Переклала з білоруської Тетяна Кобржицька 12 страница

Під ранок дев'ять танків в'їжджають у якесь велике, порож­нє після ночі село.

Я гадав, що ми його швиденько проскочимо і десь нарешті приєднаємося до передових частин. Але танки чомусь збочу­ють до тинів і по одному спиняються.

Сонна, глуха тиша б'є у вуха. І подає надію, і бентежить. Що далі?

Нас зсаджують із танків і зводять в одне місце на вулиці. Назбирується чоловік із десять — здорових, що вночі прибили­ся сюди з інших частин, і поранених, серед них троє тяжкопо­ранених — Юрко, один автоматник із простреленим животом, і все той самий льотчик. Диво, який він живучий,— мабуть, переживе всіх! На щастя, з нами знов Катя. Покрикуючи, вона відразу ж дає розпорядження — перенести лежачих у з&ату.

Іншим наказано чекати_г і ми мовчки стоїмо під глухою, забрудненою вугіллям стіною мазанки, доки від перших у ко­лоні танків до нас не підходить знайомий підполковник. З ним поруч Сахно. Порожній рукав капітанського кожушка легко теліпається коло боку.

— Ну як, орли? Дали жару? — жваво запитує підполковник і сам собі відповідає: — Дали, сволота. Найкращі екіпажі вгро­били. Значить, так: далі підете самі. Ми повертаємося контра­такувати. А ви до Лелеківки. Вісім кілометрів. Ясно?

Ми всі мовчимо. Вісім кілометрів не багато, але тоді, коли ноги здорові. А коли прострілені? Та ще троє тяжкопоранених? Як їх дотягнеш? Тільки про що питати, і так дякувати треба цій людині за його доброту. Не залишив, як інші, не кинув — вихопив майже з-під вогню. Тепер у нього свої клопоти.

— Ну, ясно не ясно — нічого не вдієш! Із собою я вас не візьму. Самі розумієте. Тут залишатися не раджу. Вранці вони вдарять знов.— Підполковник махає рукою вздовж дороги.— Так ось: старший оцей капітан,— киває він на Сахна. Той мовчки переступає на снігу.— Він поведе.

«Здорово!» — думаю я. Усе життя мріяв мати такого старшо­го. Доля чи сам чорт насміхаються з мене. Але дідько його бери. Хай веде. Командирів, на жаль, не вибирають. Подивимо­ся, куди приведе.

Підполковник повертається й стрімко марширує до перед­ніх машин, що вже заводять мотори. Вони відразу ж одна за одною зриваються з місця, і незабаром ми залишаємося самі. Місяця вже нема, вгорі гаснуть зірки, тьмяно проступає нерів­ною смугою Чумацький Шлях. Здається, світає. Незвично тиха й пусто стає на вулиці цього мовчазного села, у хатах якого то там, то сям починають вже сліпо блимати вікна.

Коли гуркотіння танків на вулиці затихає, до нашої притих­лої купки підступає Сахно.

— Так... Усі тут? Один, два, три, чотири, п'ять...

— Троє тяжкопоранених у хаті,— каже хтось із поранених. Сахно відразу спиняється.

— Чому це в хаті? Ану всіх сюди!

Кілька чоловік, рипаючи по снігу, прямують через вулицю в хату і незабаром витягують звідти двох поранених. В одному я ще з вулиці впізнаю Юрка. Його несе німець з танкістом у ватнику — приземкуватий, широкий у плечах хлопець, ви­дно, один з небагатьох, кому вночі пощастило, втративши танк, залишитися живим. Льотчика несуть двоє розвідників у білих подертих маскхалатах, їх підполковник приєднав до нашої гру­пи. Позаду іде Катя. Сахно нетерпляче ступає назустріч:

— Та-ак... А де третій?

— Там,— киває на хату Катя.— Не варто чіпати.

— А це чому?

— Чому, чому... Безнадійний. Доходить.

Сахно хвилину мовчить, певно, щось зважує, а потім огляда­ється й кидає мені:

— Ану, давай по третього.

— Я не можу.

— Нічого не хочу знати. Я наказую!

— Ну нащо його брати? — огризається Катя.— Помирає лю­дина. Навіщо мучити?

— Не ваша справа. Беріть пораненого! — крижаним тоном наказує Сахно, стоячи у зсунутій на чоло кубанці, гонористо виставивши наперед своє квадратне підборіддя. Катя впівголо­са кидає йому щось образливе і повертає у двір. За нею шкан­дибаю і я.

Поранений, весь мокрий від поту, лежить нерухомо на ліж­ку. Над його головою горить каганець. Біля порога заплакана, перелякана жінка.

— Ой діточки! Ой лишенько! Куди ж ви його? Він же такий слабий...

— Ану, тітко,— не зважаючи на її слова, каже Катя.— Дай­те якесь рядно.

Господиня дістає шмаття і стелить на підлозі якусь ряднину, ми переносимо на неї пораненого. Але він роздягнений, увесь у бинтах і без шинелі, як такого нести?

— Та він-бо замерзне, загине!.. Ой, у нього ж десь матінка є,— мало не голосить жінка й скидає із себе кожушок.— Ось- те, вкутайте його, тепліше-таки буде.

Тітка світить над головами каганцем. Катя обгортає кожуш­ком автоматника й випадково наступає на мою незграбну, за­бинтовану ногу. Я мало не падаю від болю.

— Ще не відморозив? Ну, так відморозиш! — обіцяє Катя.— І гангрена ще причепиться. Чекай! — І раптом з нестримною люттю гукає:

— Ану, рвони! Годі корчитись.

Наступивши ногою на рукав кожушка, вона пробує його відірвати, але не може й кидає в мої руки. Я рвучко смикаю, вона підтримує, і рукав нарешті з тріском відривається.

— Ой, що ж ви робите? Що ви шматуєте мою одежину! Щоб вам руки відірвало, ноги попереломлювало! — раптом по­чинає сваритися жінка.

Катя суворо прикрикує на неї:

— Змовкніть! Чи вам не все одне! Того шкода, а цього ні?

— Нелюдська ти дитина! Лайдачка. Моя одежина, що ж ви наробили?!

Чорт, зв'язалися з цією жінкою! Розкричалася, ніби хтось її підмінив... Мені незручно, хочеться жбурнути їй і рукав, і кожушок, аби змовкла. Але Катя, не звертаючи уваги на лай­ку, наказує:

— Ось, натягай: тепло і м'яко буде. На морозі ще й подя­куєш.

Я мовчу. Мені ніяково, а в душі вдячний цій вогонь-дівчині. Змерзла нога в рукаві справді відразу починає зігріватися. Не дуже, правда, зручно. Але не біда. Головне — тепло. До болю я вже призвичаївся.

Ми виносимо чоловіка на вулицю, на нас чекають. Сахно нетерпляче підходить до Каті.

— Усі?

— Усі.

Капітан ще раз оглядає бійців довгим мовчазним поглядом (чи не перелічує знов) і, нічого не сказавши, йде в хату. Кроки його стихають, Катя опускає пораненого на сніг:

— Гад!

Я не запитую — я вже знаю, про кого це вона. Я мовчу, бо гієї ж думки про нашого начальника. Тепер — я знаю — він пішов перевіряти, чи не лишився там ще хтось. Нам він не вірить. Якраз, до речі, там розплачеться ота жінка, буде скан­дал. І справді, незабаром повернувшись, Сахно суворо заявляє:

— Ось що! Без мого дозволу в хати не заходити! Кожний відповідає за себе і за сусіда також. Поранених не лишати. Хай там що б загрожувало. Населенню особливо не довіряти.

— А то чого ж?! — упівголоса сумнівається хтось ззаду.

Сахно залишає репліку без відповіді:

— Коли припече, живими не здаватися. Ясно? Зброя є? У ко­го немає— я допоможу. Слабким на нерви також. Запитання є?

— Зрозуміло. Не на лекції. Швидше треба,— каже танкіст.

— Це не лекція! — похмуро виголошує Сахно.— Це наказ. І я вимагаю його виконувати.

Горбатюк вибігає із зали і, як був, у піджаку й без капелю­ха, кидається в інші двері, до виходу. Та двері зачинені, він із силою шарпає їх, і тоді з-за перегородки виходить з ключем швейцар, випускає.

Я здивований: що там сталося? Чому він не одягнувся, на­віть не оглянувся? Може, не розплатився? Утік, чи що? Але тоді, мабуть, захопив би пальто й капелюх.

Я вже трохи відійшов, від своєї раптової знемоги і заклопота­но повертаюся до зали. Ще від дверей бачу, як молодь повертає голови у мій бік. Усі дивляться на мене. Там же, очікуючи, стоять дві офіціантки. Коли я підходжу до свого стола, одна з них поспіхом видирає з блокнота сторінку:

— Одинадцять тридцять з вас.

Виявляється, він не заплатив. Я відраховую половину. У ки­шені в мене залишається троячка, саме на дорогу.

— То ви не разом?

— Ні. Не разом.

— Пити так разом. А платити...

Вона йде, а в мене залишається неприємне почуття провини. Зв'язався на свою голову... Треба ж було...

Сідати за цей стіл мені більше не хочеться. Мабуть, треба йти звідси зовсім. Перехопивши мій погляд, за сусіднім сто­лом обертається Ігор:

— Ну і товариш у вас! Викапаний пережиток минулого.

— Побіг у міліцію,— по-товариському, як до спільника, ус­міхається Ерна.— Зараз приведе. Посидьте з нами.

Так воно й мало статися. Усе цілком логічно. Давня звичка взяла своє. Але хай йому чорт! Хай веде міліцію...

— Сідайте, сідайте! —запрошують, дівчата та Ігор.

Я сідаю збоку, поміж Ерною і блондинкою з густо підмальо­ваними віями. Говорити мені нічого не хочеться — хіба слуха­ти. Вони всі схвильовані інцидентом, але, здається, анітрішеч­ки не втратили своєї безжурної жартівливості.

— Мало не побився з Ігорем,— зауважує Ерна.

Сусідка з іншого боку питає:

— Він ваш співробітник? Чй однополчанин колишній?

— Однополчанин,— подумавши, кажу я.

— Сволота він!

Ігор підводиться й тягнеться до мене з пляшкою.

— Причепився, ніби я його планки зірвав. А я не бачив у нього ніяких орденських планок. Чи вони хоч були?

— Не в планках справа.

Ігор наливає мені половину келиха:

— Хай, чорт з ним! Хай веде. Давайте краще вип'ємо. А то посадять ще.

Ерна аж підскакує і плескає в долоні:

— Ой, це здорово! Я буду тобі носити передачі, Ігорчику! Медовий місяць у в'язниці.

— Півмісяця,— кидає крайній у чорному костюмі.— П'ят­надцять, більше не дадуть.

— Дивлячись чого. Як рахувати, на роки чи на дні?

— Чорта лисого — роки!

Я тихо сиджу, як гість на чужому святі, і починаю всміхати­ся. Мені добре. А вони нестримно радіють з чогось, як діти. Хоч, звісно, давно вже не діти, особливо Ігор. Високий, рука- стий, кремезний парубок. Але ж мені набагато більше, ніж кожному з них. Ми різні покоління. Різний життєвий досвід, освіта, мабуть, і ставлення до того, що тут відбулося. Та я їх розумію. Вони близькі мені своєю позицією. А це головне.

— Ну, так піднімемо! — Ігор бере келих і, помітивши мою нерішучість, пояснює: — Є нагода: ми з Ерною одружуємося.

— Он як! Ну, то вітаю!

— Дякую! — Він лівою рукою лагідно пригортає до себе наречену.— У річницю Перемоги. Так би мовити, за сімейною традицією. Як діти військових батьків. У Ерни — генерал-лейте­нант. У мене — просто лейтенант. Різниця невеличка.

— Майже ніякої,— докидає Ерна й нетерпляче пригублює келих. Я віддаю належне її дотепності. На рухливому, як жи­ве сріблр, трепетному обличчі цієї дівчини стільки прихованої, стриманої грайливості, що аж не віриться в серйозність їхнього наміру.

— А де ж... ваші батьки-лейтенанти? Чи ви без них?

— На жаль, без них,— коротко зітхає Ігор і, наливши в келихи рештки вина, сідає.— Лейтенанти далеко. Її під Харко­вом, мій у Деменську. На вічній прописці.

Відразу я й не знаю, що відповісти. Це 'невесело. Це навіть дуже й дуже сумно. Тільки видно, що журба і сум той уже давно перебуті, пережиті, і після півхвилинної паузи Ігор під­німає келих:

— Ну, то салют!

— Ну що ж! За ваше щастя, лейтенантські діти! — кажу я.

Якась тужливо-сумна, щемлива лагідність заповнює мої їіб- чутгя. У цю хвилину я забуваю про Сахна і про Горбатюка, про всі свої клопоти цього дня.

За столом усі помалу випивають. Ігор відставляє келих і нервово розкручує цукерку.

— Тільки цей дурень вечір зіпсував. Усе було так добре...

— Нічого. Це ще не найгірше...

Однак я не встигаю докінчити думку, як збоку зіскакують із місць дівчата.

— Он ідуть! Ідуть! Дівчата, два міліціонери! Один, дивись, який бравий! Симпатяга!

Проходом до нас сунеться Горбатюк. За ним, на якійсь від­стані, зі службовою поважністю ідуть два міліціонери в білих кітелях і червоних кашкетах. Перший з них уже літній дядько із зморшкуватим обличчям, а задній — справді симпатичний хлопець. Горбатюк спиняється біля нашого столу і повертаєть­ся до міліціонерів:

— Ось, будь ласка! П'яні! Нахабство, хуліганство і врешті- решт політичні випади. Он той. І цей, у чорному.

Старшина міліції офіційно-холодно оглядає всіх за столом, зиркає на пляшки, довше затримує погляд на мені.

— Так. Попрошу названих громадян пройти за нами.

За столом схоплюється Ерна. Піднімаються дівчата й хлопці.

— А ми?

— Ви можете залишатися.

— Ні. Якщо брати, то всіх. Я Ігоря самого не пущу! — різко заявляє Ерна.

Я також підводжуся:

— Усі вони свідки. Коли вже йти, то всім разом.

Горбатюк пропікає мене ненависним поглядом:

— У свідки ви не набивайтеся. Ви мені також відповісте. За зневагу.

— Ах, за зневагу! Ну що ж! Я готовий! Ходімо!

Я перший виходжу з-за столу. За мною всі інші. Молодший міліціонер проходить наперед. Уздовж столів ми йдемо до дверей. З усіх боків до нас повертаються люди. Звідкись до­літає:

— Достукалися!

— Хулігани! '

— Дармоїди!

— А може, валютники!

Ми намагаємося вийти якнайшвидше, проходимо біля швей­цара, опускаємося по сходах. Міліціонер, що спереду, послуж­ливо розчиняє нам двері, від яких перелякано відскакує жінка.

Дівчата ззаду тихенько пирскають зо сміху. У Ігоря, навпаки, аж жовна випинаються. Усе це справді не смішно.

Ми виходимо на площу.

У мене душа аж кипить. Я знаю, що причин для серйозних наслідків немає. І я не боюся міліції. Але самий факт конвою глибоко обурює мене. Я розумію, що це помста. Дріб'язкова, недоречна, підла. І я прагну відплатити. Тільки до того ще далеко. Ще невідомо, як поставляться до нас у міліції. Невідо­мо, хто там. А раптом такий самий колишній голова трибу­налу?

Міліціонери проводять нас через службовий хід і спиняють­ся біля дверей з табличкою. Старшина повертається до всієї групи.

— Усі не заходьте! Тільки ви, ви, ви і ви,— киває він на мене, Ігоря, хлопця у чорному й Горбатюка. Ерна тримає Іго­ря за руку.

— І я також.

— Прошу залишитися.

— Не залишуся. Він мій чоловік! — випалює вона рішуче і з гордістю.

— Це не має значення.

— Ні, має!

— Так? Тоді прошу! Усі інші вільні.

Ми довго ще тюпачимо притихлою вулицею, поки виходимо із села.

Тим часом настає ранок! Небо остаточно ковтає світанкові рідкі зірки. Яснішає. Із сірих вранішніх сутінків виступає край села — понівечена царина. Збоку біля містка, перетнувши стру­мок, стоїть з відкритими люками танк, чи підбили його, чи так залишили — не зрозумієш. Неподалік перевернуті мотоцикли з колясками, гостро тхне розлитий на снігу бензин. Ще далі, на узбіччі, випинається горбом бік кінського трупа з утопта­ною у сніг гривою. При дорозі кілька чорних величезних вирв — значить, і тут бомбили. Велике село кінчилося, почина­ється поле. На високому стовпі стирчить дорожній покажчик із чорним готичним написом: Сгшкое.

Разом з танкістом і Катею я несу Юрка. Мій сябр тихо гойдається на трикутному німецькому наметі і навіть не стог­не. Мені чомусь здається, що він просто втомився і спить. Принаймні дуже хочеться, щоб так воно було. Хай поспить ще, хай! Бо що йому сказати, як, прокинеться? Чим втішити його, коли сам не знаю, де ми й куди йдемо.

Дорога за селом, вигинаючися, стрімко піднімається вгору. Намотавши на руку парусиновий ріжок намету, я, оберігаючі поранену ногу, помалу шкандибаю в колії. З другого боку перевальцем іде танкіст — чорний, наче грак, чубатий хлопчи­на в промазученій тілогрійці. На голові у нього командир­ський, на хутряній підшивці танковий*шолом із'шоломофоном, провід від якого метляється ца плечі. Дорога на підйом добре впарила танкіста, хлопцеві душно, і він усе зсовує шолом на потилицю. А в мене вже, мабуть, відмерзла голова. Хочеться попросити шолом, та чи варто: не дасть. Катя підтримує намет ззаду. Двоє розвідників попереду тягнуть автоматника. Ззаду за всіма, зігнувшись, несе на собі безпорадного льотчика ні­мець. Це його примусив Сахно. Зрештою, більше й нема кому нести. І льотчик, видно, зрозумівши щось, уже не вимагає, як раніше, забити німця. Притихлий, він терпляче сидить у того на спині, обхопивши забинтованими руками-ляльками довгу шию німця. Тільки капітан одинаком ступає збоку. Але він також поранений, до того ж начальство...

Нарешті невеличка наша група видирається пагорбком на степовий простір і спиняється. Не змовляючись, ми разом кла­демо поранених на сніг і, знеможені, падаємо поруч. Сахно трохи незадоволений, але погоджується:

— П'ять хвилин.

Мій напарник-танкіст, широко поставивши в колії свої кир­зові чоботи, з легкою заздрістю каже про нього:

— Суворий!

— Дурний, а не суворий,— каже Катя. Лежачи на боці, во­на старанно поправляє на Юркові кожушок. Юрко часто дихає. Танкіст повертається до неї:

— Ну, чому? Не знаю як хто, а я люблю суворих. З ними в бою легше.

— Недовго ти, видно, був у бою,— видає Катя.

Танкіст знову повертає обличчя, розжарене ходою, очі його темнішають:

— Та вже ж, мабуть, більше, ніж ти. З-під самого Курська газую.

Катя глузливо гмикає:

— З-під Курська! Вояка! Ти б у сорок першому погазував! Або в сорок другому! Добре тепер газувати...

— Ти ще із сорок першого? — недовірливо оглядає танкіст дівчину.

— А ти як думав? Із серпня сорок першого. Надивилася на вас отаких. Суворих та ласкавих.

— Воно й видно! — хитрувато зазначає танкіст і одним оком підморгує мені. Я, однак, не поділяю його іронії — Катя в моїх очах набула вже особливої гідності, принизити яку не може нічого з того, на що він натякає.

Зрештою, мені не до розмов. Я вже відчуваю, що сили кінча­ються. Боюся, не витримаю. Мокра від поту спина починає люто мерзнути, а в грудях, як і раніше, все горить від знесил­ля. Знову ж — нога. У ступні наче хтось смикає за якийсь нерв: нога на снігу сама по собі смикається. Болю в ній я, проте, не відчуваю, холоду також. Вона поступово стає як не своя. А це, знаю, погано.

Здається, минає вже більше п'яти хвилин. Хлопці зморено сопуть, недбало розкинувшися на снігу. Я поглядаю вперед, де сидять двоє розвідників, і думаю: хоч би швидше віддав бого­ві душу той їхній автоматник. Може, воно й підло — чекати смерті товариша, але інакше ми тут, певно, застрягнемо. Одна­че там, здається, щось відбувається. Один розвідник крутиться біля бідолахи, незабаром гукає Катю:

— Гей, сестрице! Глянь-но сюди...

Катя втомлено підводиться, спираючись на одну ногу, потім стає на другу, йде до розвідників. До них підходить і Сахно. Вони там порпаються, але й так зрозуміло: автоматник помер. (Треба ото було тягнути з села). І я з надією на якесь полег­шення поглядаю туди. Поруч, гризучи грудку снігу, наче щось смокче, повертається з колії танкіст. Навіть апатичного, знемо- женого німця розбирає клопітка цікавість, і він трохи підніма­ється з дороги. Що ж, так воно, видно, ліпше.

Тільки що це час від часу гуркоче? Нібито десь недалеко прогазує і-стихне мотор. У селі чи далі? А може, де в степу? Я вглядаюся в кривизну сільських вулиць, але нічого підозрі­лого там не видно. Правда, дальній кінець села ховається за поворотом балки. Чи не підходять туди німці? Я напружую слух, але машинний гуркіт незабаром глухне. А може, мені просто почулося те все від перевтоми?

Тим часом над селом, над широчезним яром і степом у вранішній морозній смузі сходить сонце. Якесь воно сьогодні незвичайно велике й червоне, дивує його яскраво-кривава ку­ля, що поволі викочується з-за обрію й непомітно сунеться вгору.

Небокрай на сході також червоний — широко й густо зали­тий якоюсь каламутною, ледь підсвітленою фарбою... Такий схід сонця наче віщує щось недобре. Щось гнітючо-тривожне народжується разом із днем. Я не можу осмислити свого від­чуття, але якась щемлива гіркота збирається на душі, і я вже знаю: не до добра.

Я намагаюся приборкати в собі тривогу, дивлюсь на Юрка. Обличчя його зосереджено-безсиле, нерухоме, він непритом­ний, і якби не короткі оті тихі стогони, здавалося б зовсім неживим. Танкіст спокійно хрумкає сніг, ніби нічого особливо­го довкола й немає. Я ж прислухаюся до голосів тих, хто біля автоматника, і розумію: Сахно наказує нести небіжчика далі. Розвідники відмовляються. Катя мовчить. Звісно, негоже кида­ти його на дорозі, але й ми не із заліза... Я піднімаюсь і, ще більше кульгаючи, ніж дотепер, підходжу до капітана. Сахно, відгорнувши полу кожушка, засовує до кишені документи по­мерлого. *

— Треба про живих більше.дбати!

Сахно рвучко повертається до мене й високо задирає своє неголене підборіддя:

— Це ви про що?

— Про те, що чули. Хай бійці беруть молодшого лейтенанта.

— Вашого друга?

— Друга, ну й що з того? Або того,— показую я на льотчи­ка на снігу, який, зіщулившись, терпляче чекає біля німця.

— Що, німця шкода?

— Не шкода, а соромно.

— Ах, соромно! А я думав, шкода. Співчуття, так би мови­ти,— зціпивши квадратні щелепи, в'їдливо цідить Сахно. І рап­том владно наказує розвідникам: — Узяти труп.

Спітнілі, стомлені розвідники переступають з ноги на ногу. Забруднені, подерті їхні маскхалати підперезані шкіряними німецькими пасками. І раптом в одного біля пряжки я бачу знайомі гранати. Так і є: надряпаний чимось гострим напис «Коваль М.» Я не можу втриматися від подиву й ступаю крок до розвідника:

— Слухай, де ти взяв?

Замість того, щоб відповісти, розвідник, чомусь хитнувши головою, нахиляється, нахиляється до мене і раптом усім ті­лом важко звалюється на дорогу. Наступної миті, не встигаю­чи навіть здивуватися, я також падаю. У повітрі над головами проносяться близькою чергою кулі: «Ців, ців, ців...» Німці?

Я негайно круто перекидаюся обличчям назад — ну, ясно, ми прогавили, у селі німці! Чотири чи п'ять автомашин або транспортерів (а може, й танків) сунуться вулицею, і з перед­ньої машини в наш бік жахкають бляклі вранці траси. Зрозу­мівши все, я рвучко кидаюся до Юрка. Поруч підхоплюється зі

сйігу танкіст. Ззаду до нас підбігає Катя. Танкіст озирається й отетеріло лається недобрими словами:

— Гаде, здурів, чи що? Мабуть же, свій...

— Свій! Знайшов свояка! Тримай намет! — кричить Катя.

— Бігом! Бігом! — кричить здаля Сахно (чи, може, розвід­ник).

Ми втрьох незграбно підхоплюємо Юрка, але тіло його від­разу сповзає з вузького намету на сніг. Б'є нова черга, сипле в очі снігом. Щоб сховатися від куль, я різко пхаю сябра в колію, де глибше, і завалююся туди сам. Як тільки черга пролітає, схоплююся на ноги, беру під пахви Юрка. Поруч піднімається танкіст. Лаючись, він х<апає Юрка за другу руку. Ноги підбирає Катя. Над головами знову рвійно проноситься вогненний струмінь, але мимо. Здається, ми цілі. Почуття мої притуплюються, мозок дубіє від нервового напруження, єдине, майже підсвідоме прагнення: «Швидше!» Я вже не озираюся, вся моя увага спрямована вперед. Сахно і розвідник, пригнув­шися, далеко біжать по дорозі. За ними тягне льотчика німець. Другий розвідник лежить поміж колій поруч із трупом авто­матника. Ясно, вони їх кинули. Але і нам не можна затримува­тися — швидше! Хоч би якихось сто кроків за пагорбок — там нас не буде видно.

Черги б'ють під ноги, проносяться над головою, вітер обдає сніговим пилом. Ми підводимось і відразу ж падаємо, але щосили тягнемо Юрка. Нарешті, вкотре вже розпластавшись у колійх, бачимо: сховалися. Села не видно, кулі пролітають угорі. Тоді, ослаблі, ми знов підводимося, я віддаю сябра танкі­стові, він за комір з натугою тягне його за собою по колії. Я сунуся останнім і слухаю: ось-ось загуркочуть мотори.

Ет, чорт, потрібні гранати! Як потрібні тепер гранати. І я дорікаю собі, що не взяв ті, у розвідника. Тільки ж як було взяти?..

Попереду снігова рівнина, по ній пролягає дорога. Далі два ряди стовпів, якась хатина — там, здається, залізниця. Туди теліжаться Сахно і розвідник. Розвідник, однак, зупиняється і, перечекавши, береться допомагати німцеві. Юрко в надійних руках танкіста й Каті. А я більше не можу. Я дістаю з-за спини мій карабін і падаю в колію.

Померти, чи що? Певне, це була б удача — ось так тихо заплющити очі й померти. Тільки, знаю, така смерть — для мене розкіш. Буде зовсім інше: перебиті кістки, пошматоване тіло, кроп, муки... І буде скоро — ось-ось. Як тільки з'являться з балки німці. Тоді й кінець...

Однак у магазині чотири патрони. Колія піді мною неглибо­ка, широка. Слід від «студебекера» там-сям затертий Юрковим тілом. Грудки снігу. Сліди чобіт. Кінські кізяки. Якщо добре поцілити, я можу підбити пару фріців. На більше розраховува­ти не доводиться. Але й для того треба віддихатися, заспоко­їтися. Хоч би встигнути!..

Однак німців немає. З-за пагорбка не чути нічого. Дивно. Щось вони забарилися. А може, їм начхати на нас? Може, повернули кудись на іншу дорогу?

Я оглядаюся. Танкіст із Катею випросталися на весь зріст, несуть Юрка. Останні вже біля забудови. Здається, там переїзд. Усе-таки сховок. І, значить, життя... Це раптом дає надію. А може, я теж встигну!

Не вірячи, що все обійшлося, я переходжу шосейку, яка по цей бік біжить поруч із залізницею, і кульгаю на переїзд. Але це не переїзд, це радше будка обхідника колій — цегляна хата, хлівець, штабель шпал, кілька обсипаних снігом рейок на низькій підставці. Шлагбаумів тут немає.

Хлопці лежать на снігу за ріденьким поламаним штахетни­ком. І сваряться. Принаймні свариться Сахно:

— Яке ви мали право? Я вас питаю!

Його сусід-розвідник борсається в снігу, гаряче виправдо­вується.

— Та ж забитий! Що я, сліпий, чи що? У голову ж куля...

Дошкандибавши до хлопців, я боком падаю біля танкіста,

просовую в дірку карабін. Попереду так нікого й не видно. Трохи налякали, одного забили, і більше ми їх не цікавимо.

— Василевич! — гукає до мене Сахно.

— Я!

— Ви забитого бачили?

— Ну, бачив. Що з того?

— А ви впевнені: він забитий, чи поранений?

— Я не дивився. Ви ж самі там стояли... Могли й поціка­витися.

Сахно хвилину мовчить, роздумує. Потім рішуче встає:

— Ось що! — категорично оголошує він і повертається до розвідника: — Зараз же підете і доставите сюди труп. Зрозу­міло?

Розвідник також піднімається зі снігу:

— А навіщо труп?

— Щоб я бачив, що його забито! — втрачаючи рівновагу, раптом кричить Сахно.— Ви розумієте чи ні? Чи вам треба зброєю це роз'яснити?! Ну!

Він мало не звіріє, розмахує пістолетом, і я тепер не заздрю хлопцеві. Розвідник утупився в обличчя капітана, чекає. Зрозу­мівши, що від того можна всього сподіватися, спльовує зі злості на сніг і, не глянувши ні на кого, йде на дорогу. Під тином нас залишається троє.

— Шмаркачі! Роззяви! — іритується Сахно.— Я вам покажу, як виконувати накази!

«Здорово!» — думаю я. Оце командирська рука. І принципо­вість. Але навіщо стільки крику? Самі не дурні, розуміємо, що й до чого. Налаявшися досхочу, Сахно змовкає, наче щелепи замкнулися, а далі лягає на сніг. Ми дивимось на дорогу. Розвідник широко ступає з автоматом під пахвою. Справа десь зовсім близько Кіровоград. У небі над ним розпливаються ди­ми. Земля під нами здригається від близької канонади. Проте в якому напрямі передова, незрозуміло: гримить навкруги. Не­високо вгорі, обсипаючи землю круто замішаним гуркотом, проноситься зграя «Ілів» — пішли штурмувати. На небосхилі бляклою плямою без проміння висить холодне сонце.

На дорозі, як і перед тим, порожньо.

Я починаю мерзнути. І голова, і нога. У рукав, що з кожуш­ка, набралося снігу. Там мокро. Хвилює думка: як Юрко? Така дорога, певно, далася йому взнаки. І тут, як відповідь на мої думки, з-за рогу хатини з'являється Катя.

— Молодший! Га, молодший! Друг кличе...

Від кепського передчуття в мене заходиться серце. Я під­воджуся. Звіддаля піднімає голову Сахно. У погляді його при- чіплива суворість службіста.

— На хвилину,— кажу я й бреду за ріг.

У хаті напівтемрява. Вибиті вікна завішені одягом. На підло­зі збита, злежана солома. (Видно, за цю добу завітали сюди не ми перші). Але тут тепло. Мене зустрічає літній згорблений чоловік у чорному ватнику. У кутку сидить на купці соломи похмурий німець. Поруч на якійсь свитці лежить, дрижить- тремтить у брудних бинтах льотчик. Німець час від часу при­криває його шинелею. Ближче до вікна стишено лежить бага­тостраждальний сябр.

— Сядь,— тихо каже Юрко, відкривши і знову безсило за­плющуючи очі.

Я сідаю біля нього на солому й мовчу. Я не знаю, що з ним. Чи не найгірше?..

— Тебе там не поранило? — тихо питає Юрко.

— Ні, Юро. Обійшлося. А ти чув? — запитую я, затамував­ши подих. Невже він усе чув, що діялося на дорозі.

— Я розумію,— маючи на думці щось своє, каже Юрко.— З нами клопоту!.. Самим біди вистачає! Але знаєш... Не кидай. Дуже прошу. Я що — чорт зі мною... Але мати в мене, знаєш... Не переживе вона...

Він змовкає, і мені відлягає від серця.

— Юро! Ну що ти! — дивуюся я і відчуваю свою нещирість. Бо я не знаю, куди ми ще подамося. Як вирвемося з цієї біди? Чи вдасться винести його живого? Не знаю чому, але моя рішучість врятувати його будь-що похитнулася! Але я впевне­но обіцяю:

— І не думай про це: не кинемо!

Юрко чогось утуплюється у стеХю, здригається:

— Морозить, холера. А взагалі мені ліпше. Я тепер відчу­ваю: виживу. Учора, признаюся, думав, Кінець,— він пробує всміхнутися, і знов стає серйозним: — Вибратися б тільки...

— Виберемося, Юро. Тут уже недалеко. Ось німець допомо­же. Ще є двоє здорових. Не хвилюйся.

Я оглядаюся на Катю, що тихо стоїть ззаду, і раптом бачу ще когось на підлозі в другому кутку. Прикритий шинеллю, він лежить у затінку. Тільки ноги в німецьких, дбайливо підби­тих чоботях витяглись аж до порога.

— Хто це?

— Німець. Хто ж іще...— каже Катя.

Дата добавления: 2015-10-21