Оплата праці та оподаткування адвокатів

Оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою й адвокатським об'єднанням або адвокатом. В угоді вказуються обов'язки сторін: клієнт має сплатити погоджений між сторонами розмір гонорару, а адвокат - надати кваліфіковану правову допомогу, обумовлену угодою.

Гонорар, отримуваний адвокатом за надання правової допомоги, повинен бути законним за формою й порядком внесення та розумно обґрунтованим за розміром.

При визначенні розміру гонорару адвокат враховує:

- обсяг часу й роботи, що вимагається для належного
виконання доручення,

- ступінь складності та новизни правових питань, що
стосуються доручення,

- необхідність досвіду для його успішного завершення,

- вірогідність того, що прийняття доручення перешкод­
жатиме прийняттю адвокатом інших доручень або суттєво
ускладнить їх виконання у звичайному часовому режимі,

- необхідність виїзду у відрядження,

- важливість доручення для клієнта,

- роль адвоката в досягненні гіпотетичного результату,
якого бажає клієнт,

- досягнення за результатами виконання доручення по­
зитивного результату, якого бажає клієнт,

- особливі або додаткові вимоги клієнта стосовно стро­
ків виконання доручення,

- характер і тривалість професійних відносин даного
адвоката з клієнтом,

- професійний досвід, науково-теоретична підготовка

адвоката.

Крім гонорару, адвокат має право на одержання від клі­єнта коштів, необхідних на покриття фактичних витрат, по­в'язаних із виконанням доручень, якщо про це зазначено в угоді. Якщо договір розривається достроково, оплата праці адвоката проводиться за фактично виконану роботу. У разі невиконання доручення на вимогу громадянина або юри­дичної особи, які уклали договір з адвокатом чи з адво­катським об'єднанням, внесена плата повертається їм пов­ністю або частково, а при виникненні спору,- за рішенням

суду.

Порядок оплати праці помічника адвоката визначається угодою між ним та адвокатом чи адвокатським об'єднанням. Заробітна плата помічника адвоката не може бути нижчою від установленого державою мінімального розміру заробіт­ної плати.

У разі участі адвоката у кримінальній справі за призна­ченням та при звільненні громадянина від оплати юридич­ної допомоги через його малозабезпеченість, оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави в порядку, вста­новленому Кабінетом Міністрів України. Так, постановою Кабінету Міністрів від 14 травня 1999 р. № 84 затверджено «Порядок оплати праці адвокатів із наданням громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держа­ви». Цей нормативний акт визначає механізм оплати праці адвокатів за надання правової допомоги у кримінальних справах громадян, звільненим особою, яка проводить ді­знання, слідчим, прокурором чи судом від оплати правової допомоги у зв'язку з їхньою малозабезпеченістю. Підста­вою для оплати праці адвоката за надання правової допомоги громадянам у кримінальних справах у таких випадках є по­станова особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора й ухвала суду чи постанова судді та оформлена ними довідка про участь адвоката у справі.

Посадові особи колегій, об'єднання адвокатів часто від­мовляють у забезпеченні адвокатам за призначенням, поси­лаючись на відсутність вільних адвокатів саме тоді, коли вони необхідні. У зв'язку з цим органи дізнання, слідства, прокуратура й суд часто потрапляють у незручну ситуацію. Кожен шостий випадок відкладення кримінальної справи в

судах пов'язаний з ухиленням адвокатів від захисту у разі участі його у справі за призначенням.

У літературі висловлюються різні пропозиції щодо вре­гулювання проблеми. Коротко зупинимось на правовому регулюванні самого права малозабезпечених громадян на отримання правової допомоги.

Конституція України закріпила право кожного на право­ву допомогу (ст. 59), право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого на захист (ст. 63), право заарешто­ваного чи затриманого захищати себе особисто та користу­ватися правовою допомогою захисника (ст. 29). Конституція передбачила гарантії цих прав, встановивши, що для забез­печення права на захист від обвинувачення діє адвокатура, а також встановивши право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного, у разі відсутності необхідних коштів на оплату захисника, право на отримання безкоштовної професійної допомоги адвоката.

15 листопада 1991 р. була прийнята постанова Кабінету Міністрів України № 315, якою передбачено, що оплата праці адвокатів за надання юридичної допомоги по кримі­нальних справах громадянам, звільненим органом дізнання, попереднього слідства, прокурором чи судом від сплати за юридичну допомогу, і у випадках, коли адвокат брав участь у дізнанні, досудовому слідстві і в суді за призначенням,-проводиться за рахунок республіканського бюджету. Ця постанова діяла до 14 травня 1999 р.- до прийняття Кабі­нетом Міністрів України постанови № 821, якою було за­тверджено «Порядок оплати праці адвокатів за надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави». Цим порядком передбачено, що оплата праці адвокатів здійснюється за рахунок державного бю­джету в розмірі 15 гривень за повний робочий день. Але дана сума підлягає оподаткуванню, із якої залишається до оплати лише близько 5 гривень. Отже, цілком зрозуміло, що кожен адвокат, який цінує свою працю, враховуючи рин­кові умови виживання, неохоче погоджується на участь по справі у порядку ст. 47 КПК. Розмір оплати з моменту за­твердження Постанови КМУ № 315 і до прийняття поста­нови КМУ № 821 зазнавав змін 9 разів.

Чинне до 1 січня 1992 р. законодавство про адвокатуру встановлювало категорію громадян, яким гарантувалося право на безкоштовну юридичну допомогу. Завідувач юри­дичної консультації мав право звільнити громадянина від 92

оплати юридичної допомоги. Аналогічна норма була і в Положенні про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 р. Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. такої норми не містить. Водночас ст. 12 цього закону вказує, що у разі участі адвоката в кримінальній справі за призначенням і при звільненні громадянина від сплати юридичної допо­моги у зв'язку з його малозабезпеченістю оплата праці ад­воката здійснюється за рахунок держави в порядку, визна­ченому КМУ.

У 1993 р. Спілка адвокатів України направила Президен­тові України свої пропозиції щодо організації надання без­оплатної юридичної допомоги малозабезпеченим громадя­нам. Пропонувалось для цього створити республіканський фонд, із якого можна було б оплачувати працю адвокатів за надання безоплатної юридичної допомоги. 13 серпня 1996 р. КМУ розпорядженням № 504-р «Про перелік проектів за­конів, які необхідно розробити у зв'язку з прийняттям Конституції України» передбачив, щоб до березня 1997 р. було розроблено проект Закону України «Про безоплатне надання правової допомоги громадянам». Але такий про­ект до вказаного у розпорядженні строку не було підготов­лено.

У вересні 1997 р. Міністерство юстиції України підготу­вало свій проект Закону «Про безоплатне надання правової допомоги», але він виявився настільки невдалим, що був підданий суворій критиці і в подальшому не розглядався.

У квітні 2001 р. народним депутатом Олександром Задо-рожним було внесено на розгляд Верховної Ради проект За­кону України «Про державну безоплатну правову допомо­гу». Тим часом цей проект має істотні принципово помил­кові положення. Даний проект пропонує в коло суб'єктів, які вправі надавати безоплатну юридичну допомогу вклю­чити: органи державної влади; прокуратуру України; мініс­терства й відомства, їх територіальні органи; місцеві дер­жавні адміністрації; осіб, що є спеціалістами в галузі права й за законом мають право на надання правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи.

Нонсенс тут очевидний. Приміром: як можна уявити на­дання правової допомоги прокуратурою, якщо людина шукає захисту від незаконних дій цього ж органу, чи як особа отримає правову допомогу від місцевих держадміністрацій, якщо вона звинувачуватиме буде саме цю владну структуру у порушенні її прав? Важко вигадати більшу нісенітницю:

звертатися за правовою допомогою й захистом до владних структур, на які людина скаржиться.

Висловлюється думка, що наданням безоплатної право­вої допомоги можуть займатися лише ті суб'єкти, які зазна­чені у ст. 59 Конституції України, де цей обов'язок покла­дено лише на адвокатів. Саме вони присвячують своє життя цій місії, мають необхідну професійну підготовку.

Видається дуже слушним зауваження Спілки адвокатів України, викладене у висновку щодо даного проекту, де зок­рема, записано: «У проекті даного закону наголошується, що правова допомога є державною і безоплатною, яка нада­ється за рахунок виключно бюджетних коштів (ст. 1). В той же час Конституція України не визначає стосовно безоплат­ної допомоги, що вона є «державною», а навпаки, про неї йдеться у ст. 59, якою, зокрема, передбачено, що правова допомога покладається на адвокатуру - недержавну інсти­туцію. Саме це гарантує неупередженість при наданні пра­вової допомоги, незалежність суб'єктів надання такої до­помоги, в тому числі безоплатної».

Голова Верховного Суду України В. Т. Маляренко про­понує свій варіант вирішення проблеми оплати праці адво­катів, які беруть участь у кримінальному процесі за призна­ченням. Він стверджує таке: оскільки прокурор від імені держави обвинувачує підсудного, а адвокат за призначен­ням від імені тієї ж держави захищає його (а за нормам КПК вони рівні), то слід було б їх і зрівняти в зарплаті. Цей рівень оплати повинен відповідати і відповідному рівню розгляду справи, тобто, якщо адвокат бере участь у місце­вому суді - його погодинна зарплата повинна відповідати середньому рівню оплати працівників районної прокурату­ри. Відповідно в апеляційному чи касаційному суді його зарплата має становити середню зарплату працівників про­куратури цього рівня. В. Т. Маляренко вважає також за не­обхідне, щоб за призначенням брав участь не будь-який адвокат, а лише той, «що внесений до спеціального списку, затвердженого міністром юстиції України й Головою про­фесійної асоціації адвокатів України». До цього списку слід внести найбільш кваліфікованих адвокатів, оскільки адво­кати за призначенням «уособлюють державу, створюючи їй відповідний імідж».

При забезпеченні адвоката за призначенням, виправдано зауважував І. Я. Фойницький, «держава бере певним чином на себе відповідальність за обраних судом осіб. З цих при-

чин захисниками від суду не повинні бути призначені особи, недостатньо авторитетні...».

Міжнародний Суд у Страсбурзі неодноразово наголо­шував, що захист за призначенням має бути також якісним і ефективним, а не лише «теоретичним» (справа Артіко проти Італії"). По цій справі також було записано: «Суд, призначаючи представника, повинен бачити його реальні можливості й кваліфікацію до діяльності в даній справі». А по справі Ф. проти Швейцарії суд підкреслив: суд відпо­відає за те, щоб захист був успішний; по справі Дауда проти Франції, було заявлено: на державі лежить обов'язок «втручання у разі очевидної недбайливості адвоката».

Звернімося до міжнародного досвіду щодо вирішення цієї проблеми. Для забезпечення захисниками за призначенням в США створено спеціальні фірми - Бюро публічного захи­сту (РаЬііс Ое&псіег Ойїсе) (далі - РДО.- /. Г.). Такі фірми виникли ще в 60-х роках минулого століття. У них працю­ють правники, які беруть участь у судах лише за призна­ченням, у разі визначення судом за необхідне забезпечити особу захистом безкоштовно. Ці фірми користуються висо­ким авторитетом і влаштуватись до них працювати дуже складно. У РДО існує спеціалізація й розподіл між ними справ здійснюється відповідно до цього принципу. Такі фір­ми утворюються як центральним урядом, так і місцевою владою. Але у всіх документах записано, що ці фірми є не­залежними від держави. Крім цього, на рахунок РДО над­ходять різні пожертви від приватних осіб, організацій тощо. Кошти РДО можуть складатися також із частини судових витрат, вартості конфіскованих знарядь злочину.

РДО створюють спеціальний керівний громадський ор­ган (Ье§а1 іїсі ВоаічІ). Саме йому підпорядковуються члени РДО. Він формується не лише з адвокатів РДО, але й з інших осіб, що практикують у даній місцевості. Цей громадський орган приймає рішення про прийом до РДО нових членів, організовує весь виробничий процес.

У США є ще інші форми надання безкоштовної право­вої допомоги. Зокрема, в окремих штатах існує контракту-вання таких послуг (сопігас1:іп§, Ігапспізіпц). Ця система полягає в тому, що окремі фірми, правників у тому числі, забезпечують захист за призначенням відповідних ор­ганів. Як правило, кошти цій фірмі сплачує держава, але є випадки, що посередником у такому питанні виступає Рада РДО.

Проблема оплати праці адвоката за участь у кримінальній справі за призначенням тісно пов'язана з ще більш склад­ним питанням - надання безоплатної юридичної допомоги окремим громадянам України (інвалідам, ветеранам війни й праці, учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС, репресованим, іншим категоріям малозахищених). Так, відповідно до За­кону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» та Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту» цим особам надається без­коштовна юридична допомога, а будь-яка компенсація по оплаті праці адвоката не передбачена. В Основних поло­женнях про роль адвокатів, які прийнято VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 р., у ст. З за­писано: «Уряди мають забезпечити необхідне фінансування та інші ресурси для юридичної допомоги бідним та іншим незаможним людям».

Проблема надання безоплатної правової допомоги - це проблема не нова. Ще Литовський статут 1588 р. вста­новлював норму, яка забезпечувала безкоштовну допомогу захисника для убогих людей, вдів і сиріт. Судовими Стату­тами 1864 р. гарантувалась безоплатна юридична допо­мога громадянам у кримінальних справах. Міністр юстиції на підставі подання судової палати й Ради присяжних вста­новлював на кожні три роки особливу таксу, яка затвер­джувалась законодавчою владою. Безоплатна правова до­помога надавалася незаможним верствам, які нездатні були амі себе захищати. А, приміром, в Бельгії протягом шести століть зубожілі верстви населення отримують безоплатну допомогу адвокатів з широкого кола питань. Указом від 14 грудня 1881р. було створено «безоплатну консульта­цію», яка замінила до цього існуючу «Благодійну конфере­нцію», відкриту для всіх бідних, хто потребував безоплат­ної допомоги. Законом про безоплатну правову допомогу від 30 червня 1889 р. було передбачено можливість призна­чення адвоката «рго сіео» (тобто безоплатно, дослівно з ла­тинської «рго йео» означає «задля Бога») у кримінальних справах. У 1994 р. внесено зміни до Конституції Бельгії у частині права на безоплатну правову допомогу, що стало тепер одним із важливих прав громадян, таких, як, примі­ром, безоплатна медицина й соціальна допомога. Сьогодні в Бельгії виділяється для компенсації адвокатам за надання безоплатної правової допомоги щорічно близько 1,25 млн американських доларів.

Право на отримання безоплатної правової допомоги у Норвегії, відповідно до Закону від 13 червня 1989 р., мають особи, в яких річні доходи становлять:

- для одиноких - 60 000 крон;

- для тих, хто утримує сім'ю - 80 000 крон;

- коли майно не перевищує 100 000 крон (§ 8).

Дещо інша схема надання безоплатної правової допомо­ги існує, приміром, у Нідерландах, де правова допомога більшості видів не є цілковито безоплатною для її спожи­вачів. Останні можуть сплачувати її лише у невеликому розмірі залежно від своїх доходів за диференційованою шкалою, що включає 12 рівнів.

Рівень матеріальної забезпеченості, який дає право лю­дині на отримання частково оплачуваної правової допомо­ги, встановлено такий, що 46 відсотків населення Нідерлан­дів можуть скористатися цим правом. До цього фонду вно­сяться кошти, асигновані законодавчою владою, різного

роду платежі.

У Латвійській Республіці в Законі «Про адвокатуру» записано, що «всім особам має забезпечуватися однако­ве право на юридичну допомогу», а на державні органи, суди покладено обов'язок забезпечити адвокатів фінансо­вими ресурсами для ведення кримінальних справ (ст. 9,

12, 61).

В Англії надання правової допомоги малозабезпеченим громадянам регулюється законом з 1974 року. Кошти фінансуються державою. Малозабезпеченою особою вважа­ється така, річний дохід якої має не перевищує 1790 фун­тів стерлінгів. Рішення про визнання особи малозабезпе­ченою приймає комісія міністерства соціального забезпе­чення.

В 1994 році в Іспанії Комуністична партія запропону­вала проект закону про безоплатну правову допомогу, який був одностайно схвалений Парламентом у 1996 р. Цей закон передбачає широкі можливості одержання без­оплатної юридичної допомоги у вигляді: попередніх кон­сультацій, що передують подачі позовних заяв до суду; зниження оплати за нотаріальні та інші послуги.

Для надання безоплатної правової допомоги врахову­ється дві обставини: розмір доходів і добробут сім'ї та мо­рально-етичні дані (стан здоров'я, кількість дітей тощо). У таких випадках доходи сім'ї не можуть перевищувати 2000 доларів США на місяць. Найважливіше, що безоплатна

правова допомога, як само собою зрозуміле, фінансується державним бюджетом без обмеження певними категоріями справ.

Цікаві дані наводить у своєму науковому дослідженні Т. В. Апарова, яка зазначає, що останнім часом до 90% об­винувачених у країнах Європи забезпечуються безоплат­ними захисниками. Ось як, приміром, виглядає картина за­безпечення захисту підсудних за призначенням у цифрах у Польщі:

Захист за угодою Захист за призначенням	55 719 24 803	47 770 27 473	42 280 31458

З наведених цифр видно, що кількість захисту за при­значенням невпинно зростає. Водночас держава не робить із цього жодних проблем. Держава гарантує оплату адвока­там за участь у захисті за призначенням. Нарешті, у Російсь­кій Федерації йдуть шляхом закріплення у законі детально­го переліку об'єктивних і суб'єктивних підстав для надання безоплатної допомоги у кримінальних, адміністративних та цивільних справах також за рахунок фінансування держави. Що до України, то Спілка адвокатів України ще в 1997 р. подала до Верховної Ради України Проект Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про адвокатуру», в якому запропонувала дану проблему вирі­шити таким чином: Адвокати безоплатно дають консультації та роз'яснення з правових питань, складають усні й пись­мові довідки щодо законодавства, позовні заяви, запере­чення на позови інвалідам Другої світової війни та особам, прирівняним до них згідно з чинним законодавством; інва­лідам І та II груп; багатодітним батькам й матерям; репре­сованим - у питаннях реабілітації; пенсіонерам та малоза­безпеченим громадянам, рівень заробітної плати яких ста­новить мінімальний її розмір. Оплата праці адвоката у цих випадках здійснюється за рахунок Державного Фонду на­дання безоплатної правової допомоги у порядку, передба­ченому спеціальним законом (ст. 12.1 Проекту). Не можна сказати, що проект не викликає жодних застережень, але, принаймні, позиція САУ в цьому питанні є слушною. Проте, згаданий проект мусується у Верховній Раді до сьогод­нішнього дня, наштовхуючись на все нові й нові перешкоди. 98

За цей час було розроблено ще й інший спеціальний Проект Закону України «Про державну безоплатну правову допо­могу», на змісті якого слід детальніше зупинитися.

Розробники проекту визначають безоплатну правову до­помогу видом державної гарантії захисту прав та законних інтересів людини й громадянина, що здійснюється шляхом надання найменш соціально захищеним категоріям насе­лення юридичних послуг у порядку й на підставах, перед­бачених Законом, за рахунок бюджетних коштів (ст. 1 Про­екту). У ст. 5 Проекту наведено перелік категорій осіб, які мають право на державну безоплатну правову допомогу. Це:

1) громадяни України, особи без громадянства, які на
законних підставах проживають на території України, і се­
редньомісячний сукупний дохід яких нижчий від встанов­
леного прожиткового мінімуму, крім осіб, які займаються
підприємницькою діяльністю;

2) іноземці на підставі та в порядку, визначеному між­
народними договорами України, про правову допомогу,
згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою
України, а також іншими договорами за участю України,
що передбачають надання безоплатної правової допомоги;

3) потерпілі внаслідок стихійного лиха, екологічних ка­
тастроф, аварій;

4) багатодітні батьки;

5) особи, які потерпши від незаконних дій посадових осіб
органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду й
інших органів державної влади, органів місцевого самовря­
дування;

6) неповнолітні особи, які залишились без опіки закон­
них представників або за умов конфлікту їх інтересів з
останніми.

Суб'єктами надання державної безоплатної правової до­помоги названо не лише адвокатів, але й інших осіб, які є фахівцями в галузі права і за законом мають право на на­дання правової допомоги особисто чи за дорученням юри­дичної особи (ст. 6 Проекту). Цікавою, хоча і спірною, є стаття 13 Проекту, яка мала б регулювати порядок надання державної безоплатної правової допомоги у кримінальному процесі. Розробники в унісон з Рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. за заявою Солдатова щодо вільного вибору захисника, пропонують допустити до виконання функцій захисника у кримінальному процесі, крім адвокатів, також осіб, які є фахівцями у галузі права

І

і за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Для виконан­ня таких функцій адвокати та фахівці в галузі права мата б укладати угоду з територіальними органами Міністерства юстиції України про надання правових послуг особам, які мають право на отримання державної безоплатної правової допомоги.

Згаданий Проект, розроблений у стінах Верховної Ради України, піддано гострій критиці САУ. Основна суть кри­тики зводиться до того, що відповідно до вимог ст. 59 Конс­титуції України саме на адвокатуру як на спеціальну інсти­туцію покладено забезпечення безоплатною правовою до­помогою, а Проект всупереч нормі Конституції оголошує таку правову допомогу державною, що не витримує жодної критики. Крім цього, згадана норма Конституції обов'язок забезпечення безоплатною правовою допомогою покладає лише на адвокатуру. Проект із цією конституційною нор­мою передбачає такий тягар покласти і на плечі невизначе-них та невідомих досі «фахівців у галузі права». «Правни-ком у точному значенні цього слова не можна назвати того, хто закінчив факультет права, але (можна назвати) того, хто, закінчивши правознавство, вміє право застосовувати, вміє інтерпретувати його, вміє, нарешті, вкласти події життя у правові засади».

Отже, проблема надання безоплатної правової допомоги малозабезпеченим залишається невирішеною по сьогодніш­ній день. Правила адвокатської етики у ст. 51 наголошують на тому, що адвокат повинен надавати правову допомогу у випадках, передбачених законом, на частково оплатних за­садах або безоплатних. Необгрунтована відмова або ухилення адвоката від надання правової допомоги безоплатно є не­припустимою. Добре побажання Правил швидше буде мало-життєвою нормою, з огляду на те, що держава має вирішити не лише проблему надання безкоштовної юридичної допо­моги громадянам, а й потурбуватися про матеріальний стан адвокатів, який у багатьох сьогодні є вкрай низьким.

У зв'язку з викладеним видається, що найпростішим і зрозумілим способом вирішення проблеми оплати праці адвоката за надання безоплатної юридичної допомоги гро­мадянам України є фінансування державним бюджетом коштів на таку оплату. Але сьогодні, коли наша економіка перебуває у затяжній кризі, таке вирішення є нереальним у близькому часі.

Можна піти іншим шляхом - значно послабити податко­вий тиск на адвокатуру. Це дало б змогу колегіям, адвокат­ським об'єднанням самим оплачувати працю адвокатів. По­дібні думки вже висловлювалися в літературі.

Як в окремих державах фінансово стимулюють адво­катуру, можна навести хоча б такий приклад. У 1994 р. в норвезькому часопису «І^огзк Кеізіісіешіе» міністерство юстиції надрукувало повідомлення, про те, що є окремі місцевості, які потребують забезпечення їх адвокатськими послугами. Міністерство дає як заохочення 50000 крон адвокатові, який згодиться переїхати в ті місцевості і про­працювати не менше двох років.

Завдячуючи піклуванні держави, приміром, у США 1925 р. було 750 000 адвокатів. За 20 років кількість їх збіль­шилася у два рази.

Дата добавления: 2015-08-20