Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.
23) Соціально-економічне становище Наддніпрянської України в першій половині 19ст.
Втрата власної держави у другій половині XVIII ст. дорого обійшлася українському народові. Кріпосницька й відстала Російська імперія гальмувала розвиток України, Білорусії, Прибалтики, запроваджувала тут таку модель устрою, яка була вчорашнім днем для Західної Європи. Україна, насамперед колишня Гетьманщина — колись край вільних козаків-фермерів, стала вотчиною поміщиків, а більшість козаків зубожіли, потрапили у кріпацтво. Фермерський лад, який формувався в Україні з козацьких часів, був майже зруйнований, тут почали домінувати типові для кріпосницької Росії порядки. Виняток становила певною мірою південна Україна, особливо Чорноморія, де кріпосне право запроваджувалося з часів Павла І, але не встигло пустити глибоких коренів. Тому саме тут склалися кращі стартові умови для розвитку економіки після падіння кріпацтва у 1861 р. Поміщики, переважно іноземні (російські та польські), утримували з волі Петербургу більшу частину українських земель. Українські селяни були у своїй більшості кріпаками. Російським поміщикам надавалася перевага, царат щедро наділяв їх козацькою землею. На Правобережній Україні, яка пізніше потрапила під владу Російської імперії, зберігалося польське поміщицьке землеволодіння. Серед поміщиків (переважно на колишній Гетьманщині) були й нащадки козацької старшини, але тільки ті, які довели свою вірнопідданість цареві. У XIX ст. більшість із них цілком русифікувалася і пов'язувала своє майбутнє не з Українською, а з Російською державою.
Отже, основна маса селян на межі XVIII—XIX ст. (91% на Поділлі, 90% — у Київській губернії, 74% — на Волині), а вони становили переважну більшість українського народу, уже потрапила в кріпаки, яких нещадно експлуатували великі поміщики землевласники, порушуючи при цьому навіть урядові рекомендації. В Україну була привнесена звична для Росії практика, коли власники ділили кріпацькі сім'ї й продавали різним панам, міняли на собак тощо. Тільки Павло І заборонив продавати кріпаків без землі. Крім приватних (поміщицьких) існували й інші категорії кріпаків — державні та монастирські, становище яких було дещо кращим.
Українські селяни сіяли жито, пшеницю, овес, гречку та інші традиційні культури, хоча вже почали поширюватися соняшник, картопля тощо. Розвивалося, особливо в південній Україні, скотарство. Степові простори України, на яких паслися величезні отари овець, відкривали широкі перспективи і для розвитку суконної промисловості. Овечий лій ішов на виробництво свічок. У Криму займалися виноградарством, виробництвом шовку. В Україні, хоч і повільно, відбувалися певні зрушення, характерні для капіталістичної епохи. У 30—40-х роках XIX ст., із запізненням понад 150 років порівняно з Англією, в Російській імперії, в тому числі й в Україні, почався промисловий переворот (від мануфактури до фабрики, від ручної праці до машинної), який тягнувся кількадесят років. Найважливішим соціальним наслідком цього явища було формування міської буржуазії та робітничого класу. Нові підприємства були значно рентабельнішими, ніж ті, що перебували у власності поміщиків і де використовували працю кріпаків. У результаті в середині XIX ст. капіталісти сконцентрували в своїх руках понад 90% заводів.
Первісно виникали дрібні підприємства, особливо у сфері обробної промисловості. Потім виникли й збільшилися (кількісно та якісно) заводи й фабрики, на котрих переважала вільнонаймана праця. В Україні з її потужними можливостями сільського господарства в першу чергу формувалися підприємства харчової промисловості (цукрової, горілчаної тощо), які стали провідними в Російській імперії. Ще у XVIII ст. було відкрито потужні поклади кам'яного вугілля (Донеччина), які перевищували всі разом узяті поклади Західної Європи; залізної руди (біля Кривого Рогу). Це створило ідеальні умови для розвитку гірничої та металургійної промисловості, поклало початок формуванню Донецько-Криворізького промислового району. Через Україну йшов потужний потік товарів до зарубіжних держав. Без сумніву, суттєво впливало на це важливе геополітичне становище України, де постійно знаходилися великі контингенти військових. Внаслідок цього розвивається система шляхів — шосе, будуються канали, наприклад в обхід дніпрових порогів. Важливе місце в Україні належало чумацькому промислу. Чумаки на возах, запряжених волами, транспортували зерно, сіль, рибу та ін. Але вже в 1823 р. на Дніпрі з'явився перший пароплав, який збудували талановиті кріпаки з м. Мошни на Черкащині. У 40—60-х роках XIX ст. в Україні пароплави з'являються у значній кількості, а ще пізніше — залізниці, які швидко витіснили чумацький промисел.
Ще з давніх часів в Україні існували торги та ярмарки, наприклад Сорочинський (у Сорочинцях на Полтавщині), але у XIX ст. вони набули особливого розмаху, причому приблизно половина всіх ярмарків Російської імперії припадала саме на Україну. Контрактовий ярмарок у Києві перетворився на одну з найбільших торгівельних бірж у Європі, де укладалися контракти також із зарубіжними виробниками й торговцями. Повним ходом продовжувалося формування ринкових відносин, Наддніпрянська Україна вже була включена до загальноросійського ринку. Водночас вона була відрізана від підавстрійських земель України, що мало негативні наслідки.
У результаті розвитку ремесел, промисловості й торгівлі спостерігалося збільшення міст, зростання в кілька разів міського населення, особливо на берегах Дніпра, Азовського та Чорного морів. Ліквідація небезпеки ординських нападів і вигідна торговельно-економічна кон'юнктура стали причиною бурхливого росту Одеси (Хаджибей, Коцюбіїв), Миколаєва (Витовки), Херсона та ін.
Слід підкреслити, що російський уряд уважно стежив за тенденціями економічного розвитку України і в дусі сумнозвісних петровських традицій продовжував політику дискримінації України і в цьому відношенні. Так, він ще у 1753 р. ліквідував митний кордон між Росією та Гетьманщиною, а у 1782 р. дозволив поселятися в Києві російським купцям. Потім уряд умисно переводив з різних кінців Російської імперії до України купців з великими капіталами, для яких створювалися пільгові умови діяльності. Було ліквідоване магдебурзьке право у 1831—1835 pp. (у Києві — у 1840 p.), українські міщани навіть виселялися (як-от у Києві) з центру міста. На товари встановлювалися різні тарифи. Внаслідок цього товари з України мали продаватися дорожче, ніж московські чи петербурзькі, отже, не були конкурентоздатними. Російський уряд, діючи так грубо й безцеремонно, переслідував насамперед політичну мету: зміцнити соціальну базу російського колоніального панування в Україні. Чернишевський), але, на жаль, це були такі винятки, котрі тільки підтверджували правило.
Відсутність в українців власної держави, скинення їх на соціальне дно, насамперед до числа кріпаків, мало надзвичайно тяжкі, болісні й довготривалі наслідки. Вже тоді серед буржуазії та торговців виразно домінували росіяни та євреї. Українці ж займали третю сходинку, і це були переважно дрібні торговці. Тільки у 40-х роках XIX ст. з'явилися перші значні українські підприємці (Яхненки та Симиренки, котрі створили фірму з виробництва й продажу цукру), але це було поодиноке явище.
Як наслідок, міста України втрачають своє українське обличчя, місце українських міщан займають представники інших національностей, українців витісняють на околиці міст і в села, прискорився процес їх помосковщення. Формується малопривабливий тип русифікованого міщанства, який блискуче відобразили у своїх творах класики української літератури І. Карпенко-Карий, М. Старицький і особливо І. Нечуй-Левицький (типи Барильченка, Проні Прокопівни та Голохвастова живуть, на жаль, і нині). Слабкість української національної буржуазії, в свою чергу, значно зменшувала шанси на здобуття в перспективі незалежної Української держави. Відсутність своєї держави виявляла потужний негативний вплив на соціально-економічну, політичну, культурну ситуацію в країні. Розірвати це зачароване коло було надзвичайно важко.
24) Соціально-економічне і політичне становище Західної України в першій половині 19ст.
Реформаторська діяльність Марії-Терезії та Йосифа ІІ була на той час прогресивним явищем. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак уже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями. Єдиною інституцією, яка зберегла всі надбання і навіть суттєво зміцнила їх після започаткування у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.
У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни посилюють антифеодальну боротьбу, що проводилася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті. Опришки нападали на панські й державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією.
Постійною та наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848—1849 рр. були антифеодальні виступи 1846—1848 рр. на східно-галицьких землях. Це був удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, проте стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, айв усій Австрії.
25) Реформа 1861р. та її значення для України.
19 лютого 1861 р. Олександр II підписав "Положення про селян, що вийшли із кріпосницької залежності". "Положення" включало в себе 17 законодавчих актів і отримувало силу закону. В той же день цар підписав Маніфест про звільнення селян. У відповідності з Маніфестом всі кріпоені селяни отримували особисту свободу і громадянські права.
Весь процес звільнення селян включав в себе наступні процедури. Згідно з законом за поміщиками визнавалося право власності на всю землю в їх маєтках, в тому числі і на селянську, яку останні обробляли як свої наділи. Селяни отримували наділи не у власність, а в користування, взамін на відробіток повин-ностей, до повного викупу землі у поміщика. Селяни не мали права відмовлятися від наділу, але викуп землі міг здійснюватись тільки "за згодою сторін", тобто за бажанням поміщика.
Характерною особливістю реформ у Російській імперії було виділення двох головних форм землеволодіння: приватної та общинної. На відміну від Росії, де понад 95% селян перебувало в общині, в Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80% селян Правобережжя й близько 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Внаслідок цього більшість українських селянських сімей отримувала індивідуальне право на землю й несла особисту відповідальність за сплату за неї боргу. Це сприяло зміцненню прив'язаності селянства до приватної власності, що й відрізняло українських селян від російських.
Безумовно, реформа не могла не торкнутися селян удільних і державних селян. Законом 1863 р. удільні переводилися до розряду селян-власників, отримавши право на викуп землі. До них були застосовані ті ж принципи влаштування, що й до кріпосних. Таких в Україні налічувалось понад 40% від усього селянства і поділялися вони щонайбільше на ЗО різних груп. Реформа 1861 р., і зокрема закон 1866 р. звільнили державних селян швидше й на більш вигідних умовах, ніж кріпаків. Разом із свободою в більшості українських губерній державні селяни одержали наділи майже вдвоє більші від середнього, а платежі визначалися для них порівняно менші. Розподіл наділів був нерівномірний. Наприклад, на Харківщині він коливався в межах від 0,5 до 5 десятин, у Херсонській губернії - від 2,2 до 24,3 десятини. Частина державних селян була обезземелена.
У цілому селяни були невдоволені реформою і способом її проведення. Обурення селянства викликало те, що основні масиви землі залишилися в руках поміщиків, а колишні кріпаки були змушені ще два роки після оголошення Маніфесту виконувати феодальні повинності й платити великий викуп за наділи.
Розвиток сільського господарства в пореформений період значною мірою був зумовлений характером самої реформи. Вона хоч і залишила цілу низку пережитків кріпосництва, але й призвела до Істотних зрушень в аграрному устрої країни, насамперед відбувалися корінні зміни в розподілі земельної власності. При збереженні поміщицьких прав на володіння землею йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Земля дворян переходила до рук купців, заможних селян та представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких та заможних селянських господарств, чіткішою ставала спеціалізація окремих районів України, що продукувала на ринок. Зокрема, на Правобережжі зростають посіви цукрових буряків, на Лівобережжі - картоплі, тютюну, конопель, на Півдні йде інтенсивне виштовхування скотарства торговим зерновим господарством. Запровадження машин у землеробстві, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів - усе це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур.
Реформа 1861 р. означала, що епоха феодалізму закінчилася, але його пережитки ще довгі роки були реаліями господарського життя країни. Це виявилось не лише в тому, що поміщики зберегли велике землеволодіння, але й у тому, що селянство довгий час залишалось в лещатах відробітків і викупних платежів поміщикам і уряду.
26) Економічне та політичне життя на західноукраїнських землях в
другій половині 19-на початку 20 ст.
Середина XIX ст. була часом випробувань для імперії Габсбургів. Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно у сфері промисловості, де колоніальні форми господарювання виявилися у таких тенденціях, процесах та явищах:
1. Гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель.
2. Кустарно-ремісничий характер західноукраїнської промисловості.
3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу.
4. Залежність промислового розвитку від іноземного капіталу.
5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель.
6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості.
7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.
Досить складною була ситуація в суспільно-політичній сфері.
Після поразки революції 1849 р. галицьким намісником було призначено
А. Голуховського, який проводив відверто пропольську політику — сприяв призначенню поляків на вищі посади цивільної служби краю; сформував у австрійського уряду думку про те, що український рух є винятково «русофільським»; заблокував реалізацію українських планів поділу Галичини на українську та польську частини тощо.
За цих обставин соціальне напруження, українсько-польське протистояння в західноукраїнських землях наростали.
Відповіддю на посилення польського впливу в західноукраїнських землях стало виникнення москвофільської та народовської суспільно-політичних течій.
Москвофільська (староруська або русофільська) течія виникає ще 1848 р., а у 50-ті роки набуває чіткіших, окреслених форм.
Москвофільський рух мав клерикально-консервативний характер.
Ідеологічна основа цієї течії базувалася на трьох постулатах:
1) протиставлення польській мові «язичія», що заперечувало право на розвиток української мови як літературної;
2) обстоювання тези про єдиний «руський», або ж «панруський» народ, що проживає на території «від Карпат до Уралу», до якого москвофіли зараховували і галицьких русинів;
3) захист таких формальних ознак руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт тощо.
Основною метою народовців стали розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю, згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому свою активність вони виявили насамперед у культурній сфері. Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були:
- створення мережі народовських періодичних видань (журнали «Мета», «Нива», «Правда», «Русалка», «Вечорниці», газети «Діло», «Батькіщина», «Буковина» та ін.);
- заснування культурно-освітніх та наукових товариств («Руська бесіда» — 1861 p., «Просвіта» — 1868 p., Наукове товариство імені Шевченка — 1873 p.);
- організація українського професійного театру (1864 р. У Львові при товаристві «Руська бесіда»);
- видання та популяризація творів українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Л. Глібова, І. Франка, Панаса Мирного та ін.
27) Національний рух в Наддніпрянській Україні в другій половині 19ст.
Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.
Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже в 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літератури). Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження.
Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.
Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою громади «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» археологію, етнографію, статистику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.
Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. M. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:
- демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);
- федералізм (децентралізація, запровадження гро-мадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);
- європеїзм (зв´язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);
- культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);
- еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).
Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.
Незважаючи на те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв´язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.
28) Політичні партії в Наддніпрянській Україні початку 20 ст.
На початку XX ст. у Східній Україні утворилися політичні партії. В Україні поряд із соціал-демократичними організаціями, що стояли на марксистських позиціях, діяли й інші соціал-демократичні, соціалістичні політичні організації. Найвідомішими серед них були Революційна українська партія (РУП); Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); Українська соціал-демократична спілка ("Спілка"); Народна українська партія (НУП); Товариство українських прогресистів (поступовців) (ТУП); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та інші політичні угруповання.
Революційна українська партія виникла в Харкові в лютому 1900 р. і об'єднувала здебільшого студентів, семінаристів, учителів, представників інших верств населення. На різних етапах діяльності РУП до її керівництва входили Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко, М. Русов, Б. Мартос та ін. У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з'їзд партії, на якому був обраний Центральний комітет і "Закордонний комітет" для керівництва закордонною діяльністю. Місцевими організаціями були "спільні громади", що діяли в багатьох містах. На такі промислові центри, як Катеринослав, Одеса, Миколаїв, Донецький басейн, вплив РУП не поширювався. Зазначимо, що РУП стала базою формування низки українських партій.
Так, у 1902 р. з РУП вийшла група на чолі з М. Міхновським і утворила Народну українську партію (НУП). У 1903 р. частина членів РУП увійшла до Української соціалістичної партії (УСП) на чолі з Б. Ярошевським. Поряд з організаційним розколом відбулося політичне розмежування в лавах РУП: одна частина партії на чолі з
М. Меленевським шукала контактів з меншовицьким крилом РСДРП, інша на чолі з
М. Поршем, що протидіяла групі М. Меленевського, вимагала повної організаційної самостійності РУП. Частина членів партії, що дістала назву "Група колишніх членів РУП", у січні 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку ("Спілку") і разом із Загальним єврейським соціал-демократичним союзом ("Бунд") увійшла до складу РСДРП на правах автономної організації меншовицької фракції.
Ще одна частина РУП (М. Порш, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра та ін.) у грудні 1905 р. скликала з'їзд, що поклав кінець офіційному існуванню РУП і проголосив утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).
Торкаючись позиції щодо національного питання українських партій, зокрема РУП, УСДРП, слід наголосити, що вона була далекою від толерантності. Так, РУП обстоювала ідею автономії України в межах Росії. Вона розуміла цю "автономію" як створення українського сейму або Ради і була в цьому близька до бундівського трактування культурно-національної автономії. Проголошуючи метою боротьбу за інтереси українського народу, РУП при цьому закликала український робітничий клас пам'ятати, що "він бореться лише проти буржуазії панівної нації".
Одним з принципів НУП, яка сформувалась у 1901-1902 рр., був "Україна з її добрами тільки для українців, а не для чужинців". Ідей, подібних до "Україна для українців", не було в жодних інших програмах партій. Справді, у програмах українських соціалістичних та соціал-демократичних партій простежується заклик до забезпечення рівноправ'я всіх народів України — як української більшості, так і національних меншин. Так, українська соціалістична партія, першим засновником якої була Леся Українка, висувала ідею рівності "усіх громадян краю без різниці статі, породи, національності і віри".
Щодо позиції УСДРП з питань національних відносин, то вона закликала боротися "проти всякого національного гніту", обстоювала тезу про культурно-національну автономію та вимогу "автономії України з окремим сеймом". Обстоювала УСДРП також принцип "національних" організацій пролетаріату, не обмежених територіально. Іншими словами, ішлося про створення організацій робітничого класу (партій, профспілок тощо) за "національною ознакою", а не про створення територіальних організацій, що об'єднували б представників національних груп, які живуть на певній окремій території (області, краї тощо). Ця партія наполягала на тому, щоб її визнавали єдиним представником українського пролетаріату.
Водночас, так само, як і в Росії, відбувався процес консолідації українських буржуазних партій: створені в 1904 р. Українська демократична партія (УДП) та Українська радикальна партія (УРП) об'єдналися в Єдину українську радикально-демократичну партію (УРДП) кадетського напрямку. Керівниками її були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Є. Чикаленко та інші відомі діячі.
Буржуазні українські партії вели в основному легальну агітацію за демократичну структуру суспільства без монарха, проте й без соціалізму, за автономію України у складі оновленої Росії. Водночас українські соціал-демократичні партії — РУП, "Спілка" та УСДРП — у своїй діяльності мало чим відрізнялись від Російської соціал-демок-ратичної робітничої партії (РСДРП), допомагали їй, сприяли перемозі соціалізму в Росії, робили ставку на пролетарську революцію. Органом РСДРП, заснованої в 1898 р. на І з'їзді в Мінську, була газета "Искра", яку друкували за кордоном. На II з'їзді РСДРП (1903 р.) поділилася: більшість, на чолі з В. Леніним, хотіли створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною, що підпорядковувалася б директивам Центрального комітету (ЦЮ; цю групу почали називати більшовиками. Менша частина на чолі з Л. Мартовим стояла за більш вільну організацію робітників на кшталт німецьких соціал-демократів; цю частину почали називати меншовиками.
У 1906 р. на IV (об'єднавчому) з'їзді РСДРП більшовики, меншовики і бундівці формально об'єдналися. Прийом УСДРП до складу РСДРП було відкладено, а пізніше ця потреба відпала. Робітники та інші передові представники трудящих України об'єднались із загальноросійськими організаціями РСДРП, що успішно діяла в Україні, багато її членів працювали на заводах і фабриках України.
29) Революція 1905-1907 рр. в Україні. Діяльність української думської громади в I і II Державних Думах.
Нагромадження політичних, економічних та соціальних конфліктів завершилося соціальним вибухом підчас революції 1905— 1907 рр. Революційна буря охопила всі простори України, зачепивши інтереси всіх станів і груп населення. У багатьох виступах, демонстраціях, страйках, збройних сутичках робітники, селяни, інтелігенція вимагали від царизму радикального поліпшення свого становища, ліквідації антинародного самодержавства, проголошення в країні загальнолюдських прав і свобод. Цього добивалися робітники Донбасу і Придніпров'я, прогресивна інтелігенція і військовослужбовці, мільйонні маси селянства. У роки революції зі зброєю в руках виступили чорноморські моряки броненосця " Потьомкін", де матроси — майже всі українці — на чолі з Г.Вакуленчуком та О. Матюшенком захопили корабель, київські сапери підпоручика Б.Жаданівського, робітники Донбасу і Харкова. В усій Україні палали селянські бунти. їх криваво придушували каральні загони царської армії. Правдиво описав ці події у творах "Фата моргана" та "Коні не винні" класик української літератури М.Коцюбинський.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 30 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |