Солод Юлія. Українська література. За програмою 11 класу. –К., 1997. 1 страница

Солод Юлія. Українська література. За програмою 11 класу. –К., 1997.

ББК 83.3. Ук С60

Солод Ю. Д. Українська література — XX (погляд у кінці тисячо­ліття). Навчальний посібник за програмою 11 класу. — К.: Hopa-прінт, 1997. - 384 с.

ISBN 966-7010-14-7

Книга містить короткий аналіз української літератури XX

століття за обсягом вивчення в 11 класі загальноосвітньої школи.

Видання чи не вперше подає розгляд українського красного письменства у контексті розвитку літературних стилів, представляючи українську літературу як органічну частку світового літературного про­цесу XX століття. Водночас композиція книги спирається на конкрет­но-історичні обставини складної історії України останнього віку.

У виданні представлені вершинні постаті українського словесно­го мистецтва від Євгена Малашока до Василя Стуса включно.

Поняття про необхідні літературознавчі терміни вмонтовані в найбільш придатні для цього місця тексту.

Для учнів 11 класів, абітурієнтів, слухачів підготовчих відділень та курсів, викладачів і вчителів, усіх, хто бажає самостійно пізнати' процес розвитку української літератури.

PenCtOW: Роман Гром'як,

академік Академії наук Вищої школи України, професор, доктор філологічних наук, зав. кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Терно­пільського державного педагогічного Інституту

Галина Гримич,

кандидат філологічних наук, доцент, зав. кафедри істо­рії літератури І журналістики Національного універ­ситету імені Тараса Шевченка

Рекомендовано Міністерством освіти України

ISBN 966-7010-14-7

© Ю. Д. Солод. Ї997

© «Hopa-прінт» — оформления, 1997

До читачів

Всі школярі земної куді вивчають рідну літературу. Це обов'язкова світова норма формування естетичної свідомості людини, становлення її як особистості і громадянина.

Вивчення рідної літератури ґрунтується на трьох основних видах навчальної діяльності; безпосереднє читання текстів художніх творів, освоєння елементів літературознавчої науки (історія та теорія літератури) та набуття самостійного вміння за­стосовувати їх у процесі аналізу прочитаного твору.

Програма середньої школи представляє вершинні досягнен­ня української літератури, котрі оптимально співвідносяться з цим триєдиним завданням.

Важлива роль належить також підручникам, посібникам, довідникам, словникам та ін., котрі орієнтують учня, допомага­ють йому. Особливо зростає потреба в таких виданнях у час реформування, котрий переживає українська освіта.

Книга «Українська література — XX» адресована насамперед шкільній молоді, хоча може бути використана читачами будь-якого віку. Створена на основі попереднього видання «Ук­раїнська література. Конспект», так добре сприйнятого чи­тачами, нова книга представляє українську літературу за прог­рамою 11 класу від творчості Євгена Маланюка до поезіІ Василя Стуса включно. Суттєва відмінність цих книжок у тому, що у 24-х розділах даного видання зроблена спроба розглянути історію українського літературного процесу XX століття, а отже творчість найвидатніших письменників України в контексті розвитку літературних стидів, усвідомити рідну літературу як органічну частку світового літературного процесу.

Грунтуючись на сучасному рівні літературознавчої науки, книга спрямовує учнів до розгляду літературного твору в органічній єдності форми і змісту, застосовуючи при тому різ­номанітний науковий матеріал: історико-біографічний, літе­ратурно-критичний та теоретико-літературознавчий.

Композиція видання обумовлена поєднанням стильового аналізу з істерико-соціальною конкретикою XX століття. Його

змісї складають шість частин: вступ «Особливості українського літерЬтурного процесу XX століття», розділи «Українська модер­на», «Розстріляне Відродження», «Всупереч настановам соцреалізму», «Письменники МУРу», «Шістдесятники».

Творчість письменників, зазначених у навчальних і вступ­них програмах, але відсутніх у наявних підручниках, репрезен­тують розділи «Державник» (Євген Маланюк і Його поезія), «Елітарна поезія Миколи Зерова», «Будівничий» (Іван Баг­ряний: життя і творчість), «Літописець українського простору» (Улас Самчук і його повість «Марія»), Нового прочитання знайшли традиційно шкільні теми — творчість Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Олександра До­вженка та інших письменників, Третій пласт книги — творчість авторів, котрі десятки літ були під забороною і лише в недавні часи постали перед читачами: Миколи Хвильового, Григорія Косинки, Миколи КулІша, Василя Стуса.

Форму подачі матеріалу визначають документальність та певні «формули», котрі легко запам'ятовуються І можуть слугу­вати опорними віхами усвідомлення самобутності митця.

Матеріали книги не претендують на остаточність, вони спо­нукають до власного, самостійного прочитання вершинних творів рідної літератури, роздумів над ними.

Автор

І. ВСТУП

Особливості українського літературного процесу XX століття

XX століття завершує в Україні тисячолітню орбіту її державницьких зусиль: від розквіту і занепаду Київської Русі — княжої Імперії середньовіччя до молодої держави, котра з'явилась на карті Європи в останнє десятиліття.

Жодне з століть української історії не було ста­більним. Надто двадцяте; національно-визвольні змаган­ня, їхня поразка, колоніалізм, тоталітарний режим, репресії, голодомор, трагедія другої світової війни, чор­нобильська катастрофа —водночас, возз'єднання україн­ських земель, молода держава. Ці події позначилися на всіх сферах матеріального і духовного буття українців і, звичайно ж, на перебігу літературного процесу — одного з найвиразніших проявів національної самобутності.

1. XX століття розпочалося в українській літературі з революції, котра зародилась ще в останні десятиліття XIX віку і з новою силою вибухнула на рубежі століть. Молоді письменники — Леся Українка, Ольга Кобилянська, Микола Вороний, митці «Молодої музи», Олександр Олесь, Грицько Чупринка та ін. — безпосередньо своєю творчістю виступили проти народницького реалізму, що обмежував творчий потенціал і стримував естетичне ви­вищення творів.

Пізніше, у пореволюційні роки, численні письмен­ницькі угруповання підтримали творчу практику гучними маніфестами й деклараціями, здійснивши справжній переворот в українському письменстві (цьому сприяли І процеси «українізації»), породивши видатне явище українського літературного Відродження 20-х pp. Реалізм

не поспішав зійти з авансцени літератури. У першій третині XX століття ще функціонував стиль народницько­го реалізму (Архип Тесленко, письменники «Плугу»), певними здобутками заявив про себе неореалізм (В, Під-могильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович та ін.).

Проте наступально і невідпорне зміцнювали свої позиції модерністські стилі, які вже утвердилися на літе­ратурних теренах Європи і світу. Модернізм був менш одноманітним за реалізм, його обличчя відрізняла мінливість і багатобарвність, воно мало безліч виразів:

символізм, космізм, неокласика, неоромантизм, імпресі­онізм, експресіонізм та Інші стильові течії. Вони часто реалізовувалися у творчості митців поряд з оновленим реалізмом, що зазнав глибокої переоцінки. Прикметне, що авангардизм (його різновиди — абстракціонізм, ку­бизм, елементи футуризму, концептуальне мистецтво піз­ніших часів), спочатку теж одна з течій модернізму, не­вдовзі протистав йому як стильова течія, котра несла в собі деструкцію, руйнування художнього образу.

В кінці століття модернізм вивершується, можливо, заключною стильовою течією — постмодернізмом. Його представники є сьогодні чи не найцікавішими мистець­кими силами в сучасному літературному процесі. Та Їхня творчість ще не діткнулась шкільних програм.

Отже, модернізм — це узагальнене найменування не­реалістичних конструктивних літературно-мистець­ких стилів, характерне для мистецтва всього світу. Визначальна його прикмета — орієнтація на красу, прекрасне як фундаментальну категорію, основу мис­тецтва, літератури зокрема, піднесення творчої ін­туїції, ірраціональних елементів, У зв'язку з цим поезія, зосібна, з ЇЇ феноменальною здатністю одухотворювати всесвіт, проголошувалась вищим знанням.

2. Український модернізм має кілька відмінних моментів:

а) він виник не лише як віяння Заходу, але й як від­новлення національної традиції, зокрема «філософії серця». («Істиною людини є серце в людині, глибоке ж серце —одному лише Богу досяжне, як думок наших без­одня, просто сказати душа, тобто суттєва істота». Григорій Сковорода),

б

б) саме в його межах вперше в історії української лі­тератури естетичні вимоги посіли належне їм центральне місце в мистецтві;

в) він тісно переплітався з новим піднесенням націо­нально-визвольного руху, тому національний чинник мав у ньому велику вагу, більш того, визначив здебільшого оптимістичний характер багатьох творів, на відміну від європейського модернізму (варто порівняти деперсоналі-зовану поезію метра англійського модернізму Т. С. Еліо-та і глибоколюдяну поезію українського естета Є. Мала-

нюка);

г) у зв'язку з трагічними обставинами української іс­торії модернізм набув упродовж мало не всього століття зовсім не належного йому поцінування, яке виведене з позамистецьких, ідеологічних засад*.

3. Серед модерністських стилів, як і серед стилів по­передніх мистецьких епох, відігравали визначальну роль два основні типи художньої творчості, в підґрунті котрих лежать психічно-особистісні мистецькі начала.

Про наявність цих двох типів в українській літературі Максим Рильський писав ще 1924 р., тобто «на другий день» по закінченню громадянської війни, коли ці два типи особливо виразно проявились у літературній прак­тиці: «Художникам статичної лінії зараз нічого робити: Їм треба чекати, поки шумовиння сучасності встоїться і стане прозорим вином минулого. Але творці з динаміч­ним темпераментом в'ються з криками втіхи — а часом розпачу — черкаючи крилом каламутні хвилі цього дня, — і не дивно, що «музи» їх не мовчать під час бою,

а співають боєві в такт»².

До першого типу, доволі поширеного у XX столітті, належать «творці з динамічним темпераментом», тобто таланти, позначені розвиненою інтуїцією, здатністю до ірраціональних заглиблень, вивищенням індивідуального

Навіть 1997 р. в зошиті учня київської" школи, який має відмінну оцінку з української літератури, записана така надиктована дефініція:

«Модернізм — загальна назва занепадницьких І формалістичних тен­денцій у буржуазному мистецтві та літературі XX ст. Ці тенденції зна­ходять вияв у крайньому аполітизмі й суб'єктивізмі, у запереченні всіх попередніх надбань культури, у псевдоноваторстві та формалізмі».

^Нова громада». —1924. —№ 22. —С. 32.

й національного, Д, Чижевський вважає, що в тисячоліт­ній історії української літератури лінія цього типу твор­чості представлена епохами орнаментального стилю — бароко — романтизму. Модернізм продовжує цю лінію.

Другий тип творців — «художників статичної лінії» — історично представлений монументальним стилем княжої доби —класицизмом —реалізмом. Серед модерністських течій він відгукнувся в неокласицизмі, а в Україні — в неокласиці.

Ці два типи творчості не йдуть поруч в літературному процесі, вони немов велетенські хвилі, змінюють один одного, взаємопроникаючи, змішуючись, синтезуючись. Інколи їх поєднання можна спостерігати в межах твор­чості одного письменника, однієї творчої індивідуальнос­ті. Скажімо, в поезії Євгена Маланюка неоромантизм та прояви інших течій співіснують з кларизмом неокласики, гармонійною прозорістю. У прозі Григорія Косинки ім­пресіоністичні малюнки сусідять з елементами неореаліз­му. В драматургії Миколи Куліша жанр класичної коме­дії —водевіль «Мина Мазайло» змінюється романтичною трагедією «Патетична соната».

4. Несприятливі історико-суспільні обставини позна­чились на розвитку літературних стилів. Коли для літера­турного процесу XIX ст. характерна «ілюзія єдності української літератури» (як відомо сама Україна була роз­межована між двома метрополіями), то у XX ст. об­ставини склались інакші і більш трагедійні. Територія України стала об'єднаною колонією, у якій адмініст­ративно-терористичними заходами було насаджено єдину унітарну вимогу щодо творчості — метод соціалістичного реалізму. Свобода творчості оголошувалась ворожим пос­тулатом, придуманим буржуазією для послаблення ідео­логічного впливу комуністичної партії. Література стала «коліщатком І гвинтиком» загальнопролетарської справи» (В. ї. Ленін). Постулати соціалістичного реалізму (який пройшов «ступені» пролетарського реалізму, монумен­тального реалізму тощо): комуністична партійність, соці­алістична народність, пролетарський інтернаціоналізм і т. ін. — вимагали від творців реалістичного відтворення тих рис життя, котрі, на думку «вождів», мали з'явитися в ньому як ознаки світлого майбутнього. 8

У зв'язку з незгасаючою опозицією з боку митців до цих постулатів, упроваджуваних силовими методами, ук­раїнський літературний процес зазнав жахливих руйну­вань І нищень. Значна частина письменників була репре­сована, знищена, а їхні твори заборонені. Лише в останні роки століття до читачів повернулась творчість М. Хви­льового, М. Куліша, М. Зерова, Є. Плужника, О. Близь­ка, Г. Косинки, Д- Фальківського, М. Йогансена і ба­гатьох інших письменників, без творчого доробку котрих годі уявити літературний процес XX століття.

5. Довготривалою опозицією до унітарного мистецтва стала творчість письменників-емігрантів. Три хвилі україн­ської еміграції у цьому столітті (зосібна інтелігенції, на відміну від еміграції трудящих верств у кінці минулого віку): після поразки національно-визвольних змагань, після другої світової війни та 70-х pp. — згуртували в країнах Європи, Америки, Австралії значні мистецькі сили. Висхідна розвитку української літератури між двома світовими війнами проходила через «празьку» і «вар­шавську» школи (Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа, Ю. Клен, Л. Мосендз, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська та ін.), після другої світової війни — МУР («Мистецький Український Рух»: У- Самчук, Ю. Шерех (Ю. Шевельов), І. Багряний, Ю. Косач, І. Костецький, Д. Гуменна, М. Орест, Т. Осьмачка та Ін.), з кінця 50—60-х pp. через організацію «Слово» (США, з філіями у ба­гатьох країнах світу: Г. Костюк, О. Тарнавський, О. Зу-євський, І. Качуровський, Ю. Лавріненко, Яр Славутич та ін.), «Нью-Йоркську групу» поетів (Емма Андієвська, Б. Бойчук, Б. Рубчак, Віра Вовк та ін.).

Їхня творчість, що зазнала благодійного впливу світо­вого мистецтва, здійснювалась на засадах незалежного письменства, в умовах художньої автономності, не підлег­лої суспільно-ідеологічному тиску. Інколи вищі досягнен­ня мистецького українського слова і духу творилися саме в еміграції, далеко від українських земель. В останнє десятиліття твори цих письменників прийшли до читача автохтонної України.

б. Навіть найбільш обдаровані й яскраві письменники, котрі жили і творили на українських землях, не могли уникнути періодичної демонстрації лояльності до тоталітар-9

ного режиму (що було елементарною умовою виживання).

Towy їхня творчість, певним чином, позначена елемен­тами тотальності.

Найбільші таланти стихійно перемагали в деяких своїх творах ідеологічні настанови. Всупереч засадам соцреаліз-му, вони творили в річищах тих стилів, котрі оптимально виражали особливості індивідуального хисту і світо­сприйняття. Це призвело до посилення струменю ро­мантичного стилю в середині XX століття, він став своєрідним продовженням революційного романтизму 20-х pp., набравши нових рис, зокрема народнопісенного ліризму.

Найменше попускання ідеологічного ярма сприяло творчому вибухові, так сталося на початку 60-х pp., коли коротка «відлига», що насправді була ілюзією волі й де­мократизму, породила феномен шістдесятництва —яви­ща, котре спробувало поновити свободу творчості, під­нести естетичні основи мистецтва і тим визначило розвиток української культури на багато років.

Суспільно-історичний процес «відлиги» закінчився новим наступом і новим тиском на літературний процес з боку тоталітаризму. Тільки в останнє десятиліття стала надбанням читачів творчість тих письменників, які за­знали репресій у 70—80-х pp.: Василя Стуса, Івана Світ-личного, Ігоря Калинця, Євгена Сверстюка та ін. їхнє на­тхнення ніяк не стикалось з настановами соцреалізму, лише перетиналося з ними у плані заперечення, викриття його абсурдності.

7. Важливими віхами для усвідомлення шляху, перейде­ного українською літературою у XX столітті, стали видання наукової спадщини чанвидатніїпих літературознавців століт­тя: «Історії українського письменства» Сергія Єфремова, досліджень і лекцій Миколи Зерова (обидва знищені біль­шовиками) та «Історії української літератури» Дмитра Чижевського, професора Гарвардського (США) та Гей­дельберзького (Німеччина) університетів, протягом дов­гих часів «ворога народу».

Дійшли до широкого українського читача літератур­но-наукові праці Івана Дзюби, видатного вченого сучас­ності, мислителя, громадського діяча. 10

Визнання і любов читацького загалу завоювали своє­рідні мистецько-наукові праці та есе Юрія Шереха (збір­ники «Не для дітей», «Третя сторожа») та книга Юрія Лавріненка «Розстріляне Відродження».

Пропонуючи різні літературознавчі концепції і зраз­ки наукового аналізу, згадані праці є надійним опертям новітньої літературознавчої думки. ЇЇ першими ластів­ками стали видання чотиритомної хрестоматії «Україн­ське слово» та підручника для студентів-філологів «Іс­торія української літератури XX століття» у двох книгах.

8. Нині перед уважним читачем українське красне письменство XX ст. постає у всій своїй багатовимірності, повноті стилів, течій, напрямків, у багатстві талантів і особистостей. Воно є гідним вінцем тисячолітньої історії української літератури.

|| Літературний процес — безперервний, надзвичайно складний, інколи суперечливий, іноді регресивний розви­ток літератури в усій сумі явищ, фактів, головних і другорядних спрямувань, спричинених як єдиними нор­мами загальнолітературного світового розвитку, так і

його національними особливостями,

Форми: від рукопису автора, його творчої індивіду­альності до багатотомних видань класиків, від на­укових публікацій до літературно-художніх часописів, від науково-літературних симпозіумів до загальних збо­рів письменників України. Коротко: історія літератури, літературна критика, літературознавство, поточні лі­тературні справи.

Зміст: динаміка традицій і новацій, літературних

жанрів, концепції проблем стилів, героя, характеру,

конфлікту тощо.

Головніші іманентно-літературні аспекти: літера­турний процес включає в себе як вершинні, так і дру­горядні постаті; як елітарні, так і егалітарні форми творчості; своєрідність українських стильових течій у

порівнянні з світовими.

Категорії літературного процесу: стиль (загальний та індивідуальний), тип творчості, течія, напрям, школа, угруповання тощо.

II. УКРАЇНСЬКА МОДЕРНА

Модернізм —чи не найголовніша риса мистецтва XX ст. У його стилях і течіях розвивалися найвидатніші майстри світової літератури від Оскара Уайльда й Станіслава Пшибишевського до Фредеріко-Гарсіа Лор-ки й Василя Стуса. Він також позначився на розвитку реалізму і надав йому нових прикмет.

В українській літературі варто розрізняти три при­пливи модернізму; на початку століття (Вороний —«Мо­лода муза» — Чупринка — Олесь), в середині століття (представники розстріляного Відродження — «празь­ка» — «варшавська» школи — МУР), у другій половині XX століття (об'єднання письменників «Слово» — шістдесятники —«Нью-Йоркська група» поетів тощо). В основі відмінності цих припливів лежить ступеневість самовияву творчої індивідуальності митця. Скажімо, творчість багатьох поетів-модерністів першого припливу:

Миколи Вороного, Василя Пачовського, Олександра Олеся — порівняльне з творчістю поетів третього при­пливу: Василя Барки, Емми АндІєвської, Богдана Рубча-ка — сприймається зараз як майже традиційна. Та й у середині, скажімо, третього припливу української мо­дерни ступінь суб'єктивності самовираження Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса суттєво відмінний від «рівня» поетів «Нью-ЙоркськоЇ групи».

-У своїх початках українська модерна не спромоглась на такий яскравий спалах, як «Молода Бельгія» чи «Чесь­ка модерна» з огляду на специфічність історичного ста­новища українства (колоніалізм). Озвавшись ще в надрах творчості Михайла Коцюбинського й інших класиків, модернізм набуває достатньо виразного звучання у твор­чості Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Сте-фаника, поезії початку XX ст.

Одкровенням мистецької душі стали символи журби і радості Олександра Олеся, обіймаючи собою усі прояви людського життя. Огнецвіти і метеори Грицька Чупринки символізували прихід до поезії дзвінких, яскравих, сміливих форм. «Сонячні левади» «Молодої музи» (О. Луцький, П. Карманський, В. Пачовський, С. Твер-дохліб, Б- Лепкий та ін.), як власне вся символістська естетика, стверджували право митця на свободу твор­чості, його незалежність від позамистецьких суспільних норм. Сама душа, свідомість митця, і тільки вона, є місцем, де сполучається зовнішній світ і вираження його в естетичних формах, вважали поети-модерністи. (Через багато літ така ж позиція знову стане відкриттям для українського мистецтва радянських часів, прозвучавши в

поетичних візіях Івана Драча).

Новітнє мистецьке письмо в Україні набрало форм символістського, імпресіоністичного, неоромантичного стилів, течій неокласики, революційного романтизму,

футуризму, авангардизму.

Мистецька інтуїція та ірраціональні елементи ми­слення у поетів-символістів сформовувалися у натяки, недомовленості, символи, виражалися також у мелодиці та колористиці творів. Як вияв цінностей національної душі, український символізм не цурався громадських обо­в'язків, він став важливим складником у ланцюговій реакції національного Відродження (альманах «Україн­ська муза», 1908 р., щомісячний журнал «Українська хата», 1909—1914 pp., альманах «Музагет», 1919 р. та інші видання). У руслі символістського стилю творили поети Д. Загул («З зелених гір&, «На грані»), Я. Савченко («По­езії»), О. Слісаренко («На березі Кастальському»), В. Ярошенко («Світлотінь», «Луни»), Т. Осьмачка («Кру­ча», «Скитські вогні») та ін., прозаїк Г. Михайличенко («Блакитний роман»), яскраво проявилась символістська естетика в поезії молодого Павла Тичини.

Неоромантичний стиль, започаткувавшись у віршах і драмах Лесі Українки, відрізнявся могутнім життєстверд­женням, вольовою спрямованістю, глибинною ми­стецько-культурною ерудицією, що в подальшому стала основою його Історіософічності. Справжніх високостей неоромантизм досяг у творчості митців «празької» та «варшавської» шкіл, піднесшись до рівня загальнонаціо­нального.

Державних (Євген Маланюк і його поезія)

«Ісход», «Варязька балада», «Молитва», «Ars poetica», «Напис на книзі віршів», «Знаю — медом сонця...», «Псальми степу», «Не хліб і мед слов'янства...», «Пам'яті поета і воїна», «Серпень», «Канадський сонет», «Campus ouutros»

1. Крилева мисль і діамантова свідомість.

Євген Маланюк — чи не найбільший поет українства XX століття, який творив не на території автохтонної України, його поезія вкороновує коло тисячолітньої спі­ралі розвитку української поезії. Довершені, енергійні, вольові ритми І строфи Маланюка стали вищим проявом українського словесного мистецтва, багато в чому визначили стильові ознаки поезії буревійного XX віку.

У піднесенні ідеалів краси і художності як пер-шочинних у поетичному мистецтві, у визнанні їх рівно­великими правді життя виявився високий естетизм поета. Він реалізувався, найперше, в надзвичайно складній щодо такої позиції тематиці — громадсько-політичній ліриці, створивши справді могутню імперію високого мистецтва І національного духу.

Автор «Стилета і стилоса» одразу увів до храму поезії політичну проблематику І зробив її провідним змістом своєї творчості, У житті Євген Маланюк не займався політичною діяльністю, не був політиком. За освітою військовий, а потім інженер, він був поетом від Бога. над ним не тяжіла тверда рука жодного примусу, окрім талан­ту і совісті. Вільний митець, він оспівав те, що стало зміс­том життя нації — творення української державності, тисячолітню Україну.

Творчість Євгена Маланюка не тільки дісталась вер­ховин української поезії XX століття, але й вплинула на 'fi формування як в емігрантському колі, так і в Україні. Хоча радянська критика називала його «українським фашистом» і «ворогом народу», однак до його голосу прислухалися, по-різному реагуючи й засвоюючи його уроки. Він залишився в історії української культури як 14

великий поет, мислитель-енциклопедист, публіцист, історик літератури.

20 січня 1897 року в Архангороді понад берегами річки Синюхи на Херсонщині в родині інтелігентів козацько-чумацького походження народився Євген Филимонович Маланюк.

«В нашому старому, мурованому з степового каме­ню домі жилося «на дві хати» — дідову й батькову. В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, «україноцентризму»... Матері (і Її «традиціям») я завдячую дві речі: серце і мистецтво...

З батька мого був «інтелігент», що всупереч всім обставинам і спокусам, залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси». Євген Маланюк.

До 1914 p. встиг закінчити реальну гімназію в Єлисаветг-раді (зараз Кіровоград), в якій навчалися брати Тобі-^ левичі, Марко Кропивницький, Євген Чикаленко, Юрій Яновський — видатні постаті нашої культури різних часів. Розпочав заняття в Політехнічному інституті Петрограду.

«Маланюк не брав участи в аматорських українських виставах, не носив вишиваної сорочки. За його часів не було таємних українських гуртків. Але була Україна. Вона була в традиціях українських родин. Навколо була природа, віковий хід якої так прекрасно відбивався у наших християнських святах». О. Семененко, друг поета.

З початком першої світової війни мобілізований і направ­лений до Київської військової школи.

1917 p. —поручник Євген Маланюк, начальник кулеметної сотні 2-го Туркестанського стрілецького полку, пере­ходить на бік української революції.

Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук, — Я закохавсь в гучних віках, Я волю полюбив державну.

В генеральному штабі України, на Банковій, ЇЇ, зус­трічається і стає під оруду генерала Василя Тю­тюнника.

В часи Української народної республіки Євген Мала-нюк — старшина армії УНР.

1920 р. — видруковано перший вірш на Поділлі. Разом з тисячами учасників визвольних змагань полишив територію захопленої більшовиками України.

Не забути тих днів ніколи:

Залишали останній шмат. Гуркотіли й лякались кола Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи, Доганяли сумний похід, А потяг ридав: На Захід... На Захід... На Захід... І услід — реготався Схід,

Роззявляв закривавлену пащу. П'яний подих нудив, як смерть. і Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть? —

звертався поет до полишеної України і до свого поколін­ня в поезії «Ісход». Як відомо, так називається другий розділ Старого заповіту, що оповідає про вихід давньо­єврейського народу з Єгипту —країни своєї неволі і раб­ства. Сорок років блукали пустелею люди, поки діс­талися Обітованої країни, {сходом названо в цій поезії і події 1920 р., коли землю понад Дніпром полишали тисячі борців за її волю.

Таке трагічно-вивищене ставлення до подій доби, піднесення їх до космічно-біблійних висот, до розуміння їх як початку завершального етапу тисячолітнього поступу України під зіркою Божого промислу характер­не для Маланюка-поета.

Від того часу він особисто ніколи не повертався на наддніпрянську землю, бував лише у Галичині. Понад Дніпро діставалися тільки його твори, і то обов'язково нещадно прокоментовані, з убивчими ярликами. 16

Особиста доля Євгена Маланюка — наче своєрідний варіант життя іншого великого вимушеного емігранта — Тараса Шевченка, нашого безсмертного Кобзаря, який з 47 літ лише 17 (а з них дитячі 15 років) проживав в Україні. Майже вся поетична творчість Шевченка, крім двох років періоду «Трьох літ» —небаченого розквіту його генію —проходила в умовах імперського оточення і тиску, імперського нагляду і покари. Та хоча б тричі за свідомі літа Кобзар бував в Україні, бачив Київ, Дніпро, села, спілкувався з рідними. Маланюк все своє творче життя прожив у чужих країнах — «на пісках еміг­рантських Сахар». Правда, це були країни вільного світу, і він мав можливість певного вибору місця твор-і чості, але для поета то був невільницький вибір. Все і життя Україна, українська держава були його єдиною метою —не мрією, ні! Він мав зовсім іншу, не мрійливу \ вдачу: учорашній вояк і достатньо дисциплінована, орга­нізована особистість, він вірив лише у факти, свій власний, хай подекуди й суб'єктивний історичний аналіз і вироблену на його основі перспективну модель.

Жовтень 1920р. —у Польщі Маланюк потрапив до табору інтернованих у Калиші —«голодне, обідране Запорожжя за колючими дротами... безнадійна сірість і брак хоч якоїсь перспективи» (із спогадів поетового товариша Петра Шоха). Тут і почав Євген Маланюк інтенсивно писати вірші. Трагедія довічної розлуки викресала з його душі нестримний вогонь поезії.

1922—J 923 pp. —в таборі для інтернованих разом з поетом Юрієм Дараганом видає гектографічний журнал «Весел­ка».

Восени 1923р. —виїздить до Чехословаччини. В Подєбрадах вступає до Української Академії, яку організував і очолив професор Іван Шовгенів — батько Олени Теліги. Ця Академія відіграла велику роль в житті українців-еміг­рантів, випустивши у світ величезну кількість високок­валіфікованих Інженерів, фахівців різних галузей виробництва. ЇЇ диплом високо катувався на всіх материках. Через п 'ять років Маланюк дістав фах Ін­женера-гідротехніка. Цим фахом він заробляв свій хліб.

Дата добавления: 2015-08-28