- Догралася!... Зґвалтували нашу дівчинку, дострибалася!... – ледь чутно прошепотіла налякана Катька.
- Як? – злякалася не на жарт Лізка, згадуючи схожу на цю ситуацію, що нещодавно трапилася з нею.
- А той «кит» з шикарної машини…
- В міліцію заяву подала?
- Та подала…, а який у цьому сенс? Якийсь криміналітет, та у нього там все куплено. Проти лама нема прийому. Питання як крихітку нашу тепер заспокоїти… - приречено мовила вірна подруга.
- А…а… чому, чому саме я? що я такого зробила? – не вгавала наша ображена.
Дівчата … і Рудік хотіли нагадати дівчині як вона раніше легковажно поводила себе з хлопцями, однак очевидно, що треба було зараз змовчати, а тому вони просто переглянулися поглядами. Усі були в шосі, не знаючи як діяти у подібних ситуаціях.
Єдиною здравомислячою особою в приміщенні був, як завжди, холоднокровний на вигляд Едуард Григорович. Він просто дав розпорядження: «Рудік, заради Бога іди працюй, дівчата, а ви відведіть її додому і, якщо це можливо, спробуйте її заспокоїти. Завтра на вас чекаю. А Анюта нехай з тиждень відпочине, а тоді з новими силами може приходити.»
Рудік роздратовано хиркнув і поплентався до свого столу. Ідучи просто кинув погляд на Лізку і почервонів, однак всі так були захоплені скривдженою, що його щедру фарбу навіть не помітили. Про що він подумав, було відомо лише йому.
Дівчата тихенько вивели зарюмсану Аньку з душного приміщення.
- Не хочу я додому… не хочу – вередувала та. Дівчаточка, милі, чого ж ви одразу очі мені не розкрили та нього? Нехай я осліплена коханням! А ви он які подруги хороші! Вам треба було чітко сказати: «Анют, ти що не бачиш, який то тип? Схаменись! – і надменно підняла два пальці догори.
- Сонце, та в тебе ж таких «типів» тільки за тиждень штук 10 було! – в один голоси мовили дівчата оправдовуючись.
- Не хочеш додому, давайте посидимо он у кафе. Посидимо, поїмо морозиво… - посміхаючись щоб не плакати мовила Лізка.
- … Погодуємо врешті-решт лебедів:) – показала на невеличке озерце біля столиків друга подруга.
- Мені вже все одно куди іти. – приречено потупивши погляд у підлогу прошепотіла скривджена.
Біля невеличкого озерця стояли декоративні столики і стільці з різьбленого дерева, у повітрі панував затишок, душевний спокій… Озерце було на стільки близько, що усі відвідувачі цього казкового кафе могли з легкістю годувати білосніжних лебедів, що утопічно бовталися у воді.
«Анют, ми підемо щось замовимо, а ти посиди, помилуйся чарівними краєвидами. Окей?» - ніби приказуючи дитині мовила Лізка.
Анька сиділа за столиком і гірко плакала, навіть не помічаючи як поруч за сусіднім столиком, за розкритою книгою, сидів хлопець. Хлопець поглинаючи невеличкими ковтками каву вже просто не зводив з нещасної дівчини погляду. Після кількох хвилин сумнівів він таки підсів до нашої зарюмсанки.
«Вибачте, - мовив незнайомець, подаючи Аньці хустинку, - можна трошки понагліти і запропонувати Вам своєю присутністю розбавити вашу самотність?
- Мені вже все одно… робіть як хочете – відповіла та беручи хустинку і навіть не глянувши хто їй її пропонує.
- Вибачте за мою відвертість, бо я завжди кажу, що думаю. Це я до чого - у мене назріло деяке питання, яке я, нахаба, зараз Вам задам: чого це така прекрасна дівчина у такий прекрасний день така засмучена?
- Для кого прекрасний, а для кого нещасний. – спокійно пролепотіла дівчина.
- Я певен, що мало статися щось переконливо жахливе, щоб вивести вас із колії. Та одне маю вам сказати, що життя нам спеціально шле якісь випробування, щоб ми падаючи обтріпували себе, прирівнювали пір’ячко, поправляли німб і піднімалися ще вижче, бо вже б не мали остраху перед страхом впасти, адже вже цього зазнали і мало того - зуміли це пережити.
- Добре вам казати, - зауважила Анька, піднімаючи погляд. Однак як підняла, то вже не могла його опустити. На неї дивився янгол, що заблукав на землі: з золотими кучерями і блакитними очима в білій сорочці. По тілу пробігла зграя мурахів (чи як там воно правильно говорити … та це не важно, коли перед нею сидів ВІН…). Вона не зчулася, як на щоках висохли усі сльози, а на все обличчя засвітилася щаслива посмішка. – Та-ак…
- Що «так»?
- Ой…, не знаю…
- Як тебе звати, чудо?
- А пішла замовляти…
- Хто пішов замовляти?
- Ну… подружка… он туди – і тицьнула пальцем, тупо не відводячи погляду від незнайомця.
- Але ж там… озеро!:) Твоя подружка – лебідь?
- Який ще лебідь?
- Ну як я розумію он той прекрасний білий лебідь.
- Боже мій, як тільки соромно! Вибачте, я не така як ви думаєте, я… я…
- Найкраща дівчина у світі…
Анька жахливо зашарілася і відвела погляд від незнайомця.
З кафе вже вийшли дівчата і направлялися до столику, готуючи вже вимову, якою будуть заспокоювати подругу, як раптом побачили цікаву картину.
- Ей, стій-но… тільки подивись. Нічому життя не вчить людину! – махнула Катька головою в сторону Аньки.
- Що!? Вона знову вже когось підчепила! Не дівка, а горе якесь.
- Та ну її. Нехай вже поговорить трохи. Пішли зачекаємо заказ у приміщенні, щоб та відпочила, може до життя вернеться.
В той час, як Анька вступала у найжахливіший бій, що тільки може спіткати людину - бій із самим собою. Дівчина ніколи до цього не переживала подібного. Вона відчувала себе підбитою пташкою, тіло якої було приречено прив’язане до землі, а душа все рвалася у небо.
- То як Вас звати?
- Що? В розумінні «ім’я»?
- Тож не кличка!
- Анюта… в смислі Аня…
- Богдан – простягнув руку хлопець і поцілував тендітну тремтячу ручку Аньки. Усе її тіло пронизав струм. Ціле життя вона крутила хлопцями, потім чоловіками, наставляла капкани, сіті, а тапер сама попала у ці сіті.
- Не хочете трохи прогулятися?... А, вибачте, я ж забув – ви чекаєте на подругу!
- Та ні, подружок! – у Аньки заплітався язик, немов вона була у стельку п’яна.
- То давайте почекаємо на ваших подружок і тоді вже разом підемо.
- Добре, а он власне і вони… згадай гів… гм-гм, ось і воно:).
- Що ж це ви так про друзів?
- А чого це вони мене так на довго залишають?
До столику нарешті підійшли дівчата.
- Доброго дня! Анют, може нас познайомиш? – з докором у голосі спитала Катька.
- А… ну так, звісно… Це -…, це - … (Анька просто забула ім’я незнайомця і всі спроби його згадати були вкінці-кінців марними, хоч якось дівчина не силкувалася виправити ситуацію. Божественний поцілунок у руку врешті-решт зробили свою справу.)
- Богдан – вставши хлопець простягнув руку для знайомства. - Я помітив одиноку дівчину і вирішив трохи розбавити іі самотність. Сподіваюся, що ви не будете проти такої наглості з моєї сторони.
- Та ні ж бо! Будь ласка, наша Анічка – суспільне багатство, а тому якщо вона не проти, вона може вам приділити трошки уваги. Тим паче, як ми бачимо – вона далеко не проти: он сльози зникли, рум’янець з’явився, очі заблистіли. – підхопила Катька, демонструючи свої ораторські здібності.
- Кать, ми ж так і не представилися перед цим приємним молодим хлопцем. Я – Лізка, а ця балтушка – Катька. – виправила ситуацію Лізка.
-Так, все, годі вам вже. Давайте вже коштувати морозиво! А то розтане. Пролепотіла Катька кинувши з усього розмаху сумку на стіл і впавши, а не сівши за столик. Хоча, ця горе-дівка завжди вела себе так, де вона – там і галас.
Безтурботна четвірка весело, голосно сміючись, наминали морозиво, годували, здається, вічно голодних лебедів. Без перестану лилися безкінечні анекдоти, цікаві історії життя, нереалізовані мрії, прагнення, потайні бажання, нерозкриті, затоптані у землю таланти… вони взнали про один-одного стільки нового, про що навіть не здогадувалися за увесь час знайомства.
Катька з Лізкою все частіше переглядалися, помічаючи як у них просто на очах змінюється подруга: завжди розкута з хлопцями Анька тепер червоніла і весь час відвертала голову, потупляючи погляд на землю. Вона ніби соромилася Богдана, подруг, саму себе. Однак іноді подруги обмінювалися і посмішками, адже було добре помітно, що хлопець все ніжніше і ніжніше дивиться на свою нову знайому, а може… вже і на щось значно більше.
- Я вже пропонував Анюті піти трохи прогулятися, як ви на це дивитеся? – спитав нарешті юнак спокійним голосом.
- Чесно кажучи, -Катька переглянувшися з Лізкою, яка ніби зрозуміла, що цим поглядом подруга в неї питає, підтверджуючи її думку кивнула головою, - нам з Лізкою треба ще забігти в одне місце, тому ми сподіваємося, що ви не дуже образитеся, якщо ми будемо змушені вас покинути.
Анька промовчала, що дівчат відпустили її розважати, але оскільки ця відмова була явно в її інтересах, промовчала, а в душі посміхнулася, хоч на лиці, як личить справжній сором’язливій дівчині, показала розчарування і приреченість.
Катька з Лізкою швидко підвелися, поцілували на прощання Аньку, помахали рукою Богдану, побажали добре провести час, ще раз вибачилися і поспішно удалилися.
- Не знаю чому, - почала Катька, тільки-но вони достатньо віддалилися, щоб їх не можна було почути, - однак цей хлопець викликав у мене довір’я.
- Знаєш, а мене теж. Щиро сподіваюся, що наша інтуїція нас не підведе.
- Правильніше буде сказати: не нас, а бідолашну Анічку.
Після невеличкої прогулянки з подругою Лізка зайшла до кімнати. У відчинене вікно вперто заповзав вечір. Вона вийшла на балкончик, безтурботно потягнулася, вдихаючи аромати заходу сонця.
У голові все безпорадно порсалася одна єдина думка: «Чому, чому природа до нас така приязна, пробачаю стільки людських помилок тоді, як люди нищать один-одного. Чому в них стільки жорстокості і ненависті до людей, до самих себе…, до речі, про насильство! – піду подивлюся, що там нового по телевізору.
Дівчина замостилася майже з головою під ковдрочку з ароматною чашечкою чаю з мелісою і просто бездумно клацала кнопками пульту. На екрані мелькали якісь образи: реклама, мелодрама, розважальна передача, знову реклама, еротичний музикальний кліп, мелодрама, знову якась передача і знову якась чергова реклама.
«Боже мій, - подумала Лізка вдихаючи заспокійливий аромат прекрасного чаю, - який жах, однак саме жахливе те, що хтось таки це дивиться, а декому навіть ця пародія подобається і з цим нічого не можна вдіяти!!!»
В роздумах Лізка задрімала. Коли ж прокинулася, у вікно світив накусаний кимось рогалик, придивляючись в який, вона таки розібрала в ньому добре відомий усім місяць. Вітер грав зі шторкою, ніби дитина з іграшкою, в чиїх «руках» вона то заспокоювалася, то знову підлітала аж до стелі.
Лізка згадала подругу-Аньку і зі співчуттям видохнула, потім пригадала про Богдана і романтично посміхнулася. І чомусь раптом у голові спалахнула згадка про те послання, яке колись щедро подарувало їй море, яке вона так до кінця і не змогла зрозуміти. І ось раптом все стало на свої місця. Пригода, що сталася нещодавно з Анькою, це і був саме той викрутас, який готувала їй доля, однак Бог теж постарався придумати кінцівку для її анекдоту. Не зрозуміло чому, однак дівчина була впевнена на всі сто відсотків, що Богдан – і є тією долею, яку Анька нарешті віднайшла у дебрях бетонних коліщат міста, а може він її? Це вже нехай вирішують їх янголи, це вже не її прерогатива. Богдан – це просто щедрий подарунок долі…
Чи було б щастя, якби нещастя не помогло?..
Чи було б світло, якби не була б тьма?..
Чи була б радість зустрічі, якби не було б розлуки?..
*** 10 ***
«Доброго ранку, сонечко! Визирни у віконечко, там мене побачиш, посмішкой осяєш! – розбудила СМС-ка нашу Лізуню о шостій годині.
Дівчина нахмурила брови. Пройшло кілька хвилин, поки та зрозуміло, що її просять зробити і ще п’ять хвилин, щоб згадати хто б це міг написати таку СМС-ку. Коли ж вона «роздуплилася», остаточно прокинувшись, Лізка закуталася простирадло і побрела на балкон. По сонцю (її вчив батько орієнтуватися по сонцю) визначила, що було десь о шостій ранку і мислимо нагримала усіма можливими «пестливими» словами на того, що змусив прокинутися її так зарання.
Визирнувши з-за бильця з величезним зацікавленим пофігізмом, вона побачила …, нічого не побачила… правильніше буде сказати – нікого. Лише з дві сотні яскравих різнокольорових кульок. Наша Лізка, мов дитина, щиро сміялася, забувши, що лише шоста година і що усі нормальні люди у цей час напевно ще ж сплять…, та це її не турбувало.
Шкода, що наша мрійниця забула дуже просту річ: дуже приємно, коли про тебе згадують подібним шляхом, однак іноді доводиться платити за даний подарунок значно більшу ціну ніж ви можете заплатити насправді...
Однак раптом кульки розділилися на дві сторони і з них, посміхаючись на все обличчя, визирнув… клоун. Так, так, вам не почулося. Самий найсправжнісінький з червоним носом клоун:
- Девица, девица, а скинь ка мне косу свою русую, я взбирусь по ней в замок твой поднебесный! Хотя нет же: у меня ведь есть воздушный шар, он мне и поможет преодалеть ету пропость между нами і нашими сердцами! – з цими словами хлопець взяв усі кульки в одну руку і, ніби відриваючись від землі, став почергово вимахувати у повітрі ногами і руками.
- Ха-ха-ха! – вирвалося у нашої ошарашено Лізки. Вона, мабуть, впізнала під маскою дивного клоуна вчорашнього співака, якого вона милосердно врятувала від міліцейських коліщат.
Потім клоун засмучено видихнув і. опустивши руки, понуро потупив погляд на землю:
- Щось у мене нічого не виходить, занадто сильною є магія чар злої відьми, яка тримає мене на землі. Мені лишається лише чахнути від браку твого тепла.
- То піднімайся вже до своєї принцеси – підігрувала юнаку дівчина.
- А де ж живе моя красунька, моя квіточка. Які твої більш точні координати?
- В країні Кохання, області Зітхання, районі Бажання, в місті Обнімань, на вулиці Чекання, в будинку Побачень. Квартиру віднайди, мене знайди!!!
- Та як ж я так знайду? Ну я так не граю! – клоун пустив сльозу.
- Милий, то серце тобі ж підкаже…, що живу я в 77 вежі.
І клоун окрилений полетів на цих словах на верх по сходам.
Лізка швидко забігала по квартирі. Порозкидала деякі речі і підбігла до дзеркала, поправляючи розтріпане після ночі волосся і заспане обличчя. І обертаючись поспіхом біля дзеркалу повторювала: «Так… - не «фонтан» звісно, та що я очаровувати його хочу чи що? Так…». Та видно було, як вона не намагалася це приховати, що явно наша дівчинка переймалася за зовнішній вигляд, однак все одно було вже запізно – у двері хтось настирливо дзенькав.
Двері відчинилися, і в кімнату завалила ціла купа кульок, за якими навіть не було видно їх щедрого власника.
- Це вам! – приклавши руку до своєї груді і трохи нахилившись у перед, хлопець простягнув дівчині кульки, виражаючи лицем урочистий вираз.
- Що ж, велике вам дякую, - дівчина вжившись у роль, застигла у реверансі.
Щойно кульки зникли з рук клоуна, він скрикнувши підскочив і весело, щось підспівуючи, підкрикуючи і все розкидаючи забігав по малесенькій квартирці, яка очевидно не відповідала масштабам небаченої досі бурхливої активності. Дівчина спокійно спостерігала за шаленим гостем і тільки іноді для вигляду хіхікала від його клоунських штучок. Якщо чесно, Лізка просто терпіти не могла цирку і все що з ним пов’язано.
Однак все хороше коли-небудь таки кінчається і дівчина нарешті дочекалася кінця виступу. Клоун важко дихаючи підійшов до дівчини і байдужим голосом, ніби хвилину тому назад не він шаленів, спитав де знаходиться ванна кімната, щоб нарешті змити «з себе цей жахливо жаркий грим». Лізка безкуражено тицьнула пальцем в район ванної, не відводячи погляду від цього дивака. Провівши його поглядом, і сама попленталася на кухню готувати сніданок.
На кухні заюрмилося життя. Лізка смажила картоплю, нарізала салати, робила бутерброди. А клоун із вже змитим обличчям просто сидів, милуючись роботою, а коли дівчина поверталася до нього спиною, тирив вже поставлену на стіл їжу.
На плиті зі свистом кипів чайник, двоє мовчки снідали. Свист звучав все голосніше і голосніше, пронизуючи мозок і відбиваючись голосним відлунням порочності власної мрії у найпотаємніших кутках душі. Паралельно з наростанням свисту наростала і напруга у повітрі, мов навислий над ними гострий ніж тільки і чекав моменту впасти, поціливши комусь у серце.
Вони просто снідали… Ну як снідали: Лізка просто мовчки спостерігала як її новий знайомий (до речі, його звали Олександром) жадібно наминав усе гарно розсервероване на столі.
- Ти оптиміст чи песиміст? – перебила гнітючу мовчанку дівчина, миючи посуд.
- М…м… цікаво… ніколи не замислювався над цим… Мабуть, що таки реаліст. А ти?
- Я – оптиміст, той, хто вірить, що живе у найкращому світі, песиміст – це той, хто боїться, що воно так і є… а реаліст виходе взагалі над цим не замислюється.
- Боже мій… - мовив той, голосно кусаючи огірок, - ти такі вже заумні речі кажеш. Треба жити трохи простіше. А то і дах поїде. – Випалив Сашка крутячи пальцем біля віска (добре, що дівчина стояла до нього спиною і не бачила цього, а то б їх роман закінчився б ще не розпочавшись).
Лізка повернувшись лише критично глянула на юнака і ніби оправдовуючись, навіть не зрозумівши навіщо вона це робить, ображено мовила:
- Мені і треба бути такою, я ж журналістка… Життя має сенс тільки тоді, коли ми мислимо, бо інакше наш любий мозок просто деградує. Тільки дурні і покійники ні про що не розмірковують. – І ненависно глянула на нового знайомого. - Це моя точка зору. Роби висновки. Наші погляди як наші годинники: у кожного вони свої і кожен довіряє лише власним.
Сашко просто вибився із власної колеї, здавалося такого безхмарного маршруту на початку їзди. Можливо, так відверто з ним до цього ніхто не розмовляв. Він просто ошарашено на неї дивився, просто закохувався у це вперте відверте дівчисько, що, мов войовнича амазонка з визиваючим на дуель поглядом, стояла у піжамі із пательнею у руці.
Не довго думаючи хлопець вирішив перевести поєдинок на своє поле бою із власними правилами ведення війни. Просто повільно встав, дивлячись їй прям у вічі, тихесенько підійшов і так ніжно пригорнув її до себе, що Лізка розтала в тих обіймах, мов якесь масло на сонці (питання лише в тому: сонце зимнє чи літнє). Їй стало так добре, як давно вже не було, вона відчула себе комусь потрібною, і нехай ця потреба була награною, зараз це просто не мало ніякого значення.
Нарешті переборовши себе і знову оволодівши даром мовлення, наша Лізка прошепотіла:
- Треба збиратися, мені треба бути вже на роботі…
- Окей! Слово жінки – закон! Збиратися, так збиратися! Коли закохані поруч, то час для них летить зі швидкістю світла і шарахає так, що блискавка здається розслаблюючим масажем.
- Це ти взагалі до чого? – здивовано піднявши брову спитала дівчина.
- До того, що я, здається, закохався. Безтямно і безповоротно, немов підліток.
- Кохання – це спроба чоловіка задовольнитися однією-єдиною жінкою, але всього-на-всього спроба. – Лізка мило посміхнулася і пішла до кімнати переодягатися, адже просто не знала, що йому відповісти. Просто втекла від відповіді, мов щур з тонучого корабля.
Через 15 хвилин Лізка і Олександр вже під руку крокували у напрямку газетної редакції.
- Знаєш, - спокійним голосом порушив вранішній спокій літнього парку (вони вирішили трохи відпочити від суєти міста і віддатися в обійми природи), - я ж у тебе закохався з першого погляду, тільки-но побачив, твій образ янгола-охоронця навічно закарбувався у моїй пам’яті і заселився у моїй душі і серці.
На цих словах він міцно притис дівчину до своїх грудей і палко поцілував, власно і безкомпромісно.
- Я не спав цілу ніч, чекав ранку, що подарує мені можливість знову побачити мою мрію, найдорогоцінніше бажання. – продовжував він далі, поки Лізка відходила від шоку. – Без тебе я тепер просто не уявляю життя. Якщо ти мені відмовиш у взаємності, я клянуся, що покінчу життя самогубством. Ти згодна бути лише моєю і бути моєю дівчиною?!
Він її ніжно підняв і почав кружляти у вихорі якогось дивного танку. Раніше наша Лізка подібне тільки бачила у фільмах, на вулиці, читала у книжках і потай мріяла, що колись настане час, коли і вона без залишку і сумнівів стрибне в омут кохання з головою. Вона просто не вірила, що нарешті і їй доля подарувала перевірити на собі усю силу почуття, що в народі просто зветься «коханням».
Лізка голосно сміялася, як ніколи у житті, не боячись нічого і нікого, відчуваючи себе всесильною. У той сміх вона вложила усі страхи і сумніви, усі образи і сльози. Народжувалася нова Лізка, оновлена і, здається, краща.
Над задертою до гори головою мінялося небо, кружляли хмарки і дерева. Здавалося, що вона зараз стане на землю, однак земля та не буде вже тою, по якій вона дівчинкою ще бігала учора, беззахисною і вразливою, вона зараз опиниться у новому казковому світі, де вона буде безтямно кохати і буде коханою до кінчиків пальців.
І у тому сміху було чутно невпевнене, боязке «так». Вона згодна було отак одразу,не думаючи стати його.
Коли трошки минулося, коли небо перестало кружляти, а з-під ніг перестала тікати земля, а у засліплених від щастя очах нарешті почало трохи розвиднятися, вони вийшли у місто.
Лізка літала в небі, хоча за руку ї тримав Олександр. Раптом під ноги щось впало, дівчина опустила очі. На землі лежало напівгниле надкусане яблуко. Вона почала оглядатися і побачила сидячу прям на землі жінку, яка вже тягнулася щоб його підняти. На руках вона тримала маленьке створіннячко і з якоюсь огидною любов’ю пригортала його, захищаючи усім єством, до себе. Воно, ще маленьке і тендітне просто не ще не здогадувалося про свою жахливу долю і мило. Як усі інші діти, крізь сон посміхалося. Лізка крізь сльози милувалася дитиною.
Дівчина потягнулася до плоду, щоб подати бідній жінці, як раптом почула божевільний крик її «коханого»: «Бомжачка, розсілася на проході! Нормальним людям і пройти немає як! Повідстрелювати вас усіх треба! Від вас тільки сміття і вонь стоїть на усе місто! Ти ще й яблуко те до рук береш?! – не вгавав юнак, - викинь же його хутко, може воно якесь заразне.
Наша Лізка остовпіла. Такого вона аж ніяк не очікувала від свого обранця. Просто не знаючи що сказати, вона подала яблуко жінці, мило посміхнулася, вибачилася і видравши руку із коліщат цього звіра, опустивши очі, хутко пішла вперед, навіть не обертаючись.
Олександр десь біг за нею, вибачався, просив її повернутися і обіцяв навіть присісти біля тої жінки і з нею поговорити, однак Лізка вже не бажала від нього нічого чути.
Вона знала про страхи кожної людини, навіть якщо вона цього не признає. Ми дивимося на бомжів не з огидою, не із злістю, не з жалістю, а із острахом, адже підсвідомо усвідомлюємо, що нас від них відділяє лише одна нещасна випадковість, фатум. Це може бути і якась чергова квартирна афера, що є дуже поширеним явищем у нашому житті, і невдалий шлюб, після якого ти лишаєшся нізчим, банкрутство, віддавши після якого усі борги, тебе «пускають по світу». Даний перелік можна продовжувати і продовжувати.
Лізка часто замислювалася над тим, що усі люди є рабами свого тіла. Адже ми витрачаємо майже усе своє і так коротке життя на безглузді речі по підтриманню у всій боєздатності свого організму. Приготування їжі, покупка одягу, придбання омріяної квартири, а перед усім цим тяжка, не мила серцю праця, яка вбиває у нас останні паростки справжнього життя, необтяженого безглуздими намаганнями зробити якомога комфортніші умови для існування тіла… та як же душа?! Хто думає про комфортні умови для душі?! Це вона весь час утопає у постійному бруді побутових проблем, це вона мириться з постійним оточенням ненависних їй осіб, це саме вона оплакує нездійсненну дитячу мрію, це вона іде щоранку на роботу, яку терпіти не може, однак мусить туди іти, щоб її тиран – тіло могло достойно існувати. Хто у сучасному світі згадує про бідолашну душу?! Хто її жаліє?! Ми весь час жаліємо лише безглузде тіло: лічимо його, робимо красивішим, переймаємось за його старіння. Стоп! Стоп! Стоп! Хто з вас лікує душу, хто з вас піклується про її красу, хто працює над її безсмертям?! А відповідь є – одиниці. Одиниці у справді головному виборі обирають душу…
У нашої Лізки виникло величезне бажання з кимось про це поговорити. Однак вона нарешті помітила біля себе Олександра, який все біг біля неї, просив пробачення і благав, щоб вона його вислухала.
Уперше вона захотіла щоб зараз біля неї йшов не цей талановитий красень, а той смішкуватий, нерішучий, сором’язливий Рудік. Вона видихнула і критично нарешті подивилася на хлопця.
- Чого тобі? – вирвалося у неї з уст.
- Вибач, я пожартував…
- Та годі тобі… це твоє право, твій вибір. Ніхто від цього не застрахований, можливо, і вона ще рік тому так само як ти зневажала бомжів, та доля дарує нам подарунки…, і не завжди вони приємні. Крім цього, найгеніальніші люди в історії були найбіднішими.
- Яка ти у мене молодець! Все розумієш! Я від тебе у захваті! – на цих словах він її ніжно пригорнув і поцілував, однак поцілунок цей вже не здався дівчині таким божественним.
- Коли у тебе закінчується робочий день – питав він її уже біля дверей журналіської конторки.
Лізці було пофіг, що про неї подумає Рудік, дівчата, їй просто набридло від усіх ховатися, щось приховувати. Нехай просто буде все так, як є… А, може, це «просто» не так уже і просто!..
- Десь о третій годині, а якщо повезе, то раніше. – байдужо промовила наша Лізка. Чомусь крила, що так швидко виросли зранку, так само швидко і відпали. І зараз вона почувалася спустошеною і розчавленою.
- Добре, тоді я до тебе прийду десь о третій, якщо звільнишся раніше – дзвони, буду чекати! Сподіваюся, що час нашої розлуки мене швидше, і я побувши у гробовій темноті знову побачу своє сонце! – обнявши він пристрасно поцілував нашу красуню і швидко віддалився геть.
Лізка дивилася йому у слід, намагаючись у собі розібратися, однак чим більше вона намагалася розібратися, тим більше заплутувалася. Просто подивилася на зникаючу за рогом тінь і покачала головою.
На жаль, все це бачила Катруся, яка, як завжди, з’являлася не у тому місці і не у той час для інших, однак завжди у найцікавіший момент для себе.
- Ой що ж це таке! Матінко рідна! Невже, невже ми дочекалися? Не вірю власним очам! – раділа Катьки, стрибаючи навколо Лізки і плескаючи у долоні, мов дитина, що радіє омріяній іграшці.
- Та годі тобі вже, подруго! Це все не те, що ти зрозуміла! – роздратовано відхилялася від звинувачень і так вибита із колії Лізка.
- Все я зрозуміла! Оце все називається «ко-о-ха-а-ння-я-ям» - співала все та.
- Скажи краще як там наша Анічка?! – з надією, що Катька забуде про неї, Лізка перевела подругу з одного словарного поносу подруги на інший.
- Ой, та у неї взагалі усе зашибі… Так, а що це ти мені байдики забиваєш? Я не зрозуміла? – ніяк не могла вгамуватися бал тушка, залітаючи до кабінету. І вдаривши Лізку за задницю далі допитувалася.- Так знай, що тобі це не допоможе! Колися вже що там у тебе, як його звати?
- Все, мені вже надоїло! – бунтуючи психувала наша руденька. – Його звати Сашком! Всі чули? Кінець розкажу ввечері!
- А ні не обманюй! Ввечері ти полетиш на крилах кохання, навіть забувши про нас, твоїх справжніх друзів…
- Як ви мені вже надоїли. Ніякого особистого життя! Та не хочу я вам про нього розповідати, хіба вже не видно? Захочу, потім сама вам про все розкажу!
Раптом повисла гнітюча тиша. Було чутно як під стелею жужжала муха, яка мимо волі стала свідком сварки, бунту дівчини. Яка завжди з усіма погоджувалася, усім корилася, жила для інших, часто у шкоду самій собі. І ось те, чого від неї аж ніяк ніхто не очікував.
Вона сіла за стіл. Ніби нічого не трапилося приступила до роботи. Вона працювала завзято, як ніколи у житті. По клавіатурі нестримно бігали пальці, по бороді спадала капля поту, а…, можливо, і сльоза…
Всі остовпіли на місці, невзмозі відійти від щоку. А особливо Рудольф, якого Лізка навіть не помітила. Не помітила з якою люттю полетів у смітник запашний букетик власноруч зібраних квітів, не помітила як він почервонів і як він злісно опустив очі. Вона не помітила, як він на вічно вбив у собі її. Ніхто так і не дізнається про невтілені у життя плани на сьогоднішній вечір, про сюрприз, що готував хлопець, який нарешті дозрів до освічення у коханні, однак запізнився всього-на-всього на один день.
Рудольф, будучи і так занадто «відвертим» і «рішучим» юнаком, ще більше закрився у собі, мов равлик або черепаха (це вже кому як більше подобається), пообіцяв собі, що Лізка ніколи не дізнається про його почуття. Він просто здався, не бажаючи приймати цей бій. До речі, як основна маса хлопців, які чи від чоловічої солідарності, чи від боягузтва, чи від гордості, а, можливо, і від ліні, просто бояться приймати виклик і, мов трусливі зайці, тікають по кустам, зализуючи рани і весь час себе жаліючи: «Боже мій, які ми бідненькі, чого у нас така лиха доля!». Аж гидко про це думати, однак така вже правда життя. Та дівчата люблять сильних чоловіків, що борються за своє щастя!!! Життя та одне і занадто коротке, щоб гаяти його на жаління. Краще жаліти, що ти це зробив, ніж про те, що не зробив.
Добре, що цього скандалу не чув «філософ», адже він щойно з’явився у дверях:
- Молодці, працюйте, працюйте. Рудік, ти чого це з самого ранку такий напружений? Що не з тої ноги встав чи що?
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |