Варто постояти в цьому приймальному відділенні години зо три і побачити все це на власні очі, щоб розуміти, чому нема співчуття в очах людей у білих халатах. Зрозуміти криві, цинічні посмішки на обличчях хірургів після другої доби каторжної праці. Зрозумієш, чому на тебе, що сам, без сторонньої допомоги, стоїть на двох ногах і здатен розмовляти, ніхто не звертає жодної уваги, і що навіть вищі сили безпорадні перед чиновницькою байдужістю. Зрозумієш і не ображатимешся, що дівчина з почервонілими від холоду щоками, бо перший поверх не опалюється, вчетверте не чує твого запитання, а пробує дати собі раду між трьома телефонами, що розриваються.
Слідчий навіть був радий, що вона не чує його по-зрадницькому ламкого, наче в юності, голосу, коли він запитує про лікарку з каретки «швидкої допомоги». Тому він обережно відчиняє двері, за склом яких сидить замордована дзвінками, викликами, запитаннями-відповідями дівчина, простягає до неї розгорнуте посвідчення і поволі, аби не злякати, робить чергову спробу поставити своє запитання, тепер уже рівним й упевненим голосом. Ця бліда дівчина із запаленими щоками в старій хутряній безрукавці поверх білого халата і, як він зараз бачить, у теплих повстяних, певно ще бабусиних, чоботах, замість роздратування, яке от-от готове було виплеснутися, викликає в нього повагу. Його власні сентименти здаються йому тепер недоречними.
– То де я можу знайти лікарку, що прибула сюди з постраждалим в автокатастрофі?
– А-а, ви про того архітектора, що так і не потрапив на свою презентацію? – хвильку подумавши, запитала дівчина, сяйнувши білозубою усмішкою.
– Так, саме про нього, але ж, на Бога, як ви в такому гаморі і в цьому нескінченному потоці пацієнтів можете про це пам’ятати? – щиро здивувався слідчий й трохи аж позадкував.
Дівчину потішила його реакція і, розохочена неприхованою зацікавленістю доволі приємного чоловіка, всім корпусом повернулася до нього й охоче почала пояснювати, що в неї хороша пам’ять на обличчя і що лице того пацієнта не можна було не запам’ятати. Зрештою, саме тому вона й витримує цей холод, гамір і гармидер.
– Не зрозумів, – знову здивувався слідчий, хоч уважав себе доволі метикованим, він завжди все схоплював на льоту і розумів усе з півслова.
Зніяковіння цього вольового чоловіка суттєво покращило дівчині настрій. Вона розреготалася. Її сміх був щирий, невинний і такий чіпкий, що за мить він теж почав усміхатися.
– Що ж тут не зрозуміло? До нас потрапляє чимало молодих чоловіків. Тут, у лікарні, відразу видно – одинаки це чи в них хтось є. Якщо ніхто не приходить провідувати, отже – одинаки. Берешся за нього і методично, крок за кроком, прив’язуєш до себе. Змінюєш йому білизну, голиш…
– Хіба це не обов’язки медсестер? – здивовано поцікавився чоловік.
– Атож, це обов’язки медсестер, – саркастично мовила дівчина. – Тільки ці обов’язки неоплачувані.
– Отже, ви це робите з доброї волі? Попри непристойно мізерну зарплатню?
– Виходить, що так. І їсти з дому приносимо, і шкарпетки перемо, іноді книжки купуємо, журнали. Часом – усе марно, але часом – нам щастить… Бачите, – вказала рукою на крісло. – Тут донедавна працювала моя колега. Їй пощастило, вона знайшла те, чого шукала і хутенько покинула це пекло. Тепер їй заміни не можуть знайти. Тому я працюю за двох.
– Так, справді пекло, – чоловік пошкріб потилицю, здивований такими одкровеннями. – А як же кохання? Невже можна встигнути так швидко закохатися? – він і сам не чекав від себе такого запитання.
– Яке кохання? Просто удвох краще, ніж поодинці. Самотність – це дуже страшно. А закохатися… Думаю, закохатися можна досить швидко, – серйозно відповіла вона. – Вам на четвертий поверх, другі двері ліворуч коридором у реанімаційне відділення. Ваша знайома лікарка днює і ночує біля цього чоловіка. То куди ж мені, медсестрі, з нею змагатися? Жодних шансів.
Щось неприємно кольнуло йому біля серця. Що це? Не може бути. В нього цілком здорове серце. Він весь час перевіряється, займається спортом і щодня пропливає кілометр у басейні.
«Ревнощі», – подумав він і всміхнувся.
Відчув, як його серце починає оживати. Не чекаючи ліфта, пішки пішов на четвертий поверх. Одразу забув про дівчину з реєстратури, яка довго ще проводжала поглядом цього вже давно не юнака з сяйливим поглядом. «Закохався», – вирішила вона і підняла слухавку надокучливого телефону.
– Реєстратура, слухаю…
У палаті, в яку його скерувала дівчина, крім хворого, під’єднаного до безлічі апаратів, нікого не було. Десятки трубок, трубочок, шлангів входили в його тіло і виходили з нього, прикриті простирадлом. Крива на моніторі ритмічно блимала, все працювало злагоджено.
Він підійшов ближче до ліжка. Неприродна блідість шкіри вразила його дужче за всі ті дроти. Чоловік, якого він уперше побачив закривавленим, з головою, безвольно звішеною з керма, лежав тепер ідеально рівно і був абсолютно чистий. Жодної плямки крові. Здавалося, що і в його венах теж немає крові. Чи кров у нього не така, як у решти людей. «Навіть, якщо ти голубої крові, чоловіче, все одно – мусиш вижити», – мовив про себе слідчий і вийшов з палати.
– Що ви тут робите? Хто дозволив вам сюди ввійти? Негайно покиньте це приміщення! Це реанімаційна, а не зоопарк. Куди тільки дивиться охорона? – все це, безсумнівно, було мовлено на його адресу ще й так гнівливо та обурено, аж він розгубився. Обернувшись на голос, він застиг, мов укопаний.
Перед ним була вона. Втомлена, з червоними від безсоння очима, з посірілою від нестачі кисню шкірою, з тугою школярською рудою кіскою, без косметики, вороже налаштована до кожного, хто наважиться вторгнутися в її володіння, і – прекрасна.
– А, це ви, – байдуже промовила вона. – Добре, що прийшли. Я хотіла сама вам подзвонити, та десь загубила візитку. Дуже добре, що прийшли, – ще раз повторила вона і в її голосі відчувалася полегкість.
– Чим я можу допомогти? – ввічливо, щосили намагаючись демонструвати байдужість. Проте голос раптом перестав слухатися. В його низькому, занадто низькому голосі, всупереч його волі і зусиллям, з’явилися душевні нотки. Аж самому за себе стало незручно. Перед ним жінка – виснажена безсонними ночами, нав’язливим почуттям провини, незрозумілої жертовності, яка межує зі самознищенням. У них тут, у бюджетній лікарні, як на фронті. І раптом – він, мов Пилип із конопель, зі своєю телячою ніжністю. Так недоречно. Здається, він аж зашарівся, а над верхньою губою виступили краплинки поту. Повторив запитання, проте цього разу воно пролунало якось іще душевніше:
– Що я можу для вас зробити?
Вона стояла, схрестивши руки на грудях, – поза, якою підсвідомо захищаються від навколишнього світу, – і замислено дивилась у вікно. Клініка стояла на пагорбі, і перед ними відкривався розкішний краєвид. Околиці міста, за вікном, наче море, простиралися безкраї луги, що на обрії стрічалися з небом. Смарагдове зілля і тремтлива блакить неба вабили, аж хотілося злетіти. Вона відпускала свій погляд, а може, й свою втомлену душу, і ось так, витаючи в небесах, розправляла свої крила і… відпочивала.
Зрозумів, радше відчув, що її нема, вона десь там, у незнаному польоті, її не варто турбувати, аби не сполохати. Він також усвідомив, що готовий стерегти її спокій стільки, скільки їй буде потрібно. Тому він просто мовчки чекав.
Несподівано вона струснула головою, наче проганяючи від себе надокучливу думку, і поглянула на нього трохи відсутнім поглядом. І в тому погляді, він був упевнений, промайнуло задоволення. Хотілось би вірити – задоволення від його присутності. Від того поруху злетіла з голови блакитна стрічка, якою була перехоплена її школярська кіска. Рудими пасмами розлилося по плечах волосся. Сонячні промені, що поволі зникали за обрієм, купалися в ньому, поширюючи руде з мідним відливом сяйво. Те сяйво розлилося коридором і вилилося крізь відчинене вікно. Лилося, затоплюючи луки, плавно, безпечно пливло до горизонту. Повітря навколо стало золотаво-медовим і з’явився легкий запах солоду. І лише втягнувши носом запах, що струменів від неї та з золотого надвечір’я, він зрозумів, що ще один день добігає кінця. Хоч як би він намагався розтягнути робочий день, все одно доведеться повертатися додому. В помешкання, де після загибелі дружини його ніхто вже не чекає.
– Повечеряймо разом, – несподівано для себе запропонував він, дивлячись молодій жінці просто у вічі.
– Добре, – так само несподівано відповіла вона, досі випромінюючи спокійне задоволення.
– Ви просили допомогти…
– Так, знайдіть його дружину чи інших родичів, бо, схоже, доведеться робити складну операцію, результат якої передбачити неможливо, тому потрібна згода сім’ї. І покваптеся. В нас обмаль часу.
Ночував у своєму улюбленому заміському будинку, успадкованому від батьків, і давно вже переобладнаному під майстерню. Тепер пропадав там цілими тижнями, працюючи над замовленнями. Він ніяк не міг призвичаїтися до колективної праці. Щойно влаштовувався на роботу у велику солідну проектну компанію, неприємності навалювалися на нього швидше, ніж кліщі на собаку. Хоча він завжди вчасно, на відміну від решти колег, які вважали себе занадто творчими й оригінальними, приходив на роботу. Завжди встигав сформулювати кілька ідей нового завдання до приходу шефа – людини справді неординарної та інтелігентної. Він поливав квіти, а іноді ще й мив горнята з-під кави, які безладно стояли серед розмаїтих аркушів та згортків. Устигав повисипати у смітник гори недопалків, які сповнювали їхнє величезне, розділене скляними перегородками, приміщення запахом безсонних ночей і гіркоти в роті. Встигав напустити свіжого повітря в офіс, сповнюючи його оптимізмом та розмаїттям звуків, які зазвичай супроводжують пробудження міста. І так багато надії та сподівань у тому вранішньому гомоні, що хотілося бути причетним до того щасливого пробудження.
Та коли доходило до обговорення його ідей та ескізів на загальних зборах, він розгублювався.
– Чудова думка, але я думаю, що доцільно внести корективи у фасад споруди, – начепивши на себе подобу щирої усмішки і похитуючись у такт лише йому чутної музики, проспівав якось керівник проекту на черговому зібранні. – Думаю, варто змінити розмір вікон і це позитивно вплине на загальний вигляд будівлі. А також прибрати дерев’яні елементи над вікнами, замінивши їх на… – Він замислено втупив очі в стелю: – Замінивши їх на ліпнину, скажімо… На щось… традиційніше і зрозуміліше, – задоволено завершив начальник.
– Я категорично проти, – просто з місця, не встаючи й карбуючи кожне слово, заперечив молодий фахівець. – Це мій проект. А ви мали бути моїм керівником і допомагати цей проект утілити, а не змінювати його. Тим більше, змінювати геть необґрунтовано і не порадившись із замовником.
Ця споруда сама по собі нічого не значила. Вона органічно доповнювала вже сформовану й узгоджену концепцію згідно з засадами садового мистецтва Японії.
Була невеличка ділянка, на якій слід було якнайточніше втілити головну ідею за допомогою терас, вікон, оглядових майданчиків. Тому кожен елемент архітектури – кущик, травичка, струмок, камінець – мав би працювати на головне завдання. Всі елементи садових споруд мусили бути виготовлені з природних матеріалів – дерева, бамбука, каменю, рідше – з металу, як, скажімо, чавунні чи бронзові лави без лаку і фарби, щоб передати багату і неповторну текстуру власне матеріалу, його характерний колір, а головне – зберегти «поволоку часу» – лишайники на камені, бляклі тони дерева, патину на металі.
Терпляче пояснював це керівникові, а насамкінець додав, що коли той не погодиться залишити все як є або не зробить обґрунтованих, конструктивних зауважень, які не базуватимуться на його особистих вподобаннях, то він готовий вийти з цього проекту.
Запала німа мовчанка. Керівник приголомшено дивився на свого підлеглого, вражений нечуваною зухвалістю.
«Йому начхати, що в мене кілька призових місць на престижних міжнародних конкурсах. Але біс із ними, з конкурсами. Потрібно мати повагу і дотримуватись елементарної субординації в стосунках із керівником проекту. Цей молодик ігнорує очевидні речі!» – мовчки обурювався начальник, очі його наливалися кров’ю, а під пахвами мокріло.
– Я готовий завершити проект самостійно, провівши перемовини з замовником. І будьте певні, я з ним про все домовлюся, – майже саркастично закінчив молодий зух. – Чекатиму на ваше рішення. – Він обвів поглядом увесь колектив, до якого входили поважні архітектори, заслужені конструктори, та й, зрештою, просто хороші люди, з якими він уже встиг заприятелювати.
Та, на відміну від нього, для них важив насамперед керівник. А ще – послужний список, кар’єрний поступ, преміальні, соціальні пільги та ще багато чого, на чому й базується робота в колективі і, зрештою, робота самої компанії. Тому хоч як би він їх захоплював, хоч як щиро вони вітали його з цікавим неординарним рішенням і цілісністю концепції доволі складного, обмеженого присутньою вже забудовою та розмаїттям інженерних комунікацій об’єкта, зараз вони сиділи, опустивши очі, і понуро розглядали все, що було під руками – свої ґудзики, шнурки на мештах, обручки, звичайні кулькові ручки, крутили в руках склянки з водою, наче в них не звичайна вода, а жива чи мертва.
Він не гнівався на них. Він не міг гніватися на тих, кого поважав і в кого збирався ще так багато всього навчитися. Щоб не ставити всіх у незручне становище, після тривалої паузи він звівся і неквапно вийшов, не зронивши більше жодного слова й забравши із собою болісне напруження й непросте рішення. Колеги полегшено і вдячно зітхнули, адже цей чоловік звільнив їх від потреби робити неприємний вибір: справедливість або місце роботи. А практично для всіх їх по-справжньому залежало лише на останньому.
Тоді він уперше замислився: нащо людям робота, яка знищує їхню гідність і за своєю суттю є вишуканою каторгою? Подумав, що ще з початкової школи з нього самого, з його товаришів, а перед тим – із їхніх батьків, методично, урок за уроком, день за днем, рік за роком готували рабів. І все це відбувається так природно, що нікому й на думку не спадало замислитися, чи це все правильно і нормально.
Тебе наполегливо привчають до думки, що колективізм – це саме для тебе. Що в садочку манна каша з ґонзолями смакує краще в колективі таких, як ти, сопливих і замурзаних з голови до ніг створінь. Що навіть до вбиральні краще ходити удвох із другом, узявшись за ручки. Що в школі колективна зневага до того, хто наважився бути інакшим і бодай чимось вирізнився з натовпу – безмежна. Хоч ти погано вчишся, хоч навпаки, дуже добре, результат однаковий – бойкот. Бо ти не такий, як усі. Бо в тебе почала формуватися своя, квола і трохи кострубата, проте незалежна думка. Після повторення такої колективної терапії людина розтоптує ніжні, тендітні паростки індивідуальності і рве на шмаття, ковтаючи самотні сльози відчаю, свої думки, аби позбутись їх іще в зародку, й припасовує нездалу маску, ховаючись під нею від батьків, друзів, а часом і від себе самої так відчайдушно, що врешті-решт та машкара вростає в шкіру.
Тоді вперше він замислився, який же то мусить бути потужний механізм, щоб так непомітно і легко всіх розчавити, перемолоти на борошно людину з трішечки відмінними поглядами, аби іншим не кортіло. І свобода – незалежно про яку свободу йдеться – має свої чітко окреслені рамки. Але нас навчили не помічати її мізерності. Кожен, хто силкувався йти вперед, хто намагався шукати, не ступивши ще й повного кроку, враз наштовхувався на кордон. Розчарування, зневіра, депресія, суїцид – ось наслідок пошуку. Про це знали всі, про це говорили, писали, вивчали. Від цього застерігали.
Давно зрозумів: аби протистояти, мусить бути найкращим. Таким і був. Навчання, участь у міжнародних конкурсах, гран-прі, нагороди, перші місця надавали право вибору, можливість бути почутим. Тому чергові непорозуміння на фірмах не сприймав занадто болісно. Хоч, звісно, вони його засмучували. Та хай там що, йому ніколи не захочеться ні пісяти, ні працювати в парі навіть із найкращим другом.
Лише запитання його батьків про те, чи має він постійне місце праці, чи зможе на старості років отримати пенсію, доводили його до відчаю. Йому ніяк не вдавалося пояснити, що він чудовий фахівець, що має приватні замовлення і може працювати з різноманітними фірмами за угодами і що його одноразовий гонорар становить суму в декілька раз більшу за їхню кількарічну пенсію. Вони кивали головами, начебто погоджувалися з сином, але, зрештою, ставили одне і те ж запитання:
– То коли ж ти влаштуєшся на нормальну роботу?
Зараз він самостійно закінчував розпочатий у великій фірмі проект. Ця свобода коштувала йому невеличкого фінансового відшкодування і кількох вибачень. На його життєвому шляху доволі часто зустрічалися порядні люди, але його завжди дивувало, що, обіймаючи високі посади, їм вдавалося зберегти себе, свою людяність. Це вже значно пізніше він довідався – будь-що, навіть людяність, має свою ціну. І ціна ця значно вища за ту, яку ти готовий платити. Недаремно мудреці казали: «Бійтеся своїх бажань».
Різкий, мов пісок в очах, телефонний дзвінок привів його до тями. Він уперше задрімав після двох діб безперервної праці. Муза і натхнення не покидали його. Так він любив казати друзям, які докоряли йому трудоголізмом та нехтуванням звичайних людських потреб – спати, їсти, відпочивати.
Потягнувся за слухавкою. Електронний годинник показував п’яту ранку. Ого, то він устиг поспати аж чотири години. Стільки ж спав Наполеон, тому настрій умить покращився.
– Алло, слухаю уважно, – прогундосив він, намагаючись активніше рухати зціпленими вустами і здерев’янілим язиком. Давалося взнаки й те, що він уже декілька днів ні з ким не розмовляв, тому перші слова давались важко. А надто – спросоння.
– У тебе все добре? – схвильовано пролунав чоловічий голос на іншому кінці дроту.
– Так, так, добре, – його розсмішив переляк, що виразно вчувався у запитанні. – З чого така турбота та ще й удосвіта?
– Оце я перелякався! Таке враження, що тобі або мову відняло, або язиком ворушити важко.
– А знаєш, таки важко. От якби ти хоч раз на день дзвонив і запитував, як у мене справи, або приїхав би хоч інколи друга перевідати, то було б легше, – задоволено дорікнув він своєму найкращому приятелеві. – Дзвониш лише, коли щось потрібно і то – негайно.
– Та, добре, добре. Пробач, старий, сам знаєш, як воно. Робота, дружина, сім’я… Все хочеться встигнути, все спробувати, осягнути. Це тільки ти можеш сидіти на одному місці і творити. А я інший, мені потрібна вона. Дорога! Ти ж сам це добре знаєш. А тут саме така нагода випала – дружині стипендію призначили в Мюнхенському університеті. Вона там працю з медицини писатиме. Пропонує їхати з нею. Каже, що менше за домом тужитиме та й у мене буде шанс попрацювати там архітектором.
– То їдьте собі на здоров’я, вітаю. Ти ж знаєш, що, крім вас, у мене нікого немає, і я завжди за вас радий. Але нащо мене будити о такій порі? Я дві доби не спав.
– Та в тому-то й річ, що негайно потрібно вирішити, чи вдасться нам скористатися з цієї нагоди, чи ні, – він витримав паузу. – Все залежить від тебе.
– Як це – від мене? – він остаточно прокинувся. – До чого тут я? Поясни все до пуття, бо я вже ніколи не зможу заснути.
– Ми не можемо взяти з собою нашу малу, – і, не даючи йому оговтатися, товариш продовжив: – По-перше, в неї випускний клас, по-друге, нам виділили невеличку кімнатку в університетському гуртожитку, де й одному тісно, а, по-третє, ти ж дорослий, усе розумієш – не часто випадає нагода після стількох років спільного життя мати можливість побути знову вільними, молодими, закоханими і шаленими.
Стільки правди, надії, тепла було в цих словах, стільки любові, що перед ним ураз виник образ приятелевої дружини – мовчазної і дивовижно тендітної істоти, яка героїчно зносила всі життєві перипетії. Вона, як ніхто, заслуговувала на цей шанс.
– І на скільки ви там плануєте зависнути?
– На рік.
– Згода, – промовив він голосом без сліду сну і з жалем подивився на незакінчений проект. Хотів було повторити, що він страшенно за них радий, але чомусь посоромився – завжди було важко виказувати свої почуття.
Він був трохи засмучений, що доведеться як не змінити зовсім, то суттєво скоригувати свої плани.
– О, а що це таке? – вона показувала на макет його незакінченого проекту.
У голосі вчувалося щире зацікавлення, і йому чи не вперше захотілося розповісти про свою роботу, поділитися думками та сумнівами. Даремно, що це всього лише дівча, яке ще навіть не закінчило школи.
– А мій батько проектує переважно якісь нудні багатоповерхівки. Геть нецікаво. За винятком отієї, схожої на пташине крило, хоча тато стверджує, що то вітрило. Той будинок начебто збудують, але не в нас, а десь за кордоном, тому хтозна чи й випаде на нього подивитися. А в тебе так багато дерев і… А що це за білі пінопластові кульки, це вівці?
– Сама ти вівця, – відповів у тон.
Чи не занадто швидко вона освоїлась і почала називати його на ім’я і звертатися на «ти»? Все-таки він друг її батьків.
– Це камені, я просто ще не встиг їх розфарбувати. Це буде сад.
– Сад? А хіба сад має якийсь стосунок до архітектури? Ти ж архітектор, як і мій батько, правда ж? Чи ти садівник? – і вона капосно захихотіла, як хихочуть лише п’ятнадцятирічні безсоромні дівчиська.
– Ні, не садівник, – усміхнувся. – Це зветься ландшафтним, чи пак, садово-парковим мистецтвом. Нині я ним просто хворію. Стільки задоволення й насолоди, надто коли ділянка складна, а необхідно врахувати всі побажання замовника. Це до біса цікаво.
Дівчинка уважно слухала. Здається, в нього ще не було більш вдячного слухача. Тому натхненно продовжував.
– Для будиночка і саду я взяв за основу традиційне японське садове мистецтво. Замовник – доволі багата й поважна людина, він чимало пережив, чимало втратив, та ще більше здобув. І я запропонував йому саме такий підхід – спокій, умиротворення, споглядання і відпочинок. Він одразу погодився. Так цей проект і виник.
Основний композиційний принцип, так званий «принцип невизначеності», покликаний створити гармонійну рівновагу всіх складових саду. Там має бути і свобода, і порядок, і рух, і спокій. Це ще можна означити як заперечення рівності: об’ємно-просторові елементи саду не повинні мати однаковий розмір і в їхньому розташуванні неприпустима симетрія. Невід’ємний елемент саду – каміння та вода.
Перед тим як взятися до роботи, я довго вивчав історію, періоди розвитку японського саду, його типи, символіку. Все наче зрозуміло, все підпорядковано певним законам, логіці. Проте дещо від мене вислизає. Мені ніяк не вдається спроектувати… спокій.
– А ти сам розумієш, що це таке?
– Себто?
– Ти знаєш, що таке спокій?
Він був вражений з дорослості запитання і з тієї незворушності, з якою вона його поставила. Так, проблема в ньому. Він бачив спокій у своєму житті, розрізняв його, відчував на дотик, але сам не мав.
– Хоч як це дивно, ти маєш рацію. Доведеться відкласти це на пізніше, а поки що опрацювати з тим, що вже є. Допоможеш?
– Де твоя вода?
– Яка вода?
– Сам казав, що без води не може бути японського саду. Чи ти все це вигадав? А може, просто не сприймаєш мене серйозно? – вона насупилася, на очі накотилися сльози. Різка зміна настрою, сміх, раптові сльози насторожили його. Тепер він відповідальний за це юне створіння, тому доведеться якось до нього пристосовуватися. Здається, він починає розуміти, що таке ніжний перехідний вік, про який загадково натякнули її батьки, сідаючи в потяг.
Терпіння, тільки терпіння!
– Коли немає ні природної водойми, ні можливості створити штучну, в так званих «сухих» садах, створюють символічну воду з гальки чи піску. Один із найпопулярніших таких садів-каменів є сад монастиря Рьондзі в Кіото, створений наприкінці ХV – на початку ХVІ сторіч. – Він уважно подивився на дівчинку, яка начебто заспокоїлась і знову уважно його слухає.
– Може, ти чула колись про цей сад? На майданчику, засипаному білим крупнозернистим піском, групами порозкладане каміння. Загалом – п’ятнадцять штук. До речі, недавно під час виставки ландшафтного мистецтва у столиці стався курйоз, про який навіть у пресі писали. Організаторам надійшов лист із проханням допомогти придбати для оформлення японського павільйону п’ятнадцять каменів. І додавався малюнок кожного з них.
– Коли приїхав японський представник, камені вже чекали на нього, звалені на купу. Та побачивши їх, чоловік мало не зомлів. Він щось гарячково пояснював, розмахуючи руками, показував то на камені, то на графічний малюнок, що був в організаторів, і «хапався за серце». Так тривало доти, поки не знайшли тлумача, який переклав, що камені, звалені купою, не годяться. Адже з японського боку навмисне було завчасно надіслано малюнки із зображеннями кожного з п’ятнадцяти каменів. І що вони повинні бути саме такі, як на малюнку. Японець заспокоївся аж тоді, коли коштом організаторів йому влаштували експедицію в гори, де принциповий митець особисто оглянув, обмацав і, зрештою, вибрав потрібні камінці. Японський павільйон було врятовано, як і честь його проектанта.
– Ця піщана поверхня акуратно «розчесана» спеціальними граблями так, що борозни йдуть паралельно до довгого боку саду й утворюють концентричні кола навколо кожної крупи каменів, яка складається з двох-трьох чи п’яти камінців. З будь-якої точки з п’ятнадцяти камінців видно лише чотирнадцять.
– О! – зраділа мала, – тепер я, здається, пригадала. Батько начебто щось про це розповідав. Тільки не так цікаво. А ти бачив це на власні очі?
– Ні, не бачив, але мрію побачити… Розповідати далі?
– Так, звісно.
– Суто візуально сад нагадує морські хвилі, які омивають скелясті острови. Або ж – молочну білизну хмар, над якою виступають вершини гірських хребтів та піків. Глядач сам, залежно від внутрішнього стану та уяви, може створити будь-який образ. Головне завдання художника саме в тому, щоб дати його фантазії імпульс.
– Я їду з тобою.
– Куди?
– В Японію.
Сьогодні, крім того, що йому буде страшенно важко, зрозумів, що це може бути й небезпечно. І він не помилявся.
– Лягай спати. На сьогодні все.
Вона спала. Дивлячись на її личко, бачив зовсім дитячий вираз, без підліткової гарячковості, сарказму і пози. Подумав, що міг би зараз мати таку ж дитину, якби життя склалося трохи інакше. А ще збагнув, що чудово міг би звикнути до думки, що це його власна дитина. Колись він прочитав в одній статті, що чоловіки не мають прив’язаності до конкретної дитини, як жінки. Чоловікам значно легше почати опікуватися чужою дитиною.
І він пообіцяв собі, що постарається бути для неї хорошим опікуном. Йому тоді здавалося, що це зовсім просто.
Розділ ІІ
Зачекай, прошу тебе
– Хто ви? Зачекайте, не торохкотіть. Ви мене розбудили. Я нічого не розумію. Ну то й що, що скоро обід? У мене творча професія. Вчора було натхнення. Яка аварія… – тривала пауза. – Ще одна аварія? Ні, він мені не дядько, ні, не рідний, тобто так, рідний… – знову пауза, чути, що намагається себе опанувати, – більше, ніж рідний… А ви впевнені, що то він? Ви впевнені, що не може бути помилки? Це вже друга аварія, ні, це не до вас – це я сама до себе. Зачекайте, не кладіть слухавки. Як то я вам не потрібна? То й що, що не його родина?
Довгі гудки.
Вона завмерла зі слухавкою в руці. Ця телефонна трубка їдкого червоного кольору, через який вона вже не раз хотіла замінити апарат на інший, але вагалася, бо це був чи не єдиний телефон, де трубка з’єднувалася з апаратом дротом-спіраллю, що додавало певного романтизму і ностальгії. До того ж, це був телефон, з якого востаннє розмовляла з батьками перед їхньою загибеллю. Вони тоді весь час сміялися, розмовляючи. І коли вона поклала трубку, від сміху на очах іще довго бриніли сльози. Апарат тоді стояв у коридорі на підставці. Щоб розмовляти, не заважаючи опікунові, доводилось сідати на підлогу і майже зливатися з тумбою для взуття, інакше, проходячи повз, чоловік випадково міг віддавити їй ноги. Вже згодом опікун подовжив шнур, і тепер телефон стояв просто біля ліжка.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |