Переклала з білоруської Тетяна Кобржицька 18 страница

Як тільки поруч закричав Буров, Сущеня ледь не знепритом­нів у своїй ямі-могилі, бо дуже злякався,— хоча, здавалося б, чого вже було боятися цій людині? Але він аж зіщулився, втягнув голову, а потім, як забахкали постріли, і зовсім осів на дно ями. Звісно, він не збагнув відразу, що сталося там, нагорі, і тільки коли поруч метнулася зігнута постать Бурова, зрозу­мів, що треба втікати. Із незвичайною спритністю він викинув своє немолоде тіло з викопаної вже по груди ями, перекинув­ся через бруствер піску. Поміж частими пострілами з дороги вже чулися якісь голоси, кулі вищали, але стріляли не по ньому, а туди, мабуть, куди побіг Буров. І Сущеня, розгарячі­лий і спітнілий, в одній сорочці, припустив з горбка трохи в іншому напрямку, проте так само від тих, що бігли з дороги. Він не розумів, що то за люди, свої чи німці, але коли Буров кинувся тікати, то і йому треба було бігти. І він рвонув спер­шу з бору ледве не сторчака, зачепившись за пень чи корінь, обідрався об гілляки в хмизняку, вискочив на край болота з м'яким мохом; далі тут ішло болото, яке, він знав, можна було обійти, якщо податися сосновим пагорбком. І він почух­рав пагорбком, аж поки добре не вхоркався, тоді пішов кро­ком. За ним не гналися, може, його й не побачили навіть, якийсь час іззаду чути було невиразні голоси, бахкали зрідка постріли — все в тому напрямку, куди кинувся Буров.

Але за Буровим вони, здається, так само не погналися — схо­же було, товклися на тому пагорбку в бору, голосно і збудже­но щось говорячи,— слова їхні ледве долітали до Сущені, та він і не міг їх розібрати. Він слухав і чекав, куди вони підуть далі — по його слідах чи за Буровим, будуть шукати чи ні. Стріляти, однак, вони перестали, над лісом знов запанувала вітряна тиша, довкола лежала холодна лісова темрява. Тоді

Сущеня подумав, що, по всьому, його розстріл поки що відсу­вається, даючи якусь можливість для порятунку. Тільки де ж той порятунок, у якій стороні? Удома він уже не врятується, вдома його дістануть одразу ж, як тільки він появиться там. Але де не дістануть? Куди йому звідси тікати і як скористати­ся з тієї рідкісної і дивної удачі, яку так неочікувано підкину­ла йому його нещаслива доля?

Він пішов тихіше й обережніше, щоб не напоротися на су­чок, усе озирався і прислухався. Було дуже холодно, руки його аж задубіли, крижаною корою взялася на спині сорочка. Він довго і сліпо брів по негустому тут сосняку, вслухався у лісовий пошум, намагаючись що-небудь почути, але там, на пагорбі, здається, все стихло. Може, вони звідти вже зникли, звісно, чого їм сидіти серед ночі в лісі? Десь там залишилася його ватянка та, мабуть, її вже не візьмеш — вони підібрали. Звичайно, це поліцаї, інакше Буров не почав би у них стріля­ти, та й вони в Бурова так само. Тільки як вони нарвалися на них уночі? Чи, може, почули з дороги? Але ж там був його другий партизан з конем, куди він подівся? Може, забили? Мабуть, забили, бо не озвався— ні пострілом, ні криком, і дав так несподівано обкласти ту боровину — той острівець чисто­го сухого соснового бору на пагорбі.

Через якийсь кілометр чи більше від боровини Сущеня спи­нився на краю старої ділянки-вирубки з добре порослим гус­тим молодняком. Він усе думав, куди податися? Слух його силкувався зловити якісь звуки з бору; але звідти вже нічого не долітало через ліс. Постоявши трохи і відпочивши, Сущеня поліз далі в гущавину ділянки, але спинився. А може, вони вже пішли з боровини чи побігли за Буровим, подумав він і повернув назад. Вибравшися з гущака, знову спинився в нері­шучості: куди все ж іти? Куди йти йому_ч на цьому світі, він ніяк не міг добрати. Але увага його все верталася до боровини, де залишилася недокопаною його могила. Мабуть, важливо було йому впевнитися, що там нікого нема. А може, і пошука­ти ватянку.

і

Так він тихою ходою проминув пагорбок, по якому біг сюди, і знову вийшов до вогкого мохового краю заболоті; на її хмиз- няковому узліску спинився. Було тихо. Але тільки-но знову ступив у темряві зо два кроки, відхиляючи від обличчя гілку, під ногою щось хруснуло — чи не сучок, і він затаївся. Ні, знов скрізь було тихо, мабуть, тут його ніхто не почув. Трохи заспокоївшись і розваживши, він махнув у душі рукою — чорт із нею, ватянкою, а раптом вони там сидять у засаді, чекають? Нарвешся, що тоді?

І він згадав про Бурова, який побіг стороною, у той кінець заболоті — постріли з боровини тоді летіли саме сюди, у цьо­му напрямку, луною розлягаючись по всьому узліссі. Чи він утік, чи, може, забили? А може, зловили? Тепер у тій його безвиході доля Бурова чимось привертала увагу Сущені, і він, обминаючи боровину, взяв убік, помалу, часто спиняючись, побрів у темряві по його слідах. Кілька разів під його чоботом знов страшно тріснула суха гілка, тоді він завмирав, затамову­вав подих, але крику чи пострілу не було, і він, трохи посмілі­шавши, ступав знов. Мабуть, йому так само треба було пряму­вати туди, в обхід болота, а там подумати, що ж робити далі? Куди іти? Бо на станцію йому дорога закрита, на станції поря­тунку не буде. Хіба що в ліс. Чи кудись на хутір? Чи у схов, подалі від людей, сіл, доріг. Де тільки він знайде такий підхо­дящий схов? Та ще в таку холоднечу.

Він пройшов чимало і знову набрів на болото. Здається, це був трав'яний його мисок, порослий вільхою, осикою і бере­зою, а потім ішли переліски аж до Синянського бору. Десь тут поруч, він знав, була і доріжка, але дороги Сущеня боявся: з доріг тепер ішла вся біда. І він, розчепіривши руки в темряві, сміло брів, відхиляючи гілля, часом притримуючи шапку на голові. Дуже густий молодий осичняк, він це пам'ятав із літа, треба було обминати стороною, по вільнішому місці. І тільки він завернув на твердіший грунт, як у звичному потайному пошумі лісу вчув якийсь сторонній звук. Ніби лісовий голуб десь протуркотів і стих Але це був не голуб. Сущеня послу­хав, зачекав і повернув у осичняк, заліз у його гущавину і знову затаївся. Голубине туркотіння прозвучало знов і ближ­че. Схвильований від здогадки, Сущеня боком поліз навпрос­тець, дуже шурхочучи гіллям І хоча було дуже темно і на землі мало що можна було розгледіти, він побачив-таки на траві сірувату купинку — то була людина. Сущеня мовчки вклякнув біля неї, коліном натрапивши якраз на дуло гвинтів­ки, руками намацав чоботи, розхристані поли шинелі, відкину­ту руку. Певно, це був Буров, його шинелька, та він не озвався на дотик рук Сущені, а Сущеня боявся покликати його,— мало що!.. Він тільки обмацав вогке тіло і відчув, що той був живий, мабуть, поранений Мабуть, тяжко поранений. Сущеня скоро вліз пальцями в кров, але де була рана, він зрозуміти не міг. Тоді він трохи перевалив тіло набік — трава під ним була також у крові. Буров ніяк не озвався на його дотики, тільки невиразно, внутрішньо стогнав Що було з ним робити? Поду­мавши трохи, Сущеня тихенько посмикав за рукав:

— Га, га... Ти живий?.. Куди тебе, га?..

Буров, однак, мовчав, тільки здригнувся тілом і туркітливо- тихо стогнав. Либонь, подумав Сущеня, так він може і сконати. Але що ж йому зробити, чим допомогти? Чи сховати кудись, бо вдень, як розвидніє, цей край осичняка, певно, буде видно з дороги, тепер через голий підлісок видно далеко.

Сущеня був дужий, колись на станції розвантажував вагони із сіллю, і тепер, піднатужившись, звалив на себе важкувате тіло Бурова, взяв його гвинтівку й, опершися на неї, як на палицю, звівся на ноги. Треба було докласти немалої сили, щоб вибратися з ношею через гущак на вільніше місце, потім він випростався, зручніше вклав на спині пораненого. Під со­снами йти було легше, але він зачепився за корінь і мало не полетів сторч головою. Якось усе-таки втримався, знов піддав Бурова, і той гаряче і страдницьки видихнув йому в ухо:

— Войцик, ти...

Сущеня хотів озватися, сказати, що він — не Войцик, але говорити йому не.дуже було зручно, і він вирішив змовчати. Хай думає, що це Войцик, а там буде видно. Головне, поки ніч, треба подалі звідси, бо, чого доброго, знов насунешся на тих чи й самі наздоженуть. Уранці вони можуть тут зробити обло­гу, почнуть прочісувати, то щоб не згребли їх обох у свій поліцейський невід.

Однак, чорт забирай, брести так по лісі з тяжкою ношею на спині, незручно звернувши голову, не дуже легко. Сущеня вгрівся, аж зіпрів, через якихось півгодини почали підгинати­ся ноги, і він, щоб не впасти, опустився на коліна на сухий хвойний діл, поклав Бурова. Рана все кривавила, спина Сущені була мокра від крові, і Сущеня, гарячково хапаючи ротом холодне повітря, хвилину сидів, знеможено поклавши на колі­на руки. Він, як і раніше, напружено вслухався в протяжний шум лісового простору, навіть озирався навсебіч, але відразу почув, як поруч заворушився поранений.

— Що? Що тобі?..

У наступну хвилину він зрозумів, що Буров лаявся, мабуть, від болю, а потім запитав здушеним шепотом:

— Куди... Куди ти несеш?..

— Я й сам не знаю,— зрадівши, що поранений заговорив, сказав Сущеня, усе ще тяжко відсапуючись.

— Войцик? — ворухнувся Буров, загрібаючи поруч рукою.

— Не Войцик — Сущеня я,— сказав Сущеня, і Буров знов замовк, ніби насторожився. Здавалося, він згадував щось чи розважав, потім спокійніше сказав:

— Сущеня, мене погано підстрелили?

— А хто ж його знає. Але підстрелили,— погодився Сущеня.

— А я тебе не встиг...

— Та коли ж було?.. Вони так зненацька наскочили...— мо­вив Сущеня і замовк, не знаючи, що сказати ще.

Буров, видно було, якось стамував свій біль, розплющив очі, побачив між темних дерев світлувате нічне небо.

— Куди ти мене волочиш?

— І сам не знаю,— сказав Сущеня.— Але вже не доженуть.

— Ти мене в Зубрівку. У Зубрівку мене,— скрегочучи від болю зубами, мовив Буров.— Там спитаєш Хващевського...

— Хвшцевського? Добре...

Сущеня помовчав, щоб добре запам’ятати прізвище, і поду­мав: де ж та Зубрівка. Знав, під Синянським бором є таке сільце, але як туди добратися? Скільки туди кілометрів?

Буров тим часом змовк, і він трохи поторгав його за ногу, подумавши, хоч би той не помер. Мабуть, треба б його пе­рев’язати, та перев’язати не було чим. Та й у цій темряві нічого не можна було розібрати. Але тягнути його так на собі кілька кілометрів по лісі однаково небезпечно, насамперед для самого пораненого — як би не зійшов кров’ю. Поміркував­ши трохи, Сущеня прийшов до думки, що десь треба розстара­тися коня. Але де? На станцію йти він боявся, щоб знов не нарватися на поліцію. Тоді, може, в Бабичах? У цій стороні, знав, кілометрів за три, було невеличке лісове сільце, певно, там ще хтось залишився, і там він розживеться на коня.

Вирішивши так, він знов нахилився над нерухомим Буровим, трохи поторгав його за борт шинелі.

— Слухай... Ну як ти? Може, доберемося до Бабичів? А там коня розстараємося..

Буров нібито отямився, напружився, спитав:

Де Войцик?

— Та хто ж його знає,— тихо сказав Сущеня.— Може, за­били.

Буров, здається, вилаявся і знов безсило затих

Почекавши трохи, Сущеня став на коліна, буровський кара­бін повісив через шию, щоб не заважав. Цього разу взяти Бурова на себе виявилося важче, ніж минулого, і він, хитаю­чись, ледве підвівся на ноги. Непевно, помалу попрямував ту­ди, де, пам'ятав, за сінокосами і Тишковим болотом були ті лісові Бабичі.

А Войцик, ведучи коня за повід, тоді спустився з боровини, продерся через гущак ліщини до дороги. Тут була ще запізні- ла отава, на яку відразу наліг його зголоднілий кінь (там же, на виспі під соснами, не було нічого). Войцик спочатку потри­мав його на поводі, потім пустив самопасом; уночі поміж кущів ніде не дінеться, подумав, а сам закинув на плече гвин­тівку і приперся до стовбура сосни, що ближче від інших стояла при дорозі. Було холодно, з поля дув вогкий рвучкий вітер, добре ще — без дощу, а то б зовсім допекло на цьому їхньому безглуздому завданні. Коні й ті зовсім підбидися в дорозі без попасу, а вони... Вони зголодніли не менше за ко­ней, тільки про них кому який клопіт? Про себе вони повинні були дбати самі, так завжди водилося на завданнях, у всякому разі, із самої весни, коли Войцик прийшов у загін. Але в таких завданнях, знав він, не все буває гладко, і багато залежить від старшого. Від командира. Тепер командиром призначили Буро­ва. Що ж, Войцик не перечив: Буров був партизаном із досві­дом, до того ж розвідник, гасав по завданнях, може, більше за Войцика, може, й під кулями був частіше. Тільки ж розумні­ший він, Войцик,— ось у чому справа. Коли брати за недавнім ще довоєнним життям, так усе ж Войцик як інспектор райзем- відділу, може, значив трохи більше, ніж якийсь там шофер райповської полуторки Миколка Буров.

Але він знав, що тепер, у війну, не дуже вже й зважали на колишній, довоєнний статус, тепер якось несподівано повисо­вувалися нові — хто їх до війни коли й знав,— як ось коман­дир підривників Рибчонок, що перед війною, мабуть, тільки встиг скінчити школу, чи пожежник Сліпчеико, теперішній начштабу їхнього загону. Про Войцика вони ніби забули,, на­чебто його не було в районі, не сидів він у президіях, не крутився по селах уповноваженим, не виступав з дописами в газеті. Усе-таки він був людиною відомою і навіть складав промови голові виконкому товаришеві Корбуту, який, хоч і мав орден і був керівником хвацьким, але не вмів зв'язати і трьох слів по-людськи. Завжди, у нього виходила не промова, а словесна каша. Ну, вдома, в районі, відомо, це була не біда, тут до його промов-мішанок давно звикли, але ж часом треба було виступати і в області, на якійсь нараді, перед начальст­вом. Ось тоді голова виконкому і кликав Войцика до себе в кабінет, садовив за стіл навпроти, і Войцик за два дні вида­вав йому який хочеш виступ на будь-яку мудрагельну тему.

Як на той час, Войцик вважав себе людиною освіченою, усе ж скінчив сім класів, а головне — мав зграбний каліграфіч­ний почерк, яким пишався всі ті роки, що працював у районі. І особливо коли ще був у сільраді. Він і в сільраду потрапив саме завдяки цьому своєму почерку. Якось напередодні колек­тивізації обрали його до президії сільських зборів і доручили писати протокол. Папір був так собі, зошит у клітинку, чорни­ло досить водянисте; але ручку він мав свою, учнівську, з літерами КУТШО на блискучому боці_г з добре розписаним пером номер 86. І там він уже постарався. Він так акуратно, з полями і викрутасними розчерками великих літер написав протокол, що голова сільради, підписуючи його в кінці, вилу­пив очі: ну й майстер! Та й інші члени президії здивовано поглядали — такого почерку вони ніколи не бачили. Голова сільради не забув про нього, і в травні того ж року він уже сидів у сільрадівській хаті й писав. А коли товариша Корбута посадили керувати районом, Войцик так само перейшов у ви­конком — кадр він був уже напрактикований і досить пере­вірений.

А тут, у загоні, роботи за його спеціальністю не було, та він зрештою на щось особливе й не набивався. Сказали взяти руш­ницю і стати в стрій, він узяв рушницю і став у стрій. Правда, і тут він значно вирізнявся серед інших, особливо малопись­менних колгоспників, які жодного дня не служили у війську і тієї рушниці ніколи в руках не тримали. А вже коли розібра­ти чи зібрати затвор... Він же, хоча так само не служив дійс­ної, але добре вивчив гвинтівку на заняттях Тсоавіахіму, де навіть стріляв три рази, як здавав норми на значок «Вороши- ловський стрілець». Значок і тепер у нього на грудях, як орден. Хоч, може, ще заслужить і орден Червоної Зірки, наприклад, як у командира. Що він, дурніший за цього нахрапистого пі­хотного лейтенанта? Може, розумніший навіть, бо старший від нього аж на вісім років і всіх і все тут знає, а що рядовий досі, то це тому, що скромний. Не сперечається; на бога не бере, все по-доброму, слухняно і тихо. Ось хоч би і з цим Буровим.

Войцик ще звечора, як вони під'їхали* до сущенівської хати, зрозумів, що Буров щось мудрує, щось темнить і хитрує, коли сам пішов у хату і забарився там хтозна-чого, покинувши його з кіньми мерзнути на вітрі. Усе тут можна було зробити про­сто і швидко: покликати на поріг і стрельнути. Собаці собача смерть, чого тут воловодитися? Так ні, сидів півгодини в хаті, потім повів його за річку, в ліс. Могилу йому копає... Диви, ще буде хвойними гілками її вистилати, як той Поливанов, коли розстрілював свого дружка Шургачова за виявлене в бою боягузтво. Обидва вони були лейтенантами з оточенців, недав­но прийшли в загін, і у першім бою з книговським гарнізоном цей Шургачов злякався, утік, підставивши під вогонь увесь їхній взвод. Взвод, звісно, перебили наполовину, тож команди­ри й вирішили, щоб взводний сам виконав присуд, який Шурга- чову виніс загін. Поливанов наказ виконав, але як для друга вистелив дно могили сосновими гілками, щоб затишніше було дружкові, з яким, мабуть, сьорбнув лиха на фронті. Але тут не фронт — тут партизани. Знов же Сущеня нікому з них ні брат, ні сват, просто зрадник, хоч і колишній знайомий Бурова. За що йому така увага? Певна річ, Войцик міг би виказати свою незгоду, та він уже знав характер цього райповського шофера ще з тієї пори, коли той ганяв свою вантажівку поміж містеч­ком і Лепелем — возив товари, льон, коноплі, і завжди когось поруч — заготівельників, бухгалтерів чи начальство. Одного разу з ним поїхав і Войцик, треба було терміново відвезти завдання про темпи картоплезбирання. Буров у місті заванта­жив свою полуторку міхами з перловкою, вони вже зібралися від'їжджати, як не знати звідки до машини прибилася бабця із сусіднього з містечком села — їздила ховати сина і тепер вер­талася додому. Войцик погодився підвезти (що ж він, харциз який, не розуміє, що і бабця людина, хоч темна та стара, але не йти ж їй пішки по болоту сорок кілометрів). Він ще допо­міг бабці вилізти на кузов, вона сяк-так влаштувалася там у куточку, біля мішків і була страшенно задоволена з його ласки і доброти. Тим більше, що починався дощик, і ніде не було ніякої підводи. Але тут вискочив з контори захеканий, із паперами в руках Буров і, коли Войцик показав йому на баб­цю в кузові, закричав, як різаний: «Злазь!» Бабця, звісно, зліз­ла, а він тоді розчиняє двері кабіни, де вже сидів Войцик, кричить на того: «Вилазь!» Здурів, чи що, подумав Войцик, та виліз, а Буров посадив на його місце бабцю. Вони посварилися там, бабця сиділа, як миша, але не вилізла, і Войцик змушений був сорок верст трястися на дощі й вітрі в кузові полуторки. І ніякої уваги до його, все ж таки районного масштабу, поса­ди, до його службового авторитету. І все те на очах у бабці. Войцик тоді застудився, звісно, потім з півроку обминав того Бурова. Дізнався стороною, чи не рідня йому бабця, виявилося, ні, не рідня, навіть і не знайома. Значить, звичайна норовис­тість, нахабство і хулігагіЬгво — інакше і не назвеш той ви­брик райповського шофера.

Тепер ось той Сущеня...

Кінь старанно споживав травицю в темряві біля канави, до­рога лежала пусткою, трохи поблискуючи грузькими кривуля­ми колій. За полем на станції взялися валувати собаки, там же, десь на подвір'ї, блиснуло червоне світло,— мабуть, із сіней. Там тепер тепло і ситно, варять на вечерю бульбочку, подумав Войцик, а тут, на тобі, ковтай слинку та мерзни на цьому узліску. Він усе чекав пострілу з боровини, після якого вони відчули б себе вільніше і поїхали б потемки до Зубрівки, де були свої люди і де можна було б відігрітися, поїсти, перено­чувати. Минула, мабуть, уже година, а пострілу все не було, і Войцик відійшов від сосни, потупав закляклими ногами — но­ги зовсім задубіли. Він наставив комір вогкої суконної чумар- ки, глибше, на вуха, насунув кепку і тільки знов прихилився до дерева, як почув на дорозі голоси — якраз там, де тупав біля канави його зголоднілий кінь. Біля калюжі стояли вже дві підводи (і звідки вони взялися?), і з них мовчки сипалися люди — чоловік, мо\ із шість, які крадькома, урозсип шаснули всі за канаву — в підлісок. Один зовсім близько пройшов біля сосни,— Войцик завмер і навіть дихати перестав, провів погля­дом його темну поєтать з рушницею в руках і навіть зауважив, як він високо ставить ноги, мабуть, щоб не дуже шурхотіти засохлим, здерев'янілим бур'яном при дорозі. (Як на біду, з боровини донеслося кілька слів, видно, Буров щось там казав Сущені). Спочатку змертвілому Войцикові здалося, що ця по­стать суне просто на нього до сосни, але вона мовчки і тихо подалася в підлісок. Тоді Войцик ураз опритомнів і, пригнув­шись, кинувся за сосну, а потім по узліску далі. У цей час іззаду вже пролунали гавкіт, крик і постріли,— пружні хльост­кі удари їх полоснули по гілках чи не над самою головою Войцика. Ламаючи бадилля, Войцик біг, як очманілий, приги­нався до самої землі. Потім трохи розігнувся, очевидно, зрозу­мів, що стріляють не по ньому,— кулі, чути було, свистіли у напрямку насипу, там же осідав крик чи, може, лайка,— за­диханий Войцик мало що міг розібрати

Унизу, якраз біля заболоті з вільшняком, він знеможено припинив свій біг, наслухаючи, чи не почує де. Бурова. Але Бурова ніде не було, довкола стояла тиша, поступово змовкли і постріли на боровині. Що там сталося? Але що ж могло статися, коли наскочили поліцаї, мабуть, • забили Бурова і ви­зволили Сущеню — варто було його волочити в цей ліс! Ма­буть, жінка збігала до коменданта, той і послав доганять... Ну, треба було йому починати з тою могилою! Тепер у ту могилу Сущеня сам кине Бурова. Зрештою, може, так йому і треба, дурневі.

Гірше, що він, Войцик, зостався без коня, якого тепер, напев­но, підібрала поліція. А може, і не підібрала, може, він там пасеться і, виждавши, можна буде його взяти? Ця думка при­мусила його наблизитися до дороги — не тієї, польової, де його спіткала біда, а до лісової, якою вони надвечір їхали сюди. Доріжка тихо і сонно лежала поміж двома темними стінами з хмизняку і сосен, угорі світлуватою щілиною видні- лося хмарне небо. Щоб краще чути, Войцик зупинився і зата­мував подих, здалося, ніби від боровини донеслися голоси.

Але коли він прислухався уважніше, голоси пропали. Може, ті вже поїхали? Забрали забитого Бурова і поїхали на станцію? А коли залишили там засаду — це в тому випадку, коли Буров утік? Зрештою, на чорта йому боровина, йому потрібний був кінь, а його кінь лишився біля дороги, там, де стояли дві їхні підводи.

Трохи постоявши, пильно вслухаючись, Войцик ще помірку­вав і пошкандибав трав'янистою лісовою доріжкою до недале­кої польової. Поблизу від неї він зупинився, послухав і знов пішов, ступаючи широко, однак обережно. Біля гіллястої, роз­логої ліщини вибрався, на узлісок — підвід на дорозі вже не було. Значить, вони поїхали. Чи, може, від'їхали кудись в інше місце? Але не було ніде й коня. Він ще послухав, поози- рався: шумів гіллям вітер, почав накрапати холодний дощик; станція вдалечині вже затихла. Коня таки не було. Ну, звичай­но, подумав Войцик, коня вони не могли обійти, коня вони прихопили із собою.

Він ще раз зі злістю пом'янув цього недотепу Бурова і те, як нерозумно той потурав Сущені. Подумав, що, мабуть, немає вже ніякої рації марно стирчати тут, у цьому проклятому лісі, треба, поки не розвиднілось, подаватися в Зубрівку і далі в їхню партизанську пущу. Із завданням нічого не вийшло, завдання провалили, хай посилають ініїїих. У всякому разі, вини його не було ніякої, у всьому винуватий Буров.

Цю лісову доріжку він трохи пам'ятав з учорашнього, посе­лень поблизу ніби ніде не було, і, либонь, йому можна поки що не боятися. Хіба далі десь були невеличкі Бабичі, але Бабичі можна обійти, і Войцик жваво покрокував тією доро­гою; приємно зігріваючись під час ходьби, він усе ж відчував у душі гіркоту від невдачі — поїхали двоє на конях, вертаєть­ся один пішки. А головне — не знати, що сталося з Буровим. Як він розкаже про це в загоні?

Однак у непривітному \ісі доріжка стала примітнішою, він уже сліпо не збочував із неї і не натикався на сучки підліска. Здається, починало дніти, нічний морок туманною вогкістю витискався геть із лісу, осідав у гіллі сосен. Як завжди, ранок ніс трошки бадьорості після нічного безсоння. Войцик заспоко­ївся, зігрівся, однак не втрачав пильності, ступав тихо і зне­нацька почув обережний сторонній звук. То був тріск гілля під ногами,— напрактикованим слухом Войцик точно це визна­чив. Він затаївся біля молодої сосонки, послухав і незабаром побачив, як неподалік у гущаку, якось дивно, непевно ступаю­чи, хтось крадеться — чи не ведмідь» бува? То йде розгонисто і прямо, то ніби завмирає, оглядаючи шлях і прислухаючись.

Ось він сховався за розлогою ялинкою з опущеним додолу гіллям, вийшов ізнов. І Войцик швидше здогадався, ніж поба­чив у напівтемряві, що це людина щось на собі несе. Чи не другу людину?

Невиразна ще здогадка ворухнулась у свідомості Войцика, і він нерішуче зійшов з дороги, тихо гукнув:

— Буров?

Чоловік, видно було, знерухомів, вдивився в нього, але ноші не кинув, тільки випростав з-під неї голову й озвався:

— Товариш Войцик?

— Войцик, ага. А ти...

Уже щось починаючи тямити, Войцик сповільненим кроком ішов по м'якому моховому килиму до нічного зустрічного. І перед ним усе більше випливала з напівтемряви кремезна постать Сущені з гвинтівкою на шиї, якої той, однак, не поспі­шав хапати в руки і цим трохи заспокоїв Войцика.

— Зустрілися, називається? — без злості, швидше понуро сказав Войцик.— Що з Буровим?

Бурова таки дуже поранило: куля пробила бік навиліт, і він повільно спливав кров'ю. Він знепритомнів, розчинився в болю, який нестерпною пекельністю охопив тіло, серце захлинулося, і Буров провалився у тяжкий світ марення. Однак ті його муки були зовсім інші, ніж наяву, там він терпів більше душею, а фізично відчував себе дощенту знеможеним, з ватними нога­ми, з такими ж позбавленими сили руками. Однак він тримав­ся ними за борт кузова своєї полуторки, яка котилася під укіс по дорозі до Заліського озера, де був місток через протоку в друге, менше озеро. Але вся біда в тому, що місток зник якимось дивним чином: на берегах навіть не залишилося й сліду від щюго, полуторка, розігнавшись, набирала швидкості, і він не міг видертися* в кузов, щоб якось спинити її. Чому вона покотилася, того він не знав, може, не поставив на гальма, а може, там хтось керував нею, але так чи інакше незабаром машина повинна була перекинутися з обриву.

Буров стогнеш, кричав, та крику його не* чув ніхто, хоч ішли і їхали люди, але це були незвичайні люди, ніби військові, проте у якійсь незнайомій формі, у рудих шинелях — японці, чи що? І всі вони були в окуляреіх на плескатих обличчях і вдивлялися в нього, але жоден не допоміг йому. І ось нареш­ті машина полетіла з обриву, і він разом із нею. Тільки в протоку вона не впала, піднялася в повітря, його ноги відірва­лися від землі, і той їхній політ несподівано здався м'яким, плавним, навіть приємним, коли б не острах перед висотою.

Земля віддалилася, зникла, довкола теплий лагідний простір, у якому прогарчав чийсь голос і стих. Здається, голос щось питав, але Буров не міг зрозуміти, хто і про що питається, оце змушувало його страждати, як і ще одна обставина: навкруги стало темно, і він занепокоївся, як же в темряві спуститися йому на землю з неввімкнутими фарами?

Справді, довкола було темно і холодно, він лежав на землі, це вже точно, але без машини. Його полуторка десь зникла, і чийсь інший голос тихо, зовсім по-земному питався: «Ти живий, га?»

Він хотів сказати, що живий, але не зрозумів, де він і що з ним сталося. Чому він лежить? І хто це поруч? Здається, повинен бути Войцик, з ним же вони поїхали у Мостшце... Чого вони їхали у Мостище?.. Ах, забити зрадника. Вони, зда­ється, ще і тепер їдуть, тільки чому так темно і чому він так недоречно розіп'ятий — висить десь на руках, а ноги часом волочаться по листяному долу, ноги ватні, без сили, а під щокою щось тепле, м'яке і пахне людським потом...

Тільки ж куди пропала полуторка?..

...Ах, його полуторка, бита, нещасненька вантажівка марки ГАЗ-АА! Скільки він намучився з нею, скільки його сподівань народилося і перегоріло на цій машині, і як усе недоречно скінчилося...

Про машину він мріяв давно, може, з того осіннього дня, як уперше побачив її на станції,— це приїхали якісь експедйтори з Вітебська, і вона стояла біля привокзального скверика,— мо­гутня тритонка на величезних гумових колесах. У її затишній, заскленій кабінці сидів шофер з великими окулярами під ко­зирком; обіпершись на кермо, він позіхав, мабуть, когось че­кав. Троє містечкових друзів-гультяїв спершу вглядалися в ма­шину, потім, підійшовши ближче, помацали її тугі гумові коле­са, дощаний кузов, підніжку. Дуже хотілось їм подивитися, що в кабінці, але вони боялися дядька шофера, який усе кру­тив головою та барабанив пальцями по чорному бублику-кер- му. Миколка Буров не зводив з його обличчя закоханого погля­ду і, мабуть, тим-таки домігся свого: шофер повернув голову і спитав ліниво, але із жартівливою добротою в голосі: «Що, хочеш піпікнути?» —«Хочу»,— раптом сказав Миколка, і той широко розчинив кабіну: «Ану, залазь сюди». Хлопець із трем­тячим серцем скочив на підніжку, шофер посунувся на м'якім сидінні, і він вмостився поруч, обома руками охопивши ковз­кий кругляк керма.

Йому уявилося, як вони їдуть — далеко і шпарко, і поруч сяють у захопленні хлоп'ячі погляди, усі шалено заздрять йо­му. А тут ще шофер каже: «Ану, натисни на оце!» — і показує на чорний гудзичок посеред керма. Миколка натиснув і відра­зу ж здригнувся від несподіваного рику, що погрозливо виник із залізного нутра машини. Шофер, засміявшись, поплескав його по плечі: «Не лякайся, підростеш — на шофера вивчиш­ся!»

Миколку Бурова того листопадового дня ніби підмінили, автомобіль став його мрією, він пильнував кожну машину на вулиці, хоч їх було мало, і йому ще, може, разів із чотири пощастило бачити їх — переважно на станції, біля вантажного двору. Ще років через чотири, коли він підріс, на машині став працювати дядько Гнат, батько його однокласника Стася, і тут уже Миколка весь вільний час пропадав на садибі друга, пиль­нував його батька, як той приїздив на обід, і вони мали нетри­валу можливість посидіти в теплій, напеченій сонцем, але та­кій затишній кабінці. Стась не дуже захоплювався машиною, йому подобалися кролики, яких було чимало в їхній повітці і які зовсім не цікавили Миколку. І коли якось улітку дядько Гнат узявся за ремонт своєї тритонки, його першим добровіль­ним помічником став Миколка. Спершу він обтирав від бруду ресори, потім мив у гасі болти та гайки, помагав дядькові Гнатові розбирати задній міст — де ключ потримати, де подати шплінт і шайбу, а то й підлізти рукою туди, де не пролазила рука дорослої людини. Потім вони тиждень порпалися у двигу­ні, і дядько Гнат пояснював хлопцеві, навіщо потрібні поршні і шатуни і як вони обертають колінчатий вал, як передається його енергія, звідки і куди йде електрика і як вона запалює пальне в циліндрах. Миколка був хлопець тямущий і за­пам'ятовував усе до дрібниць — дякувати богу, вже вчився то­ді в сьомому класі. Правда, потім у тій шоферській освіті настала перерва,— років зо три він робив у ліспромгоспі, зате, призваний на військову службу, відразу ж попросився в ав­тошколу: сказав командирові, що знає будову автомобіля, тре­ба лише навчитися їздити. Командир трапився добрий, і міся­ців за чотири молодого червоноармійця Бурова зарахували до автошколи, де він виявив неабиякі здібності і після закінчення одержав шоферські права та по два трикутнички в петлиці. Потім він уже ні про що інше не мріяв, як отримати машину і їздити на ній хоч до скону життя.

Дата добавления: 2015-10-21