Вийди, князівно! Повік Буду покірливий гридень. (Зір — пелюстками повік,
Сріблом — співуче «добридень»),
Вийди на мури: блакить!
Хвилями, хвилями далечі
— Ах, ви — занадто палкий, Бути удвох — не пристало.
Знову «Мінея» пісна, Спокій в похмурих хоромах, А понад містом — весна! Вітра крилатий помах!'
Київ втопився в садах, Медяно яблуні дишуть, Дзвонить Дніпрова вода В ранішню росяну тишу.
— Ні, не кажіть так мені. Ох, яке сонце вогненне! Я вам не вірю, ні, Пане Євгене.
Чи не найглибше поцінована творчість Є. Маланюка у першому томі «Координатів» — антології сучасної української поезії на Заході, укладеної Б. Бойчуком та Б. Рубчаком. Характерним для цієї оцінки (як і для багатьох інших) є протиставлення поета-державника, поета-трибуна — філософові і людині, мотивів українодержав-ницьких і загальнолюдських. Коли самому поетові —як громадянинові і митцеві — таку дилему доводилось вирішувати, то часова дистанція гармонізує його поезію, котра справді виростає у символ XX століття, стає його виразником.
8. «Маланюкова поезія залишиться... доказом суворої сили українського слова, його здатності бути не лише мелодійним, ніжним, барвистим, гнучким, вигадливим, —ай безжально-точним, пружним, лапідарним, його здатності бути згустком волі й думки, що концентруються в пекуче почуття». Іван Дзюба.
Трагедія великого таланту (модерністські форми ранньої поезії Павла Тичини)
«Ви знаєте, як липа шелестить...», «Коли в твої очі дивлюся...», «Як сказав тобі лиш слово...», «Арфами, арфами», «Золотий гомін», «Скорбна мати», «Загупало в двері прикладом...», «Хто ж це так із тебе насміяться смів?», «До кого говорить?», «Похорон друга»
1. Шлях нагору.
27 січня 1891 p. в селі Пісках на Чернігівщині в сім 7 дяка народився Павло Григорович Тичина.
1900—1913 pp. — навчається в бурсі. Чернігівській духовній
семінарії. З Ї913 p. — навчається в Київському комерційному
Інституті. jojg р — перша збірка «Соняшні кларнети» — видатне
явище української поезії.
1920 p. — збірка поезій у прозі «Замісць сонетів і октав», поетична збірка «Плуг».
З 1923 р. — живе в Харкові, тодішній столиці України. 1924 р. —збірка «Вітер з України». 1931 р. —збірка «Чернігів». 1934 р. — збірка «Партія веде».
1938 р. —збірка «Чуття єдиної родини», удостоєна Сталінської премії ї ступеня. 1941—1945 pp. —збірки «Сталь і ніжність», «Перемагать
і жить», поема «Похорон друга».
1943—1948 pp. — народний комісар (міністр) освіти Радянської України.
Неодноразово член ЦК КПУ, депутат Верховної Ради СРСР
та УРСР. Протягом семи літ — голова Верховної Ради
Радянської України. Збірки повоєнних літ: «І рости, і діяти», «Зростай,
пречудовний світе», «Комунізму далі видні», «Срібної
ночі» та ін.
П. Тичина — академік, лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка^
1962 р. — Герой соціалістичної праці, кавалер багатьох орденів.
їб вересня 1967 р. Павло Тичина помер. Похований на Байковому цвинтарі
2. Ранні поезії, шо не увійшли до збірок, розкривають складні і взаємозаперечні шукання періоду змужніння великого національного таланту.
а) Вірші юного Тичини частіше свідчили про нахили до поетики символізму.
Символізм —один з найбільш яскравих в українській літературі модерністських стилів. Його смисл у тому, що музика й поезія, які ґрунтуються на Інтуїції^ ірраціональній основі, є значнішими і проникливішими засобами передачі сутності (єства) об'єктивної дійсності, ніж раціоналістичні засоби.
Інтуїція — часто не усвідомлювана, раптова, блискавична здатність людини, виходячи з попереднього досвіду, без великих раціоналістичних та логічних побудувань, охопити, осягти сутність явища, питання^ проблеми.
Символізм найбільш органічний для світосприймання молодого Тичини з його схвильованим і бентежним ставленням до краси, натхненним передчуттям очищаючих бур і гроз, на які він чекає не тільки без страху і сумнівів, а навпаки — з молодечим завзяттям- До природи, котру він сприймає як величний храм, сонцесяйний собор, молодий поет ставиться з обожнюванням і поклонінням, вбачаючи у ній не тільки джерела життя і вічності, але й невичерпну криницю оптимізму, надій, молодості, любові.
— Захоплення життям, його повнотою висловлені в образах і звучанні поезії «Ви знаєте, як липа шелестить...».
Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі — символи молодого чуття, що купається, розкошує у безкраї Всесвіту. Поет сприймає його як нескінченний хорал 54
таємничих голосів: шепотінь ночі, шелестіння молодого листя, солов'їних щебетань, зітхань старих дубів.
Виняткова музичність ранніх віршів Тичини, замилування звучанням українського слова, своєрідна чуттєва картина української ночі постає у другій строфі цієї
поезії.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
«Я твій», —десь чують дідугани.
А солов'ї'..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
(1911р.)
—«Коли в твої очі дивлюся...». Захоплення очима коханої, її красою; ліричному герою здається, що всі дива Всесвіту «горять-усміхаються» в цих милих очах.
Коли в твої' очі дивлюся — Здається мені:
Мов бачу я небо прозоре, Мов бачу брильянтових зір ціле море, Що там десь горять-усміхаються, Чудові, ясні!
—Друга строфа —антитеза до першої. Слова красуні звучать для юнака, як жовтневі осінні вітри над пустим полем, туман, раптовий холод. Якщо в першій строфі — радісний тріумф юнацького кохання, котрий поділяють з ним навіть небесні сфери, то друга строфа повертає його на холодну і важку землю, у дійсність, де дівчина з крижаним серцем вмить знищує його бурхливі фантазії, тому й звучить зойк юнацького серця.
Ах, очі, ті очі! Кохана,
Чому, як говориш — на думку спадає
Те поле у жовтні. Туман поглядає.
Суха бадилина хитається...
Спить груддя важке.
(21 жовтня 1911 р.)
6) Спроби народницьких варіацій, які заангажовували поезію лише на просвітницько-соціальні завдання, також мали місце в ранній творчості.
Не знаю І сам я, за що так люблю безщасную тую Вкраїну мою? За що так кохаю? І що у ній є? Нещасний народ, його гірке життє!
(1909 p.)
в) Початки космпму.
Як сказав тобі лиш слово — Вколо ж шум який піднявся:
В небі сонце задзвеніло, Гай далекий засміявся.
Подививсь я в твої очі, Стиснув руку в любій муці, Білі гуси ген за ставом Розлетілися по луці.
Сприйняття першого юнацького почуття як грандіозної події, свята, в якому беруть участь природа, і небо, і сонце — космічні сили, і не просто беруть участь — вони дзвенять, сміються, випромінюють радість; світ, в якому жив ліричний герой, змінився.
Заглянув я в твою душу, До серденька притулився. Бачу — вишні розцвітають, Чую — тихий спів полився.
Ах, це десь весна танцює, Розтопивши білу кригу. — Переповнений любов'ю Я одкрив кохання книгу.
(1913—1914 pp.)
І цим відчуттям молодості, свята, жаги переповнюється серце читача.
Вже в ранніх поезіях можна спостерігати витоки майбутніх космогонічних вібрацій поетової душі. Магія слова, так само як і магія погляду, шановані українцями, 56
тут підносяться до гіперболічних, Ірреальних рівнів: сказав тобі лиш слово — в небі сонце задзвеніло — вишні розцвітають —тихий спів полився.
3. Збірка «Соияшні кларнети» —поетичний вираз світовідчуття і світорозуміння нового покоління творчої інтелігенції.
Для першої збірки П. Тичини характерні відхід від
прямолінійної заангажованості народницького реалізму, естетика краси і радості, вивищення душі, свідомості І почувань творця як основного осередку творення мистецьких цінностей. Микола Жулинський наголошує на свободі творчості як основному рушієві появи «Со-
няшних кларнетів»:
«На початку XX століття він зумів піднести українську
поезію на рівень світової, першим відступив від канонів критичного реалізму, який домінував тоді в літературі і за яким покликання митця полягало виключно в служінні покривдженим, знедоленим, у тому, щоб гірко плакати над народними бідами і переживаннями. Тичина інтуїтивно відчув і усвідомив, що не це є обов'язком поета. Письменник має в оригінальних мистецьких формах виражати те, що народжується в його душі і в його настроях. Він жив і творив вільно в збірках «Соняшні кларнети», «Замісць сонетів і октав», «Золотий гомін», «В космічному оркестрі».
а) Символістська естетика набула в збірці високомистецького втілення. Молодий Тичина —сонячний геній
України.
— Відома поезія «Гаї шумлять», сповнена радісного
чекання, надій, щасливих сподівань, молодечої жаги, наче зіткана з невловимих натяків-порухів, мінливих зорових символів, неясних, але прекрасних звуків: чого душі моїй так весело — Когось все жду — Щось мріє гай над річкою... Вони вплетені в чудовий пейзаж, змальований тонко, акварельне, ніжно, але фарбами повнокровними і дбайливо підібраними одна до одної. Ліричний герой щасливий у своєму єднанні з цим чудовим гармонійним світом, що для нього являє вершину естетизму,
вершину прекрасного.
Гаї шумлять — я слухаю.
Хмарки біжать — милуюся.
Милуюся-дивуюся, чого душі моїй так весело.
Незвично, але так органічно для себе, для вираження почуттів, що переповнюють його по-юнацькому бентежну душу, будує автор строфи свого вірша. Навіть дещо сухо сказати будує, — вони самі ллються як щаслива, молода
пісня.
Гей, дзвін гуде —
іздалеку.
Думки пряде —
над нивами.
Над нивами-приливами
купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду —
зворушений.
Когось все жду —
співаючи.
Співаючи-кохаючи
під тихий шепіт трав
голублячий.
Такою — радісно-збудженою, очікуючою, напруженою у майбутнє, де «Ген неба край — як золото», — увіходила до XX століття українська нація. Душа поета висловила це очікування радості з надзвичайною силою. Національний оптимізм початку століття є одним з тих невловних, непояснювальних моментів, які роблять поезію «Соняшних кларнетів» рідкісним явищем мистецтва і підносять її над цілим XX століттям.
— Проте літературознавці завжди намагалися ви-членити ті цеглинки-елементи, з котрих молодий геній зводив свої творіння. Тичина «уже в «Соняшних кларнетах» відкрив усі свої козирі», — запевняв Микола Зеров. Головним з них, на думку критика, є виняткова мелодій-58
ність музичність — одна з вершинних ознак символізму. Для Тичини «згук то є всесвіт, всесвіт то є згук», — писав у «Музагазеті» Ю. Меженко. Поет не відшукує особливих слів, не застосовує складних тропів, рядки течуть легко і радісно, справді «музичною рікою». Тичина примушує звучати українське слово по-новому відкриваючи у ньому неповторний чар і магію самого звуку.
Щось мріє гай —
над річкою.
Ген неба край —
як золото.
Мов зопото-поколото,
горить-тремтить ріка,
як музика.
— В цій поезії присутній тонкий, недосказаний (як усе в ній) пласт медитативності, внутрішньої заглибленості у себе, прислухання до радісних, але неясних порухів своєї душі. У цій самозаглибленості — своєрідність українського символізму. Тичина розгорнув не просто ліричний пейзаж, а немов потік поетичної свідомості, потік символів, намагаючись розібратись в собі, в природі, у всесвіті, відчути ниті єднання між ними.
— У поезіях молодого Тичини національний світ звучить як велетенський симфонічний оркестр чи грандіозний орган. Його мажорні мелодії сповнені краси і надії. Сонячне проміння ллється звуками кларнетів, «горить-тремтить ріка, як музика», стежка на город не в'ється —«співає», над зелом дзвенять «метеликів дуети», переливчастим звуком флейти передається краса м'якого лагідного надвечір'я:
Коливалося флейтами там, де сонце зайшло.
Поет прагне сформувати образ-потік ніжного, радісного, всеохопного звуку, котрому поки що чужі дисонанси, різкі перепади мелодії.
Могутній, симфонічний, сповнений радісних звучань український світ — центральний образ збірки. Це
новітній символ нації, всього сущого на цій співучій сонячній, радісній землі.
«Соняшні кларнети» визначили якісно новий європейський рівень українського поетичного слова.
— У раннього Тичини природний дар асонансів І алі-терацій, музичність рідного слова —це особливість його мислення. Рима для нього не формальність, не бетонова обов'язковість, а вільний вияв своєрідності його поетичної мови. Важливе значення в поезіях Тичини цієї пори має ритміка. Незвичні, оригінальні, самобутні ритми поглинають навіть рими. Словом, молодий Тичина — віртуоз поетичної форми. І це ще один його «козир».
Алітерація — вид поетичного звукопису, коли поет повторює однакові або подібні приголосні звуки у рядку, реченні, строфі для посилення інтонаційної виразності, музичності.
Асонанс —повтор голосних звуків з тією ж метою.
—У поезії «Арфами, арфами...» в сонячних яскравих символах втілені мажорні надії молодого національного світу. В символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, шо постануть перед нацією. Вони накладаються на пласт особистих очікувань ліричного героя. Поезія сприймається як багатогранне і святкове сприйняття особистої весни і весни нації, Їхньої молодості, буяння сил: надії, тривоги і, безперечно, сподівання злету, перемоги.
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї, самодзвонмими:
йде весна запашна,
квітами-перлами закосичена. Думами, думами
наче море кораблями, переповнилась блакить
ніжнотонними:
буде бій вогневий! 60
Сміх буде, плач буде перламутровий!
Славнозвісні неологізми Тичини започатковуються в цій збірці: самодзвонні арфи, ніжнотонні думи (в іншій поезії — «Не дивися так привітно, яблуневоцвітно...»).
Строфа складається з двох самостійних строф, які об'єднуються в одне ціле ритмом і римою, що знаходиться в середині їх: самодзвонними-ніжнотонними.
На відміну від попередньої поезії в цій Тичина застосовує вишукані, але такі щирі, перейняті глибоким
ліризмом тропи:
розпочинається поезія символічною метаморфозою (перетворенням): гаї озиваються до весни золотими арфами; небесна блакить переповнюється думами;
застосовуються розкішні, багатозначні, метафоричні епітети: арфи —золоті, голосні, самодзвонні; весна —запашна, квітами-перлами закосичена; плач перламутровий;
порівняння: блакить переповнилась думами, наче море кораблями; поточки, як дзвіночки, жайворон, як золотий з переливами.
Тропи зрощуються, переходять один в один, і виділяти окремішний художній засіб у молодого Тичини — невдячне заняття- Кожна його поезія — це один великий образ, найчастіше, розгорнута метафора, яка майстерно передає трепет душі, мелодію слова, напругу думки.
У цій поезії, як і в попередній, крім музичних образів, талановито створено незвичайний, розкішний зоровий образ-символ молодої весни: за всіми тропами постає персоніфікований образ прекрасної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки — словом, буяння молодої сили.
Вміння віднайти неповторний, оригінальний зоровий символ, примусити читача бачити світ його очима — це Ще один «козир» Тичини (послуговуючись метафорою М. Зерова).
Епітет —художнє означення.
Метафора — переносне значення слова, засноване на уподібненні одного поняття за допомогою іншого, подібного до нього.
4. Використання зорових і звукових символів в інтимній ліриці.
а) Інтимна лірика характерна лише для молодого Тичини. Символістська поетика сягає в ній довершеності. Зорові символи і музичні акорди поєднуються у складну музично-поетичну структуру. Інтимні поезії П. Тичини фіксують тонкі душевні порухи, розкривають емоційний світ людини неординарної, складної, душа якої відкрита всім враженням життя і мистецтва і яка вібрує поруч із стихіями, природою, космосом.
Подивилась ясно — заспівали скрипки! — Обняла востаннє — у моїй душі. — Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді, Заспівали скрипки у моїй душі.
Перша половина першого, другого і третього рядка малює читачеві зорову картину. Друга половина цих рядків містить музичний образ-символ, заглиблений у психологію, у почуття героя. Ясний погляд коханої, останнє «прощай», смутний ліс навколо і ціла злива звуків у вразливій душі ліричного героя; ніжні голоси скрипок звучать мінорно, прощально, в чорному смутному акорді. Останній рядок, повторюючи ці образи, акцентує на складному психологічному стані, на цій, власне, драмі ліричного героя, втіленій у музиці, ^
Бездоганно звучить ця поезія і з боку звукопису.
б) Спогад про двох сестер. Загадковий сюжет поезії «О панно Інно» — незвичного послання у минуле, в далекі дні, сповнені хвилюючого незбагненного почуття —довершений зразок символістської лірики.
— Унікальна краса звучання цієї поезії, вона неповторна навіть для молодого Тичини. Примхлива строфіка, по три рими в кожній з двох строф, які варіюються теж примхливо і трішки кокетливо, внутрішні рими, асонанси, алітерації творять прекрасне звукове мереживо.
О панно Інно, ніжна Інної Я —сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив дитинно, злотоцінно. 62
Любив? — Давно. Цвіли луги.
О панно Інно, ніжна Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно,
Сніги, сніги, сніги...
— Зорові образи-символи мають багатовимірний зміст, закодований у душі поета. Туманність, загадковість, плинність цих образів-фантомів, передаються повторами, напливами, емоційно наснаженими реченнями. безліччю синтаксичних знаків. Так само невловні межі переливів настрою ліричного героя. Тендітна аура недомовленості, недозгаданості оповиває твір.
Кольори, що відіграють таку важливу роль в поетиці символізму, розгортаються найперше акварельною білосніжністю, на тлі якої яскравими контрастними плямами —небо, «шепіт гаю», очі. Барви закодували сучасне і минуле. І ці картини настільки сильно впливають на чутливість ліричного героя, цей контраст так хвилює його, що ридання рвуться з його грудей. Зовнішня схожість сестер, їх ніжне і чутливе єство, підкреслене засобом звукопису, та повага, з якою ліричний герой звертається до панни Інни, зовні холодна, але хвилююча зустріч, словом все. що пов'язано з тими очами, котрі «як музика, як спів», бентежать ліричного героя, навівають на нього схвильованість (це передається уривчастою інтонацією), зливу почуттів, у якій тоне його душа.
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: «Ти рідну стрів!»
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
5. Тріумфальне вітання безкровної української революції в поемі «Золотий гомін». У світ інтимних переживань владно.увіходять бурі епохи.
а) У червні 1917 р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (поки що в формі автономії). Найширші верстви українського народу підтримали цю революцію. З ЇЇ
нагоди у Києві були проведені величезні демонстрації і мітинги. Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі України у бравурному переможному тоні передає Тичина у своїй поем і-ораторії.
Над Києвом — золотий гомін,
І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни.
Написаний вільним віршем, з своєрідною ритмомелодикою, лише подекуди лямований несподіваною римою, твір являє собою поетичний синтез, посталий на основі попередньої творчої практики.
' Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема вся націлена на створення єдиного мажорного символу — образу української волі, українського тріумфу. Міфологічні та філософські символи (Човни золотії із сивої-сивої Давнини — ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний — Предки встали з могил — небесними ланами Час проходить) поєднані в ній з новітніми національними символами (золотий гомін —Слава! —з тисячі грудей —ясні короговки)-
3 іншого боку, цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українстві побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі.
То десь із сіл і хуторів ідуть до Киева — шляхами, стежками, обніжками. І б'ються в їх серця у такт:
— Ідуть! Ідуть! —
Дзвенять, немов сонця, у такт;
— Ідуть! ідуть! —
Там над шляхами, стежками, обніжками.
Ідуть!
І всі сміються, як вино.
І всі співають, як вино.
Я — дужий народ,
я молодий!
Поема Тичини стала видатним явищем національної духовності-, В українській поезії вперше постав образ ду-64
жого молодого народу, здатного творити власну історію,
в рішучий момент вибору долі. *
Тонкого митця, людину цілком цивільну і гуманну, яким був тоді поет, особливо підносить те, що революція відбулась мирно, безкровне, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине, словом, «золотий гомін».
Він був, як вой. сп'янілий від одваги, наш Київ, —
що воювать хотів безкровне, — безжурний Київ.
— буряі Стихійно очі він розкрив — і всі сміються, як вино...
В структурі поеми особливо піднесена кольористична образність. Її основа — національні кольори, посилені білою барвою — символом духовної чистоти: золотий гомін — сонце — зерна кришталевої музики — небесні лани —Дніпро —голуби —срібляста курява Чумацького
шляху-
Та саме тут, у святковій тріумфальності кольорів різким дисонансом піднесені лиховісні символи* Видінням жорстокого невідомого постають серед радості, сміху, блакиті і сонця «два чорних гроба. Один світлий, і навкруг каліки». А ще — «чорнокрилля — на голуби й сонце». Безжурність, золоте відчуття волі — чи надовго воно? ЦІ лиховісні чорні сили намагаються потьмарити тріумф української волі. ^
Чорний птах, чорний птах кряче. І навкруг
каліки.
Тичина розвиває узагальнений символ чорного птаха. В ньому вгадується і російський монархічний орел (Чи це не ти розп'яття душі людської століття довбав?), і провісництва жахливого майбутнього (Чого ж тобі тепер треба в години радості і сміху?), можливо, це документальне свідчення про засилля гайвороння в ті дні над Києвом, як трагічне попередження про майбутні страхіття. (Напередодні Чорнобильської трагедії протягом
З Ю. Солод Д5
тривалого часу над Києвом скупчувалися мільйони чорного гайвороння; це пам'ятають очевидці, і це відбито у художніх творах. Можливо, так було і навесні та влітку 1917). Зловісний також образ «брата», який на вітання рідною мовою відповів однозначно: «Відступись! Уб'ю?»
І все ж, незважаючи на ці страшні, жахливі знаки рокованості,' Тичина створив образ пробудженої національної сили, могуття, одвічного вогненного духу, що скинув з своїх грудей «гори каміння», навалені століттями гніту. Оптимістичний акорд, що завершує поему і сам образ, який дав їй назву — золотий гомін — перейняті відчуттям щастя, здійсненої мрії і велетенської духовної
МІЦІ:.
Я — невгасимий Огонь прекрасний,
Одвічний Дух.
Вітай же нас ти з сонцем, з голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я — молодий!
Молодий!
Тичина ще тільки відчував складність життя, але вона не затушковувала радості і оптимізму його поезії, не лякала його. Хоча й викликала відразу.
В «Соняшних кларнетах» народився й перший трагічний символ — образ революції як давно очікуваної нареченої. Поет стикає дві системи протилежних знаків:
радісного чекання (наречена — голуба блакить — очі, серце і хорали) і жахливого пророцтва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові — горобина ніч — тьма — дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно.
Одчиняйте двері — наречена йде! Одчиняйте двері — голуба блакить! Очі, серце і хорали
стали ждуть...
Одчинились двері горобина ніч!
Одчинились двері — всі шляхи в крові! Незриданними сльозами
тьмами дощ...
Так він сприйняв першу революційну кров.
6. Миру не стало на українській землі. Чи була ще десь такою кривавою і страхітливою громадянська війна, як в Україні на початку XX століття? Вона була не тільки громадянська, адже тут пройшли найрізноманітніші агресори — від полчищ Муравйова до німців і французів. І Божа матір, заступниця України, спробувала ступити на її стражденну землю, її закликав поет.
а) Епічна драма «Скорбна мати», присвячена «пам'яті моєї матері», —це апофеоз скорботи, реквієм над тисячами невинних жертв революції. Згадаймо, Тичина навчався в бурсі і семінарії. І в криваві дні революційного геноциду він звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, не з обнадійливим поглядом, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали її сина.
Проходила по полю Обніжками, межами. Біль серце опромінив Блискучими ножами.
Поглянула — скрізь тихо, Чийсь труп в житах чорніє... Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!
З*
Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із намиї Спинилась Божа мати, Заплакала сльозами.
Не місяць, і не зорі,
t дніти мов не дніло.
Як страшно! людське серце
До краю обідніло.
Апокаліптична буденність громадянської війни передана вишуканим поєднанням біблійного І реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос, його нетлінні заповіти, хрест як символ страждання) сплітаються з жахливими реаліями революційної доби (Чийсь труп в житах чорніє — В могилах поле мріє — Буяє дике жито). З цього місткого поєднання, з архетипічних глибин поет намагається видобути світло вбитої любові, гуманності, співчуття до людських страждань.
Тичина змалював український часопростір у стані абсолютного колапсу, коли зупиняється навіть природня зміна дня і ночі (Не місяць, і не зорі, І дніти мов не дніло), що повинно призвести до його повної смерті. Трагічні символи передають агонію національного світу:
блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь ЇЇ сина, її плач «сльозами^ над даремною жертвою Христа.
Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей ожорсточений. знавіснілий край.
Проходила по полю. В могилах поле мріс — Назустріч вітер віє — Христос воскрес, Маріє!
Христос воскрес? —
Не чула, не відаю, не знаю.
Не буть ніколи раю
У цім кровавім краю.
Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голодомором 1933-го, окупацією 1941—1944, голодом 1946—1947 років. Чорнобильською аварією 1986-го. Воістину даром прозріння володів молодий Тичина.
— Поет змальовує безмежне горе Божої матері, яка побачила, що людство знехтувало жертвою її сина і знову потонуло в дикій злобі і чорній жорстокості.
Поглянула — скрізь тихо,
Буяє дике жито.
За що тебе розп'ято?
За що тебе убито?
Не витримала суму,
Не витримала муки, — Упала на обніжок, Хрестом розп'явши руки.
Над нею колосочки «Ой радуйся». — шептали, А янголи на небі Не чули і не знали.
Цей твір з його вишукано простим І водночас іко-нописно чітким малюнком, монументальними образами і великою людинолюбною силою — зразок поезії, яка символізуватиме криваве XX століття на всі часи людської цивілізації.
б) Близький до цього твору символами жертовності і провісниігтва й вірш, присвячений бійцям Студентського куреня, які 29 січня 1918 року полягли під Кругами в нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на АскольдовіЙ могилі у
Києві.
На Аскопьдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних, молодих...
На Аскольдовій могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ.
Не кого завзявся воїн? Боже, покарайї
Понад все вони любили Свій коханий край.
На кого посміла знятись Зрадника рука? Квітне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка.
Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. На Аскопьдовій могилі Поховали їх.
7. Кривавий вир революції викликав у молодого Тичини біль і відразу. Він бачив усе на власні очі, об'їздивши тоді з капелою Стеценка добру половину України. «Прокляття всім, хто звіром став!» — це висновок, що висловлений у збірці своєрідних віршів у прозі з полемічною назвою
«Замісць сонетів і октав», присвяченій Григорію Сково-роді-
Поезію заступає проза, хай часто й ритмізована, хай образно-символічна, але проза. Від осяйної поетичності «Золотого гомону» митець різко переступає до прози — і це є знаком докорінної зміни світовідчування. Нова книжка відверто полемічна. Не класичні, врівноважені сонети й октави викликають його натхнення, навіть не вільний, примхливий верлібр, а максимально наближена до людської повсякденної мови проза. Поет свідомо стає на перехресті вибору, на гостру межу, де світ мистецтва впритул стикається з світом реальності, а символи позначають Її жорстокість і здичавіння.
«Приставайте до партії, де на людину дивляться як на скарб світовий і де всі як один проти кари на
смерть». (Згадаймо, що «суд» у ті часи був короткий: «К стенке!»).
Тичина піднімає голос на захист людини, на оборону Її прав, благоденства, підкреслюючи, що саме це. Її права, є самодостатньою метою людського поступу.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 56 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |