Падають рожеві зірки 2 страница

– Він найкращий собака з усіх, яких я бачила у своєму житті, – сказала вона Пайпер. – Мені так хочеться, щоби і в нас був собака.

– А в мене є дракон, – похвастав Ейден, вигідно вмостившись на колінах у Каролін.

Аліса вибачливо посміхнулася.

– Це його невидимий ДРУХ.

– Розумію, – кивнула Пайпер. Їй подумалось, що можна було б і вікно розбити в будинку Маккейнів: у скруті й чорт допомагач.

Але, підвівшись подивитися, як там кава, вона надумала краще.

– Думагени, мені одразу варто було б про них згадати. Вони поїхали на конференцію до Бостона. Коралі Думаген ще попрохала мене поливати її квіти, поки їх не буде.

– Я викладаю в Бостоні. В Емерсоні. Я редагував поточний випуск «Лемешів», – повідомив Терстон і зітхнув.

– Ключ під вазонком зліва від дверей, – пояснила Пайпер. – Мені здається, генератора вони не мають, але в кухні є дров'яна піч. – Вона завагалася, подумавши: «Це ж суто міські люди». – Ви зможете скористатися піччю без того, щоб спалити будинок?

– Я виріс у Вермонті, – заявив Терстон. – Сам топив печі й у будинку, і в стодолі, аж поки не поїхав з дому вчитися у коледжі. Все повертається на круг свій, еге ж? – І він знову зітхнув.

– У коморі мусять бути харчі, я певна, – сказала Пайпер.

Каролін кивнула.

– Вахтер у міській раді казав нам те саме.

– І Джууу‑ньєр, – вставила Аліса. – Він коп. Той, що милий.

– Алісин милий коп напав на мене, – скривися Терстон. – Він і ще один. Хоча для мене вони всі на одне обличчя.

Брови Пайпер полізли вгору.

– Вдарили Терстона в живіт, – тихо пояснила Каролін. – Обзивали нас массачусетськими дурилами – що, як мені здається, технічно є коректним – і насміхалися з нас. Для мене то було найгіршим – як вони з нас насміхалися. Коли ми їх зустріли вже з дітьми, вони були іншими, але… – вона помотала головою. – Вони зовсім безтямні.

І Пайпер ніби знову опинилася біля Саммі. Відчула, як серце забилося у неї в горлі, дуже повільно і важко, але голос вона зберегла рівний.

– Як звали іншого полісмена?

– Френкі, – сказала Каролін. – Джуніор називав його Френкі Де. Ви знаєте цих хлопців? Мабуть, що так, еге ж?

– Я знаю їх, – відповіла Пайпер.

Вона пояснила новій імпровізованій родині, як дістатися обійстя Думагенів – їхній дім був тим зручний, що містився поряд із «Кеті Рассел», якщо у хлопчика раптом повторяться судороги – а випровадивши гостей, присіла за кухонний стіл випити чаю. Пила вона повільно. Робила ковток і знову ставила чашку. Стиха скиглив Кловер. Він завжди відчуває її настрій, тим паче теперішню лють, подумала вона.

«Може, в такому стані в мене інший запах? Різкіший, чи що».

Картина яснішала. Негарна картина. Купа нових копів, вельми молодих копів, склали присягу менш ніж сорок вісім годин тому і вже оскаженіли. Розгнуздана поведінка, яку вони продемонстрували з Саммі Буші й Терстоном Маршаллом не пошириться на таких ветеранів поліції, як Генрі Моррісон або Джекі Веттінгтон, вона принаймні, в таке не вірила, але як щодо Фреда Дентона? Чи Тобі Велана? Тут усе можливо. Ймовірно. Коли шефом був Дюк, вони залишалися нормальними. Не ідеальними, іноді могли й зайве патякати, зупинивши твою машину, але загалом нормальними. Беззаперечно, найкращими з тих, яких міг собі дозволити міський бюджет. Але, як любила казати її мати: «Задешево купуєш, дешеве й маєш». А з Пітом Рендолфом у ролі шефа…

Щось треба з цим робити.

От лише вона мусить контролювати свій гнів, бо, якщо не зможе, тоді він контролюватиме її.

Вона зняла поводок з гачка біля дверей. Умить поряд опинився Кловер, замолотив хвостом, вуха сторч, очі горять.

– Гайда, ледащо моє велике. Ми підемо подавати скаргу.

Коли вона виводила пса надвір, він усе ще злизував з боків пащі налиплі крихти «ньютонів».

Ідучи через міський парк‑майдан із Кловером, котрий чітко тримався правобіч неї, Пайпер відчувала, що вона таки утримує під контролем свій гнів. Відчувала вона це, допоки не почула сміх. Той прозвучав, коли вони з Кловером якраз уже підходили до поліцейської дільниці. Вона побачила тих самих молодиків, чиї імена витягла з Саммі Буші: Делессепс, Тібодо, Ширлз. Там же була присутня й Джорджія Руа, Джорджія, котра їх підбадьорювала, судячи зі слів Саммі: «Трахайте цю суку». І Фредді Дентон разом з ними. Вони сиділи на верхній сходинці кам'яного ґанку поліцейської дільниці, пили содову, точили ляси. Дюк Перкінс такого нізащо не дозволив би, і Пайпер уявила собі, що якби він побачив звідтіля, де перебуває зараз, що тут коїться, він би крутився у своїй могилі так, що його рештки полум'ям зайнялися б.

Щось сказав Мел Ширлз, і вони знову зайшлися таким реготом, що аж почали ляскати, сміючись, одне одного по спинах. Тібодо обіймав рукою дівицю Руа, зануривши збоку пальці в заглибину під її груддю. Тепер вона щось сказала і всі знову ще веселіше розсміялися.

Пайпер спливла думка: це вони зараз сміються, згадуючи зґвалтування, як весело, як інтересно вони там порозважалися, – і після цього порада її батька втратила всякі шанси. Попередня Пайпер, котра доглядала бідних і хворих, котра відправляла шлюбні й похоронні служби, котра закликала у своїх недільних проповідях до благодійництва й терпимості, була безцеремонно відкинута на задвірок її власного мозку, звідки вона могла хіба що спостерігати, немов крізь покривлену, хвилясту шибку. Наперед вирвалася інша Пайпер, та, котра п'ятнадцятирічною громила власну кімнату, обливаючись слізьми не жалю, а люті.

Між міською радою й новішою за неї будівлею поліцейської дільниці лежав мощений сланцевими плитками майданчик, названий на честь полеглих у війнах – Меморіал‑плаза. У його центрі височів пам'ятник батькові Ерні Келверта, Люсьєну Келверту, посмертно нагородженому Срібною Зіркою за героїзм під час війни в Кореї. На п'єдесталі було вибито імена всіх мешканців Честер Мілла, котрі загинули у війнах, починаючи з Громадянської. Там же стирчали два флагштоки: один з національним зірчано‑смугастим прапором, а другий з прапором штату, на якому по боках американського лося стоять фермер і моряк. У червонавому світлі передвечір'я обидва прапори безвільно звисали. Пайпер Ліббі пройшла між ними, немов сновида. Поряд, тримаючись трохи позаду її правого коліна, слідував із нашорошеними вухами Кловер.

«Офіцери» на ґанку знову зайшлися щирим реготом, і їй пригадалися тролі з якоїсь казки з тих, що їх їй колись читав батько. Тролі, які радіють у печері купам десь награбованого золота. Вони побачили її й затихли.

– Доброго вечора, преподобна, – підводячись і з якоюсь гордовитістю поправляючи на собі ремінь, привітався Мел Ширлз.

«Вставати в присутності леді, – подумала Пайпер. – Це його мати навчила? Мабуть. Файного мистецтва ґвалтування він навчився деінде».

Він ще посміхався, коли вона наблизилась до сходів, але раптом затнувся, напружився, бо, мабуть, помітив вираз її обличчя. Яким був той вираз, сама вона не відала. Зсередини власне лице відчувалося нею нерухомим. Застиглим.

Вона помітила, що найдебеліший з них, Тібодо, уважно дивиться на неї. Обличчя в нього було таким же застиглим, яким вона відчувала власне.

«Він як Кловер, – подумала вона. – Він учув щось у мені. Лють».

– Преподобна? – спитав Мел. – Все в порядку? Чи якісь проблеми?

Вона зійшла вгору сходами, не швидко, не повільно. І Кловер теж, тісно тримаючись її ноги.

– Ти вгадав, є проблема, – промовила вона, не відриваючи від нього очей.

– Що…

– Ти! – показала вона. – Ти і є цією проблемою.

І штовхнула його. Він цього не очікував. В одній руці Мел тримав стаканчик із колою. Поточившись на Джорджію Руа, він, намагаючись утримати рівновагу, безпорадно розкинув руки, і на мить його питво перетворилося на темного океанічного ската манта рей у почервонілому небі. Джорджія скрикнула від несподіванки, коли Мел сів їй на коліна. Вона гойднулася назад, розливши і свій напій. Той вихлюпнувся на широку гранітну плиту перед подвійними дверима відділку. Пайпер почула запах чи то ірландського віскі, чи то бурбону. Разом із водичкою в їхніх стаканах було те, чого решта мешканців міста купити собі не могли. Не дивно, що вони так весело реготали.

Червона тріщина в її голові поширшала.

– Ви не… – розкрив рота, починаючи підводитись, Френкі.

Вона і його штовхнула.

З якоїсь далекої‑далекої галактики почулося гарчання Кловера, зазвичай найлагіднішого з собак.

Френкі упав на спину, з очима вибалушеними, переляканими, на мить перетворившись лицем на учня недільної школи, котрим він колись дійсно був.

– Зґвалтування – ось яка проблема! – закричала Пайпер. – Зґвалтування!

– Замовкни, – промовив Картер. Він залишився сидіти і, хоча Джорджія настрахано щулилася біля нього, сам Картер залишався спокійним. Тільки м'язи його під короткими рукавами голубої сорочки напружилися. – Стули пельку і зараз же забирайся звідси, якщо не хочеш просидіти цілу ніч у камері внизу…

– Це ти сядеш в ту камеру, – сказала Пайпер. – Всі ви сядете.

– Змусь її замовкнути, – скрикнула Джорджія, вона ще не хлипала, але вже була близько того. – Зроби щось, щоб вона замовкнула, Карт.

– Мем, – озвався Фредді Дентон.

Сорочка розстебнута, віддих відгонить бурбоном. Дюк би на нього тільки поглянув і тут же вигнав з поліції носаком під сраку. Погнав би їх усіх підсрачниками. Тепер і він почав підводитися, тож настала і його черга завалитися навзнак зі здивованим виразом обличчя, котре за інших обставин здалося б кумедним. Добре, що вони сиділи, а вона стояла. Так було легше. Але, ох, як же їй било у скроні. Вона обернула свою увагу на Тібодо, найнебезпечнішого. Він так і дивився на неї незворушно, аж осатаніння її раптом зникло. Ніби вона була блазнем, за право подивитися на якого в ярмарковому наметі він заплатив чверть долара. Але він дивився на неї знизу вгору, і в цім полягала її перевага.

– Тільки ви сидітимете не в тутешньому підвалі, – промовила вона прямо в очі Тібодо. – Місце вам в Шошенку, де з такими, як ви, провінційними бичками роблять саме те, що ви зробили з тією дівчиною.

– Ти, дурна суко, – промовив Картер таким тоном, ніби говорив про погоду. – Ми й близько не були поряд з її домом.

– Так і є, – підтакнула, знову сідаючи прямо, Джорджія. Одну щоку їй заляпало колою, там, де в неї відцвітав злісний розсип юнацького акне (проте ще тримаючи кілька ар'єргардних постів). – А крім того, всі знають, що Саммі Буші не хто інша, як брехлива лесбійська піхва.

Губи Пайпер розтягнулися в усмішку. Вона обернулася до Джорджії, і та тут же відсахнулася від цієї скаженої леді, котра з'явилася так зненацька на їхньому ґанку, коли вони тільки‑но присіли, щоб хильнути по надвечірньому стаканчику, а той по два.

– А звідки тобі відоме ім'я брехливої лесбійської суки? Я його не називала.

Щелепа в Джорджії відпала, перетворивши її рот на перелякане О. І вперше щось зблиснуло під спокоєм Картера Тібодо. Може, то був страх, а може, просто роздратування, Пайпер не знала.

Заздалегідь підвівся на рівні Френк Делессепс.

– Краще б вам не ходити тут, не розкидатися звинуваченнями, котрих не можете довести, преподобна Ліббі.

– Не нападати на офіцерів поліції, – підключився Фредді Дентон. – На цей раз я вам прощаю, усі тепер у стресовому стані, але ви мусите заспокоїтись і зараз же перестати виголошувати свої вигадки, – він зробив паузу, а потім незграбно додав: – І штовхатися, звісно.

Погляд Пайпер залишався прикутим до Джорджії, пальці її так міцно стискали пластиковий держак повідка Кловера, що аж тремтіли. Пес стояв із нахиленою головою, широко розставивши лапи, не перестаючи гарчати. Це гарчання нагадувало звук потужного підвісного мотора на холостому ходу. Шерсть у нього на шиї нашорошилася так, що й нашийника стало не видно.

– Звідки тобі відоме її ім'я, Джорджіє?

– Я… я… я просто припустила…

Картер ухопив її за плече, стиснув.

– Замовкни, бейбі. – А тоді до Пайпер, так і не підводячись (бо не хотів, щоб вона його штовхнула, боягуз). – Я не знаю, що за оса тебе вкусила у твою Ісусову довбешку, але ми всі разом учора ввечері були на фермі Алдена Дінсмора. Хотіли вивідати хоч щось у солдатів, що базуються там на шосе 119, але нічого не дізнались. Це на протилежному боці міста від Буші, – він озирнувся на друзів.

– Так, це правда, – підтвердив Френкі.

– Правильно, – луною відгукнувся Мел, недовірливо дивлячись на Пайпер.

– Авжеж! – підтакнула Джорджія. Знову її обнімала рука Картера, і момент непевності в неї минувся. Вона дивилася на Пайпер переможно.

– Моя дівчина Джорджі висловила припущення, – заговорив Картер з тим самим надихаючим на сказ спокоєм, – що ти тут розкричалася про Саммі, бо саме Саммі в нашому місті найбрудніша, найбрехливіша блядь.

Мел Ширлз зайшовся пискливим сміхом.

– Але ви не використовували презервативів, – сказала Пайпер. Їй про це розповіла Саммі, а побачивши, як напружилося обличчя Тібодо, вона зрозуміла, що так і було. – Ви не використовували презервативів, і в неї взяли аналізи на зґвалтування, – вона поняття не мала, чи дійсно взяли, та й не переймалася. По їх розширених очах вона бачила, що вони їй повірили, і вже цієї їхньої віри їй було достатньо. – Коли порівняють ваші ДНК з тим, що в аналізах…

– Все, достатньо, – сказав Картер. – Стули пельку.

Пайпер зі своєю лютою усмішкою обернулася до нього.

– Ні, містере Тібодо. Ми тільки розпочали, синку.

Фредді Дентон потягнувся до неї. Вона його відштовхнула, але відчула, як хтось ухопив її за ліву руку і вивертає за спину. Вона обернулася й побачила очі Тібодо. Спокій їх вже покинув; тепер вони палали злобою.

«Привіт, братику», – подумала вона недоречно.

– Сука, довбана ти сука, – прогарчав він, і тепер уже вона полетіла навзнак.

Пайпер упала на сходи, інстинктивно намагаючись покотитися боком, боячись ударитися головою об котрусь з тих кам'яних приступок, розуміючи, що це гарантовано провалений череп, що це її вб'є, або ще гірше – перетворить на овоч. Натомість вона впала на ліве плече, от тоді‑то в ній пролунав раптовий крик болю. Знайомого болю. Колись вона була вивихнула собі це плече, коли ще школяркою грала у футбол двадцять років тому, і чорт її забирай, якщо це не повторилось тепер знову.

Ноги її злетіли вище голови, вона, викручуючи собі шию, зробила заднє сальто і приземлилася на коліна, розідравши собі на них шкіру. І врешті розпласталася, приземлившись на живіт і груди.

Перекидом вона подолала майже всі сходи – згори й до самого низу. Щока в неї кровила, ніс кровив, губи кровили, шия боліла, але, о Боже, найгірше було її плечу, яке криво випнулося тим, добре знайомим їй манером.

Попереднього разу, коли її плече було з таким горбом, його обтягував червоний нейлон уніформи «Вайлдкетс». І все ж таки вона змусила себе підвестися, в неї, дякувати Господу, ще залишилися сили, щоб керувати власними ногами; а її ж запросто могло паралізувати.

Поводок вона випустила з руки ще в падінні, і Кловер стрибнув на Тібодо, пес клацав іклами йому по грудях і животу, рвав сорочку, поваливши Картера на спину, він намагався дістатися його яєць.

– Приберіть його з мене! – верещав Тібодо. Від його спокою й сліду не залишилось. – Він мене загризе!

Атож, Кловер саме цього й прагнув. Передніми лапами він уперся в стегна молодика і метлявся туди‑сюди на мордованому ним Картері. Це було схоже на те, ніби німецька вівчарка їде на велосипеді. Пес змінив кут атаки й глибоко угриз Картерове плече, вийнявши з парубка новий вереск. А далі Кловер мало не дістався його горла. Картеру пощастило вчасно упертися долонями собаці в груди, так він уберіг свою глотку.

– Відтягніть же його!

Френк потягнувся підхопити безхазяйний поводок. Кловер озирнувся й хапнув зубами його за пальці. Френк відскочив назад, і Кловер знову присвятив свою увагу молодику, котрий зіштовхнув зі сходів його хазяйку. Розкривши пащу з двома рядами сяюче білих зубів, він рвонувся до горла Тібодо. Картер підняв руку і тут же закричав, коли Кловер у неї вчепився і почав трясти, немов якусь зі своїх улюблених ганчір'яних ляльок. От тільки з його ганчір'яних ляльок не лилася кров, а з Картерової руки – залюбки.

Пайпер, похитуючись, побрела вгору сходами, тримаючи ліву руку поперек грудей. Її обличчя перетворилося на скривавлену маску. Десь у кутку рота в неї приліпився зуб, ніби якась недожована крихта.

«ПРИБЕРИ ЙОГО З МЕНЕ, ГОСПОДИ ІСУСЕ, ПРИБЕРИ З МЕНЕ СВОГО КЛЯТОГО ПСА!»

Пайпер уже було відкрила рота, щоб наказати Кловеру «фу», але побачила, як Фред Дентон витягає пістолет.

– Ні! – закричала вона. – Ні! Я його приберу!

Фред обернувся до Мела Ширлза і вільною рукою показав на собаку. Мел зробив крок і вдарив Кловера ногою в заднє стегно. Вдарив різко й сильно, як ще зовсім недавно бив по футбольному м'ячу. Кловера розвернуло поперек Тібодо, і заразом він випустив з пащі його закривавлену, пошматовану руку, на якій два пальці вже стирчали криво, немов погнуті стовпці дорожніх знаків.

– Ні! – знову закричала Пайпер, так голосно і сильно, що аж світ померх перед її очима. – НЕ ЧІПАЙ МОГО СОБАКУ!

Фред не звернув уваги. Коли з подвійних дверей вилетів Пітер Рендолф, з випущеною зі штанів сорочкою, з розстебнутою матнею, тримаючи в руці журнал «Аутдорз»[242], який він читав у сральнику, Фред і на нього не звернув уваги. Він націлив свій службовий автоматичний пістолет на пса і вистрелив.

На затиснутій між будівлями Меморіал‑плазі постріл прозвучав оглушливо. Верхівка голови Кловера розлетілася приском з крові й кісток. Він зробив один крок до своєї заціпенілої в лементі, скривавленої хазяйки, зробив другий… і впав.

Фред, так і тримаючи в руці пістолет, швидко рушив до Пайпер і вхопив її за понівечену руку. Її плече зойкнуло протестуюче. Але вона не відривала очей від трупа свого собаки, котрого виростила від щеняти.

– Ти заарештована, скажена суко, – оголосив Фред, сам блідий, очі ледь не вискакують з орбіт, він мало не впритул нахилився до її обличчя своїм, аж вона відчула бризки його слини. – Все, що ти скажеш, може бути використано проти тебе, гівно скажене.

На протилежному боці вулиці з «Троянди‑Шипшини» висипали клієнти, серед них і Барбі, все ще у фартуху й бейсбольному картузі. Джулія Шамвей прибула першою.

Вона окинула оком місце пригоди, не приглядаючись до деталей, уловила загальний гештальт: мертвий собака; копи збилися в купу; голосить скривавлена жінка, одне плече в якої стирчить явно вище від іншого; лисий коп – гидомирний Фредді Дентон – смикає її за руку, яка росте саме з того понівеченого плеча; кров на сходах підказує, що саме з них упала Пайпер. Або її зіштовхнули.

Джулія зробила те, чого не робила ніколи раніше в житті: полізла рукою до своєї сумочки, розкрила гаманець і, розкривши його й тримаючи перед собою, пішла вгору сходами ґанку, оголошуючи:

– Преса! Преса! Преса!

Від цього принаймні її перестало трусити.

Через десять хвилин у кабінеті, який зовсім ще недавно належав Дюку Перкінсу, на дивані під сертифікатами й обрамленим фото Перкінса сидів зі свіжою пов'язкою на плечі й обмотаною паперовими рушниками рукою Картер Тібодо. Поряд з ним сиділа Джорджія Руа. На чолі Тібодо виступили великі краплини важкого поту, але після слів «здається, нічого не зламано» він замовкнув.

Фред Дентон сидів на стільці в кутку. Його зброя лежала на столі шефа. Віддав він пістолет майже без заперечень, тільки промовив:

– Я змушений був це зробити – лишень погляньте на Картерову руку.

Пайпер сиділа в казенному кріслі, яке тепер належало Пітерові Рендолфу. Джулія паперовими рушниками витерла більшу частину крові їй з обличчя. Жінка тремтіла від шоку й величезного болю, але, як і Тібодо, вона не стогнала. Очі в неї були ясними.

– Кловер плигнув на нього, – вона показала підборіддям на Картера, – тільки після того, як він штовхнув мене зі сходів. Падаючи, я випустила з руки поводок. Мій собака повівся, як слід. Він захищав мене від злочинного нападу.

– Вона сама на нас напала! – вискнула Джорджія. – Ця скажена курва першою напала на нас. Піднялася на ґанок, патякаючи всяку херню…

– Помовч, – наказав їй Барбі. – Усі замовкніть тут к бісу. – Він подивився на Пайпер. – У вас не вперше вивихнуте це плече, правда?

– Я вимагаю, щоб ви пішли звідси, містере Барбара, – промовив Рендолф… але промовив він це не вельми впевнено.

– Я можу їм допомогти, – відповів Барбі. – А ви?

Рендолф не відповів. Мел Ширлз і Френк Делессепс стояли за прочиненими дверима. Вигляд мали неспокійний.

Барбі знову обернувся до Пайпер.

– Це зміщення, без розривів. Уже непогано. Я можу його вправити раніше, ніж вас доправлять до шпиталю…

– Шпиталю? – крякнув Фред Дентон. – Вона заарешто…

– Стули пельку, Фредді, – наказав Рендолф. – Ніхто тут не заарештований. Поки що принаймні.

Барбі дивився Пайпер прямо в очі.

– Але я мушу це зробити просто зараз, поки воно не набрякло. Якщо дочекаєтеся шпиталю, щоб вам вправляв плече Еверет, там уже доведеться застосувати анестезію. – Він нахилився їй до вуха і прошепотів: – Поки ви будете в безпам'ятстві, вони зможуть розповідати свою версію подій, а ви – ні.

– Що ви там шепочете? – грізно запитав Рендолф.

– Що їй буде боляче, – відповів Барбі. – Згодні, преподобна?

– Давайте, – кивнула вона. – Наша тренерка Громлі робила це просто на боковій лінії, а вона була зовсім дурепою. Тільки швидше. І, благаю, не скрутіть її.

Барбі покликав:

– Джуліє, візьміть джгут у їхній аптечці й допоможіть мені покласти її на спину.

Джулія, дуже бліда і сама почуваючись хворою, виконала вказівку.

Барбі сів на підлогу ліворуч від Пайпер, скинув один кед, а тоді вхопив преподобну обома руками за передпліччя прямо над зап'ястком.

– Не знаю методу вашої тренерки Громлі, – проказав він, – але ось так робив мій знайомий медик в Іраку. Порахуйте до трьох, а тоді верещіть на всі заставки слово «вилка».

– Вилка, – повторила Пайпер, зачудована попри біль. – Ну, гаразд, ви тут доктор.

«Ні, – подумала Джулія. – Тепер єдиний, кого наше місто має найбільш схожого на справжнього лікаря, це Расті Еверет». Вона встигла зателефонувати Лінді й дізналася номер його мобільного, але дзвінок йому моментально перевівся на голосову пошту.

У кімнаті запанувала тиша. Навіть Картер Тібодо задивився. Барбі кивнув Пайпер. На її чолі виступили бісеринки поту, але лице залишилося маскою жорсткої футболістки, і Барбі відчув до неї круту повагу. Він вставив свою взуту в шкарпетку ступню їй під пахву, зручно і щільно. А тоді, тягнучи повільно, але неухильно її за руку, досяг протитиску зі своєю ногою.

– Окей, ми готові. Тепер слухаємо вас.

– Один… два… три… ВИЛКА!

Щойно Пайпер закричала, як Барбі тут же смикнув. Усі в кімнаті почули гучний тріск, коли суглоб ставав на своє місце. Горб на блузі Пайпер магічним чином зник. Вона верещала, але не зомліла. Він накинув їй джгут за шию і пропустив його під рукою, знерухомивши останню, як тільки зумів.

Спитав:

– Краще?

– Краще, – відповіла вона. – Набагато, дякувати Богу. Ще болить, але не так сильно.

– У мене в сумочці є аспірин, – запропонувала Джулія.

– Дайте їй аспірину і вимітайтеся звідси, – оголосив Рендолф. – Всі йдуть геть, окрім Картера, Фредді, преподобної та мене.

Джулія втупилася в нього, не вірячи власним вухам.

– Ви жартуєте? Преподобній треба в лікарню. Ви зможете дійти, Пайпер?

Пайпер, похитуючись, підвелася.

– Гадаю, так. Потроху.

– Сядьте, преподобна Ліббі, – наказав Рендолф, але Барбі розумів, що той вагається. Барбі дочув це в його голосі.

– А ви мене змусьте, – вона обережно підняла ліву руку разом з черезплічником. – Я певна, ви спроможні її вивихнути знову, дуже легко. Нумо. Продемонструйте… цим пацанам… що ви нічим не відрізняєтеся від них.

– А я все опишу в газеті! – сонячно усміхнулася Джулія. – Тираж подвоїться!

– Пропоную відкласти цю справу на завтра, шефе, – втрутився Барбі. – Дозвольте леді отримати ефективніші за аспірин знеболювальні й нехай Еверет огляне її поранене коліно. Навряд чи в неї є шанс кудись втекти, поки Купол на місці.

– Її собака намагався мене загризти на смерть, – озвався Картер. Незважаючи на біль, голос у нього знову звучав спокійно.

– Шефе Рендолфе, ці молодики: Делессепс, Ширлз і Тібодо винні у зґвалтуванні. – Пайпер тепер хитало, і Джулія обняла її, щоб підтримати, але голос преподобної звучав сильно і ясно. – Руа – їхня співучасниця.

– А ні чорта подібного! – скрикнула пронизливо Джорджія.

– Вони мусять бути терміново усунені з поліції на час слідства.

– Вона бреше, – промовив Тібодо.

Шеф Рендолф очима нагадував людину, котра дивиться тенісний матч. Врешті він зачепився поглядом за Барбі.

– Ви що, чоловіче, будете мені наказувати, що я тут маю робити?

– Ні, сер, я лише висловив пропозицію, яка ґрунтується на моєму досвіді запровадження законності в Іраку. Рішення ви приймете самі.

Рендолф розслабився.

– Тоді окей. Гаразд, – він нахилив голову, поринувши в думку. Всі дивилися, як він помітив свою розстебнуту ширінку й вирішив цю маленьку проблему. Після цього він знову підвів голову і сказав:

– Джуліє, відведіть преподобну Пайпер до шпиталю. А щодо вас, містере Барбара, мене не цікавить, куди ви підете, але я бажаю, щоб звідси ви забралися. Сьогодні я візьму показання у своїх офіцерів, а завтра у преподобної Ліббі.

– Зачекайте, – озвався Тібодо, простягнувши свої покривлені пальці до Барбі. – Ви можете з цим щось зробити?

– Не знаю, – відповів Барбі, сподіваючись, що промовив це делікатно. Перша огида минулася, тепер почалися політичні дії, суть яких він добре пам'ятав по контактах з іракськими копами, котрі мало чим відрізнялися від цього чоловіка на дивані й тих, які скупчилися в одвірку. Все зводилося до того, що треба доброзичливо поводитися з тими, котрих хотілося зневажати. – Ви зможете промовити «вилка»?

Перед тим, як постукати в двері Великого Джима, Расті вимкнув свій мобільний. Тепер Великий Джим сидів за своїм письмовим столом, а Расті на стільці перед ним – на місці прохачів та нікчем.

У кабінеті (Ренні, либонь, називав його домашнім офісом у своїх податкових деклараціях) пахло приємним сосновим духом, ніби тут зовсім недавно гарненько поприбирали, але Расті все одно не подобався цей кабінет. І не лише картиною, що зображала агресивно‑європеоїдного Ісуса під час Нагірної проповіді, або самохвальними фотографіями на стінах чи голою дерев'яною підлогою, якій пасував би килим; авжеж, це було йому неприємним, але також було тут і щось інше. Расті Еверет не вірив, чи не хотів вірити в паранормальщину, але все‑таки в цій кімнаті відчувалося щось ніби потойбічне.

«Це тому, що ти його трохи побоюєшся, – подумав він. – Оце і все».

Сподіваючись, що ці почуття не відбиваються в нього на обличчі, він розповів Ренні про зникнення шпитальних балонів. Про те, як він знайшов один з них у складі поза міською радою, і про те, що до нього наразі підключено генератор міськради. І про те, що той балон стоїть там чомусь один‑єдиний.

– Отже, в мене два запитання, – промовив Расті. – Яким чином відбулася подорож балона з запасів лікарні до центру міста? І де решта балонів?

Великий Джим сидів, відкинувшись назад у фотелі, заклавши руки собі за потилицю, і задумливо тупився у стелю. Расті впіймав себе на тому, що дивиться на сувенірний бейсбольний м'яч на столі Ренні. Під ним лежав автограф Білла Лі, колишнього гравця бостонських «Ред Сокс». Прочитати текст було легко, оскільки той лежав лицем до нього. Авжеж, а як інакше. Його ж спеціально так покладено, щоби бачили й дивувалися відвідувачі. Як і ці фотографії на стіні, м'яч мусив демонструвати, що Великий Джим терся поряд зі Знаменитостями: «Глядіть, раби, на мене і тремтіть!» [243]

Для Расті цей бейсбольний м'ячик і повернутий лицем до відвідувачів автограф послужили поясненням причини його нехороших відчуттів до цього кабінету. Це ж поцяцькована вітрина, дешева претензія на містечковий престиж і містечкову владу.

– Я не певен, що ти отримував від когось дозвіл на нишпорення в нашому складському приміщенні, – оголосив Великий Джим до стелі. Його м'ясисті пальці так і залишалися переплетеними за головою. – Можливо, ти займаєш якийсь пост в органах влади нашого міста, а мені про це не відомо? Якщо так, це моя провина – моя невдача, як каже Джуніор. А я було думав, ти просто санітар із рецептурним блокнотом.

Расті подумав, що це такий стандартний прийом – Ренні намагається його розізлити. Аби заморочити.

– Я не засідаю в органах влади, – відповів він, – але я працівник лікарні. І платник податків.

– Отже?

Расті відчув, як кров кинулась йому в обличчя.

– Отже, означені речі роблять те складське приміщення й моїм певною мірою, – він чекав, що чоловік за столом якось на це відреагує, проте Великий Джим залишався безжурним. – Крім того, там було незамкнено. Хоча взагалі‑то нашої справи це не стосується, чи як ви вважаєте? Я побачив те, що побачив, і бажаю пояснень. Як працівник лікарні.

Дата добавления: 2015-09-02