Принесли нарешті їх заказ. Лізка ніколи не могла навіть уявити, як це можна з’єднати такі протилежності. Однак, дотримуючись думки, що найгармонійніше поєднання становлять саме протилежні речі (адже ж недаром протилежності притягуються), дівчина таки вирішила спробувати це божественне поєднання, як стверджував Рудольф.
- Знаєш, - почала вона, - я навіть ніколи не замислювалася про такий варіант поєднання, бо…
- … бо суспільство саме завжди ставить собі якісь рамки, встановлює стереотипи, по яким, саме ж і мучаючись, змушене жити. Поступово рамки можливого так звужуються, що людина взагалі не може припустити інший варіант, але ж життя таке непередбачуване і багатогранне.
- Я саме так і хотіла сказати! – сміючись відповіла наша Лізка на вичерпуючу відповідь товариша.
- Приходе якось до лікаря чоловік. Лікар пильно дивиться-дивиться на хворого. На лисій голові помічає величезну жабу, а тоді і питає: «Як давно у вас це?» А жаба і відповідає йому: «Знаєте, лікарю, вже й не пам’ятаю! Спочатку я думала. Що це звичайнісінька бородавка… Однак вона почала все рости і рости, а тепер самі бачите, що он виросло! І ніяк відчепитися не може, що я вже не перепробувала…»
- Нічого собі! – подавила смішок здивована слухачка. - Знаєш, якщо ми вже заговорили про анекдоти, то жартувати далі дозвольте мені…
- Цікаво-цікаво, вам є що сказати?
- Розумієш, - серйозним голосом почала Лізка, - вчора я прогулювалася біля моря. Не так щоб щось серйозне, просто хочу знати твою думку з приводу цього. Прогулюючись біля моря, я знайшла…, знайшла…
- Ну так що ж на тебе там впало з неба?
- Не з неба, а з моря! Значить так – послання… з дуже незвичайним змістом: начебто кожен зобов’язаний писати свій анекдот життя, при чому він має мати дуже непередбачуваний кінець, щоб здивувати Бога. Кожен має намагатися змінити світ – і тоді світ змінить тебе.
- Це що море тобі таке нашептало!?...Може ти ще й з вітром спілкуєшся? А ні – ти співаєш з небом! Точно… ой, дівчино, дівчино, мені здається, що по вам давним-давно плаче психлікарня!
- Та ну тебе, жартівник знайшовся мені! Я виловила пляшку з 80-річним посланням… Уявляєш, саме мені…ні кому іншому…
- А в мене навіть є пояснення цьому! Просто ти всього-на-всього – обрана. Я десь читав, що ще плем’я Майя колись передбачило, що «і прийде день, коли народиться та, якій море подарує істину велику, і правильно розтлумачивши яку зможе врятувати усе людство від нависаючої загрози, що принесе на своїх крилах птах чорний з небес…»
- Точно! Поклоняйся мені! Нумо! – сміялася щиро, увійшовши в роль, наша обрана. Після її слів Рудік впав їй у ноги і почав, здіймаючи до гори руки, щось шалено викрикувати. Лізці здалося, що на них усі дивилися, тикаючи пальцями, однак їй було так добре, що вперше в житті їй стало байдуже на думки і пересуди інших. Вона просто сміялася, дякуючи долі за цей класний вечір, вона сміялася так щиро, мов дитина…
Потім вони спустилися до моря і обоє не знали, що сказати, а тому просто мовчали, дивлячись на прекрасні обриси вечірнього моря. І це здавалося таким дивним, адже у місті вони весь час про щось розмовляли, знаходячи все нові і нові теми для обговорення, а зараз просто мовчали. В голові снували тисячі думок, однак на серці було напрочуд приємно, тепло і затишно. Вони мовчки мріяли про майбутнє, боячись відлякати цих прекрасних пташок, що дарували їм щастя.
Лізка, дивлячись на обриси моря, не помічала дивного погляду «друга», що йшов зовсім поруч по праву руку від неї. А Рудік, роблячи вигляд, що милується морем, ніяк не міг відвести погляду від своєї супутниці. Від довгого кучерявого рудого волосся, що на фоні сонця здавалося язиками полум’я, що от-от його спопелить. Яке то від подиху вітру оживало, набираючи загрозливих обрисів, то заспокоювалося, спокійно лягаючи на маленькі плечі цієї тендітної красуні. Не міг відвести погляду від білої сукні, яка здіймалася від вітру у такт волоссю, від грайливих складочок на ній. Вона здавалася такою беззахисною, йому так хотілося пригорнути її до свого серця, захистити від усього страшного світу. Однак водночас вона була такою всемогутньою і всесильною, від якої відходила така впевненість… і ще щось, що Рудік ніяк не міг правильно розтлумачити… Це було нестримне бажання жити, жити і творити.
Однак, незважаючи на вперті поклики чоловічого нутра пригорнутися до неї, втопитись в її рудих локонах, поцілувати в зелені, мов гори Карпат, очі; однак він ніяк не міг насмілитися. Страх тягне усіх живих істот з розумом назад, цікавість підштовхує вперед, гордість зупиняє, і тільки здоровий глузд нервово топчеться на місці. Він вважав, що у нього звичайний здоровий глузд, однак то був звичайнісінький страх. Страх її наполохати, відлякати, мов білого зайчика, що лишень почує найменший шурхіт, тікає світ заочі. Тому він просто йшов поруч…
- Рудольфе, - порушила мовчанку Лізка, - а хочеш я покажу тобі найпрекрасніше місце, де зірки від тебе на відстані витягнутої руки?
Сонце вже давно «втопилося» у морі, а тому на небі мов по наказу загоралися одна за одною зірки. Ніби маленький гномик зажигав тисячі маленьких ліхтариків, піклуючись про романтичну атмосферу для усіх закоханих.
- Звісно хочу! – повернувся Рудольф з іншого потойбічного світу на землю (він хотів ще додати: з тобою хоч на край світу, однак через вищесказаного побоювання змовчав).
Він просто покірно йшов за нею.
- Я це місце знайшла ще дитиною, коли блукала з татом. – почала дівчина, з ностальгією дивлячись на гору, окрашену купою валунів, по яким, мабуть, і слід було карабкатися. - Він частенько водив мене сюди. Ми сідали на березі моря, і він розказував мені нескінченні історії зі свого життя. Я могла слухати його годинами, уявляла ці картини, створювала світи, возводала будинки, мінялися люди, настрої, почуття.
Запала заворожуюча мовчанка…
- Я досі пам’ятаю ті світи…, - продовжувала дівчина - а також той світ, де були живими мої батьки… Ну що, ліземо – не бажаючи говорити про наболіле, Лізка перевела розмову на іншу тему.
- Звісно, чом би й ні? – відповів Рудольф.
І двоє почали сходження. Він елегантно підсаджував, подавав руку цій беззахисній і водночас всемогутній дівчині. І кожного разу, коли він до неї доторкався, все тіло ніби пронизувало струмом, то прокидалося бажання пригорнути цей маленький світ, то бігти стрімголов від нього. Він ніколи не вирізнявся рішучістю, хоча її він ніколи сильно і не потребував, та у ці хвилини він прокляв природу за те, що вона не наділила його цієї рисою характеру.
- Сподіваюся, що те місце достойне того, щоб заради нього прокладати такий шлях… - буркнув, витираючи піт з чола, Рудольф.
- Е-е… дорогесенький, сила диявола в ангельському терпінні. Я певна, що чим довше ми йдемо до чогось, тим достойніше зможемо оцінити його ціну.
- Можливо… - зрозумів, що сказав зайве хлопець. Добре, що було достатньо темно, щоб наша Лізка не побачила, як сильно почервонів її супутник.
І от нарешті перед ними розкинувся маленький клаптик землі з ще досить ніжною, молодою травою. Де- інде розсипались, мов намистинки, різноманітні різнобарвні квіти. Це був справжній рай, свіжий ковток прохолодної води після виснажливого робочого дня. Навкруги розлилося море, місячна доріжка освічувала шлях у потойбіччя, а над головою світили тисячі ангельських оченят. Здавалося, що весь світ застиг у їх ніг, все минуле і майбутнє вже не мало сенсу, вагу лише мало теперішнє.
- Я лягала ось тут…Боже, як давно я тут не була…, ще з похорон батьків. Все якось не вистачало часу, лишала на потім. – настальгувала дівчина.
Рудік подумав, що з цього приводу краще змовчати, а тому вирішив перевести розмову на іншу тему, принаймні – поки:
- Ну що, дивись яке зручненьке місце, може тут приляжемо?
- Звісно…
І вони зручно вмостилися на килим молодої, запашної трави.
- І справді, до зірок рукою подати – дивувався Рудік, простягаючи правицю.
- Так, - підтримала його Лізка, - однак це - лише омана, ілюзія, обман зору.
Вони просто лежали і милувалися зірками. Запала мовчанка, однак наскільки вона була тривалою ніхто з них точно сказати не міг: чи то вічність, чи одна мить. Нарешті Лізка наважилася її порушити:
- В мене мама просто обожнювала дивитися на зорі, ми сідали вдвох на вікно і їх рахували. Ділили небо навпіл і кожний рахував свою половинку…Як я сумую за тим часом…
- Вибач, що питаю…, чи не хотіла б поділитися зі мною тим, що сталося з твоїми батьками?.. Можливо, я зможу поділити твій біль навпіл?..
- … це було давненько… Ну як давненько – три роки тому, тільки-но мені виповнилося 19років. Ми мали їхати машиною у Росія до родичів, довго ще так планували. – дівчина зупинилася, відчуваючи, що до горла підкочується ком і починає її вперто душити.
- …якщо не хочеш – можеш не розказувати…
- Та ні, нічого страшного, досить уже носити все в собі і переконувати себе кожного ранку, що я вже і не така самотня, однак у мене крім життя нічого не має…
Я рахувала дні до поїздки, однак якраз на запланований час подорожі, мені випала честь поїхати на дуже важливий серйозний міжнародний конкурс, який би дав мені величезний шанс кар’єрного росту. Я стала перед вибором: сім’я чи кар’єра. Подорож не можна було перенести, бо всі якраз взяли відпустки, запланували якісь там розваги. Одним словом, батьки мене переконали, що краще мені лишитися і з певною затримкою приїхати пізніше. Я поїхала у Польщу, а батьки - в Росію. Тоді я бачила їх востаннє. На конкурс мені надійшла телеграма, що вони попали в жахливу автокатастрофу під Донецьком, тато помер на місці, а мама по дорозі в лікарню.
Вона замовчала, було на стільки тихо, що здавалося навіть море і вітер заспокоїлися, вслухаючись у цю жахливу історію.
- Я часто замислювалася, - продовжувала далі дівчина, - чого доля так розпорядилася, чого я не поїхала з ними і ми, як завжди будучи дружньою родиною, не загинули разом. Тобто я їх зрадила і за зраду лишилася круглою сиротою.
- Слухай, ніколи навіть не думай так. Твої батьки значить вже все зробили, що їм було уготовано долею, а ти – (Рудік при сові «ти» так ніжно подивився на Лізку, що якби не темрява, то вона б без слів зрозуміла б те, що хлопець так наполегливо хотів від неї приховати. Отже, був ще не час, щоб ця таємниця вийшла на ружу) в тебе ще все попереду…, тай взагалі, людина живе доти, доки не зробила того, для чого вона прийшла у цей світ. Отже, ти ще тільки маєш це зробити, головне це своєчасно побачити і виконати… - він казав це з таким сумом, ніби сам так не вважав і переконував себе у правильності сказаного.
- Я кожного ранку заспокоюю себе цими словами.
- Знаєш, я теж…, в мене схожа історія, тільки у всьому винний я…
- Це ти про що? – напружилася від подиву наша Лізка.
- Та так …ні про що… потім, можливо, розкажу. Колись.
Знов запанувала довга, моторошна мовчанка. Кожен нею скористувався, щоб подумати про своє, осмислити попередню розмову, зробити висновки.
- Вибач, - почав нарешті Рудік, - так що ти там казала про послання з потойбіччя?
- Та не потойбіччя, а всього-на-всього з минулого. Якийсь чоловік стверджує, що розгадав секрет щасливого життя. Начебто фішка полягає в його непередбачуваності, які готує нам доля і що нічого в цьому житті не є марним. І що ми маємо написати наш анекдот життя так, щоб не знати чим він закінчиться…
- І що ти з приводу цього думаєш? Ти віриш у «це»?
- Я вчора довго думала з цього приводу і дійшла висновку. Що у це не треба вірити, мені життя і дано, щоб я перевірила це на власній шкірі. Доречі, там так і було сказано, що навіть якщо ви забудете про цю записку, то доля все одно змусить вас коли-небудь згадати про неї.
- І ти щось з нею будеш робити? Чи покладеш десь, щоб вона припадала пилом?
- В мене була думка її надрукувати в газеті. Як ти вважаєш наш філософ не буде проти?
- Точно, ти маєш рацію, цінною інформацією, як скарбом, треба ділитися! Молодець! – і (нарешті!) він осмілився поцілувати її у лоба. Однак наша Лізка була настільки озабочена думками, що, на щастя Рудольфа, не придала цьому ніякого значення.
І знову запала мовчанка. Не знаю про що думала Ліза, однак у голові хлопця відбувався двобій не на життя, а на смерть. Він ясно усвідомлюючи, що кращого моменту, щоб розказати про свої почуття, годі й шукати, коли навіть сама природа, самі зірки підштовхували на це, однак все одно він мовчав.
- Зірки підштовхують, але не змушують. – ніби читаючи думки лежачого поруч, сказала дівчина і дивним поглядом, спершися на руку, подивилася на нього. Але він мовчав весь той час, поки вони лежали: чи то 5 хвилин, чи годину, чи пів життя…
А над ними в чорній безодні, просячи про допомогу світили безліч світлячків, до яких, здавалося, можна було дотягнутися рукою.
*** 4 ***
«Ну що це знову таке? Знову забула задерти шторку? Знову це сонце мені прям у вічі!» - лютувала Лізка, потягуючись у зручненькому ліжечку, кривлячись від яскравого вранішнього проміння.
«А якщо не противитися йому, а просто розслабитися і підставити обличчя теплому сонцю. – подумала Ліза, розплавляючись, мов масло. – І так, що ж готує мені цей день? Плани: таки нарешті дописати колонку, а … перед цим знайти парочку цікавеньких життєвих історій, а … ще перед цим поснідати, … а ще перед цим приготувати сніданок.
Наша Лізуня вже зручненько сиділа на улюбленому балкончику, жадібно уплітаючи яєчню з свіжоприготовленим салатом. (Лізку дуже часто дратують люди, що на яйця кажуть «яєчка». Справа у корені слова: «яйця» походять від слова «яйцеклітина» - жіночої статевої клітини, а «яєчка» - від «яєчко» - чоловічого статевого органу. Ось і робіть висновок, адже яйця, що ми купуємо, по суті справи, є курячими яйцеклітинами, а не півнячими органами.) На столику стояла кава, від якої йшов стійкий кофейний аромат. Саме цей аромат їй нагадував вчорашній день, бо (як уже згадувалося) той дивний Рудольф був весь пропахнутий ароматним кофе, а майже весь вчорашній день і майже всю ніч вона провела з ним. Погода була пречудова, на місто ковдрою ліг останній день весни, і щось ностальгічне снувало у повітрі.
Раптом за спиною Лізки роздався якийсь шурхіт, і на столик нахально приземлився той самий білий голуб. Він питальним поглядом подивився на дівчину, ніби запитуючи: де ж вона вчора була. Вона навіть не здогадувалася, що весь вечір цей дивний птах просидів у неї на балкончику, чекаючи на свою нову господиню, яка так і не прийшла.
«Доброго ранку, Гошинька, - щиро зраділа візиту наша гулящиця, - як ваші справи, може чого новенького повідаєте?»
Сказала та,а потім щиро засміялася з того, що вже почала розмовляти з тваринами. А що в цьому дивного? Три роки самотності зробили свою справу! Можливо, вона взагалі вже скоро почне розмовляти не тільки з тваринами, а й з неживими предметами!
Голуб підійшов до тарілки і з голодним виразом почав видзьобувати рештки їжі.
«Тоді приємного тобі смаку, друже! – видавила крізь сміх дівчина, приступаючи до ароматного кофе. Вона поглядом повільно оглядала місто – сьогодні довгоочікуваний вихідний, куди ж сьогодні потягне за новими враженнями її завжди голодне на інформацію серце.
«І так, що його одягти? Зручненьку блакитну спідничку, білу маїчку і зручні сандалі, щоб в них можна було швидко ходити, перестрибувати і лазити» - розмовляла сама с собою Єлизавета, крокуючи до дзеркала. На голові в різні сторони стирчало неслухняне волосся, яке вона зав’язала в тугий пучок. Потім посміхнулася дзеркалу, повернулася навколо своєї осі, взяла сумку, де завжди лежали необхідні їй речі і поспіхом вибігла із квартири. Якщо вже говорити, то вона завжди все робила поспіхом, навіть коли, наприклад як зараз, не треба було нікуди спішити. Просто наша Ліза належала до тих людей, що завжди поспішали жити. Вона завжди так логічно розмірковувала: якщо всі стверджують, що хто спішить, той людей смішить – тож я, поспішаючи, буду смішить людей, а цього я і прагну, радувати людей!
Вона йшла якоюсь вузенькою старовинною вуличкою, куди ще ніколи, на її подив, не заходила. Оскільки людей навіть у вихідний, прекрасний день не було (всі сиділи по домам), вона була змушена роздивлятися будинки. У вікнах по праву сторону сліпо відбивалось сонце, тому дівчина була змушена краще розглядати ліву сторону. Будинки були досить старими, можна навіть сказати старовинними. Лізка дуже здивувалася, що в них стояли нові євро пластикові вікна.
Ця картина була досить смішною, будинки їй нагадали
старих зірок або просто багатих людей, які, не бажаючи миритися з часом і зморшками, як свідками свого довгого життя, на своєму старому обличчі роблять все нові і нові підтяжки, від чого виглядають іще кумеднішими.
Раптом вона помітила щось таке яскраве на цьому суцільному сірому фоні, що змусило її обернутися. На першому поверсі з одного напіввідчиненого вікна визирнула своїми молодими зеленими гілочками якась рослинка. Лізці прийшло на думку, що навіть ця не одухотворена квітка усім «серцем» бажає свободи, хоче вирватися у такий прекрасний вихідний день із душної квартири у великий світ. У той час, як люди самовільно замикають себе в тісних приміщеннях, обмежуючи своє перебування на вулиці до мінімуму: дім-кабінет, кабінет-магазин, магазин-дім, дім – знову кабінет і так далі, боячись розірвати цей пекельний ланцюжок словом «прогулянка». Лізка, розчаровано видихнувши, перевела погляд на вулицю, де йшли дві поодинокі особи і ті озабоченно потупили свій погляд до низу.
Дівчина розчаровано, піднявши очі, глянула у небо, шукаючи доказу того, що життя таки існує у цьому начебто забутому Богом місці. В неозорій блакиті по чистому небу ключем плила зграя птахів. Після певного спостереження за ними вона помітила, що птахи весь час в ключі міняють своє місце. Трохи подумавши, дівчина зрозуміла навіщо вони це роблять: в небі є потоки вітру, як морські течії, розсікати які значно важче і тому, щоб усі рівноцінно відпочивали, птахи міняють місце в зграї. Усвідомивши це, їй стало до болі образливо за людей, що ті нагромаджують найтяжчу роботу на одні й ті самі плечі. Це явище можна спостерігати майже у кожній родині, коли на одного звалюється усе господарство, на роботі обов’язково знайдеться той, на якого звалюється уся чорна робота, в країні є низькооплачувані тяжкі, небезпечні професії, наприклад шахтарі, у світі – малорозвинені, на думку передових країн, нації, праця яких є майже безкоштовною. І таких прикладів можна наводити ще безліч. У цьому людині ще вчитися і вчитися. «Чому так несправедливо!» - вигукнула наша Лізка з надією, що її хтось почує, здогадається, що вона хотіла цим сказати, світ схаменеться і зміниться на краще. Однак дівчина забула, що на вулиці було тільки дві людини, і то які вже давно скрилися з горизонту. «Ні, таки цей світ не змінити…» - сказала напівпошепки та, просто покірно змирившися з невтішним становищем речей. Людина завжди діє по принципу: знайшов своє місце у житті – чекай поки воно звільниться. Але це не правильно: життя не терпить зволікань і очікувань.
Лізка покрокувала далі, куди дивилися очі. Перед нею простяглося невеличке озерце, яке жадібно ковтало проміння сонця, від чого здавалося все світилося, мов величезний ліхтар. Дівчина вирішила трохи перепочити і очима почала шукати підходяще місце. Під деревом вона побачила колоду, на яку і присіла. Над озером у найтоншому місці вона помітила невеличкий, гарно вирізьблений металевим візерунком, місточок, через що він нагадував міст із якоїсь дитячої казки.
Як раптом на мосту вона побачила дивовижну картину: закохану парочку, які мов лебеді спустилися з небес на грішну землю, щоб перепочити. Така картина заворожувала, Лізка просто не могла відвести від них погляду. Обоє були одіті в біле, через що і справді нагадували білих пташок. Ці «горді, прекрасні птахи» так міцно, але водночас так трепетно і боязко обіймали один одного, ніби лебеді сплелися мереживними білими крилами. Лізка знала, що лебедине кохання – це найвірніше кохання і що міцніше від нього нічого немає, коли помирає один птах, то другий злітає високо в небеса і, каменем падаючи до низу, розбивається об землю. Наша руденька з захопленням спостерігала за дійством. Здавалося, що час зупинився, і навіть вітер завмер, милуючись побаченим. Лізка подумала, що нічого в житті не бачила прекраснішого від такого, мабуть, це і є справжні очі щастя.
Прийшовши до тями і трохи перепочивши, Лізка вирішила далі рухатися по нетрям парку. Вона вийшла на дитячий майданчик – місце, де бурхливо вирувало життя. «І так, це все прекрасно, однак де мені ж взяти історію для колонки» - подумала дівчина і засмучена сіла на найближчу лавочку, де вже сиділо двоє бабусь, які як усі інші бабусі обговорювали якусь чергову вчорашню серію мильної опери. (До речі, знаєте чого ці довгі серіали називаються «мильними»? Бо спочатку вони створювалися для американських домогосподарок, яких весь час можна було побачити з ганчіркою і мильною водою. З цього і пішла їх назва – «мильні».)
- Ну добре, Марусь, давай тоді до завтра! Я вже піду, у мене там серіал вже почався! – встала одна із бабусь, поправляючи плаття.
- То ти його й досі дивишся? Я це кинула дивитися ще з три місяці тому, занадто нудне якесь стало. Той весь час зраджує, та й вона хороша – фліртує з усіма підряд! Та признатися ніяк не може наважитися, що дитятко та підмінила! Той розривається, вибрати ніяк не може! Та ну його… не буду дивитися… - не могла ніяк заспокоїтися та, що сиділа на лавочці.
- Та я вже його таки додивлюся. Добре тоді, давай до завтра.
- До завтра… Хороша людина, за життя нікого не образила, завжди в першу чергу для інших старалася, помагала… - казала сидяча, дивлячись у слід подруги, яка повільно скрилась між деревами.
- А ви все життя її знаєте? – підтримала розмову зацікавлена Лізка.
- Так, ще зі школи. Все її життя пройшло у мене перед очима – зраділа, що знайшла вільні вуха бабуся.
До бабусі радісно і завзято підбіг якийсь хлопчина: «Ба-ба, можна я піду он з Дімкою пограюся, йому дивись оно якого класного велосипеда подарували!
- Ну годі, годі, - заспокоювала онука бабуся, - іди вже, тільки не довго! Скоро вечеряти підемо… Ай, почекай, на оно тобі пляшки, збігай у бювет набери водички.
- Добре, добре,… ба, ну давай же вже швидше!!! – стрибав із нетерпінням хлопець і, взявши пляшки, побіг стрімголов до бювету.
- Та чого ж ти летиш так, от впадеш же зараз!!! – кричала у слід онуку бабця. – Отак і живемо з ним, воюючи щодня.
- Та ви що!, а на вигляд доволі таки хороший хлопчина, слухняний, як я подивлюся. – здивувалася від слів співбесідниці Лізка.
- Ой, де там! До школи ходити напереріз не хоче, з уроків тікає, весь час вчительці якісь пакості робить, з хлопцями б’ється, дівчат ображає. Горе моє…зі школи б давно вже вигнали як би не…
Бабуся замовчала, очі почервоніли, а по щоках забриніли сльози.
- Та що ви, перестаньте, - заспокоювала як могла наша Лізуня, - він обов’язково переросте. Це всього-на-всього звичайнісінькі дурості хлопців його віку. Так він протестує якимось проблемам, так він хоче привернути на себе увагу. А якщо вчитися не бажає, то в нього неодмінно буде якийсь інший талант, не усім же бути геніями, можливо, він знайде себе у музиці, спорті чи малюванні. А що ті вчені, вони ж за своїми окулярами ховають злякані очі, бо за книжками і світу не бачили, просто непристосовані до життя. Саме тому вони запираються в квартирах, бібліотеках, лабораторіях, роблячи вигляд, що приносять себе в жертву заради чогось дуже важливого, геніального, а насправді просто ховаються від усіх, від себе, загрузаючи усе глибше і глибше у багно… І це проклятий круг, розірвати який практично неможливо. І хіба ж вони після цього щасливі? Страх може породити тільки страх, нічого іншого…
Однак не про це… Як я на нього подивлюся, у побутових речах він вас слухається, на відміну від багатьох його ровесників. Встрявати у бійки з хлопцями – це нормально, така вже їх природа, та й до дівчат приставати – теж у нормі речей. Тож не засмучуйтесь. А чого це з ним батьки не гуляють? На роботі?
Бабуся мовчала…, а потім, повагавшися якусь хвилину, почала:
Немає в нього ні матері, ні батька. А я ж казала синові: не водися ти з нею, не пара вона тобі. Ні ж бо не послухався, одружився! Не спорю, спочатку здавалося все було б добре, онука мені на радість народили, а потім ні з того з нічого почала пиячити, а ж поки зовсім не спилася. І це в такій благополучній родині як наша! А колись взагалі троє діб вдома не було, мій син місця собі не знаходив, де він її тільки не шукав! Знайшов, на жаль…, та ще й яку – всю побиту, жах як згадаю!одним словом побив її дуже хтось, мабуть, клепки хотів вправити,…гріх так казати…З кимось пляшки казали в дворі не поділила. Тут і почалося наше горе: вона нікого не впізнавала, навіть синочка рідненького, погано рухалася, перестала розмовляти – щось ото мугикала та й тільки, одним словом вела себе мов мала дитина – а в самої чотиримісячний хлопчик! Синочок мій як міг тримався, дивився і за нею і за Івасиком, однак не витримав, з глузду з’їхав. – Бабуся казала це таким спокійним тоном, начебто говорила про це щодня і просто звиклася до усіх драматичних нюансів цієї жахливої історії.
Так от, - продовжувала вона далі, - в мого бідолашного синочка поїхав дах, та й сліг він до лікарні! Її забрала матір. От і виходе, що начебто і батьки живі, однак бідолашне дитятко залишився повною сиротою! От я його і виховую одна вже сім років…
- Ба, ба! Ну чого ти сидиш! Бери свою воду, а я побіг до Дімки, а то поки я тобі за водою бігав в нього вже там ціла черга вистроїлася!!!!!!! – перебив бабусю онук, який одразу ж чимдуж побіг.
- От непосидячка, не встигаю я за ним – дуже тихим голосом мовила старенька. – Чого ж він з усіх дівчат обрав саме її, а був же гарним парубком, за ним стільки дівчат бігало! Вони ж як одружилися, я як могла намагалася розірвати їх шлюб, надокучала невістці, весь час придиралася. Одним словом робила її життя нестерпним…Можливо я й винна, що дівчина спилася, і її життя спаскудила, і сина, і Івасика.
Бабуся чекала, що Лізка почне її виправдовувати, однак та мовчала, адже вина старенької була на лице. Тому з цього приводу дівчина вирішила краще нічого не говорити. А тому сказала:
- Знаєте, ваш син давно вже не маленький хлопчик, а чоловік, який не потребував вашого дозволу на одруження, ви мали не видаючи своєї незгоди їх благословити, адже це найважливіший, власний, вибір вашого сина. Кожен вчиться на власних помилках… Ми маємо усвідомити одну істину, що саме помилки нас найбільше вчать. Навіщо ж їх робити, якщо на них не вчитися. У вас є син, не покладайте рук, він обов’язково видужає! І ще, я просто впевнена, що ваш онук буде прекрасною людиною! Живіть з надією в серці, доля готує вам приємний неочікуваний поворот долі, треба просто трохи почекати…
- Велике тобі дякую, дитино, за такі прекрасні слова! – бабуся з цими словами просто мінялася на очах: заплакані очі почали світитися далекою надією, а змарніле від розпачу буремне обличчя взагалі Лізці здалося, що потай посміхнулося...
Раптом задзвонив телефон, на екрані висвітилося: «Катька».
- Вибачте, - звернулася до старенької дівчина, пририваючи розмову, коли підвела до вуха слухавку. – Да, дорогенька! Що там у тебе сталося? Ти хочеш у мене вдома зустрітися? Та не питання! Давай тоді якщо ти так хочеш, давай у мене через годинку, встигнеш? Добре, бувай!
Полегшено видихнувши, що так легко змогла збавитися від подруги, поглянула на годинник – була вже дев’ята. «Ну от і пройшов уже день» - засмучено подумала наша Лізунька.
- Тобі вже треба йти? – засмучено спитала бабуся.
- Ой, мабуть, що так… вибачте…
- Дякую…
- За що? – не докумекала одразу дівчина.
- За пораду, сподіваюся, що доля нас коли-небудь знову зведе разом…
- Завжди будь ласка. Все в наших руках, тому їх ніколи не можна опускати. До побачення!
- Бувай, дорогенька!
Лізка не бачила яким вдячливим глибоким поглядом проводжала її старенька, допоки та не скрилася в бетонних пазурах міста.
Дівчина йшла якоюсь роздавленою, а в голові весь час крутилося єдине питання: чого цей світ такий жорстокий, чому він весь час ставить людям якісь іспити, а хто їх не може подолати – не вагаючись скидай геть з дороги життя на обочину, де вони (у кращому випадку) просто, мов на лавці запасних, чекають, коли ж життя змириться і подарує їм новий шанс. Та врешті-решт можливо це і є той самий сумнозвісний закон виживання – виживає найсильніший. Про це можна говорити годинами, щиро сподіваючись, що цей закон тебе омине, та от прикрість, коли ти прокидаєшся і усвідомлюєш, що ти і є тим самим одним «не найсильнішим», і тут виникає паніка! У такі хвилини треба просто зібратися, видихнути, не тікати з тонучого корабля, мов мокра криса, а намагатися його врятувати, адже ми часто забуваємо, що надія є завжди, що завжди з можливість врятуватися. Просто треба знайти з усіх можливих варіантів хоч один, та правильний, а він завжди є, має бути, хай навіть на великій глибині…
Лізка подумала, що ця історія є достатньо цінною і повчальною, щоб її надрукувати у своїй колонці. Звісно, вона змінювала усі імена, дещо прибирала, дещо дописувала, щось прикрашала, однак основний сюжет, основна сюжетна лінія і повчальний урок залишався незмінним. Вона вважала, що для того, щоб допомагати людям не обов’язково мати величезний життєвий досвід за плечима, треба лише мати серце, відкрите людям і завжди готове їм допомогти… Можливо, хтось звинуватить її у тому, що вона розголошувала чиїсь таємниці, чиюсь конфедиційну інформацію, чиїсь болі і страждання, однак в її оправдання можна навести той факт, що її герої ставали такими невпізнанними, що навіть їх життєвим персонажам важко було розгледіти в них себе. Крім цього, навіщо робити помилки, щоб на них потім не вчитися, тим паче, якщо ці помилки були зроблені не тобою…
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |