Західно-Українська Народна Республіка прагнула відродити українську національну державність, створити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців.
Хотілося б, щоб кожен свідомий українець ще раз замислився над подіями того часу, проаналізував значення та роль ЗУНР в процесі національного державотворення й віддав шану борцям за незалежність України.
36) Україна в період Директорії УНР.
В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УНР і усунення від влади консервативних елементів. У серпні 1918 р. у Києві було створено Український національний союз. Головою УНС було обрано В. Винниченка. Поміркована частина членів УНС схилялася до легальної діяльності, до порозуміння з гетьманською владою, опозиційна ж наполягала на повстанні. На середину жовтня 1918 р. переважає вплив опозиційних Гетьманові сил.
Створення 24 жовтня 1918 р. коаліційного уряду, до якого ввійшло 5 представників УНС, не просунуло Українську державу вперед по шляху консолідації суспільства. Більше того, невдовзі Гетьман зробив остаточний вибір між двома протилежними політичними таборами на користь консервативних проросійських сил. 14 листопада Гетьман опублікував грамоту про федерацію України з не більшовицькою Росією, Був призначений новий уряд проросійської орієнтації без представників УНС. Почалось формування офіцерських загонів. Отже, з незалежною Україною було покінчено.
Реакція УНС на оголошення Гетьманом нового державного курсу була адекватною: оголошення повстання проти влади Гетьмана. Для керівництва повстанням з метою відновлення УНР в ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС було створено тимчасовий орган (після перемоги — верховний державний орган УНР)- Директорію.
До складу Директорії входили представники різних політичних напрямів. Від українських соціал-демократів були В. Винниченко (голова Директорії), С Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів — Ф. Швець, від соціалістів-самостійників — П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти Гетьмана.
13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. УНР було офіційно відновлено. 14 грудня частини Директорії вступили до Києва.
Диктатура Директорії призвела до кризи влади. Всередині неї існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. Діяльність цього органу паралізувалася також особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. 10 лютого 1919 р. В. Винниченко подав у відставку. С Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.
На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику.
Внутрішня політика Директорії:
— прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму;
— проголошення акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 p.;
— законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків і капіталістів";
— обіцянка скасувати закони гетьманщини, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль.
Аграрна політика Директорії передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Землі площею до 15 десятин не конфісковувались. Не підлягали конфіскації землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також іноземців. На малоземельному Правобережжі Польща домоглась визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних громадян, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною. Строки і порядок розподілу землі не визначалися.
Старий державний апарат було зруйновано, а обіцяна "трудова влада" не встановлена. Фактична влада на місцях залишалась в отаманів.
Директорія зуміла за короткий час розширити міжнародні зв'язки України. Дипломатичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від яких у значній мірі залежала доля України, тобто країнами Антанти, Польщею та радянською Росією.
Директорія не змогла навести порядок і налагодити ефективне управління країною. Ситуація ще більше ускладнилась через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких. Своє пряме завдання — взяти під контроль території, які залишали армії німецького блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримували в Україні великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію й стали причиною дальшого поглиблення розколу всередині Директорії.
Доля Директорії вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (2-га війна радянської Росії проти УНР - кінець 1918 р. і початок 1919 p.). З січня 1919 р. війська Директорії залишили Харків, який став столицею радянської України. Протягом трьох наступних тижнів було розгромлено Лівобережне угруповання армій УНР. Військові дії перекинулись на Правобережжя. 5 лютого більшовики ввійшли у Київ. Із захопленням 19 березня 1919 р. Жмеринки Український фронт розпався на дві частини: Південно-Західний та Північно-Західний.
Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, Петлюрі вдається дещо стабілізувати становище на фронті й закріпитися на початку червня 1919 р. на лінії Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець — Подільський. Харківська група радянських військ, просуваючись на південь, вже в березні захопила Херсон, Миколаїв, Бердянськ, Маріуполь. З квітня починається евакуація французів з Одеси. 4 квітня підрозділи кримського напрямку під командуванням П. Дибенка увірвалися в Крим. 29 квітня більшовики ввійшли до Севастополя. Таким чином, весною 1919 р. над територією України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянський контроль.
37) Встановлення радянської влади в Україні. Політика «воєнного комунізму» та її наслідки.
Термін "воєнний комунізм" вперше був використаний Леніним на означення сукупності соціальних та економічних заходів періоду громадянської війни.
Приводом до надзвичайних заходів було те, що з результаті виступу чехословацького корпусу, конфлікту між Раднаркомом та українською Центральною Радою погіршилося постачання до Росії хліба.
У травні 1918р. ВЦВК прийняв ряд декретів, які встановлювали продовольчу диктатуру на селі. Вводилась державна монополія на продаж хліба та його заготівлю. Зона передбачала заборону приватної торгівлі хлібом, дозвіл Наркомату продовольства примусово вилучати його у селянських господарствах. Для забезпечення примусового вилучення хліба створювалися спеціальні продовольчі загони. У січні 1919 р. було введено продовольчу розверстку, яка передбачала вилучення всього запасу хліба, а згодом — і всіх сільськогосподарських продуктів.
Поряд із цими заходами в червні 1918 р. було створено комітети бідноти — комбіди, що складалися, в основному, з сільського люмпен-пролетаріату. З метою стимулювання вилучення ними надлишків продуктів передбачалося, що частину вилученого буде поділено між членами комбідів.
Одночасно на селі будувався комунізм. На базі поміщицьких господарств створювалися зразкові сільськогосподарські комуни та радянські господарства. Це стало фактичною відмовою від політики, проголошеної більшовиками у Декреті про землю.
Процес "комунізації" села здійснювався примусовими методами. Так, у 1918 р. на території РРФСР було створено 3100, а в 1920 р. 4400 радгоспів. Але це були, здебільшого, малоефективні господарства, соціальною базою яких стали найбідніші верстви населення.
Проведення політики "воєнного комунізму" у промисловості розпочалося з червня 1918 р., коли було прийнято декрет про її націоналізацію. Націоналізації підлягали підприємства навіть з кількістю робітників у 5 осіб за наявності механічного двигуна та з кількістю 10 осіб без двигуна. На 1920 р. було націоналізовано 37,2 тис. підприємств.
Політика "воєнного комунізму" означала встановлення цілковитого державного контролю над управлінням промисловістю, створення вертикальної централізованої системи органів управління на чолі з главками та Вищою радою народного господарства (ВРНГ).
Характерними рисами політики "воєнного комунізму" були введення безгрошових розрахунків, відміна торгівлі, введення прямого продуктообміну, зрівняльного розподілу продуктів серед працюючого населення, запровадження карткової системи.
Одним із екстремальних проявів цієї політики стала "мілітаризація праці": вводилася загальна трудова повинність, створювались трудові армії. Троцькому належала ідея організації трудових таборів. Проводились мобілізації на роботи т. зв. "буржуазних елементів". Крім мобілізації, на ці верстви було накладено контрибуцію у розмірі 10 млрд крб.
Революційний ентузіазм населення, яке прагнуло до кращого життя, призвів до появи "комуністичних суботників" (безплатної праці у вихідні дні). З часом така добровільна форма праці набула обов'язкового характеру.
У політичній сфері "воєнний комунізм" проявлявся у безкомпромісній боротьбі з опозицією.
Після декрету від 3 вересня 1918 р. основним методом боротьби з опозицією стали терор та організація концентраційних таборів для ізоляції класових ворогів радянської республіки. За даними західних істориків, жертвами "червоного терору" у період 1918-1922 pp. стали 140 тис. чоловік.
Поступово з політичної арени було усунуто кадетів (листопад 1918), лівих есерів (1918-1921), правих есерів (1918-1922), меншовиків (1919-1921), анархістів (1920-1921).
У результаті політики "воєнного комунізму" відбулося катастрофічне падіння виробництва, зросли ціни, інфляція, процвітали "чорний ринок" та спекуляція. Одержавлення економіки обернулось небаченою бюрократизацією державного апарату і домінуванням адміністративно-командних методів управління. Економічні важелі регулювання та управління народним господарством повністю ігнорувалися.
Політика "воєнного комунізму" значно вплинула на суспільну свідомість: комуністичне суспільство почало ототожнюватися з "воєнним комунізмом".
Ще одним суттєвим наслідком періоду "воєнного комунізму" було встановлення політичної диктатури, яка означала знищення або підпорядкування більшовиками державних структур та органів, що виникли в роки революції (рад, профспілок, заводських комітетів), і ліквідацію не-більшовицьких партій. Тим самим було закладено підвалини майбутньої тоталітарної системи комуністичного зразка. Важливим методом більшовицької влади став терор — політика залякування та насильства, розправи з політичними противниками. Головна його мета—зламати у супротивника волю до опору.
38) Особливості переходу до нової економічної політики в Україні.
Так як у 1921р. більшовики і їх вождь В. Ленін були змушені визнати провал політики "воєнного комунізму" і перейти до нової економічної політики (неп).
Основними складовими нової економічної політики були:
-відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин;
-введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості;
-дозвіл приватної торгівлі;
-денаціонізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам;
-введення господарчого розрахунку на підприємствах;
-дозвіл іноземної концесії;
-відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди;
-зменшення державного втручання в економіку;
-заміна продрозвертки продподатком.
Цими складовими неп намагався забезпечити виживання більшовицькому режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення. Хоча ленінська партія погоджувалась лише на тимчасовий компроміс, не відмовляючись від мрії створення соціалістичної економіки. Уряд залишив за собою контроль за такими командними висотами в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.
У сільському господарстві найголовнішим була заміна продрозвертки на продподаток, який визначався напередодні посівної і був у два рази меншим.
В промисловості неп передбачав повернення дрібних і середніх підпрємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловості. Підприємства змогли об’єднуватись у трести. Відміненою була обов’язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили, дозволялось використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.
У галузі торгівлі почали створюватись умови для розвитку таких її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки. Було введено червонець – нову грошову одиницю, яка дорівнювала 10 золотим карбованцям. Введена єдина система податків, створювались ощадні каси та ощадний банк.
Ці зміни привели до швидкого темпу підвищення продуктивності праці.
Нова економічна політика сприяла розгортанню кооперативного руху. Була сформована єдина система кооперації: споживча, сільськогосподарська, кредитна і виробнича. Що сприяло підвищенню продуктивності праці, заготівлі і збуту продукції, ефективому кредитування селянських господарств.
В умовах нової економічної політики довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання. Незважаючи на це відставала більшість галузей важкої промисловості, які як і транспорт і зв’язок, були під контролем держави.
39) Політика українізації 20-х років та її результати.
У роки проголошення і розбудови незалежної України до історичного досвіду української революції 1917-1920 pp. і навіть до періоду нової економічної політики, політики “коренізації”, або “українізації”, все більше і більше звертаються історики, політики, представники різних політичних партій і рухів, державні діячі. І це не випадково.
Особливу цінність для розбудови сучасної України має історичний досвід розвитку культури й освіти, який переконливо вчить, що незалежність без достатнього рівня культури й освіти неможлива. Без них Українська держава не буде мати майбутнього, не буде сильною і могутньою. Ось чому історичний досвід “українізації” 20-х років також має важливе теоретико-пізнавальне і практичне значення для сьогодення.
Відомо, що український національно-визвольний рух 1917-1920 pp., спрямований на побудову своєї незалежної держави, закінчився трагічною поразкою. Перемогу здобули більшовики, які з метою завоювання підтримки своєї влади з боку неросійських народів, у тому числі українського, висунули принцип самовизначення націй. Передвісником
змін національної політики більшовиків був XII з’їзд РКП(б), що відбувся в Москві у квітні 1923 року.Ця політика більшовиків отримала назву “коренізації”, в Україні ж
різновид цієї політики називався “українізацією”.
Вона передбачала:
- висувати, готувати та виховувати керівні партійні, державні і господарські кадри з представників корінної національності, які знають побут, звичаї, мову місцевого населення;
- втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів мови корінного населення;
- запровадження навчання в усіх закладах освіти, організацію культурно-освітньої роботи, видавничої діяльності мовами корінних національностей.
Правовим фундаментом українізації були декрети та постанови ВУЦВК і Раднаркому УСРР “Про заходи забезпечення мов та про допомогу розвиткові української мови” від 1 серпня 1923 p. і Декрет Раднаркому УСРР “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”, виданий 27 липня 1923 року. У травні 1924 p. VIII Всеукраїнська партійна конференція вказала на необхідність подальшого поглиблення і розширення роботи в галузі проведення національної політики і висування українських кадрів у партійному та державному апараті. 30 квітня 1925 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову “Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату”. Для реалізації цих декретів та постанов було створено Всеукраїнську центральну комісію, а також місцеві відомчі комісії з керівництва
українізацією. Однак складність внутрішньополітичної ситуації, брак національних партійних і радянських кадрів, засилля в партійному і державному апараті великодержавних шовіністів, які були ворогами не тільки державної самостійності, а навіть культурної осібності, зумовлювали повільність темпів українізації, її декларативність.
40. Колективізація. Голодомор 1932-1933 pp.
Колективізація – це процес докорінної перебудови сільського господарства, проведена більшовиками наприкінці 1920-х рр. Передбачала перетворення дрібних індивідуальних господарств на колективні підприємства, колгоспи, для встановлення цілковитого контролю держави за сільськогосподарським виробництвом і використання його ресурсів для модернізації всього господарства.
Колективізація мала забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Вступаючи до колгоспу кожен селянин передбачав свої права на розпорядження виробленою продукцією голові правління, а через нього державні установи діставали можливість визначати, скільки виробленої продукції треба залишити на потреби колгоспу, а скільки вилучити до централізованого фонду. Гасло колективізації офіційно проголосив листопадовий 1929р. пленум ЦКВПК(б). Колективізація була задумана як комунікація. Йшлося про утворення колгоспів у формі артілі. Проблему модернізації сг виробництва розв’язували шляхом будівництва державних машинно-тракторних станцій. Перша була створена 1928році.
Голод 1933р. втрати зерна з урожаю 1932р виявилися величезними внаслідок небажання селян працювати за безцінь на державу. З колгоспників вдалося витиснути малу кількість пудів хліба. Тоді Сталін в Україну надіслав хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка викачала з села весь хліб. Було запроваджено систему «чорних дошок». 1 січня 1933р. керівники УСРР започаткували кампанію пошуку хліба. Забирали все продовольство, запаси будь якої їжі. Конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський саботаж». Щоб прив’язати селян до колгоспів Сталін запровадив з грудня 1932року внутрішні паспорти. У 1933 році загинуло від 3 до 3,5 млн чоловік. Причини: великий експорт хліба, встановлення нереальних хлібозаготівельних планів, реалізація закону про 5 колосків 1932р. серпень, запровадження натуральних штрафівз боржників по хлібозаготівля, заборона про інформацію про голод.
41. Сталінська індустріалізація України та її соціально-економічні наслідки.
Індустріалізація - комплекс заходів, ужитих ВКП(б) у 1920-30-х р, що мали на меті модернізацію промисловості: будівництво заводів, фабрик та інших індустріальних об’єктів. Грудень 1925 р. відбувся 14 зїзд РКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію. Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в’язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та інші. В СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Важливим джерелом індустріалізації був колоніальний визиск поневолених народів. Визиск здійснювався шляхом встановлення неадекватних цін на ввіз і вивіз продукції, особливо сільськогосподарської.
Вже перший п’ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприятливим. В Україні ж прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість. Наслідки індустріалізації були вагомі. Споруджено 12 новобудов. Найголовніші Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь.
Наслідки: індустріалізацію здійснювали здебільшого за рахунок технічного переоснащення підприємств; здійснювали здебільшого шляхом капітального будівництва в галузях групи А; розбудовували базові галузі важкої індустрії - кам’яновугільну, залізнорудну, металургійну; прискорена індустріалізація зумовила докорінну зміну всіх народногосподарських пропорцій: переважання промислової продукції над сг, переважання великої промисловості на дрібною, переважання продукції групи А над Б; робітничий клас став провідною соц. силою суспільства.
42.Сталінський терор в Україні в 30-х роках. «Розстріляне відродження»
1929 рік — рік "великого перелому" — став переможним для Й. Сталіна у боротьбі за владу. Україна стала частиною імперії, де суворий централізм і одноосібна влада становили основу тоталітарного режиму.Сталін і його оточення створили власну теорію побудови соціалізму.Досягнення, хоч і дорогою ціною, певних успіхів в індустріалізації зміцнювали позиції Сталіна. У переважно аграрній країні встановлювати диктатуру пролетаріату було нелегко. Тому сталінський терор в Україні, одній з найбільших національних республік з переважаючим сільським населенням, набрав великого розмаху. Першого удару було завдано в Україні по старій інтелігенції, особливо тих, хто співпрацював раніше з українськими урядами і небільшовицькими партіями. Розпочались судові процеси із викриттям неіснуючих таємних організацій. На початку 1929 р. відбулись арешти діячів української науки, культури й автокефальної церкви. Через рік у Харкові над ними пройшов судовий процес. До різних термінів ув'язнення було засуджено 45 осіб. Їм приписувалося створення організації під назвою "Спілка визволення України", яка збиралася шляхом збройного повстання повалити радянську владу в Україні. Наступ проти української інтелігенції продовжувався розгромом наукових шкіл. Уся освіта спрямовувалась на виправдання існуючого режиму і насаджування російської культури. Тяжких переслідувань зазнала церква. Українську автокефальну православну церкву змусили саморозпуститися. Митрополита М. Борецького та сотні священиків заслали до таборів. 1930-роки загалом було ліквідовано майже 80 відсотків української інтелігенції. Цей період в історії отримав назву «Розстріляне відродження».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку розстріляних також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб предствників укрїнської інтелігенції - цвіту української нації. Протягом 1932-1939 більшість українських митців того часу була репресована і розстріляна. «Розстріляне Відродження» - загальна риса тоталітарної доби. Культура була засобом пропаганди, інструментом для контролю за свідомістю людей. Прогресивні діячі культури стали жертвами терору, були морально та фізично знищені. Розстріляне відродження — це трагедія не лише покоління 20-х — початку 30-х років, яке створило високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним більшовицьким режимом. Це трагедія всього людства, яке не пізнало багатьох геніїв Українського Народу.
43. Пакт Ріббентропа -Молотова 1939р. та його наслідки для України. «Радянізація» Західної України.
Пакт Ріббентропа -Молотова 1939р. це назва радянсько-німецького договору про ненапад на 10 років з секретним додатковим протоколом, підписаним 23 серпня 1939 року у Москві наркомом закордонних справ СРСР Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом. За яким диктатори поділили між собою Польщу. У договорі зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним шляхом. Розмежовувальна лінія пролягала по Нареву, Віслі, Сяну.
Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Договір Молотова—Ріббентропа був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.
Червона армія прийшла в 1939р. на Західну Україну і в 1940 році- в Бессарабію та на Північну Буковину з гаслами возз’єднання західноукраїнських земель з Укр. державою у складі СРСР. На підприємствах які були державними, були утворені профспілки радянського типу. Зросла заробітна плата робітника, ліквідовувалось безробіття. До кінця 1939 року поміщицькі маєтки були поділені між селянами. Майже півмільйона селян Зах. Укр.. одержали у користування понад мільйон гектарів землі. Третина селянських господарств які були найбіднішими звільнялися від податків. Рядянізація зах.укр. земель означала депортацію всіх осіб небажаного соц. походження та національності.
44.Німецька окупаційна політика в Україні 1941-1944р.
Було розроблено в 1940р. генеральний план «Ост» під керівництвом Гіммлера. Цей план передбачав германізацію території Польщі, Білорусії, України і значної частини Росії. Йшлося про ліквідацію населення й онімечування тих хто підходив за расовими стандартами. Окупанти застосували різні форми адміністративної організації загарбаних територій. З Одеської обл.., південних районів вінницької і зах. Районів Миколаївської областей була сформована Трансністрія. Чернівецька та Ізмаїльська обл.. були передані Румунії. Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська обл. утворили Дистрикт Галіція. Правобережна, більша частина Лівобережжя, і південні райони, що прилягали до Криму утворили Рейхскомісаріат Україна. Східні райони України перебували під військовою адміністрацією. Загальне число військовополонених до травня 1944 року становило 5,8 млн. осіб. Нацисти здебільшого знищували їх голодом у таборах смерті. Після провалу бліцкригу в Німеччині виникли гостра нестача робочих рук внаслідок постійних мобілізацій. Вихід було знайдено у використанні примусової праці населення окупованих країн. З України було вивезено 2,4 млн. молодих людей. Їх називали остарбайтерами. Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.
45.Українське питання під час другої світової війни.
Ні Великобританія, ні Франція, ні США не виступили на захист українців, незважаючи на проголошення про опору на "малі народи". Коли ідея "єдиної та неподільної" Росії була добре зрозумілою Англії і Франції, то США не мали чітко сформованих і яскраво виражених інтересів у Європі. Українське питання більше цікавило царську Росію.Як і будь-яке питання, пов'язане з національним відродженням, українське питання було започатковане в українському громадянстві, висуваючи ідеї національного самовираження та самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. "українське питання" трансформувалося від культурницького напряму до ідеї розвитку не лише національної культури, а й досягнення повної національної територіальної автономії. Незважаючи на роз'єднаність українських земель, українська політична еліта Росії й Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. "Українське питання" із суто внутрішньополітичного поступово переросло у міжнародну проблему реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні. Гострі суперечності між Росією й Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання цих держав. Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії західних держав, перетворюючи "українське питання" на чи не найголовнішу причину розв'язання світової війни, без вирішення якого примирення було неможливим.Особливе місце в "українському питанні" Росія відводила Галичині. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест "Руському народу". За яким була конкретна програма, що зводилася до повного знищення всіх виявів українського національного життя в Галичині. В роки війни російський чинник проблеми розв'язання "українського питання" мав безпосередній вплив на країни Антанти узв'язку з приналежністю до неї Росії. Визначальним фактором, що впливав на визначення місця українського питання у зовнішньо-політичних стратегіях країн Антанти, і Центральних держав, було польське питання, яке посідало вагоме місце в тогочасній європейській політиці. Погляди більшості польських діячів кінця ХІХ-початку XX ст. ґрунтувалися на переконанні у необхідності відродження польської державності в межах "історичних земель".Такі настрої у польських політичних колах ґрунтувались на урядових силах держав Антанти. Російський царизм, незважаючи на ворожість до національних принципів, проголошував необхідність відновити Королівство Польське в межах Росії, сподіваючись таким способом не лише розв'язати українське питання, а й зміцнити підґрунтя російської експансії на захід. Отже, у роки Першої світової війни держави Антанти мали великодержавні політичні цілі. Розв'язання українського питання залишалося у їх політиці поза увагою.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |