– Чому не запитуєте, куди ми їдемо?
– Нащо?
– А як же природна жіноча цікавість?
– У мене інтуїція сильніша за цікавість.
Пильно на неї глянув, аби переконатися, чи бува з нього не глузує. Бо знову відчував, як втрачає пильність з цією рудоволосою жінкою. Та вона не кепкувала з нього. Попри усмішку на вустах, серйознішою він її ще не бачив. Зелені очі зробилися майже чорними з ледь вловним, як у дикої лані, сизим відтінком.
– Про що ти?
– Про те, що відчуваю – ти ніколи в житті мене не скривдиш.
Він ніжно взяв її долоню у свою і вже не відпускав. Аж до відділку вони не мовили жодного слова.
– Мені ось що не дає спокою, – нарешті сказав він, щойно вони переступили поріг міліцейської контори.
– Водій вантажівки, який випадково проїжджав тоді повз місце аварії, стверджує, що бачив якусь маленьку дівчинку. Саме там, де потерпілий втратив керування. Я розпитував у людей, але в найближчому селі немає жодної дівчинки, яка б відповідала описові водія. Там узагалі нема дітей, крім двох немовлят, з якими їхні матері приїхали туди на домашнє молоко і свіже сільське повітря. На моє особисте прохання свідок приїхав та чекає в моєму кабінеті. Чи можеш з ним поспілкуватися і визначити стан його психічного здоров’я?
– Так, звісно, ми ж саме для того й приїхали? – і лукаво на нього глянула.
Це був звичайний собі молодик, який аж зі стільця зіскочив, коли до кабінету, де він самотньо чекав уже добрих півтори години, боячись поворухнутися, ввійшли двоє. Слідчого водій вантажівки вже бачив, але коли той сказав, що привезе лікаря, щоб його оглянув, хлопець і гадки не мав, що цим лікарем виявиться молода вродлива жінка, до того ж у цивільному.
Вона впевнено зайшла до кабінету і стала навпроти водія, зграбно опершись на край робочого столу. Заспокоєний її невимушеною поведінкою й привітною усмішкою, молодик знову сів і трохи розслабився.
Лікарка запитала, як його звати, а він ніяк не міг відвести від неї свого захопленого погляду. Вона видалась йому дивовижно прекрасною. Слідчий простежив за поглядом водія, і непрохана ревність заполонила серце. Та він міг зрозуміти спантеличеного і, здається, трохи наляканого чоловіка. Сьогодні ця жінка справді мала розкішний вигляд. Смарагдове сяйво, яке випромінювали її очі, надавало всьому обличчю містичного і неземного виразу.
– Добре, почнімо з кінця. У вас є діти?
– Так, лікарю. Четверо.
Слідчий і лікарка перезирнулися. Цей молодий, по-юначому сором’язливий чоловік не схожий був на батька такого великого сімейства. Тому вони, не змовляючись, іще пильніше почали до нього приглядатися. Той аж упрів від такої уваги, і крапельки поту виступили на його верхній губі, вкритій рідкою рудою щетиною. Видно, щойно з рейсу, не встиг як слід поголитися.
– Коли ви востаннє бачили своїх дітей? – продовжувала лікарка.
У запитання вже було закладено відповідь. Якщо він давно в рейсі, то, мабуть, скучив за дітьми, отож і привиділась йому дівчинка.
Він трохи подумав, чи не буде це зухвальством, і відповів запитанням на запитання:
– А у вас є діти? – переводив погляд з лікарки на слідчого і навпаки.
Ті не очікували такого повороту, та й запитання виявилося болючим для обох, хоча водій вантажівки цього знати не міг.
– Ні, нема, – відповіла лікарка, і в її очах одразу поменшало смарагду.
– Немає, – видихнув слідчий так, наче нарешті наважився вголос відповісти на запитання, що давно крутилося в його голові.
– Пробачте, – спантеличений такими відповідями чоловік метушливо підвівся. – Я не хотів вас образити…
Йому було прикро, що примусив говорити вголос про те, про що ці люди рідко наважувалися говорити навіть собі. Йому стало їх шкода і захотілось допомогти.
– Але ви не переживайте, ви… у вас… – глипав він на них. – У вас іще є час, у вас обов’язково ще будуть діти…
– Повернімося до нашої теми, – густо почервонівши, буркнула лікарка.
Водій та слідчий одночасно схвально захитали головами.
– Так-от. Тільки людям, які не мають дітей, – він обережно подивився на лікарку, але та себе вже опанувала й тепер лише кивала головою на його слова. – Усі діти на одне лице і майже одного віку. Та це трохи не так. Навпаки. Якщо в тебе багато дітей, то ти вчишся мимоволі розрізняти їх усіх за, здавалось би, несуттєвими ознаками, і вік угадуєш з точністю до місяців. Тому що для дітей навіть один місяць – багато важить. За місяць дітки і ходять, і плачуть по-іншому, посміхаються і гигочуть теж інакше. В мене самого таке дівча вдома, як ота мала на дорозі. Тільки моя чорненька – вся в маму. Тому я точно знаю, що тій дівчинці було років п’ять, нехай з половиною, але не більше.
У кабінеті запала мовчанка. Лікарка розглядала тінь, яку відкидав цей чоловік на килим, безрезультатно шукаючи в ній правильні форми. Слідчий старався впіймати думку, яка з учорашнього ранку застрягла йому в мозку і от-от могла вислизнути. Чоловік розглядав свої потемнілі від часу улюблені чоботи і міркував, як може допомогти цим людям, бо відчував, що його допомога таки потрібна.
– Чи ви ще щось можете пригадати, крім того, що вже нам розповіли? – без надії на результат запитав слідчий.
За тридцятирічну практику це останнє запитання ні разу йому не допомогло – всі як один заперечно хитали головами.
– Так, – промовив чоловік і від хвилювання засовався на стільці. – Я б вам і раніше про це сказав, але побоявся, що ви сприймете мене за… не цілком здорового. А там і… права відберуть. А ви ж самі розумієте, мені роботи втратити не можна, – він з надією дивився в лікарчині очі, які знову наче зеленіли.
«Ото дивина», – подумав чоловік.
Мабуть, саме ці очі спонукали його розв’язати язик.
– Розумієте, тоді падав дощ…
Слідчий ствердно кивнув головою. Це чоловіка підбадьорило.
– Зустрічні авто проїжджали з увімкненими протитуманними фарами. І оскільки це було майже на самому повороті, кут променів трохи змінився, і вони, схрестившись із моїми, утворили світляний простір. Простір, значно більшого розміру, ніж зазвичай. Та ще й грім загримів і десь недалеко вдарила блискавка. Її світло теж злилося зі світлом від фар. Саме в той момент я й побачив дівчинку. Здавалося, що вона стоїть посеред дороги. Та за мить – щезла. Я аж упрів, вивертаючи кермо.
– Проїхавши поворот, я спинився. Мерщій кинувся назад, але крім розбитої автівки там нікого не було. Я підбіг до машини і побачив того чоловіка – непритомного й закривавленого. Далі ви все знаєте, – додав чоловік і замовк, чекаючи на вирок.
Стало якось неприродно тихо, немов після удару грому, і раптово забракло повітря. Слідчий підійшов до вікна і відчинив кватирку.
– А чому ж на зустрічній смузі водій нічого не бачив? – уголос розмірковував слідчий.
– Я теж думав про це. Є кілька відповідей: або світло його фар не захопило той простір, що й мої, чи ракурс його бачення відрізнявся від мого, зауважте, я сидів значно вище від нього, або ж він боїться зізнатися з тих само причин, що і я. Але те, що та дівчинка там була, я голову даю на відсіч.
Він сторожко поглянув на своїх слухачів – вони завмерли.
– О, ви теж прийшли. А я думала, що побачу вас тільки завтра зранку. Адже у вас вихідний? – гостя поводилася наче в себе вдома.
Це трохи роздратувало лікарку, але день, проведений з полковником, робив усе решту незначним, дріб’язковим і навіть марним. Цілий день поруч, розмовляючи тільки про роботу. Але вона й досі відчувала тепло його долоні, яке всмокталося, проникло глибоко під шкіру, мов татуювання. Вона всміхнулась з цього порівняння. Ні, заперечила сама собі – значно глибше – до самого серця.
Тому вона промовчала. Бо добре розуміла, що почуватися як удома і бути вдома – це таки різні речі.
– Так, я прийшла, бо мені нема де ночувати, – просто відповіла вона.
Гостя округлила очі, а її брови злетіли аж на чоло, але вона негайно же схаменулася. Ґречній пані не слід показувати своїх емоцій, хоч які б вони були бурхливі. Тому, стримуючи цікавість, притаманну всім без винятку жінкам, вона спитала:
– Чи можу чимось допомогти?
Це було достойно істинної леді. Поставити запитання так, що відповісти на нього можна цілком відверто і без зайвих церемоній, а можна й залишитися наодинці зі своєю таємницею. Що й зробила молода лікарка.
– Дякую, це тимчасова проблема. Завтра все буде вирішено, – несподівано для себе впевнено сказала вона.
– Добре, – тільки й спромоглася відповісти гостя, трохи шкодуючи, що так і не задовольнила свою цікавість. Бо кожну життєву ситуацію вона розглядала як потенційний сюжет для свого чергового сценарію.
– Я старалася виходити з ним гуляти, коли надворі смеркало, бо в сутінках ми здавалися однолітками. Намагалася водити його безлюдними вуличками, де нас ніхто не міг побачити, знаходила кав’ярні з приглушеним, тьмавим світлом. Я почала боятися сонця, променям якого колись так любила підставляла своє тіло.
Краєм вуха дослуховувалася до історій про пари зі схожою різницею у віці. Про те, як брат моєї знайомої почав цуратися своєї дружини, коли вона постаріла. Сам він виглядав молодо, і дівчата звертали на нього увагу. Він викладав в інституті, тому студентки зграйками бігали за благородною сивиною, що сріблила його скроні, за трішки сповільненими, зате впевненими і сповненими почуттям власної гідності рухами. Він соромився, що в нього така непримітна дружина зі зморшкуватим обличчям і тією ж сивиною, яка чомусь її скроням пасувала значно менше, зі зморщеними руками, які почали вкриватися старечими пігментними плямами, з вустами, що давно втратили свій колір. Тому коли вони разом збиралися в гості до родини чи близьких друзів, він довго випитував, чи не буде когось чужого, перед ким доведеться червоніти за свою половину, посилав дружину на кілька кроків уперед, наче вони не знайомі. Подруга розповідала, яким жалюгідним видовищем були ті їхні походи. Дружина, опустивши очі, наче корова, яку ведуть на продаж чи на бійню, підтюпцем, аби, боронь Боже, чоловік не наздогнав і не вилаяв, чому вона так повільно плететься, йшла вперед. Вона наче злодій, не озираючись і намагаючись не привернути до себе уваги, горблячись і втягуючи голову в плечі, добиралась таки до місця призначення, ковтаючи німу образу. Подруга розповідала, а в самої сльози з очей лилися, наче вона сама зазнала тих принижень.
– І нащо воно їй? За що так мучиться? Адже як на свій вік вона – чудова. Та ще трохи, і вона стече, мов свічка. Зачахне.
Ще одна знайома сама опинилася в схожій ситуації. Поки їй було двадцять з гаком, сама полюбляла попід руку з видним молодиком прогулятися. Як не позаздриш. Та це тривало не так довго, як їй хотілося. Поки чоловік дорослішав, вона старіла. Згодом їй було важко згадати ті романтичні почуття, що були на початку їх стосунків. Важко згадати, що примусило її заплющити очі на мудрі слова матері про те, що «чоловіка сивина красить, а жінку – страшить». Тепер стояла перед дзеркалом, піднімала руками обвислі груди і… ридала. Молодість швидко минула, клопоти, двійко дітей – усе це не додавало краси. Чоловік дедалі частіше заглядався на молодих і струнконогих. Нічого не робив, а просто заглядався. Промовисто, довго, відверто. Тоді вона накинулася на різноманітні дієти, а згодом узагалі їсти перестала, бо все здавалася собі недостатньо стрункою. Хоча вже була, мов тріска. Обличчя посіріло, усмішка стерлася, зблякло волосся і вицвіли очі – ото й усе, чого досягла.
І хоч коханий запевняв мене, що йому ніхто молодший не потрібен, я бачила, як він змінювався, коли до нього дзвонила його… підопічна. – І хоч як він мені не пояснював, що це всього-на-всього обов’язок, я бачила, як запалюються його щоки, як тремтить голос, як рожевіють уста.
Гостя розповідала, а сама і краєм ока не зиркнула в бік непритомного чоловіка, який хоч-не-хоч був таки головним героєм її розповіді. Та й на лікарку особливо не зважала – здавалося, говорила, бо мусила виговоритись. Але не було в її інтонаціях хвилювання, не чулось образи. Була навдивовижу спокійною, що трохи таки дивувало лікарку. Вона, хоч і не пережила нічого схожого, зате дуже добре розуміла, як може страждати жінка, позбавлена кохання.
– Я все ігнорувати. Була щаслива і нещасна водночас. Я почувалася молодою, і здавалося, що в мене все тільки починається. Я відчула, що можу народити дитину, бути мамою і коханою. Вірила, що проживу ще одне життя, краще за попереднє, бо зможу врахувати всі свої колишні помилки й невдачі. Він слухав мене, тішився з моїх мрій, фантазій і… нічого не робив. Він не казав ні «так», ні «ні». Я розуміла, що вибір доведеться робити мені. Отже, й відповідальність за все – взяти на себе. Не цього мені хотілося, не цього я прагла. Хотілося розділяти, підтримувати. Хотілося партнерства, до якого він, виявляється, ще не доріс. А я не мала часу чекати.
Він самою лише своєю присутністю повертав мені юність, а разом з нею – надію і впевненість. Тоді з-під мого пера виходили найкращі сценарії. Я працювала не покладаючи рук. Мене ніколи не покидало натхнення. Він акумулював молодість. Він розбризкував гормони щастя. Він марнотратив задоволення. Направо й наліво. На першого-ліпшого. Це – недозволене блюзнірство. Та в його віці – це було нормою.
Тоді я була схожа на собаку, яка все бачить, а сказати не може. Я знала, що не зумію йому цього донести, бо щоб це зрозуміти, потрібно занадто багато втратити. А це непомірна плата, коли ти молодий і в тебе все попереду.
Я не наважувалася сказати йому, що або я народжуватиму тепер, або потрібно забути про це назавжди. І якщо не сьогодні-завтра, то колись у нього таки неодмінно прокинеться батьківський інстинкт, а я вже не зможу йому допомогти. Так нічого і не сказала, а сам він вдавав, що нічого не розуміє.
Згодом стало ще гірше. Я почала боятися зайвого грама на своїх сідницях. Перестала їсти, знущалася зі своєї шкіри – до болю натягувала її на обличчі, перевіряючи на пружність. Повторювала помилки моїх попередниць, навіть не замислюючись над цим. Перед очима постійно стояв один французький фільм, який я бачила колись давно і сприймала просто як ще одну вигадану історію. Тоді я не знала, що цей фільм про мене і що мені доведеться пройти шлях героїні.
– Цікаво, правда? – вперше вона звернулася до лікарки, аж та відразу й не зрозуміла, що то до неї, і дивилася на гостю, розгублено кліпаючи очима.
– Зазвичай буває, що історію, на якій базується сюжет фільму, книжки чи театральної постановки, взято з реального життя. А я навпаки – повторила шлях героїні з фільму… Хоча ні, заждіть, – раптом перебила себе сама і замислилася.
– Можливо, життя тієї вигаданої жінки, яке я повторила, було списане з чийогось реального життя. То що ж воно виходить? – чудувалась вона, високо здійнявши бездоганної форми брови. – Весь цей кошмар повторюється? Замкнене коло якесь… Все, що переживаємо ми, вже багато разів переживали інші люди… Та хай там як – я вам переповім цей фільм. Судіть самі.
Йшлося в ньому про ще не стару, активну ділову жінку, яка загубилася у вирі повсякденних турбот. Чоловік давно забув, що він мужчина, і живе за інерцією. Двоє дорослих дітей, яким начхати на батьків, аби ті справно давали кишенькові. Вершина кар’єри, до якої йшла все життя, – і нарешті посіла місце головного редактора. Вище просуватися кар’єрними східцями нема куди. Публічність, якої прагла, нудні презентації, втомливі ділові поїздки і щоденна остогидла кухня – це й усе, що мала та француженка у своїх сорок років. Одного разу до неї прийшов молодий темношкірий письменник-початківець. Несподівано між ними виникла несамовита пристрасть. Жінка перероджується. Вона сяє. Змінює гардероб. Вона чхає на все: на чоловіка, на дітей, на кар’єру. За деякий час темношкірий партнер знаходить собі юну дівчину. Жінка залишається сама ще й на грані психічного зриву. У фільмі її рятує давній друг, якому вона небайдужа, і відновлює в неї бажання жити. Та я добре, як ніхто більше, розуміла, що цей давній друг – вигадка режисера, аби фільм мав щасливий кінець. Найгірше те, що в реальному житті такий друг навряд чи з’явиться.
Статистика таких стосунків невтішна, тільки в одного відсотка таких пар буває щасливий кінець, але я вирішила ризикнути. Що я могла втратити? Все. Насамперед – віру в себе, свій спокій, рівновагу. Та це мене не спиняло. Бо я тоді вірила, що можу здобути значно більше – свою юність, свій втрачений шанс.
Найгірше я почувалась у товаристві його друзів. Молоді безтурботні юнаки, не обтяжені ні виробничими проблемами, ні дружинами, ні дітьми. Цмулять собі спокійненько пиво, похитуючи в такт музиці своїми патлатими головами. Найгірше почувалася поруч із їхніми подругами, в яких бездоганна молода шкіра на обличчі і великі пружні цицьки, не скуті станиками, що безсоромно світили настовбурченими сосками. З подругами, які оголювали своє й так оголене тіло, бо не мали чого соромитися – ні розтяжок, ні зморщок.
Я ж, дивлячись на них, наче під мікроскопом, бачила свої недоліки. Звичайно, я ретельно їх маскувала під професійно накладеним гримом, дорогою, а тому дієвою косметикою, добре продуманим гардеробом від модних дизайнерів. Та все це вимагало часу, грошей, зрештою, нервів. Ніхто й не здогадувався, яких зусиль мені коштує мій чудовий вигляд. Добивало те, що навіть удома не могла розслабитись. Я боялась, як досі, ходити по хаті в чому мати народила, аби зайвий раз не світити своїм не таким пружним, як у його подруг-однолітків, тілом, ховала свої груди в дорогі модельні станики, що надавали їм більш-менш гармонійної форми і зваби. Я вбирала довгий халат, аби він не бачив зморщеної шкіри над коліньми, яку жодними масажами й кремами не можна вирівняти.
Я стала нервова. Мої давні подруги бачили, що зі мною коїться, і тільки скрушно хитали головами, бо достукатися до мого здорового глузду було марно. Нарешті одного дня вони мало не силою виштовхали мене в туристичну подорож. Я з подивом усвідомила, що існують ще й інші чоловіки, які готові упадати за мною не тільки за те, що я доволі відома і фінансово незалежна жінка. Не за те, що можу робити ексклюзивні і божевільно дорогі подарунки, які не могли дозволити собі молодші люди. І тоді я подзвонила до нього, – вона нарешті глянула на непритомного чоловіка.
В її очах відбивались усі пережиті почуття, які ця жінка зуміла зберегти дотепер, – велетенська, безмежна ніжність, тиха повага і гордість.
– Подзвонила й попросила, поки я повернусь, покинути моє помешкання. Як же я здивувалася, коли навіть не почула від нього – «як, чому?». Сказав – «добре». В його голосі мені вчулося зітхання. Але, думаю, йому просто не хотілося пакувати своїх речей, адже він непогано в мене влаштувався – ні за що не платив, нічим не переймався.
Ангел нетерпляче чекав вечора. Він сподівався на візит літньої пані. Чимось вона йому сподобалася. Та найбільше імпонував її спокій. Спокійні люди зазвичай щасливі. А щасливі – приваблюють.
Жінка хотіла вночі посидіти з колишнім коханцем. Ангел хотів дослухати її розповідь. Сподівався знайти якусь зачіпку, щоб допомогти непритомному чоловікові. Він уже сам заплутався, кому вона має допомогти і що тут відбувається?
– А ти знаєш, що у вас, – дівча ні на мить не покидало лікарняної палати, – у вас значно менше часу, ніж ти розраховуєш?
Він витріщив на неї свої блакитні і геть втомлені очі.
– Так, у тебе залишилось лише дві ночі. Ця і наступна. Рівно до шостої години. – Дівчинка всміхнулась і підійшла до нього ближче.
Він розгублено на неї дивився й здивовано усвідомлював, що чомусь не сердиться на малу. Чи її крихітна постать його розчулювала, чи він починав розуміти, що хоч як крути – все має свій початок і кінець, який приходить не тоді, коли тобі хочеться, а коли так треба.
– А можна я все-таки скористаюся з твоєї пропозиції і сяду поруч, якщо ти, звісно, не передумав і не заперечуєш? – безтурботно проспівала мала нахаба і, зауваживши його ствердний жест, умостилася на підвіконні.
Вона сиділа так близько, що поли її жовтого дощовика, якого вона чомусь досі не зняла, торкалися широких рукавів його вбрання. На мить ангелове серце защеміло і сповнилося жалем, бо пригадав свого меншого друга, з яким іще так недавно вони сиділи на улюбленій хмарині, безтурботно метляючи ногами, насолоджувалися своєю близькістю.
– Скучив?
– Так.
Він уже не дивувався, що дівчинка читає його думки.
– Мені шкода, – стиха мовило дівча і схилило йому на плече свою біляву голівку з тугими кісками.
Хвиля ніжності і глибокого суму накрила великого ангела. Щось наче обірвалося в його серці і потекло теплою солоною сльозою по щоці.
Він боявся її змахнути, щоб не потривожити дівчинку. Здається, вона спала.
– Думаєш, ця пані тобі допоможе? – прозвучало просто в його голові. Він виразно бачив, що дівчинка не розтулила ні вуст, ні очей. Проте він був певен, що чує саме її.
– Надіюся, – так само подумки відповів він, розраховуючи, що вона його почує.
– Добре, бо вона ось-ось увійде сюди.
Так, вона його чула. Вони могли спілкуватися подумки. Що далі, то більше несподіваних відкриттів робив для себе ангел і дедалі менше вони його дивували. За цих кілька діб він, здається, постарів на кілька сторіч.
Щось незрозуміле коїлося в нього на серці. Щось незрозуміле турбувало його. Аби відволіктися, він вирішив запитати про щось не пов’язане з непритомним чоловіком, це додало б йому трохи позитиву й оптимізму.
– Так, думаю, в них усе буде добре. Вони обоє пройшли нелегкий шлях і зазнали втрат, проте залишилися собою. Думаю, вони на це заслужили, – пролунав у нього в голові голос дівчинки.
– Як ти здогадалася, що я запитую про симпатичну лікарку і слідчого? Адже це ти про них щойно говорила? – виявляється, його ще таки можна було здивувати.
– Так.
– Дякую.
– За що?
– Не знаю, але все одно дякую. Просто надзвичайно приємно, коли в когось щось виходить на добре.
– Тепер розумію, – сказала мала, і відчувалося, що вона подумки всміхнулася.
– Яке ти ще мале, – додала вона серйозно.
Вони принишкли. Ангелові дуже вже хотілося обійняти дівчинку, та він… соромився. Вона ж знала про це, і їй стало дуже приємно. Обоє почали уважно дослухатися до слів нової гості.
Слухаючи її розповідь, ангел розумів, що цей чоловік, можливо, і мав рацію. Можливо, він, ангел, учинив би так само. На той час рішення, що їх потребувала від нього ця немолода жінка, були для чоловіка непосильні. Він так і не наважився їх прийняти чи хоча б висловити. Звісно, цим він міг завдати нестерпного болю жінці, яка його любила. Але невже він не зробив для неї нічого доброго? Невже чоловічі й жіночі світи такі різні? Невже ангел так нічого і не збагне? Навчений негативним результатом минулої ночі, він боявся будь-яких запитань.
– Так, ти правильно мислиш. Нарешті ти дечого навчився. Якщо хтось робить для іншої людини добро – дарує віру в себе, у свої мрії, – він мусить нести за це відповідальність.
– Але ж декому це не потрібно, дехто відмовляється. Декому мрії не потрібні, – палко заперечував він, але відчував, що дівчинка права. – Як можна примушувати іншу людину мріяти?
– Твоя правда. Але не в їхньому випадку. Бо ця жінка на нього розраховувала. Вона б сама все зробила. Вона б сама зуміла стати щасливою, він лише мав їй дати на це свою згоду. Дати поштовх. Та він стояв осторонь. Знаєш, як це називається? Інфантильність.
– Але ж інфантильність – це, можна сказати, психічний розлад. Тобто, це незрілість людини, яка проявляється у невідповідності віковим вимогам до неї. Здебільшого відставання простежується в розвитку емоційно-вольової сфери і збереженні дитячих якостей особистості. З цього випливає, що такі люди несамостійні. Вони звикли, що інші вирішують за них.
– Бачиш, ти сам усе розумієш, – здавалося, її нічим не можна здивувати.
– Але ж, можливо, він у цьому не винен. Адже найдужче на розвиток психічного інфантилізму впливають батьки, які недостатньо серйозно ставляться до людини в дитинстві, замінюючи реалії побуту вигаданими образами, відділяючи таким чином людину від реальності. Тобто в цьому можуть бути винні саме родичі, а не сама людина, – намагався відстояти свою позицію ангел, але голос його поступово втрачав рішучість.
– Але ж ти добре знаєш, що це не так, тому твої аргументи – непереконливі.
– У такому разі ця жінка сама винна в тому, що він поводився як дитина. Вона старша, жили вони в її помешканні, заробляла вона теж більше за нього, та й, зрештою, і досвіду в неї більше. Можливо, за необхідності він би зумів і рішення прийняти, і на сім’ю заробити. Своєю поведінкою вона штовхала його на бездіяльність, – не здавався ангел.
– Звісно, інфантильність – це захворювання. Та дуже часто в житті, а в нашому випадку саме так і є, інфантильність – ніяка не хвороба. Людина дитиніє від ліні, глупоти, від чого завгодно. Зрештою, це просто небажання брати на себе відповідальність, – вперше в її голосі звучали нотки роздратування.
– Але ж вона вперше… саме з ним… – затинаючись і сходячи червоними плямами, кволо захищав чоловіка великий ангел.
– Атож, це – багато. Але, на жаль, не все. Перш за все жінка потребує впевненості, – дивно було чути таке з дитячих вуст.
Якби він не знав, що біля нього сидить маленька дівчинка, то міг закластися, що ці слова належать жінці поважного віку.
– Але ж вона – сильна. Вона ж, напевне, сама дала б собі раду. Ти ж… – він раптом знову завагався, а може, все-таки варто звертатися на «ви».
– Ні, ні, продовжуй…
– Ти ж чула, який спокійний і врівноважений був її голос? І не треба казати, – похапцем, аби вона його не перебила, продовжував він: – не треба казати: «А знаєш, чого то їй вартувало? Яких зусиль повинна була вона докласти, аби цього досягти і не зламатись?» Адже нічого в житті не дається без зусиль. І нічого не дається задурно. Ще давні греки казали, що за все треба платити, а те, що дістаєш задарма, того не варто брати. Зрештою, це був її вибір.
– Так, ти цілком правильно кажеш.
О, нарешті вона з ним погодилася. Нарешті він зумів її переконати. Йому це вдалось. Він аж відчув, як у нього на крилах зарухалось пір’я від задоволення.
– Але боюсь, ти всього не знаєш, – продовжила вона. – Тому нам доведеться вислухати її розповідь до кінця. В нас іще є трохи часу. Не знаю чому, але вночі люди відвертіші.
– Можливо, вночі вони відчувають існування чогось непідвладного їм? – підтримав її ангел.
А що йому залишалося? Схоже, вона знову має рацію.
– Ви вже втомилися мене слухати, – співчутливо звернулася гостя до молодої лікарки.
– Ні, ні, прошу, продовжуйте, просто я нарешті починаю усвідомлювати, що накоїла.
Елегантна жінка хвильку зачекала. А раптом лікарка не стримається і таки розповість про себе? Але та вперто мовчала. Тому гості не залишалося нічого, як закінчити розпочату сповідь.
– Коли я повернулася додому, на мене чекало порожнє помешкання, порожні шафи і порожнє серце. Не знаю чому, але я почувалася зрадженою. Дивні ми створіння, жінки. Адже я сама його виставила за двері. Чому ж було так боляче і так порожньо? Десь за півроку я знову навчилася посміхатись, ходити в кіно, насолоджуватися життям. І тоді, коли я вже почувалася майже щасливою, з’явився він. Ви помічали? Щойно в тебе все починає налагоджуватися, то щастя саме пре тобі до рук. Так сталося й зі мною.
Одного вечора, щойно я повернулася з роботи, задзвонив телефон. Голос у трубці був упевнений і дуже-дуже тихий. Я мало не впала – це був мій давній іще шкільний приятель. Він запрошував мене на прогулянку. Чому би й ні? З тієї прогулянки ми повернулися до нього додому, де я залишаюся і досі, – жінка мрійливо всміхалася. Зі зморщок навколо її очей було видно, що радіє вона щиро.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |