У житті, однак, усе сталося не так гарно і не так щасливо, як він мріяв. Після демобілізації повернувся додому, у містечко, але машин у районі було лише чотири, і на всіх сиділи водії. Йому машини не вистачило, і він став чекати. Щоб було із чого їсти хліб і утримувати матір із сестрою, найнявся вантажником у райпо, там він із рік тягав міхи і скрині, вантажив і розвантажував свої і міські машини. Якось навесні тимчасово підміняв на тритонці Хвастовського, коли той захворів і старенька АМО лишилася без водія. Але Хвастовський незабаром одужав, і Буров знов мусив податися на обридлий йому склад, вантажити заготовлену за літо кору лози й крушини. І він чекав, уперто і настійливо, з розпачем і надією, аж поки одного разу під осінь голова райпо Падабед не покликав його в контору і не наказав їхати у Вітебськ на верстатобудівний: робітники-шефи виділили їм вантажну машину. Одержавши документи, Буров, ніби на крилах, полетів у Вітебськ. Із вокзалу на завод він ішов пішки і був сам не свій від радості, не завважив ні міських домівок, ні трамваїв, ні пішоходів,— в уяві сяяла така новенька, зграбна вантажівка, що він готовий був нести її на руках до свого райпо. Звичайно ж, він незабаром поїде на ній по шосе, буде обганяти, доганяти вози, і всі дивитимуться, як хвацько і спритно він керує машиною. Ну, звісно, він не лихач, він не ганятиме машини дурно, він шануватиме двигун, не перекручуватиме його, боже борони, не перегріватиме, він уже знає чимало всяких шоферських секретів: що подужав сам із підручників, чогось навчили на службі, а що почув від старших напрактикованих водіїв. Він тільки боявся, щоб не сталося помилки, щоб на заводі не завернули його назад — він уже знав, що можуть причепитися до документів або сказати, що запізнився й автомобіль передали комусь іншому, організації якійсь чи колгоспу.
Помилки, однак, не сталося. У тісній заводській кімнатці з гратами на вікні вусатий похмурий начальник у білій толс- товці, підперезаний чеченським, із безліччю дрібненьких металевих бляшечок ременем, перевірив його документи і повів на залитий мазутом двір. Вони йшли довго, завод був великий, протиснулися вузьким переходом поміж двома глухими стінками, перелізли через гору*іржавої залізної арматури і тоді в кутку за трансформаторною будкою нерішуче спинилися. Біля плоту стояла його красуня, його півторатонка славетної на весь світ горьковської марки ГАЗ-АА.
Побачивши її, Буров скам'янів, у нього відняло мову, він не міг ворухнути язиком. Мабуть, бачачи його збентеженість, дядько в толстовці бадьоро вимовив: «Ось, будьте ласкаві, прошу любити і жалувати ваше авто. Лагодьте і їдьте»,— і пішов у контору. А Буров усе стояв розгублено на місці — такого він не передбачав. Це був не автомобіль, а автомобільний труп, автобрухт, рештки іржавого металу і поламаного дерева. Обидві фари на чолі цього трупа були без скла і без лампочок, тонка смуга бампера жахливо зігнулася — мабуть, під час аварії,— ліве крило хиталося на одному болтику, дверцята кабіни, звичайно ж, не зачинялися, бо не мали ручки. До того ж вони були поламані, так само як і весь лівий борт кузова, з якого стирчали кінці обламаних дощок. Брудні скати наполовину сплющилися без повітря, а в кабіні, коли туди він зазирнув, валялися на підлозі корба й порожня пляшка, поруч на обідраному сидінні лежав хвіст оселедця з клаптиком поруділого паперу. Шкала спідометра була видерта з м'ясом, оголені дротини висіли під кермовою колонкою. Побачивши це все, Буров ледь не заплакав від розчарування. Поторгав тугий кругляк керма. Думаючи, що нікуди йому звідси не зрушити, що це руйновище можна хіба порізати автогеном та здати на утиль, він підняв половину капота, глянув на запорошений, замащений двигун, який не протирали, мабуть, з часу його установки на автомобіль. Свічі, проте, були всі на місці, у радіаторі ніби щось хлюпало. Трохи підкачавши бензину, Буров установив корбу, міцно крутнув — раз, другий, третій... І ось диво: на четвертому оберті двигун почав працювати, затрясся, зачхав,— Буров швиденько повернув важілець дроселів, і поршні заходили веселіше — двигун завівся. Однак його шоферська радість була передчасною: незабаром оберти почали зменшуватись, двигун затрясся, затіпався і заглух. І хоч скільки потім Буров крутив корбою (аж спина змокріла), хоч як штурхав підсос, двигун не озвався, мовчав, нічого з ним зробити вже не вдалося.
Увесь той день до вечора він порпався біля машини, підкачав колеса, прибрав кабіну. Надвечір пішов у контору просити якусь машину, щоб відбуксувати полуторку в район. У конторі не було з начальства нікого, та й кінчався робочий день; стомлений і голодний, Буров переночував на обідраному сидінні в кабіні, і тільки вранці до нього задом підсунувся чотири- тонний ЯС, який і взяв його на буксир. Поки вони виїхали з міста і потім повзли по шосе, Буров змокрів за кермом — від втоми і хвилювання; добре, що буксир був довгий і йому якось вдалося не стукнутися в задній борт того ЯСа. Після обіду, однак, він під'їхав до розчинених воріт райповського складу і, як виліз із кабіни, ледве не впав на землю від спеки і знемоги.
Усе довге літо потім Буров пролежав під машиною — розібрав її до останнього гвинтика: і двигун, і ходову частину, перебрав усі вузли й агрегати — чистив, змащував, регулював. Добра половина деталей була непридатна, треба було міняти, але де взяти нові? Разів із десять він їздив у Вітебськ, усе на той самий верстатобудівний завод, їздив в Оршу до знайомого залізничного начальника, заміняв передній міст, який райпо роздобуло аж у далекому прикордонному загоні за Полоцьком. Міст цей так само був далеко не новий, та все ж трохи ліпший за його дощенту розбитий. Півмісяця він протирав клапани, паяв радіатор і лагодив гальма. Коли ходову частину і двигун довів трохи до ладу, настала черга кабіни й кузова, але це вже було легше — тут він обійшовся своїм матеріалом. Ставши на тиждень столяром, він залатав дірки у кузові добре підігнаними дошками, а кабіну оббив цинковою бляхою, листів із п'ять відірвавши з даху-містечкового монастиря при зачиненому костьолі, який давно вже нівечили люди. Залишилося пофарбувати все у якийсь пристойний колір, та ніде було дістати олійної фарби, і він місяць їздив з таким страхітливим виглядом — із цинковою кабіною та строкатим кузовом. І тільки наприкінці осені за два мішки капустяних качанів роздобув на станції піввідра жовтої фарби, якою і пофарбував полуторку. Машина стала досить пристойною і потім за дві зими і літо виїздила не одну тисячу кілометрів, певно, їздила б ще, якби не війна.
На третій чи на четвертий день від початку війни машину наказали відігнати на станцію, мали вантажити на платформу, щоб кудись відправити. Буров і відігнав, поставив в один ряд з іншими недоламками на товарному дворі, більше він нічого не міг зробити, бо сам поспішав із викликом на збірний військ- коматівський пункт. Але сталося так, що ні він не потрапив туди, куди його посилали, ні його автомобіль не дочекався вантаження. Добряче він поблукав по жахливих дорогах війни, врешті змушений був повернутися додому, бо фронт випередив його непомірно, містечко зайняли німці, начальником над районом поставили бухгалтера Шалькевича, який став називатися бургомістром, швидко організували поліцію, що розмістилася в новому приміщеннГ районної лікарні. Там же він побачив одного разу і свою бідолашну полуторку, на якій тепер роз'їжджали поліцаї, а за її кермом сидів молодший Микицьо- нок, що навчався в школі разом з Буровим, тільки йшов на три класи пізніше. Він і жив на сусідній вулиці, і колись, як дядько Гнат ремонтував свою вантажівку, вони разом допомагали шоферові. Микицьонок так само захоплювався технікою і вчився на водія.
Оте, що його автомобіль опинився тепер у поліції, відібрало в Бурова сон, він схуд, перестав їсти і навіть розмовляти з матір'ю, та вже думала — захворів. Але син був здоровий, тільки тижнями ламав собі голову, як відомстити поліції та й
цьому Микицьонкові. Сотні варіантів помсти перекрутив він у своїй голові, але всі були небездоганними: або надто дрібними, або смішними, або й небезпечними чи зовсім не під силу. Але все одно він думав, прикидав, приміряв, наглядав. Мабуть, у грудні він уже знав певно, що зробить. Належало лише вибрати для цього зручний час. Цей Микицьонок з машиною в будні й свята пропадав у поліції, вночі машина стояла на дворі в лікарні, там була варта, туди підступитися було неможливо. На дорозі він так само нічого зробити не міг: у кузові машини завжди сиділи поліцаї з рушницями. Очевидно, в поліції була дисципліна,— звичайно, німці вміли наводити порядок, та все ж Буров кілька разів завважив, що Микицьонок іноді на короткий час заїжджав додому, заглядав до батьків, машина тоді стояла чи біля воріт на вулиці, чи він заганяв її у двір. За воротами, відомо ж, її не дістати, там на ланцюзі злющий собака. А ось біля воріт...
Але треба, щоб було темно, щоб його ніхто не помітив ні через вікно, ні з вулиці. І він щодня стежив уранці, як поліцаї виїжджають кудись на район, а ввечері —як вертаються.
У дворі за хлівцем він приладнав до стіни драбину, щоб швиденько вилізати по ній на стріху, зазирати через садки на сусідню вулицю, де видно було ріг Микицьонкової хати. Він давно вже підготував добрий квач на дроті, щоб дістати з бака бензину, приховав під стріхою півкоробки сірників. Одного разу він мало не підскочив з радості, коли на смерканні побачив машину біля Микицьонкової хати. Але, мабуть, пізно все ж побачив — поки він оббіг клуню і переліз через сусідів паркан, там уже з'явилися люди — два поліцаї прикурювали - біля воріт, а Микицьонок, трохи покопавшись під капотом, опустив його, і вони швидко кудись поїхали. Він не встиг. Другого разу в кузові хтось сидів, мабуть, чекав на водія, який ненадовго забіг до хати. Зате третього разу він побачив свою бідолаху в найзручніший час. Тоді вже вечоріло, він їв бульбу за столом, сидячи в хаті, і поглядав у вікно, де між будинками на сусідній вулиці промайнуло світло від фар^— він зрозумів, що це Микицьонок. Залишивши на столі недоїдену бульбу, рвонув з хати, підхопив квач у сінях, витяг з підстрішка сірники, через засніжений і залитий помиями смітник вибіг на город, пробіг задвірками сусідньої садиби і з-під паркана глянув на вулицю. Машина стояла посеред дороги, якраз навпроти Микицьонкової хати, у двох вікнах якої ледве блимало світло гаснички. І Буров наважився. Він не так зрозумів, як відчув інстинктом: зручнішого випадку не буде. Це найзручніший.
Буров перескочив через паркан і кинувся до машини. Бензиновий бак був якраз із цьЬго бокуг тому через вікно з хати його ніхто побачити не міг. Засніжена вулиця вся потонула в напівтемряві, хоч людину все одно було б видно здалека, але ніхто ніде не йшов і не їхав. Буров з усієї сили крутонув з горловини щільно закриту кришку (знав, вона завжди закручувалася туго) і засунув туди свій обкручений клоччям віхоть. Шкода, бензину було мало — десь половина бака, він відчув це, бовтнувши віхтем, і, витягнувши його до половини, черконув сірником. Певно, він усе ж хвилювався: перший сірник погас, погас і другий, тоді він узяв з пачки їх кілька і запалив. Коли сірники добре спалахнули, тицьнув ними у квач, той яскраво пихнув у самий низ кузова, вогнем ударив в обличчя (обпаливши брови), Буров усе кинув і скочив через пліт. Не озираючись, на подвір'ї відчув, як ззаду вогненно завихрилося, зашкварчало, спалахом освітило все довкола, побачив перед собою на снігу свою довгу тінь біля хліва і забіг за ріг. Далі, не оглядаючись, прибіг на власний двір і став біля дровітні — за садками і стріхами будинків шугало димне полум'я і чулися крики,— то були музика і видовище, веселіших за які він не пам'ятав у житті.
Машина згоріла дощенту, ремонтувати там уже нічого було, поліція її навіть не стягнула з вулиці, і її обгорілий скелет стояв там до середини літа, потім десь пропав. Але того Буров уже не бачив: тієї ж ночі — коли по нього прийшли поліцаї, він Передбачливо сидів у хліві — городами подався з містечка у Сілецьку пущу. Там почався для нього новий життєвий етап, який лише б не єкінчився разом із життям у цьому пристанційному лісі...
Буров лежав під стрімкою, голою знизу сосною, і Войцик якоюсь шматиною спробував перев'язати його. Рана була, мабуть, небезпечна — чи не розривною в лівий бік, крові напливло багато, Войцик у сутінках довго порпався під його сорочками, і Буров, хрипло стогнучи, лаявся:
— Я ж тебе послав пильнувати... А ти...
— А я й пильнував. Що ж я, винуватий, що вони з іншого боку? — щиро дивувався Войцик.
— Іншого...
Стоячи на колінах, Войцик нарешті обкрутив скривавлений живіт Бурова. По-справжньому перев'язати його не було як та й чим, і Войцик думав, що користі з такої перев'язки мало. Треба було б ще якоїсь шматини, але де ж її візьмеш у цьому безлюдному осінньому лісі? Він вовкувато глянув на мокрого від поту Сущеню, який понуро сидів поруч, і від нього, видно було в світанковому присмерку, ішла пара. Сущеня сох, віддихувався, спершись рукою на мох, і невесело поглядав на двох партизанів. Вони до нього не зверталися, ні про що не питали, ніби навіть злилися на нього, але не стріляли і навіть не гнали його. Йому ж іти звідси не було куди, і він сидів так, стомлено дихав, чекав. Правда, відчував, що, мабуть, ще буде потрібний; кволий Войцик навряд чи сам справиться з важким, зовсім уже знесиленим Буровим. Потрібна буде допомога. Певно, це саме відчув і Войцик, який, перев'язавши Бурова, все думав, що з ним робити, куди нести? І як нести?
— Ох, і наробив ти... Ох, і наробив! — стогнав тим часом поранений.
— Це ти наробив,— неохоче виправдовувався Войцик.— На чорта було лізти в ліс?
— Що ти розумієш, Войцик,— простогнав Буров і, ніби щось пригадавши, запитав: — Де Сущеня?
— Та ось сидить,— кивнув головою Войцик.
— Не чіпай Сущені,— виразно вимовив Буров і стих. Войцик затамував подих, ніби чекаючи почути від нього ще щось, але, не дочекавшися, знизав плечима під вогкою рудою чу- маркою:
— Хай... Мені що. Тільки що командир скаже?
Буров на те вже не відповів, він зовсім якось недобре затих і лежав так, знесилено випроставшись довгим тілом, розкинувши худі в чоботах ноги. Знявши з нього ремінь з кобурою, Войцик підчепив його собі на чумарку і, мабуть, не збирався знімати. Але Бурову, звісно, було не до зброї, він знову знепритомнів.
Посидівши трохи, Войцик тривожно почав оглядатися:
— Ще доженуть і візьмуть, як ховрахів. Треба мотати звідси.— Він скочив на ноги.— Ану, давай, беремо вдвох!
Сущеня повільно, але з готовністю підвівся, підійшов до пораненого. Карабін Бурова лежав поруч, та тепер, при Войцику, він не наважився його взяти. Тоді карабін підхопив Войцик і, клацнувши затвором, закинув його на плече. На другому плечі в нього висіла своя довга рушниця, при боці наган на ремені. Мабуть, забагато для однієї людини набралося в нього зброї, але Сущеня не сказав нічого — зброя тепер його не повинна обходити.
— Так. Беремо!..
Войцик нагнувся до чобіт Бурова, а Сущеня взяв пораненого під пахви, піднатужився, знов завдав його собі на спину, і вони потягнулися сирим ранковим лісом.
Тим часом розвиднілось, угорі проступало хмарне холодне небо, в якому задумливо гойдалися верхівки сосен, голі березові верхи,— ліс був сповнений тужливого протяглого пошуму, який часом трохи спадав, щоб знов незабаром узяти свою невтішну жалобну ноту. Усе навкруги: і рідкі сосни, і кущі ялівцю, і голий тонконогий березняк, і з білого моху діл — со- чилося набряклою вільгістю. Навіть сушняк під чоботами тріщав майже нечутно, ледве хрупав у пожухлій траві, на мокрому мосі. Зрештою, Сущеня вже не остерігався нічого, озиратися йому було дуже незручно, і він сподівався на Войцика: Войцик повинен дивитися. Він знав одне — терпляче волокти на собі тяжке тіло Бурова і тільки прислухався час від часу до його дихання на плечі: воно так часто завмирало. І тоді він думав: хоч би не сконав цей Буров. Він не знав ще, чим той тепер йому необхідний, але він чув, що той сказав Войцику, і, ніби потопаючий за соломинку, вхопився за ці його слова. Він убачив у них якусь несподівану ниточку, яка, може, вивела б його до своїх,— якби не врятувала життя, то хоч би застерегла від недоречної погибелі. Після всього, що з ним сталося, він уже не сподівався на життя, для нього найбільшою вдачею було б загинути по-людськи, полишивши по собі хоч непогану пам'ять. З якогось часу він уже почав розуміти, що йому не втекти від смерті, життя для нього зробилося недосяжним, знав, що з тієї пастки, куди йоґо загнали вороги та обставини, порятунку не буде. Але хоч би не спаплюжити життя найдорожчих для нього істот — Анелі й сина. Про те він думав усі ці тижні, хоча, звичайно, інстинктивно ще ворушився, ніби змагався за життя, ніби на щось сподівався. Хіба на диво. Але, мабуть, якесь диво і сталося, його погибель відсувалася. Що буде далі, Сущеня, однак, не мав уявлення.
Вони довго брели так з пораненим, його незручно підтягували на сущенівській спині — і так і сяк; він уже добре надірвав їхні руки, а в Сущені й нЬги підгиналися. Добре ще, думав Войцик, що цей Сущеня мужик дужий, один він, мабуть, не дав би ради з цим тяжким Буровим. Зрештою, тепер його більше, ніж Буров, який навряд чи довго протягне, непокоїв Сущеня: що йому з ним робити? Правда, поки що волочить справно, навіть не треба йому наказувати, але куди волочить — ось у чім річ. Войцик був родом з іншого кінця району, цього лісу майже не знав. Учора з Буровим він потрапив сюди вперше і тепер, по цьому бездоріжжі, зовсім втратив орієнтацію, і куди вони тюпали, не міг зрозуміти. Мабуть, треба було спитати в Сущені, але не міг він показати, що не знає дороги і не знає, куди йти. Так він може діждатися, що цей Сущеня
ще заведе обох у якусь пастку, у самісіньке поліцейське лігво, тоді вже капут обом. І чому вони не застрелили його в Мости- щі або на вигоні біля річки, навіщо поволоклися з ним аж у ліс? Але це все Буров. Чи не через свою ж дурість він тепер розплачується кров'ю? Та Сущеня все ж якийсь незрозумілий зрадник, диви, виніс безсилого Бурова і тепер не пробує втіка-ч ти, бреде — куди й пощо? Мабуть же, знає, що чекає його, як винесе, а ось іде.
Знову ж, а як би він обійшовся сам, без Сущені?
Дивна ситуація, нічого не скажеш, заклопотано думав Войцик. І оглядався довкола, намагаючись побачити якісь знайомі прикмети, щоб упізнати місце, де вони вчора їхали кінно в Мостище. Тільки нічого знайомого не потрапляло на очі у цьому лісі, тягнулися здичавілі борові нетрі, шуміли, погойдуючи верхівками, стрімкі сосни, і їм ще не трапилося жодного разу ні стежки, ні якоїсь лісової доріжки. Добре ще, грунт був скрізь твердий, не треба обходити болота, але все одно вони знемоглися. Мабуть, усе ж помічник із Войцика в цій справі ніякий, мокрі чоботи пораненого все вислизали в нього з рук. Сущеня тягнув, поки, стомлено хекаючи, не прохрипів з-під Бурова:
— Ви киньте... Я сам...
Войцик і кинув, справді, йому вистачило двох важких рушниць на вузьких плечах і нагана, він так само вхоркався за цю ніч, та ще почав боліти шлунок — озвалася його застаріла виразка.
Іти без ноші в руках стало легше, він трохи віддихався і раптом у лісовім пошумі почув розкотисті відгуки кількох далеких пострілів — якраз у тому напрямку, куди вони простували. Войцик аж зупинився, хотів гукнути Сущеню, але той сам почув стрілянину і став — зігнутий у три погибелі під незручно розпластаним на спині тілом Бурова.
— Де це? У Бабичах?
— Може, й у Бабичах,— важко видихнув Сущеня.
«От же холера,— подумав Войцик.— Коли вже стріляють у Бабичах, то куди ж поткнутися?»
Мабуть, те саме відчував і Сущеня, який трохи поправив на собі ношу, непевно ступаючи,— через хвилину ще долинули два постріли, а потім усе заніміло. Вони ще постояли, тоді Войцик зайшов наперед і показав рукою трохи вбік від тих пострілів.
Вони знов рушили лісом, уважно прислухаючись крізь лісовий пошум,— поки що, правда, навкруги було тихо. Куди вони йшли тепер, уже не знав ніхто — ні Сущеня, ні Войцик. Неза-
баром, однак, натрапили на стару лісову просіку, яка місцями поросла молодим соснячком, берізками, земля тут була піщана і йти по ній стало важче, ніж по моховому бору, в піску грузли ноги. Сущеня часто зупинявся, підтягаючи на собі важке тіло пораненого, що вперто сповзало. Буров спершу мовчав, мо\ був непритомний, а потім став дуже стогнати, і Сущеня спинився. Вони обережно поклали Бурова, Войцик сказав заклопотано:
— Знов закривавився...
Він знеможено скинув зі своїх плечей рушниці й сів, де стояв, на суху, присипану глицею землю. Щось поміркувавши, Сущеня рішуче стягнув через голову свою чорну залізничну сорочку, швиденько скинув несвіжу, вицвілу від давності майку.
— Ет, ні чорта вже не поможе,— недовірливо сказав Войцик.— Тут уже стільки натекло...
Схилившись над пораненим, вони знову розгорнули поли мокрої шинельки, удвох почали обв'язувати майкою живіт. Щоб вона якось трималася там, витягнули із штанів вузький цупкий ремінчик і підперезали живіт поверх майки.
— Мені, видать, усе,— кволо простогнав Буров і помовчав.— Не донесете...
Удвох вони мовчки посиділи над ним, відпочиваючи і напружено думаючи, як бути далі, і Войцик озвався перший:
— Треба підводу. А так, звичайно...
Щось міркуючи, він дивився вперед у затуманений простір вузької просіки, з одного боку якої стояла стіна старого лісу, а з другого — зеленів кучерявий гущак молодого, рядками посіяного соснячка. Деревця не дуже й виросли, але все ж дружно тягнулися вгору, утворивши високуватий, у два-три людські зрости, непролазний гущак. Мабуть, там можна було сховатися, іншого схову в цьому бору ніде поблизу не було.
Тільки вони взялися за Ъурова, щоб нести його туди, як знову здалеку забахкало, та так часто, що вони знерухоміли. Кілька хвилин слухали з пекельною мукою на обличчях, потім схаменувся Войцик:
— Давай швидше туди, у сосняк!..
Обидва, задихавшись, принесли пораненого на край соснячка і, розгортаючи його колючі нетрі, продерлися ще кроків із двадцять. Тут справді було тихо, місце для схову цілком підходяще, і вони, натрапивши на велику прогалинку, поклали на дрібну травичку змученого Бурова.
— Де це... стріляють?—тихо запитав той, не підіймаючи запалих повік.
— А чорт їх відає! — сказав Войцик.— Десь там, у тім боці.
— У Бабичах?
— Може, і в Бабичах. Але ти лежи. Мо', розстараємося підводи — вивеземо.
— Розстараємося...— непевно промовив Буров і знов сумно і надовго затих.
Вони вдвох тісно сиділи поруч і крутили на всі боки головами, слухаючи ліс, та щось нічого не було чути. Тільки шумів (аж свистів у гущаку) вітер та, трясця б на неї, десь почала скрекотати сорока,— щоб вона хоч не навела когось на цю прогалину, подумав Войцик. Вони вже добре находилися по лісі, мабуть, і часу минуло чимало. У такий короткий день, знав Войцик, не зауважиш, як ранок стане вечором. Певно, слід було діяти, поки не почало темніти, а то в темряві та в незнайомій місцевості дуже просто потрапити в біду.
Треба йти добувати підводу. Тільки хто піде?
— Сущеня,— сказав Войцик,— ти тут знаєш дещо. Де село, знаєш?
Сущеня заклопотано вдивлявся в сосняк, послухав, подумав:
— Так, Бабичі там десь, під пущею. А може, ми їх уже проминули?
— Це там, де стріляли?
— Ну.
— То йди по підводу,— сказав Войцик.
Сущеня встав, хотів щось сказати, мабуть, на прощання. Але не встиг він, пригнувшися, ступити в гущавину, як Войцик його спинив.
— Ні, чекай! Усе ж піду я,— вирішив він.— А ти сиди тут, пильнуй.
— Добре,— слухняно відповів Сущеня, знов сідаючи біля бахматої, з обвислими лапами сосни.
Войцик тим часом почав швидко збиратися в дорогу: підняв із землі буровський карабін, заклав за» спину, взяв у руки рушницю, зручніше насунув на голову свою козирчасту кепку. Він уже ступив був у сосняк, але знизу тихо озвався Буров:
— Граната... А де граната?
Поранений обмацав руками запалі груди і знову знерухомів. Войцик кинув на Сущеню довгий погляд.
— Я не брав,— сказав Сущеня.— Може, загубили вночі?
Буров опритомнів, поморщився і сказав Войцику:
— Ти дай мені наган.
— Наган? На, візьми, звичайно.
Вийнявши з кобури чорний міліцейський наган, Войцик уклав його в простягнуту руку Бурова, і той підіпхнув револь-
вер* під стегно. Рейінь з кобурою лишився на Войцику.
— Я постараюся швидко,— бадьоро сказав він. — Коли недалеко.
І поліз у гущак. Сосна поблизу трохи прошурхотіла і стихла, і все навколо стихло. Сорока, чути було, заскрекотіла гучніше, може, погналася за Войциком, подумав Сущеня. Сорока, холера на неї, коли прив'яжеться, то вже не відігнати.
— Ось так,— видихнув у тиші Буров.— Чому я тебе не стрелив у хаті?
Він пожував білими, безкровними устами і змовк, а Сущеня якось ніяково пересмикнувся поруч,— його спина в одній сорочці знов стала мерзнути.
— Стрельнув би тебе, сам би був живий-здоровий.
— Як же було в хаті? — не погодився Сущеня.— Дитина там.
— Дитина... А чому ж не втік, Сущеня? — запитав Буров і насторожився, сповнений безсилої уваги. Сущеня видер із землі пук трави, вибрав з неї найдовшу билинку і розламав навпіл.
— Куди ж мені втікати?
— А до німців?..
— У німців я вже був. Ось, дивись!
Він рвонув за поділ сорочки, підняв її до голови, одночасно повертаючись до пораненого голою сполосованою синіми смугами спиною. Буров ледь розплющив очі і глянув лише раз, повіки його знов зліпилися, і він змовк. А Сущеня вже нервово хапав траву, рвучи її великими вузлуватими пальцями.
— І ти мене ніс? — урешті тихо вимовив Буров.
— Ніс. А що ж мені робити?
— Але ж ти... видав тих, трьох?
— Я нікого не видавав! — раптом стишено скрикнув Сущеня, скочив на ноги і знову сів, уткнувшись обличчям у рукави.— Я нікого не видавав, це мене видали,— сказав він спокійніше. Буров поволі перебирав скривавленими пальцями.
— А чому не повісили? Разом із тими?
Сущеня відповів не відразу, якось розважливо помовчав і кинув геть травину.
— Аби повісили, я б їм тільки «дякую» сказав. Але ж випустили. Думав: навіщо випустили? Думав, знову візьмуть. Не взяли. Два тижні вдома сидів — куди мені було податися? Тепер почав трохи розуміти, чому випустили.
Це правда, тепер він почав розуміти, і розуміння це прийшло поволі, різними непевними здогадками билося в його свідомості, щоб остаточно з'явитися вчора ввечері разом ось із цим Буровим, який тепер ледь живий лежить на землі і не
може чогось збагнути в його нещасливій долі. А тоді, як його покинули бити у СД і доктор Гросмайєр після двох зовсім милосердних допитів сказав, що він прожене його додому, коли він такий незговірливий дурень, Сущеня, звичайно ж, зовсім не повірив йому. Дзуськи, думав він, щоб його випустили, повісять, як учора повісили трьох його товаришів. Хіба щ о пізніше.
А він справді взяв та й відпустив.
Сущеня змалку знав за собою одну недоречну рису в характері — скривджений, він утрачав натуральну здатність скаржитись, протестувати, міг лише заплакати, затятися, відмежуватись від людей, забитися в якийсь куток. Потім, уже ставши дорослим, у таких випадках міг тільки вилаятися, спохмурніти, але ні повинитися (коли був винуватий), ні виправдатися (коли був безвинний) не міг. Він сам не радий був тій непідвладній йому затятості, і скільки натерпівся через неї, одному йому й відомо. Добре ще, коли поруч були друзі, які знали його і могли захистити від кривди. Коли ж ні друзів, ні свідків не було поблизу, він мусив усе зносити. Доводити, божитися, сперечатися, брати на горло чи кидатися в істерику, як деякі, він не те що не вмів, а щось йому не давало так робити, його поймала мовчазна кривда, образа, і він лише, страждаючи, мовчав.
— Я на залізниці тринадцять років проробив,— заспокоївшись, сказав Сущеня змарнілому Бурову.— Та ти ж знаєш... Як німці прийшли, кинув був. Аж приходить начальник станції, ну, той наш Терешков, каже: треба йти працювать, а то німці мене розстріляють. Ну, що робити, мусив іти, хоч і не хотілося. Ніби душа чула.
...І це була правда. Сущені дуже не хотілося йти при німцях“ на залізницю, як чула душа, що добром та його праця не скінчиться. Але шкода було й Терешкова, взагалі непогану людину, з ким проробив останні шість років. Зібрав цей начальник бригаду, всі колишні його хлопці — одноліток Сущені Тапчевський, який так само років із три працював тут, на залізниці, хороший, компанійський чоловік із того-таки Мости- ща; Петро Карабань із сусіднього села і молодий ще фезеуш- ник Міщук, який, коли почалася війна, повернувся до батька з Вітебська, де навчався на теслю. Як і до війни, пішли на залізницю. Робота ж та сама, знайома: підготувати, підбити, замінити гнилуваті шпали, ремонтувати стики, коли де треба, забити костилі. А на станції, окрім свого начальника Терешкова, з'явився і якийсь німець, ніби цивільний, але в мундирі з червоною пов'язкою на рукаві. І по-російському трохи вмів.
Залізницею незабаром пішли поїзди — на схід, навантажені технікою і військом, на захід — більше порожняк, але були й санітарні, і з полоненими у смердючих, наглухо зачинених вагонах.
— Знаєш, працюємо, як і раніше, але на душі так прикро, що сказати не можна: на кого робимо?
— Що ж, не розуміли, на кого робите? — простогнав Буров.
— Розуміли, чому ж. І говорили просто. Хлопці всі свої, один одного не боялися.
Робили вони, однак, не дуже щоб справно, більше час гаяли, а як тільки починало вечоріти, розбирали інструменти і — на станцію. Спершу все йшло добре, і навіть німець не дуже допікав, але весною приїхав новий начальник, на прізвище Ярошевич — чорт зна, що за людина. Ніби свій, але гірший за німця. Почав щодня перевіряти працю путійців і чіплятися злісно навіть до дрібниць: поміряє колію — не вистачає міліметра або міліметр зайвий — скандал! І взяв за правило зганяти лють на бригадирові. Коли що не так, він Сущеню по морді. Сущеня спочатку не розумів, чого він так на нього в'ївся, а потім почав здогадуватися: це ж він настроював його проти його хлопців, щоб він більше від них вимагав, а вони щоб його боялися і ненавиділи. Ось тоді Ярошевич скористається із своєї влади, як схоче.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |