Російська імперія була вже неспроможна зупинити революцію репресіями. 17 жовтня 1905 р. оголошено царський маніфест про свободу слова, друку, про перетворення Росії в конституційну монархію. Проте селянству цього було мало, воно продовжувало боротися за перерозподіл землі. Щоб згасити полум'я народного гніву, за здійснення ґрунтовної аграрної реформи в Росії взявся голова Ради міністрів П.Столипін. За двадцять років він обіцяв реформувати Росію. Історія відвела йому тільки п'ять років (1906—1911). Та навіть за цей короткий час внаслідок столипінської аграрної реформи у сільському господарстві України сталися суттєві зміни — значно збільшилася кількість т. зв. куркульських, а фактично фермерських господарств. Селяни масово виходили з общини, утворюючи власні відруби, тобто середні або великі господарства. Лише за кілька років їх з'явилося в Україні понад 226 тисяч. Малоземельні селяни, вийшовши з общини та продавши свої землі, мігрували в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід. Станом на 1914 р. бл. 2 млн залишилося там на постійне проживання. Вони надіялися стати " міцними" господарями, та далеко не всім це вдалося на цілинних землях. І донині наші земляки живуть там цілими селами і навіть районами (Сірий Клин, Зелений Клин тощо).
У1905—1907 рр. посилився український національно-визвольний рух. Українці вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови в культури, безперешкодного навчання українською мовою в школах, права вільного користування нею в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою. Під могутнім революційним натиском царизм змушений був піти на послаблення національного гніту. Законом від 21 листопада 1905 р. було дозволено видавати літературу національними мовами, випускати газети й журнали, створювати культурно-освітні товариства, відкривати національні театри.
В Україні у ряді сіл учителі почали навчати учнів українською мовою. У багатьох містах — Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Кам'янці-Подільському та ін. і деяких селах виникли культурно-освітні товариства "Просвіта". Активну участь у їх роботі брали видатні діячі української культури Л.Українка, П. Мирний, Д.Яворницький. У багатьох містах відкривали українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства.
З кін. 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. У цілому в 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 pp. виходило 25. Першою щоденною українською газетою стала "Громадська думка" (пізніше "Рада"). Остання виходила з 15 вересня 1906р. по 2 серпня 1914 р. У ній співпрацювали провідні діячі української культури, зокрема М.Грушевський, І.Франко, О.Олесь, В.Винниченко та ін. Щоденні газети "Громадська думка", "Рада", "Нова громада" утримували щедрі меценати Є.Чикаленко та В. Симиренко. Останній з них — цукрозаводчик і вчений, крім того, віддавав 10 % своїх доходів на розвиток національної культури.
В умовах революції 1905—1907 pp. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ. Наприкінці 1905 р. у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський, В.Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.
У період першої російської революції на значній території України діяли організації українських есерів, витоки яких сягають перших років XX ст. Вони утворилися на основі місцевих організацій загальноросійської партії соціалістів-революціонерів, надзвичайно популярної серед селянства. Проте організаційне оформлення УПСР затягнулося.
У виборах до першого російського парламенту — Державної думи в лютому — квітні 1906 р. з українських політичних партій взяла участь тільки демократично-радикальна партія, її представляла в Думі група визначних діячів — Є.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, М. Біляшівський. Під їх керівництвом діяла Українська думська громада, яка нараховувала 44 чол. Вона виступала з вимогами введення навчання українською мовою та заснування в університетах кафедр українознавства, готувала законопроекти про автономію України, місцеве самоврядування тощо. Значну роль у її діяльності відіграв М.Грушевський, тоді професор Львівського університету.
8 липня 1906 р. царський уряд розпустив 1 Думу. Вибори в II Думу відбулися в січні — лютому 1907 р., в умовах спаду революції. Друга Дума засідала з 20лютого до ЗО червня 1907 р. У ній також діяла Українська громада—47 депутатів, які видавали свій друкований орган " Рідна справа. Думські вісті", що виходив у Петербурзі двічі на тиждень. Навіть у III Думі, де більшість мали поміщики, діяла невелика українська група.
30) Аграрна політика П. Столипіна та її соціально-економічні наслідки в Україні.
Основні положення аграрної реформи, що дістала назву "столипінської" за ім'ям її автора і втілювача в життя голови Ради міністрів П.А.Столипіна були викладені в указі 22 листопаду 1906 р., який після затвердження царем став законом від 27 червня 1910 р. Уряд під час революції 1905—1907 рр. домагався стабілізації становища в країні у напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян.
Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів:
1) руйнування общини, яка відіграла значну роль в масових селянських виступах 1905—1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність;
2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;
3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.
Столипінська реформа, перервавши повільний плин, надала раптом вибуховий характер темпам розвитку сільськогосподарського виробництва, а разом з ним — і всьому соціально-економічному прогресу країни. Ріст продуктивності праці в сільськогосподарському виробництві сприяв створенню надлишку робочих рук у селі. Люди йшли в місто, поповнюючи армію робітничого класу.Вивозилася масло коров'яче, яйця, цукор, насіння кормових трав, льон, прядиво, шкіри, домашня птиця і дичина, коні... У порівнянні з 1894 роком У результаті в ці ж роки відзначаються високі темпи розвитку промисловості, соціальної сфери, залізничного будівництва.
З переходом до одноособового користування землею майже вдвічі скоротилося число хазяїнів, що не мали ніяких будівель і проживаючих у чужих садибах. Загальна кількість будівель після землевпорядження збільшилося, вартість же їх зросла на 24,6 %. Особливо сильно відбився перехід до хутірського й відрубного землекористування на системі рільництва і виразився в різкому переході до більш досконалих сівооборотів.
Помітно збільшилися після землевпорядження цінність і кількість усіх видів домашньої худоби.
Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель. Протягом 1907—1912 рр. виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68,5 % переселенців. У 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході проживало 2 млн. українців.
Столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У 1909—1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономи, які поступово взяли ініціативу в проведенні законів 1910 і 1911 рр., організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Однак модернізація українського села здійснювалася повільно порівняно з країнами Західної Європи і була перервана війною 1914 р.
31) Україна в першій світовій війні.
Перша світова війна, яка розпочалася 19 липня 1914 р. між двома угрупованнями держав - Антантою (Росія, Велика Британія, Франція) і Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) - за переділ світу, стала періодом тяжких випробувань і втрат для України у стратегічних планах противників центральне місце відводилося загарбанню українських земель: царизм хотів завоювати Східну Галичину й Північну Буковину; Австро-Угорська монархія прагнула зберегти за собою Галичину, Буковину й Закарпаття а також захопити Волинь і Поділля; Німеччина мала намір включити українські землі до своїх володінь.
Перша світова війна принесла багато лиха українському народові. З першого до останнього дня війни в українських землях, зокрема західних, відбувалися безперервні воєнні дії. Інші території опинилися в прифронтовій смузі, постачали фронтам живу силу, спорядження, продовольство, тягло. Економіка України на шкоду цивільному населенню була зорієнтована на воєнні потреби, занепадала і нищилась. До царської армії було мобілізовано близька 3,5 млн селян і робітників з України, а до австро-угорської - 250 тис. українців Галичини й Буковини і 2,5 тис. січових стрільців, загони яких сформувалися 1913 р. у Львові заходами молодіжних військово-спортивних організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" та ін. Ще до початку війни в Галичині було 96 таких загонів.
Війна розколола український національно-визвольний рух. Міжпартійний блок Головна українська рада (ГУР), заснований націонал-демократами, радикалами й соціалістами 1914 р. у Львові, вбачаючи в Російській імперії основного ворога українського народу, закликав українців виступити на захист Австро-Угорської держави.
Політичні організації, що стояли на засадах боротьби за самостійну українську державу, організували також у Львові Союз визволення України (СВУ), першим головою якого став Д. Донцов. Союз розробив програму створення автономної Української держави в разі завоювання Австро-Угорщиною українських земель, котрі перебували у складі Росії. Реалізацію цього завдання він пов'язував з царизму у війні. Інтереси західноукраїнського населення захищав у Віденському парламенті Український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем.
У Наддніпрянській Україні частина політичних сил стала на позицію підтримки Росії у цій війні, сподіваючись на поступки царизму на користь українства після перемоги. В декларації "Війна і українці" С. Петлюра виступив на захист політики царизму у війні. Для підтримки воєнних зусиль Росії всеросійський Союз земств створив комітет Південно-Західного фронту, в складі якого працювали відомі діячі українського руху Д. Дорошенко, А. Ніковський, С. Петлюра. Останнього 1916 р. було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.
Реакційні проросійські сили Західної України на чолі з москвофілами з початком війни емігрували до Києва, де за підтримки царського уряду створили "Карпато-русский освободительный комитет", який закликав галичан виступити на боці російської армії як їхньої визволительки.
Осібну позицію займала частина поступовців і членів УСДРП, відмежовуючись як від русофілів, так і від германофілів. Зокрема, в декларації ТУПу "Наша позиція" (1916) проголошувалось: "Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам...". У Наддніпрянській Україні царизм заборонив видання газет та журналів, а також діяльність культосвітніх установ. Лідера ТУП М. Грушевського було вислано до Симбірська. Міністр закордонних справ С. Сазонов настійно закликав покінчити з українським національно-визвольним рухом назавжди.
Західноукраїнські землі стали ареною воєнних дій, внаслідок чого страждало мирне населення. До вересня 1914 р. російська армія захопила Східну Галичину й Північну Буковину. Там було утворено генерал-губернаторства на чолі з графом Г. Бобринським і генералом Треповим. Вони позакривали загальноукраїнські видавництва й заклади культури, обмежили вживання української мови. Російська' православна церква розпочала переслідування греко-католицького духовенства. Сотні священиків-уніатів було заслано до північних районів Росії, у тому числі й митрополита А. Шептицького (до Суздаля). Взимку почали вивозити до Сибіру десятки тисяч українців. Люди ешелонами гинули в дорозі від холоду та хвороб.
До осені 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам'янець-Подільський - Тернопіль - Кременець - Дубно. Австро-угорська адміністрація, звинувативши українців у зраді, розгорнула проти них масовий терор. Десятки тисяч депортованих з Галичини людей опинилися в концтаборах Австрії та Німеччини. Лише в одному з них, під назвою "Телергоф", утримувалося в жахливих умовах близько 30 тис. українців. Влітку 1916 р. війська Південно-Західного фронту на чолі з генералом О. Брусиловим повели наступ і відтіснили ворога на лінію Чернівці - Коломия - Броди - Луцьк. На цьому наступальні операції припинилися.
Обидві сторони зазнали великих втрат. До кінця 1916 р. російська армія втратила вбитими й пораненими 1,2 млн солдатів і офіцерів, полоненими - понад 2 млн чоловік. З фронту дизертирувало близько 1,5 млн військовослужбовців. Війна паралізувала роботу транспорту, промисловості й сільського господарства. Обсяг промислового виробництва скоротився на 30-50 %. Зерна в Україні 1916 р. було зібрано на 200 млн пудів менше, ніж до війни. Значно погіршилося матеріальне становище населення. Селяни, змучені тяжкими податками й поборами, відмовлялися виконувати воєнні перевезення, рити окопи. Понад 190 тис. робітників українських підприємств брали участь у страйках 1916 р. Першими навесні застрайкували металурги Подніпров'я і шахтарі Донбасу, залізничники Полтави, Крюкова, Харкова та інших залізничних вузлів. Влітку відбувся страйк на Харківському паровозобудівному заводі. Вимоги робітників мали економічний характер, але їхні промови на мітингах і зборах нерідко спрямовувалися проти царизму й війни.
Антивоєнну агітацію розпочали українські соціал-демократи, поступовці та інші демократичні партії. Більшовицька фракція РСДРП закликала солдатів, робітників і студентів боротися за перетворення імперіалістичної війни на громадянську з метою повалення самодержавства.
У 1916 р. набирає активних форм невдоволення солдатів війною. Почастішали випадки братання воїнів ворожих армій, дизертирства в тилу і на фронті. У жовтні близько 6 тис. солдатів Кременчуцького розподільчого пункту відмовилися йти на фронт. Збройний виступ було придушено, а 12 його учасників розстріляно.
32) Лютнева революція 1917р. Створення УЦР, її лідери та політична програма.
У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша -- Лютнева --Почалася вона коли 8 березня (23 лютого за ст. ст.) петроградські робітники оголосили страйк протесту проти нестачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в цивільних людей, царські війська перейшли на бік робітників. За кілька днів подібне вчинила більша частина столичної залоги. Водночас населення міста заповнило вулиці, щоб продемонструвати солідарність із страйкарями. З поширенням демонстрацій по всій імперії Микола II зрікся престолу, його міністри й урядовці розбіглися, а ненависні жандарми поховалися. До 12 березня царський режим розсипався, як картковий дім.
Внаслідок цієї революції утворилося двовладдя -- Тим-часовий уряд та Ради робітничих і солдатських депутатів. У країні було ліквідовано самодержавний лад, розпочали-ся демократичні перетворення. Всі політичні партії та гро-мадські організації стали діяти легально.
Тимчасовий уряд на чолі з позапартійним князем Г. Львовим, до якого входили представники ліберально-бур-жуазних партій і один соціаліст -- міністр юстиції О. Керенський, проводив політику продовження війни, виявив неспроможність вирішити національне питання. Він зволі-кав з проведенням нагальних соціально-економічних ре-форм, а для заспокоєння народних мас давав щедрі обіцян-ки і пропонував чекати скликання Установчих зборів. За розпорядженням Тимчасового уряду на місцях створювали-ся «громадські комітети», призначались замість губерна-торів урядові комісари. На земських з'їздах розпочалось обирання виконавчих губернських комітетів.
Другою владою виступали створювані на місцях Ради ро-бітничих, солдатських, а потім і селянських депутатів, зас-новниками яких були загальноросійські партії соціал-демок-ратів та есерів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 ради, в тому числі в Донбасі -- 180 (71%). Як і в Центральній Росії, багатопартійні Ради спершу очолювали переважно есе-ри і меншовики, лідери яких загалом підтримували Тимча-совий уряд. Ради почали на місцях боротися з продовольчи-ми труднощами, за встановлення на підприємствах 8-годинного робочого дня, формували загони народної міліції, чер-воної гвардії тощо. Проте в Україні вони не відігравали провідної ролі й на владу не претендували.
Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна Рада.
Ідея заснування Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП). Полеміка щодо принципів її творення, завдань і програмних гасел не вщухала кілька днів. 7 березня 1917р. відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Цей день вважається датою створення УЦР.
УЦР поступово перетворилася в справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент, що, крім ТУП, об'єднував представників головних українських політичних партій, а також багатьох безпартійних прихильників українського національно-державного відродження. До неї увійшли представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків, наукових товариств. У перші дні діяльності УЦР налічувала незначну кількість членів, а її повний склад восени 1917 р. становив 822 чол.
Керівником (головою) УЦР було обрано Михайла Сергійовича Грушевського (1866—1934) — видатного українського історика й політичного діяча, одного з керівників ТУП, а з 1917 р. — члена партії українських есерів, прихильника автономістських настроїв. Важливу роль у діяльності УЦР відігравали відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951), Симон Васильович Петлюра (1879—1926), а також С Єфремов, Б. Мартос, І. Стешенко, П. Христюк та ін.
На початку своєї діяльності УЦР відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформувати й політичну платформу. Спочатку вона закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду "всіх прав, які тобі природно належать," обмеживши їх, проте публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах.
Основну роль у розробці стратегічної мети УЦР зробив М.Грушевський. У своїх брошурах, опублікованих у 1917 р,. "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії та федерації", "Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде" головною метою проголошувалося домагання національно-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну, демократичну республіку.
33) УНР і Брестський мир. Перша радянсько-українська війна.
Ш Універсал був проголошений ЦР 7 листопада 1917 р. В ньому було заявлено про утворення Української Народної Республіки (УНР), яка зберігала при цьому єдність з Росією. До складу УНР зараховувались Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Було оголошено широку програму демократичних реформ: скасовувалося право власності поміщицьких і нетрудових господарств на землю, встановлювався восьмигодинний робочий день, забезпечувалась свобода друку, віросповідання, страйків, скасовувалась смертна кара тощо. ЦР зобов'язувалась вести мирні переговори. Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку української національно-демократичної революції.
Берестейський мир або Брест-Литовська мирна угода — мирний договір, підписаний 3 березня 1918 року в Брест-Литовську представниками Радянської Росії з одного боку та Центральними державами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією) — з іншого. Угода зафіксувала поразку та вихід Росії з Першої світової війни.
Берестейський мир встановлював кордони між Українською Республікою та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути визначений мішаною комісією «на основі етнографічних відносин і бажань люд-ности». Сторони обопільно відмовлялися від сплати коштів війни та покриття воєнних шкод. Договір регулював взаємне постачання хліборобських і промислових «лишків». Конкретно це означало постачання Україною 1.000.000 тонн збіжжя, м’яса, круп — до липня 1918 року. Далі обумовлено обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, повернення цивільних інтернованих, відновлення правних зносин.
У Берестейському договорі була таємна стаття про поділ Галичини на польську та українську й об’єднання української Галичини з Буковиною в один коронний край. Цей пункт договору був написаний у двох примірниках: один мав австро-угорський уряд, другий — О. Севрюк. Але Севрюк показав його у Відні українцям. Тоді граф Чернін примусив Севрюка повернути свій примірник. Звичайно, поляки почули про цей таємний договір і вжили заходів, щоб він не був реалізований. Легковажність О. Севрюка внесла багато ускладнень для Галичини та Наддніпрянської України.
34) Українська держава П. Скоропадського. Внутрішня і зовнішня політика.
Того же дня, 29 квітня 1918 p., коли німецькі військові розігнали Центральну Раду, відбувся Всеукраїнський хліборобський з'їзд. Він проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Він видає "Грамоту до всього українського народу", в якій повідомлялося про розпуск Центральної Ради, проголошувалась українська держава замість УНР, відновлювалось право приватної власності, свобода торгівлі, підприємництва. Одночасно законом "Про тимчасовий державний устрій України" законодавча, виконавча та судова влади зосереджувалися в руках гетьмана, затверджувався новий державний прапор - синьо-жовтий.
Головним зовнішньополітичним пріоритетом нової влади була боротьба за визнання української держави іншими країнами. За часів гетьманату Україну визнали 30 країн, 10 з них відкрили свої дипломатичні місії у Києві. Україна мала своїх представників у 23 державах. Протягом травня-червня 1918 р. у Києві відбувалися російсько-українські переговори. РРФСР визнала Україну як самостійну державу і 12 червня підписала з нею угоду про припинення війни.
У внутрішній політиці головним було аграрне питання. Створена Вища земська комісія на чолі з гетьманом підготувала законопроект, за яким великі землеволодіння мали обов'язково викуповуватися й розподілятися між селянами - максимально по і 25 десятин на кожного. Але цей законопроект не | вдалося здійснити.
Було налагоджено роботу Міністерства фінансів, збалансовано державний бюджет, зміцнено національну валюту, яка забезпечувалась природними багатствами і цукром.
Нова влада діяла звичними для дореволюційних часів репресивними методами, які дали певний результат. В Україні запрацював адміністративний апарат, який намагався навести елементарний порядок в суспільстві. Розпочалося створення національної армії та морського флоту. Запрацювали залізниці, поштово-телеграфний зв'язок, було заборонено страйки, встановлено 12-годинний робочий день.
Значних успіхів було досягнуто в галузі культурної, освітницької політики. Провадилась українізація державного апарату, військових частин, загальноосвітньої школи. Засновується 150 українських гімназій. Відкриваються два державних українських університети - в Києві та Кам'янці-Подільському. Створюється Українська Академія наук. Наказом П, Скоропадського призначаються перші 12 академіків. Гетьман не шкодував грошей на культурні заклади. Було створено Національну бібліотеку, Український історичний музей, Національну галерею мистецтв, Український театр драми та опери тощо.
16 жовтня було видано Універсал про відродження козацтва як соціальної бази режиму і армії. Почалась організація добровільних дружин для охорони законності та правопорядку.
Водночас, становище трудящих значно погіршилося. Власники фабрик і заводів, намагаючись ліквідувати здобутки робітників періоду революції, застосовували так звані локаути - зупиняли підприємства, а потім наймали слухняну й дешеву робочу силу.
Колишні власники заводів і фабрик, поміщики намагалися за підтримки гетьманських властей та німецько-австрійських військ повернути втрачене майно. Селяни не бажали віддавати конфісковані у великих землевласників землю та реманент і розгорнули велику партизанську війну, палили маєтки, чинили збройний опір. Найбільшого розмаху селянська війна набула на Київщині, де повсталих очолив український есер М. Шинкар, на Чернігівщині, де діяв більшовик М. Кропив'янський, на Катеринославщині, де активно діяли загони Н. Махна, який поділяв анархістські ідеї.
Проти гетьманату виступала і більшість українських політичних партій. У серпні 1918 р. УСДРП, УПСР (центральна течія), соціалісти-самостійники увійшли до міжпартійного Національного Союзу, який проголосив необхідність утворення самостійної української держави парламентського типу.
Позиції гетьманату помітно послабились, основними причинами цього були:
Залежність гетьмана і його уряду від німецько-австрійських військ.
Орієнтація П. Скоропадського у внутрішній політиці на поміщиків та великих промисловців.
Опозиція до гетьманського уряду робітників, селянства, національної інтелігенції, багатьох партій.
Розгортання збройної боротьби проти гетьманського режиму та австро-німецьких військ.
35) Проголошення ЗУНР. Взаэмини між УНР і ЗУНР.
18 жовтня 1918 р. у Львові виникла Українська Націонольна Рада з депутатів австрійського парламенту, крайових сеймів Галичини та Буковини. Вона ухвалила резолюцію про утворення в майбутньому на українських землях, що перебували в складі Австро-Угорщини, Української держави. Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.
28 жовтня у Кракові виникла польська Ліквідаційна комісія, яка заявила про намір перебрати владу у всій Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складались з поляків, присягнути на вірність Польщі.
Саме тому, в ніч на 1 листопада 1918 р. у Львові відбулось повстання українських частин, якими керував сотник українських січових стрільців Дмитро Вітовський. Польські військові сили були захоплені зненацька. Але незабаром вони оговтались і вже в другій половині дня в південно-західній частині міста почались бої. В ході військових сутичок з ворогом, галичани розпочали творення своєї держави. 9 листопада сформовоно уряд – Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, до якого увійшло ще 11 секретарів. 13 листопада Українська Націонольна Рада затвердила "Тимчасовий основний закон", який дав назву новоствореній державі – Західно-Українська Народна Республіка.
ЗУНР створювалася і функціонувала за складних внутрішніх та зовнішніх обставин. Однак, незважаючи на своє відносно нетривале існування, стала яскравим проявом віковічного прагнення української нації бути повновладним господарем на своїй етнічній території, зорганізувати власну національну державу. Конституційні основи новоствореної держави було закладено 13 листопада 1918 р., коли було прийнято "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії". Згідно з даним нормативно-правовим актом територія ЗУНР включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину й Закарпаття. Державним прапором ЗУНР став блакитно-жовтий стяг, а державним гербом – Золотий Лев на синьому тлі.
Перебування переважної більшості західноукраїнських земель в складі Австро-Угорської імперії, близькість до європейської культурної традиції й відносна ізольованість від впливу царської Росії відповідним чином вплинули й на побудову системи управління ЗУНР. Вона була організована за європейськими принципами. Водночас здійснювалася цілеспрямована діяльність з метою популяризації української справи в європейських країнах. В середовищі керівників ЗУНР було чітке розуміння й сподівання на те, що інформація про українців, їх побут та культуру, прагнення і сподівання, допоможе світовій громадськості і урядам європейських держав у сприйнятті її як самобутньої нації, повноправного суб'єкта міжнародного права. ЗУНР вдалося за відносно короткий період часу налагодити відносини багатьма державами. Так, було встановлено дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією.
Втім, Паризька мирна конференція 1919 р. стала початком кінця подальшого існування ЗУНР. Для Української держави зовнішньополітичний фактор виявився катастрофічно несприятливим. Сучасний вітчизняний теоретик І. Курас у книзі "Політична історія України. ХХ століття: На зламі століть (кінець ХІХ ст. – 1917 р.) " вважає, що як не парадоксально, але держави, які виграли Першу світову війну під гаслами "права націй на самовизначення", вважали за краще зберегти єдність Росії, а Східну Галичину віддати Польщі, ніж підтримувати Українську державу. ЗУНР опинилася в полоні міжнародних обставин, а спроби українських політиків довести, що їхня країна є якщо не повноправним, то принаймні реальним суб'єктом післявоєнного перевлаштування Центральної та Східної Європи, зазнали невдачі.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |