«Невже це трапилося зі мною, чого знову я ?» - питала себе рудоволоса дівчина, яка не подивившись зранку прогнозу погоди, вибігла з дому без парасольки. Здавалося, що дощ просто жартував з нею, 1 страница

*** 1 ***

«Невже це трапилося зі мною, чого знову я?» - питала себе рудоволоса дівчина, яка не подивившись зранку прогнозу погоди, вибігла з дому без парасольки. Здавалося, що дощ просто жартував з нею, припускаючи все дужче. На світлофорі загорілося червоне світло, що змушувало і так давно запізнілу дівчину стояти просто серед неба. Якесь авто вирішило остаточно випробувати її психіку, з усієї сили в’їхавши в калюжу і з ніг до голови окропивши її білий костюм брудною водою. В венах закипала злість, ніби вулкан чекаючи моменту вирватися назовні. Однак не можна сказати, що вона не любила дощ, ні! Дівчина взагалі думала, що всі тільки кажуть, що його ненавидять, а насправді – вважають його своїм старим добрим другом. Це все закладено в природі людини – усі, як не крути, є одинаками, вони люблять ховатися від усього світу, запирати проблеми в собі. У дощ ніхто нікого не розглядує, люди потупляють зір до низу, прикриваються парасолькою, підсвідомо уявляючи його щільним брезентом, що захищає їх від «крапель дощу».

«Може стати під зупинку, перечекати зливу?! – мелькнула думка у голові рудоволосої. – Та яка вже різниця?! Все одно мокрюща, хоч ото вижимай!» Дівчина подивилася на себе у вікно якоїсь вітрини на свій жалюгідний вигляд і розсміялася. Вона бігла підтюпцем, перестрибуючи з ноги на ногу, як раптом боковим зором побачила щось незвичайне, що змусило її повернутися. Під дашком зупинки сиділа бабуся, продаючи польові квіти. Однак увагу привертало не те,що вона робила, а як: трепетно поправляючи кожну квіточку, ніби вдихаючи в них життя. Тим паче, сама бабуся була незвичайною: під сліпучо червоним капелюшком під колір сукні хвилями спадало біле-біле мов сніг волосся, палко-червоні губи виділялися на фоні небесно-блакитних очей. Дівчина підійшла до старенької.

- Добрий день! Хороша погодка… - невпевненим голосом промовила руденька. Вона згадала фразу, яку вчора прочитала десь у книжці: «Не жалійтеся на погоду – якби вона не мінялась, то дев’ять людей із десяти взагалі б не могли розпочати розмову.»

- Доброго дня і тобі, дитино… На все воля Божа, сприймай цей дощ, як Божу благодать. – відповіла бабуся з кумедним капелюшком простягаючи дівчинці букетик квітів.

- Дякую Вам, а скільки вони коштують?

- Їх ціна велика, а для декого взагалі не реальна – … щира посмішка…

Дівчина мило посміхнулася, беручи букетик. Дощ вже перестав лити, а з хмар сліпуючи очі світило сонце. На серці стало якось тепло, затишно. І навіть будівлі з похмурим виглядом не здавалися вже такими сірими.

Вона відкрила двері добре відомого журналіського агентства, де сиділи такі самі мокрі люди, але на відміну від неї, вони були дуже роздратовані, нервово бігаючи пальцями по клавішам комп’ютерної клавіатури.

- Усім прівєтік!!! – з радістю викрикнула наша рудоволоса.

- Ну і тобі «прувет», Лізунічка (це і є ім’я тої самої рудоволосої дівчини)!Ти, як я бачу, теж мокра, як миша! А що це в тебе за нові ухажори?, що он з самого ранку з квітами ходиш!

- Це бабуся…

- Так до тебе знову приїхала та істеричка!? Та, що минулого приїзду усіх твоїх сусідів на вуха підняла!

- Та ну тебе…, на зупинці…

- Ти лишила бабцю на зупинці?, а що… розумно, нічого сусідів лякати… Молодець, подруго!

- Та досить тобі вже видумувати. Скажи краще, чи є в нас хоч якась ваза?

- Глянь у Анюти, це в неї завжди букети на столі від кавалерів. Від тебе ж не дочекаєшся!

Через хвилину в кабінеті вже закипіла робота, запала повна тиша, тільки чутно було постійне клацання клавіатури і шуршання паперами. Кабінет був звичайнісіньким середньостатистичним затишним кабінетом, яких по місту безліч, а тому давайте краще розглянемо наш далеко незвичайний редакційний штат. Ось сидить непосидюча балтушка Катька, якій весь час було про що розказувати, яка весь час щось розпитувала і усім цікавилася (ви, мабуть вже здогадалися, що з нею вже знайомі).

Далі можна побачити за столом Анюту, яка завжди знаходила час щоб підфарбувати губи, осмикнути коротеньку суконьку, підпудрити носика і звісно ж – підправити зачіску. Вона завжди ходила щасливою, турбуючись тільки про те, як же встигнути за такий короткий вечір сходити на чотири побачення. Не сказати, що вона така вже красуня, однак факт лишається фактом. Науковцями доведено, що статеві органи жінок, як представниць виду «самиці», виділяють певні «звуки», що діють на чоловіків на підсвідомому рівні магнітом, і чим потужніші вони, тим легше і більше осіб протилежної статі «купуються» на їх поклик. Все це результати еволюції. Ви, мабуть, часто помічали таку несправедливість: коли доволі симпатична дівчина не може знайти хлопця, в той час як не дуже приваблива не може обрати одного з-поміж великої кількості кандидатів. Так ось наша Анюта належить скоріше за всього до другого виду «самиць».

Дивимось далі…, а ну – це Рудольф. Він дуже гордиться своїм ім’ям, весь час нагадуючи, що його корні з Англії, а ім’я у нього в честь якогось відомого прадіда. Наші ж дівчата не називали його ніяк інакше, як «Рудя», «Рудічка», чим виводили хлопця з себе. Але так вони проявляли до нього свої почуття, але треба наголосити, що ці почуття були виключно дружніми! У всього дружнього колективу встигло скластися враження, що хлопець крім міцного чорного кофе нічого не вживає, бо пив він його кожну годину, ніби якийсь кофеман, а тому всім здається, що кофем в нього пахло все, навіть комп’ютер.

І так, наш журналіський штат: три дівчини і всього лише один хлопець, що пояснюється демографічною ситуацією, що склалася в країні: хлопці, на жаль, в меншості. Над усім штатом стоїть Зевс – Едуард Григорович. Про нього важко щось сказати крім того, що він весь час мовчав, але як щось говорив, то хотілося все кинуть і тільки його й слухати. В його словах була мудрість, точність, жодного зайвого слова. Він ніколи не повищував голосу, однак у процесі роботи всі його завжди слухали і поважали. Наш штат придумав йому дружню кличку – «філософ» (чому саме така - ви звісно зрозуміли).

- Ви знали, що нашого любімінького філософа сьогодні не буде – він поїхав до хворої мами в село, а тому ми представлені виключно самі собі. Саме тому я вирішила зекономити час… одним словом – через пів годинки у мене побачення! – проспівала ніжним голоском Анюточка, позираючи на годинника.

- А я… я… я тоді в хімчистку – підтримала її посміхаючись Катька.

- Мг… кішка з хати – миші в пляс! – на витримала наша Лізунічка, - а так як я теж така сама миш як і ви – то і мені не лишається ніщо інше, як втекти з цього тонучого корабля… А ти Рудічка, як на це дивишся?!

- По-перше, я не «Рудічка», а Рудольф, а по-друге, мені треба трошки попрацювати в кабінеті, поки в голову прийшла розумна думка, тому я як справжній капітан спробую врятувати цей кор… човник.

- Ну давай-давай капітан наш справжній! – сміялася з нього наша Катюша.

Через півгодини Лізка вже бродила звичайнісіньким парком, де подружні пари вигулюють собак, де годинами сидять закохані, де звичайнісінькі бабусі «обмивають кісточки» усім знайомим і незнайомим, а дідусі «ріжуться» в доміно, або в інші не менш захоплюючі ігри. Від вранішньої погоди не лишилося вже і сліду – маленькі калюжки вже давно повисихали, а в великих, що ще не встигли остаточно стати наступним етапом кругообігу води в природі (випаровуванням), безтурботно бавилися діти, які тимчасово приховалися від батьківського пильного ока.

Треба трошки розказати про спосіб роботи нашої журналістки. Вона проводячи багато часу на вулиці, шукає цікавий матеріал, який потім можна обробити і написати в колонці. Оскільки цей парк відноситься до тих місць, де шалено вирує життя, то Лізка могла розробляти і розробляти це не вичерпуюче джерело.

Лізка вважала, що життя наповнене багатьма цікавими дрібничками, які людина зобов’язана шукати і пропускати крізь призму душі. А тому вона жадібно пробігала очима по парку в пошуках чогось такого. І ось «це» не забарилося. На лавочці сиділа незвичайна закохана парочка – бабуся і дідусь. Їх незвичайність була у тому, що хоч їм було біля семидесяти років, та вели себе мов сімнадцятирічні. В руках бабусі майоріли червоні гвоздички, а її коханий так трепетно, так ніжно її обнімав, мов ювіляр свою кришталеву поробку. Вони просто мовчки милувалися один одним, боячись, що ця мить може минути. Лізка не знала: чи це почуття виникло нещодавно (що сомо по собі прекрасно – так закохатися на закаті життя) чи воно триває десятками років (тоді взагалі неймовірно – як кохання, незважаючи на стільки перешкод, може залишатися таким свіжим і первозданним. Кохати – означає бачити чудо, не зриме для інших. «Оце кохання!.. –захоплювалася наша спостерігачка, - оце, мабуть, і є справжнє щастя… щастя відчувати таке…Це непідвладне часу щастя.»

Лізка покрокувала далі. В місцевому парку все жило своїм життям, жадібно вбираючи запашні, одурманюючі запахи весни. Біля фонтану якась маленька дівчинка годувала булочкою горобців і голубів, які наперебій один одному жадібно ковтали крихти. Незвертаючи уваги навіть на людей, які мусили їх обходити, щоб не наступити. Голуби сідали їй на голову, аж з руки видзьобували крихточки. Здавалося, що вона з ними злилась воєдино, ця картина була на стільки природною, що Лізка аж затамувала подих. «Це настільки прекрасно, це і є, мабуть, справжнє щастя…, щастя бути частинкою чогось. Це, мабуть, сама природа щастя.»

Наша спостережливиця обійшла весь парк декілька разів, побачила усе незвичайне, а його було не мало, однак її душа не могла знайти спокою, її серце тягнуло до моря.

Лізка не зчулася, як сонце почало підкочуватися під обрій, коли вона опинилася на пляжі,що ніби магніт притягував до себе усіх відчайдушних романтиків. По берегу ходили (чи літали, Лізка ніяк не могла зрозуміти) вже не ті заклопотані люди, яких вона бачила у місті. Хто шалено бігав по пляжу, хто хлюпався у хвилях, а хто просто сидів з сім’єю на піску, милуючись заходом сонця. А там вона побачила дивного, як усі художники, майстра, який натхненно переносив реальний світ на полотно, створюючи майбутній шедевр. В нашої Лізки склалося враження, що вона в раю, на стільки цей реальний світ здавався нереальним. Вона вирішила пройтися берегом. В голові ятрилося безліч думок, що перепліталися і утворювали щось таке химерне, щось на кшталт картин Сальвадора Далі.

Вона поринула глибоко в думки, коли ж схаменулася – то зайшла вже занадто далеко. На горизонті виднілася купа валунів, дівчина вирішила на них присісти. Вже було достатньо тепло, тому Лізка вирішила зняти сандалі і встромити ноги у воду. Хвилі приємно її лоскотали, як раптом в ногу вдарило щось тверде, з несподіванки вона аж підскочила.

«От же й людоньки: весь час викидають в море різний непотріб, а коли самі ж його і знаходять – жаліються, що це псує їх естетичні смаки» - подумала Лізка, коли побачила, що в ногу їй вдарила звичайна пляшка. Вона її злісно підняла і вже було хотіла відправити те сміття назад у море, як останні промені сонця попали якраз у пляшку, і вона побачила, що на її дні знайшов приют якийсь дивний незвичайний папірець. Будучи ще дитиною Лізка сама писала такі послання з побажаннями і відправляла у море, а тому була певна, що це всього навсього чергова дитяча витівка. Однак гору взяла цікавість, і дівчина бережно об каміння розбила пляшку навпіл, а осколки поклала до сумочки (щоб хтось ще ненароком не пошкодився).

Витримуючи певну паузу, щоб збільшити цікавість, Лізка почала роздивлятися послання. Дівчина помилилася: воно таки було не звичайною дитячою витівкою, хоча б тому, що на вигляд йому було не менше ста років. Папірець вже добренько вицвів, краї потріпалися, а деякі літери добряче потекли. Однак на щастя Лізки, зміст послання, якщо добре постаратися, можна було зрозуміти.

Чарівна дівчина на камені, що здавалася якоюсь казковою морською істотою, яка виплила з нетер води, сиділа на фоні червоного горизонту і жадібно, але дуже повільно, пропускаючи кожне словечко через мозок, серце і душу, читала листа:

«Не знаю: чи хтось колись буде це читати, однак я певен, що якщо ви коли-небудь знайдете це послання, то воно допоможе вам віднайти себе, розібратися в непролазних дебрях своєї душі, дасть відповідь на деякі важливі для вас питання. Я прожив довге життя і тільки на його закаті зрозумів, що воно було доволі щасливим. І це лише тому, що з-поміж усіх видів щастя я знайшов своє єдине, унікальне. Будьте готові його відкрити – і ви неодмінно його знайдете, своє індивідуальне, неперевершене почуття, що деякі фаталісти називають словом «щастя».

Протягом життя я намагався здивувати Бога, прикладаючи безліч сил, щоб хоч якось змінити світ. Я писав свій анекдот життя, намагаючись зробити його непередбачуваним… Однак помираючи дійшов висновку, що усі мої сили були марними – не я, а «світ» змінив мене, не я, а Бог здивував мене, приготувавши найнепередбачуваніший кінець для мого анекдоту життя… І от я, сидячи на самому закаті свого щасливого життя, жадібно ковтаючи його останні проміння, хочу вас просто попередити, щоб ви не були такими шокованими, як я, від тих викрутасів долі, які вона тільки готує… Якщо ж ви не сприймете мої слова всерйоз, то я впевнений, що колись-то ви їх таки неодмінно згадайте. Як властиво кожній людині повертатися у первозданне лоно землі. Ніщо в цьому світі не стається марно. Щасливого вам анекдоту життя…»

Дочитавши послання Лізка ніяк не могла зрозуміти, що ж їй хочеться: сміятися, плакати чи просто дивитися на безкраї морські простори.

«Та годі вже…, що ж це я так парюся із-за якогось придуркуватого листа. Сто відсотків, що це звичайнісінький чийсь жарт. Та й взагалі складається враження, що це писав або п’яний, або психічно хвора людина. А я ж як завжди сприймаю все близько до серця…» - втішала себе Лізка, намагаючись не вірити у важливість і серйозність цього тексту. Однак серце підказувало зовсім інше…

Дівчина оглянулася – навкруги не було жодної живої душі, крім цього почало різко темніти. Так що їй довелося швидко вставати, щоб вийти хоча б у людяне місце. А по дорозі вона планувала подумати щось з приводу сюжету для нової колонки. Лізка почимчикувала до своєї маленької, але дуже затишної квартирки з краєвидом на парк.

Під під’їздом лузаючи насіння як завжди сиділи ті самі бабусі. При цьому Лізку весь час дратував один і той самий конфуз: як ці старушенції жаліючись, що в них лишилась пара зубів, так швидко під ногами створювали величезні купи лушпиння від насіння. Парадокс! Але факт лишається фактом.

Лізина квартирка належала до тих небагатьох, але про яку мріє мало не кожна людина. Вона хоч і була дуже маленькою, але мала величезну перевагу – величенький балкончик з невеличким клаптиком землі, де дівчина як справжня господиня вирощувала рідкісні квіти, а також зручний диванчик і стілець.

Лізка просто обожнювала вкриватися теплою ковдрою, пити гарячий чай і, періодично відриваючи очі, щоб помилуватися краєвидами, друкувати чергову статтю для колонки (слід зазначити, що незважаючи на те, що вона працювала в редакції порівняно не так і довго, однак вже мала величеньке коло шанувальників і воно зростало в геометричній прогресії). На цьому балкончику вона усамітнювалася, відабстраговуючись від усіх проблем великого світу, лише невелика кількість людей були на ньому. Не те щоб Ліза була недружелюбною, просто не хотіла впускати багато людей у свій маленький затишний світ, де завжди світило сонце, де завжди панувала гармонія і відчуття прекрасного.

І ось сьогодні, здавалося б нічим не примітного вечора, але чомусь доволі інтригуючого, вона сиділа з парочкою еклерів, ароматним кофе і тим дивним посланням, подарованим морем. Наша Єлизавета намагалася вгадати якісь знаки, вгадати підказки, однак нічого не виходила. І в кінці-кінців дівчина вирішила, що час саме дасть розгадки на все, що її турбує, а її анекдот життя сам поставить все на свої місця.

Лізка підвела очі і спостерігала, як у небі одна за одною почали загоратися зірки, і навіть не помітила, як на бильце балкончику сів білий голуб і зовсім не боячись дівчини за нею пильно спостерігав, ловлячи очима кожен її рух. Раптом дивний голуб, не витримавши відкритого ігнорування, вуркнув, і Ліза була змушена перевести погляд на нього. «А чого це ти ще не спиш, нормальні пташки вже давно на сідалах десятий сон бачать? А, дружочок?!» - мовила посміхаючись та і простягаючи шматочок еклеру цій дивній тварині. Він жадібно ковтав крихти, а потім взагалі набрався наглості і вскочив новій знайомій на плече. «Оце ручні птахи пішли, нічого не бояться – подумала Ліза – тільки б їм їсти давали». Однак на її подив, від наступного частування птах відмовився. «Ну якщо хочеш, мій любий друже, якщо тобі так подобається моє товариство, можеш зі мною посидіти…»

*** 2 ***

В очі сліпучо світило вранішнє сонце, сповіщаючи про прихід нового дня. «Ну це ж треба – знову забула задерти штору, а воно вже й раде-радісеньке мене жорстоко будити, - буркотіла потягуючись Лізка, - знаєш, а я на зло тобі, посміхнуся, бо як день почнеш, так його і проведеш!!!»

На вулиці, як завжди, мов мурахи, метушилися люди, навіть не піднімаючи голови, а піднімали подекуди лиш для того, щоб буркнути комусь у слід. Здається, що в такі моменти живі люди ставали роботами, забуваючи про найменші почуття і відчуття, виконуючи запрограмований наказ – «поспішати на роботу».

Лізка намагалася побачити хоч найменший прояв життя, однак усі її зусилля були марними. Вона вже була зневірилася, як попереду побачила щось таке, що порушувало спокійний плин часу, привертало увагу. Попереду, явно не встигаючи за бігом мами, голосна плакала якась дитина. Однак те,що було далі дівчина аж ніяк не очікувала: маленький хлопчик різко перестав плакати, повернувся до Лізки і щирим поглядом, яким тільки можуть дивитися діти, подивився на неї. Однак більше за всього її здивувало не поводження хлопця, а його зовнішній вигляд: із-за білих кудряшок і світло блакитних очей він здавався малесеньким ангелочком, якого скинули з небес, покаравши жити на грішній землі. Всередині раптом все похолонуло, душа Лізки ніби покинула тіло і чекала чогось незвичайного – і це сталося! Маленький хлопчик подарував їй те, що вона ніколи не зможе забути – посмішку янгола… А потім так

само швидко зник, як і з’явився, залишивши Лізку стояти розгубленою і дезорієнтованою. Їй здалося, що цей хлопчик є самим втіленням чистоти щастя. Однак, коли вона прийшла в себе, то почувала себе такою щасливою, як ніколи раніше.

Наша окрилена, як завжди поспіхом забігла до кабінету, кинула на стіл сумку і папку з паперами і підбігла до Катьки.

- Ну що, як там твоя хімчистка, ти ж туди вчора ходила? Привіт, подруго! – почала Ліза, сівши прям на стіл і кокетливо, махаючи головою, мотиляла ніжками.

- Відмінно, шкода, що тільки часу не вистачило туди збігати. Слухай, вчора таке бачила, прям цирк якийсь, і в кіно ходити не треба!- з радості, що може комусь виговоритися, тараторила Лізка.

- Цікаво-цікаво…

- Так от! Іду я значить вчора до баби Зіни…ну за рецептом. Ой я ж тобі ще не розказала! Такий класний рецепт пирога, пригощала була нас. Береш сто грам молока, триста грам…

-…Короче, що ти там бачила! – перебила її співрозмовниця, а то б ця розмова затяглася аж до завтрашнього вечора.

- А, точно, щось я відволіклася! Іду я собі, нікого не чіпаю, як раптом вибігає прям переді мною чоловік в смішнючих сімейках: самі рожеві, а на задниці мішень. Я такі бачила в …

- Так, давай про чоловіка – не витримувала вже Лізка.

- Та добре-добре…Вибігає, а з балкону речі його летять! А вона така: «Покидьок, телепень! Вимітайся з квартири, щоб і духу тут твого не було! Бабник! Казала мені мати, щоб я не сміла з тобою водитися, а я ж теж дура: тобі повірила, вуха розвісила, покохала, лямур… Фу, аж гидко! Покидьок!» А сама блискавки метає в різні сторони. Сміху! А він значить їй: «Тихіше, дорогенька, тихіше! Ти ж зараз усіх людей скличеш… Ти ж все не правильно зрозуміла, …ну і т. д. і т. п…» Цирк якийсь…, а людей стільки набігло, і всі вперед лізуть, у мене питають: з чого все починалося! А фігурка та дивлюсь така, нічогенька: підкачаний, кубіті на животі, смугленький…все, як треба! Мачо прям… Я б сама…

- Та ніхто ж не сумнівається, що б ти сама… Дівчата, годі вам вже! – втрутилась в розмову Анічка, - от я вчора з таким чоловіком познайомилась, що вашим і не снилось! От як той як обніме, так обніме, що аж геть і волосся дибки стає! Оце і є справжнє щастя, дівчаточка! А які ж у нього руки сильні… Ух-х! Пішла значить вся така…, оділа нову сукню, оту, що ми Катька тоді в бутіку бачили, я ж її таки потім купила! Вона тут підкреслює, тут ось збільшує, нічого не приховує…, але ж ви дівчатка знаєте, що мені і так нічого приховувати не треба… - при цьому наша Анічка супроводжувала слова кокетливими рухами.

Скільки б дівчата ще базікали про зовсім безглузді речі (що так роздратовували нашу Лізку, вона взагалі на такі теми не хотіла розмовляти, однак дружба з Катькою і Лізкою цього вимагала кожного дня), якби їх розмову не перебив своїм приходом Рудольф. На вигляд він був вельми симпатичним: високим, струнким, кучерявим брюнетом з блакитними дівчатами, одним словом таким, що дівчат міг би звести з розуму. Однак… наші дівчата його сприймали тільки як друга, вірніше як подругу, над якою можна лишень глузувати. І наші подруги ніколи не упускали моменту над ним покепкувати.

- О, Рудік, Рудічка!!! - підбігли Катька з Анькою до нашого «мачо» і почали пристрасно його обнімати.

- Обережно, ша, дівчата, ну що ви робите! Зараз мені дограєтесь! От же дограєтесь!!! От тільки кофе мені виллєте і заляпаєте собі гарненькі блузочки, а мене лишите сніданку… - як тільки міг відбивався від них наш Рудольф, - та й скільки вам казати, що я ніякий не «Рудік», в мене англійського походження гарне ім’я – «Рудольф», запам’ятайте дівчатонька, що я – Ру-дольф, Ру-дольф!!!

- Та знаємо ми, дорогенький, - захищалась від нього сміючись Катька.

- От добре тобі: раз виправив нас – і все, а нам кожного разу вимовляти це важке ім’я – «РУДОЛЬФ»! Ну сам посуди, дорогесенький…– підтримала захист Анька, цьомаючи Рудіка у щічку.

- От бачиш, - вступила в розмову мовчазна споглядачка цього кумедного дійства, - за її лишень поцілунок хлопці вистроюються в довжелезні черги, а тебе он, Рудольфе, не тільки цілують без упину, а ще й які дівчата гарні обнімають!!!

При її словах наш сором’язливий хлопець розпашівся, мов мак червоний, а оскільки наша Лізуня була дуже вихованою дівчиною, то помітивши, ніяковіння товариша-колеги добавила подругам: «Та облиште його, дівчатонька, а то ще відлякаємо нашого коханого подруженьку…»

Дівчата голосно розсміялися і на превелике щастя нашого доволі сором’язливого юнака, розсілися по робочим столам, полишивши його.

Наші три подружки ще довго базікали про те, про се (а правильніше буде сказати Анька і Катька, бо, як уже згадувалася, Лізка вважала подібні теревені безглуздими, однак інколи вступала в розмову, але виключно з поваги до дівчат). Подруги добре знали, що так себе можна було вести тільки до того часи, як у дверях не з’являвся суворий Едуард Григорович. І ось, прийшов він. Поглядом чабана філософ оглянув свою отару, рахуючи овець. Однак усі знали, що таким злісним цей погляд тільки здається, всі були просто переконані, що у душі він хотів їм посміхнутися, однак давно встановлений імідж суворого начальника цього не припускав.

- Усім доброго ранку! – і не чекаючи відповіді наш чабан впевненим кроком направлявся до кабінету.

- Доброго і вам! – у голос мовив увесь штат, а Катька ще добавила: «Як там з’їздили в село, як вашої мами здоров’я?»

- З’їздив нормально, а мамі вже на багато краще. – сухо відповів шеф, однак від нього більш промовистої драматичної відповіді ніхто і не чекав, та й Катька спитала це виключно з вихованості. Однак, на подив усіх, шеф вже в менш професійній манері добавив, мабуть, що точно за всіма засумувавши. – От балтівниці, мабуть, що усі кісточки всім знайомим і незнайомим поперемивали, вам би ще насіннячка та на лавочку…! Бабусі, ви мої бабусі! Розцвіли, як я подивлюся, за час моєї відсутності!

- Едуард Григорович, - спалахнула наша Катрусічка, - ви що! Подивіться оно у вікно – весна вже ручкою махає, - а ми тільки ото розцвіли!Березневі кішки вже народжувати скоро будуть,…

- Дівчатка, ви,що себе вже з тими гультяйками порівнюєте, ви ж у мене серйозні такі, я вас завжди у приклад ставлю, а особливо нашу Анічку! Правда, Анюсь? – при цих словах Анька щедро почервоніла.

– Так, ну все годі, - продовжував далі філософ, - поговорили, і нумо до роботи! Дівчаточка, - і глянувши на Рудольфа, якого навіть сам шеф частенько помилково приписував до категорії «дівчат», давлячи сміх, добавив, - ну і звісно сам Рудольфе Батьковичу, ви, мабуть, пам’ятаєте, що через два дні я хочу бачити ваші роботи у себе на столі! Так, все працюємо, працюємо!

І наш Григорович швидко скрився у нетрях кабінету. Лізка вже зробила усю заплановану роботу, лишивши на десерт найцікавіше – улюблену колонку читачів, яку вона залюбки вела, під філософською назвою – «Ехо душі».

До цієї роботи Лізка ставилася найвідповідальніше, витрачаючи на її написання найбільше часу і найбільше енергії, оскільки матеріал має бути і життєвим, і цікавим,

і повчальним для читачів, які мають із кожної статті, крім цікавого сюжету, виносити ще й якийсь урок. Та найголовніше – він має бути ще й «живим», а це слово, яке Лізка ще й сама у повній мірі не могла засвоїти, однак знала, що саме воно є залогом такої шаленої популярності її дитяти.

Катька відпросилася раніше, бо їй щось ще треба було допомогти матері, а наша Анічка, як завжди, побігла на чергове побачення. Лізка кожного разу, як та бігла до кавалерів, хотіла Аньці сказати та ніяк не наважувалася, що вона за нестримним потоком ухажорів не помітить того єдиного, подарованого їй долею. І кожного разу втішала себе думкою, що свою долю навіть Анька зможе розгледіти і не упустити.

Отож, до чого я веду: в кабінеті працювали тільки сором’язливий Рудольф і смішкувата руденька білочка, поглядаючи подекуди на годинника.

- Рудольфе, - порушила мовчанку Лізка, продовжуючи щось друкувати з заклопотаним виглядом, навіть не піднімаючи голови – як ти вважаєш, жінки сильні чи ні?..

- Треба подумати, а чого це ти раптом про це спитала? – хлопець підвів очі.

- Просто цікава твоя думка з цього приводу.

- Тоді треба порозмислити логічно. Дивись, - почав філософствувати Рудік, - є такий афоризм: «Жінка найслабша і найуразливіша, коли любить вона, і найсильніша тоді, як люблять її». Виходячи з цього, можна зробити такий висновок, що кількість сильних жінок прямо пропорційна кількості і об’єму подарованої їм любові. А це в свою чергу прямо пропорційно бажанню чоловіків. Виходячи з цього…

- …виходячи з цього, саме від чоловіків залежить, - забрала хліб Лізка у великого філософа, продовживши його слова, - кількість сильних жінок.

- Саме так! Я до чого вів, що жінка не може об’єктивно оцінити н6а скільки вона сильна, бо це доволі складне питання, а от сказати чи щаслива вона у коханні однозначно може сказати майже кожна жінка! Отже, треба тільки взнати яких більше: щасливих чи ні! Це доволі просто, Ватсоне!

- Окей! Тільки, колего, як це встановити?

- Як-як – методом соцопитування, ось як! Як же інакше можна отримати достовірну інформацію?

- Навіщо ж його проводити, якщо видно, як у день, що зневірених у існуванні чистого кохання жінок значно більше, а отже і, продовжуючи твій ланцюжок, доходимо загального висновку, що слабких – більше! – Лізка промовила ці слова з такою впевненістю, що інший чоловік би просто не зміг замислитися над правдивістю сказаного, однак наш Рудольф не вгавав:

- А от і ні! Я тобі зараз доведу зовсім протилежне!

- Не зможеш, як не старайся, адже ви, чоловіки, просто не можете достойно нас кохати, вам весь час чогось не вистачає…

- Це лише пусті слова… Пішли вже, мені невтямки відкрити тобі очі на істину – промовляючи ці слова Рудік впевнено схватив дівчину за руку і потягнув на вулицю, де похнюпивши очі до низу заклопотано йшли найрізноманітніші об’єкти майбутнього досліду.

- Давай тоді так, - збуджено командувала Ліза, - опитуємо п’ятдесят жінок різного віку і різного соціального становища. Наш контингент – від 10 років аж до 100, а тоді вже вияснимо, хто з нас «права», а хто не «прав»!

Взявшись за руки, вони, молоді і завзяті, бігли до чогось незвіданого. Підбігали до дівчат, жінок, бабусь,

знову дівчат і жінок, запитуючи лишень одне єдине питання. І, незважаючи на відповідь, були зацікавленні у результаті змагання. Літали з квітки на квітку, збираючи дорогоцінний медок.

- І так, - почав із задоволеним виглядом Рудольф, - підіб’ємо підсумки змагання: 35 моїх задоволених у коханні, а відповідно - сильних, самиць проти твоїх 15 нещасних, зневірених у коханні.

- Ну годі-годі зловтішатися, признаю свою поразку, і констатую, що, на щастя, чоловіки у нашому світі таки ще існують…

- Щоб якось підсолодити неприємний смак поразки, я хочу запросити вас, колего, до місця, де роблять найсмачніше морозиво! Ви мені довіряєте?

- Усім тілом і серцем! – відповіла наша руденька білочка з манерою, яка при суща усім кокеткам. - От тільки давай повернемося до редакції, щоб забрати наші речі.

*** 3***

Двоє зайшло до дуже затишної кафешки, сіли за зручненький столик з виглядом на море.

- Ти ніколи не коштувала ванільне морозиво з гарячою кавою? – почав з манерою справжнього гурмана, чи просто заядлого романтика-філософа (Лізка ніяк не могла зрозуміти), Рудік. – Це неперевершене відчуття! Коли щось ніжне, прохолодне повільно тане у роті, змінюючи невблаганно себе і дещо інше – охолоджуючи гарячу каву. Неперевершене поєднання, неперевершений смак, незабутнє відчуття! – не вгавав лізчин супутник.

Дата добавления: 2015-10-21