Адвокатура України після 1917 року

Після перемоги Жовтневої революції 1917 р. декретом про суд № 1 від 22 листопада 1917 р. адвокатуру в Росії було ліквідовано. В Україні Центральна Рада на підставі закону від 30 грудня 1917 р. провела реорганізацію судо­вої системи, але інститут присяжних і приватних повіре­них залишила без будь-яких змін. Багато адвокатів брали активну участь не лише в судочинстві, але і в діяльності політичних партій і самої Центральної Ради. Так, Київсь­кий присяжний повірений Ф. Крижанівський очолив тру­дову партію і перебував у складі Малої Ради; В. Садовсь-^кий працював на посаді першого Генерального секретаря

Центральної Ради.

^н.-¹ * <; хтеяк

Після проголошення на території України радянської влади Народний секретаріат 4 січня 1918 року прийняв по­станову, якою було ліквідовано інститут присяжних і при­ватних повірених. У цій постанові зазначалося, що всі гро­мадяни, які досягли 18 років, мали право бути захисниками в суді і на досудовому слідстві. Аналогічно вирішувалося пи­тання про захист і в революційних трибуналах за Положен­ням, затвердженим 23 лютого 1918 року. 14 лютого 1919 року Радою Народних Комісарів України вдруге було ліквідовано присяжну й приватну адвокатуру, яка була відновлена Цент­ральною Радою. Затверджено «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР», що передба­чало створення колегій правозаступників у народних судах та революційних трибуналах. У 1920 році в Україні вже на­лічувалося понад 160 юридичних консультацій, у яких пра­цювало 365 правозаступників. У 1921 році кількість право­заступників збільшилася до 557 осіб.

Проголошення владою нової економічної політики зу­мовило широке залучення адвокатів до участі в розгляді цивільних справ. Тому на початку 1921 року РНК УСРР видала постанову про розширення мережі юридичних кон­сультацій. Уже в 1922 році І. Ростовський зазначав, що від «засуджених надходять у великій кількості заяви, детально мотивовані, що містять скарги на порушення статей кодек­сів, що видаються, і покликання на циркуляр НКЮ за № 48: форма викладення і правильне юридичне мотивування свід­чить про те, що тут «не без адвоката». Однак по суті проти цього заперечувати не слід. Це лише корисно - добиватися обов'язкового дотримання закону».

У 1922 році Народний Комісаріат Юстиції України при­ступив до розробки положення про адвокатуру і вже 7 бе­резня 1922 року колегія НКЮ схвалила проект Положення, а 2 жовтня 1922 року Центральний Виконавчий Комітет Ук­раїни затвердив Положення про адвокатуру Української СРР. Відповідно до цього Положення були створені губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах.

За загальним правилом захисниками, в той час їх нази­вали оборонцями, могли бути особи не менш як із дворіч­ним практичним стажем роботи в органах юстиції. Як ви­няток дозволялося приймати осіб із теоретичною й практич­ною підготовкою, ступінь такої підготовки перевіряв НКЮ. Не могли бути захисниками особи судимі, а також ті, від­носно яких порушено кримінальну справу або які позбав-

_леНі виборчих прав. На членів колегії захисників було по­падено обов'язок ведення кримінальних, цивільних і адмі­ністративних справ, укладення угод і договорів, надання консультацій та ін. Загальні збори захисників обирали пре­зидію, яка була безпосереднім органом керівництва колегією.

У вересні 1927 року НКЮ запровадив при президіях ко­трії захисників інститут стажистів і практикантів. Ста­тистами могли стати випускники юридичних факультетів, _а практикантами - ті, хто мав дворічний трудовий стаж. Стажування й практику проходили протягом одного року. Найбільш важливими моментами такої підготовки були робота в консультації, підготовка до виступу в суді, а інко­ли і проголошення самої промови.

Як підсумок, до характеристики післяреволюційного етапу організації адвокатури в Україні необхідно додати, що запроваджена нова організаційна структура адвокатури мала доволі широкі права самоврядування. Однак помітною була тенденція з боку НКЮ до посилення свого контролю за адвокатурою, що в подальшому позначилося на її залеж­ності від державної влади.

Колегії захисників у перші роки становлення намагалися піднести престиж своєї професії. З цією метою у 1926 році Харківська губернська колегія захисників звернулася з про­позицією до РНК про заміну назви «захисника» на «адвокат». На жаль, над словом «адвокат» у той час ще тяжів стерео­тип і еталон царської буржуазної адвокатури, тому ця про­позиція не знайшла підтримки.

Станом на 1927 рік в Україні діяло 717 юридичних кон­сультацій. В цей період намітилася тенденція до скорочен­ня за своїм обсягом приватної адвокатської практики і знач­не розширення колективної форми організації праці.

У кінці 20-х і середині 30-х років в Україні розгорнулася дискусія щодо шляхів реорганізації адвокатури. Результатом дискусії було прийняття НКЮ УРСР 12 вересня 1926 р. постанови «Про реорганізацію колегій захисників». Поста­новою було визнано за доцільне перехід на колективні фор­ми організації праці захисників, наголошувалося на добро­вільному характері прикріплення захисників до юридичних консультацій і ліквідації приватних кабінетів.

У 30-х роках, у зв'язку із змінами адміністративно-тери­торіального поділу України, приймався ряд нормативних актів стосовно захисників, але істотних змін до правового становища колегій захисників вони не вносили.

Прийнята Конституція СРСР від 5 грудня 1936 р. та Конституція України від ЗО січня 1937 р. розширили пра-вові межі діяльності адвокатури. Це зумовило прийняття 16 серпня 1939 року РНК СРСР «Положення про адвокату­ру СРСР». Саме в цьому Положенні вперше замість термі­ну «захисник» вжито «адвокат». Згідно з цим Положенням організація колегій адвокатів та загальне керівництво їх діяльністю було покладено на НКЮ СРСР через НКЮ УРСР. Колегії адвокатів наділялися правами юридичних осіб, ли­ше члени колегій могли займатися адвокатською практи­кою. В окремих випадках НКЮ СРСР міг зробити виняток для певних осіб. У ст. 6 Положення визначався порядок прийому й виключення з адвокатури. Зокрема, зазначалося, що членами колегії адвокатів можуть бути особи, які мають вищу юридичну освіту або закінчили юридичні школи за наявності трудового стажу в судових, прокурорських та нших органах юстиції не менше одного року, які не мають юридичної освіти, але пропрацювали не менше ніж три ро­ки суддями, прокурорами, слідчими або юрисконсультами. Підставами до виключення з колегії адвокатів були вчинки, несумісні із званням адвоката, а саме: вчинення злочину, порушення правил внутрішнього розпорядку, вчинення амо­рального проступку.

Відповідно до Положення у всіх областях України утво­рювалися колегії адвокатів як добровільні об'єднання осіб, котрі займалися адвокатською діяльністю. Положення вре­гульовувало й питання дисциплінарної відповідальності адвокатів. На адвоката могли накладатися наступні стяг­нення: зауваження, догана, сувора догана, усунення від ро­боти на строк до шести місяців, виключення зі складу колегії. Реформування адвокатури не змогло дати відчутних по­зитивних зрушень через масові політичні репресії у державі. Уже постановою ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про винят­ковий порядок судочинства у справах про терористичні акти усувалася участь адвоката в суді, вводилась особлива нара­да, яка також розглядала справи без участі адвоката. Хвиля незаконних політичних репресій зачепила і багатьох пред­ставників адвокатури.

Друга світова війна внесла істотні корективи у роботу адвокатури України. У зв'язку з прийняттям Президією Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 року Указу «Про війсь­ковий стан» у місцевостях, які було переведено на війсь­ковий стан, всі справи про злочини стосовно порушення 44

громадського порядку та державної безпеки передавалися на розгляд військових трибуналів. Справи розглядалися в складі трьох постійних членів суду, вироки у касаційному порядку оскарженню не підлягали. Розгляд справ відбував­ся у прискореному порядку, як правило, без прокурора і без адвоката. Спеціальних колегій адвокатів для захисту підсуд­них із лав Радянської Армії та Військово-Морського флоту не існувало. 25 грудня 1941 року союзний НКЮ у своєму листі «Про призначення захисту на вимогу судів» встанов­лював порядок виділення адвокатів для захисту обвинува­чених у справах, що розглядалися військовими трибунала­ми й загальними судами.

Колегії адвокатів будували свою роботу відповідно до суворих умов війни. Насамперед, значно було розширено перелік безкоштовної допомоги, адвокати виступали з лек­ціями і бесідами на правові теми у військкоматах, в госпі­талях, спільно з громадськістю займалися працевлаштуван­ням сиріт тощо.

19 березня 1943 року вийшов спеціальний наказ НКЮ СРСР «Про поліпшення роботи юридичних консультацій колегій адвокатів», а 26 грудня 1944 року було прийнято тим же НКЮ інструкцію «Про організацію контролю за якістю роботи адвокатів». У цих актах наголошувалося на посиленні юридичної допомоги громадянам, установам, під­приємствам та організаціям.

Повоєнні роки поставили перед адвокатурою завдання насамперед поповнити втрачені в час війни адвокатські кадри. Так, адвокати з вищою освітою становили лише 42, з середньою - 3, випускників курсів - 17, без освіти -12 відсотків.

Міністерство юстиції УРСР звернуло увагу на під­вищення професійного рівня адвокатів. З цією метою у 1948 році було проведено атестацію адвокатів. Доукомп­лектовано обласні колегії, які найбільше зазнали втрат адвокатів під час війни. Зокрема, Київська Обласна колегія виділила зі свого складу 50 адвокатів для укомплектування Житомирської, Вінницької, Кам'янець-Подільської, Харків­ської; 35 - для Сумської та Ворошиловградської; Одеська -30 для Херсонської та Миколаївської; Львівська — 35 для Дрогобицьої, Тернопільської, Рівненської та Волинської обласних колегій.

У червні 1952 року Міністерством юстиції СРСР затвер­джено Положення про юридичні консультації колегій адво-

катів, яке вперше детально врегульовувало організацію і| порядок їх роботи. В серпні 1955 року в Києві було прове< дено республіканську нараду голів президій обласних ко-легій адвокатів і завідуючих юридичними консультаціями, де було розглянуто проблеми діяльності адвокатури. Приі ділялось багато уваги на нараді питанню оплати праці адвокатів, адже система оплати існувала ще з 1939 року. За ініціативи міністерства юстиції України, в порядку екс* перименту, Житомирська, Миколаївська, Хмельницька^ Запорізька, Чернігівська, Херсонська та Черкаська обласн колегії адвокатів увели у себе новий порядок оплати прац адвокатів. Усіх адвокатів, залежно від освіти, стажу, ква ліфікації, поділяли на чотири розряди. Кожному розрядов визначалася постійна місячна розрахункова ставка в 500 до 1500 крб.

На нараді порушено дискусію з приводу тактики адвока та у кримінальному процесі за наявності колізій між адво катом та підзахисним. Зокрема, дехто вважав, що «адвока' зобов'язаний, захищаючи підсудного, займати свою пози­цію, навіть коли вона не збігається з позицією підсудного, У своїй промові він повинен висловити свої думки, а н^ чужі. Більше того, за наявності такої колізії захисник пови­нен попередити свого підзахисного до судового засідання, що окремих положень або певної версії адвокат у суді під­тримувати не буде. Якщо підсудний після цього не заявить клопотання про призначення йому іншого захисника або не побажає захищати себе сам, адвокат повинен виступати в справі з позицій, які відповідають матеріалам справи та йо­го обґрунтованому переконанню».

Така позиція окремих адвокатів не знайшла підтримки у більшості. Як правильно зазначав професор М. Строгович, адвокат може оцінювати обставини справи за своїм внут­рішнім переконанням лише у тому випадку, коли його і підсудного погляди на обставини справи збігаються.

У грудні 1958 року Верховна Рада СРСР затвердила Ос­нови законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік. Основи кримінального законодавст­ва Союзу РСР і союзних республік, Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, а в грудні 1961 року - Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік й Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до Основ законо­давства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних

республік, Верховна Рада УРСР 30 червня 1960 р. прийняла Закон про судоустрій Української РСР, а 28 грудня 1960 р. затвердила новий Кримінальний та Кримінально-процесу­альний кодекси УРСР, а 18 липня 1963 р.- нові цивільний і цивільно-процесуальний кодекси Української РСР.

Нове законодавство стало правовою базою до істотних змін у правовому регулюванні інституту адвокатури в Україні. Так, Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік закріпили положення, що союзні рес­публіки набули право самі приймати законодавчі акти про адвокатуру (ст. 13). Закон про судоустрій УРСР встановив, що колегії адвокатів є добровільним об'єднанням осіб, які займа­ються адвокатською діяльністю та діють на підставі положен­ня, яке затверджується Верховною Радою УРСР.

За новим кримінально-процесуальним законодавством адвокат допускався до участі в розгляді будь-якої криміналь­ної справи. КПК значно розширив права захисника. Згідно зі ст. 44 КПК захисник допускався до участі в справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення по­переднього слідства й пред'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. У справах неповнолітніх, а також осіб, які через свої фізичні або психічні вади не могли здійс­нювати своє право на захист, захисник допускався з моменту пред'явлення обвинувачення. У справах, в яких попереднє слідство не проводилося, захисник міг здійснювати захист тільки після віддання обвинуваченого до суду.

Ст. 45 КПК розширила кількість випадків обов'язкової участі захисника в розгляді справ у суді, а саме: коли під­судний є неповнолітнім, коли через свої фізичні або психічні вади не міг сам здійснювати свого права на захист; коли не володів мовою, якою велося судочинство; за наявності су-, перечностей між інтересами підсудних, коли хоча б один з них мав захисника; коли санкція статті, за якою кваліфіку­вався злочин, передбачала смертну кару; коли в судовому, Розгляді справи брав участь прокурор або громадський об-. винувач при відсутності громадського захисника; при роз­гляді в суді справи про застосування примусових заходів ведичного характеру.

У 1972 році Указом Президії Верховної Ради УРСР до. КПК внесено зміни й доповнення, які розширили участь за­хисника на попередньому слідстві. Захисник уже мав право. орати участь у будь-якій справі з моменту пред'явлення об-^винувачення, якщо про це прокурор винесе постанову.

20 квітня 1977 року Верховна Рада УРСР прийняла Коне титуцію УРСР. У зв'язку з цим 1 жовтня 1980 року, з меток приведення законодавства про адвокатуру у відповідність д(Конституції УРСР, Верховною Радою УРСР було затвер джено нове Положення про адвокатуру УРСР. У новому По ложеяні для бажаючих вступити до адвокатури збільшене необхідний стаж роботи за спеціальністю до двох років встановлювалося правило, зідно з яким прийом у члещ колегії адвокатів міг обумовлюватися випробним строком д(трьох місяців. У випадку незадовільного проходження цьоп строку президія відраховувала кандидата з колегії.

У 80-х роках відбувався бурхливий процес становленім законодавства, демократизації інституту адвокатури. 13 лис­топада 1989 року Верховна Рада СРСР прийняла нові Основі законодавства Союзу РСР і союзних республік про судо устрій, які розширювали можливості і права адвоката у кримінальному процесі. Так, ст. 14 Основ гарантувала підо­зрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист, яке забезпечувалося шляхом участі захисника з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обвинувачення.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР при йняла «Декларацію про державний суверенітет України» Наступного, 1991 року Верховна Рада України прийнялг «Акт проголошення незалежності України». Ці два осново положних документи мали значний вплив на подальшш розвиток інституту адвокатури в Україні. Уже в 1991 роц було прийнято Закон України «Про підприємництво», за яки\ було дозволено здійснення юридичної практики за ліцензія ми, які видавалися міністерством юстиції.

У зв'язку із запровадженням в Україні норм ринкової економіки змінилися і форми юридичної допомоги підпри­ємствам, організаціям, установам, об'єднанням та окремим громадянам: складаються адвокатами проекти статутів, по­ложень, договорів тощо.

Динамічні зміни в політичному житті України зумовилї необхідність більш чіткого організаційного оформлення адво катури. З цією метою 20-22 вересня 1990 р. у Києві відбув ся установчий з'їзд адвокатів республіки, на якому буле утворено Спілку Адвокатів України. Спілка є незалежною самоврядною організацією адвокатів України, яка ставиті перед собою завдання об'єднання зусиль адвокатів із метою побудови демократичної держави, підвищення авторитету адвокатури у суспільстві, сприяння законодавчому закріп-

енню індивідуальної, приватної діяльності, захист профе-їйних і соціальних прав адвокатів тощо.

19 грудня 1992 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про адвокатуру», яким фактично підвела певний підсумок законодавчого оформлення інституту адво­катури в кінці XX ст.

Як резюме можна сказати, що історія адвокатури на Ук­раїні засвідчує, що «із дореволюційних часів кращі пред­ставники адвокатури були знані не тільки як носії високих професійних навичок, а й як носії величезного морального потенціалу, чий голос гучно лунав там і тоді, де держава всупереч демократичним принципам взаємодії з особою пере­творювалась на відчужену ворожу силу» [111, с. 27].

Дата добавления: 2015-08-20