"риму, що утворилася після розпаду Золотої Орди. У
монголо-татари, розоривши землеробське господар-
іісцевого населення, підкорили степову частину Кри-
кінця 13 ст. вони зробили її постійним місцем свого
іування. Тут утворилося особливе намісництво -
гький улус із центром у Солхаті (Старому Криму). У
З міжусобної боротьби в Золотій Орді хан Давлет-
н-Ґірей (1433-1466), що утвердився в Криму, добив-
алежності і в 1449 сформував нове державне утво-
- К. х. Крім внутрішньої частини Кримського півос-
до його складу увійшли землі Північного Причор-
і'я, Приазов'я, Прикубання. У 2-й пол. 16 ст. васаль-
ежність від К. х. визнала Мала Ногайська орда, що
зчувала на південноукраїнські землі з прикаспійсь-
епів; у 20-і рр. 17 ст. вона розпалася на Джамбуйлу-
Зуджацьку, Єдисанську, Єдичкульську орди, що збе-
[ васальну залежність від Криму.
У 1475 К. х. визнало васальну залежність від Османської
імперії. Воно було слабо централізованою державою, яка
не могла самостійно виступати на міжнародній арені. Вер-
ховна влада в К. х. зосереджувалася в руках хана, якого за-
тверджував турецький султан. Хан мав право карбувати
власну монету і тримати армію, яка складалася із сейменів,
набраних за зразком турецьких яничар і військ беїв. Хансь-
кий престол протягом усього періоду існування К. х. утри-
мувала династія Ґіреїв. Другою особою після хана в К. х.
був калга - офіційно призначений спадкоємець престолу.
Помічником хана та главою уряду були нуреддін та великий
бей (каймакан). Сини хана, як правило, отримували посади
сераскірів і очолювали орди, які кочували поза межами пів-
острова та управляли територією підвладних християнсь-
ких народів. Офіційними розпорядниками і виконавцями
волі хана були аги - чиновники ханського двору (понад 150
чоловік). Кожен з них мав чітко визначені обов'язки.
Номінально васалами хана було все населення ханства, а
фактично татарська знать мала необмежені права і була
справжнім господарем у країні. Феодальну верхівку К. х.
становили кілька найвпливовіших родів. На чолі їх стояли
беї - вища татарська знать. Економічною основою суспіль-
но-політичного панування беїв було володіння степовими
просторами і родючими землями. Поземельне володіння
бея - бейлик - об'єднувало в собі два елементи вотчинного
права - особисте і державне. В міру розвитку землеробства
і осілого способу життя беї, як державці, дуже скоро при-
своїли собі право володіти землею роду, який вони очолю-
вали. Тому бейлик одночасно був і приватним володінням
бея, і адміністративно-територіальною одиницею К. х., яку
ще називали каймаканством. В свою чергу каймаканства
ділилися на менші адміністративно-територіальні одиниці
- кадилики. Як васали хана, беї були зобов'язані платити
данину із земельних володінь і виставляти військо. Васала-
ми беїв були мурзи - прямі й побічні потомки родоначаль-
ника. Мурзи отримували від беїв землі та різні привілеї. Беї
та мурзи фактично зосереджували в своїх руках усю повно-
ту влади як в економічному, так і в політичному житті.
Вони складали диван (вищий законодавчий та виконавчий
орган К. х.), відали судами, фінансами і впливали на зов-
нішню політику верховного правителя. Беям та мурзам
протистояло нове служиле дворянство - капи-кулу (особис-
та ханська гвардія). До феодальної верхівки К. х. належало
і духовенство (улеми), очолюване муфтієм. Останній при-
значався султаном і проводив турецьку політику. Глава му-
сульманської церкви у Криму був незалежним від кримсь-
кого хана, але входив до складу дивану. Духовенство в К. х.
відало релігійними справами, освітою, складанням та реда-
гуванням законів. До привілейованої верстви населення тут
належали ремісники та купці. Останні користувалися в
Криму загальною повагою. Вони займалися переважно ма-
нуфактурним виробництвом, банкірською справою, бака-
лійною торгівлею та торгівлею невільниками. Ремісники
поділялися на касти і мали над собою наглядачів - нахібів,
які за найменшу провину позбавляли їх права займатися
ремеслом. Основну масу населення К. х. складали «чорні»
татари - скотарі та землероби. Вони утворювали нижчу
верству населення і були відомі під назвою каракемиків, чи
чорнокостих. Скотарі й землероби були юридично вільни-
ми, але перебували в сильній економічній залежності від
великих землевласників. Вони були зобов'язані працювати
КРИМСЬКИЙ - КРИМСЬКІ ПОХОДИ 1687 і 1689
на утримання своїх родів, платити податки за землю, відда-
ну на відкуп, виконувати ряд повинностей, у тому числі
брати участь у військових кампаніях за наказом хана чи
бея. «Чорні» татари неприхильно ставилися до військових
походів на землі сусідів, а найбідніші з них відмовлялися
виступати в похід з настанням пори збору врожаю. Без-
правною і найбільш експлуатованою масою населення в
К. х. були раби. їх кількість збільшувалася за рахунок напа-
дів на сусідні країни, а також «живої» данини з васальних
племен. Основну масу невільників становило мирне насе-
лення, захоплене кримськими феодалами під час нападів
на українські, білоруські, польські та російські землі. За-
хоплених полонених татари приганяли до Криму, де ділили
їх між собою та продавали купцям. Через Кафу (Феодосію)
і Гезлев (Євпаторію) полонені відправлялися на рабовлас-
ницькі ринки різних країн Азії, Африки і Європи. Зали-
шені у кримських улусах невільники використовувалися у
господарстві татар. Невільники обробляли землю, викону-
вали тяжкі земляні роботи, доглядали худобу, добували сіль
тощо. Рабині-жінки займалися переважно домашнім госпо-
дарством, а молоді й гарні дівчата потрапляли до гаремів.
Ставлення до невільників було дуже жорстоким.
Економіка К. х. була розвинена слабо. В 1-й пол. 17 ст. від-
буваються зміни у суспільному устрої татар: на зміну родо-
вій громаді приходить сільська землеробська громада, яка
становить корпорацію співвласників. Основними заняття-
ми татар були кочове скотарство, яке доповнювалося екс-
тенсивним землеробством, садівництво, виноградарство,
соляний промисел, ремесла, торгівля та позаекономічний
спосіб добування засобів до існування - війна. Татарські
орди систематично (1-3 рази на рік) здійснювали набіги на
сусідні держави з метою грабежу й захоплення бранців.
Такі набіги робилися переважно беями та мурзами з відома
і без відома хана. К. х. не мало регулярного війська, і при
необхідності війни чи воєнного походу озброювалося все
чоловіче населення держави. Верховним воєначальником
був хан, який на вимогу турецького султана виступав у по-
хід не менш як із 80 тис. чоловік (калга очолював 60-тисяч-
не, а нуреддін - 40-тисячне військо). Головнокомандувачем
татарського війська - орди - призначався бей із Ширінської
династії. Військо К. х. було кінним. Воно ділилося на ти-
сячі, сотні та десятки, мало на озброєнні холодну зброю
(шаблі, списи, кинджали, довгі стріли), аз 16 ст. - вогне-
пальну. Характерним для тактики війська К. х. було вико-
ристання несподіваних і стрімких нападів. До облоги фор-
тець татари вдавалися рідко (постійно відчувалася нестача
гармат і досконалої стінобитної техніки).
Систематичні напади кримських татар призводили до ви-
снаження українських, білоруських, російських, поль-
ських та інших земель. Протягом 16-18 ст. уряд К. х. вва-
жав найнебезпечнішим своїм противником Російську дер-
жаву, тому неодноразово вступав у політичний союз із
Польщею проти Росії. У свою чергу К. х. страждало від
походів запорозьких та донських козаків у Крим. У роки
Визвольної війни українського народу під проводом
Б. Хмельницького К. х. виступило союзником Війська За-
порозького. Хан Іслам-Ґірей III (1644-54) поставив собі
за мету заручитися підтримкою запорозького козацтва і
визволитися з-під влади турецького султана. Участь татар-
ської орди в національно-визвольній війні українського
народу розглядалася феодальною верхівкою Криму і як
широка можливість для грабіжницьких нападів на землі
Речі Посполитої та Росії. В 2-й пол. 17 - 18 ст. К. х. актив-
но втручалося у внутрішню боротьбу українських гетьма-
нів з метою встановлення контролю над українськими
землями і їх загарбання. Проти цих планів кримської та
турецької держав виступила Російська імперія, що прове-
ла ряд походів (1662-69, 1687 і 1689, 1735-38). Зміцнив-
ши прикордонні оборонні лінії на Півдні України, росій-
ська держава розгорнула боротьбу за вихід до Чорного
моря та ліквідацію К. х.
У результаті поразки Османської імперії у російсько-ту-
рецькій війні 1768-74 було проголошено спочатку неза-
лежність К. х. від Туреччини, а у квітні 1783 Катерина II
підписала рескрипт про включення Криму до складу
Росії. К. х. як державне утворення перестало існувати піс-
ля зречення престолу останнім кримським ханом Шагін-
Ґіреєм у липні 1783. На землях колишнього К. х. була
створена Таврійська область, до складу якої увійшли
Кримський і Таманський півострови та землі між Дніп-
ром, Кінськими Водами і Бердою.
Літ.: Смирнов В. Д. Крьшское ханство под верховенством Порти до
начала XVIII века. - СПб., 1887; Андриевский А. Крьш и крьшс-
кие татаре. - К., 1892; Якобсон Л. Крьш в средние века. - М, 1973;
Панашенко В. В. Кримське ханство у ХУ-ХУШ ст. // Український
історичний журнал. - 1989. - № 1. - С. 54-65; Т у н м а н н. Крьшское
ханство. - Симферополь, 1991. Л.М. Маленко
|
КРИМСЬКИЙ Агатангел
Юхимович (1871-1942) -
український письменник,
сходознавець, історик та мо-
вознавець-поліглот (вільно
володів майже 60 мовами),
академік ВУАН (з 1918). На-
родився у м. Володимирі-Во-
линському (тепер Волинської
обл.). Закінчив Лазаревський
ін-т східних мов у Москві
(1892) та Московський ун-т
(1896). Один із організаторів
А. Ю. Кримський |
Всеукраїнської Академії
наук, у 1918-28 - її неодмін-
ний вчений секретар. У
1921-29 - директор Ін-ту української наукової мови. У
праці «Історія Туреччини» (1924) подав відомості про по-
чатки українського козацтва, про заснування Запорозької
Січі, про діяльність Д. Байди-Вишневецького, про бороть-
бу запорожців із турками й татарами. 1941 репресований.
Літ.: Полонська-ВасиленкоН. Академік Агатангел Юхимо-
вич Кримський. 1871-1941 // Український історик. - 1970. - Ч. 1-3. -
С. 33-37; Гур ницький К. І. Кримський як історик. - К., 1971; П о -
лонська-Василенко Н. Наукова спадщина академіка
А. Ю. Кримського // Український історик. - 1973. - № 3-4; П р і -
ц а к О. Агатангел Кримський // Київська старовина. - 1992. - № 1. -
С. 11-26. В. А. Чабаненко
КРИМСЬКІ ПОХОДИ 1687 і 1689 - спільні воєнні дії
російського і українського війська проти Кримського хан-
ства. У контексті вступу Росії в «Священну лігу» (протиту-
рецьку коаліцію Австрії, Венеції і Речі Посполитої) активі-
зувалися її дії проти Кримського ханства. У травні 1687
КУБАНСЬКЕ КОЗАЦТВО
товариства імені Шевченка (з 1914), почесний доктор
Львівського ун-ту (з 1918). Народився у с. Кам'яниці Ліма-
новецького повіту. Освіту здобув у Яґеллонському (Краків)
та Віденському ун-тах. Доктор історії (з 1867). Учасник по-
встання 1863-64 у Західній Галичині. Працював виклада-
чем історії в гімназіях у Львові та Золочеві. З 1883 до кінця
життя завідував бібліотекою Павліковських у Львові. У
1891 намагався отримати кафедру у Львівському ун-ті, але
невдало. Брав активну участь у культурному житті Львова.
Наукові інтереси стосувалися польської історії 17-18 ст.
Його дослідження підготовлені на багатому фактичному
джерельному матеріалі. Значну увагу приділив висвітлен-
ню історії українського козацтва і польсько-українським
відносинам у 1-й пол. 17 ст. Цим проблемам присвячені
об'єктивно написані розвідки «Королевич Ян Казимир»,
«Облога Львова у 1648 р.», «Облога Збаража і Зборівсь-
кий мир», «Битва під Берестечком» (1909), «Присяга у Пе-
реяславі і «статті» Богдана Хмельницького» (1904) та ін.
Історичні дослідження К., особливо з питань української
проблематики, польські історики оцінили більш ніж стри-
мано, критикуючи його науковий метод досліджень.
Літ.: К и Ь а 1 а І. Згкісе Ьізіогусгпе. - Ьшом, 1880-1881; К и Ь а 1 а Ь.
\Уоіпа тозкіе^хка г. 1654-1655. - Ь\уош, 1910; К и Ь а 1 а Ь. \¥о)'пу
сіипзкіе і рокоі Оіішзкі. 1657-1660. - Ьшо*, 1922; Коззошзкі 8.
ТгуЬип Іисіи 52ІасЬескіе§о. - Ь\уо\у, і 907; Ке<1его\уа І). 2 ЬізІогіо§гаГіі
Ьисішіка КиЬаІі // Рг2е§1з.(і 8осіо1о§іс2пу. - 1977. - Т. 29.
М. М. Кріль
КУБАНСЬКЕ КОЗАЦТВО - з 2-ї пол. 19 ст. мешканці
причорноморських та приазовських степів (північно-за-
хідна частина Кавказу, тепер Краснодарський край). Ос-
нову К. к. складали колишні запорозькі козаки, які в 1788
об'єдналися у Чорноморське козацьке військо, а в 1792—
93 були переселені на Кубань. Згідно з указами Катери-
ни II від 30.6 і 1.7.1792 Чорноморському війську передава-
лись «у вічне володіння Фанагорійський півострів і землі
на правому боці Кубані». Основна мета уряду полягала не
стільки в захисті та освоєнні земель на Кубані, скільки у
зменшенні соціальної напруги у центральних губерніях і
поступовій ліквідації українського козацтва як захисника
демократичних традицій в Україні та основної рушійної
сили національно-визвольних рухів. Протягом 1792-93 на
Кубань переселилося понад 25 000 осіб обох статей, що
становили першу хвилю переселенців. Другу організовану
хвилю переселенців у Кубанську область в 1809-11 стано-
вили переважно селяни та козаки з Полтавської та Черні-
гівської губерній у кількості 41 534 осіб обох статей. Під
час третього масового переселення у 1820-25 на Кубань
переїхало 48 392 особи обох статей. Четверта хвиля пере-
селенців із Харківської, Чернігівської і Полтавської губер-
ній (1848-49) склала 14 218 осіб. Останнє масове пересе-
лення козаків з України на Кубань відбулося у 1862-66,
коли у Кубанську область було переселено 1142 сім'ї з
Азовського козацького війська. В цілому протягом 1792-
1866 на Кубань було переселено близько 150 000 осіб обох
статей з України. Одночасно з офіційним переселенням
відбувалася і стихійна народна колонізація. На Кубань ті-
кали від кріпацтва та рекрутчини селяни, поміщицькі під-
дані, військові поселенці та ін.
Чорноморському козацькому війську у повне володіння
були надані Таманський півострів і землі східного узбе-
режжя Азовського моря по р. Єї та Єйський лиман з пів-
нічного боку і до р. Кубані з півдня, до впадіння в неї
Лаби. На виділених російським урядом землях чорно-
морські козаки заклали 40 «курінних» поселень. Курені на
Кубані були вже не тільки адміністративно-господарськи-
ми одиницями, а й визначали територіальний поділ. Пере-
важна їх більшість розташовувалася по степових річках і
урочищах Чорномор'я, на Кубані та поблизу кордонів із
землями місцевих гірських народів. Головне поселення
чорноморців розташовувалося біля Кубані в Карасунсько-
му Куті (згодом - м. Катеринодар). Переселенців, які при-
бували з України, через відсутність засобів для розмежу-
вання земель і упорядкування нових куренів розміщували
переважно в північній і центральній частинах Чорномор'я
у старих куренях.
Внутрішнє життя та управління чорноморських козаків на
Кубані спочатку ґрунтувалося на старому козацькому зви-
чаєвому праві. Найвищою владою тут була військова рада,
а уряд складався із військового отамана (голова уряду і ко-
мандувач козацького війська), військового судді та військо-
вого писаря. На зборах курінної «громади» - курінної
ради, яка проходила щороку, - обирали курінний уряд і ви-
рішували всі найважливіші курінні справи. Згодом уряд
почав наступ на демократичні порядки колишніх запорож-
ців. У 1802 було затверджено новий військовий та громад-
ський устрій Чорноморського козацького війська у складі
10 кінних і 10 піших п'ятисотенних полків. Козацьку раду
позбавлено права обирати військового отамана - його
призначав цар з-поміж кількох запропонованих кандида-
тів. Відтепер отаман мав бути лише «наказним». Втрачає
значення і рада, яка поступово припиняє своє функціону-
вання. Згідно з розпорядженням уряду курінні поселення
починають називатися станицями. З 40-х рр. 19 ст. із опа-
нуванням російською армією нових територій по р. Кубані
поряд із назвами «запорозькі», «чорноморські» та
«донські» козаки широко використовується назва «ку-
банці», яка автоматично переноситься на все козацтво
Кавказького краю. У 1842 Чорноморське козацьке військо
було поділене на Таманський, Катеринодарський та
Єйський округи (12 кінних полків, 9 піхотних батальйонів,
З кінні батареї).
З наближенням до кінця військової кампанії на Кавказі у
1860 на основі Чорноморського козацького війська та час-
тини Кавказького лінійного козацького війська (6 бригад,
піший батальйон і 2 кінні батареї) було створене Кубансь-
ке козацьке військо, головне завдання якого полягало в ко-
лонізації краю та охороні внутрішнього порядку. Військо-
ве управління і несення служби в К. к. визначалося за
принципом інших козацьких військ Російської імперії.
Особливістю К. к. був відносно високий відсоток піших
частин. У 1860 військо мало у своєму складі 22 кінні пол-
ки, 3 ескадрони, 13 піших батальйонів і 5 батарей. І хоч
обидва війська були злиті в одне козацьке формування,
однак продовжували зберігати свої особливості і навіть
поглиблювати їх. Як наслідок, на поч. 20 ст. існувало чо-
тири частини Кубанського війська: Чорноморія, Стара Лі-
нія, Лабинська (Нова) лінія та Закубання.
Постійне поповнення кубанських станиць вихідцями з
України посилювало живий зв'язок чорноморських коза-
ків з батьківщиною, сприяло розвиткові традиційної мате-
ріальної та духовної культури. Протягом кінця 18 - поч.
20 ст. чорноморці всупереч заходам уряду зберігали свої
Кубань_______________________________________________________ 279
традиції, звичаї, козацькі реліквії (ризницю з Покровської
церкви Нової Січі, Євангеліє 1759, іконостас та бібліотеку
Межигірського монастиря), українську мову.
У 50-х рр. 19 ст. у Чорноморії вже були представники
української інтелігенції, які вивчали історію України та
українського козацтва. Саме Кубань дала видатних дослід-
ників історії Кубанського війська - П. Короленка,
Ф. Щербину. Представники Кирило-Мефодіївського брат-
ства в особі Т. Шевченка та М. Костомарова підтримува-
ли тісні зв'язки з кубанською інтелігенцією. Листування
Т. Шевченка з Я. Кухаренком пронизане любов'ю до рід-
ного краю, до духовних цінностей і культурних надбань
українського народу. Не залишали поза своєю увагою
українське населення Кубані і громадсько-політичні та
культурні товариства - «Просвіти» і «Громади», які спри-
яли піднесенню національної свідомості українців Кубан-
ської обл., зростанню демократичних настроїв.
Після Лютневої революції 1917 відбувається пожвавлен-
ня національного життя українських козаків на Кубані.
Масово почали відкриватися українські школи, виходило
шість газет українською мовою, у станицях діяли чи-
тальні «Просвіт».
Короткий демократичний період на Кубані (1917-18) був
перерваний громадянською війною. З початком громадян-
ської кубанське козацтво на чолі з Кубанською радою ви-
ступило проти революції і надало підтримку армії генера-
ла А. Денікіна. За таких умов ВЦВК приймає рішення про
масове «розкозачування» населення на Кубані, яке супро-
воджувалося моральним, духовним та фізичним винищен-
ням козацтва. У 1919 попереднє рішення більшовицької
влади доповнюється новим указом голови Реввоєнради
Російської Республіки Л. Троцького. Згідно з ним усе, що
пов'язане з історією козацтва, його національною само-
бутністю, як і самі козаки, мало бути знищено. Розправам
підлягали цілі козацькі сім'ї, викорінювалися козацькі
роди, зникали станиці. З утвердженням радянської влади в
Кубанському краї (1920) К. к. було ліквідоване. Поступово
зменшується і кількість українського населення на Кубані.
За даними перепису 1920, в Кубанській окрузі проживало
1 222 140 українців, що складало 55% усього населення
краю; перепис же 1926 зафіксував, що українці в цьому
регіоні становили лише 37,15%.
У 20-х рр. 20 ст. загальний процес українізації торкнувся
й українства на Кубані. Відбувався масовий перехід кубан-
ських шкіл на українську мову навчання. Якщо у 1922 їх
було 33, то, за офіційним циркуляром 1927, на Кавказі вже
діяло 746 українських шкіл. У 1926 вийшов перший ку-
банський буквар українською мовою, який поклав початок
систематичному виданню українських букварів та чита-
нок. Процесом українізації були охоплені й вищі та се-
редні спеціальні навчальні заклади. Ще у вересні 1920 у
Краснодарі відкрито Ін-т народної освіти (пізніше пере-
йменований у педінститут). До нього набиралися групи з
українською мовою навчання. З 1923 у цьому вищому за-
кладі діяв відділ української мови та літератури, який го-
тував педагогів для українських шкіл другого ступеня. Ка-
федру української мови та літератури мав і Кубанський
педінститут. Згодом у ньому була створена етнографічна
комісія. Планувалося українізувати і медичний ін-т. Учи-
телів для українських шкіл першого ступеня готував Укра-
їнський педагогічний технікум, відкритий у 1922. Всюди
відкривалися українські робітфаки. У шести технікумах
читалися курси українознавства.
На Кубані виходили український педагогічний часопис «Но-
вим шляхом» і газети українською мовою «Чорноморець»,
«Чорноморський край». Протягом 20-х рр. 20 ст. в Кубан-
ському краї активно працювали близько 150 українських
письменників (більшість із них в 30-і рр. репресовано).
Але вже у 1930 радянська влада почала тотальний наступ
на українство в Україні та поза її межами. Насильницька
русифікація, що супроводжувалася терором, призвела до
переслідування і репресій усіх, хто стояв біля витоків на-
ціонально-культурного відродження на Кубані. Протягом
30-х рр. 20 ст. тут загинуло півтори тисячі представників
української інтелігенції. Масово засилалися до концтабо-
рів викладачі та студенти українських курсів і кафедр.
Було розігнано кафедри української мови і літератури у ву-
зах та середніх навчальних закладах, навчання у школах
та дитячих садках велося виключно російською мовою,
закрито український театр, припинено випуск української
періодики. Навіть назви станиць Київська та Уманська
були перейменовані на Ленінградську та Червоноартільсь-
ку. Фізичне винищення українського населення, насильни-
цька депортація українського селянства у північні райони
і в Казахстан (1929), терористична русифікація, голодомо-
ри 1932-33 і 1946-47 та інші заходи радянської влади
призвели до різкого скорочення українського населення на
Кубані. За офіційною статистикою 1959, українці в Кубан-
ському краї становили всього 4% населення регіону, а у
1989-3%.
Однак всупереч русифікаторській політиці радянської вла-
ди українське населення кубанських станиць пам'ятає
своє коріння, розмовляє українською мовою, співає укра-
їнських пісень. З 1990 на Кубані почало відроджуватись і
козацтво. У жовтні того ж року відбувся Всекубанський
козацький установчий з'їзд, на якому було обрано правлін-
ня Кубанської козацької ради та її отамана. Згідно з указа-
ми Президента РФ від 16.4.1996 і 24.4.1998, Кубанське
козацьке військо офіційно визнане державною владою,
затверджено його статут.
Літ.: Попка И. Черноморские казаки в их гражданском и военном
бьіту: В 2-х ч. - СПб., 1858; Щербина Ф. История Кубанского каза-
чьего войска: В 2-хт. - Екатеринодар, 1910—1913; Заремба С. З на-
ціонально-культурного життя українців на Кубані (20—30-і роки XX ст.)
// Київська старовина. - 1993. - № 1. - С. 94-104; Петренко Є.
Українське козацтво і Кубань // Київська старовина. - 1993. - № 1. -
С. 114-119; Из дореволюционного прошлого Кубанского казачества. -
Краснодар, 1993; Кирей Н. И. Войсковьіе регалии Кубанского казаче-
ства // Дом Романовьіх в истории России. - СПб., 1995. - С. 140-148.
Л. М. Маленко
КУБАНЬ - історико-географічна область у північно-захід-
ній частині Кавказу. Займає західну частину степового Пе-
редкавказзя та прилегле до неї Кавказьке передгір'я. Ста-
новить сукупність низин, рівнин і передгір'я, яке підвищу-
ється на південь. Клімат Західного Передкавказзя помірно
континентальний, степовий. У північній частині Чорно-
морського узбережжя (Новоросійськ - Геленджик) клімат
середземноморського типу з вологою зимою і сухим літом.
По території К. протікає значна частина рік, які беруть свій
початок у льодовиках Кавказу. Вони належать до басейнів
Чорного (Ріоні, Інгурі, Кодорі, Бзиб) та Азовського (Бейсуг,
Кубань) морів. На узбережжі Азовського моря є озера та
КУНТУШ - КУРІНЬ
Битва під Кумейками 1637). Зазнавши великих втрат, по-
встанці відступили до Боровиці. Пізніше на місці бою
було встановлено пам'ятний знак. Тепер К. - село в Черка-
ському р-ні Черкаської обл.
Літ.: Історія міст і сіл Української РСР: Черкаська область. - К., 1972. -
С. 650; Г р у ш є в с ь к и й М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. -
К, 1995. - С. 269-270. О. І. Коробов
|
КУНТУШ (від грец.
каубгх; - перський одяг з дов-
гими рукавами) - верхній
розстібний чоловічий та жі-
ночий одяг. Мав вигляд кап-
тана з довгими вузькими ру-
кавами, в яких були зроблені
поздовжні прорізи («роздьо-
ри») для рук або розрізи до
плеча. Через ці прорізи про-
совувалися руки, а фальшиві
рукави («вильоти»)звисали
додолу чи зав'язувалися на
спині. Козацька старшина та
заможні козаки шили К. з до-
рогих шовкових тканин,
парчі. Менш заможні носили
К., пошиті з тонкого сукна і
обшиті галуном чи кольоро-
вими шнурами. Надягався К.
на жупан або піджупанник.
До жіночих К. пришивались
додаткові рукави з тканини
іншого кольору. При надя-
ганні жіночого К. спочатку на
руки одягалися додаткові ру-
кави, які просовувалися у
Хорунжий у кунтуші. Художник С. Васильківський. Акварель. 1900 р. |
розрізи на декоративних ру-
кавах кунтуша. К. були попу-
лярним серед козаків видом
одягу.
Літ.: Николаева Т. А. Украинская народная одежда. - К., 1987. -
С. 59; В о р о п а й О. Звичаї нашого народу. - Т. 2. - К., 1991. - С. 419—
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 13 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
