- Яка різниця з якої ноги я встав? З якої б не став – усі мої. – відрізав хлопець, навіть не відірвавши погляд від монітору комп’ютера.
- Та що це у вас коїться? – дивувався Едуард Григорович
- Нічого – влізла в розмову Анька, - просто сьогодні ж останній день здачі наших робіт. От і працюємо з усіх сил.
- Чесно кажучи, ми раніше були у більшій «попі», однак вас і тоді не можна було схаменути, а тут такі серйозні… Ну добре, це ваше діло. Працюйте.
Нарешті Лізка помітила Аньку. Вона її просто не впізнала. Колись завжди залоковане, гарно укладене волосся сьогодні вільно спадало аж на тендітну спинку дівчини так, що тільки сьогодні усі могли оцінити їх красу. Завжди бойовий розкрас сьогодні змінила природна свіжість – вона тільки блиском підмалювала гарненькі губки. Завжди 15-сантиметрова шпилька значно зменшилася – десь до 5-сантиметрової 9 на ноги були вдіті зручненько сандалікі з кокетливими поворозочками аж до коліна. А міні-юбка була змінена на милий рожевий сарафанчик, що Лізка аж здивувалася, що Анька знайшла у своєму гардиропі подібні речі. Дівчина за ніч із тигриці перетворилася на милого ангелочка, і це їй дуже пасувало. Однак ображена Лізка нічого з цього приводу не сказала.
Рудік, щоб хоч якось розвести цю жахливу напругу, увімкнув радіо. Грала якась незнайома їй досі добра пісенька, яка пробуджувала у серці Лізки якісь дуже приємні почуття, гармонію. Не усвідомлюючи, Лізка розплилася у посмішці. А радіо все повторювало:
«Как же так странно всегда:
Вроде бы взрослые люди,
А в голове ерунда,
Мечтаем, как дети о чуде…
Пара-ра-пам-па-ра-ра-ра
Пам-па-па-рам-па-ра-ра-ра-ра…»
У Лізки закололо щось в області серця і воно закортіло свободи, закортіло ЧУДА…
На голову почала давити стеля, почали стискати стіни, вона захотіла пройтись, як ніколи у житті. Дівчина швидко підвелася. Схопила вже додрукований матеріал і стрімголов побігла до кабінету «філософа».
- Доброго ранку! Можна? – постукала у двері Едуарда Григоровича Лізка.
- А, так-так! Заходьте! – поправив на обличчі окуляри, перевівши погляд з монітору на дівчину, ще доволі молодий чоловік років тридцяти.
- Розумієте, - почала вигадувати дівчина, хоч вона аж ніяк це не любила, - я щось почуваюся недобре… Ви не думайте, матеріал у мене вже готовий. – І простягнула керівнику невеличку скипочку паперів.
- Угу… - взяв той текст і почав швидко перебирати за рядком рядок, - а що, мені подобається, навіть дуже подобається! – Потім витяг із-за вуха олівець (він просто вважав що так він виглядає більш професійно, або ж просто так було зручніше) і щось там почав креслити. – Ні, мені це точно подобається! Який політ думки! Молодець! Прям зараз же передаю до редакції. Це одна із найкращих робіт.
- … - Лізка дивилася на цього дивака з здивованим виразом, відкриваючи його по-новому. Однак мовчки стояла, не перебиваючи його.
- Ах ну так, ледве не забув! Ви ж приходили до мене попросити вихідний! Так от – завтра можете бути вільними. Я вас не тримаю До побачення. – перевівши погляд із роботи на дівчину мовив той.
Лізка мило, але якось не природно посміхнулася у відповідь і попрощавшись вийшла з кабінету.
Потім швидко зібрала речі, прибрала на столі, вимкнула комп’ютер і попростувала до дверей. При вході обернулася назад і побачила докоряючий погляд людей, що ще зранку гордо називала своїми друзями.
- Бувайте! – сухо мовила вона. Однак у відповідь почула лише докірні слова Катьки: «Ти просто знай собі ціну і ні із-за яких обставин не падай на коліна, бо ніхто не преклонить голову перед тою, що вже стоїть перед ним на колінах.
- І без ваших порад знаю! Крім цього, дівчина, що знає собі ціну, не один раз її називала… - і презирливо глянула на Катьку, остаточно з усіма посварившись.
Лізка вийшла, голосно гримнувши за собою дверима. Вона не хотіла навіть думати як її обзивати будуть дівчата, скільки будуть її обговорювати, скільки людей дізнається про її витівку від балакучої Катьки і тим паче як довго вони будуть на неї злитися.
Вона відчувала себе вільною, у перший раз в житті. Вільною від страху, що про неї подумають люди, вільною від пересудів, вільною від зауважень друзів і якихось стереотипів і непотрібних нікому правил, що колись встановило суспільство.
Лізка на весь голос закричала. І у тому крику було стільки болі, що вона, здається, могла затопити весь світ. Їй вперше не турбувало, що про неї подумають. Вона не бачила скільки людей обернулося на її голос, що здивувалися такому звіринському поводженню у самому центрі міста у самий пік.
Вона зупинилася, підняла голову і розпростерла руки. Усі прохожі, збиваючись, її обходили і голосно сварилися найрізноманітнішими словами. Однак і цього вона не чула, просто не сприймала.
Вона вільна, вільна від усіх…
Повернув у тіло її лише дзвінок мобільного телефону, що дзинчав із карману. Висвітилося «Сашка». Лізка посміхнулася. В один день вона знайшла кохання, про яке, їй здавалося, мріяла усе життя, і у цей же день його і втратила, адже, як виявилося, просто до нього не була готовою. На думку прийшли слова батька, що неодноразово повторював: «Якщо мрієш про веселку, будь готовим попасти під дощ».
По щоці забриніли сльози. Вона вибила дзвінок. Трохи провагавшись, підняла руку і жбурнула ту непотрібну для неї штуку, що хтось назвав «телефоном» далеко у кусти.
Бути вільною, так бути нею до кінця.
*** 11 ***
Все, про що мріяла Лізка у дану хвилину – це у неймовірно спекотний день окунутися у морську прохолоду, відчути невагомість і, як вона любить, крізь неймовірну призму води споглядати на сонце.
Раптом із-за рогу вулиці виїхав автобус з напрямком якраз на море. В голові одразу спалахнула думка поїхати на море. Однак залізний звір вже від’їжджа від зупинки.
- Стійте, стійте! – кричала йому у слід махаючи руками Лізка.
Автобус зупинився. Водій злісним, але напрочуд безвихідним поглядом оглянув Лізку. Дівчина зайшла до салону. «Візьміть, будь ласка» - простягнула та гроші за проїзд. Водій висмикнув їх у неї із рук і кинув на капот: «Проходь далі і сідай вже. Стовбиче тут!!!».
Лізка хотіла сказати щось у відповідь, однак подумала, що у неї занадто хороший настрій, щоб його псувати. Тому просто пригледіла собі місце одразу за водієм і присіла. В салоні було неймовірно спекотно. Машина швидко розрізала мерцаючу димку над асфальтом.
- От ви сидите. Думаєте мені так добре жити? В мене все прекрасно? – почав водій автобуса. В салоні запала тиша. Оскільки він не назвав адресата, всі мовчали. Оскільки Лізці по професії (як ви вже здогадалися) доводилося багато з усіма говорити, то вона без роздумів підтримала діалог:
- Знаєте, а кому зараз легко? Як ото в анекдоті. Лежать чоловік з дружиною на ліжку ввечері. Дружина стогне: «Боже мій, як погано, як погано…». Чоловік: «А кому зараз добре?». На ранок дружина померла, а здивований чоловік і питає: «То ж чого ти не сказала, що тобі аж занадто погано?». У кого зараз немає про…
- От ти така розумна вся! Тільки і можеш своїм в’їдливим паршивеньким язичком «бла-бла-бла», - водій з усієї сили так крутнув баранкою, що у салоні всі аж попадали, – а життя ж взагалі не знаєш! Забезпечене безхмарне дитинство, батьки устроїли на навчання за взяточку, яку збирали для коханої дитиночки, перше «справжнє» кохання. І все так прекрасно, так чудово… Але є одне але… Не у всіх так чудово. А ви ж навіть не здогадуєтесь про «нас»…
- Знаєте, - засмучено мовила Лізка, - кожному своє…
- …Що?! І які ж це у тебе там проблеми? Максимум парочка абортів за плечима! Тепер же корчиш із себе багатостраждальницю!
- Ви дуже помиляєтесь!
- Ну от, що і треба було довести! – радів незрозуміло від чого водій. На цих словах він так дьоргнув автобусом, що всі у ньому попадали, а діти, що знаходилися в салоні голосно заплакали.
- Ти що придурок?!
- Ей, ти ж не картоплю везеш!
- Ми в суд на тебе усі разом подамо!!! – чулися скрізь по салону докори оживчих людей.
Водій так захопився розмовою, що навіть не зупинився на зупинці. Роздратуванню людей у салоні вже не було меж. Одна жінка, мабуть, найсміливіша встала зі свого місця і підійшла до горе-водія:
- Ви не зупиняли вже дві зупинки, ану негайно ж зупиніться! – в її голосі вимогливому голосі чулася нестерпна вимога і роздратування.
- А ну сіла бігом на місце! - лютував навіжений. – Ач встала, що не сидиться?! То вистрибуй собі, хто ж тобі заважає?
На цих словах на величезній швидкості він відчинив двері і голосно гидко почав сміятися. В тому сміху було стільки відрази, іронії, але поруч з тим і неймовірно багато докору і безвиході.
- Так, уну зупинився! Всьому ж є терпець! У салоні є діти і жінки! Якщо ти, собачо мордо, не бачиш! – хтось із чоловіків не витримав і підійшов до скаженого, щоб його зупинити. Однак тільки-но він нагнувся щоб його відштовхнути і перехопити кермо, як той дістав … ножа і почав люто без розбору махати ним у повітрі. Ніж з викликом виблискував на сонці. У салоні всі не на жарт перелякалися.
Неймовірно заворожуючий вигляд ножа, не зрозуміло чого, викликав у Лізки спогад однієї фрази: жінки, як лезо ножа, на вигляд блискучі і прекрасні, однак один необережний рух – і можуть завдати смертельної рани. Потім вона почала відганяти від себе ті дурні думки, адже ситуація, що склалася в автобусі, вимагала рішучих дій.
Наша Лізка змусила себе пригадати фільми, де показували, як треба поводити себе із психами. По-перше, сплило у пам’яті дівчини, необхідно прибрати усі різкі рухи, зробити ласкавий, але вимогливий тон голосу, намагатися ввійти йому у довіру, вбитися у друзі. Зрозуміти що привело його до такого стану і показати йому,що у тебе схожа з ним трагедія, відкривши очі на те, що життя продовжується і його треба сприймати таким, яким воно є.
Тож Лізка почала діяти:
- Опустіть негайно зброю! Поранити ж можете когось!
- Що? Кого це там прорізало? Що таке, життя шкода?! Все одно двом смертям не бувати, а однієї не минути! - голосно прокричав водій і розреготався на весь салон так, що аж знову розплакалися діти. – так, нуж-бо позатикали їх там хутко! Бо я зараз як встану, то вони всі у хвірточки тай полетять!!! – і знову голосно зареготав, як придурок.
- Знаєте що? – Лізка не полишала надії його втихомирити. – Якщо вас там хтось образив, то не треба виганяти свою лють на ні в чому невинних людях…
- Що? «Образили»? та що ти там знаєш про образу? Це я лишився ні з чим! Я! Я! Я! Я!!! Все, що за життя непосильною працею придбав: квартиру, машину, дачу, гараж, все забрала! Навіть дітей відібрала! А та вибілка суддя взагалі заборонила з дітьми моїми рідними бачитися, моєю кровинкою! Вбив би, як би міг…
Лізка відчула невеличку радість за те, що крига почала потрохи танути. Пів справи було зроблено. Вона вже знає проблему, а вирішити її – це вже справа часу і майстерності. Однак не довгою була радість дівчини і всіх, хто сидів у салоні пекельного автобусу.
Водій продовжував:
- … Та яка вже різниця… Вже все одно запізно! - У нашої Лізки чомусь від цих слів неймовірно затряслися руки, запала могильна тиша. – Ха-ха-ха-ха!!! – І так крутнув бідне кермо, що мало не виїхав на тротуар і не збив усіх перехожих на ньому.
Бідні матері все марно намагалися заспокоювати своїх переляканих дітей. Лізка проклинала той факт, що інспектори ДАІ завжди знаходяться там, де їх не чекають, а там, де так потрібні, їх і вдень зі свічкою не знайдеш. Псих лівою рукою вів машину (якщо це можна було назвати водінням), а правою розмахував у повітрі ножем, добре контролюючи ситуацію. Чоловіки неодноразово намагалися його зупинити, однак усі їх спроби були марними. Хитрий водій так настроїв дзеркало заднього видіння, що бездоганно бачив усе, що коїлося у нього за спиною. І тільки-но хтось намагався хоча б піднятися або просто робив якісь різкі рухи, божевільний готувався до кидка, готуючись застосувати до справи свою холодну зброю.
- І хто ж це «вона»? – із дрожжю у голосі із останньою надією питала наша Лізка.
- Та хто ж ще? Та відьма та! Я ж їй усе, буквально на руках носив! А вона мене покинула! Каже, що більше жити зі мною не може! А сама з покидьком тим слигалась! А найгірше те, що той самий «покидьок» - мій найкращий друг … був! Та кому вона там треба! З таким то пробігом! – і знову зареготав. – От же й носить земля вибілів!... Та нічого! Вона ще почує про мене!!! Почує – і я голову віддаю, що точно так пожалкує!!! Ха-ха-ха!!! – знову навіжений сміх.
- Ви це про що? – Лізка приклала усі зусилля, щоб її голос звучав спокійно.
- А ти я бачу гарненька! – з’їхав на іншу тему водій, глянувши у дзеркало, з ким же він все-таки має честь розмовляти, окинувши її поглядом хижака, який наміряється стрибнути на свою жертву. – Так…, шкода хлопців лишати такої гарнюні! Та що вже робити! Не треба було сідати тобі до мене! Та нічого вже не повернеш! Доля вирішила все за тебе! Життя – воно і є життя… як ото у фільмі…, чула?
- Ні… - невинний голос із темноти салону.
- Та що ти взагалі там чула, дитино, - голос у психа вже значно пом’якшав, а Лізка спокійно видихнула, сподіваючись, що нарешті добилася свого, - тільки мертвий до життя готовий!
Дівчина краєм вуха почула, що за спиною у неї готується якийсь зговір і вирішила потягти цю розмову далі.
- Ви казали, що у вас є діти?
- Ач, яка спостережлива! Є,є! Двоє: синочку десять, а крихітці-донечці – тільки чотири рочки.
- Гарненькі, мабуть?
- В мене пішли, гарненькі! Добре, що не у відьму ту, а то б бідні були!
За спиною почався рух. Однак, на жаль, його почула не тільки Лізка. Горе-водій направив дзеркало у центр салону.
- Ей, що там таке відбувається? Так, пацюки, ану повсідалися мені хутко! А то дивись-но, розслабилися! А ти мені, дурепо, молодець, баки таки і запудрила! А я, телепень, теж добрий, вуха тай розвісив!
- Знає… - почала розчаровано дівчина, що всі її старання були марними.
- Та цить уже! Задовбала вже! Не хотів я вам казати, лякати зарання, але ви всі ду-уже погано себе вели! Тому кажу! Знаєте куди ми всі їдемо? Знаєте, де наша кінцева зупиночка?
Водій трохи замовчав, а в солоні запала така напруга, що було неможливо дихати.
- А он там! – і тицьнув на небо, - хоча…, може, у когось і там! – махнувши ножем на підлогу. – Тут вже кому як повезе, хто із вас був поганим хлопчиком або дівчинкою?!
Навіжений знову сміявся зі своїх слів, що аж закашлявся.
Крім дітей вже плакали жінки, впадаючи в істерику. Усіма силами пригортаючи рідне створіннячко до своїх грудей: чи то захищаючи їх, чи намагаючись на обнімати їх на останок. Чоловіки в один голос починали вимагати водія зупинити автобус, однак той був непохитним. Коли хтось підіймався, божевільний починав безладно вимахувати ножем так, що ніхто при всякому бажанні до нього просто не могли підступитися.
- Що, мої любі? Хочете комусь, я там бачу, зателефонувати? «Ой врятуйте, нас хочуть вбити а-а-а, поможіть швидше-е-е!!!» Боягузи! Та годі вже, занадто пізно. Ніхто вже не встигне до вас доїхати! Я вже бачу кінцеву зупинку… Ви, мабуть всі добре знаєте наш центральний міст! Ви куди, на море їхали? Вважайте, що це було вашим останнім бажанням, а я, уявіть собі, такий добрий, що здійсню його! Що, і хто тепер скаже, що я не злий геній?! Що ви замовкли?!
Автобус вже заїхав на міст. На горизонті спереду і позаду з’явилися міліцейські машини, перекриваючи міст з обох сторін.
- А, криси! Хто ж це здав добренького дядіньку-водія а-а? – люто пищав божевільний і злісно у дзеркало оглядав сидячих у салоні. – Та нічого, татусь все виправить, мої неслухняні діточки! Ха-ха-ха! Ви трохи запізнилися!
Лізка часто гуляла по цьому мосту. І тільки зараз помітила які ж старі і ржаві там були поручні. Здавалося, що навіть невеличкий подих вітру може їх зірвати, куди там божевільному автобусу, що мчить на шаленій швидкості! Раптом усі завмерли від страху, зрозумівши, що усі слова горе-водія не були поганим жартом і що планує він зробити, однак було вже запізно щось робити. Автобус був рішуче направлений у сторону морської безодні. Щоб бачити жах на обличчях проречених ним людях, божевільний підвівся, прикриваючи своїм тілом шлях до рятівного керма, вимахуючи перед собою зброєю. При цьому торжествуючи голосно сміявся, мов павук споглядав зі сторони, як у розставлених ним сітях у смертельних конвульсіях б’ється якась здобич.
Усі усвідомлювали, що єдиний порятунок – стрибнути на психа, однак одних зупиняла або відстань, або вигляд виблискуючого на сонці ножа.
Лізка довго не розмірковуючи, стрибком відчайдушної беззахисної здобичі усім тілом кинулася на водія. Відкриваючи шлях до керма біжучого за нею чоловіка.
Перед очима раптом пробігло усе життя: її дитинство, перший клас, перший поцілунок, прощання із батьками, її газетний штат (до речі, яких вона так образила), її клоун, її… життя… раптом в області серця щось кольнуло, у скронях відчула невпевнене останнє свідчення життя серця, що все важче і важче перекачувало кров по юному тілу дівчини.
Очі стали неймовірно важкими, закрилися. Заніміло тіло, вже ніякого болю не відчувала. Нічого не чула, не знала… Тепло, повна утопія…
*** 12 ***
Темно, моторошно, але неймовірно легко…
«Що ж це за дивний сон?» - подумала Лізка, … або те, що колись називалося нашою Лізкою.
Раптом вона почула якісь ледве вловимі звуки…
«А що якщо спробувати якось порухатися у тому напрямку? – спіймало себе на думці створіннячко, що звалося «Лізкою».
Дивними рухами, ніби у сповільненій зйомці, стрибкоподібними жаб’ячими «кроками» воно намагалося рухатися у сторону джерела звуків. Потім звуки стали повільно перетворюватися на уривки голосів. А трохи згодом воно взагалі розібрало, що там було двоє людей (чи не людей? – вона точно не могла знати). Однак потім сумніви зникли, чітко чулися чоловічий і жіночий голоси. Лізці стало цікаво: про що ж вони розмовляють. Можливо, розмірковувала та, якщо я почую про що вони розмовляють, то взнаю і де я, а потім вкінці-кінців – ким я є!!!
Після декількох спроб краще розібрати почуте, наша Лізка нарешті почала чути окремі слова. Однак з них вона зрозуміла небагато. Та дівчина не зупинялася, а впевнено рухалася до джерела звуків. Стало добре чути, в жіночому голосі вона розпізнала розгублену Катьку, яка схлипуючи розмовляли з якимось чоловіком.
- Так що, докторе, кажете надія є? – висмаркуючись у платочок мовила подруга.
- Знаєте, надія є завжди, навіть у моїй професії. Місце чудесам є у кожному житті.
- Розумієте, у неї крім нас нікого не має. Тому кажіть все як є. щось можна зробити у даній ситуації? – у голосі чулася безпорадна надія.
- Рана прийшлася в область серця. Чесно кажучи, дуже дивно, що вона не померла на місці. Це вже чудеса. Однак, на жаль, це єдина хороша новина, воно скоро має відмовити. Ми, звісно його підтримуємо, та смерть – питання часу.
Катюха голосно ридала. Лізка добре знала про її синтементальність, крізь її плач намагалося вслухатися у кожне слово лікаря.
- І що, нічого не можна зробити? Не кажіть, що ні, я вам все одно не повірю!!!! Чуєте? – перейшла вже на шалений крик бідна Катька.
- Чесно кажучи, подібні операції на практиці не мали позитивних результатів, однак в теорії вони можливі…
- Так що ж ви стоїте? Робіть вже, робіть! – по звукам ударів наша хвора здогадалася, що Катька почала гамселити своїми кулачками бідного лікаря. Та той був незворушний (мабуть, у своїй професійній практиці неодноразово стикався з подібними реакціями), тому він просто прийняв руки дівчини зі своїх грудей і спокійним голосом продовжував, ніби нічого і не було:
- Ви ж розумієте, що не все так просто як ви хочете… Бо, по-перше, це дуже дорога операція, по-друге, її роблять лише за кордоном, по-третє, треба знайти підходящий матеріал, ну а по-четверте, це дуже ризикована операція, як я вже казав, її робили пару раз, але жодного позитивного результату. Тому її видужання – це щось із області фантастики. Тому. Одним словом, я вважаю, що вже можна прощатися, на жаль, із нашою героїнею…
Як ви вже зрозуміли, лікар нічого не приховував і не прикрашав. Казав все як є. Тому його слова звучали, як приговор.
У Катюхи вже не було сил плакати, вона просто мовчки дивилася на подругу, з якої повільно витікало колись прекрасне життя.
У палати зайшла медсестра. Лізка почула, як гримнувши дверима, подруга вийшла в коридор.
Лікар непорушно командував: пульс, тиск, температура, ще якісь лікарські штучки, про які дівчина не знала. Молоденька медсестра, вочевидь просто набираючись практики над хворим, що просто не має шансів на видужання, коментувала дані. Лізка відчувала усю ганебність свого положення, уявляючи себе якимось підопитним кроликом.
На щастя дівчини, згодом і ці двоє вийшли із палати. Наша Лізка спокійно видихнула. Нарешті вона може перетравити усю почуту інформацію і порозмірковувати, що буде далі робити. Неначе це залежало від того, що вона зараз надумає:
«Ось і кінець мого життя… а може і не кінець?... та що я мрію, лікар ж ясно сказав, що майже ніяких шансів на видужання. Подивимось правді у вічі, ніякої операції не буде. А навіть якщо якимось дивом трапиться, що її таки зроблять, шанси, що вона, проста дівчина, увійде в історію, як перша, кому успішно пересадили серце, звучить як щось фантастичне. Тому не варто строїти ілюзій, навіть якщо надія помирає останньою. Буде добре, якби хоч раз побачити сонце, вибачитися перед друзями і … (що треба ставити під цими крапочками, знала лише вона, але висвітлити це та не захотіла).»
Однак наша Лізуня, як ви вже зрозуміли, ніколи не засмучувалася і в усьому шукала лише позитивне. Так от і зараз, коли в очі вже зазирала жінка із косою (до речі, смішно чому саме така), вона розмірковувала:
«Так, добре, що я хоч не одразу померла, буду хоч знати від чого!:) А що ж позитивного буде у моїй смерті?... Ах, так! Я ж нарешті побачу любих батьків!»
Якби дівчина відчувала б своє тіло, то б точно відчула, як по її щоці повільно стікають сльози.
Скільки минуло часу, Лізка не знала. Все було однаковим. За виключенням того, що подекуди палату наповнювали якісь голоси, плачі, схлипи, потім знову голоси, які знайомі, а які вперше чула. Спочатку дівчина намагалася у них вникнути, та зрозумівши, що це надзвичайно важко, та й зміст був майже однаковим, вона полишила ці спроби.
Їй хотілося, як ніколи у житті, голосно закричати, та тіло її наперекір не хотіло слухатися. Тому нічого і нікого не соромлячись, вона горлала серцем, що от-от мало розірватися.
Її світ звузився до спогадів. Лізку тішило те, що поки може робити хоч це. Незрозуміло чого, раптом в голові ожило те послання, яке вона виловила колись із моря, про яке так давно не пригадувала. Як писалося у тому дивному листі, дівчина таки про нього згадала. Всі деталі незрозумілого до сьогодні змісту, стали на свої місця. Вона протягом життя намагалася комусь допомогти, щось змінити. Доля не даремно дала їй другий шанс, коли не дала дівчині поїхати з батьками і з ними розбитися на машині, коли поруч з нею в той час, як на неї напали злодії, був Рудік, який її захистив(Боже мій, як він там! Ми ж останнього разу з ним посварилися!). А перед цим він не даремно займався боксом і не загинув з батьками у той сумнозвісний вечір. Доля уміло розпорядилася, щоб Лізка почула ту пісню про чудо і забажала піти погуляти, щоб дівчина сіла саме у той приречений автобус. Не даремно вона лежить тепер у цій палаті, на цьому ліжку. Вона, саме вона врятувала від смерті десятки життів. Доля вміло розставила усі ігрові фігури по шахматній дошці життя, передбачивши кожний крок. І ось кінцева зупинка – смертельне ложе… Нічого собі кінець її анекдоту! Але таким він є, таким його треба прийняти.
Лізка розмірковувала далі, неначебто доля подарувала їй можливість наостанок, на що не вистачило цілого життя, покопатися у надрах своєї душі. Вона не відчуває тіло, однак воно вже їй і не потрібне. Лізка розуміла, що це був найшикарніший подарунок у її житті – не просто померти, так нічого і не зрозумівши, а вже об’єктивно оцінити пройдений нею шлях і, з відчуттям здійсненої місії, спокійно померти. У дівчини раптом виникло шалене бажання написати відповідь на той дивний лист, та це, на жаль, було неможливо. У ці останні секунди життя всеосмислення та чомусь замислилася над тим, що людині властиво все життя щось відчайдушно шукати, далеко їхати, глибоко копати, високо літати, в той час як весь час істина знаходиться на самому видному місці. Просто побачити її вона може тільки тоді, як подолає увесь той шлях, що наготувала їй доля, коли буде готова її побачити і гідно оцінити.
Усе життя людини звернене на майбутнє. Подумайте, чи ви ні разу не втішали себе словами: «завтра буде краще», «живу заради світлого майбутнього», «от заживу…». Впевнена, що так! Часто чуємо: «От зараз себе в чомусь уділю, а через пару років придбаю машину», або щось у такому дусі. Та ми забуваємо, що життя летить, і це «завтра» може і не настати! Тоді, виходе з ваших слів, ми живемо даремно, а даремне життя – це не життя, а отже ви ніколи і не жили! Відповідь проста – нічого не відкладати на завтра і жити так, як це твій останній день, з усіма його запахами і почуттями…
Коли кожна людина народжується, їй доля уже запрограмовує усе, що станеться на її життєвому шляху: коли вона зустріне другу половинку, коли знайде роботу, коли у неї народяться діти, коли в неї будуть чорні полоси, а коли її чекають радісні хвилини. Просто наша задача - їх дочекатися, не звертаючи із свого шляху, гідно вистоювати кожний дев’ятий вал, просто дочекатися того життєвого етапу, коли доля щедро відкриє нові горизонти і можливості, а вона їх неодмінно подарує. «Виходе, - розмірковувала далі та, - мій наступний етап у цьому житті - зустріти свою смерть з посмішкою на обличчі і в серці… Та чомусь так не хочеться…»
*** 13 ***
Лізка розплющила очі.
Все було у якомусь дивному тумані, вона розібрала якісь силуети, що стояли навколо її ліжка. Дівчина гідно борючись зі світлом (скільки вона його не бачила, та не знала), намагалася навести фокус і нарешті розібратися у тому, хто ж це на неї так дивиться.
«О! нарешті! – раділа у душі дівчина із своїх, здавалося б маленьких перемог, - четверо лікарів, що щось занотовували, Катька, Анька, Едуард Григорович і … Рудік. О, а це що таке? – здивувалася дівчина, помітивши, як її знімає камера.»
І ось знову цей переполох, від якого вона вже встигла відвикнути:
- Вона прийшла, прийшла до тями! – божевільно стрибаючи і хлопаючи у долоні кричала радісно Катька.
- Тихо. Вона зовсім ще слаба, їй потрібен спокій. – Хтось із лікарів сказав на англійській, однак оскільки наші герої добре знали цю мову, то усі одразу зрозуміли, що ж казав лікар.
- Що? – збунтувалася у душі Лізка від цих слів, - я, можливо, ще сильніша від вас, шановний лікарю! – та кричати це і справді не було сил. Вона просто кліпала очима, переводячи погляд від одного силуету на інший.
- Хвора, як ви себе почуваєте? Ви нас чуєте? Якщо так – кивніть головою. – Спокійно спитав на тій самій мові не возмутимо лікар, цьому, мабуть, вчать їх у інституті.
Дочекавшись, коли вона кивне головою, той відвернувся і до усіх тихенько, щоб не почула хвора, тихенько мовив на камеру, яка транслювала історичну інформацію: «Ми маємо честь знаходитися на визначній події – після успішної пересадки серця, хвора прийшла до тями. Однак, чесно кажучи, це лишень 1% успіху, адже передові лікарі Європи прогнозують 99% того, що організм може його не прийняти, відторгнути. Та у будь якому випадку, це визначна подія у медицині і ми маємо радіти з результатів досягнутого. Факт, що ця дівчина зараз існує завдяки роботі чужого серця, дає усі підстави сподіватися, що у майбутньому пересадка серця буде звичайною справою. Те, що дівчина вижила – це вже чудо, хоча в нього майже ніхто не вірив. Увесь світ буде сподіватися на той 1%, що ця юна героїня залишиться живою. Якщо ця сильна дівчина доживе до наступного ранку, то це вже можна буде вважати перемогою, адже при таких розкладах карт, лікарі дають їй цілих 95% того, що вона буде жити. Тож нам залишається молитися, що наступний ранок ми зустрінемо з цією милою тендітною дівчинкою.»
На цих словах, камеру вимкнули. Лікарі познімали награні посмішки, ставши тими самими занудами, якими привикла бачити лікарів Лізка. На їх обличчі добре читалося, що вони були просто упевнені у тому, що їй лишилося прожити ще зовсім мало часу, максимум з пів годинки.
Половина лікарів спокійно вийшли з палати, попросивши усіх послідкувати за ними, адже хворій потрібен повний спокій. А інша половина лишилася слідкувати за станом хворої.
Катька почала слізно просити, щоб їх хоча б на п’ять хвилиночок дали поговорити з подругою. Лікарі добре усвідомлюючи, що шансів на видужання майже не має, що це остання можливість їм з нею поговорити, а її – побути з коханими людьми, що немає різниці в тому, чи буде зараз хтось біля неї чи ні, дозволили ім. трохи побути у палаті. Тим паче, що вони вже свою справу зробили - вперше успішно провели операцію по пересадці серця.
Дівчата зачекали, поки вийдуть деякі лікарі, а тоді вже налетіли на нашу Лізку:
- Сонечко, сонечко, – репетувала, як завжди, Катька, - ти нарешті прийшла до тями! Я ж усім казала, що ти сильна, що ти витримаєш! А мені хтось не вірив – і з докором подивилася на Аньку. – Уявляєш. Всі як дізналися скількох ти врятувала людей, одразу знайшлося стільки спонсорів! А як взнали про історичність даного кроку, підключилися навіть європейці! Оце ти молодець, я…ми так пишаємося тобою! – Лізка вже забула, як заскучала за цим словарним поносом подруги. І марно Рудік намагався її заспокоїти, кажучи, що Лізці потрібен спокій, та щаслива Катька його не слухалася.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |