1.Первіснообщинний лад на території України. 1 страница

1.Первіснообщинний лад на території України.

Первісно общинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий. Первісні люди на території України зявилися не менше як 1 млн років тому в період стародавнього кам’яного віку. Вони жили стадами, вміли застосовувати камені і деревяні палиці, а також виготовляли примітивні знаряддя праці, такі як:гостроконечники, рубила, скребла). Первісне людське стадо стало першою суспільною формою обєднання людей. На сучасній території України виявлено стоянки первісних людей: на Хмельниччині, Запоріжжі, Житомирщині.

Період пізнього кам’яного віку палеоліту, що тривав 25 тис. років (36-11тис. років тому) характеризується удосконаленням знарядь праці з каменю, кісток, бивнів мамонта. З них робили шила, голки, наконечники списів. Головне заняття-полювання. Виникла нова галузь-рибальство.

Нових досягнень суспільство здобуло в епоху мезоліту, середньої кам’яної доби (Х-VІ тис. до н.е.). Вони були зомовлені винайденням стріли лука, початком приручення тварин, зародженням землеробства на території України. Розквіт первіснообщинного ладу припав на епоху неоліт- нового кам’яного віку (VІ-V тис. до н. е.), коли люди перейшли до більш прогресивних форм господарства- скотарства і землеробства. В епоху неоліту вдосконалювалася техніка виготовлення знарядь праці – шліфування, свердління, розпилювання. Зявилися сокири,тесла, камяні ножі. Важливим винаходом неолітичної людини стала кераміка. Наступний період- енеоліт- мідно-камяний вік(ІV –ІІІ тис. до н. е.) Зявилась обробітка землі з використанням рала і тяглової сили тварин.

На зміну енеолітичному вікові прийшов бронзовий (друга половина ІІІ – поч..І тис. до н. е.)Підставою виділення бронзового віку стало значне поширення виробів із бронзи(сплаву міді з оловом), першого штучно створеного людиною сплаву. Відбувся перший поділ праці, виділення скотарських племен з середовища землеробських.

2.Скіфсько-сарматський період

VII ст. до н.е. могутня хвиля скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я.

Підкоривши більшість місцевого населення причорноморських степів скіфи у II пол. VII ст. до н.е. утворили об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. За Геродотом територія цього державного утворення розташовувалась у межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочовики, населяли степові р-ни на схід від Дніпра та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди поблизу м. Ольвія, скіфи-землероби на Лівобережжі, скіфи-орачі на захід від Дніпра). На думку деяких вчених мігруючі племена мали іранське походження, а осілі з їхньою традиційною хліборобською культурою –належали до праслов’янського кореня.

В кінці V ст. до н.е. у скіфів утворилася рабовласницька держава на чолі з царем (“варварська демократія”).III ст. до н.е. – період занепаду скіфської держави. Під тиском сарматських племен володіння скіфів значно зменшуються, їм вдалося зберегти лише вузьку смугу Ниж. Подніпров’я та Степовий Крим. Нова держава – Мала Скіфія, столиця м. Неаполь. Припинила своє існування Мала Скіфія на поч.ІІІ ст. н.е. Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) займали широкі простори – від прикаспійських степів до Панонії.Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н.е. сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість.Масове переселення сарматських племен на територію Північ. Причорномор’я почалося з кінця ІІ ст. до н.е. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їх попередників. У військовій справі вони відрізнялись від скіфів В бою користувалися арканами, довшими ніж у скіфів мечами, списами.

3.СХІДНІ СЛОВ'ЯНИ в І ТИС. Н.Е.

Слов’яни - одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Точно час виокремлення її з індоєвропейської спільноти ще не встановлено. Як відомо, існує кілька концепцій про прабатьківщину слов’ян. Так, згідно з дунайською концепцією слов’яни довгий час жили на берегах Дунаю, звідки й почали розселятися. За другою концепцією - вісло-одерською - прабатьківщиною слов’ян була територія сучасної Польщі. Згідно з третьою концепцією, яку підтримує переважна більшість дослідників, давні слов’яни розселялися між Дніпром і Віслою.Писемні джерела І тисячоліття до н. є. фіксують розселення слов’ян на межі лісової і лісостепової зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Згідно з археологічними дослідженнями, починаючи із середини І тисячоліття до н. є. слов’яни поділялися на східних і західних. Тоді ж формувалась і південна група слов’ян. У першій половині І тисячоліття до н. є. у південних районах Східної Європи крім слов’ян жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які у IV-V ст. відійшли на південь і південний захід. Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Менандр Потиктор, Маврикій Стратег знали слов’ян під назвою венедів, антів та склавінів і характеризували їх як численний народ, який брав активну участь в історичних подіях Південної і Південно-Східної Європи. Анти (східні слов’яни), очевидно, були предками українців. Вони жили між Віслою, Карпатами і Дніпром, згодом дійшли до Дону і Чорного моря. Анти ходили походами на Візантію до Константинополя. У той же період на зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, за ними авари. Авари, або обри, у середині VI ст. пройшли від Каспійського моря і оселилися на півдні України поблизу Азовського моря. У другій половині VI ст. вони заснували державу на середньодунайській рівнині, звідки нападали на візантійську область, на антів та інших сусідів.У процесі розселення на Балканах анти змішалися зі склавинами і далі були вже відомі під спільною назвою “слов’яни”.Основними заняттями східних слов’ян були землеробство і скотарство. Вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес та інші культури. У слов’ян існували різні види ремесел: ливарне, обробка заліза, різьблення на кістці, виготовлення посуду та ін.

4.Передумови утворення східнослов’янської держави. Політика перших київських князів

Східні слов’яни починаючи з VI-VII ст. розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. Першим етапом утворення держави у східних слов’ян було утворення протягом VII – першої половини ІХ ст. перед державних утворень – полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін. Згодом, породження родоплемінного ладу – великі і малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов’янського суспільства поступово переросли в племінні княжіння.

Докорінною причиною утворення держави у східних слов’ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Східні слов'яни перебували на тому рівні економічного розвитку, який створює передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів.

Особливістю державності у східних слов’ян була потреба в організації захисту від зовнішньої загрози – в першу чергу з боку хозар, об’єднаних у потужний каганат, а також варягів, Візантії, Польщі.

Формування державного апарату стимулювала також перспектива отримання великих прибутків від великих торговельних шляхів у разі налагодження їх утримання і охорони. Особливо це стосувалося шляху “Із варяг у греки”.

Першими київськими князями, існування яких зафіксоване літописцями, були Аскольд і Дір. Полянське князівство Кия, Аскольда і Діра стало політичним осереддям, довкола якого наприкінці ІХ ст. почала зростати Руська держава. Можливо, літописець Нестор 860-м роком (зпохід Аскольда і Діра на Константинополь)відзначив, що з того часу “стали прозивати Руска земля”.

5.Запровадження християнства. Значення цієї події для Русі

В середині 80-х pp. X ст. київський князь Володимир Великий схиляється до думки щодо прийнятт нової релігії — християнства. Спочатку християнство прийняли сам князь та його найближче оточення. Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, яке поклало початок хрещенню всієї країни.

Прийняття християнства на Русі справило величезний впил на розвиток держави. Було зміцнено владу князя навколо Києва, згуртувало різноплемінні території. Процес християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв’язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Християнство сприяло поширенню письменства, а відтак розвитку різних наук, але в межах релігійних догматів. З’являється літописання, іконопис, кам’яне будівництво та ін.

6.Київська Русь в період удільної роздробленості*

Зі смертю Ярослава Мудрого у 1054 р. розпочався новий період в історії Київської Русі - період феодальної роздробленості. Щодо її причин в існують різні погляди. Більшість істориків стверджує, що головною причиною цього процесу став соціально-економічний розвиток Київської Русі, економічне і політичне зміцнення окремих князівств, посилення місцевої феодальної знаті, створення нових політичних і культурних центрів. Зростання економічної могутності князівств, які в умовах господарської замкненості все більше відособлювалися від центру і прагнули незалежності. Цьому сприяло також зростання міст як торговельно-ремісничих і культурних центрів окремих областей. М. Грушевський та його послідовники вважали, що головним чинником розпаду Київської Русі стала боротьба спадкоємців за великокняжий стіл і їх настирливе бажання до створення земель. Перший період роздробленості, за М. Грушевським, закінчується княжінням Мстислава Великого (1132 р.). Це етап боротьби у відносинах між князями: першої - сепаратистської, другої - централістської до об'єднання зусиль у боротьбі з зовнішніми ворогами, передусім половцями. Після смерті Мстислава настає другий період, що тривав до монголо-татарської навали. Це період безпосередньо феодальної роздрібненості, повного ослаблення й занепаду Києва, формування біля нових центрів на іншому політичному фунті нових сил і впливів. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М. Грушевський вважав 1169 р., коли Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський повністю поплюндрував Київ.

Всі причини розпаду Київської Русі досить вагомі, але лише їх комплексний взаємовплив і вплив на історичні процеси, що відбувалися в Київській Русі, зумовили перемогу сепаратизму над централізмом, а отже, і загибель Давньоруської держави. Останню спробу об'єднати Руські землі й відновити колишню велич держави зробив Володимир Мономах.

7. Монголо-татарська навала та її вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Русі

Наприкінці 12ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня Монгольська держава. 1206 року ханом усієї Монголії було проголошено Чингізхана, який здійснював завойовницьку політику. Перший похід монголів на руські землі відбувся 1223р., битва на річці Калці. Русько-половецьке військо зазнало поразки. Другий похід відбувся наприкінці 30-х років. 1239р. монголи захопили Переяслав та Чернігів. Наприкінці 1239р. вдерлася в Крим. 1240 році захопила Київ. З Києва основні сили Батия рушили на Володимир і Галич. З вогнем і мечем монголи пройшли по Київській, Волинській і Галицькій землях. 1240 року монголи вийшли на західні рубежі Русі.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:уйнація та падіння ролі міст, 49 міст були розорені полчищами Батия; занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей. Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі; демографічні втрати; знищення значної частини феодальної еліти. Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників.Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

8.Галицько-Волинське князівство наприкінці XIII —на початку XIV ст.

Спадщину Данила бере у свої руки його старший син Лев І (1264-1301 pp.). Спадкоємці Данила і Василька і ті, хто їх наслідував, продовжували управляти Галицько-Волинською державою. Лев І звів свою залежність від монголів до виділення невеликих загонів, які брали участь у окремих походах Орди. Більше того, татари надавали йому значну допомогу, особливо у боротьбі з Литвою, яка намагалася захопити північні області князівства. Скориставшись роздробленістю Польщі, Лев І приєднав Люблін. Тепер державний кордон князівства проходив по Віслі. Була також приєднана частина Закарпатської Русі. Він багато зробив для розвитку міста, названого його ім´ям, — Львів, яке він розбудував і щедро прикрасив.

Князь Василько не набагато пережив свого брата. Його наступник, Володимир Василькович (1270-1289 pp.), неохоче брав участь у війнах, віддавався письменницькій праці, мистецтву, будував укріплення, закладав нові міста.

Після смерті Володимира Васильковича,відомо, що становище Галицько-Волинського князівства ускладнилося, у Польщі та Литві виникають агресивно налаштовані проти нього державні об´єднання. Загострюються внутрішні суперечності між боярами та великими князями, і вже на початку XIV ст. поляки загарбали Люблінську землю.

Син Льва І Юрій (1301-1315 pp.) у зовнішній політиці в основному вдавався до переговорів та дипломатії.Юрій прийняв титул короля Русі.

Князювання Юрія оцінюється сучасниками як період економічного розквіту і спокою. Сини Юрія Андрій і Лев (1315-1323 pp.) відомі тим, що спільно і дружно управляли Галицько-Волинським князівством, сприяли розвитку зовнішньої торгівлі, ремісництва та міст. У зовнішній політиці брати спиралися на союз з німецьким орденом у боротьбі з Литвою та Золотою Ордою, мали широкі дипломатичні зв´язки із західноєвропейськими країнами. Після них Галицько-Волинські землі перейшли до Болеслава(1323-1340 pp.).

Юрій Тройденович продовжував політику Юрійовичів, дотримуючись союзу з Тевтонським орденом, сприяв зв´язкам з Литвою, однак вороже ставився до Польщі, незважаючи на своє польське походження. У 1340 р. у Володимирі, бояри, змовившись, отруїли його. Після смерті Юрія галицькі бояри при допомозі татар певний час утримували владу в своїх руках (1340-1349 pp.). У другій половині XIV ст. Волинь відійшла до Литви, а Галичина — до Польщі.

Таким чином, Галицько-Волинське князівство, яке об´єднало основну частину етнічних українських земель, у середині XIV ст. було розшматоване більш сильними і агресивними сусідами. Широкі зв´язки з країнами Європи, особливо німецькими князівствами, сприяли розвитку західноєвропейської орієнтації, що нейтралізувала однобічність візантійського впливу на Україну. Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство більше сторіччя було політичним центром всієї України і захищало українську державність.

9.Українські землі у складі Великого князівства Литовського

Після навали кочівників у XIII – XIV ст. на Півночі, над Балтикою, оформилась нова державна організація – Литва, яка не тільки об’єднала литовські племена, але й почала наступ на білоруські, а згодом і українські землі.

У середині ХІІІ ст. після утворення литовської держави, литовський князь Міндовг (1230-і рр.) зайняв Чорну Русь і Полоцьке князівство, що призвело до зіткнення з князем Данилою Галицьким. Але у 1254р. було укладено мир. Міжусобна боротьба довела литовську державу до розпаду. Вдруге об’єднав її у 1316р. князь Гедимін (1316 – 1341), здобувши білоруські та українські землі. Він зайняв Менщину, Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину і північну Київщину. Вибрав собі 1323р. столицею Вільно. Гедимін почав себе називати “королем литовським і руським”. Для зміцнення своєї держави Гедимін через подружжя своїх дітей пов’язав родинні зв’язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню української культури в Литві. Син Гедиміна – князь Любарт очолював українські сили у битві проти Польщі і Угорщини. Ця битва закінчилася втратою Галичини і Холмщини.А більшість території Волині приєднується до складу Литовської держави. В результаті переможної битви на Синіх Водах з татарами (1362р.) великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377) оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям, дещо згодом під владою Литви опинилась більша частина Чернігово-Сіверської землі. В результаті цього територія Литовського князівства збільшилась майже вдвічі і за Ольгерда складалася на 90% з українських і білоруських земель.Після Ольгерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 – 1392), який змушений був зблизитись з Польщею і одружився з польською королівною Ядвігою і уклав 1385р. в Крево унійний союз з Польщею. Кревська унія поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Коронувавшись Польською короною, великий литовський князь Ягайло зобов’язався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта (1392 – 1430) племінника Ольгерда, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569р.

10.Люблінська унія. Україна в складі Речі Посполитої

Люблінська унія

1 липня 1569 р. у Любліні була підписана нова польсько­литовська унія, у результаті якої Литва і Польща об’єднувалися в єдину Польсько-Литовську державу — Річ Посполиту. У ній були спільні сейм, сенат, єдині гроші. Голова держави титулував себе королем польським і великим князем литовським.Підписавши унію, магнати Польщі значно розширили свої земельні володіння в Україні. Від Литви до Польщі перейшли землі Східної Галичини, Поділля, Волині, Київщини і частина Лівобережної України. На цих землях були утворені воєводства. Землі Литовського князівства зберігали автономію. Закарпатська Україна була у складі Угорщини, Північна Буковина — Молдавії, Чернігівщина до 1618 р. — у складі Росії, а потім унаслідок військових дій вона також перейшла до Польщі.Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Польські магнати і шляхта привласнили велику територію українських земель.Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Територія держави поділялася на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське.Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські так і українські магнати. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. Отже, Люблінська унія була угодою між феодалами Польщі, шляхтою Литви й України, спрямованою на подальше посилення гноблення народних мас. Вона не відповідала інтересам не тільки литовського й українського народів, а й інтересам народу польського.

11.Виникнення українського козацтва і Запорізької Січі

У ХУ-ХУІ ст. виникає нова верства українського суспільства - козацтво. Слово «козак» тюркського по­ходження і означає «вільна людина», «воїн-вершник».

Причини виникнення українського козацтва:економічні (колонізація вільних земель Придніпров'я та Дикого поля - степів за дніпровськими порогами);соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала); політичні (цілеспрямована політика польської адміністрації поставити козацтво на службу з охорони південних рубежів від татарської загрози);стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства);національно-релігійні (політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви на права пра­вославної).

Перші згадки про козаків у писемних джерелах датова­ні 80-90 рр. XV ст. Військовим і організаційним центром низового козацтва стала Запорізька Січ.Початок Запорізькій Січі дала козацька фортеця, зведена у 50-х роках XVI ст. на острові Мала Хортиця Д. Вишневецьким Д. Вишневецький.У 1593 р. запорожці заснували другу Січ на острові Базавлук на Дніпрі, трохи південніше Томаківки.

Запорізьке козацтво формувалося як передовий суспільний стан української народносіі Українські козаки створили струнку військову організацію, яка проіснувала до XVIII от.

Польський уряд намагався поставити козацтво собі на службу. У 1572 р. король Сигизмунд II прийняв на державну службу для захисту південних кордонів 300 козаків, яких поіменно записав до спеціального списку - реєстру.

Стсфан Баторій збільшив козацький реєстр та надав козакам ряд привілеїв, а козацькій старшині вручив знаки влади - клейноди.

Реєстровці отримали від уряду Речі Посполитої право на окремий суд, звільнення від державних повинностей..

Офіційно реєстрове козацтво називали Запорізьким Військом, якому формально підпорядковувалась і Запорізька Січ. Проте взяти Запоріжжя під свій контроль Речі Посполитій так і не вдалося. Запорізька Січ стала джерелом формування української державності.

12.Козацько селянські вйни в Україні наприкінці ХІІ- в 30-ті роки ХVІІст. та їх наслідки

Подальше посилення феодально-кріпосницького гніту, закріпачення селян і нереєстрових козаків, обмеження прав реєстровців призвели до нової хвилі селянсько-козацьких повстань у 30­ті роки XVII ст. Одним із вагомих було повстання нереєстрових козаків 1630 р. під проводом гетьмана Запорізької Січі Тараса Федоровича (Трясила). Багатотисячне військо (майже 10 тисяч козаків), яке вийшло із Січі на чолі з Т. Федоровичем, і тисячі селян і міського населення, що приєдналися до нього, у битві з польсько­шляхетськими військами, які очолював С. Конецьпольський, 15 травня 1630 р. заволоділи Переяславом. Незважаючи на успішні дії повстанців, верхівка козацької старшини, сподіваючись одержати від Польщі деякі привілеї, пішла на переговори з Конецьпольським. У травні 1630 р. був підписаний договір між козацькою старшиною і представниками шляхетської Польщі, за яким реєстр збільшувався до 8 тисяч.4 серпня 1635 р. загін запорожців на чолі з гетьманом І. Сулимою захопив Кодацьку фортецю і зруйнував її. Улітку 1637 р. почалося селянсько-козацьке повстання під проводом запорозького гетьмана Павлюка і полковників Карпа Скидана та Дмитра Гуні. Повстання охопило все Придніпров’я. Однак у грудні 1637 р. у вирішальній битві з військами шляхетської Польщі під Кумейками повстанці зазнали поразки. Після цих подій польський сейм у лютому 1638 р. затвердив «Ординацію війська запорізького реєстрового, що перебуває на державній службі». «Ординація» була спрямована на значне скорочення прав і привілеїв реєстровців. Реєстр скорочувався до 6 тисяч, усі, хто не входив до реєстру («випищики») перетворювалися на кріпаків. У Запорізькій Січі і відбудованому Кодаку мали перебувати загони польсько-шляхетських військ.«Ординація» викликала нову хвилю народного гніву. Навесні 1638 р. 20­тисячне військо на чолі з гетьманом Запорізької Січі Яковом Острянином та Дмитром Гунею знову з’явилося на Придніпров’ї.

Перші козацько-селянські повстання проти польського феодального і національного гноблення хоч і зазнали поразки, все ж мали великезначення. В них народні маси набували досвід, поглиблювали свою національну свідомість та політичну зрілість. Одночасно вони показалиі недостатню організованість козацтва, його внутрішні протиріччя, пов'язані з поділом на заможних, схильних до угодовства з поляками, і бідноту, налаштовану опозиційно до багатих, непримиримо ворожу до польських феодалів. Польська шляхта взяла курс на повне винищенняі викорінення козацтва. Весною 1597 р. сейм проголосив українських козаків «ворогами держави», а коронному гетьману Польщі було доручено використати всі сили і методи, необхідні для їх повного знищення.Однак рішення сейму залишилося на папері, і Запорозька Січ продовжувалабути опорою і притулком для всіх, хто втікав від феодального гнобле-ня. їхня кількість безперервно зростала. Військо Жолкевського булознесилене важкою війною проти повстанців і не могло наступати на Січ. Після невдалих повстань у середовищі козаків посилюється розкол на багатих, в основному реєстрових, і незаможних, які не мали землі чиякоїсь власності.

13.Причини, характер та рушійні сили Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке не досягло усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності.

Релігійні причини. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна.

Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови.

За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

14.Державотворча діяльність Б.Хмельницького

Переслідуваний офіційними представниками польської влади, Б. Хмельницький пішов на Запорозьку Січ, де отримав гетьманську булаву і 1648 р. сформував перший повстанський загін, а протягом першого року війни зумів створити народно-визвольну армію.Під час війни Б. Хмельницький вів активну політичну діяльність, яка дала підстави розцінювати його спрямування як державотворчі. На визволеній території з його дозволу виникав новий державний аппарат. До того ж він провадив значну роботу з установлення дипломатичних відносин з іноземними державами.Але постать Б. Хмельницького вважається суперечливою. Річ у тім, що ідея державності не була основною, коли він почав війну з Польщею, основною метою було скасування закону 1638 p., який значно скоротив козацькі привілеї, а народ використовувався як засіб для досягнення цієї мети. Тільки після перших перемог над Польщею у Б. Хмельницького змінилися політичні погляди. Він почав думати про встановлення державної незалежності, але ці погляди були нечіткими.Для втілення ідеї державотворення він почав шукати союзників проти Польщі. Вів переговори з Туреччиною, Молдавією, Семиграддям і Росією.Політико-правові погляди Б. Хмельницького детально викладено в "Договірних статтях", написаних у березні 1654 р. Аналізуючи їх, можна зробити висновок, що в сучасному розумінні йшлося про автономію України. Уся влада на території України зосереджувалась у руках гетьмана, який мав обиратися на демократичних засадах без участі представників царя. Російський цар отримував інформацію про вибори, що відбулися, і приймав присягу гетьмана.На місцевому рівні владні функції здійснювали земські та городські уряди, які також обиралися. Правосуддя здійснювалося незалежними військовими судами.Незалежною й недоторканною у своїх правах залишалася духовна влада — православна церква. У міжнародних зносинах Україна залишалася вільною. Приймання послів інших держав і переговори з ними гетьман міг вести самостійно. Царя тільки інформували про міжнародну діяльність. Але зносини з Туреччиною та Польщею можливі були з дозволу монарха Росії.

Дата добавления: 2015-09-29