Переклала з білоруської Тетяна Кобржицька 27 страница

Ні, Федір його не послухався: як же все залишити? І землю, і господарку? І куди подасися, коли тут твої корені, рідня, односельці — як же він може поїхати кудись у чужий, непри- вітний. незнаний світ?

Він прожив у Недолищі ще з десять місяців. Нерадісне було це життя, скорому вони вже не бачили, *іли без хліба, пороби­лися пісниками. Федір ще якось тримався, а Ганночка часто плакала, особливо вранці біля печі, коли турбувалася їжею, треба було щось усипати в казанок, покласти на сковорідку Для маленької донечки ходили по молоко на село до Лекси чи до Гречихи. Вони співчували йому, сприйняли його біду як свою, допомагали, чим могли. Тоді він, мабуть, сходив і до Ципрукового Змитра, який уже третій рік був йому винуватий тридцять карбованців. Борг цей тягнувся ще з колишньої мо­лотьби, Федір ніяк не наважувався нагадати Змитрові — все було якось незручно, так, наче він хотів чогось незаконного. І даремно тоді не послухався Ганночки, вона, коли він увечері зібрався до Змитра, казала-просила. «Не йди! Хай вони зго­рять, ті тридцять карбованців, то ж такий лихий чоловік...» Мабуть, таки і лихий, і недобрий, але як же було не йти, коли потрапив у таку халепу, коли непереливки. Пішов і, звичайно, отримав дулю під ніс. Не було у Змитра грошей чи не схотів віддавати — біс його знає, тільки дуже недобре поговорили вони, і Федір, повернувшись додому, затято мовчав аж до ранку. Воно б, може, й нічого особливого, може б, якось і обійшлося. Але'цей Змитро ходив в активістах комбідноти. І коли почалося найстрашніше — боротьба з куркулями, саме він і запропонував розкуркулити Федора Ровбу. Як позбавлен­ця і твердоподатника. Його послухали — і вислали Федора. Провели класову боротьбу на селі, а та тридцятка так і залиши­лася за Змитром. Що ж, хай споживає, Федору не шкода гро­шей, тільки ще сумніше стало жити на цьому світі...

Десь угорі світилося байдуже сонце, верхівки ялинок здале­ку виблискували в його промінні. На гілках посідали граки, ловили останнє тепло, часом перелітали кудись — на сусідні дерева, чи що? Унизу, під ліщиною, в сируватому затінку, було холодно, Федір повертався з одного боку на другий, щоб не застудитися від землі. Він задрімав трохи, через годину чи більше почав проймати його і холод, і голрд, він поволі підвів­ся, сів під кущем. Дуже кортіло піти в поле по картоплю. Може, там уже зібрали врожай, людей на полі не буде, і він щось собі знайде. Якби хоч десяток картоплин, що залишили­ся в землі через недогляд,— це ж, може, не буде злодійством. А коли й крадіжка, то не дуже велика. Колгоспники йому подарують. Усе ж таки вони забрали в нього значно більше — одна садиба чого варта! Та й молотарка. А йому потрібно лише піввідерця картоплі. Не так і багато.

Ставши на рівні ноги, він поклигав поміж ліщин, забрів у молодий захащений осичник, ледь вибрався з нього. Ненаро­ком потрапив у зарості високої, у рівень з людиною, малини, там-сям ще висіли посохлі зчорнілі ягоди, пташки не встигли все тут повидзьобувати, і він збирав їх, їв. Наїдку з них не було, по суті, ніякого, тільки хрускотіли на зубах дрібні кіс­точки, малина вже втратила свій колишній смак. Під вечір він забрів кудись недалеко від того картопляного поля. Перед ним була озимина, і він зрозумів, що взяв дуже праворуч, тепер треба було вертатися через узлісся назад. Тільки він відійшов з півверсти, як зовсім близько почув чийсь негучний голос. Федір причаївся в кущах, крадькома поглядаючи уперед. Непо­далік на узліссі з мотузкою в руках шкандибав у старій сірячи­ні згорблений дідок, пас чорну корівку. Вона натягувала мотуз­ку, тягнулася до свіжої трави, а старий сердито бурчав. Федір придивився добре, чи не знайомий хто? Та ні, він його не знав. Напевно, не з його села, може, із сусіднього. Федір міг би обминути його, обійти лісом, та в нього раптом з'явилася дум­ка: а може, попросити хліба? Якщо дід тут із самого ранку* то, може, він запасся хлібом, може б, і йому дав шматочок. Дуже хотілося хліба.

Нарешті, відважившись, він вийшов з кущів і попростував краєм озимини, все наглядаючи за старим. Той уже міг почути Федора, але поки що не звертав на нього уваги. Федір піді­йшов зовсім близько, стримано привітався. На нього глянули вицвілі очі старої людини з густо зарослим, защетиненим (зрештою, як і в самого Федора) обличчям. Чоловік ніби змор­щився, розглядаючи його, але нічого не відповів. Тоді Федір привітався вдруге.

— Та чую, чую,— сказав старий, шамкаючи беззубим ро­том.— День добрий, ну?

— Корову пасете? "

— Авжеж, корову. Не коня. Коня вже не пасу. Інші від­пасують.

— А самі звідки будете? — спитав Федір і весь аж зіщулив­ся. Це було важливе для нього питання: треба визначити, чи може він пізнати Федора, чи ні.

— Та ось, із Вушатів,— сказав старий і уважно подивився на Федора. Убогий вигляд його, проте, здається, не вразив пастуха, не здивував — той і сам був одягнений не ліпше. Федір полегшено розслабився. З далекого села Вушатів він не знав майже нікого, так само, мабуть, і його мало хто пам'ятав.

— Може, маєте закурити? — раптом сказав Федір і не впіз­нав свого голосу, такий він став слабкий і жалісний. Курити йому зовсім не хотілося,— давно вже відвик, але спитати відра­зу про хліб він не наважувався.

— Є,— відповів старий і поліз у свою глибоку кишеню.— Ось, самосію трошечки маю. Тільки запалити нічим.

— Запалити, може, знайдеться,— сказав Федір, жалкуючи вже, що завів цю балачку про куриво: треба ощаджувати сір­ники. Проте вони все-таки скрутили з клаптиків жовтої старої газети по невеличкій цигарці, і Федір дрижачими пальцями обережно черкнув сірничком, старанно прикурив сам, а потім уже відважніше дав прикурити старому.

— У колгоспі, діду? — поцікавився Федір, коли вони затяг­нулися по разу. Від тієї затяжки в нього відразу закрутилося в голові, і він мало не похитнувся. Старий удруге з підозрою глянув на нього.

— У колгоспі, авжеж... Тепер усі в колгоспі. А як же ж.

— Невже одноосібників не залишилося?

— Одноосібників? — примружив одне око старий і спи­тав: — А сам звідки будеш? Здалека?

— Та я... нетутешній,— збрехав Федір.— Іду до рідні.

Чорна корова подалася в кущі, натягнула мотузку, і старий

змушений був рушити за нею. Федір пішов слідом за ним.

— А там, звідки будеш, хіба залишилися одноосібники?

— Та ні, знаєте.. -

— І в нас не зосталося. Хто в колгосп не схотів — того вивезли. Тих, що пізніше схотіли самі,— розкуркулили і та­кож вислали. Куркулі, підкуркульники,— щось мурмотів ді­док, міцно тримаючи мотузку в руках і поспішаючи за ко­ровою.

— Ну, а як же воно в колгоспі? Чи хоч у достатку?

Старий відразу сердито блимнув на Федора і перекривив:

— Достаток! З великодня до Іллі травичкою харчувалися. З Іллі почали потроху картопельку копати. Але ж — на Іллю, яка ж вона та картопелька! Горіхи...

— Он як?

— Ну. А хіба ти не знаєш? Чи у вас там голоду не було? — старий уперся в нього докірливим поглядом.

— Та як вам сказати? Було...

— Ну. Тільки й порятунку, що корівка. Молочко! Та й те треба здавати. Двісті літрів. І м'ясо, і яєчка. І вовну. Узимку обсмалили кабанчика, так штрафу дали п'ятдесят карбованців.

— За кабанчика?

— Еге ж. За шкіру. Шкіру ж треба здавати. А хіба у вас не такі порядки?

— У нас? Та як вам сказати? — трохи замислився Федір. Він не знав, що відповісти старому, чи скрізь було так, як тут, чи, може, в інших місцях було трохи по-іншому. Проте старий зрозумів його мовчанку по-своєму.

-т- Я й казав: ніде немає такого, як у нашому районі. І лю­ди погані, і начальство лихе. Чи ж.так можна, щоб за малу недоїмку — і останню корову. А малі? Як їм без молока? По­вмирають. Чимало їх померло влітку. І малих, і старих. Ось вештаюся по лісах з цією,— він смикнув мотузку.— Ховаюся, щоб не відібрали. Бо сплачувати податок нічим

— Біда, біда,— поспівчував старому збентежений Федір, якому ще ні з ким не доводилося говорити про місцеві поряд­ки, дізнаватися, як жили тут без нього його земляки. Старий був першим, і Федорові дуже хотілося розпитати в нього яко­мога більше, хоч і було дуже лячно, боявся викликати підозру до себе.

— Біда, авжеж.

— Може, треба було поскаржитися? Написати кудись? — обережно порадив Федір.

Вимушена сердита усмішка скривила защетинене обличчя старого.

— Кому скаргу? Начальству? Так вони ж самі в нас як звірі. Приїде якийсь із них.. Ось хоч би Ровба: все матюки та лайка. А ще погрози, Сибіром лякає..

Федір відчув, як зненацька заколивалася в нього під ногами земля і навскіс попливло поле.

— Ровба?

— Ага, Ровба. Тепер він партійний секретар. Молодий, а наче тіун, як якийсь наглядач за кріпацтва. І від батька відмо­вився. Батько в нього ж розкуркулений, з Недолища, так від­цурався. Казали, і прізвище міняти збирався, щоб і прозвання не було...

Федір, здається, в'їжджав, уростав у землю, що немилосерд­но гойдалася. Він уже погано сприймав те, що розказував дідок далі, не слухав про порядки в районі. Його так уразили слова про сина, таким страшним болем озвалася в ньому та новина, що він онімів на хвилину. Більше він не міг ні про що питатися, лише глянув спустошено на врунисте поле, за яким на пагорбку виднілися стріхи недалекого сільця, і мовчки пі­шов геть від старого. Про хліб він так і не спитав у діда, подався навмання, як побитий собака. Ішов і думав, навіщо він зачепив старого. Краще б він не знав нічого ні про тутешнє життя, ні про сина. Жив би, як і раніше, одними своїми біда­ми, що роками носив у собі. Навіщо до них додалися ще й ці? Як жити з ними, як умістити у своїй знесиленій, спорохнявілій душі?

Хоча яке вже там життя...

Неуважний, байдужий до всього, що його оточувало, він відійшов далеко від діда з коровою, ні разу не оглянувшись назад, потім зайшов глибше в листяний ліс і опустився на високу папороть. Те, що Федір довідався про сина Миколку, спочатку опекло подивом, і віри він не йняв дідовим словам. Ну, хай відмовився від розкуркуленого батька, але ж навіщо так до людей? Та ще й прізвище міняти? Що ж тоді залишить­ся від минулого? Як тоді житиме в майбутньому? Що скаже дітям своїм? Дуже нелегко було йому зрозуміти сшґа, якого він не бачив сім років, і те, що почув Федір, гнітило, бентежи­ло, обурювало.

Малим Миколка був жалісний, якось усю зиму тримач під ліжком бідолаху курочку, що зламала ногу. Дуже шкодував матір, коли вона хворіла на бешиху. А коли виріс, то так само віддано, як і своїх рідних у дитинстві, полюбив комсомол. Може, не самий комсомол, скільки оту горласту метушню, якою захоплювалися молоді,— через сум, самоту-нудоту, що огортала їх у темних, завіяних снігом селах. Усе щось вигаду­вали, виконували, засідали, обмірковували, приймали резолю­ції. З усього їхнього осередку особливо активними були Ми­колка та його одноліток Щурка, єдиний синок бідної вдовиці Михалини. Одного разу вони прийняли резолюцію, щоб зняти образи. Звичайно, домогтися, того по всьому селу у хлопців не стало сили, тоді вони постановили зняти хоча б у своїх бать­ків. Це було значно простіше, але і не так щоб дуже. Батьки мало їх слухалися. Федір поставився до хлоп'ячої вигадки до­сить помірковано — що з тих образіві Правда, висять собі в кутку, нікому не заважають, але ж і користі від них ніякої. А Ганночка завпиралася, не хотіла знімати нізащо* і Миколка вмовляв її від різдва до самого великого посту. Усе ж домігся свого, познімав ікони, ще й рушники разом із ними. Натомість почепив великий портрет Карла Маркса, правда, вже без руш­ників. З того часу висів у кутку бородатий чоловік, також ні користі від нього, ні шкоди, Миколка був задоволений, ну, то й добре.

І тут під весну якимсь чином комсомольський секретар дові­дався, що в Шурки залишився один образ. Миколка зібрав комісію з трьох комсомольців, і пішлй вони в хату до Шурки перевіряти. Виявилося, що так воно і є: ікона архангела Гаври- їла висить собі, де й висіла, Михалина плаче, лементує, нізащо не дає знімати, і Шурка нічого не може вдіяти з нею — отаким м'якотілим виявився комсомолець. Микола тут обійшовся з Шуркою круто, видно, щоб іншим острашка була. Думали, він зірве образ, а він його і не зачепив. Скликав збори і, незважаю­чи на давню дружбу, домігся, щоб Шурку виключили з комсо­молу. Федір був здивований цим і навіть якось увечері м'яко дорікнув синові, мовляв, чи не занадто суворо поставилися вони до свого ж односельця-ровесника. Та Миколка йому від­повів з не чуваною раніше твердістю в голосі: «Комсомол таких ошуканців у порошок розітре!» — «Ну, нічого собі», — сказав тоді здивований батько та й пішов у своїх хатніх спра­вах. На ті синові клопоти він дивився як на витребеньки малих дітей. Мале дурне, підросте — порозумнішає.

Мабуть, проте, син порозумнішав по-своєму...

По довгім розмірковуванні Федір, однак, трохи заспокоївся. Спробував думати інакше: а може, тейер так і треба? Він ще на засланні надивився на всілякі поламані людські долі, на начальницьку прискіпливість, безпідставну строгість, в ім'я хі­ба що однієї мети — знущання. Доброта, мабуть, там, де спра­ведливість і правда. А там, де класова непримиренність, де жорстокість вищих до тих, хто нижче, яка ж там доброта! Навіки, видно, відійшла людяність, спливла без вороття в ми­нуле, на зміну їй з'явилося щось нове, безпощадне й немило­сердне. Його розумний Миколка, мабуть, швиденько засвоїв це. І якщо він став таким, значить, так треба було. Особливо якщо він не із своєї злості, а з державної потреби. Значить, інакше і Не можна. А що батька зрікся... Кривдно і боляче, звичайно, та що тут вдієш? Може, він відрікся тому, що бать­ко ніби як помер, а тому ніколи і Не дізнається про це. При­наймні для сина він справді наче мертвий, за стільки років від батька — жодного листа, ніякої тобі звісточки. Може, синові й ліпше так. Знову ж — куркуль! Батькові цим уже не нашко­дити, а син, може, поживе ще.

І все-таки було кривдно, боляче, хоч плач.

Коли почало вечоріти, Федір підвівся з папороті, оглянув себе. Він відчув велику слабість у всьому тілі, ноги його зроби­лися товстими, як колоди (чи не пухнути почали?), і якось тягнули донизу. Він потиху поклигав через гущавину до узліс­ся, потім попід лісом уздовж зеленого лану озимини подався до картопляного поля.

Сонце тим часом зійшло з неба, сховалося за ліс, але на поле ще падало його останнє світло, вгорі кудись вільно плив­ли, наздоганяючи одна одну, світлі хмари. Як і передбачав Федір, картоплю на полі вже вибрали, ні жінок, ні коней не було видно, тільки здалека горбився під соломою одинокий бурт. Та бурт йому непотрібний. Трохи відійшовши від облогу Федір поколупався в борозні. Ні, тут не було нічого, мабуть, усе підібрали. Тоді він пройшов ще далі, розпушив землю в кількох місцях, знайшов перерізану плугом половинку кар­топлі. Підвів голову, глянув туди-сюди — здається, ніде нікого. Потягнувся вбік, туди, де валялося розкидане в борознах кар­топлиння. Подумав, може, тут хоч щось залишилося. Перебрав у кількох місцях грудки землі, а знайшов лише чотири картоп­лини. Звичайно, можна було б дійти до вже близького бурту, назапасити там у кишені, але він не хотів дуже віддалятися від свого рятівника — лісу. Та й знову ж таки — красти кол­госпне? Красти він не хотів, він міг узяти тільки те, що кинули, залишили, тобто — нічиє, це споконвіку не вважалося за гріх. А тепер і поготів. Похапцем риючись у землі, він знайшов ще три невеликі картоплини і оглянувся. Від лісу до нього, широ­ко ступаючи, ішли два чоловіки. Відразу все зрозумівши, він випустив з рук картоплини, які щойно підібрав, і поспішно подався навскіс через поле, до лісу. Ті також збочили — йому навперейми; один уже старий, у ватянці і чоботях, другий — молодший, цибатий, на голові кашкет із довгим козирком, насунутим аж на брови. Федір відчув, що кепські його справи, що це його ловлять. І, що було сили, побіг до узлісся, але не навпростець, а забираючи трохи вбік, щоб відірватися від пере­слідувачів. Його постоли чіплялися за розкидане бадилля кар­топлі, він ледь тримався на ослаблих ногах, чотири картопли­ни теліпалися в кишені. Кроки його, зрозуміло,.були значно коротшими, ніж у тих двох, що розгонисто і стрімко ступали йому навперейми. І він злякався, що не втече — доженуть. Але невже вони справді будуть його ловити, не відчепляться? Здається, йому вдалося їх трошки випередити, він уже майже добіг до березового гаю, що клинцем виступав у поле, спалах­нуло в душі рятівне — а раптом таки вдасться?! Вони ніби залишалися позаду, і тієї ж миті той перший загрозливо закри­чав на віддалі:

— Гей ти, сучий сину, куркульська мордо! Спинися! Стій, кажу тобі!

Федір аж спіткнувся від несподіванки, він не допускав дум­ки, що його впізнають. Але якщо так називають, значить, пізна­ли. Коли закричали втретє, Федір здогадався, що це — Змитро Ципруків, він його ловить! О боже ж мій, не вистачало ще трапити до рук цього зловмисного негідника! Пекуча досада вдарила Федорові в серце, несподівано надала йому сили, і він рвонув, ніби в останній раз, і, не оглядаючись, влетів у кущі. Він біг ще гаєм, правда, все повільніше, потім пішов кроком, тоді знов безсило трюхикав, щоб якомога далі відійти в ліс від того нещасливого поля.

Його переслідувачі, здається, в ліс не пішли, залишилися на узліску. Федір ще довго шкандибав поміж рідкими недоросли­ми хвойками, гірко й тужливо розмірковував про те, що сьо­годні йому не пощастило остаточно. Сьогодні за весь день він не мав жодного просвітку, цієї погідної сонйчної днини у Федора не було душевного спокою ні на хвилину. «Чи ж не вистачило б тієї новини про сина, так ось тобі маєш, ще й цей Змитро. Але ж ти дивись: пильнує в полі. Чи він вартівник який, чи начальник, щоб робочої пори розгулювати собі по полях. Ет, мабуть,бригадир,— здогадався Федір,— щось подіб­не до того. Але Змитро — і бригадир, чи це можливо? Найбіль­ший нехлюй та ледар, у якого колись кобила здохла, з'їла солом'яну стріху за зиму — і не вистачило, бо корму не наза- пасив. Той Змитро, що за все життя не навчився плести личаки (завжди плела йому жінка), тепер цього нікчему поставили за бригадира?! Правда, горло дерти він умів добре або голосно лаятися, нагримати, накричати на кого хочеш. Що ж, це тепер, мабуть, найважливіша здатність, як там, на висилці, так і тут, у колгоспах. Скрізь, видно, однаково...»

Розділ V. ОБЛАВА

Серед ночі розходилася негода, ліс одержимо шумів, ялини, здавалося, аж гули під натиском ошалілого вітру, вихрилися берези, розхристано лопотіли листям. Ровба думав: «Зараз си­поне дощ». Цієї ночі Федір не пішов у село, він узагалі більше не вилазив із лісу, який давав йому сякий-такий притулок. Іншого на цій землі в нього вже не було. Кожного разу він обирав для себе нове місце,— аби подалі в ліс. Перед вечором, утікаючи від тих, що гналися за ним, він упав там, де його захопили сутінки,— в молодому, досить густому ялиннику, край порослого чагарником болітця. Іти далі вже, певно, не було сенсу, там, попереду, починалося справжнє болото, а головне — він виснажився до краю. Відлежавшись трохи, він сів, порізав на тоненькі шматочки одну за одною всі чотири картоплини і зжував їх. Більше їстівного в нього нічого не було, і він сидів мовчки проти ночі в ялиннику і зажурено думав: «Боже ж мій, боже, чому мені випала така доля? Чому я такий безталанний? Хто в мене вкрав щастя, а тепер полює на моє життя? Хіба я согрішив перед людьми чи перед богом? Кого я забив, кого обібрав чи хоч зневажив — кого? Завжди з повагою ставився до влади, був щиро вдячний їй за землю, за щедрість до бідняка, який ще недавно поневірявся в наймах. Та як же інакше — Радянську владу вважав своєю, селянсь­кою владою. Ще, бувало, сперечався на зборах із тими, хто все нарікав: того немає, а того мало. Нема мануфактури, нема цвяхів, не вистачає гасу, не докупишся цукру... Казав отим нетерплячим: чекайте — не все відразу. Радянська влада крив­ди не вчинить біднякові, це ж її головний клопіт — селяни- трударі. Та чи ж сам я усе це вигадав? Про те в газетах писали і різні представники на зборах, зустрічах говорили. А я вірив. Я готовий був усім вірити, бо сам не збрехав ніколи, ніколи в житті не був ошуканцем.

Так чому ж ошукали мене? І ошукали так жорстоко, без­жально, на все життя?

Зрештою, до обману, обдурювання можна було б уже звик­нути. Ошукували мене і сусіди, і рідня, і односельці. Завжди ошукувало начальство — і тут, і на засланні. Підманювали то­вариші по нещастю. Деяким я навіть був щиро вдячний...»

Із півночі втікали звичайно весною, коли розтавав сніг і пробуджувалася тайга. Хоч і вбога, голодна була північна вес­на, в тайзі харчу ніякого, опріч хіба ягід. Але вже вище ходи­ло сонце, миналися люті морози, сніговії. І головне — прихо­див час зеленої трави, дороги без слідів — іди куди хочеш. У таку пору мало хто з тих невільників не мріяв про втечу, про свій заповітний край, з якого був вирваний силою. Але тисячі кілометрів пішки, бездоріжжя, безлюддя додавали смі­ливості не багатьом. Для такого вчинку потрібно було залізне здоров'я, нелюдська — звірина сила, а вони під весну ледве волочили ноги. Але ж мрії п'янкі, вони надавали снаги, сп'яні­ла людина хтозна на що здатна. І на розумне і на дурне — це вже залежить від обставин.

У них на сплавлянні, яке тільки-но розпочалося, втекти з поселення можна було — важко потім було пройти через тай­гу. Деяких ловили — на ріці, на дорогах, часом навіть за сотні кілометрів — на залізницях, пристанях. І все одно тікали. Він про втечу всерйоз не думав, поки були на руках хвора жінка й маленька Олечка. Та вже потім, як залишився сам... Хіба тільки спалахне в думках, і тут же згасне. Не ставало йому мудрості, а про свої мрії він нікому й натяку не робив. Та й узагалі він був мовчазний там, своїх людей поруч не трапи­лося, а з чужими тримався недовірливо — бо мало що! І не до вподоби були йому ті, з ким знався — все більше сварливі, жорстокі, недобрі. Може, і його обминали, нехтували ним, погорджали — забитим, малописьменним мужиком-білорусом. Звичайно, що їм до нього? Чим міг бути для них корисним? І він призвичаївся, що не зважали на нього. І дуже був здиву­вався, коли ним поцікавився один чоловік.

Якось на штабелівці в заплаві, коли бригада скупчувала ко­лоди у.величезні нагромадження, до нього тихенько підійшов Вугор, також засланець. Але не з розкуркулених селян, а ще там з якихось, працював він з Федором в одній бригаді, але таємно підтримував зв'язок з деякими людьми з інших бригад. Були чутки, що на заслання він потрапив із Воркути, де на шахтах відбував строк за щось кримінальне, вибився там у начальство, та на чомусь проштрафився. Сам він був міщук, здається, звідкись з Уралу, поводив себе незалежно, з керів­ництвом — без особливої покірності, знав собі ціну, часом міг дозволити собі якесь послаблення, скажімо, зайву хвилину на перекур чи ще щось. І наглядачі не дуже до нього чіплялися.

Цей Вугор пооглядався, послухав — поблизу не було нікого, і каже Федорові: «Додому хочеш?» Федір замішався, зніяковів, відразу навіть і питання не міг зрозуміти. Тоді той розтлума­чив: «Є така можливість. Нас двоє. Третім будеш?» Що й гово­рити, звичайно, додому Федір готовий був летіти на крилах, усе в ньому стрепенулося від тих слів. Тільки ж як? Що за можливість з'явилася в них? Та, мабуть, щось таки є, коли цей чоловік пропонує. «Значить, згода? — перепитав Вугор.— Тоді завтра ставай до крайнього штабеля».

Назавтра вранці йому і справді вдалося стати біля крайньо­го від лісу штабеля. Зробити це було не важко, бо інші, коли бригадир розставляв на роботу, намагалися не висовуватись: той штабель був найвіддаленіший, і колоди тягати туди треба було здалеку. Федір же тоді вийшов наперед і якраз опинився в тій четвірці, яку скерували на кінець робочої площадки. Там же опинився і Вугор. Вони взялися котити колоду, але як тільки бригадир зник з очей, Вугор підморгнув одним оком: мовляв, за мною! Боком, боком він подався подалі від штабе­лів, Федір із тремтливим серцем пошкандибав услід.

Утекли вони вдало, тоді їх навіть ніхто не затримав, може, і не зауважив навіть, у лісовій розпадині до них приєднався одноокий здоровань, на прізвисько Скакун. Це був, як зрозу­мів Федір, давній дружок Вугра, і вони втрьох відмахали пер­шого ж дня по дикій глухій тайзі верст із сорок. Звичайно в тому краї їздили взимку по ріках або берегами річок, якщо це було влітку, але їм такий шлях був заказаний — на березі їх відразу б узяла міліція. І вони подалися кружним шля­хом — тайгою. Його компаньйони припасли трохи харчів, видно, готувалися більш старанно, ніж він, і дуже ощадно витрачали ті шість кілограмів борошна і двадцять шість суха­рів, що несли 'в наволочці. У їхній невеличкій групі всім розпо­ряджався Вугор. Федір був йому без міри вдячний, що взяв до компанії саме його, Федора, а не когось іншого, довірився йому. Через те Федір уже був готовий відчути повагу до себе самого, а про його ставлення до Вугра й казати нема чого — о, він цінував його! Служив йому в дорозі як міг: старався взяти на себе щось тяжче з ноші, довше посидіти біля вогнища, щоб ті двоє раніше лягли відпочити, поспати. Якось біля струмка, коли вони всі сушилися після дощу, Федір розчулено подяку­вав Вугрові, що прийняли його до свого гурту. Той, однак, якось зловтішно чи хитро примружив очі, може, від диму, і, криво всміхаючися, сказав: «Так я ж відразу побачив: дуже додому хочеш».— «Що правда, то правда. Дякую ж тобі за те».— «Потім віддячиш. Червоненьким»,— вишкірив зуби Ву­гор.

Тоді він і справді був непоганий, навіть турботливий това­риш. Ділив їхні небагаті харчі по справедливості, вранці сам розпалював вогнище, завжди визначаючи шлях, ішов попереду. Тайгу, можна було переконатися, він знав краще за них двох, видно, не вперше подорожував по ній. Куди і як ітимуть далі, Вугор їм не розказував, і Федір його не розпитував: він уже звик покладатися на досвід Вугра. Справді, хіба ж він один відмахав би за тиждень дві сотні верст без доріг, по незнайо­мому лісі? Це вже потім він дещо петрав у цій жахливій науці втікання, а тоді був дурний і зелений, наче солдат-новобра- нець.

Попалися вони по-дурному, зовсім випадково. Під вечір бі­ля невеличкої річки набрели на самітну мисливську хатку, зайшли до неї, думаючи розжитися на щось їстівне, та марні були їхні сподівання. Нічого не знайшовши, вони пройшли далі ще дві версти: ночувати в хатці не відважилися; зморені до краю, як стемніло, полягали рядком на м'якому мосі у хвойничку. На світанку їх підняли дулами двох рушниць. По­тім виявилося, що вчора біля тієї хатки їх зауважив місцевий мисливець, сказав про те братові, і вони вдвох наздогнали втікачів. Усе відбулося неждано, зненацька, якби було в них трохи більше часу, то, може, викрутилися б ще якось. Але не встигли вони опам'ятатися, як прийшла підвода, і їх відвезли на лісодільницю, звідти на пристань, далі в комендатуру. Бра­ти мисливці, мабуть, отримали нагороду, а вони опинилися в ще гіршому становищі, нііж були раніше, до втечі. Федір дуже переживав їхню невдачу, просто з лиця спав, зчорнів весь від горя, навіть не взяв того кусня хліба, що їм кинули в каталажку. Вугор тоді, втративши якось відразу свій звичай­но такий незалежний грайливо-доброзичливий тон, буркнув: «А тобі чого киснути? Тобі радіти треба».— «Чого?» — не зро­зумів Федір. «А того! — недобре засміявся його товариш.— Що кабаном не став».—«Яким кабаном?» — нічого не міг вто­ропати Федір.— «Не знаєш яким? Еге, в тому ж і вся справа, що вже не довідаєшся».

Так Федір нічого тоді й не зрозумів. Тільки пізніше, як кинули його ще в більше пекло — на торфовиська за Сиктивка­ром, якось під час розмови із зеком-бувальцем він спитав, що значить це. слово, і в нього потемніло в очах. Виявляється, так прозивали того наївного дивака, якого підбивали на втечу, щоб, коли вийдуть усі припаси, прохарчуватися ним у тайзі. Це був кабан.

А він — він стільки часу був йому вдячний. Він просто полю­бив його — за довіру, людську увагу до себе. А той опікував­ся своїм кабаном... Але Вугор,— закоренілий, запеклий злочи­нець, убивця. Що сподіватися від нього? А як поставилося життя до нього?! Так само як той Вугор, безсердечно, безжаль­но, жорстоко, не по-людському підступно.

А може, це йому кара від бога? За образи, які з його мовчаз­ної згоди Миколка виніс із хати? Спочатку Ганн очка була приховала їх на горищі за комином, але син, довідавшись, дістав їх звідти і побив за коморою. Мати плакала, а він, Федір, не знав, як поставитись до того. Трохи шкода було святих, з якими життя прожив, але якщо син так учинив, бо влада того потребує, то що ж... Владі він довіряв, думав що там десь, у Москві чи Мінську, сидять розумні люди, освічені, справедливі, коли вирішили, що без бога народу ліпше, то, мабуть, так і треба. Чому ліпше — цього зрозуміти він не міг. Але чи багато він тоді розумів, маючи всього дві зими церков- ноприходської школи. Зате його син закінчив аж сім класів, авжеж, мабуть, розумів більше за батька.

Проте бог покарав його, а не сина. Сина він Нібито ще й відзначив, нагородив посадою... А якщо й сина покарає?

Дощ почав-таки сіятися з хмар, і поривчасті хвилі йітру густо обсипали краплинками води ялинові деревця. «Роздо- щиться, а сховатися ніде. Мабуть, треба шукати вищих, густі­ших ялин, але довкола така темрява, хоч око виколи. Такої глупої ночі добрі люди сидять по хатах, по лісі не вештають­ся»,— сумно думав Федір. Дощ час від часу ніби припинявся чи навіть і зовсім, здавалося, вщухав. Та потім припускав ізнов, добре примочивши і траву, і обвисле віття ялин, Федоро­ву голову й плечі. Він уже не рипався з насидженого місця і. не лягав,— сидів, згорблений, зіщулений, час від часу здри­гався. Хоч і холодно було, і мокро, незручно й незатишно, але він усе-таки тропіки відійшов душею — як-не-як, але вночі можна було відчувати себе в сякій-такій безпеці. А от світан­ку він боявся, бо хто ж його знає, куди податися вдень, де розжитися хоч на якийсь харч. Та й узагалі.... Відчувала його душа, що день принесе нові тривоги. Хоч би не приніс біди.

Дата добавления: 2015-10-21