казенний ліс і придумав би, куди податися. Але ж і вони, певно, орієнтуються в лісі, особливо його односельці. Тепер він біг хтозна-куди, десь у четвертий бік, видно, в глухий кут. Бо там — непрохідний край, там — Багновище, там болота, трясовина, вири. Улітку туди краще носа не потикати. Туди і звірина ніяка не ходить, не те щоб людина. До самих морозів там драглисте болото, вода, засмокче — і погибель.
Але куди йому подітися?
Він уже не біг — він ледве плівся по набряклій водою землі, що пружно вгиналася під ногами. І слухав, слухав, що діється тамь ззаду. А ззаду долітали різні голоси, і хтось там кричав, начальницьким голосом віддавали команди, завзято гавкав собака. Мабуть, загони зійшлися, а його випустили. А іможе, вони повернули назад, до шляху і села, майнула обнадійлива думка, і Федір затаївся за ялиною. Хоч би дали віддихатися, а то пекуча задишка вже роздирала груди.
Віддихатися, проте, не дали.
Вони вже були десь близько, лише дерева не давали йому їх побачити, зрештою, як і їм його. Та ось, він почув, голоси їхні пожвавішали, до нього долетіло: «Дивіться, дивіться-но, слід!» Федір зрозумів, що вони пішли навздогін і що йому від них не втекти. їх кілька десятків, селян і червоноармійців, вони обклали ліс із трьох боків. А він перед ними один. І він виснажений до краю. І вже не тямить, куди бігти, куди ховатися. Він тільки рухається. Можливо, це останні його кроки. І тут він побачив поперед себе в ялиннику, як швидко миготить унизу щось сіре, пухнасте — це втікав-рятувався заєць. Спочатку від червоноармійців, а тепер, видно, від нього, від Федора. Та він і сам тепер був у становищі зайця. А може, навіть і в ще гіршому, бо заєць ще може врятуватися...
«Люди, чому ви так? — звучав відчайдушний нутряний шепіт.— Що я зробив вам кепського? За що — за молотарку?.. Так тоді ж дякували щиро. Чи ж я хотів кому поганого? Чи собі взяв забагато? Я ж віддав вам усе — беріть. Тільки за що зі мною так люто? Люди, людоньки, схаменіться!..»
Ніхто, однак, не схаменувся, не одумався — його гнали, як гонять вовка на добре організованому полюванні. А він усе чекав, що хтось там спиниться і скаже: «Постіймо, братки! Що ж це ми так...»
Ніхто не став, ніхто не сказав. І його гнали далі.
— Ровбо, стій!!!
Ну ось воно, нарешті...
Під час утечі, протягом усієї цієї недоречної його мандрівки Федір чекав цього окрику і вдень і вночі, та все одно він пролунав зненацька. Федір оглянувся не відразу — а там, позаду, між ялинами вже видно було, як ворушилися темні постаті червоноармійців чи.селян — він навіть не розгледів. Головне, що він збагнув: його побачили. Уже й бігти не було як, мабуть, його маршрут кінчався. Неймовірний маршрут — через тисячу верст до рідної землі. Одначе неласкаво зустріла його люба земелька. Ну та бог із нею. Така вже його доля! Проклята доля, що так розпорядилася ним,— у такий нещасливий час народитися селянином.
Закінчився похмурий ялинник, далі починалися мочарі. Не вагаючись, він кинувся туди, м'який товстезний шар моху заколивався під ним, а потім ноги провалилися по коліна в чорну тванисту багнюку. Треба бути несповна розуму, щоб посуватися далі. Але вибору в нього не було. Попереду тремтіли під вітром довгі гострі листки осоки, очерету, а на рудих ослизлих купинах де-не-де стирчали густі лози, поміж ними виблискували чорні вікна чорторию, т^м починалося Багновище. Він, проте, не спинився,— з відчайдушним зусиллям видираючи з драговини свої постоли, добрався до верболозу, проліз поміж кущами. Тут він уже посувався по пояс у багні, розсовуючи тілом ряску, вперто ліз усе далі, поки під ногами була якась опора. Але грунт почав зникати і Федір шугнув з головою в густу багнисту прірву, однак незабаром він виринув, з'явився на поверхні води, але вже без шапки. Щоб не пірнути знову, не захлинутися остаточно, він ухопився рукою за якесь слизьке коріння із сусідньої купини. Увесь він був у багні, видніла- ся лише його голова. Смердюча вода текла з носа, холодні її обійми стиснули тіло, ноги покорчило від холоду, звело судомою. Він коротко, уривчасто дихав.
Позаду на твердому березі за плавнями голосно гомоніли, чути було, як лютував собака, там зійшлися загоничі. Вони чи згубили його, чи боялися лізти в холодну смердючу твань. Він добре чув їхні стривожені голоси: «Туди побіг...» — «У болоті він!» — «Дивись, куди вліз, куркульське лайно...» — «А дідька лисого! Вилізе, ніде не дінеться!»
«Ні, вже не вилізу!» — з відчайдушною злістю сказав сам собі Федір. Його тут трохи приховували від берега купини й верболози. А головне, ті, що на березі, мабуть, не дуже рвалися в багнюку, знали, очевидно, що дна тут не було. Розумів це і Федір. Бувало, раніше він не раз зі страхом поглядав здалеку на цей простір з верболозу й води, який завжди акуратно обходили, обминали корови. Тепер він тут сидів. І, мабуть, шляху назад не було. Від холоду задубіли руки і особливо ноги, всередині все в нього стислося в тугий болючий вузол — о, щоб. тільки витримати. Та, мабуть, витримувати довго не доведеться. Усе вжЪ кінчалося. Не вистачало лише рішучості. Варто було випустити з рук коріння від купини, як він відразу ж пішов би в безодню. Суконна свитка його стала напрочуд важкою, владно тягнула вниз/ постоли, як пудові гирі, обтяжували ноги. Але він тримався, сподіваючись не знати на що. Дихання його все більш утруднювалося, він пихкав, як риба, яку кинули на пісок.
— Ровбо, вилазь!
— Вилазь по-доброму! А то...
— Громадянине Ровбо, від імені Радянської влади попереджую...
Вони там кричали, а він мало що й слухав. Усе одно вилізти звідси він не міг. Та й не дуже хотів. Він тільки зволікав. Зволікав, проте, марно. Десь поблизу, за купинами, почулося:
— Щось тут не видно...
— Та як же — он слід по мочарних заростях тягнеться...
«О люди, люди! За віщо ж ви так?.. Людоньки...»
Одначе вони вже лізуть. Федір трохи посунувся у тванюці,
загойдалася ряска, і він приховав голову за купиною. Дві постаті в осоці, високо піднімаючи ноги, помалу продиралися в напрямку до нього. У одного в руці майнула довга жердина- тичка: чи не збиралися вони вигнати його з болота? Він бачив їхні голови в кашкетах, їх самих по пояс. Це були незнайомі хлопці, мабуть, комсомольці з району. Десь за кущами басовито гавкав собака, але у воду, здається, не ліз.
— Далі не потикайся, все...
— Давай, давай! Ще можна! — почулося трохи збоку, і від тих слів Федорові раптово перехопило подих. Він пізнав цей голос — він би пізнав його і з того світу. «Бідний Миколка! — раптом подумалося - Федорові.— І він ось сюди лізе! Мабуть же, не від солодкого життя». Ті двоє з тичками, проте, посувалися, вони не загубили його сліду, трохи збочили за кущі верболозу, може, подумали, що він там. Та він там не сидів, він взагалі не ховався. Він був уже недосяжний ні для кого. Він ще не трапив на той світ, але майже зійшов і з цього. На цьому світі залишилися тільки його голова та очі. Щоб глянути востаннє і попрощатися. Як тільки він побачить його, так і відійде. Якщо дотягне... Боже, ніколи в нього не з'являлася думка забити себе, завжди він одержимо змагався за життя. А тут ось мусить...
Одначе може він хоч перед кінцем побачити сина? Бідний Миколка: що він тепер переживає? Певно ж, не з власної волі,— його примусили! Може, він отримав наказ. Від якогось вищого начальника. Бо є ж і над ним начальство. І відправили до лісу ловити батька, якого він зрікся. Коли зрікся, то, видно, можна й ловити. Але якщо це можливо, то як же тоді жити? Може, йому ще й накажуть, зловивши батька, вчинити допит над ним. І син змушений буде катувати його? Боже, навіщо ти сотворив тоді білий світ!
— Лещук, он там пропори!
Це також Миколка,— десь на віддалі, по-начальницькому круто, рішуче, твердо, чого раніше Федір за ним на знав. Такий голос син нажив уже не при ньому. Щаслива його мати, що не бачить цього. І не чує.
Тим часом у сусідньому кущі зашерхотіло, і кінець довгої тички прорізав наскрізь листяну гущавину. Тепер черга за його купиною. Та, мабуть, вони не встигнуть. Усе-таки він випередить їх.
Федір інстинктивно сьорбнув носом чимбільше повітря — і випустив з рук покручений корінь. Важкі ноги в незносимих сирицевих постолах відразу потягнули його вглиб, і він захлинувся. Зсередини боляче вдарило у вуха, і все погасЛо в очах.
Не судилося тихо жити, так хоч пощастило тихо вмерти.
Шукали його довго, пропорювали жердками й тичками з берега, з купин. Та так і не знайшли.
Трясовина споконвіку вміла ховати свої таємниці.
ЗМІСТ
МІСТ ІЗ МИНУЛОГО В МАЙБУТНЄ Т. В. Кобржицька 5
МЕРТВИМ НЕ БОЛИТЬ Роман 11
У ТУМАНІ Повість 213
ОБЛАВА, Повість 298
ЛИТЕРАТУРНО-ХУДОЖЕСТВЕННОЕ
ИЗДАНИЕ
Серия «Единение»
БЫКОВ ВАСИЛИЙ ВЛАДИМИРОВИЧ
МЕРТВЫМ НЕ БОЛЬНО Роман, повести
Перевела с белорусского Кобржицкая Татьяна Вячеславовна
Киев, издательство художественной литературы «Днипро»
На украинском языке
Художнє оформлення Г I Триколенка Художній редактор В. С. Войтович Технічні редактори Т М. Мацапура, С. М. Величко,Коректор Л. Г Лященко
ИБ № 4747
Здано до складання 20.06.89. Підписано до друку 08.12.89.
Формат 84 X 108‘/з2- Папір друкарський № 2. Гарнітура балтика. Друк високий. Умови, друк. арк. 19,32. Умови, фарбовідб. 19,53. Обл.-вид. арк. 23,424.
Тираж 50 ООО пр. Зам. 9—2260.
Ціна 1 крб. 70 к.
«і
Видавництво художньої літератури «Дніпро»
252601, Київ-МСП, вул. Володимиреька, 42.
Головне підприємство республіканського виробничого \ об'єднання «Поліграфкнига».
252057, Київ, Довженка, 3.
Биков В. В.
Б95 Мертвим не болить: Роман, повісті / Пер. з білорус. та авт. передм. Т. В. Кобржицька.— К.: Дніпро, 1990.—366 с.: іл.—(Єднання). ІБВМ 5-308-00709-8
До книги народного письменника Білорусії, лауреата Державної і Ленінської премій, Героя Соціалістичної Праці увійшли роман «Мертвим не болить», повісті «У тумані», «Облава».
Роман «Мертвим не болить» — найбільш автобіографічний твір письменника, тематично пов'язаний з подіями Великої Вітчизняної війни на Кіровоградщині. Повісті «У тумані» і «Облава» — найновіші твори письменника. У повісті «У тумані» розповідається про події перших місяців фашистської окупації нашої Батьківщини. Повість «Облава» звучить як реквієм над жертвами сталінських репресій трагічної епохи розкуркулення.
Усі три твори пройняті глибоким психологізмом, їм притаманна гострота сюжету і безстрашна правда.
„ 4702120201—166
Б------------------ — 166.90 ББК 84 Бел7—44
М205(04)—90 1крб. 70 к.
|
1 Ми звичайні, прості солдати. Війну затіяли генерали та фюрер.
[1] Відділ військового забезпечення.
[2] Я німецький учитель.
[3] Я не нацист. Я сільський учитель.
[4] Коли нас до вечора не розіб'ють танки, то проскочимо.
[5] 3 оберстом Майєром проскочимо. Він нас примусить, живих чи мертвих.
[6] Чому ви не здаєтеся в полон?
[7] Оттої Поглянь сюди! Російська Валькірія!
[8] Руки вгору! Устати!
[9] Тихо! Нема води!
[10] Я дуже шкодую. Але я маю наказ.
[11] ПоспішайІ
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 31 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
