Солод Юлія. Українська література. За програмою 11 класу. –К., 1997. 3 страница

Т. Шевченко

Вчини мене бичем Твоїм — Ударом, вистрілом, набоєм, Щоб залишивсь хоч чорний дим Над неповторною добою.

Хай безсоромні очі їсть Тих, що живуть без спів і чести, Хто скинув І любов і злість, Бо не під силу було нести. 34

Хто все зітхав — заснуть, втекти, Сховатись за Мазепу й Крути, Копи грозою йшли — вікиї — Над полем рути і отрути.

Твоїм бичем мене вчини, Щоб бвсаманувати душі, Щоб захитать і знову зрушить Смертельний чар дичавини.

І Бог дав таку силу його поезії. [сторична пам'ять — один з обов'язків поетичного чину за Маланюком. У цій поезії кілька історичних плас­тів; 1) Шевченківські традиції —епіграф і використання образу з болючої інвективи «Чигрине, Чигрине...»; 2) на­гадування про героїчні й жертовні піки української істо­рії — Мазепу й Крути; 3) презирство до малоросійського зрадництва (її строфа); 4) і звичайно ж, «неповторна доба» національно-визвольних змагань.

б) Автор «Ars poetica» (мистецтво поезії) був свідомий того, що його творчість — це новий етап розвитку української поезії. Доба лірики Олександра Олеся І Миколи Вороного: лірики кохання, квітів, ніжності — минула з першими розривами гармат І кулеметних черг. Замість трепетних емоцій, вважає поет, рядки віршів повинні передати крицеву нездоланність, волю і мету конструктивного чину. Ментальність українства мусить висунути наперед дужі свої риси, аби дістатися великого чину —- власної держави.

Не жар ліричних малярій, Не платонічні очі Музи, — Скінчився вік наш, кустарі, Під рокоти космічних музикЇ —

звертається він до поетів учорашнього дня. Що прийшло на зміну тим «кустарям»?

І над безоднями глибин Стихії шалом біснуватим — Єдино Конструктивний Чин Поможе нам опанувати.

У

Ж

Тільки спільні, конструктивні зусилля зможуть увін­чатися здійсненням бажаного. «Над безоднями глибин» революційного виру, в розломах епохи, її струсах, у бо­ротьбі цілої нації справжній поет мусить бути у конст­руктивному ядрі першотворення, в горнилі вулкану. Ма-ланюк вважав, що в добу 1917—30 pp. національним поетом має честь вважатися той митець, чия творчість стає джерелом енергії нації, імпульсом до конструктивної дії, генератором руху.

Поет •— мотор! Поет — турбіна! Поет — механік людських мас, Динамомайстер, будівничий. Повстань майбутнього сурмач, Що конструює День над Ніччю.

Зразком такого поета для Маланаока був Шевченко. Для автора «Сну» й <іІІосланія» замалі визначення «поет», «трибун», «кобзар» —«він, ким зайнялось і запалало»» сві­доме національне відродження і боротьба за державність після століть українського рабства І стихійних бунтів.

в) Маланюк — поет глибочезного інтелекту. Елементи експресіонізму, імажинізму, інших модерністських те­чій — це ніяк не наслідування і навіть не школа. Це свід­чення високої культури його поезії, широти мислення і світовідчування. В його творчості українська історія, українське буття невимушене улягають в лоно світової іс­торії, загальнолюдської цивілізації, У циклі «Ars poetica», подаючи власний автопортрет, Маланюк формує його на образах і поняттях світової культури:

Завше скупчений, завше похмурий, Бо хвилева усмішка — грим, Morituri літератури, Гладіатор нещадних рим.

Завше — чернь, і арена, і сором, Завше — падаю і встаю, І ґвалтують образливим зором Скривавлену душу мою.

Так горю без угаву. без стриму. Бо в крові моїй струми важкі

Каторжан жорстокого Риму І Варягів, і Козаків.

Грим, morituri (лат. приречені на смерть, тут у розу­мінні довічний бранець), гладіатор, чернь, Рим, Варяги, Козаки — цим ланцюгом образів світової І національної історії поет утверджує, крім усього іншого, й думку про зацікавлення своєї поезії долею всього людства і її загаль­нолюдську ж належність.

У циклі автор розкриває й інший бік поетичного чину

— вже не громадський, а потаємно-психологічний, особистісний- Подібно Коцюбинському в імпресіоністсь­кій новелі «Цвіт яблуні» він показує «щоденний хрест» митця: постійна напруга уваги, пам'яті, інтелекту й почуттів, самоспалення, ставлення до всіх подій власного життя як до «поетичного матеріалу»:

...Так навчились ми все обертати у вірші — Краєвиди і муки, епоху і мить.

г) По-різному визначали критики творчість Євгена Ма-

ланюка, а значить і те, як він розумів поезію, як втілив це розуміння у власній творчості.

«Співець національного болю, гніву і боротьби» — М. Неврлий, «поет апокаліптичних літ» —Д. Донцов. бард «державної бронзи» —Б. Кравців, «майстер залізно­го слова» — Б. Бойчук... Звичайно, творчість поета не вміщується в межі одного, хай і найточнішого визначен­ня. Варто ще нагадати суттєву з нашого погляду, голов­нішу грань його поезії. Маланюк став співцем гідності і мети непереможців, співцем ідеї, політики, цілі, котрі не дістали силової перемоги на початку століття у кривавих військових операціях. Проте від того вони не відійшли у забуття, не стали другорядними. Як поет гідності І само­поваги в найекстремальніших умовах буття нації, як спі­вець мети, котра від поразки не згасла, а ще яскравіше від того запалахкотіла, охопивши широкі верстви, а не тільки духовну еліту, — таким залишиться Євген Мала­нюк в історії українського поетичного слова.

З цього боку показовий його «Напис на книзі віршів»

—одна з поетичних досконалостей української модерни. Вишукані епітети, несподівані метафори, історична символіка — все в цій поезії підпорядковане одному —

визначити себе і своє покоління перед зустріччю з май­бутнім, зрівняти світ мистецтва із світом життя.

Напружений, незломно-гордий,

Залізних імператор строф, —

Веду ці вірші, як когорти,

В обличчя творчих катастроф.

Позаду — збурений Батурин

В похмурих загравах облуд, —

Вони ж металом — mori+uri —

Сурмлять майбутньому салют»

Важкі та мускулясті стопи

ПруживиЙ одбнвають ямб, —

Це дійсності, а не утопій

Згучить громовий дитирамб.

Ось — блиском — булаву гранчасту

Скеровую лише вперед:

Це ще не лет, але вже наступ, Та він завісу роздере. Шматками розпадеться морок, І ти, — нащадче мій, збагнеш, Як крізь тисячолітній порох Розгорнеться простір без меж. Збагнеш оце, чим серце билось, Яких цей зір нагледів мет, Чому стилетом був мій стилос І стилосом бував стилет.

Велику роль у поезії Маланюка відіграє інтонація, тому в його творах так багато синтаксичних знаків: ком, тире, двокрапок. Вони несуть не лише граматичне, а й змістовне навантаження. Багатозначні, метафоричні, емоційно напружені, інтелектуально вивищені кращі з Його віршів справді наче викуті з заліза, складені з міцних, гранітних монолітів.

3. Містерія української історії —один з пріоритетів Ма-ланюкової естетики, що формує трагіко-оптимістичний світ XX століття. Як уже говорилось, міфологічно-символічні візії цієї естетики співвідносяться з гармонійним, неок­ласичним інтелектуалізмом, заснованим на конст­руктивній дії, вольовому пориві.

Якшо романтична творчість Т. Шевченка, П. Куліша висвітлила історію України в її величності і різноманіт­ності, письменники-реалісти (Б. Грінченко, І. Карпенко-Карий, М. Старицький) ідеалізували її, то Є. Маланюк дав загострену спробу виділити в ній два полюси — величі і падінь, зумовлені крайнощами українського мен­талітету, і подолати суперечність.

а) Особливої неоромантичної виразності набуло тракту­вання автором «Стилету і стилоса» образу України, його рідного краю, де «земля справляє з сонцем шлюби», де «в кожнім стовбурі космічна рокоче кров», де вдаром Бо­жеським гряде нам прометеїв дух Тараса». Це невтомне серце його поезії, що напуває живою кров'ю кожен Її рядок. Патріотизм Маланюка непримусовий, щирий, органічний. Золоте степове безмежжя, блакитна височінь над ним постають у його творах як сонячне, вічно ясне втілення античності, він називає рідну землю співучою степовою Елладою, скитською Елладою, незбудженою Елладею. Розлука, примусова еміграція надають його вір­шам особливої ностальгічної жаги.

Знаю — медом сонця, ой Ладо, В твоїм древнім тілі — весна. О, моя степова Елладо, Ти й тепер антично-ясна.

А між нами простір — ураганом. Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б...

Половецьким, хижацьким ханом Полонив тебе синій степ.

Десь там квітнеш вишневим цвітом, Десь зітхаєш в веснянім чаду, А мені ти — блакитним мітом В золотім полудневім меду, —

А мені ти — фата-морґ ана На пісках емігрантських Сахар — Ти. красо землі несказанна, Нам немудрим — даремний дар!

б) Інтуїтивна сила Маланюкового вірша постійно пере­буває в стані екзистенщиності. Це в першу чергу 39

стосується головного образу його поезії, неоднозначного його трактування. «Нічна сторона світу» особливо агресивно проступала в години гніву, безнадії, жорстоко­го розпачу (Мій лютий плач, мій сміх недобрий. Всі корчі демонської гри...). Адже про повернення в радянську Україну не могло бути й думки. Тоді батьківщина виринає в уяві поета зовсім інакшою. Створена поетом дійсність стоїть над часом І суспільством, розкриваючи таємницю історичного буття України взагалі.

А може й не Еллада Степова,

Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна,

Що чорним ядом серце напува

І опівночі воскресає марно.

Демонічні міфи середньовіччя і народнопоетичної традиції, що відгукувались у баладах українських ро­мантиків минулого століття, у романтичних гоголівських «Вечорах» й інших його творах, намагаються розчахнути сонячний світ античності. Світла, омріяна здалеку степо­ва Еллада затьмарюється темними, жорстокими, злоб­ними силами. Вишнево-ясний архетип України погли­нається диявольськими, потойбічними проявами. Вона жахає своєю дволикістю і обертається в Чорну Елладу, в Анти-Марію, в покритку Катерину, в «зрадливу бранку степову» — «повію ханів і царів».

Нищівні образи, сатиричні інвективи, спопеляюча іронія й бичуючий сарказм адресуються не ворогам рідної землі, а їй самій, що породжує потурнаків, яничар, мало-росів-«байстрюків».

Архетипи —характерні для всіх віків і народів спон­танні, мимовільні образи й уявлення, які є співвідношен­ням психіки й інстинктів (або формою інстинктів у психіці людини).

У хвилини гніву і душевних мук Маланюк відмовляє Україні у найсвятішому найменні матері, яким назвав її ще Шевченко.

Ні, Ти — не мати! Шал коханки У чорнім полум'ї коси, В обличчі степової бранки Хміль половецької краси. 40

В очах звабливий морок ночі, -— З них кличе, кличе глибина, А в диких рухах ще регоче Ніким не займана весна.

Тебе б конем татарським гнати, І, — тільки просвистить аркан, — Покірливо підеш сама Ти З лукавим усміхом у бран.

Лежиш, розпусто, на розпутті, Не знати — мертва чи жива. Де ж ті байки про пута куті Та інші жалісні слова?

Хто ґвалтував тебе? Безсила, Безвладна, п'яна І німа, Неплодну плоть, убоге тіло Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій Та сльози п'яних кобзарів — Всією тучністю просторів Повія ханів і царів.

«Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям», — відзначав М. Неврлий. Поет, котрий сам із зброєю в руках воював за волю України, шкодував, що не наклав голо­вою у бою, котрий так проймався скорботою і носталь­гією на чужині, не міг примиритися з її долею. Любов-ненависть стала двома полюсами, максималістським на­тхненням його незвичного патріотизму. «Степова просто­рінь вміщає багато: і українську від часів античних славу, і її неславу. Маланюкове згущення фарб шодо української неслави —це його образа на малоросів, його розпач, його суворий суд, але суд, що виростає з любові. Це ненависть і любов у своєму двобої»¹, — твердить сучасний критик. Але ж чи такий вже й незвичний патріотизм Євгена Ма-ланюка? Скільки гніву й гіркоти виливав у рядках своїх

Салига Т. Залізних імператор строф... В кн.: Є. Маланюк. Пое­зії. —Львів: «Фенікс», 1992. —С. 21.

творів Шевченко, коли говорив про Переяславську раду, про Богдана Хмельницького, про своїх сучасників (...За­снула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, В ка­люжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила...). Хіба не звертався її. Куліш до рідного на­роду, задля якого стільки працював: «Народе без пуття, без честі, без поваги...»? Хіба не назвав І. Франко свій народ «паралітиком... на роздорожжю, людським пре­зирством наче струпом вкритим»?

Щоб зрушити національну свідомість, розбуркати Її, примусити загал критично оцінювати минуле й сучасне, не ідеалізуючи їх, варто не лише підносити позитивне в історичному досвіді, але й мати мужність належно І критично поцінувати його, вказати на потворне й ганебне

в рідній історії.

Та з іншого боку, це болюча, незагойна рана в поето­вому серці. Адже поет —не байдужий, раціоналістичний науковець, що оперує хронологічними даними, він творить поезію з своєї плоті і крові, з своїх нервів І сер­цевої аритмії, сперечаючись і заперечуючи собі самому, розриваючи своє серце навпіл. Американський пись­менник У. Фолкнер вважав, що справжньою є лише лі­тература «проблем людського серця, шо знаходиться в конфлікті з самим собою, — а тільки цей конфлікт може породити гарну літературу, бо ніщо інше не варте опису, не варте і поту»'.

в) Особливо зневажливо картав поет, випалював вогнем слова українську рабську покору, ненависну йому почвару

малорос їй ства, меншовартості, забитості, під тлумом якої ходило й ходить по своїй родючій, благословенній землі не одне покоління українців.

Каліка виклятий — такий він і донині! Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль. Самсоном темним — зруйнував святині. Розбив, дурний, синайськую скрижаль.

'Писатели США о литературе. С. 191.

Т. 2. М.; Прогресс, 1982.

Це в час, коли кругом відважні жмені І кожному народу спіс геній, Історія новий готує том,

Тюхтій-хохоп. що, хоч дурний, та хитрий. Макітру хилить виключно по вітру, Міркує шлунком і хропе гуртом.

Маланюк пробував відшукати витоки цієї духовної слабкості в геополітичному становищі України (На узбоч-чу дороги — з Європи в Азію, Головою на захід і лоном на схід...), в історичних помилках (Ще не один раз все повториш Під грім історії, як в снах, ї, може, тільки втретє, створиш, ї втретє запала весна), в самому складі буття недержавної нації (Не стомилась лежати шляхом...). Інколи поетові здавалось, що сам степовий обшир, далекі обрії породжують емоційність, розслаблюють дух нації,

підточують його силу.

Відвіку покарано степом, І простір всю силу п'є.

Навіть у власних творах вбачав він інколи прояв тієї самої степової дикості, якою затавровано українську мен­тальність з часів печенігів і половців.

Тепер, коли кругом руїни й вітер, Я припадаю знов до Твоїх ніг, — Прости, прости, — молю, невтішний митар* Прости, що я — останній печеніг.

Прости, що я не син, не син Тобі ще, Бо й Ти — не мати, бранко степоваї З Твоїх степів летять птахи зповіщі, А я творю зневажливі слова.

В «Книзі спостережень» окремий розділ студій і роз­думів присвячено малоросійству. Маланюк чітко вирахо­вував майбутнє; «.Це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України, Ї ще довго, в часі тримання і стабілізації державности, та проб­лема стоятиме першоплановим завданням, а для самої дер-

жавности —грізним мементо.

Малоросійство бо —наша історична хвороба (В. Липин-ський називав її хворобою бездержавності!), хвороба много-вікова, отже хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірур­гія — тут не допоможуть, їх треба буде довго — довгі десятиліття ізживати».

4. Історіє софі ч на концепція Євгена Маланюка виявляє себе як у його поезіях, так і в прозовій спадщині. Вона є підґрунтям, з якого зростає значна кількість образів, їх тлумачення і розуміння пов'язане саме з тим, як поет розумів вітчизняну історію. У цій сфері він постає ви­датним мислителем. «Маланюк — весь протиставлення негативам українського минулого —шукає його формули й формули розв'язки для майбутнього»², — наголошував Олег Ольжич.

Схематично його погляди на минуле найвиразніше окреслюються в такому ланцюзі: Україна — Еллада — Ві­зантія — Варяги — Рим.

Кожна складова — носій певної історіософічної нор­ми, що полишила помітний слід у ментальності народу,

а) Лагідна, сонцесяйна, омита синіми понтійськими во­дами Україна ввижається поетові світом відродженої античності (про це говорилось вище), чи не головними рисами якої були «глибо колюдська довершеність і краса, краса перш за все^³. В «Книзі спостережень» Маланюк наводить «дивні слова» Йогана Готфріда Гердера (1744— 1803), великого дослідника національних культур, який з такою геніальною інтуїцією відчув дух нашої культури:

«Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підне­сення цієї країни, лагідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля — колись обудиться». Маланюк ко­ментує ці слова так: йЦе написано року 1769, кілька років пізніше зруйновано було нашу степову Спарту — Запо­розьку Січ (1775). Над нашою Батьківщиною, западала довга історична ніч бездержавности'»⁴.

Вісь Україна — Візантія виявила себе найперше у впливі християнства, проповіді догмату покори, вічного

Маланюк Є. Книга спостережень. —К.; «Атіка», 1995. —С, 222.

Ольжич О. Незнаному воякові. — К., 1994. — Фундація імені О. Ольжича, —С. ІУ1-

^аланюк Є. Книга спостережень. —С. 94. ^Там же. —С. 95. 44

рабства, а отже й ненависного поетові малоросійства. Дефіцит спротиву і гідності з давніх років робив Україну здобиччю кочових племен і орд, що хвиля за хвилею на­кочувалися зі сходу.

Ти стелиш степовий килим

Знов гарбам, копитам та юртам,

1 очі застеляє дим,

І кров нуртує тюркським нуртом,

Як і тоді.

Батий? Тимур? — Цілуй, цілуй кінець халату! Чи ж захистить софійський мур Сліпий простір І утлу хату?

У словесному портреті українки проступає тип підс­тупної жінки-рабині, який зріс саме на ґрунті візантійст­ва. Його риси дуже поширені.

Українські візантійські очі — Як я знаю цей нещирий зір! В сонних рухах роблено-дівочих Ще прадавнє вроджене: ясир.

б) Суворі воїни-варяги заклали в тисячолітню ходу України державницьку організацію і силу зброї. Третій роз­діл у книзі «Земля й залізо» названий «Варяги» (Став на землю варяг. І загорілась відвага — Бористенського степа обабіч — на дикий степ...). Безстрашні завойовники, вони привнесли до степової ментальності мілітарні риси військовиків: першість сили й розуму, хоробрість, уміння володіти зброєю і покладатися на неї, організаційну міць, гідність, невибагливість до побуту, дисципліну. Луна цього скандинавського лицарства відгукнулась у добу ко­заччини. Лінія варягів веде до усвідомлення ідеї держав­ності, згуртованості, обов'язку. Вона зливається з традиційними праслов'янськими символами. Поет звер­тається до України:

Повстань, як древле! Панцир з міді Замінить лахи Й ганчірки, — І знов дівоча стать Обиди Звитяжно гляне у віки.

в) І нарешті — Рим, як зразок держави, де головним правителем є закон. «Рим з його культурою, в якої осередку був войовник і правник, а ніколи філософ чи митець... Але стопа римського легіонера ніколи не ступала глибше на землю нашої батьківщини^, тобто така держава не поста­вала раніше на землях України. Це жага І мрія поетова, основна думка його творчості: міцна, владна держава на тучних чорноземах степової Еллади.

Залізна державна дисципліна Риму, стрункість його законності у Маланюка протиставлена «розслабленості ледачій» степових просторів, «черкаській шатості» і «рабській крові». Перша чверть XX століття, твердить поет, увійшла до історії під знаком Риму.

Бо незбагнено темен і димен Цей уперто-тривалий час, Час залізний варягів і римлян, Час сталевий вогня і меча!

Звертають на себе увагу епітети в поетичній мові Ма­ланюка. З одного боку, у дусі народнопоетичної традиції, він доволі часто вживав коротку форму прикметника:^;

«староруського золота повен», «незбагнено темен і димен», Це надає його поезії урочистості й значущості, роман­тичної піднесеності. З іншого боку, окрасою текстів є складні прикметники, серед яких чимало авторських не­ологізмів: «староруське золото», «соняшно-ярий ор­кестр», «золото-сині космічні вібрації», «пінисто-са-фірний Понт».

5. Свого часу Юрій Шерех, відзначивши, що Мала-нюк — «занадто трагічний романтик і занадто національний поет», —висловив думку, що «Еллади, Рими й Варяги — це вже було збоченням, але типово, що й для них поет шукав виправдання саме в історії України»².

Гадається, що в Маланюка Еллада, Візантія, Варяги, Рим — це не просто образотворчі засоби, але й основ­не — головніші віхи його історіософічної теорії, якою він, мов променем рентгена чи лазера, розтинав тисячо­літнє буття України, проникаючи в потаємні закладання

'Маланюк Є. Книга спостережень. —С. 96. ^ерех Ю. Не для дітей. —С. 212.

взаємозаперечних основ ментальності. В Історіософічних візіях поет виступав не лише «Романтиком сучасних історичних конфліктів», але й будував струнку держав­ницьку концепцію майбутнього. Його постава в цій темі була не «емігрантсько-безплідною», а навпаки, — стала доконаним фактом реальності на схилі тисячоліття.

Два суперечливі прояви ментальності, що виражають­ся двома системами образів, протистоять одна одній в державницькій теорії Маланюка: емоційність — чин, покора — дія, рабство — сила, хліб і мед — криця і зброя. Символом державності в його поезії постають мо­гутні метали — бронза й сталь — як запорука непоруш­ності державних підвалин.

Не хліб і мед слов'янства: Криця! Кріс! Не лагода Еллади й мипомовність:

Міцним металом наллята безмовність, Короткий меч і смертоносний спис.

Щоб не пісні — струмок ліричних сліз, Не шал хвилевий — чину недокровність, — Напруженість, суцільність, важкість, певність Та бронза й сталь — на тиск і переріз.

Бо вороги не згинуть, як роса,

Раби не можуть взріти сонця волі, —

Хай зникне ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі, Щоб власний Рим кордоном вперезав І поруч Лаври — станув Капітопій.

Лавра і Капітолій поряд символізують два аспекти української державності: традиція, історія, національна своєрідність — закон, сучасність, світова цивілізація.

Капітолій — один з семи пагорбів, на яких розташу­вався стародавній Рим, у храмі, що стояв на ньому, від­бувалися засідання сенату. У сучасних США так називається будинок Конгресу.

Звернімо увагу на іменники в цьому сонеті. Перші з них короткі непохідні слова, що означають основні поняття І предмети-символи людського буття: хліб, мед, криця, кріс, меч, спис, пісня, сльози, чин і т. д. Інші — 47

задовгі, похідні, недолуге важкі: слов'янство, безмовність, недокровність, у другому катрені їх підряд ужито аж п'ять, таких задовгих, «непоетичних» слів. Проте сталося диво: ця обтяжлива лексика, сам її «немелодійний мелос», звучання породили могутній образ держави-мо­ноліту, єдності припасованих одна до одної велетенських брил, впевненого, розміреного ритму кроків велета чи ве­летнів. Цей сонет — гідний вінець державницької теми в поезії Євгена Маланюка.

Українська державність залишилась активним збудником його поезії до останніх років. 1965 p. він, вже упокорений і неокласичний, створює поезію «Campus Martius».

Це гідне і водночас сповнене гіркоти прощання з на­йбільшою метою. Поет знав, що в земному житті він вже не побачить становлення української державності. Епіг­рафом взяті слова Ю. Липи, однодумця й товариша:

Державо, ти була, як вогненна злива. Державо, прощай!

Латинський вираз у заголовку — Мертве поле, назва місцевості під Римом, де відбувались вибори, спортивна гра, змагання, себто поле, яке не родило. Таким мертвим полем здавалась поетові на той час українська держав­ність. Він прощається з метою, якої не осягнуло його покоління, і намагається вирахувати все те позитивне і негативне, що поставало в боріннях і битвах днів його молодості.

Державо, ти була як подих піль, В яких весна, і сонце, і буяння Злились в єдино-неділимий біль Народження і умирання.

Ти вабила й відштовхувала. Ти Сплела сестру й гетеру у соблазн!, Любов топила у жадобі мсти, І коропів тобі вдавали блазні.

І в тому хаосі битв і зрад, безладу і гармонії, надій і втрат через роки, напруживши внутрішній зір, поет все ж визначає і вітає найголовніше, найсуттєвіше, повертаючи 48

Україні шевченківське наймення матері, він бачить її не окраденою вдовою, покриткою чи рабинею —ні, справді таки державою — «у нестерпучім сяєві краси».

І треба було так напружить зір. Щоб Мати взріть між нами і тобою У нестерпучім сяєві краси...

Державо, ти була. як поле бою.

У цій темі він так і не досяг спокою, хоча відшукав рівновагу.

6. Росія в історіософічній системі Євгена Маланюка достає у всій складності своєї історичної ментальності. По­етові приписували русофобство — ненависть до всього російського- Це не так.

Справді, Маланюк з гнівом і протестом виступає проти російської імперії, проти її нищівної колоніальної політики щодо українського й інших пригноблених наро­дів. Його палкі інвективи спрямовані проти деспотизму, варварства, брутальності, дикої політичної сваволі ро­сійських правлячих кіл, котрі русифікували, духовно й фізично нищили й калічили українців, перетворювали їх у безпам'ятних рабів —малоросів. Маланюк —син поне­воленого народу, повсталого за незалежність. Тож цілком зрозуміла гостра спрямованість і відверта бойовитість його поетичних виступів.

Проте російський народ, російська культура, зокрема література, її представники викликали глибоку повагу і щиру зацікавленість поета. Серед поетичного доробку присвяти А- Ахматовій, Н. Гумільову, О. Мандельштаму, вільні переклади з Кузьміна й Гумільова та ін.

У першому томі «Книги спостережень» вміщено цілий цикл есеїв «Rossica», присвячених російській літературі. Глибоко обізнаний з історією світової культури, ерудит і знавець світової літератури, людина активна і творча, Євген Маланюк завжди критично й аналітичне підходив до явищ літератури як української, так і російської, і сві­тової.

Відомі вірші присвятив він «Пам'яті поета І воїнао — Ніколая Гумільова, одного з видатніших представників «срібного віку» російської поезії, нещадно знищеного

більшовиками. Його постать і творчість були особливо дорогими українському поетові лицарською поставою у житті, спрямованістю й оригінальністю образів у творчос­ті-

Друже, з бронзи різьблене обличчя,

Яре серце й вогняний язик Ми принесли із середньовіччя В зубожілий пранцюватий вік.

бідний брате! Дні твої намарне Пропадали в фінських болотах, — Ліпше б ти, як трувер, впав на Марні З іменем Мадонни на устах.

О поете вічного лицарства, Воїне за вічну владу Дня!

Друже, брате, поете вічного лицарства —такі звернен­ня до російського поета промовляють самі за себе.

7. Двома іншими великими тематичними річищами поезії Є. Маланюка є інтимна та релігійно-містична лірика.

а) Для Маланюка Бог — це той, кого прагнуть узріти люди і земля, —Носій істини, гармонії, досконалості. Той,

хто прийме й упокорить, на чиє пришестя чекають. Але не настав ше той світлий час, та хвилина... Інтонація цих творів імпресіоністичне віддає мить, настрій, чекання.

Все здавалось, що там, за селом, Під горбом, біля того хреста, Легкий вітер торкнеться крилом, І ми раптом гюЬйчим Христа.

Теплий день кликав далеччю піль, Мріяв обрій в гарячій імлі, І якийсь нерозгаданий біль Почувався в зітханнях землі.

Так, як завше, шуміли жита, Коливались колоссям важким. Ми самотньо дійшли до хреста, Не зустрівшись ні з ким.

Але там, де над морем панів, Розійшлась лазурева блакить, Його білий хітон прояснів 1 розтанув над обрієм вмить.

В символістській поетиці цього вірша важливу роль відіграє кольористична гама: золота барва житніх ланів, «лазурева блакить» небес і білий хітон — символізують одвічне Божественне начало над українським простором.

б) В інтимній ліриці Є. Маланюк постає як визначний її майстер, що поєднав чистоту і цнотливість високого по­чуття людського кохання із земною його ж пристрастю і

жагучістю.

Образ земної Мадонни об'єднує дві святі для поета

іпостасі: Україну і кохану земну жінку:

Там — пріснодівою — Мадонна, Тут, на землі, зорієш —ти...

Поезія «Присвятні строфи» у трьох своїх частинах, присвячених спогадам далекої юності, оспівує красу мо­лодості, хвилюючий чар німотного захоплення, диво пер­шого почуття. В центрі твору — образ Навсікаї — тут її «волинський варіант» — один з нев'янучих образів гоме-рової «Одисеї», який надихав неокласиків Миколу Зеро-ва, Максима Рильського та інших поетів. Неокласичність виявляє себе, найперше, у протиставленні «Еллади, сонця і весни» — добі, яка «скрегоче і рикає Крізь порох, полум'я і дим&, по-друге, у зверненні до античного сю­жету й античних образів, по-третє, у спокійній, розміре­ній інтонації, лямованій світлими, облагороджуючими почуттями.

Взагалі, спогад — доволі вживаний композиційний прийом інтимної лірики. Ось перейнята зрілою усмішкою й теплотою «Задавнена розмова». Поезія адресована княжні Ользі Туган-Барановській, з якою поет познай­омився ще в Києві, зустрічався в Празі, в еміграції вона стала кіноактрисою. Над цим твором витають не тільки спомини, але й модерністські хвилі лірики молодого Тичини, яким захоплювався юний Маланюк, і далекий поклик княгині Ярославни, і ніжність, така, здавалося б, недоречна в буйному вихорі 1924 р., коли вона була ство­рена.

Дата добавления: 2015-08-28