– Тому я прийшла подякувати цьому молодому чоловікові за те, що в мене є. Хай там як, а це його заслуга. Поруч із ним я зрозуміла, хто я і чого хочу. Тому, зустрівши чоловіка, який кохав мене з першого класу, таки зуміла його розпізнати і… вберегти. З ним я щаслива й ціную це понад усе.
Якщо я можу чимсь йому допомогти… гроші, знайомства, то ви тільки скажіть, я зроблю усе, – її голос лунав зворушливо-рішучо.
– Дякую, я розумію. Та це малоймовірно. Він не приходить до тями, незважаючи на всі наші старання.
У лікарняному ліжку лежав непритомний чоловік, а обабіч стояли дві дивовижні жінки. Одна з них раділа зі свого щастя, причиною якого вважала саме його, а інша була в тремтливому передчутті щастя і теж була вдячна цьому чоловікові. Бо саме зараз, після сповіді цієї незваної гості, багато чого зрозуміла. Як зрозуміла також, що зволікати більше не можна.
Ще не розпочався робочий день, а слідчий уже був біля дверей палати. Його наче магнітом сюди тягнуло. Він ховав за спиною букет, який щойно купив на квітковому ринку. Такий ринок один на все місто, зате вибір там шалений. Чоловік спантеличено ходив між довгими рядами, а в голові йому паморочилося від розмаїття кольорів, запахів, парникової задухи і верескливих припрошувань продавців.
Його очі розбігалися від квіткового розмаїття. Він розгубився. Але й до послуг улесливих продавчинь вдаватися не хотілось. Йому взагалі не хотілося ні з ким розмовляти, крім неї. Хотілося розпочати свій день із тихо мовленого лише до неї одної – «доброго ранку».
Несподівано для себе обрав ромашки. Таких гігантських жовтих серединок він ніколи досі не бачив. Аж усміхнувся, уявивши собі, яке гігантське має бути сонечко – чи бедрик, чи божа корівка, як називають цю комаху, – яке б пасувало до тих серединок. Давно, дуже давно він нікому не дарував квітів.
Уже й рука затерпла, бо букет таки був чималенький, а він усе не наважувався постукати у двері палати. Нікого не питав, але знав напевно – вона там. Боявся, що вона там не сама. Не хотів, аби хтось був свідком його почуттів, які призначалися тільки для неї. Він і так, мов шпигун, прослизнув повз реєстратуру, щоб не побачили його з квітами. Дивно, люди завжди соромляться виявляти позитивні почуття, а негативні – ніколи. Нам простіше когось образити, облаяти, завдати болю, ніж усміхнутися, чи мовити добре слово, чи подарувати квіти.
Сьогодні – особливий день, він це відчував. Принаймні мусить таким стати. Рішуче натиснув на клямку. Як і вчора, на нього одночасно звели очі дві жінки. І знову в них було щось схоже. Тільки сьогодні вони були ні не здивовані, ні налякані. Вони були – втомлені… і щасливі тим променистим, рідкісним щастям, яке поселяється в душі, аби нікуди більше не йти. Він хотів зрозуміти, що сталося між ними тут, у палаті, але вчасно облишив цю ідею. Хіба можна щось зрозуміти з таємного мовчання двох жінок?
– Пробачте, – він галантно, замість привітання вклонився гості.
Впевнено підійшов до лікарки, ледь нахилився і видихнув їй у скроню заповітне «доброго ранку». І нарешті вийняв із-за спини букет. Вона обома руками обхопила ромашки, які пахли весною, світанком, гарячою кавою і ще чимось… дуже домашнім, і сльози самі покотились з очей.
Вона сміялась і ховала у квітах свою ніяковість, свою тривогу і свою радість. Вона сміялась, і жовтий пилок цяткував їй обличчя. Скоро вона сама стала, мов ромашка. Пахуча, жовтогаряча й трохи розгублена.
Скориставшись моментом, гостя вийшла з палати. Вона ще раз озирнулася на нерухомого чоловіка і самим тільки поглядом – попрощалася.
– Збирайся, я відвезу тебе додому. Тобі необхідно відпочити. Тим більше, мені знову потрібна твоя допомога в одній справі, – і він пригорнув її до себе разом із ромашками.
– Але ж моя допомога не дає жодних результатів, – несміливо заперечила крізь усміх.
– Це поки що, – і він ніжно взяв її за руку.
Коли вони не повернули ліворуч там, де їй потрібно звертати додому, вона похолола. Геть забула, що вона… Що в неї більше немає дому. Що вона не може більше туди повертатися. Що вона так і не знайшла собі помешкання. Але втома зліплювала повіки, і вона задрімала в нього на плечі.
– Ось ми і приїхали, – прошепотів слідчий.
Низький чоловічий голос, який почула крізь сон, розлився в ній теплом і солодким тремом. Розплющивши очі й стріпнувши волоссям, вона остаточно відігнала від себе сон і… застигла. Машина стояла перед незнайомою будівлею. Їй не випадало запитувати про щось при водієві, аби не ставити всіх, а насамперед себе, в незручне становище. Тому подала руку і слухняно вийшла з авто.
Пішки піднялись на четвертий поверх. У під’їзді було світло і на диво дуже чисто. Давно не бачила такого порядку. Зупинилися перед масивними дерев’яними дверима. Однією рукою слідчий відмикав двері, а другою міцно тримав її долоню, і вона почувалася… захищеною.
– Проходь, сама з усім розберешся, а я – до праці. Багато невідкладних справ, а о четвертій я по тебе заїду, – одночасно з усмішкою, що проступала в нього на обличчі, в неї здивовано округлювалися очі.
– Ключів не залишаю. Замкну, щоб не втекла, – всміхався самими очима. І німе запитання тремтіло на вустах.
Замість відповіді – кивнула на знак згоди і, не чекаючи поки замкне за собою двері, пішла шукати ліжко.
Те, що він ретельно готувався до її приходу, відразу впадало в очі. Всюди – ідеальна чистота. Все на своїх місцях. В кухні на великому, на дванадцять персон, столі стояв кавник, накритий лляним рушничком. Вона обережно підійшла до столу і, знявши рушник, налила собі кави. Вона давно охолола, але такого смачного трунку вона ще в житті не куштувала. Акуратно накривши кавник, підійшла до вікна. Будинок, як і їхня лікарня, стояв на пагорбі, тільки з протилежного боку міста. Відкривався чудовий краєвид, який не заступала жодна споруда. Холодна, гірка, саме така, як їй подобається, кава, ранкова тиша, запах яєчні, який ще не зовсім вивітрився, мабуть, то був його сніданок. Усе це було якесь до болю знайоме і рідне. Начебто вже багато-багато років вона стоїть і п’є каву біля цього вікна й милується тихим містом, яке розляглося в долині, мов лінивий кіт.
Вона обійшла стіл з іншого боку, і їй подумалося, що добре було б мати таку велику й дзвінку родину, яку можна було б скликати сюди на всі свята чи просто на недільні обіди. Всміхнулась, уявивши собі здивоване обличчя слідчого, коли вона йому про це скаже.
Пішла до вітальні. Стала у дверях, схилившись головою до одвірка, і знову їй привиділась велика, галаслива родина, бо інакше нащо так багато місця й для кого так багато книжок і всього решти. Адже одній людині потрібно так мало – вона згадала про свою валізу. Всеньке її життя туди вмістилося. Ну хіба ще кілька зимових речей, які обіцяла забрати згодом.
На спальню натрапила випадково. Посеред кімнати стояло велике ліжко. Спальня, як і всі кімнати цього помешкання, була непристойно велика. Тут можна було б поставити рояль. І вона згадала, що колись, у дитинстві, дуже хотіла навчитися грати на фортепіано. І таки вчилась, і таки щось починало виходити, але життя розпорядилось інакше, а мрія зосталась. Її розчулила чоловіча піжама, акуратно складена на краєчку ліжка. Вона була смішна – темно-синя у великі білі лілеї. Саме через ці квіти здогадалася, що піжаму приготовано для неї. Збоку лежав великий махровий рушник – світло-коричневий, майже рожевий. Коли вийшла в ньому з ванної кімнати і побачила себе в дзеркалі, то розсміялася – голосно і гортанно – на неї дивилось зіщулене від холоду плюшеве ведмежатко.
Коли слідчий повернувся, то знайшов оте ведмежа у своєму ліжку. Воно вмостилося скраєчку, ледь-ледь накрившись клаптиком ковдри. Ноги кумедно підібгані, а долоньки – під щічкою.
Жінка здавалася такою тендітною і крихкою, що він боявся кашлянути, аби вона часом не розсипалася. Ладен був стояти у дверях вічність і насолоджуватись її присутністю. І саме зараз по-справжньому відчув, як втомився бути сам.
Вона всміхнулась раніше, ніж розплющила очі. Здавалося, що проспала цілу вічність. Знала, що це не сон. Знала, що він стоїть і милується нею, знала, що боїться кашлянути. Вона простягла до нього свої руки, запрошуючи в обійми.
– Ні, ні і ще раз ні, – вдавано сердито промовив він. – Вставай, лежебоко, годі валятись, у нас іще купа справ.
Проте, незважаючи на його слова, вона й далі протягувала до нього руки. Йому раптом до щему в серці захотілося пропасти в обіймах, вдихнути теплий запах сонного тіла, зірвати з уст тремтливий поцілунок, згорнути її в оберемок, бігти-летіти, щоб усі бачили, що це рудоволосе диво, це рожевувате плюшеве ведмежа – його, тільки його. І він справді підійшов і взяв її на руки. Вона покірно поклала голову йому на груди, і обоє мліли від реальності їхнього щастя. Вона потягнулась і поцілувала його в уста. Коротко, ніжно. Зіскочила з рук – помчалась у ванну. За дві хвилини, свіжа і пахуча, стояла перед ним, готова до будь-якого завдання.
– Я готова.
Тішиться. Як мала дитина, ховає очі, та все одно щастя так і бризкає з них.
– Перебираючи ще раз документи і фото з місця автокатастрофи, я знайшов клапоть паперу, на який ніхто не звернув уваги. Схоже на номер телефону. Сумніваюсь, що це нам допоможе, але, може, хоч трохи прояснить справу. Не думаєш, що це могло бути самогубство? – несподівано сам для себе спитав її.
– Ні, не думаю, – не вагаючись, відповіла вона.
– Звідки така впевненість?
– Він занадто легкодухий. Аби прийняти таке рішення, потрібно мати неабияку волю. Суїцид не для слабаків, – говорила йому просто в очі.
Уважному слідчому здалося, що вона про це може щось знати. І, здається, не з книжок. Тож розпитувати далі не став.
– Жінка, що приходила його навідати, розповіла, що за кілька прожитих разом років він не прийняв жодного важливого рішення. Так, так, незважаючи ні на почуття, ні на обов’язок. Отже, він просто заслабкий…
– Може, то вона занадто сильна?
– Ну от. Всі чоловіки однакові, – в голосі пролунали нотки розчарування. – Тільки ніхто не думає, що та сила приховує.
Слідчий дивився на неї нетямущими очима. Чому вона роздратувалась? Чим міг її поранити? Адже є такі жінки, біля яких і він почувається шмаркачем. Їм просто не потрібні чоловіки.
– Не скидай усе на одну купу. Хіба вона чи я схожі на жінок, що їм не потрібні чоловіки? – сльози навернулися їй на очі. – Повір, мені так набридло бути сильною.
– Гей, гей, ну що ти? Перестань, прошу тебе, – перелякано кинувся до неї. – Ти моя маленька найсильніша дівчинка, тільки не плач, бо зараз і я нюні розпущу.
Він гладив неслухняні руді кучері й притискав її до себе. Пообіцяв, що біля нього вона більше не плакатиме.
– Ти можеш бути хоч якою слабкою. Аж поки тобі не набридне. Тепер ти просто можеш бути собою… кохана.
Він цілував заплакані очі, він заціловував біль, прожиті без любові роки, ночі порожні з мокрою від сліз подушкою, він заціловував печаль, розпач і безнадію, він заціловував рани. Цілував доти, поки не розтопив лід її недовіри і усмішка знову повернулась до неї. Тепер у його кабінеті сиділо руде сонечко і широко всміхалося, тільки трохи червоні очі видавали її недавні сльози.
– Так-от. Це чийсь номер телефону. Думаю, когось дуже близького, бо під ним ні імені, ні іншого натяку на власника. Мені здається, це може бути телефон його дівчини. Тому я прошу, щоб ти з нею поговорила.
Лікарка дивилась на нього великими зеленими очима. І ті очі казали, що вона зробить усе, про що він попросить.
– У нас доволі великий відділок і в штаті передбачено посаду психолога, та чомусь більше як півроку це місце порожнє. Викручуємось, як уміємо. Сьогодні я вирішив просити про послугу тебе. І не дивися на мене, як на школяра. Це не для того, аби влаштувати з тобою побачення. Тобто, не тільки для того. Щось підказує мені, що це вкрай важливо.
– Гаразд.
Вона зосередилась і почала уважно набирати номер. Довгі гудки.
– Алло, ти… Любий? – надія, страх, біль…
Розділ ІV
Я зробив це для тебе
Вона з не властивим для себе терпінням чекала, коли приїде жінка, чий голос годину тому чула у слухавці. Вирішили, що зустрінуться в лікарні, в її кабінеті. Лікарка хотіла спершу поговорити з жінкою, яка вже кілька днів безнадійно чекала на телефонний дзвінок. Професійна інтуїція підказувала – вона потребує допомоги. Принаймні, коли про все довідається, то напевно потребуватиме.
По жінку поїхав сам слідчий службовим авто. З зосередженого виразу лікарчиного обличчя зрозумів – справа серйозна. Тож за годину вони вже під’їжджали до лікарні.
Заходило сонце. Навколо все наче вкрите золотом. Фіолетові тіні вибагливими плямами ковзали попід паркани. Людей на вулицях майже не було. Все якесь гіперболізовано спокійне. І ледве вловна, п’янка тривога на вустах у незнайомки.
– Він живий, правда, він живий? – весь час повторювала вона.
Хоч як намагався пояснити, що чоловік лежить у реанімаційному відділенні і що вже більше тижня не приходить до тями, вона, здавалось, не чула. В нього була тиха надія, що лікарка з цим впорається, що бодай її незнайомка таки почує. Зрідка він обережно озирався на заднє сидіння і крадькома за нею спостерігав. Жінка, здавалося, нічого не бачить, та коли він укотре обернувся, то помітив, як інстинктивно її довгі і худі пальці стиснулися в кулаки, зминаючи носову хустинку, що від надмірного бгання скидалася на ганчірку, а губи незнайомка стиснула так, немов дала обітницю мовчання.
Він пригадав свою ранкову нехіть говорити, поки не побачить коханої, тому більше не робив жодної спроби озирнутися назад. Жінка це побачила, чи радше відчула, і наче трохи розпружилася. Зціплені вуста трохи порожевіли, а пальці, мов викинута на берег риба, обм’якли на колінах. Віддих став спокійніший, повіки, здригаючись, опустилися. Здавалось, вона заснула. Насправді ж вона відновлювала сили, бо мала передчуття серйозного випробування.
Він постукав і, не чекаючи дозволу, відчинив двері. Незнайомку пропустив вперед. Вона ступала обережно, немов непевною кригою. Невисоко піднімала ногу й акуратно ставила її спершу на носок, а потім – на п’ятку. Здалеку можна було подумати, що вона незряча. Не чекаючи запрошення, не сіла – впала на єдиний у кабінеті стілець і одразу ж відкинулась на спинку. Та недовго просиділа в такій позі. Зірвалась, виструнчилась, мов натягнута тятива, і завмерла. Скидалася на змореного якоюсь невидимою боротьбою звіра, знесиленого, зраненого, але готового до останнього подиху захищатися…
Нарешті вони зустрілися поглядами. Дві жінки. Однолітки. Дві рідні і нестерпно чужі. Близькі і невимовно далекі. В обох подив в очах. Кожна уявляла собі цю зустріч, і кожна була нею вражена. Незнайомка не очікувала, що лікарі бувають такі молоді, нестямно красиві і з палючим, мов захід сонця, з якого вона ото вийшла, рудим волоссям. Лікарка ж не сподівалася, що поруч із непритомним чоловіком може з’явитися така… ефемерна жінка. Незнайомка була неприродно худа. Її довгі, наче пальці піаніста, вії скидалися на вербові галузки. Здавалося, якщо уважно прислухатися, то можна було б почути, як вони щось шепочуть, тручись одна об одну. Її величезні очі були глибокі й тривожні, мов сипучі піски. Аж страшно було опинитися в полі її зору – можна було звідти не повернутися. Видно, що вона це знала, тому за можливості стулювала повіки. Її тіло світилося мереживом вен, в яких жила, пульсувала кров. Та навіть надмірна худина не приховувала доладно збудованого тіла. І це тіло, попри немічність і прозорість… збуджувало. В її, на перший погляд, тендітній і кволій плоті пульсувала зачаєна сила.
Вбрана була теж недоладно. В старомодне синьо-голубе картате пальто з верблюжої вовни, яке, правду кажучи, було не за погодою тепле і відверто куце. Кисті рук дисгармонійно стирчали з непропорційно коротких рукавів. Здавалося, що жінка витягнула руки і забула втягнути їх назад. В усьому іншому пальто було завелике. З-під розстібнутої поли хвилями стікала єдвабна, теж не за погодою, спідниця. Схожа була на джерельну воду, що тонкими струменями лилась їй до стоп. Спідниця була темно-зелена з блакитним відливом. Низ був майстерно розшитий перламутровими і синіми блискітками. Складалось враження, що жінка завжди стоїть по кісточки у воді. Її ефемерний образ довершувала білосніжна, вигаптувана вручну білими нитками шаль. Тільки на шиї цієї жінки вона могла мати водночас елегантний і невимушений вигляд. Шаль обвивалася і наче драпірувала її груди, від чого обличчя робилося тонке й точне, як висічене з білого мармуру.
Тепер, виструнчившись, вона чекала. Жодного слова, запитання, звуку.
– Ви хочете мені щось розповісти? – спитала лікарка.
Вона була фахівцем у своїй справі. Незнайомка подалась уперед. Готова була розтулити вуста, та щось їй наче заважало. Відколи вони ввійшли, слідчий стояв збоку. Він прокашлявся і сказав:
– Піду зроблю собі кави. Ще хтось питиме?
Запитання повисло в повітрі, і це дозволило йому вийти, не прощаючись. Розумів, що заважає. Не любив цього.
– З одинадцяти років я жила в тітки. Тітка була рідною сестрою моєї матері. Вони й малими не мирилися, а коли підросли, то й поготів. Мати, хоч була молодша за сестру, дуже рано вийшла заміж, швидко народила мене і мого братика. Поки з нами жили бабуся, все було більш-менш добре. Коли ж її не стало, наше з братом життя перетворилося на пекло.
Ні, нас ніхто не ображав, не ґвалтував, не силував до статевих зносин, ніхто не зазіхав на мою цноту і моє кволе тільце. Нас не замикали в комірчині, не морили голодом. Ми були завжди нагодовані, добре вбрані… і покинуті самі на себе.
Про нас просто забували. В прямому сенсі цього слова. Нам забували залишати ключі від помешкання, тож доводилося блукати вулицями аж до ночі, поки в одному з вікон нашого чималенького помешкання не з’явиться жовтий вогник. Взимку, коли дуже не нагуляєшся, тулились одне до одного біля своїх дверей, мов померзлі горобці. Брат іноді впісювався від холоду просто в штанці. Так і сидів мокрий, аж поки з роботи поверталися батьки. Сусіди пробували з ними поговорити, але ті лише погрожували і радили не пхати носа до чужої сім’ї.
Ми майже розучились розмовляти. В школі нас вважали розумово відсталими, тому після чергової комісії брата забрали в притулок. Там йому стало ще гірше. Тепер він впісювався, коли хтось підвищить на нього голос. Я нічим не могла зарадити, крім того, що відмовилась їсти. Батьки і цього не зауважили. Одного разу зі школи мене повезли просто в лікарню. Мою відсутність батьки помітили тільки наступного дня, коли не було кого послати по цигарки. Вони забрали мене з лікарні і найняли для мене няньку. Це була молода дівчина, яка ніде не хотіла працювати і за невисоку платню погодилася пильнувати мене після школи. До її обов’язків входило розігріти готової зупи, простежити, щоб я все виїла, помити за мною тарілку. Вона також мала пантрувати, щоб я сіла за стіл і робила уроки. Бо коли я перестала їсти, мені дуже хотілося спати.
Я тужила за братом.
Та дівчина виявилась покидьком. Не знаю, чи вживають слово «покидьок» до осіб жіночої статі, але те, що вона ним була – чистісінька правда.
Їй доводилося запихати мене їжею силоміць. Я не слухалась батьків, її – тим більше. Зціпивши до болю рота, я сиділа за столом і вперто дивилася поперед себе, – зі стіни до мене єхидно посміхалася Мона Ліза з репродукції да Вінчі. Хто й коли почепив цю картину, для мене й нині загадка. Зрештою, няньці набридала моя мовчазна війна, і вона спокійнісінько з’їдала мою порцію і мила за собою посуд. Вмикала телевізор, зручно вмощувалася на широчезній канапі і, лускаючи соняшникове насіння, якого завжди мала повні кишені, чекала моїх батьків. Почувши в передпокої шум – слух вона мала чудовий, – вимикала телевізор, поправляла подушки на канапі і, начепивши улесливо-солодку, майже як у Мони Лізи з репродукції, усмішечку, зустрічала моїх родичів.
Та згодом дівчині і це набридло. Вона була значно вигадливіша за мене. Почала приводити свого хлопця. Це був підліток, який хотів, аби його вважали дорослим. Він пнувся говорити басом, хоч іноді його голос зривався до фальцету. Він наслідував манеру поведінки поважного чоловіка, якого побачив, мабуть, колись у кіно. Але варто було, аби його щось зацікавило: свист за вікном чи якась річ на книжковій полиці – він вмить забував за свою роль і прожогом кидався туди. Задовольнивши цікавість, хлопець знову неквапом повертався на своє місце.
Спершу мені навіть було цікаво за ним спостерігати, відстежувати зміни на його обличчі. Бо часом на ньому проступала проста, щира цікавість, звичайна дитяча радість, рідше – захоплення чи навіть повага.
Вони обоє виїдали все, що було в холодильнику (батькам дівчина пояснювала, що в мене з’явився апетит), влягалися на диван і, втупившись в екран телевізора, лускали насіння. Хлопець ішов задовго до приходу батьків. Мені це не подобалось, але вони не чіпали мене – я не чіпала їх.
Ідилія тривала недовго. Одного разу хлопець приніс пляшку якоїсь чемерівки. Вони випили з дівчиною кілька келишків і захмеліли. Моя нянька почала навіжено реготати, а хлопець, перехилившись через стіл, узявся мацати за цицьки, що завжди готові були вилізти в неї з пазухи. Дівчина пручалась, але не надто переконливо. Хай там як, а пазуху свою підставляла. Нарешті він зірвався зі стільця, вхопив її за руку і, незважаючи на мою присутність, штовхнув на диван. Я стояла за спинкою того дивана, тож нічого не бачила і не чула, окрім метушні, хтивого сопіння і її такого ж навіженого реготу, що й за столом.
Наступного дня все повторилося. Та цього разу він її нікуди не вів і не жбурляв, а припер до столу писком просто в миску з-під зупи й одним рухом задер спідницю. Але довго вовтузився з колготами, весь час згадуючи свою матір, і когось гаряче проклинав. Скориставшись з його заклопотаності, я хотіла було прошмигнути повз них до своєї кімнати. Та він розлютився ще дужче і велів мені стояти й не дихати, бо зробить зі мною те, що й з дівчиною.
Перспектива була не вельми приваблива. Я перестала дихати. Не знаю, скільки часу минуло, але коли я прийшла до тями і розплющила очі, то біля мене стояла мати і щось сердито казала батькові. Я почула лишень уривок фрази, яка закінчувалась словами, що якщо так далі піде, то вони будуть змушені віддати і мене. Батько пробував заперечити, мовляв, це ж наша дитина, та мати тільки люто на нього глипнула. Він замовк. Більше я не чула, аби він щось говорив.
Моє зомління трохи вплинула на няньку. Вони з хлопцем знову просто їли, дивилися телевізор і лускали насіння. Та за деякий час знову осміліли. Більше зі мною ніхто не церемонився і не велів не дихати. Щоб не впала, вони прив’язували мене до стільця й примушували дивитись, як вони те роблять. Він ніколи повністю не скидав штанів. Вони брижилися під коліньми, а коли він, закінчивши свій процес, а закінчувався він у нього так швидко, що я навіть не встигала знітитися, пробував кудись піти, то був схожий на пінгвіна, що вигріває між ногами своє яйце.
І навіть з цим можна було б змиритись, аж поки вони вирішили, що сидіти й дивитися – завелика для мене нагорода. Вони захотіли, щоб я брала участь у їхніх розвагах. Дів чина знехотя пробувала заперечити, мовляв, якщо мої предки взнають, то виженуть її, і де вона ще знайде таку роботу, щоб і наїстися можна було, і сексом побавитися. Та хлопець, розпалений чемерівкою, наказав їй нічого не боятися, бо він мужик і все бере на себе. Він посадив мене на стілець і розщепив ширінку.
Я ніколи досі не бачила чоловічої ширінки так близько. З такої куцої відстані на колись чорних штанях легко можна було розгледіти більші і менші сірі плями, до яких поприлипав бруд. Це було так близько, що, вдихнувши глибше, можна було почути глевкий нудотний запах сечі. Я боялась вдихати, але не дихати теж було страшно.
Раптом він рвучко, наче факір у цирку, крізь утворену розсунутою блискавкою шпарку витягнув зі ширінки щось, що я зблизька теж бачила вперше. Я не злякалась, хоч хлопець саме цього прагнув. Його пеніс був трохи більший за пеніс мого брата, якого я донедавна бачила без штанців мало не щодня. Від огиди я випросталась. Хлопець сприйняв мою штивність за параліч і, для годиться, потрусив іще трохи в мене перед очима своїм нікчемним причандаллям, який до того ж поширював бридкий запах немитого тіла. Заспокоївшись і з почуттям виконаного обов’язку, сховав його назад у штани.
– Ксе, вона до смерті налякана. Родичам нічого не скаже. Роздягни її і веди сюди.
Сам розсівся на канапі, розкинувши ноги. Дівчина слухняно, мов загіпнотизована, підійшла до мене. З виразу її перекошеного і зблідлого обличчя було видно, що їй це не до вподоби, проте вона покірно виконувала його накази. Вона мене роздягнула і поставила перед ним.
Той почервонів як буряк, очі налилися кров’ю. Він дивився на мене каламутними очима. Погляд його прикипів до низу мого живота. Потім знову вийняв свого звірка, якого я вже не боялась, і почав з ним загравати. Мені зробилося холодно і почав проймати дрібний дрож. Хлопець не відводив від мене очей. Щораз сильніше трусив звірком, здавалося, хоче його відірвати. Не перестаючи трусити і дивитися мені межи ноги, він сплюнув просто собі в кулак. Частина слини обірвалася на підборідді й висіла довгою білою ниткою. Він не витирав.
– Хочеш побавитися? – спитав у моїх ніг.
Раптом дівчина дала йому стусана і загрозливо скрикнула. Він перестав шкіритися, скривився, та більше до мене не чіплявся. За мить очі закотились, і він, здригнувшись усім тілом, повалився на підлогу. Важко дихаючи, він сховав своє спітніле обличчя в подушки – заснув. Його нікчемний звірок так і зостався звисати зі своєї нірки. Таким його й застали батьки. Більше ні дівчини, ні хлопця в нас не було.
Наступного дня по мене приїхала материна сестра – моя тітка.
Це виявилось ще гірше.
Перших два роки ще нічого. Вона вчасно мене годувала – з ложечки, мов малу дитину. Бо зміна опікунів не вплинула на моє рішення, на мій протест. Я чула, що брат цілком перестав розмовляти. Що його цькують. Цькують вихователі, цькують діти.
Незважаючи на мій протест, я все ж росла.
Моє тіло набирало нових форм. З дівчинки я перетворювалася на дівчину. Коли тітки не було вдома, роздивлялась себе у дзеркалі. Переді мною стояло зіщулене, худюще дівча. Стегна були вузькі, майже хлопчачі, – вони змінились найменше, зате груди виросли чималі. Вони й далі росли і немилосердно боліли. Мені вже давно потрібен був станик, але я соромилася говорити про це з тіткою. Я вдягала просторі светри, аби не привертати до себе уваги. На дворі вже давно потепліло, та я все одно ходила у светрі. Вчителі дивувалися, коли бачили, як від спеки піт струмками стікає мені по скронях, тече шиєю, дрібними цівочками біжить за пазуху, але я все одно вперто не розщіпаю ґудзиків. Не дочекавшись від мене пояснень, вони зателефонували тітці.
Ввечері додому повернулася з роботи тітка. Вона вперше знехтувала своїм незмінним ритуалом – поставити торбу в коридорі, роззутися, навшпиньки пройтися на кухню, ввімкнути газ, розігріти вечерю, зазирнути до мене і, переконавшись, що не сплю, не дивлюсь телевізор, а нидію над книжками, покликати мене до столу. Сьогодні вона не роззуваючись, із торбами ввалилася до мене в кімнату. До слова, кімната моя була прохідна, тому двері в ній ніколи не зачинялися. Тому я завжди сиділа за своїм столом, як вахтер на прохідній.
– Що це ти ще вигадала? Спасу мені з тобою нема. Недурно твої рідні батьки від тебе відмовилися, – мов ножі, тітка кидала слова в мою спину.
Я досі не розуміла, що сталося, бо вона ще ніколи не підвищувала голос, розмовляючи зі мною. І не принижувала. Голос у неї був безбарвний і монотонний. Я думала, – від народження. З’ясувалося, я ще багато чого не знала про свою тітку.
– Чого мовчиш? Тебе що, заціпило? Кажи! – тепер ножі летіли мені в груди.
З переляку я забилася в куток між шафою та вікном. Тітка, мов скажена, кинулася до мене, вхопила за рукав і потягла на середину великої кімнати. Тепер я стояла посеред цієї кімнати, як бовван, і нажахано кліпала очима.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |