Переклала з білоруської Тетяна Кобржицька 15 страница

Утретє вони вже не командують. Вони ривком хапають мене за руки і, як мертвяка, волоком»витягують з труби. Я розумію, що це вже кінець. Від болю, сонячного світла, а найбільше від невимовного жалю я замружуюся. Який недоречний, жахли­вий кінець. І саме тоді, коли найменше на це сподівався. Вияв­ляється, ось де він був, останній мій Сталінград! Виграний фронтом, країною і назавжди, непоправно програний мною.

Та невдовзі мене кидають на гострі, присипані снігом груд­ки землі. Чиясь рука розстібує на шинелі мій трофейний офі­церський ремінь із жовтої шкіри. Мацає зверху по кишенях штанів. Я ледь розплющую очі і поміж чиїмись розставленими ногами неподалік бачу Сахна. Він стоїть навпроти у гімнастер­ці, без ременя. З орденом Вітчизняної війни на грудях. Верх­ній одяг у нього, видно, відібрали. Забинтовану в лікті руку він притискає до живота. Очі його розгублено бігають по нім­цях. Вигляд у Сахна якийсь ошелешений. Напевно, капітан не знає, чого від них сподіватися, він явно боїться. Моє здивуван­ня тим, що й він у полоні, на мить заглушає біль. Як же він не застрелився? Він же повинен застрелитися. Він же не міг здати­ся в полон.

Я чогось не розумію. Дуже болить нога. Від болю й слабості потьмарюється свідомість. Тисне у грудях, у горлі, нудить. Німці мовчать. Мовчать ті двоє, що перемогли мене в цій війні й витягли з труби. Тепер я їх добре бачу перед собою. Один увесь якийсь дуже рудий — руда щетина на щоках, руді брови, руді вії. Через плече в нього на непідперезаній шинелі висить тельбухата сумка з прив'язаним до неї казанком. Другий мо­лодший, майже мій ровесник, з прищавим обличчям, в окуля­рах, що чорними шнурівками зачеплені за вуха. Трохи далі від них стоїть ще один, приземкуватий, у довгій шинелі і касці. Флегматичне обличчя його ледь кривиться, кобура парабелу­ма на животі застережливо розстебнута. Мені здається, що він

тут головний. За його спиною стоять і чекають ще кілька солдатів. Ніхто з них чомусь на мене не звертає уваги.

Знеможений від болю, морально розіп'ятий, я не збагну від­разу, чому вони всі мовчать. Одначе якась тінь, що ворушить­ся поруч на снігу, змушує мене повернути голову. І тоді я бачу позад себе Енгеля, про якого вже забув. Незграбними руками він пробує розстебнути на собі шинель. Але, видно, задубілі на морозі пальці не можуть впоратися з незвичними для них гапликами російської шинелі. Обличчя в нього якесь перелякане, винувате, і мені раптом здається, що його збираю­ться розстріляти. В офіцера брови насуплені, в очах загрозли­ве терпіння. Він стежить за Енгелем. Потім робить три кроки наперед і, акуратно розмахнувшись, дає тому ляпаса, раз, удруге. Енгель сприймає це як належне. Нарешті щосили сіпає за полу і поспіхом скидає із себе шинель. Прищавий, в окуля­рах підчеплює її кінцем карабіна і жбурляє в сніг. Тонкі його губи гидливо підібгані, наче він відкинув стерво.

Здається, з тим, що заважало їм, покінчено. Непідвладне мені напруження спадає, і, слабнучи, я перестаю їх бачити. Я тільки чую, як офіцер, виразно вимовляючи кожне слово, лається і щось наказує. Солдати, брязкаючи пряжками, підні­мають із землі, очевидно, ті скриньки, що стояли поблизу, рипаючи чобітьми по снігу, до мене хтось підходить. Докла­даючи великих зусиль, я знрв заплющую очі. Поруч стоїть Ейгвль. Тепер він знов у своєму мундирчику з обвислийи порожніми кишенями. В його очах терпелива покірність і Сфах. За ним хтось штурхає в шию Сахна. Капітан, мабуть, не рЬзуміє, що від нього хочуть. Тоді рудий дає йому чоботом під зад, і Сахно опиняється біля Енгеля. Удвох з німцем вони віднімають мене під пахви. У моїх очах знову темніє, я з останньої сили тримаюся, щоб не втратити свідомість. І щоб нё застогнати. Усе інше вже не має для мене значення.

Мабуть, уже з годину я кружляю біля привокзальної площі й не можу заспокоїтись.

Над містом глибока ніч. На великій площі незвично тихо. Рівно й спокійно горять угорі кулі ліхтарів. Лавочки на бульва­рі вільні. На тролейбусній зупинці нікого немає. Порожньо й на стоянці таксі. Десь у підсвідомості моїй таке відчуття, ніби в світі щось сталося і люди позникали. Здається, я знаю, що сталося, тільки не можу згадати... Узагалі від пережитого сьогодні, від перевтоми я став наче контужений. Тупо ниє моя гомілка у ременях протеза. Я ходжу від ліхтаря до ліхтаря. Під кожним спиняюся і з освітленого кружка вглядаюсь у присмерк між деревами. Здається, там хтось ворушиться. Я знаю — це привиди, нікого там немає, як нікого немає на хіднику, за вітринами зачинених магазинів, у кіоску Союз дру­ку на розі, на тролейбусній зупинці. Люди відсутні, а речі, які вони залишили на ніч, продовжують своє життя, розпочате вранці. Вони на диво слухняні й дисципліновані, ці людські речі. Покірно, згідно із встановленим для них порядком, чека­ють вони своїх господарів. їхня спокійна відданість непохитна.

Особливо цікаві вночі вітрини книжкових магазинів. Цілі роти різноманітних видань. Повне, цілковите довір'я, щирість. Згода і мир. Колись я дуже любив розглядати їх саме вночі. Книги вночі — як розумні люди в житті. Кожна зосереджена. З усіх чотирьох скляних стінок кіоска вони дивляться на мене з притишеною глибокодумністю мудреців. У кожній концент­рація розуму, емоцій, досвід епох. І в жодній з них немає того, що болить мені. Вони глухі до мого болю, бо кожна з них сповнена своїм. Вони тільки свідчать про те, що відболі- ло й померло в емоційній пам'яті людства. Але хіба тим самим вони не дають нам нагальний, якого не можна відкласти, життє­во необхідний, дуже потрібний, настійний, пекучий урок? Че­рез товщу століть, через голови поколінь їхня людська муд­рість перекидає свій місток у майбутнє. Вони свідчать кожна про свій досвід і застерігають від безлічі помилок у споконвіч­ній боротьбі зі злом.

— Котра година, не скажете?

Я до огиди перелякано здригаюсь і не відразу розумію, що це вартівниця. Загортаючись щільно в брезентовий плащ, тітка підозріло дивиться на мене. Чогось чекає. Ах, часі Я поглядаю на годинник — пів на четверту.

Тітка не відходить, а притискується спиною до залізного прута біля скла і позіхає. Я помалу йду далі. У грудях, повіль­но стихаючи, все ще бахкає серце.

Треба заспокоїтись. Уже час заспокоїтись. Нічого, по суті, не сталося. Гнався за одним негідником, натрапив на іншого. Ну, то що ж! Хіба їх лише двоє на світі? Скілі^и їх зустрічало­ся раніше, та, видно, ще зустрінеться в майбутньому. Прото­кол? Дурниці, що таке протокол. Щоб налякати, не більше. Що вони з мене візьмуть? Може, не посадять.

Що б там не було, я ні про що не шкодую, ні в чім не каюся. Правда, я не переміг. Він пішов не зламаний і навіть не обез­зброєний. Упертої впевненості в своїй правоті йому, видно,

стане на ціле життя. Цей не з тих, хто хворіє від опіків сумлін­ня. Якщо й було в нього якесь сумління, то з роками від нього мало що й лишилося. Усі життєві здібності цієї людини розви­валися лише в напрямку пристосуванства. Вольовий початок заглушив усі інші. Життєвим принципом для нього стала сила. У кого сила, тому правда не потрібна. Цей коник непогано вивозив його з життя. І поковзнувся він хіба що в п'ятдесяті роки. Але й тепер такі не втрачають підленької надії на пово­рот у минуле. Бач ти, розійшовся в гніві! Уже з-за дверей кричав міліціонерам: «Розпустили народ! Демократію розвели! Досвідчених працівників ганьбите. Чекайте! Допече — покли­чете!»

Узагалі це схоже на жарт. Він ще на щось сподівається. Але разом з тим це змушує задуматись. Бо поки одні будуть тіши­тися підлою надією, що випливуть наверх, в других буде жити страх. Буде ховатися, таїтися, щоб коли-небудь узяти гору. Занадто глибоко живе в свідомості багатьох ганебна, принизли­ва рабська мораль: коли б чого не вийшло. І коли станеться, що десь сльозами вмиється правда, хіба дехто не зміркує: а чи не ліпше пересидіти, перемовчати, перечекати за рогом, відвер­нутися. А вони пильнуватимуть сприятливий для себе момент.

Я забираюся в найтемніший куток на площі. У густому затін­ку під деревами на лаві притаїлася якась пара. Змовкли, насто­рожилися, чекають. Ні, я туди не піду. їм потрібна самотність. Мені також. Тут царство спокою і тиші. Тут ніч. А напроти, по той бік площі, усіма вікнами світиться великий будинок вокзалу. Мабуть, там ніколи не буває ночі. Там вічно, доки живе місто, битиметься його безсонний залізничний пульс. Мільйон людей. Століття. Епохи. Вулкани людських емоцій — під його стінами.

Духмяно пахне листя тополь. У завулку на недалекій будів­лі блискає іскрами електрозварювання. Синьо-зелені спалахи світла тремтливо грають у небі. Звідкись на площу вискакує машина «швидкої допомоги» і, перетинаючи її асфальтовий простір, зникає на бульварі. Тихі, стримані ознаки людського життя сповнюють ніч, лише треба вміти їх помітити, побачити.

Однак починає падати дрібненький дощик, з часом він густі­шає. Від асфальту запахло сирістю й пилЬм. На дашку кіоска дощові краплі наче щось одноманітно лепечуть, сокочуть. Ма­буть, треба йти в будинок вокзалу. І я помалу бреду собі краєм площі уздовж скверу. За залізною огорожею суцільне царство ночі, і в ньому з тихим шерхотом сіється з неба мряка. Зблизька чути ще й шерхіт газетних аркушів — закохані хова­ються від дощу. Уперті в своїм прагненні—бути в коханні

сам на сам. Зимою, весною, влітку. У спеку, вночі, у дощ-г- скрізь пари. І це також одвічно...

На вокзалі оголошують посадку. У вестибюлі й на сходах починається сонний гомін, штовханина. Поспішають жінки з вузлами й торбами. Чалапають заспані діти. Звісивши з плечей зв'язані валізи, штовхаються до виходу дядьки. Дівчинка років п'яти, недбало одягнена, волочить напхану чимось доверху сітку. Її знервована мама з клунками сердито покрикує на неї. Ззаду жінка на високих каблуках і заспаний, в коротких штан­цях хлопчик. Хлопчик незадоволено тре очі, мама його вмов­ляє. В обох руках у неї коробки, дерев'яний автомобіль, трико­лісний велосипед і навіть дві червоні кульки. Хлопчик надо­кучливо ниє. А, мабуть, ровесник цій дівчинці. Хвацький моло­дий лейтенант обережно веде під руку стареньку, згорблену бабусю в плюшевому жакеті. Підполковник'у сірому плащі несе на плечі великий рожевий обруч — для вправ своїй жінці, що постаріла десь у далекому лісовому гарнізоні. Обминаючи зустрічних, я помалу Піднімаюся на другий поверх — там те­пер вільні лави. Не зашкодило б подрімати. До мого поїзда ще довго чекати.

Вільних місць, проте, тут небагато. Біля вікна у самісінько­му кутку половина незайнятої лави, і я з насолодою випро­стую* на підлозі ноги. Зрештою, ноги не зовсім відповідне до мене слово. Спину підпирає бильце. Не дуже зручно, але втом­лене тіло задоволене. Поруч куняє якийсь хлопчина в чорно­му піджаку і картатій сорочці; Кашкет його вже на підлозі, голова дедалі нижче, нижче хилиться до колін, і коли, здаєть­ся, доторкнеться до них, хлопець прокидається. Переляканими очима розгублено роззирається навсебіч і знову починає дрі­мати.

Невідомо, чи вижив у цій війні Сахно. Хоч такі люди не дуже перебірливі, не гребують ніякими засобами, живучі.

І коли так сталося, що він залишився живий, я впевнений: він знову той самий. Протягом усього життя він вдосконалювався в одному ремеслі — примушувати. На інше просто не здатний. Я знаю, від зустрічі з ним мені також не буде радості. Він з породи Горбатюків, і десяток років для того, щоб він переви­ховався,— занадто малий термін.

Треба було мати надзвичайну, як на ті часи, здатність прони­кати в людські душі, щоб запідозрити у Сахні потенційного зрадника. Мені, в кожному разі, таке й приснитися не могло. Здавалося, що це залізний в своїх переконаннях фанатик, без-, пощадний не лише до інших, а й до себе в ім'я тієї справи, якій служив. Правда, я й раніше вважав його негідником, але

на підставі саме тієї безжальної категоричності, яка межує із жорстокістю, гіпертрофованим службістським формалізмом, через його здатність безпідставно використовувати кожну дрібницю як привід для докору і звинувачення. Зрештою, у той час ці-якості не прийнято було вважати негативними.

А насправді він завжди мав подвійне дно. Він не придбав його тим надвечірком у трубі або потім під впливом якихось особливих обставин. Тепер я розумію: він таким був усе жит­тя. Він зовсім не був кременем, яким намагався виглядати, бо був безпринципний і гнучкий. Що б він не робив, найперше думав про себе — про свою кар'єру й вигоду для себе. Інше його не хвилювало.

Однак я все-таки втомився. Очі заплющуються, а притише­ний гомін наче міцнішає, ніби зосереджується в моїй голові. Сну немає,' але тіло в якомусь туманному змертвінні, його опановує абсолютна нерухомість. Тільки думки, образи, урив­ки невиразних фраз рояться в голові.

За великим вікном навпроти періщить травневий дощ. Нена­че заворожена його невгамовністю, вдивляється у спітнілу шибку жінка. Певно, із села. Блискучі гумові чоботи. Проста спідниця. Темна жакетка. На голові старанно пов'язана чорна в червоних квітках, хустка. Невеселе, зосереджене на чомусь своєму обличчя її зі зморшками на лобі виглядає немолодим і втомленим. Мабуть, вона моя однолітка або трохи молодша від мене і, мабуть, самотня. Я не знаю чому, але щось невлов­но видає в ній багаторічну гіркоту життя. Зрештою, де ж візьметься щастя. Де ті ровесники, з ким промайнула її моло­дість? їм проклята війна відміряла лише по двадцять. Вічно молоді й нежонаті, мовчки сплять вони в тисячах братніх могил на широкому просторі від Волги до Ельби. І вічна самот­ність тліє у згаслих від праці та клопотів, дочасно зістарілих очах їхніх колишніх подруг.

Отак, може, десь і Юркова Ліда. Пам'ятаю,.з яким нетерпін­ням в училищі вихоплював він із рук днювального її листа, розмальовував кольоровими олівцями. Які вони були ніжні й віддані. Це було яскраве кохання, про яке я мріяв цілу свою молодість. Я заздрив їм. Де вона тепер, його Ліда?

Жінка біля вікна поправляє на голові хустку, запинається в жакетку. Біля її ніг невеличка руда валізка. Звідки й куди вона їде? Яка доля керує, видно, невеселим її життям? Що її відокремлює від -людей у цій залі, що кличе в самотність безсонної ночі?

Ні, я не хочу бачити Юркову Діду такою, виснаженою на чоловічій роботі, дочасно спрацьованою, з байдужістю в очах.

Я не хочу такого уявляти. Відмовляюся таке розуміти. І не в змозі позбутися в думках вірогідності саме такої її долі.

Ех, Юрко, Юрко! Ти найгостріший біль у моєму житті. Ти незагоєна рана. Інші позагоювалися, а ти болиш, кривавишся, мабуть; тому, що ти рана у серці. Сумління моє підрізане твоєю загибеллю, від якої я не можу очуняти вже стільки років.

Так, я винуватий також. Винуватий перед тобою й твоєю мамою, про яку ти найбільш непокоївся в житті. Я не забув її адреси. Але що я міг написати їй? Каюся, я довго вагався і десь через два роки після війни відправив їй листівку з повідомленням, що ти без вісті пропав під Кіровоградом. Це була маленька хитрість, я думав, як зробити найліпше. Я знав твою маму з її листів до тебе, кожен з них був на чотирьох сторінках, під номерами. Я не забув, як хвилювалася вона за тебе. Але я пам'ятаю також, що вона ніколи не просила тебе, як інші, будь-що зберегти життя. Вона закликала тебе, коли настане твій час, не забути, що ти радянський офіцер і комсо­молець, і вчинити так, як вимагає від тебе твій обов'язок. На інше вона не могла погодитись.

І невдовзі я дістав від неї відповідь. Невеличкий лист, де­кілька скупих слів святої материнської неправди. Вона писала, що ти загинув як герой у нерівному бою. І що вона пишається тобою. Чи міг я після цього повідомити їй всю правду про твою загибель?

Що ж, я винюся перед тобою й каюся. Але ми розумнішає­мо з часом, а воювати нам довелося зеленими хлопчаками. Тепер би я так не зробив. Я б постарався не віддалятися від тебе, як сталося це в тій трубі на кіровоградському переїзді. Тепер я розумію, що поставився до тебе, пораненого, майже по-зрадницьки. Треба було мені, незважаючи ні на що, не відходити від тебе до кінця. Може, я раніше б зрозумів твій розпач, і він не обірвався б тоді тим недоречним пострілом, до якого спонукав Сахно. Але тоді я був не теперішній і на кілька годин справді занедбав тебе, самотнього в своїй немочі.

Відчуття моє то прояснюється, то зникає в млосних прова­лах свідомості. У голові все кружляє, пливе, гойдається. Однак я розумію, що мене тягнуть навскіс по схилу вгору. Потім моя здорова нога боляче чіпляється за рейку. Вона тор­кається землі, я майже припадаю до засніжених шпал. Кож-.ний рух супроводжується неймовірним, до отупіння, страж­данням. Друга нога, не підвладна вже мені, судомно скорчила­ся від болю, дрібно тремтить.

Усе моє тіло в липкому холодному поту. Часом я розплю­щую очі, і.тоді перед ними пливуть-гойдаються присипані сні­гом шпали і дві чорні рейки з обох боків. Побіч мелькають чоботи. З одного боку кирзові, з потертими халявами — Сахно- ві, з другого — тупоносі шкіряні — Енгеля. Біля шкіряних раз по раз показується чорний приклад карабіна, і я здогадуюся: ним озброївся мій конвоїр. Значить, його не розстріляють. Це чомусь викликає задоволення, яке народжує надію: а раптом він допоможе. Якщо тільки мені ще можйа хоч чимось до­помогти!

Та ось знесиленість і біль знову затуманюють мій зір, я перестаю бачити. Але відчуваю, що мене ведуть у полон. Ве­дуть два чоловіки, які тут найменше підходять для цього. Справді, одного я сам повинен був добу тому здати в полон, а другий... Не хочеться навіть і думати, хто цей другий.

І ось тепер вони — мої конвоїри.

Але навіщо я, такий скалічений, потрібний німцям? Хіба щоб дізнатися від мене щось перед тим, як порішити. Тоді навіщо я йду? Хай забивають відразу. Правда, я завжди хотів жити. І тепер також. Якби не біль. Навіть незважаючи на біль. Тільки чим для мене обернеться ота якась зайва година життя? Може, чимось гіршим, ніж сама смерть...

Голова моя чманіє від тлуму поплутаних думок і питань, яких у моєму стані я розв'язати не в змозі. Додуматися до чогось мудрого я ніяк не можу. Я тільки відчуваю, що сталося щось жахливе, непоправне, несправедливе. Часом я забуваюся, де й куди йду. Якось здалося навіть, що поруч Катя, я чую десь поблизу її голос. Я не можу уявити, що її вже немає і ніколи не буде... І що ніколи не буде мого сябра Юрка... Чи не сон це? Було ж кілька разів у сні, що потрапляв до рук німців, які пробували мене навіть забити. Але потім було пробудження, і все ставало на свої місця. Може, й тепер буде так? Тільки ось нелюдський, нестерпний біль!

Треба розібратися, зосередитися і щось зрозуміти, в чомусь розібратися. Я завжди непогано розбирався в різних життєвих каверзах, які досі підкидала мені доля. Дома, у школі, в учили­щі. Правда, тут війна. Велика, люта, небувала на землі війна. У ній сам дідько разом з самим богом старанно все поплутали. Жодна закономірність тут не є правилом. А найбільш недореч­на випадковість часом вирішує твою долю. Розберися, що тут надійне, постійне. І незмінне.

Мабуть, я міг би щось зрозуміти, якби не такі муки. Біль не дає змоги про щось думати, відбирає сили. Від слабості захли­нається моє серце. Здається, нікуди я не дійду. Я просто ско­наю в руках цих двох. На цій залізниці. За кілька кілометрів од Кіровограда.

Так, я прагну загинути. Бо не хочу йти в полон. Я не буду давати їм ніяких показань. Я не хочу й не можу більше так мучитись. Усе це над мої сили. Я навіть не знаю, де і що болить мені. Біль владно господарює в усьому тілі. Не знати, чого домагаючись. Я дуже заздрю Юркові. Йому не болить. Він переступив свій останній рубіж і тепер не підйладний німцям. Сили над ним у них вже немає. І смерть моя починає здаватися бажаним порятунком. Тільки де ж він, порятунок?

Я розплющую очі і здичавіло дивлюся навколо. Степова рівнина, залізниця, телеграфні стовпи збоку. Розмірено гудуть проводи. Попереду чалапає німець. Я підводжу голову й бачу зціплені щелепи Сахна. Він Ще не застрелився, не тікає. Невже він іде в полон?

— Забий мене!

Сахно, здається, аж. здригається. Незнайомим поглядом зази­рає в моє обличчя. Мабуть, обличчя в мене не людське, бо в глибині його зіниць раптовий переляк.

— Забий мене! Будь людиною!

Я й сам розумію, безглуздо просити. Але це стогне біль. І моє понівечене тіло. Вони володіють моїм розумом, я їм скоряюся. Єдина моя нога підгинається, і я цілком повисаю на чужих руках. Сахно тоді добре стусає мене в плече і дихає застережливим шепотом:

— Коли що — ти мене не знаєш. Зрозумів?

Ага, тепер він мене вмовляє. Схоже, він уже перевтілюється. Інших нищив, а сам усе зволікає. Може, думає вижити?

У розпачі я вириваюся з їхніх чіпких рук. Енгель щось незадоволено буркає й міцніше підхоплює мене під пахву. Сахно ж однією рукою не може втримати мене. Плечем я вдаряюся об шпалу і лежу, корчачись від болю. Ззаду чути суворий гортанний крик. Сахно, перелякано заглядаючи мені в очі, сіпає за рукав.

— Ти що? Уставай!

— Не хочу! Забивайте! Не встану.

У цьому тепер єдиний вихід. Вихід з життя в небуття. Іншо­го немає. Хай стріляють.

Але вони не стріляють.

Енгель кілька разів шарпає мене за руку, намагається підхо­пити за другу Сахно, але я вперто не піддаюся. Тоді навпроти

виникає той, у касці. Його погляд круто впирається мені між брови. Від сильного удару чоботом під груди захлинається моє дихання.

— Ауфштеген! ¹

Ні, чорта лисого вам, а не ауфштеген! Задихаючись, я хапаю ротом повітря і, на жаль, нічого не можу їм сказати. Світ знов провалюється в якусь імлисту прірву. Лише відчуваю, що вони підхоплюють мене за руки, за ногу, за подерті поли шинелі, і земля піді мною зникає. Завихрилося, загойдалося все в мені, свідомість моя гасне...

Вертаюся до тями також від удару. Здається, моє обличчя тупо вдаряється об щось пекучо-холодне, я опиняюся на скри­пучій рівнині. Ворухнувши руками, розумію, що вони кинули мене ницьма у сніг, напевно, зараз пристрелять. Дуже повіль­но, ледве перемагаючи своє безсилля, у якому розчиняється біль, повертаю голову. Піді мною зимова дорога, руда ніздрю­вата пляма від кінської сечі, трохи розтрушено сіна і ноги. Багато ніг у чоботях, черевиках з коротенькими шкіряними і брезентовими халявами. Двоє чи більше у валянках. Серед інших ближче до себе впізнаю кирзачі Сахна. На їхніх шкіря­них головках плями крові. Здається, це моя кров. Проте різка німецька фраза змушує мене глянути далі, і мої очі впирають­ся у вузеньку, брудну підніжку «опель-капітана». Один її край окантований вже тьмяним нікелем. Кінець зігнувся від якогось удару, а посередині ляскає підошвою добре начище­ний хромовий чобіт.

Ледь переводжу погляд вище, здогадуючись уже, що це начальство. І справді, в машині якийсь поважний з вигляду офіцер. На голові у нього новий високий картуз. Під добре поголеним підборіддям рудий хутряний комір шкіряного рег­лана. Очей, втім, не видно, замість них виблискують скельця пенсне. Я вперше бачу такого поважного німця, за інших об­ставин, мабуть, це було б цікаво. Однак тепер він мене не обходить, не має для мене аніякого значення. Чхати я хотів на його високий чин. Я йому зараз же це скажу. Ризикувати мені вже нічим.

Але чому вони знов усі мовчать? Мовчить чин. Мовчить, поглинаючи його поглядом, знайомий офіцер у касці, що стоїть виструнчившись перед машиною. Може, зараз вони вирі­шують нашу долю?

Однак напруження моє минає. Я видихаю з грудей повітря і заплющую очі. Знов усе наді мною пливе та кружеляє. До­кладаючи великих зусиль, я все-таки не втрачаю свідомості. Я думаю: чому я не сконав по дорозі? Навіщо я ще живий? Я знаю, що мене чекає допит. Вони хочуть щось довідатись і тому ведуть нас обох. Другий — для контролю. Для цього вони і привели нас у село. Це вулиця. Я чую, як пахне в морозному повітрі мішанина диму — бензинового і солом'яно­го. Чути далеку стрілянину, гомін, тупіт ніг. Обіч ідуть, бі­жать солдати. І в цю мішанину близьких звуків вривається настирливий повітряний гул. Так ось чому вони замовкли: у небі йдуть наші. Це штурмовики, наші рідні «їли». Вони йдуть сюди! Вони їм влаштують великий кривавий день.

Напружившись од нестерпного болю, я перевертаюся на спи­ну. У очі падає високе, ледь блакитне небо. Я нишпорю погля­дом по ньому. І даремно. Там порожньо. Тільки поруч унизу стирчать нерухомі голови — у пілотках, шапках, касках. Вони також вдивляються в небо. Літаків немає. Є лише гул. Десь поблизу. І цей гул переповнює мене незрозумілою впевненіс­тю. Рідні мої! Дорогі! Бийте їх! Паліть! Нищіть! Я радий, що ще живу. Я не хочу так просто помирати. Я ще позмагаюся з ними. Я їм нічого не скажу. Не на такого натрапили. Я плю­ну в очі цьому оберсту, чи як там його. Нехай стріляють. Нехай побачать, як помирають рус-офіцери.

А втім, гул швидко зникає. Мабуть, літаки пролітають мимо. Кудись в інший бік. Коротка радість моя змінюється німим внутрішній криком. Розпач туманить зір, і я ледь помічаю, що їхні голови вже не задираються догори. Вони повернуті до автомобіля. Німець у машині скидає із себе нерухомість: хряс­кає портсигар, він діловито прикурює від запальнички. Худі його щоки то провалюються, то знов трохи повнішають, підбо­ріддя опускається на хутро коміра. Він щось наказує.

— Яволь! Яволь! — клацає підборами офіцер і коротко про щось доповідає.

Здається, про нас—вас махен цвай руссіше офіціре.

Ось коли все вирішиться... Поглядом я впиваюся в поголене, холодне обличчя. Зараз він визначить най кару. Накаже, чого від нас домогтися і як розстріляти. Чи, може, навіть повісити. Але він чогось не поспішає наказувати. Тонкими губами він затискає сигарету і недбало махає рукою в сірій рукавичці.

Я не розумію, що це означає. Розстріл? Чи, може, вести кудись вулицею? Видно, чогось не розуміє офіцер у Касці. У всякому разі, я не чую його «яволь». Я тільки бачу, як, сипонувши снігом, рушає машина. На ходу хряпають двер­цята.

Офіцер круто повертається до солдатів і вже іншим тоном — сердито й рішуче — щось наказує. Півхвилини всі уважно слу­хають. Потім разом хапають зброю і майно, що лежить на узбіччі. Знов дзенькають пряжки і защіпки їхніх жовто-зеле­них скриньок. Гучно рипить сніг. Хтось дужою рукою піднімає мене за комір шинелі і ницьма, як дохлого собаку, тягне впопе­рек вулиці. По снігу, через колії, розгрібаючи моїм тілом мерз­лі кінські кізяки. Гаплик шинелі впинається мені в горло, я задихаюся. Я не знаю, куди мене тягнуть. Але я не хочу тут померти. Я хочу ще позмагатися з ними. Вони мене засудили, але за мною ще останнє слово. Боже, дай мені ще годину життя! І сили. Я ніколи не вірив у бога, однак тепер він потрібний мені. Хоч справжній, хоч вигаданий. І я благаю його допомогти мені.

Поруч риплять на снігу задубілі від морозу шкіряні чоботи, пропливає повз мене тин, хвіртка, порожня каністра, пристав­лений до стіни автомобільний скат. Біля нього розтоптаний на снігу оберемок соломи, на який вони кидають мене. Ударив­шись головою об тугий гумовий бік ската, я не відразу розплю­щую очі. Лежу пластом, від болю зціплюю зуби й колочуся. Побіч опускається на призьбу і також тремтить від холоду Сахно.

Минає, мабуть, немало часу, поки я, притерпівшись до болю, розплющую очі.

Надворі гамір.

Хата, на подвір'ї якої ми опинилися, видно, порожня. У вік­нах з вибитими шибками за рештками скла — чорнота. Двері навстіж. Тому німці всі надворі. У полах шинелей вони прино­сять звідкись сухий пайок і ладнаються вечеряти. На зіставле­них разом скриньках ділйть галети й окремо консерви. Усі стовпилися там, покинувши нас без варти. І вмить розбирають свої порції. Енгель також там. Як рівний з рівними, і ніхто йому, здається, нічого не каже. Ніби й не було в нього ні полону, ні контакту з росіянами. Ніби й він такий самий щи­рий служака фюрера, як і всі вони. Він згрібає зі скриньки свої галети і вдвох з рудим, що виволік мене з труби, однією ложкою по черзі починають вишкрябувати банку. Сахно, скор­чившись на призьбі, уважно стежить за ними спідлоба і щохви­лини ковтає слину. І все тремтить. А я вже, здається, потроху остаточно замерзаю. Ніг своїх я вже не відчуваю. ї руки мої як не свої: на них уже давно немає рукавиць. І ще нестерпно хочеться пити. Видно, я втратив чимало крові, всередині в мене все сохне, палить вогнем. «Ну, де ж воно, їхнє начальст­во? Невже нікому ми тут не потрібні?» — я чекаю, коли хто-не- будь до нас підійде.

І один підходить. Дуже молодий, симпатичний на вигляд солдат з ясними гарними очима. Він ступає три кроки від гурту біля скриньок і, дожувавши галету, відгортає поли шине­лі. Роблячи свою справу за два метри від призьби, німець зустрічається зі мною поглядом. Я чекаю, що буде вияв нена­висті, крик, постріл, а він, усміхаючись, як блазень, вихляє задом. А потім рудий пасок перекреслює сніг поруч, дрібніїм лопотом пробігає по моїй спині раз, вдруге. Німчик задоволе­но регоче, застібається і відразу відвертається, поправляючи на плечі автомат.

Мабуть, я стогну вперше. Від страждшіь іншого плану, ніж ті, що допікали мені раніше. Це нестерпні муки. їх не зрозумі­ти, не переживши. У розпачі я пригадую всі свої фронтові невдачі. Коли стріляв з «дегтяря», не поставивши на планці приціл, і з десяток німців встигли сховатися в траншею. І як ми прогавили атаку і дали їхнім машинам вискочити з села. І той вечір, коли мій взвод захопив шістьох полонених. У хлопців були мокрі валянки, але я не дозволив їм роззути німців, на яких були справжні чоботи. Якби тоді знав, що чекає на мене! Мені жаль, що я мало забив їх на фронті.

Але, видно, всі мої муки даремні. Жодного я вже не заб'ю і нічого їм не зроблю. їм на мене наплювати. Вони відступа­ють. Доїдаючи хрусткі галети, зручніше ладнаючи на спинах торби, протигази, німці беруть на плечі зброю і один за одним виходять на вулицю. На нас навіть ніхто не глянув. На подвір'ї, однак, залишаються знайомі скриньки. І біля них троє— наш Енгель, молодий очкарик, що витягнув мене з труби, і ще один, новий. Він худорлявий, гарно збитий, з прискіпливими чорни­ми очима. На рукаві в нього єфрейторський шеврон. З усього видно, цей тут буде за старшого.

Дата добавления: 2015-10-21