Я й не здогадувалася, що для тебе це давно не таємниця. А вчора, взнавши про аварію, помчалась у твій заміський будиночок, аби щось чи когось там зустріти, добре розуміючи, що тебе там нема. Та зайшовши, збагнула, що відтоді, як я пішла, гримнувши дверима – пробач мені за це, – в тебе нічого не змінилося. Тільки квіти розрослись, нагадуючи куточок тропічного острова. Та й фіранки на вікнах трохи потьмяніли від часу, але їм це на користь. Весь дім став стриманіший і загадковіший, немов старовинний родовий замок. На робочому столі, розгорнутий, як і тоді, десять років тому, лежав зошит, у який ти пізніми вечорами щось скрупульозно записував рівним, дуже дрібним і правильним каліграфічним почерком. Ти так ретельно виводив кожну літеру, що легко можна було прочитати весь текст. Тільки тоді мені й на думку не спадало, що ти записуєш туди не результати роботи, а свої душевні переживання. І вони пов’язані здебільшого зі мною.
Квітень, 27. Середа
Було божевіллям погодитися доглядати те навіжене дівчисько. І гадки не мав, які тортури на мене чекають, перш ніж зможу повернути її в руки батькам. Скоро закінчується цей, наче гумовий, рік.
Вона, мов дике кошеня, готова шипіти і дряпатися аж поки переконається, що все буде так, як сама захоче. Скажімо, в неділю ввечері заявила, що до школи більше не піде. Я мало не впав. Щось безглуздіше і зухваліше годі уявити. Поки я намагався дізнатися причину, то ледь не посивів. Тіло, бачите, в неї якесь не таке. Дівчинко моя люба, та таке, таке в тебе тіло. Сниться воно мені ночами і ходить за мною, як кара Божа. Очей від нього відвести не годен. І сказати тобі нічого не можу. Щоб не злякати. Я й досі не наважуюся запитати в тебе найпростішого – чи регулярні в тебе місячні, чи тобі не боляче? Бо якось у бюро почув був, як за сусіднім столом дві співробітниці між собою розмовляли. Одна з них була дуже стривожена, тому й розмовляла голосніше, ніж завжди. Казала, в доньки такі болючі місячні, що невідкладну допомогу викликала, аби щось знеболювальне вкололи. «Атож, то неприємно», – підтакувала інша і казала, що чула, начебто за кордоном жінки в критичні дні на роботу не мусять ходити.
Тому, бачачи в смітнику акуратно замасковані згортки, я потерпав від самої думки, що тобі боляче, а ти й пожалітися нікому не можеш. Думаєш: – «Та що йому, мужланові, про це розповідати, все одно нічого не зрозуміє і не допоможе. Не мати він і навіть не батько».
Щоб хоч трохи заспокоїтися, сусідку просив, оту, що молоко нам приносить. Вона завжди з тобою спільну мову знаходила. Сказала мені згодом, що в тебе все гаразд і що не для всіх оті дні такі вже й критичні.
Я їй дуже вдячний.
Не знаю, як тобі про тіло розповісти. Так, аби ти зрозуміла, що воно в тебе молоде і занадто тендітне, аби зваби на ньому шукати. Занадто воно ще юне і несформоване. Але в тому і чар його особливий. Помітити, правда, це не кожен зуміє. Як не кожен здатен відрізнити хорошу картину від поганої, дилетантизм від професіоналізму. Саме тому я три доби просидів у бібліотеці, відбираючи найкращі зразки художніх творів, пов’язаних із образом жінки. Подумав, що лише так ти зможеш усе зрозуміти і осмислити, – через книжку, картину, пісню, малюнок, слово, зітхання…
Я знав, що колись настане мить, коли ти поглянеш на все іншими очима. І боявся цього. Та не думав, що все станеться так швидко і несподівано. Надіявся зауважити перші іскорки, перші паростки неминучого і непокірного, як сама юність, почуття, аби скерувати, вивести його у правильне русло. Я все гадав, хто буде тим молодиком, що вкраде тебе у мене. Мабуть, один із твоїх однокласників, які гарцювали один поперед одного, радше інстинктивно відчуваючи твою ще недоспілу красу, ніж розуміючи її. Або ж молодий вчитель фізкультури, який щойно прийшов до вашої школи і про якого ти мені всі вуха продзижчала, мовляв, він і пісні Елвіса Преслі на шести-струнній гітарі грає, і так розкішно в себе в комірчині стіни фарбами розмалював, і які в нього чудові платівки.
Досі я спокійно все це слухав і думав: так, молодий, спортивний, грає на гітарі, то чому б він тобі мав не подобатися? Але коли ти його жаліти почала, мовляв, жінка в нього стерво останнє – біля такого чоловіка, а їй усе мало. Вона, виявляється, астрономію у вас викладає. А ще – до старшокласників чіпляється. І не просто чіпляється, а до себе в кабінет запрошує. А потім хлопці враженнями діляться – які в неї величезні і м’які цицьки, що коли вчителька «дає», стоячи на колінах, вони одна об одну стукаються, немов долоня об долоню плескається. Розказують, а самі регочуть. День пореготали, тиждень, а вчителька все ніяк не вгамується. До кабінету ледь не силою тягне.
А хлопці ж за той час із чоловіком її здружились і вже їм не смішно, що його жінку і на долівці, і на столі, і в чоловічому туалеті мають. Зрештою, всі дружно відмовилися. На знак солідарності з учителем. А ти теж вирішила його пожаліти, бідного.
Як я маю тобі пояснити, що жалість – це принизливо для нормального чоловіка. Що мужчина не може дозволити, щоби хтось торкався до його жінки, що сам повинен за неї боротися, а не виставляти себе і її на посміховисько перед усією школою.
І як я маю тобі пояснити, чому той учитель раптом перестав звертати на тебе увагу, навіть не дивиться у твій бік? Не можу ж розказати, що ходив я до нього в ту розмальовану комірчину і пояснював по-доброму, аби, боронь Боже, ні він не смів до тебе підступитися, ні тебе не надумав до себе підпустити. А він казав, що безтямно кохає свою дружину, а вона, зараза, з цього користується. І не з власної волі вони в наше місто переїхали. На старому місці їм нікуди було діватися – дружина з усіма переспала… А він, однак, покинути її не може. Ніхто, крім неї, йому не потрібен.
Як мав тобі розповісти, що готовий був цілими днями чатувати під вікнами школи, тільки б з тобою нічого поганого не сталося.
Я готовий чекати… аж поки ти виростеш і зможу тобі сказати, що закохався в тебе, мов школяр, але з усією відповідальністю дорослої людини. Я вирішив чекати. Чекати, поки ти переживеш свою першу любов. Якби я хотів, аби вона не була взаємною. Щоб перестраждавши, перелюбивши і помудрішавши, зуміла побачити мене поруч із собою.
Та я ніколи не хотів, аби це сталося зараз, коли тобі щойно виповнилося шістнадцять.
Сьогодні я мало не вдавився, коли визирнувши із-за дверцят холодильника, зустрівся з твоїм поглядом. Це було наче стріла, випущена з арбалета вправною рукою. Я зрозумів усе швидше за тебе.
Поки я ніс тебе, непритомну, до ліжка, поки вкладав і вкривав, поки був так близько від тебе, відчув, що… боюся.
Квітень, 28. Четвер
Я цілу ніч не міг заснути. Вовтузився, перевертаючись із боку на бік. Моя постіль була зім’ята і пожована, наче на ній спала сотня людей. Колись читав був у Цвейга, як покоївка, застеляючи ліжко своєї пані, не могла збагнути, що ж таке могло наснитися, щоб уві сні людина так пожмакала гладесеньку, накрохмалену постіль. Служниця подумала, що сама вона ніколи своєї постелі не мне – на якому боці засне, на тому й прокинеться.
Вночі страшенно мучила спрага, але я боявся встати і піти на кухню, аби випадково не зустрітися з тобою. Боявся, бо знав – ти теж не можеш заснути. Знав і те, що ти не підстерігатимеш мене у темних закутках, що не подаси виду і що… чекатимеш. Чекатимеш, що я нарешті сам усе побачу, зрозумію, відчую і… дам цьому раду.
Дівчинко люба… А я не знаю, що робити. Не знаю, що маю казати, як дивитися на тебе, як дихати, говорити. Не знаю, чи маю право просити тебе зачекати, просити підрости. Бо те почуття, що зародилося між нами, тремтить, мов сльоза в тебе на очах, от-от готове зірватись і струмком потекти додолу.
Ти така… безборонно-невинна у своїй щирості.
Ти така… вразлива у своїй готовності довіритися.
Ти така… нереально близька і водночас нереально далека.
Пробач мені – я боюся. Боюся порушити твою чистоту, боюся зруйнувати чар, який випромінює твоє серце, боюся щось зламати, зіпсувати, боюся згасити, розтратити, не розпізнати, боюся не втримати, втонути, згубитись чи… згубити тебе.
З підвіконня, де він досить зручно вмостився (чудова все-таки річ, оте підвіконня), добре було видно, як рухаються і змінюються тіні на дівочому обличчі, як виструнчується постава і стає, мов тятива, натягнута, як напружується її голос, коли читає ті рядки із зошита непритомного чоловіка, як німий біль наповнює кімнату, як беззвучний крик зависає над нею й тисне своєю непосильною вагою, як давиться вона своїми сльозами і як марно намагається приховати схлипування, аби не завдати додаткового болю цьому нерухомому чоловікові.
Бачить, як однією рукою, стараючись ні до чого не торкатися, щоб не стривожити тишу, шукає паперову серветку, аби втерти сльози, що вперто збираються в кутиках її очей. Вона навпомацки шукає її в невеличкій шкіряній світло-коричневій із великою мідною клямрою торбинці, що косо висить на спинці крісла. Ангел замислюється, чи зможе він, заплющивши очі, відчути зі самого голосу, що вона плаче, і чи може це відчути непритомний чоловік, якщо він усе-таки її чує. Дивно, але коли дівчина знову починає говорити, він із заплющеними очима геть не відчуває в її голосі сліз. Чує вдячність, ніжність, чує ледь вловне дзюрчання струмка, запах весни, вологого моху, який віддає набране за день тепло сонячного проміння. Чує спів пташок, стугін крапель дощу, тремтіння перетинок на крильцях бджоли, шум вітру, заплетеного в її коси…
– Він мертвий. Я ж казала, що він мертвий, але мені ніхто не вірить. Мені вже давно ніхто не вірить. Хоч ти мені віриш? – це запитання було звернене саме до нього.
Відразу й не збагнув, звідки долинає цей дивний і начебто знайомий голос. Принаймні не цій юній жінці біля ліжка. Геть не той тембр і якийсь він… прісний, монотонний і геть не нагадує жебоніння струмка, радше запис зі старої архівної плівки. Ще довго б угадував, чий же то голос, якби не відчув, що хтось легко, але наполегливо сіпає за рукав його просторого вбрання. Ангел розплющив очі.
З несподіванки він мало не гепнувся з підвіконня. Перед ним стояла маленька дівчинка. І від того, що дивився на неї згори, вона видавалась йому ще меншою.
Величезні, проникливі, вологі від дощу очі, русяве волоссячко, заплетене у дві тугі кіски. На кінчиках кожної з них – розмоклі блакитні паперові квітки, що дуже пасували до її яскравого, мов яєчний жовток, дощовика і таких само жовтих, у дрібну синю цяточку, гумачків. Вона з’явилася так несподівано, що він ніяк не міг пригадати, що ж це за одна. Наче ж ніхто сторонній до палати не заходив. Та й час до відвідин не спонукає.
Він іще певний час підозріло дивився на нову гостю, тоді перевів погляд на дівчину біля ліжка. Дівчинку бачив тільки він, це точно. Отже, вона – або витвір його втомленої уяви, або з одного з ним світу.
– Другий варіант, – тим само монотонним голосом, від якого нічний морок густішав іще дужче, промовило дівча.
– Можеш сісти біля мене, – запропонував ангел і зашарівся. Він уперше не знав, як поводитися, хто ця гостя і що їй потрібно? Якщо вона здатна чути його думки, то не все так просто. Менше того, все значно гірше, ніж йому здавалося.
– Ти дівчинка з магазину на автозаправній станції! – зрадів, пригадавши нарешті, де ж її бачив.
– Ти ще тоді була з дідусем, який намагався тебе спинити, щоб ти не молола зайвого і не мокла під зливою, – усміхнувшись, спробував пожартувати ангел.
– Так, це я, – незворушно й сухо відповіла дівчинка, майже не розтуляючи вуст і випромінюючи ворожу відстороненість.
«Здається, до неї так просто не приступишся», – подумав ангел і зробив іще один запрошувальний жест, вказуючи на місце біля себе.
– Ні, дякую, я краще постою.
І за мить:
– Я повинна весь час бути між ним, – вона красномовно повела очима в бік непритомного чоловіка, – і тобою.
В ангела вздовж спини пробіг незнаний досі холодок. Такого він іще не відчував. Це було схоже на страх. Але не за себе.
– Ти хочеш знати, хто я? – не відриваючи погляду від ліжка, кинула мала кудись у середину зловісної тиші, яка після її появи заполонила кімнату.
Ангел зрозумів, а радше, відчув спиною, що запитання адресоване йому.
– Так, хочу.
– Скоро взнаєш, а зараз давай разом її послухаємо, – і вона завмерла, уособлюючи цілковиту увагу.
– Скажи хоча б, чому ти вважаєш, що він мертвий? – запитання саме злетіло з його вуст. – Адже він дихає, чуєш, він дихає? – наполегливо переконував її ангел, усім своїм єством вслухаючись у ледь чутне дихання чоловіка.
Ангел аж уперед подався своїм незграбним дебелим тілом. Було дивно, як він досі не впав зі свого підвіконня, бо його поза суперечила всім законам гравітації. Але моторошну малу це не дивувало. Можливо, зважаючи на свій вік, вона просто не знала ніяких законів.
– Поглянь на апарати, вони не брешуть, – стурбовано переконував він дівчинку.
Але вона незворушно стояла до нього спиною. Хіба що ледь зіщулилась від його гарячкових слів і стала схожа на цуценя, яке від потужних ударів вітру скулилося, притиснувши вуха до голови. Це мало б розчулити, але від наступної фрази йому перехопило подих.
– Ти ж сам усе добре чув, – промовила вона, і знову наче холодним крижаним вітром повіяло.
Ангел для певності подивився на кватирку – зачинена.
– Ти ж уважно слухав, що читала ця дівчина.
Та він ніяк не міг уторопати, до чого веде ця мала зайда.
– Твій підзахисний просто знехтував цією бідолахою. Найгірше, що він зігнорував її почуття. Такого не можна пробачити.
– Можливо, він просто не здатний на почуття?
– Ти ж, як ніхто, знаєш, що тільки мертві не здатні на почуття. Отже, він мертвий.
– Зачекай, не спіши, – благав ангел, аж раптом схаменувся, бо разом зі словами, що вилітали з її нерухомих уст, як важке каміння, збігали два тижні, відведені йому на порятунок цього чоловіка.
– Не квапся робити висновки. Ми ж нічого не знаємо напевне. Та й дівчина прийшла сюди не для того, щоб його картати, а щоб – подякувати. Прислухайся, прошу, до її голосу. Заплющ очі, і ти почуєш… – він заплющив очі, і все його єство немов благало її зробити так само.
– Ти або нічого не розумієш, або навмисне тягнеш час. Якщо ти справді мені не віриш, то слухаймо далі, – холодно мовила вона, навіть не глянувши в його бік, проте цього разу в її голосі пролунали нотки жалю.
Він і далі нічого не розумів. Але ж досі цей чоловік усе робив правильно. Він, напевне, і сам би так учинив. Та й не лише він.
Серйозний тон і вироки малої лягали одне на одного, мов допасовані цеглини, з яких вона зводила стіну, що розділяла цю кімнату навпіл. І схоже, ангел залишався поза нею. Те, що казала й робила ця дівчинка, було таке відверто доросле і аж ніяк не пасувало до її образу. Саме ця невідповідність примушувала ангела в усьому сумніватися. А це було небезпечно.
Дівчинка ледь помітно колихнулась і завмерла. Ангел лише встиг зауважити, що вона боковим зором безперервно стежить і за підвіконням, на якому він так зручно вмостився, і за всією кімнатою. Там, де вона стояла, на дерев’яній долівці з’явилася темна мокра пляма.
Молода жінка і не здогадувалась, що в неї аж троє слухачів. А може, й більше. Хтозна.
Жінка зачинила за собою двері і застигла, не знаючи, сміятись їй чи плакати.
Старий лікар одразу все зрозумів, згірк, проте силкувався цього не виказувати. А вона – мов навмисне – кинулась йому на шию і розридалася.
Притулив він її, по рудому волоссю своїми шорсткими долонями водить і, мов до малої дитини, промовляє:
– Все буде добре, все буде добре, дитинко люба, от побачиш.
Добре вивчив її за ті роки, що вони один дах над головою ділили. Не варто їй нічого радити, поки сама не попросить. Притулиться іноді до старого чи схилить чоло на плече, сховає лице в нього на грудях, зачаїться, мов мишеня, і навіть дихати забуде. Він її по голівоньці гладить і слова все однакові промовляє – «все буде добре». Інша б уже спалахнула – «яке там добре, і те не так, і се не сяк». А ця – ні, сидить, слухає, а потім кивне головою і прошепоче:
– Так, так, усе буде добре.
Заспокоїться, голову підніме, в щоку його, сивою щетиною порослу, поцілує, зірветься з крісла і до роботи береться. За кілька днів усі проблеми розв’яжуться. А які в неї проблеми? Її пацієнти. В того в гній збирається, в того шов після операції розійшовся, бо він, бачите, за дружиною скучив, а в іншого взагалі рана не гоїться, бо дружина покинула і йому не те, що до рани діла нема – до самого себе байдуже. То вона й гризеться – того погладить, тому слово добре скаже, а біля третього сама, власноручно, порається, навіть ночує, аби собі чогось не заподіяв. Коли пацієнт нарешті від виснаження засне, вона зникне кудись, а через кілька годин нову медсестру приводить, молоденьку, з такими блакитними очима, в яких увесь світ уміститися може, і до безнадійного її приставить. За тиждень-другий, дивись, а той безнадійний уже й одужав. Потім прийде додому і щасливо до лікаря старого:
– А таки правду ви казали. Все буде добре. Дякую вам.
І знову цілуватися.
– Та скільки можна діда цілувати? Ти мене в гріб своїми цілунками заженеш. Ще тільки цього мені бракувало. Чи, може, хочеш, аби хата тобі моя зосталася? То хоч пропишися. Бо як помру, державі зостанеться. Не знаю, чи з державою тобі так буде добре, як зі мною. Чи схоче вона з тобою цілуватися, – бурчить і всміхається у вуса.
А сам аж терпне від болю. Бо ще як практиканткою до них у лікарню прийшла, він із першого погляду закохався в її руде волосся, у голос дзвінкий, сміх гортанний. І тепер, коли цілує його з вдячності, відсторонити її мусить, бо ледве стримується, щоб не схопити її в оберемок та над землею разом із нею злетіти. Повести її за собою і свою любов нерозтрачену, ніжність збережену до ніг покласти, дбайливістю огорнути, спокоєм укутати… Та добре розумів, що літа вже не ті. Хоч сам іще доволі дужий чоловік і зміг би собі з нею раду дати, та чи надовго. Знав і те, що послухала б його, підкорилася. Бо вже так давно разом живуть, що й звикнути одне до одного встигли. Та не було в її очах того, що понад усе в житті хотів би в них побачити. Тієї іскри, що вогонь запалює, в якому й згоріти не шкода.
Може, він і справді старомодний, не раз йому друзі казали.
Гладить її по волоссю і чує, що серце в нього холоне. Ні, не болить. Не ниє. Відмирає поволі. Сталося те, що й мало статись, але все одно надіявся, що удвох вони віку доживатимуть. То й що з того, що жодного разу до неї не торкнеться. А йому й не треба, аби тільки знати, що й ніхто інший цього не зробить.
Може б так і сталося, якби не та автокатастрофа. День і ніч тільки про непритомного чоловіка й мова. Дивувалася, мовляв, інший би вже або помер давно від таких пошкоджень, або оклигав. А цей ні, лежить непритомний і ледве дихає. Хоч які ліки йому вводять – жодної реакції, і пальцем не поворухне.
А потім на слідчого її перемкнуло. І такий він спокійний, і такий голос у нього приємний, а сама шаріється й очі мружить. Старий лікар до неї:
– То, може, ти закохалася в них обох? – жартує, а сам Бога молить, аби заперечила.
– Та ні, та й чого мені в них закохуватися? З якого дива? А за хвилю:
– Якби я у всіх своїх пацієнтів закохувалася, то вже б давно гарем собі завела.
Сміється. Та старого не обдуриш. Якби паузи між реченнями не зробила, то, може, б повірив. А так здогадався, що, на свою біду, попав, як то в народі кажуть, пальцем у небо. Тільки в кого з них вона закохалася?
А нині вже й відповідь знає. Слідчий. Давно він її такою не бачив. Розквітла, а волосся зробилося просто червоне, аж очі ріже. Ніколи її такою щасливою не бачив.
Волосся її завжди настрій видавало. Відразу, як до нього переїхала, було тьмяне, тихе і геть пряме – слухняно в косу заплетене. Згодом, коли до неї усвідомлення самої себе повернулося, кучерявитися почало і блиск мідний повернувся. Хоч і в косу було заплетене й лікарняною шапочкою прикрите, але все одно золотим пасмом неслухняним на чоло лягало. Всі на неї увагу звертали. І він із того тихо радів.
А ще радів, коли вона вважала, що, прийшовши з добового чергування, дід міцно спить, і, збираючись на роботу, гола по хаті ходила. Тоді відкривалось його очам прекрасне видовище. Тіло в неї біле, білим-білісіньке, без жодної цяточки, без жодної плямочки. Мов у шовк найтонший загорнута. Здавалося, що знайшовши потаємну застібку, можна її з того шовку визволити. І відкриється тоді вся її чуттєвість прихована, і потоне він у ніжності вивільненій, і відчує, як кров її пульсує близько-близько під пальцями його.
Бачив він, що й лоно в неї кучериками рудими вкрито. Хотілось обличчям у них зануритись, аромат ніздрями вдихнути, ніжно-ніжно язиком солоність їхню смакувати, пестити, торкатися, ніжити, аж поки те тіло саменьке рухатись йому назустріч почне – розкриється, до місця таємного впустивши.
Вона вже давно тіло своє у вбрання сховала, давно перевірила, чи все в порядку, навшпиньки до нього зазирнувши, в лікарню пішла, а він усе з очима заплющеними лежить і її перед собою бачить.
Мов Венера, що з перлини на світ народилась, і волосся в неї довге-предовге – сідниці геть прикриває, а спереду з кучериками переплелось, ніби завісу створило. Та не боїться він жодних завіс, бо чує, як силою чоловічою наповнився і знає, що зараз він до неї наблизиться, вона до сили його торкнеться й визволить його з мук солодких.
Лежить собі, кохану уявляє, а сам долоню наслинить і ніжно, обережно, наче її плоті торкається, пестить себе. Пестить довго, поволі, щоб задоволення розтягнути, щоб образ дівочий довше перед очима лишався. Ось, уявляє, наче вона спиною до нього повернулась і трохи вперед подалася. Відкрилась його зорові округлість сідниць і місце, яке радше вгадував, ніж бачив. І хочеться йому в те місце, мов уста усміхнені, стулене, губами своїми вп’ястись, аби вологою їхньою насититись. Рука міцніше стиснулася, твердість незвичну відчувши і вгору-вниз рухається. Тепер він уже сильніше стискає, бо чує, що бажання уже не вабить, не тривожить – болить уже, розриває. Ще трохи. Ще вгору – раз…
Міг би він і без її образу обходитись, так як і робив, поки вона до нього не переїхала, але тоді б не мав такого задоволення. Можливо, так і простіше було б, кажуть, що тіло через три місяці про задоволення забувати починає і що енергію свою в інший спосіб вивільняє, через музику чи, може, через мистецтво. Він думав, за наукову працю нарешті взятися, яку через брак часу закинув, і згадував про це з гіркотою. Але не полишала його надія, що колись за звичкою прийде і любов. І зможе вона покохати його, віддатися. Тоді він подарує їй рай, що у серці беріг. Розумів, що повинен тримати себе у формі, бо чутливість, вона як рослинка тендітна – потребує, щоб її пильнували весь час і дбали про неї. Тоді вона нові та нові пагінці випускатиме й розростеться у пишне дерево. Тільки не знав, як вона собі раду з чуттєвістю своєю дає. Спочатку, коли про це мимоволі заходила мова, вона віджартовувалася, мовляв, до всього можна звикнути і про все на світі забути можна. Та згодом почала відмовчуватися й очі опускати. Тоді ж і зрозумів, що не звикла, не забула. Не змогла.
– Знаєте, він вас побачив і знітився, мов хлопчисько, – всміхнено казала вона, а в самої сльози на очах і в голосі така гіркота безпросвітна. – Я йому про вас нічого не розповідала. Захотілось, аби ревнував мене.
Вмовкла. Кудись у себе дивиться. Щось давно забуте знайти не може.
– І що оце на мене найшло? – сама собі дивується.
Сльози вже висохли, від лікаря старого відступила.
– Ви хоч вечеряли? Я вам, як з хати виходила, все в окремі мисочки порозкладала. Тільки розігріти треба було. На кухню зайшла. Аж заточилася.
– То ви що – геть нічого не їли?
Рвучко обернулась і зеленню його затопила. І було в тій зелені все: і турбота, і ніжність, і вдячність, і співчуття, проте й рішучість. Розуміла все. І… не приховувала цього. Але розмов на цю тему вони ніколи не заводили. Не змовляючись, обоє вирішили, що так краще для них буде. Та й не хотіли словом одне одного обмежувати. З власної волі все робили. Тому зараз нарікати ні на кого не могли.
– Знаю, що покинеш мене. Знаю, що це неминуче, – прориваючись крізь смарагд, лунали його слова. – Та хочу, щоб ти знала, хай де ти будеш, хай що з тобою станеться, ти завжди можеш сюди повернутися.
Тепер вона, припавши йому до грудей, ридала на весь голос гірко й щасливо водночас. Їй так бракувало цих слів. І їй так бракувало відваги самій їх сказати. Боялась образити цього чудового чоловіка, що так багато для неї зробив і готовий робити далі.
– Я все розумію, – тихо сказала вона і зелень її потеплішала. – Я піду вже завтра. Сьогодні до ранку зберу речі. Ми будемо бачитися на роботі. Все залишиться, як завжди? Правда?
– Я допоможу тобі.
Звідки взялась у неї ця зухвала думка, що слідчий її захоче, надто після того, як він побачив, що вона мешкає під одним дахом зі старим лікарем? Але щось підказувало, що, незважаючи на рішення слідчого, вона більше не може користатися добротою старого лікаря. Допоки вони були на одному щаблі – однаково самотні і закохані у свою роботу, то все було наче на своїх місцях. Та вона закохалась і… несподівано для себе самої ожила. Вона побачила, що світ навколо неї нуртує почуттями. Що навколо вирує весна. Їй запраглося сонця. Їй захотілося вдихнути на повні груди, захотілось жити. І вона не хотіла цього приховувати.
Навіть якщо слідчий відмовить, то вона просто винайме невеличке помешкання і спробує почати нове життя.
Скільки ж років минуло відтоді, як вона востаннє їздила відпочивати?
– Чому стільки…
– Еротики?
– Угу, – тільки й спромоглась я промимрити, тримаючи в руках пожовклі від часу репродукції зі штампом центральної міської бібліотеки.
Відколи в мене зародилося це почуття, я вже не довіряла тобі так сліпо, як раніше. Тому не знала, що й думати про всі ці книжки і малюнки. Штамп бібліотеки трохи мене заспокоїв.
– Еротичне мистецтво має безпосередній стосунок до тіла. Особливо до жіночого тіла. Тому я вирішив…
Не чула, що ти там вирішив. Я тримала в руках копію рисунка Жана-Огюста Енгра «Купідон, який пестить жінку» і відчувала, що зі мною коїться щось дивне. Я прислухалась до своїх відчуттів. На малюнку було зображено жінку майже на повен зріст і на цілий аркуш. Звісно ж, була оголена. Ліктем однієї руки спиралася на якийсь виступ чи стіну. Обличчя – напівобернуте. В неї було дивне, трохи схоже на чоловіче, м’язисте тіло. Малі, ледь помітні груди правильної круглої форми. Перед жінкою, ледве сягаючи їй до лона, стояв купідон – наче звичайне собі дитя, яке вказівний палець встромило їй у піхву. Обличчя жінки, здається, не виражало жодних емоцій. Чого не можна було сказати про моє.
Хоч як це дивно, пригадала раптом один день зі свого дитинства. Це була неділя. Мені було років сім-вісім. До нас прийшли в гості друзі батьків із сином років п’яти-шести. Для мене він був зовсім дитям, але наші батьки вирішили, що нам необхідно бавитися разом і що це має бути для нас цікаво. Я відверто нудьгувала, бо малий, знайшовши якусь іграшку в шухляді стола, захоплено нею бавився. Я ж, аби не знудитись остаточно, прагнула будь-що потрапити за стіл, де частувалися гості. Але мене весь час проганяли, мотивуючи, що ми діти, а дітям не місце за столом разом із дорослими, і що неввічливо залишати гостя самого. Я ж бо вважала себе вже геть дорослою та вихованою. До того ж мені було дуже цікаво, про що розповідав хлопчиків батько, який працював за кордоном, що за тих часів було великою дивиною.
Коли мене вкотре виставили за двері, незважаючи на всю мою семирічну дорослість, я, нудьгуючи, повільно поплелася у свою кімнату, роззираючись і вигадуючи, чим би його розважитися. Проходячи повз трюмо в коридорі, зауважила на ньому якийсь журнал, титульні сторінки якого були акуратно загорнуті в газету. Такого я ще не бачила. В школі ми обгортали книжки, але в прозорий або в білий папір, а згори самі писали назву. Але з якого дива обгортати журнали? Ще й в газету.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |