Солод Юлія. Українська література. За програмою 11 класу. –К., 1997. 2 страница

Ї925 р. —у чеських Подєбрадах вийшла, пгрщ збірка поезій Є.Маланюка «СтилеіігТ^илабя.о»№)ет Hf мав періоду

' ^fs 'ц...^^^³-^ „ бЮ.ю^^¹ 1 ^1/

СЯСЇ^,.——J

учеництва, подібно Шевченку^ він прийшов до поезії одразу майстром.

Назва збірки глибоко осяжна. Після поразки у визвольній війні боротьба за національне визволення Перейшла в сферу інтелекту, ідейних змагань. І в ній мо­гутній талант, високохудожні образи, дуже слово поета, що мало надзвичайну глибизну мислі і силу впливу, стали невідпорною зброєю. Учорашній вояк відклав тригранний клинок — стилет і взяв до рук мирне перо — стилос (загострена паличка, якою користу­вались давні поети і літописці).

З цієї першої збірки в поезії Маланюка, як і в його житті, складається екзистенційна обставина постій­ного вибору, до того ж в умовах екстремального українського буття на чужині. «Стилет — це символ боротьби, символ дії... Це вітер, рух, напружені м'язи, стиснений на рукояті п'ястук. Стилос — це світ мистецтва і краси... це світ захоплення гріховною кра­сою...»'.

1920—1930 pp. —- Маланюк увіходить до групи митців, котрі гуртувались навколо журналу «Літературно-на­уковий вісник» (з 1932 p. — «Вісник»), редагованого Дмитром Донцовим (1883—1973 pp.), відомим критиком І політиком, який посідав найбільш радикальні позиції в національно-визвольному питанні. Він мав великий вплив на плеяду українських письменників, котрі склали Празь­ку групу (Празьку школу). Євген Маланюк — ЇЇ визнаний лідер, «найвизначніший поет нашої доби» (Олена Теліга). До цього гурту, зцементованого певними стильовими орієнтаціями: майже всі вони були неоромантиками з нахилом до неокласики, належали Леонід Мосендз, Юрій Клен (О. Бургардт), Олег Ольжич, Олена Теліга, Окса­на Лятуринська, Юрій Липа та ін., їх поіменовано «вісниківською квадригою».

1926 p. — у Гамбурзі (Німеччина) виходить друга збірка поета «Гербарій», котру він планував видати першою, але доля розпорядилася інакше. «Болючі роздуми про не­давню національну катастрофу, пошуки й критична

'< Координати». Антологія сучасної української поезії на Заході. Уклали Б- Бойчук та Б. Рубчак. — Нью-Йорк, 1969. —С. 38.

переоцінка її причин та цілеспрямована дальша боротьба за волю України — все це домінантні мотиви першої доби Маланюкової творчості^, —писав М. Неврлий.

26—28 червня 1926р. —за два дні в пориві поетичного на­тхнення створений один із шедеврів його поезії «Варязь­ка балада». В листі до нареченої Зої Равич —студентки медичного факультету — він повідомляв: «Я ці дні не міг працювати над науками, але під час зустрічі з Вами у мене народилась поема, і я написав її за два дні по Вашім від'їзді. Ваша ласка запліднила душу, і Ви — мати цієї поеми»²-

У цьому блискучому творі висловлено його погляд на тисячолітню історію України, лунає сповнений одчаю і зневаги заклик до приспаного сумління земляків. Образи, інтонації, перебіг почуттів вражають не менше за гос­троту думки. Урочиста нота величного початку переривається гострим лезом питання:

Необорима соняшма заглада — Віки, віки — одна блакитна митьі Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?

Степовою Елладою називав поет Україну, а варязька сталь і візантійська мідь знаменували її державність княжих часів.

Лютий Ї929 р. — після закінчення навчання оселяється у Варшаві, увіходить до літературної групи «Танк» (Ю. Липа, ЇЇ. Зайцев, О. Теліга, Н, Лівицька-Холодна та ін.), але співпраці з «Вісником» не перериває. На­ступником групи «Танк» стала літературна група «Ми», котра видавала однойменний неперіодичний журнал. Письменники-учасники цих груп намагалися урівно­важити критерії правди і краси, обстояти вільну позицію національного митця, не позбавлену, однак, гро­мадсько-суспільної мети,

1930 р. — в Парижі видрукована книга «Земля й залізо», до якої Маланюк взяв за мотто слова Лесі Українки, за-

¹ Маланюк Є. Земна мадонна. ^ам же. —С. 18.

Братислава, 1991. —С. 6.

креслені нею в автографі відомого вірша «Суворий Дсінт, вигнанець флорентійський»:

У тих піснях, як в чорних водах Стиксу, Відбилося криваве лихоліття.

Саме тут була опублікована «Варязька балада».

Дзвенить вода. Це він, це він синіє, Балада хвиль — Дніпро. І на горі Спить Київ — Степова Олександрія Під злотом царгородських мозаїк.

Там обертав в державну бронзу владно Це мудре злото — кремезний варяг, І звідтіля ж воно текло безвладно Під ноги орд — на кочовничий шлях.

1934 p. — на рідній землі у Львові виходить збірка «Земна мадонна», того ж року відзначена премією Львівського товариства письменників і журналістів. У ній образ України набирає нових рис. Це до неї, як і до земної жінки, звернені найніжніші слова:

Єдина! Не ображу зором...

Та у віршах, присвячених пам'яті Симона Петлюри^ у 47 років (Шевченківський вік!) розстріляного впритул сімома кулями на паризькій вулиці Расіна найманим убивцею Швартцбардом, Маланюк вибухає праведним гнівом на адресу замовників і виконавців цього злочину. У його голосі гнів нації:

Харчовані невласним хлібом, Ви мріяли — зламать, збороть. І дикунів державна диба Нам люто мордувала плоть.

Полуботок, Шевченко, Гоголь — Здушить, скалічить, отруїть! Не лицарство, не перемога, А тільки зрада, пщшепт, їдь,

А тільки найнята отруя Та куля, куплена за бруд. Страшіться ж! Закінчився суд — І кара йде, і гнів вирує.

fo^9 p. —у Львові ж було видано збірку «Перстень ПолІк-рата». Ці й попередні збірки Богдан Кравців назвав «сві­домим перековуванням поетичного слова в бронзу й залі­зо».

f043 p. — збірка «Вибрані поезії» (1923—1943 pp.) — своєрідний підсумок двадцятилітнього творчого шляху.

1^45 p. — поет виїздить в подальшу еміграцію на захід. «Червоноармійців Маланюк не боявся. Він казав, що там багато братів з України. За ними, одначе, йдуть енка-ведисти, які мають списки, кого треба арештувати, їм він не хотів попасти в руки», — свідчить Микола Неврлий, чеський україніст, коротко знайомий з

поетом.

Маланюк викладає українську мову й математику в

українській гімназії РеГенсбургу.

Німецьке місто Регенсбург стало одним з центрів повоєнної еміграції, тут були українська церква, українська народна школа ім. Митрополита Андрія Шептицького, гімназія, український технічно-госпо­дарський інститут, молодіжні, суспільно-громадські й культурно-мистецькі організації. «Майже всі учні реґенсбургської гімназії понесли із собою в життя не лише підставову освіту, — підсумовується через сорок років, — ай любов до всього рідного, а й чудові спомини з рідної школи, почуття спільності та глибоку пошану до своїх виховників»', одним з котрих був поет.

У цей час він стоїть дещо осторонь організованого літературного процесу, зокрема МУРу («Мистецький Український Рух»), хоча й перебуває у його списках.

1.949 p. — виїздить до США. Він замешкав у Нью-Йорку. Жити доводилось нелегко: спочатку працював фізично, далі допоміг подєбрадський диплом.

Життя за океаном —якісно новий період у творчос­ті Євгена Маланюка. Історичні обставини, особистий досвід, зрілий вік принесли ноти рівноваги й гармонії у сприйняття світу, вдумливу мудрість і розважливість. Він частіше звертається до загальнолюдських тем, образів і проблем.

Реґенсбург. Статті —спогади —документи. До історії української еміграції в Німеччині після другої світової війни. — Нью-Йорк, 1985. —С. 273.

1951 p. — у Філадельфії виходить друком збірка поезій «Влада». Варто звернути увагу на географію видань. На­йбільші міста Європи і північної Америки позначені на їхніх титулах. Та так і не став Маланюк громадянином Всесвіту, скрізь він залишався найперше сином України^ її патріотом. Далека покинута батьківщина, її степи І рідна річечка Синюха були для нього більшою реальністю^ ніж заокеанське довкілля. Так, власне, було з усіма митцями української еміграції.

1954 р. — вийшли дві книги вибраного. Одна у Філадельфії^ в котрій вміщена поема вільної форми «П'ята симфо­нія». Мотто до неї стали слова Людвига вон Бетховена, написані ним на партитурі «П'ятої симфонії», яку називано симфонією провидіння: «So pocht das Schichsal an die Pforte» («Так стукає доля у двері»}. В поемг\ присвяченій одній з військових поразок української армії, піднесені постаті керманичів війни за державність — Василя Тютюнника, Володимира Сінклера, Воскобійника та ін.

Друга книга — «Поезії в одному томі» вийшла у Нью-Йорку, до її складу улягала нова збірка «Проща». Вона містить поезії воєнних і перших повоєнних літ: «Ісход Її», «Навіть снитись мені не хочеш...», «Листопад», «Друге посланіє», адресоване землякам:

Та ти — не виграшка природи, Не примха лиш земних стихій — Ти не загинеш, мій народе, Пісняр, мудрець і гречкосій. Бо вірю: судні дні не даром Твій чорний рай зняли пожаром/ І пломінь слупами росте, Сполучуючи з небом степ. І небо сходить на країну Крізь зойк заліз, крізь звіра рик, Крізь дим руїни —

Україну Новий узріє чоловік.

Цього ж року опубліковані глибоко аналітичні «Нариси з історії нашої культури», де поет висловив неординарне, глибоко національне розуміння явищ 22

української культури, зокрема Шевченка і Гоголя, їхнього місця в духовному поступі українства: «Коли Шевченко у тьмі історичної ночі був могутнім вибухом вулкану з його грізним громом і палаючим полум'ям, то Гоголь був таємничим відгуком ночі та містично чарівним, місячним, отже, «холодним» світлом її».

1959 p. — у Нью-Йорку побачила світ нова збірка поезій «Остання весна». Є. Маланюк доволі близько спілкував­ся з представниками «Нью-Йоркської групи» поетів — угруповання молодих українських митців-модерністів третьої хвилі (Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Віра Вовк, Юрій Тарнавський, Емма АндІєвська та ін,), яких об'єднувало прагнення якомога повнішого самовиявлення кожної мистецької особистості. Один з активніших членів цієї групи Богдан Бойчук засвідчив: «Упродовж двох років ми розмовляли на всякі теми, але Маланюк ніколи не висловлювався про нашу творчість. Ми, з одно­го боку, знали, що Маланюк не вважав наше писання творчістю. Навіть Архипенко (всесвітньовідомий митець-модерніст українського походження — С. Ю.) для нього був «хитрим малоросом, який обдурив критиків світу», а не великим мистцем. Маланюк же, з другого боку, знав, що ми свідомі його настанови до нас і

приймаємо з тою «вадою».

Понад двадцять років прожив Євген Маланюк у США —у «безсоняшних щілинах Мангатану», в «каньй­оні божевільного Бродвею». Він був оточений шаною й визнанням української діаспори, їздив по країні, читав лекції, проводив авторські поетичні вечори.

Його поезії перекладені на європейські мови: англійсь­ку, французьку, німецьку, російську, чеську, польську. Ще у 30-ті роки польською вийшла ціла збірка «fiellada Ste-powa» в перекладі поета Ястршембєц-Козловського. Видана також збірка французькою мовою.

1962 p. — у Торонто опублікований перший том прозової «Книги спостережень», в якій поет постає як видатний мислитель українства XX століття. В центрі книги — філософія української історії. «Великий плюс цієї книжки, що автор-емігрант, видно, всі сорок років не втрачав постійного духовного чи інтелектуального кон­такту з процесами у поневоленій Вітчизні. Він із тих, 23

що пробивають залізну завісу», —писав у 1963 p. жур­нал «Листи до приятелів».

1964 p. — у видавництві «Нью-ЙоркськоЇ групи» видана остання поетична збірка «Серпень». Врожайний, плідний місяць достиглого літа, коли сонце ще сліпуче^ а земля обдаровує щедротами, «підскарбій-серпень» уві­ходить до розгалуженої системи символів його поетики:

«Серпневі строфи» 1938 p., поезія «Серпень» 1951 p., яка перегукується з рядками Е. М. Рільке, та ін. Цього разу поет зробив його символом своєї духовної і життєвої зрілості, символом пережитого й надбаного досвіду. Сер­пень — час підбиття підсумків, збирання врожаю. Як завжди, поезія Є. Маланюка вражає досконалістю, остаточністю та особливою, незнаною до цього інтона­цією. Ні, це не заповіт, це хвала життю.

Ave Caesar, сліпучий серпне, Августійший владарю літ! Соподощ пізніх овочів терпне. Сяйво твоє все більш нестерпне Для майже осліпленої землі.

Ave Caesar, ще день твій сяє В колонаді гаїв, на форумі нив, Рим твій бездонна блакить просякає, Він в ній розчиняється, і заникає, І видивом легким вливається в спів.

Ave Caesar, застиг на троні,

Ти — вже статуя, мармур, міт,

І тільки сонце грає в короні,

І тільки блакиттю посріблено скроні,

Спалені вітром літ.

Вигуком «Ave Caesar» (лат. хай живе Цезар) римські гладіатори вітали глядачів, виходячи на арену.

У цій збірці «поривчастий волюнтаризм молодости уступає місце врівноваженій поставі перед лицем тра­гедійних зворотів долі», — відзначала газета «Українські вісті».

В одному з пізніх творів — «Канадському сонеті» вкотре озвалась несподіваною аналогією і своєрідним фонетичним спостереженням задавнена, вросла в серце

туга, осяяна, однак, вірою в людину, ви стійкість^ спроможність. Справедливо Маланюка ще замолоду називали трагічним оптимістом.

Позаду мла й нудна щоденна твань, Буденний діл, де часом — майже вмерти... Та ось літак перетинає грань Приземлення.

І як рисунок стертий

Враз яскравіє, так, куди не глянь, Та ж рівнина і той же вітер впертий. Саскачевань звучить як Саксагань, Херсонський степ — як прерії Альберти.

І люди — не пустеля і намет. Вкорінених в тверду пшеничну ниву Не захитать. Хай вітер долі дме,

Й доба іще одну зготує зливу, —

Ці видержать у двійнику вітчизни

І першим внуком, і нащадком пізнім.

Та хода часу невблаганна. Неодноразово відчував поет дотик «ангела смерти» на своєму чолі: в літаку, під час подорожі, і вдома. Містичне передчуття фатальності місяця лютого в своєму житті породило цілий розділ у збірці, яку він готував до друку.

Лютий місяцю, справді — лютий. Зачаївся, пантруїш і ждеш...

Знайдуть люди цілком випадково Те, що скупо лишилося ТУТ, Те, що було оселею Слова, Сполучало натхнення і труд, Двиготіло покликанням долі, Святом плоті співало, пекло Пеклом пристрасті...

Й згинуло в попі О, без бою, без бою, без болю -— Там, де пусткою дихало зло.

Він майже описав свою смерть. Поезія, створена на схилі сьомого десятку, вражає палахкотінням емоцій, життєлюбством, концентрацією сили й енергії. Мотив неминучості, на яку приречена кожна людина, звучав у нього завжди: І в молоді, і в зрілі, і в пізні літа — справді no-імператорському, справді невтомимо, справді гідно. І на останній —-свій третій «ісход» він чекав, знаючи, що дух його залишиться непереможеним.

16 лютого 1968 p. —від серцевого нападу Євген Маланюк помер у своїй самотній квартирі у Нью-Йорку. Помер, поспішаючи до театру. Похований на тихому нью-джерському цвинтарі Баунд Брук, котрий американські українці звуть «нашим Пантеоном». На могилі надгро­бок, зведений за проектом сина Богдана.

Завершилася путь. Наче пісня — сувора і славна. Відпливає поет — залишає хвалу і хулу. І затужить, заплаче за ним Ярославна, Україна заплаче на древнім козацькім валу...

(Б. Олександрів)

1972 р. — «згідно з його задумом і в його ж укладі» у видавництві «Сучасність» (Мюнхен) вийшла десята збірка поезій Є. Маланюка «Перстень і посох», в якій знову бунтував, ярився і цвів його непокірний могутній дух.

2. До питання про стильові відмінності поетичної мови Євгена Маланюка.

У критиці давно усталилась думка про те, що з часом напруга, експресія і певна патетика його поезії все чіткі­ше виявляє риси класичної рівноваги, гармонії вірша, який будується за непорушними законами європейської естетики. Однак, така схема була б занадто простою для такого великого і обсяжного явища, як поезія Маланюка, його поетичний стиль не вміщується в прокрустове ложе наших узвичаєних уявлень. Бо, скажімо, в найбільш «не­оромантичних» його творах подибуємо багато посилань і образів античності —основи образного ладу неокласики, а його метафорика — це взагалі велика тема ще не написаного дослідження.

а) Традиції і новації. Юрій Шерех говорив про «суб'єктивне наповнення традиційних поетично-світог­лядних образів — чи то буде Діва-Обида зі «Слова о пол­ку Ігоревім», чи Шевченкова правда-мста»'. Однак, кри­тик одразу ж нагадував про «європейськість» Маланюко-вої творчості — оригінальність, глибінь, ерудиція його

поезій вражають.

Новітнє поетичне письмо виявило себе, найперше, в Маланюковій неоромантиці, витоком якої була барокова

поезія.

Неоромантизм —одна з стильових течій модерніз­му, суть якої полягає в конструктивному прагненні подолати одвічний для романтиків розрив між ідеалом

і дійсністю.

Неоромантизм постав як опозиція народницькому реалізму ХЇХ cm. ще у творчості Лесі Українки з її

бойовим, лицарським спрямуванням.

Та в індивідуальному стилі Євгена Маланюка, що ви­різняється не лише багатством образів, але й стильовою різноманітністю, він є однією з важливіших домінант.

Неоромантизм простежується у підкресленій націо­нальності поезії, що спирається на українську історію — ЇЇ минуле і сучасне. Одна з улюблених тем поета —доля української нації, до того ж в ЇЇ подвійному, супереч­ливому, іноді парадоксальному виявленні (О, моя степова Елладо, Ти й тепер антично-ясна. — Бо ти ж коханка, а не мати, Зрадлива бранко степова). Могутній, життє­любний порив його поезії намагається витворити з цього протистояння нову націотворчу і державотворчу субстан­цію, перекривши трагізм долі оптимізмом невідступності і віри.

А степ, гарматами пооран, Тремтить від крови і кісток, Та про бої віщує ворон, Червлен тримаючи шматок.

Повстань, як древле! Панцир з міді Замінить лахи й ганчірки, —

'Шерех Ю. Не для дітей. — Нью-Йорк: «Пролог», 1964. —С. 212. 2t

І знов дівоча стать Обиди Звитяжко гляне у віки.

— Інтуїтивні візії-прозріння конденсують невти­шимий душевний біль цілого покоління за долю при­ниженої батьківщини, спалахи-інвективи, збурені неймо­вірними потрясіннями, дістаються істинної трагедійності.

Знов захід буряний. Недобрий. Знов пророкує кров'ю літер, Що ми загинем, яко обри, Що буде степ, руїна й вітер,

Що почорніє світ сей білий Що все живе пожруть пожежі, Що тільки віщий свист Сибілли Лунатиме в сліпім безмежжі.

Сузір'ям скаже Бог вознести У мертвім небі пентаграму, И новий про се напише Нестор В самотній катакомбі храму.

— Складні психічні переживання вигнанця породжу­ють своєрідні поетичні системи, де сплавляються багатоз­начність слова, його звучання, графічний синтаксис, на­пруга почуття, що передають стан болючого катаклізму.

Чорне- Чорне. Ні вогника в морок. Чорне. Чорне. Ні іскр. Ні зірок. Лиш пекучої пристрасті змора, — До безодні останній крок.

Та цей крок ніколи не перейдено. Маланюк не погодився зі статусом «загубленої української людини». Мотив віри, надії, упевненості переростає в емоційний і

світоглядний катарсис.

Під морозним вітром — біла тризна. Сніг сліпить, вирує рівнина, — Та встає озимина залізна, Крізь крижаний сніг — озимина. 28

— Символіка — потужний і улюблений засіб пое­тичної мови Є. Маланюка. Вона завжди ясна і прозора, в ній майже не зустрічається туманних, розпливчастих натяків, недомовленностей. Самі назви його збірок —то вже ціла система символів: «Стилет і стилос»; «Гербарій»;

«Земля й залізо»; «Перстень Полікрата»; «Проща»; «Пер­стень і посох». При всій своїй прозорості ця система все ж потребує світоглядного тлумачення, настільки символи його поезії сконденсовані, припасовані один до одного, заглиблені у пласти історіЇ-

— Прикладом високомистецького утвору, в якому улюблена давніми романтиками форма балади дістала но­вого, оригінального вираження, є згадувана «Варязька ба­лада». Реально-історичні мотиви у ній тісно перепліта­ються з міфологічно-символічними. Засобами синоніміч­ної метонімії тут представлені князь Ярослав Мудрий, гетьмани Іван Мазепа та Богдан Хмельницький. Проте основний наголос зроблено на метафізичному, демоніч­ному мотиві. Цей національний демонізм є тією прірвою, прокляттям, яке поглинає державотворчі зусилля поко-лінь-

б) Інше розгалуження естетики Є. Маланюка — нео­класика. Прозираючи в хаотичність І парадоксальність життя українства протягом останніх століть, поет прагне утвердити світосприймання, в якому з прозріннями Й втаємниченнями сполучалися б риси «аристократизму духу» й мистецького інтелекту, висока культура мислення й досконалість поетичного вираження. При всій могут­ності висловлюваних поетом інтуїтивних осявань Їхні початки —в глибокій праці думки і знання. Його неоро­мантичні образи часто орієнтовані на античність як норму поетичної досконалості — улюблений культурний пласт української неокласики. Оді- ї визначальних обра­зів-символів —Україна = Еллада гюва, з усіма відпо­відними трансформаціями; Спить Київ — Степова Олек­сандрія; припонтійський степ; І далі там, де берег Кім-мерії підніс коринтські обриси колон...

Неоромантизм, що Грунтується на проникненні у внутрішні протилежності української історії, посилюється залученням античних норм, включених у поетичну систему неоромантизму. Інколи античні образи стають окремим предметом поетичної обсервації, як це характер-

но для творів Миколи Зерова, котрого «за вседержавну владу мислі» так цінував поет,

Чим далі, тим похмуріш мряки, Тим небезпечніша дорога... О, ніби Ніке з Самотраки, Твоя смертельна перемога:

З одірваною головою, Безумна і посмертно-біла, Вона несе над полем бою Своє сліпе й крилате тіло.

Але в руках, у тьму простертих, В несамовитій силі руху — Така страшна погорда смерти, Таке сліпуче сяйво духа,

Що кам'яніє скудний розум, Заблуканий в словесних пущах, І шкіра терпне, і морозом Проймає теплі жили сущих...

І ось встає із піни Понту Над хвиль розгойданим свічадом Співуча мрія горизонту — Сліпуча Степова Еллада.

Це поезія «Символ». Естетизм поетового мислення і вислову сягає тут вищої межі. На тлі тогочасної української перспективи антична скульптура виростає до символу буття цілої нації, видобуваючи з свого трагізму сонячне видиво «сліпучої степової Еллади».

Античні образи стають знаками національного відрод­ження, урівноважуючи світ надлюдської напруги, експре­сії, патетики.

Крім того, важливо помічати ще одне вельми суттєве врівноваження. Через образи античності, інші поняття світової культури, поет уводить до своєї, а значить, і укра­їнської поезії загальнолюдські цінності й Ідеали. Він до­сягає гармонії не лише між раціональною і чуттєвою сфе­рами, але й поєднує неперебутню зацікавленість націо­нальною культурою й Історією з джерелами вселюдськос­ті, з історією й сучасністю світової цивілізації.

ЗО

в) Вірші €. Маланюка врізаються в пам'ять, але за­вдяки не ліричній пісенності, а саме міцній організованості, дисципліні кожної строфи і образу. Сувора краса його вірша зобов'язана, перш за все, приголосним звукам, котрим він надавав переваги. Це робило його строфи ваговитими, бриластими, «залізними». Традиційна рима (як правило неповна й вільна) несподівано модернізова­на: серце — скерцо, телефону — безсонну, вітер — митар, дріт — слід, влоговина — Бетховена і т. д.

Добірна інструментовка вірша:

Внук кремезного чумаКА,

СічовиКА блідий праправнук,

<Я закоХАвсь в гучних віКАх, Я вОЛЮ пОЛЮбив державну.

І крізь папери, коізь перо

Крізь ДНІ буДЕННІ — богоДАННО

Рокоче запорозька кров

МІЦНИХ ПОПЛЄЧНИКІВ богдана

Різні форми одного кореня — внук; повтор слів я, крізь. Вільні рими. Алітерації, асонанси, повторювані звукосполучення. Афористичність висловлювання.

Його поезія зближується з іншими течіями модерніз­му саме в сфері формування поетичних образів: з акмеїзмом (Там зачарують гіпнотичні кобри Під пестощі золототілихдів...; На пісках емігрантських Сахар), симво­лізмом (Двояко Вагаються трагічні терези), експресіоніз­мом (Несамовитим криком крови Роздерлися твої уста:

Сурмиш у рупор пурпуровий, Вагітна бурями повстань').

Два глибоко особистісні зацікавлення: естетичне оновлення мистецтва і відповідальність за долю нації' — єднали Маланюка з членами «Скамандру» —польськими поетами-модерністами. З метром чеської модерни Й. Ма-харом український поет дружив і листувався, хоча був значно молодший.

Творчість Маланюка на диво цілісна. Індивідуальний стиль позначений бездоганним літературним смаком, який його ніколи не зраджував. Маланюк не сприйняв модерн Істич ного мистецтва «Нью-Йоркської групи» (про особисту приязнь говорилось), не включив мистецьких досягнень цієї течії до системи своїх координат, також він був далекий від будь-яких деструктивних форм. Це спос­теріг молодий його сучасник, цитований уже Б. Бойчук, член «Нью-Йоркської групи» (модернізмом він називає тут течії 60-х pp.): «Поетичний шлях Маланюка не вливається і не йде навіть паралельно ні з традиційним, ні з модерністичним напрямками; він часто набли­жається, навіть перетинається то з одним, то з другим, — шоб опісля знов відійти і продовжувати окремо... Майже в кожній строфі Маланюк розриває всякі встановлені норми. Навіть ритміка його міняється відповідно до вимоги кожної поезії, він уміє акумулювати потрібні ритмічні вольтажі, доводити до розряджень, щоб ви­творити ефект катаклізму, трагедії, болю. Це робить його ритміку гранчастою, твердою. Ще більше розриває Мала­нюк всякі норми своєю метафорою, своїми образами і тим несхопним ні в які формули, що є правдивою суттю поезії»'.

— Ще одна важливіша риса поезії Маланюка — воль­овий її характер, за котрим — постава державника, людини чину і дії, людини саме XX століття —організо­ваної, рішучої, енергійної, яка керується в житті перш за все раціоналістичними (не плутати з прагматизмом) принципами. «Ця вірність крицевій мислі і діамантовій свідомости відбивається не тільки на тематиці, але й на формі більшости творів Маланюка. Його вірші не так на­співані, як ковані»². Наприклад, Маланюк не вживає внутрішніх рим (між словами одного рядка), що харак­терно для романтиків. Це робило Їх поезії пісенними, ме­лодійними. «Струмок ліричних сліз» не задовільняв поета. Він користується повтором звукосполучень, вони, немов електрозварювальний шов, єднають слова в рядок, рядки в строфу, немов цементований розчин між цеглинами, зводять будову вірша.

'«Земна мадонна». —С- 411—412. «•Координати». —С. 38.

Половецьким, хижацьким ханом Полонив тебе синій степ.

В життєдавчому житі — Життя.

Нам немуДРим — ДАРемний ДАР!

Втративши, поет мав силу віднайти і відстояти знай­дене.

— Всі ці три «можливості» українського письменства (послуговуючись висловом Ю. Шереха) — національна органічність, класична гармонія, вольова постава — присутні в поетичній творчості Євгена Маланюка. До того ж присутні завжди, майже одночасно, не змінюючи періодично одна одну, а з'являючись на поверхні йото поетичної практики саме в ту хвилину, коли вони поетові потрібні для повного самовираження. Поділяти його творчість на окремі стильові періоди — справа марна. «Маланюк був ознайомлений з багатьма стилями і звер­тався на них у залежності від свого духовного наставлен­ия та емоційної потреби. І неоромантизм, і експресія, і бароко, і символізм, і неокласицизм були тільки знаряд­дям у руках талановитого митця», —твердить дослідниця Ю. Войчишин, і з цією думкою не можна не погодитись.'

«Мистецький український рух» (МУР) ще в середині XX століття ставив завданням вироблення українського національного стилю, гідного посідати місце в світовій лі­тературі.

Можливо, Євген Маланюк, свідомість котрого увібра­ла все краще, вироблене поезією від часів Давньої Греції до європейської модерни XX століття, поєднала його з національною традицією й історичною пам'яттю, на той час вже виступав творцем такого стилю, який гідно пре­зентував українську поезію у світі.

3. Мистецтво поезії, як розумів його Євген Маланюк.

Т. Шевченко, І. Франко, П. Куліш, Леся Українка по-різному висловлювали думку про призначення поезії, та

"Войчишин Ю. Ярий крик і біль тужавий... —К.: «Либідь», 1993. — С. 86-87

2 Ю. Солод 33

вони сходились у головному — для провідних поетів України поезія ніколи не була приватним заняттям, вона являла собою громадську, суспільну справу. Більш того, поетична творчість проголошувала прагнення і жадання загальнонаціональні.

Як в нації вождя нема, Тоді вожді її — поети! Міцкевич, Пушкін недарма Творили вічні міти й мети. Давали форму почуттям, Ростили й пестили надії, І стало вічністю життя Їх в формі Польщі і Росії...

Вічне життя наших великих поетів повинно втілитись у форму незалежної України.

Як бачимо, Євген Маланюк надзвичайно високо ставив місію поета («Молитва», «Ars poetica» і одноі-менний цикл, присвячений польському поетові ЮлІану Тувіму, «Шевченко», «Напис на книзі віршів», «Зерову» та ін.).

а) У поезії «Молитва», де він пристрасно звертається до Бога й України благословити його на творчість, відчуваємо тони й інтонації зовсім не благовісні, не молитовні. Це не тиха молитва, а швидше вогненне закляття, в якому вилилося полум'я усіх століть українського приниження, закляття, од якого стрясаються земля і небо. Поет просить сили бича, постріла, набоя —такою хоче бачити свою поезію молодий Маланюк.

Уродила рута... рута... Волі нашої отрута.

Дата добавления: 2015-08-28