Цікавість перемогла, і я його розгорнула. І… застигла. На цілу сторінку там красувалася дівчина з голими цицьками. На другій сторінці була та само дівчина з такими само голими цицьками, тільки трохи в іншому ракурсі.
Я зачаїлася і прислухалася. За зачиненими дверима батьки й гості балакали й безтурботно реготали. За дверима моєї кімнати тихо бавився хлопчик. Я могла непомітно взяти журнал, а що візьму його – сумніву не мала, знайти якесь потаємне місце і досхочу насолодитися цією чудасією.
Як ґречна господиня, я згадала про свого гостя. Щось мені підказало, що він теж ніколи такого не бачив. Захотілось зробити малому приємність. Я взяла журнал і обережно, щоб не рипіла підлога, пішла до своєї кімнати.
Хлопчик щось майстрував за моїм столом. Я, розгорнувши навмання сторінку, поклала журнал перед ним.
З несподіванки малий притих іще дужче і, здавалося, поменшав. Я сіла біля нього. Ми були такі дрібні, що легко вміщалися на одному стільці. Перегортала сторінки сама, оскільки журнал був моїм трофеєм. Але гість і не заперечував. Я не могла бачити виразу його обличчя, бо хлоп’я нерухомо втупилося в журнал і, здавалося, навіть очима кліпати перестав. Наступну сторінку я перегортала тоді, коли вважала за потрібне. Іноді поверталася на попередню, щось порівнюючи. Хлопчик не скиглив і не вередував. Пам’ятаю, найдовше я затрималась на, здавалось би, щонайневиннішій фотографії. На сходах, розставивши ноги, сиділа чорнява дівчина з волоссям, зібраним у два хвостики. На ній була коротка джинсова спідниця і смугасті гетри до колін. З одягу їй бракувало тільки трусиків. Я не думала, що ота маленька щілинка в спідниці, крізь яку заледве можна було розгледіти кучеряве чорне волоссячко дівчачого лобка, може так гіпнотизувати і притягувати більше, ніж абсолютно голі цицьки.
Я раптом відчула, що зі мною щось коїться. Не була до цього готова, і з несподіванки принишкла. Чула пульсацію крові у венах і стукіт власного серця. Правда, мені здалося, що маю два серця – одне в грудях, а інше – внизу, між ногами. А ще – відчула дивну, незнану досі тишу. Це була тиша, яку порушував лише шум крові, що рухається жилами, наче шум переповненого після дощу потічка, який шумить голосніше і трохи аж загрозливо. Це була тиша, яка обіцяла і вабила. Я злякалась. Саме цієї миті двері моєї кімнати відчинились, і з’явилися чотири усміхнені обличчя. Бачила їхні усмішки, розуміла, що вони щось кажуть, але не чула їх. Моя внутрішня тиша їх поглинала. Моя тиша тримала мене за ноги і за руки. Я, мов закам’яніла, не могла зрушити з місця, не могла закрити журнал, не могла винувато всміхнутися чи заплакати.
Я була налякана відкриттям, що в мені живе тиша.
Коли батьки нарешті зрозуміли, чому ми так тихенько сидимо, на їхніх лицях, мов рухомі тіні, промчались усі емоції, які лише здатні відтворити м’язи обличчя. Від розгублення, подиву, обурення, приреченості – до сміху.
– І що, вам подобається? – без тіні єхидства запитав хтось із них.
Діти відчувають фальш і не вміють брехати.
– Так, – просто і нелукаво відповів хлопчик.
Всі дружно засміялись. Але не було в тому сміхові нічого образливого чи принизливого. Тому вони запитували далі, а хлопчик охоче відповідав.
– І що ти відчував? – у рота йому зазирають, а самі аж трусяться від нетерплячої цікавості.
– У мене пісюн настовбурчився і почав сіпатися, – без тіні сорому продовжував хлопчик.
– Та йди!
– Та не може бути!
– Та він іще занадто малий! – перекрикували одне одного дорослі.
Тоді я усвідомила, що ми з ним мали схожі відчуття. Тільки настовбурчуватись у мене нема чому. А він не розумів, що пісюн сіпається, бо там, на самому кінчику, живе в нього друге серце. Цікаво, подумала я, а тишу він теж чує? І аж ревнувати почала. Так кортить спитати, але мовчу і вдаю, що не розумію, про що він.
– А ти? Ти що відчувала? – сміхотливо запитує мама.
Так я вам усе й розказала, хіба ж я маленька? Можна подумати, ви б оце при дітях стали розповідати, хто що відчуває. А я така ж, як і ви. Від напруження я зашарілась. Вони це зауважили.
– Ходімо чай пити, бо нам уже додому пора. А вони хай іще побавляться, – виручила мене хлопчикова мама. Славна така жіночка.
Пішли. Журнал, звісно, забрали. Сидимо ми з ним мовчки, наче сироти. І говорити не хочеться.
– Ти теж тишу відчув?
– Ні.
– Добре.
І мені відлягло від серця. Я вирішила нікому про свою тишу не розповідати. Хоча вона більше ніколи не приходила, але я все одно знала, що вона в мене є. Сьогодні ж, розглядаючи репродукцію в бібліотечному альбомі, я знову несподівано відчула тишу. Мою тишу.
Дивно, стільки років минуло, а вона таки повернулася, не згубилася, не покинула.
– Перепрошую, ти щось казав?
Ти знітився.
– Так, казав. Ти доросла. І ти продовжуєш дорослішати. В тобі розпочався певний неминучий процес, який приніс і ще принесе безліч сумнівів, розчарувань, несподіванок, поразок, непорозумінь, страхів, відчуття безвиході і зацькованості. Я не знаю, чи зможу знайти правильні слова, але знаю, що все одно мушу це сказати. І вирішив, що саме мистецтво – а це високопробне мистецтво, – допоможе мені в цьому. Стане між нами духовним посередником.
Бачила, як важко тобі дається кожне слово. Як крапельки поту виступили на верхній губі дрібною росою. Але водночас я бачила і рішучість, з якою ти вирішив довести справу до кінця. Це було так зворушливо і переконливо, що вирішила тобі допомогти.
– Все одно рано чи пізно нам би довелося розпочати цю розмову. Але краще раніше, ти згодна? – а в очах надія.
– Угу, – тільки й спромоглася я.
Раптом стало до болю цікаво, що ж криється за цим усім, що криється за тишею? Бо давно зрозуміла – кожне явище щось у собі приховує. І я відчула, що саме ти здатен відкрити цей новий, невідомий і, головне, не кожному доступний світ. Я ще напевно не знала, який саме він буде, але розуміла – захопливий, такий, що вабить, притягує і… не відпускає.
Готова було ввібрати кожне твоє слово.
– Я хочу, щоби ти не сприймала все однозначно. Якщо голизна – то це добре, це еротика. А якщо не вважаєш, що це добре, отже, це – порно. Не хочу, щоб ти вважала, що оголене тіло – це предмет зневажання чи захоплення. Видатних митців ніколи не цікавило винятково тіло. Їх цікавила насамперед людина. Жінка. Через тіло, його складки, жести, поставу Тулуз-Лотрек предавав трагічне становище повій із «Мулен Руж». Завдяки виразній, нервовій техніці малюнка пером Генрі Фюсслі «проліплює» фігури тендітних актрис, надаючи їм потужності та скульптурної пластики. Їхні рухи сповнені енергії та пробуджують у глядачів еротичні відчуття.
Тіло не обов’язково мусить бути оголене, а відверті рухи не конче мають передавати статевий акт, аби викликати бажання, збуджувати. Часом для немислимої бурі емоцій, готових зірвати голову, достатньо невинного поруху голови, погляду з-під опущених вій, випадково піднятого подолу довгої сукні. Поглянь на роботу Огюста Родена «Пара, що обнімається» – позу, в якій зафіксовані фігури чоловіка та жінки не можна назвати надто сміливою, проте ця сценка дихає чуттєвістю та відкритою сексуальністю, згодна?
Ти тримав розгорнутий аркуш паперу, на якому було зображено чоловіка і жінку в пориві пристрасті.
Від несподіванки я голосно ковтнула слину. Долоні змокріли, і я боялася, що ти запропонуєш мені взяти альбом. На аркуші тоді залишились би мокрі відбитки долонь.
– Еротика – це значно більше, ніж голизна чи відвертість. Це сила, сукупність різних обмежень, покликаних захищати людство від потенційної небезпеки, яку таїть у собі сексуальність. Споглядання таких картин, скульптур допомагає вивільнити придушені бажання, які все одно рано чи пізно вирвуться назовні, але не завдадуть ні тобі, ні довкіллю шкоди, наражаючись на руйнівний вплив відвертої сексуальності.
Слухала тебе, роззявивши рота, і бачила, що ти вже давно не нервуєшся. Як впевнено ти почувався серед отого бібліотечного хаосу. Мені теж захотілося дивитись і порівнювати. Захотілося бачити і відчувати.
Видно, ти добре підготувався й хотів розповісти мені все, що знав і чим переймався.
– Жюль Паскін. Основну частину свого життя цей надзвичайно талановитий художник провів у борделях Європи, Африки, Азії. Саме там він знайшов той образ жінки, який притягував його і вабив – чуттєвістю і пасивністю водночас.
Ти гортав альбоми, намагаючись проілюструвати свої слова: «Дівчина, що лежить», «Ласка», «Еротична сцена», «Присвята Маріо Тоцину». На останній картині зображено голого чоловіка з пенсне на правому оці, а в нього на колінах – молоденьку дівчинку-підлітка, що притулилась до нього спиною. Лівою рукою цей чоловік із гіперболізовано могутнім тілом стискає сосок малесеньких дівочих грудей, середній палець правиці – у піхві. Дівчина правою рукою обняла чоловіка за шию, а лівою тримає голівку настовбурченого, непропорційно великого, порівняно з її долонею, пеніса. Обоє неквапно пестять одне одного, і видно, що це для них не вперше, бо дівоче тіло розслаблене і довірливо розм’якле. Ця пара викликали в мене дивне відчуття. Я раптом зрозуміла, що моє тіло було б саме таким довірливим, якби мене пестив ти.
Забракло кисню, і я зраділа, що ти цього не зауважив, бо, схоже, відчув те саме й поспішив перегорнути сторінку.
– За художній матеріал митець використовував усе, що потрапляло йому під руку: міг розводити чорнило мінеральною водою, малював кінцем обгорілого сірника, навіть кавовою гущею, що залишилася на дні горнятка. Своєю творчістю він створює суміш низького і прекрасного, суміш відрази і ніжності. Своїм живописом, графікою він іде далі своєї однозначності і визначеності, створює напівтони в почуттях і душевних переживаннях. Та сорокап’ятирічний художник врешті-решт не витримує свого насиченого та емоційного життя і накладає на себе руки. Він перерізав собі вени у власному ж ательє.
– Отож, – ти звів на мене стемнілі від переживань очі, – не варто кидатись у щось із головою. Необхідно завжди зберігати здоровий глузд.
– Знаю, знаю, – швидко, щоб я не встигла перебити, продовжив ти. – Це непросто. Всі ці художники використовували еротику як втечу. Мало хто з них розглядав її як однозначне задоволення. Це теж потрібно розуміти, – чомусь сумно добавив ти тоді.
– Дякую тобі за це. Пробач, що кажу це аж тепер, тримаючи за руку і не маючи певності, що ти мене чуєш. Бо тоді я не вміла тобі цього сказати. Але найгірше сталося далі. Твою науку я всмоктувала, мов губка. Не пропустила жодної лекції, на які ти купив мені абонемент, жодного культурного заходу нашого міста. Стежила за афішами, відвідувала всі виставки, ходила на прем’єри і творчі вечори. Я стала одержима. Мене розривало від суперечностей і сум’яття. Я вагалась. Усе це раптом перестало в мене вміщатись. Я потребувала розвантаження, розрядки. Саме тоді надійшла звістка про загибель моїх батьків.
Життя стало некерованим. Ти мовчки спостерігав за мною, ніколи й півсловом мені не дорікнув, не стримав, не зупинив. Але всередині раптом прокинулося щось бунтарське і невластиве для мене. Намагалася тобі дошкулити, завдати болю, мені хотілося тебе розворушити. Я вже й готова була різати вени, аби ти звернув на мене увагу. Я кохала тебе й потребувала взаємності.
Листопад, 21. Понеділок
Не знаю, що я зробив у своєму житті не так, але вочевидь за щось спокутував.
Бути з нею поруч стало для мене випробуванням. Ще якийсь час вона начебто відповідала на мої спроби налагодити контакт, але згодом це стало неможливо. Вона була некерована. Вчора прийшла опівночі, від неї пахло цигарками й алкоголем. Мовчу, бо розумію, що це вияв підліткового бунту.
Сьогодні оголосила про своє рішення вступати до медичного інституту. Я не заперечував. Це була мрія її батьків. Проте їй дуже добре дається скульптура, – потайки від мене вона бере уроки в місцевого, добре знаного професора.
Грудень, 12. П’ятниця
Вона приходить додому поночі. Поводиться виклично, некеровано і занадто далеко заходить у своєму бажанні мене провчити. Я страшенно переживаю.
Дівчинко моя кохана! Що можу для тебе зробити, щоб уберегти тебе від фатального вчинку, до якого ти йдеш. Як вблагати тебе схаменутись, як вмолити тебе спинитись? Як донести до тебе, що ти обов’язково, чуєш, обов’язково отримаєш те, на що заслуговуєш, отримаєш те, чого ти варта. Зачекай лише трошечки. Не поспішай.
Не поспішай.
Грудень, 21. Неділя
Минуло два роки, як вона вступила до університету. Знаю, що з навчанням у неї проблем немає, і це тішить. Але те, що вона витворяє зі мною, вже несила терпіти.
Чуєш, маленька моя. Я більше так не можу. Я не залізний і серце у мене не кам’яне.
Сьогодні зранку, коли я приймав душ, ти увійшла до мене в чому мати народила. Вперлась поглядом і намертво пришпилила мене до стінки ванної. А потім наблизилася, ледь не тулячись до моїх грудей ніжними, майже прозорими сосками. Мені до смерті захотілося до них торкнутись. На якусь мить я навіть повірив у те, що зможу. Зможу перебороти у собі страх, здоровий глузд. Знехтувати правилами й умовностями і заволодіти тобою, заволодіти просто тут, у душовій.
Впитися устами у твої уста. Цілувати до повного запаморочення. Цілувати твої перса, покусуючи їх, допоки ти не скажеш досить. Притулитися до тебе всім тілом так, аби ти відчула моє збудження і несамовите бажання, аби воно розпалило й тебе і твої вуста набухли вологою. Торкатися, пестити, стискати в долонях твоє напівпритомне слухняне тіло. Ніжити дотиками твій задок, який в очікуванні незнаного втратить чутливість і ти шепотітимеш: «Сильніше, любий, сильніше…»
А потім я увійду в тебе. Одним-єдиним поштовхом. Не бійся, я не завдам тобі болю. Твоє тіло таке відкрите, що ти не встигнеш злякатися.
Хоч, правду кажучи, в мене ще не було дівчини. Ні, жінки були. Чимало. Але це було радше їхнє бажання, ніж моє. З тобою все інакше. Не знаю чому, але я впевнений, що знайду потрібні слова, аби ти була… щаслива.
Але я не наважився торкнутися тіла, яке ще не відчувало на собі чоловічих рук. Не посмів зірвати цноту з твоїх уст. Не зміг… і за це пробач.
Ти ще трохи постояла в моїй кабінці і пішла. Звуки крапель, що розбивались об стіни, – це все, що залишилося мені від тебе на згадку.
Того ж вечора ти так само мовчки пішла з мого життя.
– Все сталося саме так, як ти писав у щоденнику. Я маю все, на що заслуговую, все, чого варта. Я маю хорошу роботу, в мене є захоплення – скульптура, яке дає мені визнання і гроші. Ти, мабуть, читав про це в пресі, недавно про мене багато писали, особливо в контексті симпозіуму в Амстердамі, де я отримала високу нагороду. В мене хороший чоловік, який чимсь схожий на тебе. Він дуже добрий і любить мене…
Я маю все, про що могла мріяти, але я не маю… тебе.
Бо все, що я робила і роблю, мало належати тобі. Все, чим я жила і живу, – для тебе. Ти мусиш жити, бо я ще багато запланувала. Ти мусиш…
Для мене…
– А що я тобі казала? – зухвало запитало дівча. – Він весь час стояв осторонь. Він їй не допоміг у найважчу хвилину. Він покинув її напризволяще.
– Але ж ти чула, що вона читала далі? Чула, що він записував у свій щоденник? Він сам потребував допомоги.
– Можливо. Але кому від того легше? Хто про це знав? Хто знав про його біль, хто? – вона повернулася до нього всім тілом.
І хоч дивився на неї згори, він раптом зніяковів.
– Ми знали.
– Пізно.
– Хто ти в біса, пробач на слові, така, щоб розкидатися вердиктами і робити вироки? Де справедливість?
– Вона перед тобою.
Ангел мало з підвіконня не впав. Він з недовірою дивився на маленьку дівчинку в жовтому дощовичку, що залишала після себе мокрі сліди на дерев’яній підлозі.
Досі йому ніколи не випадало нагоди особисто спілкуватися з такими… субстанціями, чи пак, категоріями. Зате він мав про них свої давно сформовані уявлення. Принаймні Справедливість мусить бути якась солідніша, схожа на давньогрецькі скульптури богинь. Але щоб отаке, з кісками? Це несерйозно.
– Можеш думати чи уявляти все, що тобі заманеться, – вкотре прочитавши його думки, спокійно мовила дівчинка. – Ти ніколи не замислювався про те, що найчастіше справедливість притаманна саме дітям? Але коли виростають, вона кудись тікає від них. Дорослі перестають думати, вони лише вирішують. Найчастіше, на користь чомусь чи комусь.
– Хто ж тоді той дідусь, що був із тобою в магазині і весь час тебе стримував? – розгублено прошепотів ангел пересохлими вустами.
Він досі не міг прийти до тями від неочікуваного відкриття. І не знав, як має до малої звертатися: «Може, варто шанобливо, на «ви»?
Усе було значно серйозніше, ніж здавалося. Несподівано його осяяла думка – а раптом оце все – випробування не для цього непритомного чоловіка, а для нього самого.
– Все може бути, – почув він голос, немов за спиною.
Рвучко обернувся, боляче зачепившись крилом за клямку вікна. Позаду нікого не було. Ще було темно, але повітря вже пахне світанком. «Скоро розвидниться, і доведеться підбивати перші підсумки. Але ще є трохи часу», – заспокоював він себе.
Розділ ІІІ
Запитань тільки додається
– Як ви тут опинилися? Як вас пропустила охорона? Це реанімаційне відділення. Сюди взагалі не можна заходити… Тільки родичам, і лише з мого особистого дозволу, – вичитувала молода лікарка строгим, майже стерильним, як, зрештою, все довкола, голосом.
Але люди, які добре знали цей голос, розуміли, що його власниця сьогодні в чудовому гуморі.
– Я його давня знайома. Можна сказати, навіть більше, ніж знайома. Я його колишня подруга.
Сказавши це, оцінила поглядом жінку в білому лікарняному халаті, який проте прекрасно сидів на її фігурі. Молода. Акуратна. Трохи немодна зачіска, проте дуже їй личить. Доглянуті руки, акуратно підстрижені і відполіровані нігті. Тонкі, нейтрального кольору панчохи, що вигідно підкреслюють досконалі ноги. Білі мешти хоч і не на високих підборах, але додають ході легкості й елегантності водночас. На обличчі ледь-ледь косметики, саме стільки, щоб видно було природну свіжість шкіри і ще щось таке, чого навіть натреноване око досвідченої світської пані не відразу здатне вловити.
А ще – невдаваний інтерес, з яким ця лікарка стежить за кожним словом і жестом. Така все зрозуміє. Їй можна довіритися.
– Бачите, мене й справді ніхто не запрошував, але я переконана, що він, – вона глянула в бік ліжка довгим, тривожним поглядом, – не був би проти моєї присутності. Я випадково дізналась, адже в мене багато друзів, що він потрапив у цю жахливу аварію і тепер, можливо, потребує допомоги. Та бачу, ви вже знайшли його… як це точніше сказати… підопічну. Вона саме виходила від нього, коли я підіймалась сходами.
Молода лікарка невпевнено кивнула. Розуміла, що мимовільно стає союзницею цієї екстравагантної гості.
Перед нею стояла жінка років сорока п’яти. Проте вік видавали тільки руки – вона саме щойно зняла мережані рукавички. Підтягнута, без єдиної зморшки на обличчі і беззмінною усмішкою. Взута в зелені замшеві мешти на височенних підборах. Виріз біля пальців був таким глибоким, що видно було лінію складочки між мізинцем і рештою пальців. Це мало дуже збудливий вигляд. Вбрана в темно-зелений костюм з тонкої вовняної тканини. З досконало допасованого жакета було видно, що костюм шився на замовлення. З прикрас – лише скромний комплект ручної роботи, який складався з масивного золотого персня, що підкреслював аристократичну витонченість її пальців, і дуже дрібної підвіски у вигляді якихось вензелів. Здалеку годі було розгледіти, що саме вони означали. Образ довершувала акуратна стрижка середньої довжини. Волосся здавалося геть сивим. А може, то фарба була такого кольору. Сивина була така доречна, що іншого кольору волосся в цієї жінки годі було уявити. І ще одне. Парфуми. Важкі, елегантні, благородні. Це все, що встигла зауважити молода лікарка. А ще цікавість. Що насправді могло зв’язувати цих двох людей? Цю таку далеку від буденного життя жінку і чоловіка, який був, вочевидь, молодший за неї.
І вона почала свою історію.
– Ми познайомилися на прем’єрі в театрі, де я працюю. Точніше, співпрацюю. Бо контактую з кількома театрами. Я – сценарист. Театральний.
Молода лікарка була трохи спантеличена такою світською поведінкою гості. З тону розмови вона зрозуміла, що їхнє спілкування може затягнутися надовго.
То й нехай собі. Сьогодні в неї і так неробочий день. Вона прийшла сюди з двох причин. Поглянути, як тут цей непритомний чоловік, і просто, щоб не залишатись вдома. Вона надіялась, що як матиме трохи часу, то зможе підшукати квартиру.
– У цього чоловіка був приятель, – вела далі жінка, – в основній трупі театру. Тому відвідував усі прем’єри та решту визначних подій. Після прем’єри був фуршет, завжди лунало багато приємних слів, зокрема, на мою адресу. Якось опинилася в товаристві цього молодого чоловіка.
Та він завжди буде молодим. Не дивуйтеся. І це не тому, що я таки старша за нього, а тому, що він просто завжди молодий. Але це я зрозуміла значно пізніше.
Я жила тоді зі своїм чоловіком. Так, про людське око. В нас навіть квартири були різні. Тільки на запрошення наших спільних шанованих друзів ми з’являлися в ролі подружжя. Дітей не було. Наші близькі приятелі знали про це, та вигляду не показували. Мій чоловік був одержимий черговим званням і черговим науковим ступенем. Я – черговою прем’єрою і новими творчими досягненнями. Мені було тоді сорок років. Я прожила доволі насичене і змістовне життя. Чоловік був з інтелігентної сім’ї і мав добру вдачу. Він ніколи не скривдив мене ні словом, ні жестом. Він мене обожнював. Але по-своєму. Я вихована у старій галицькій родині. А це означає – хай там що, коритися чоловікові. Що я успішно й робила. Ніколи не шкодувала, що маю саме такого, а не інакшого чоловіка. Це вже зараз розумію, що тоді я ще просто не мала точки відліку.
– А з ним, – жінка кивнула в бік палати, – познайомилися і, слово за слово, опинилися немов в оазі серед пустелі чужих сердець, слів, тостів. Нам було затишно і надійно в прихистку ночі. А діставшись мого помешкання, зрозуміла, що нізащо не хочу його відпускати. Розуміла, якщо я відпущу його сьогодні, іншого разу може й не бути. А якщо й буде, то я ним знехтую. Чудово знаю себе і свою вдачу.
Запропонувала йому зайти. Не наважилася сказати «на каву», бо це занадто банально і неправдоподібно звучало б із моїх уст. Ненавиджу фальшу. Ми трималися за руки і кожен із нас розумів, що насправді мав на гадці інший. Я не хотіла впливати на його рішення, хотіла, щоб його дії були усвідомленими. Хотіла бути бажаною. Мені це вдалося.
Коли ми зранку пили каву, він просто, як «добридень», сказав:
– Якби ти вчора наполягала, я б нізащо не залишився. Ти ж сказала: «Послухай свого серця і зроби вибір». Я послухав. І не шкодую.
Це були бурхливі, насичені подіями, словами, доторками стосунки, які тривали неповні три роки.
Я наче збожеволіла. Я поводилася, як поводяться підлітки. Але найцікавіше, що, крім мене, цього наче ніхто й не зауважував.
Ми просиджували до ранку в нічних клубах, танцювали до повного виснаження, блукали нічними вуличками, вмиті теплим нічним дощем. Плаття з тонкого, індійського єдвабу прилипало до мого тіла. Я з острахом відчувала, що воно в мене є. Досі ще є.
Не хочу вас розчаровувати, але коханець він був такий собі. Спочатку. Я навіть трохи розчарувалася, бо не збиралася нікого вчити. Та, з’ясувалося, не було такої потреби. Він все ловив на льоту. Він так чітко вловлював мої бажання, мої примхи, потреби, що ставало лячно. Здавалось, я жодного звуку не видала, нічим не натякнула, що мені зле, неприємно, боляче чи щось не так, але наступного разу вже все було інакше.
Він просив, аби я, лежачи перед ним, пестила себе. Я пробувала. Мені не вдавалось. Я плакала. Не знаю, чи уявляєте ви, що це – коли сорокарічна жінка плаче, бо не здатна сама собі завдати насолоди? Що можна тоді вимагати від чоловіка, який поруч з тобою?
А він заціловував мої сльози відчаю і пробував. Пробував доти, аж поки одного разу я знепритомніла, відійшовши в паралельний – вільний від роздумів світ. Коли я прийшла до тями, то лежала, закутана вкривалом і осяяна його нахабною й задоволеною усмішкою.
– Дякую, – тільки й спромоглася відповісти. В оте «дякую» я вклала всю себе. – Знаєш, тепер я тебе від себе не відпущу.
– Знаю.
– Звідки?
– Бо я перший зробив тобі добре, бо зі мною ти вперше відчула, що таке насолода.
Він мав рацію. Я й справді відчула насолоду в його обіймах. А на самоті думала: «Добре чи зле те, що він зробив зі мною? Те, що він пробудив в мені жінку, це, звісно, чудово, але те, що він пробудив в мені жінку в моїх сорок років? Що я маю робити? Створювати сім’ю трохи запізно. Але відректися від такого щастя, щойно його отримавши, я теж не хотіла. Сподіваюся, ви мене розумієте? – і вона справді з надією подивилась на лікарку. – Та й не могла. Занадто сильним потрясінням це для мене було.
З цікавістю я роздивлялася себе в дзеркало. Доволі миловидна і далеко не стара жінка.
Навпаки, мені не бракувало тієї краси, яка не потребує доказів. Я була жінка на всі сто відсотків. Елегантна, струнка. Мені раптом стало жаль себе хоронити. Але і їсти-зїдати себе поїдом мені теж не хотілося. Я не могла відкинути «хвіст» сумління, мов ящірка, і надіятися, що колись той «хвіст» сам, очистившись, відросте. Я соромилась свого віку.
Я вперше зрозуміла, як це, мати молодшого партнера».
Вона прекрасно бачила, що лікарка уважно стежить за її розповіддю. І щойно відкрила рот, аби продовжити, як тихенько рипнули двері. Вони обидві, начебто їх хтось застав на гарячому, здригнулись і синхронно обернулись на звук.
– Мені сказали, що можу вас тут знайти. Був у вас удома, але мені пояснили, що ви на роботі. Отже, це правда. Але ж у вас сьогодні вихідний, то коли ж ви відпочиваєте? – вдавано веселий і невимушений голос ставного чоловіка раптом надтріснув. Перед ним стояли дві пані, вочевидь збентежені його появою. Його прикро вразили ще й розгублені вирази облич цих двох, чимсь невловно схожих між собою, жінок.
Ні, це просто йому здалося. Насправді ця, старша, була геть не схожа на молодшу. Навіть на високих підборах вона не дотягувала зростом до його знайомої лікарки. Та й зачіска в неї була, як на нього, занадто коротка і монохромна.
І однак було в них щось спільне. Його роками натреноване око слідчого не могло цього не вловити. Але він не мав часу дошукуватись, що саме. Йому більше залежало на тому, щоб віднайти в погляді лікарки хоч крихту радості від його появи. І, здається, таки… знайшов.
– Пробачте, що перервав розмову, але мені необхідна ваша фахова думка щодо нових обставин, пов’язаних із цим чоловіком, – і він кивнув для певності в бік палати.
– Нічого, не зважайте на мене. Я теж прийшла без попередження. Прийшла, щоб впевнитися, що це справді він. Якщо не заперечуєте, – вона поглянула на молоду лікарку зверхньо і прохально водночас, – я прийду ввечері і залишуся з ним на ніч.
– Добре, не заперечую, але приходьте завчасно, в дозволені для відвідування години. А там залишайтеся, скільки вважатимете за потрібне. Думаю, я теж прийду, – додала вона, дивлячись собі під ноги.
Тоді стрепенулась і нарешті звела свої великі, сповнені зеленою печаллю, очі на слідчого. Він, здавалося, тільки цього й чекав.
– Ходімо, нас внизу чекає службове авто.
Вони вийшли рука в руку так злагоджено, наче все життя тільки те й робили, що ходили поруч.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |