До історії розвитку інституту адвокатури

Слово «асіуокаі, айуосагіо» походить із латинської мови, що означає здійснення захисту, захищати, вести у суді справу, надавати комусь у суді опіку, пораду з правових питань.

Зародження інституту адвокатури у різних народів мало свої особливості. Вважається, що вже у королівствах зулу­сів і бечуанів можна знайти перші зародки адвокатури. У зулусів особа, яка порушувала справу проти кого-небудь, збирала своїх друзів чи сусідів, озброївшись, ішли до міс­цевості, де проживав відповідач, і давали про себе знати своєю присутністю на видному місці. У відповідь на дії по­зивача відповідач також збирав своїх односельців. Відбу­вався своєрідний обмін думками щодо позовних претензій.

Перший день таких зустрічей не передбачав необхіднос­ті полагоджувати спір. Сторона відповідача під приводом, що в даний час нема вдома мужів, здатних мислити, пере­носила дискусію на наступний день. На другий раз відпові­дач приводив якомога більше мужів і особливо тих, що ві­домі були як оратори. Після цього сторона відповідача фор­мулювала своє ставлення до висунутих позивачем претензій. У свою чергу позивач та його мужі-оратори намагалися вправно й уміло спростовувати доводи відповідача. Причо­му, промови виголошувалися ораторами одна за другою, почергово. Після всіх промов із обох сторін, всі особи, які брали участь зі сторони позивача і відповідача, робили пе­рерву, поверталися до себе додому для обговорення ситуа­ції, що склалася.

Коли сторони у процесі дискусії не досягали згоди, пози­вач звертався до ватажка громади відповідача, в присутності якого ще раз повторювалася попередня дискусія, із викла­денням сторонами доказів. Заслухавши сторін, ватажок при­ступав до обмірковування свого рішення, яке приймалося ним протягом тижня. Вислухавши рішення, незадоволена сторона вправі була оскаржити його до вождя племені чи

ради, де повторювалася попередня дискусія. Отже, друзі, знайомі, близькі у зулусів уподібнювалися найпростішим і примітивним формам правового представництва в суді.

Незважаючи на те, що оратори у зулусів не мали спеці­альної юридичної підготовки, їх загальний рівень орієнтації у звичаях і правилах давав їм підстави виділятися серед своїх односельчан, і їх сприймали як «мужів, що могли мис­лити й промовляти». Поступово така діяльність ораторів набуває ознак первісної адвокатури, оскільки вони в суді захищали не свої, а чужі інтереси.

Щось аналогічне можна спостерігати у бечуанів стосов­но первісних етапів зародження адвокатури.

У країнах, де сповідувалося магометанство, Священна Книга Магомета була одночасно і релігійним, і світським кодексом для мусульман. Тому для цих народів спільним було те, що у суспільстві вирізнявся прошарок людей, які спеціалізувалися на вивченні й тлумаченні цього Кодексу. Так, у Туреччині, приміром, існували муфтії, які уподібню­валися до римських юрисконсультів (гезропза ргиоіепіішп). Саме до муфтіїв зверталися із запитаннями в конкретних справах, відповіді яких були вирішальними для прийняття остаточного рішення у спорі.

У давній Індії правосудця здійснювалося царем, а також колегіальними судами, із залученням осіб, що виступали у ролі захисників та представників сторін у цивільному спорі. Надання правової допомоги мудрецями було безкоштовним, правда, з часом вони мали право на десятину (1/10 вартості виграшу) у справі.

Процес характеризувався свободою захисту, публічніс­тю й колегіальністю суду. Це стосувалося Вавилону та Пер­сії. У Єгипті захист у суді здійснювався у письмовій формі, оскільки було побоювання, що при усному захисті відбува­тиметься вплив на судців, які мусили бути об'єктивними. Разом з тим, оскільки письменних було не так уже й багато, з часом вводиться захист усний.

Отже, ще задовго до виникнення суду - як інституції
правосуддя - на найнижчих ступенях суспільного розвитку
У народів з'являються певні прошарки людей, які виступа­
ють на захист знайомих, родичів, близьких, а згодом і зовсім
чужих для них людей. З'являються зародки майбутньої
правової інституції - адвокатури. Більш зрілих і визначених
форм адвокатура набуває в античних країнах Середземно­
мор'я, у Греції І РИМІ..•-■;. і -,чілі

1. Адвокатура в античній Греції щ

Грецькі «міста-поліси», що були розташовані в античні часи на Пелопоннеськім півострові, являли собою «держави-міста», общину вільних громадян.

Рабами були лише іноземці. Античний поліс виріс із ро­дового ладу, тому організаційно та ідеологічно зберігав ці­лий ряд рис попереднього устрою.

Усе внутрішнє управління в полісі перебувало в руках спадкової династії уарів. Судочинство здійснювали царі або досвідчені й довірені мужі знатного роду. Процес був усний, гласний та змагальний. Найбільш помітного розвит­ку інститут адвокатури набув в Афінах. Цицерон зазначав, що ораторське мистецтво розвинулося виключно в Афінах і що він не знає жодного грецького оратора, який би походив з інших місцевостей.

Демократична Греція була колискою філософії й зако­нодавства, риторики й літератури. Про рівень демократії в античній Греції свідчить хоча б той факт, що жінки там до­пускалися до навчання риторики. Як повідомляють джере­ла, Аспазія була відома своїми риторичними обдаруваннями, й небагато з тодішніх славетних промовців могли рівнятися до неї. Закони Секропса, Лицурга, Солона, Нікодора і Мі-носа в античному світі мали беззаперечний авторитет. Рим надсилав до Афін своїх учених із завданням вивчити ці за­кони. В результаті з'явилися відомі XII таблиць.

Як зазначають дослідники античної грецької літерату­ри, вже в гомерівських поемах можна простежити добре роз­винуту техніку побудови промов. Суспільний лад Афін вима­гав від царів володіння мистецтвом промови, вміння виступа­ти та переконувати на Раді й Народних зборах, красномовство розглядалося афінянами як дар богів, а разом із тим як мисте­цтво, якому необхідно навчатися. Фенікс, вихователь Ахілла, мав навчити свого підопічного «добре говорити і сміливо дія­ти». Особливого розквіту в Афінах набуває красномовство в V ст. Судове красномовство відокремлюється від політичного та епідіктичного (урочистого, парадного).

Демократичний устрій античної Греції створював добрі умови для виникнення адвокатури. Вважалося честю для кожного вільного громадянина полісу вміти себе захища­ти в суді. «Соромно,- зазначає Арістотель,- не вміти захи­щати себе рукою, але ще соромніше не вміти захищатись словом».

л У Греції не було ні державного обвинувачення, ні дер­жавного слідства. Антична держава брала на себе обов'язок арбітра у спірних питаннях, водночас ініціативу обвинува­чення залишила в приватних руках; самі сторони мали зби­рати докази й аналізувати їх у своїх промовах. Афінське судочинство вимагало, щоб сторони особисто виступали в суді на свій захист. З цих причин виникла потреба в лого­графах, в людях, які допомагали складати тексти промов. Згодом, суд дозволив, щоб поряд із стороною ще й висту­пав інший громадянин.

Красномовство судових ораторів відігравало велику роль. Відомо, що судцями були громадяни, які не завжди добре розумілися у праві. Той, хто говорив яскраво, пере­конливо, вигравав справу. Правда, щоб судді не підпадали під вплив промовців, судове засідання певний час проводи­лися у нічний період. Складені промови (логографії) для сторін практично ними вивчалися на пам'ять. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були Антифон, Сократ, Есхіл, Демосфен і Лисій. В літера­турі стверджується, що Лисій написав понад 200 судових промов, із яких до нашого часу дійшло 34. Особливо відома його промова проти Ератосфена, одного з 30-ти тиранів, вин­ного у смерті брата Лисія; в ній показано вражаючу картину злодіянь уряду Тридцяти. Перед нами проходять картини щоденного життя афінян. Ми бачимо шахраїв, що займають­ся підробкою законів, хлібних спекулянтів і пенсіонера -інваліда, якого за доносом мають намір позбавити пенсії.

Судова промова в античній Греції складалася із вступу, розрахованого на те, щоб завоювати доброзичливу увагу суддів; розповіді, тобто викладення фактичної сторони справи у вигідному для промовця світлі; полеміки із супро­тивником щодо доказів і, нарешті, висновків.

Логографи доводили свою майстерність написання судо­вих промов до високого ораторського мистецтва. Приміром, Лисій не користувався особливим ораторським пафосом чи захоплюючою аргументацією, але, натомість, кожна його промова була особлива; для аристократа, для скупого торга­ша, приниженого й обманутого,- для кожного Лисій знахо­див стиль, що відповідав характеру, становищу і культур­ному рівню клієнта. Практика діяльності логографів все ж таки довела їх малу ефективність. Адже логографії були роз­раховані лише на один етап судопровадження, писати ж лого­графії на кожну стадію прцесу було практично неможливо.

Поступово в суспільстві визрівало переконання про необхідність допуску до участі у справах осіб, які б бра­ли участь у всіх стадіях процесу, надаючи ефективний правовий захист сторонам. В Афінах виникає інститут, що нагадував в окремих рисах сучасну прокуратуру. Приватному обвинувачеві надавалося право обрати собі до помочі одного або декількох громадян із числа видат­них ораторів, а у виняткових випадках - народ або вищі урядові установи, за відсутності приватних скаржників, призначали офіційних обвинувачів, які мали назву кате­горіє чи сінегорів. Але при цьому підсудні залишалися в гіршому процесуальному становищі порівняно із сторо­ною обвинувачення. Це спонукало суди допускати захист із сторони відповідачів і підсудних. Оскільки продовжу­вав діяти принцип, за яким сторона зобов'язувалася до особистої участі у справі, суд пішов на те, що по справі виголошувалося дві промови: перша - стороною, друга -захисником, яка називалася девтерологією, а особа, що її виголошувала - синегором.

Адвокатура античної Греції мало походила на сучасний тип адвокатури: вона тісно була пов'язана з ораторським мистецтвом, оскільки простота й загальнодоступність за­конодавства, усність й гласність судочинства, відкритий розгляд справ перед великою народною аудиторією - не особливо вимагали від особи великих юридичних знань. Тим більше, що існував особливий прошарок юрискон­сультів, законників (прагматиків), які супроводжували ора­торів на суд. Саме вони мусили знати всі необхідні юридичні норми, процесуальні правила тощо. Промовці в судових дебатах обмежувалися в часі, який визначався водяними годинниками - клепсидрами. Хто не дотримувався визначе­ного часу тривалості промови, підлягав покаранню у виді штрафу. Це правило стосувалося складних і важливих справ і, навпаки,- що стосувалося дрібних справ, жодних часових обмежень не існувало. Можливо, тому, що в не­значних справах промовці не мали про що довго говорити.

Крім названих вище логографів, синегорів і прагма­тиків, існували ще параплети. Останні не виконували пра-возахисних функцій, вони давали лише характеристику сторонам. Подібно до того, як у Римі були хвалителі, в Росії - послухи, в Чехії - помічники й очисники, у Польщі -поворотники.

Захист у Давній Греції був безоплатним, замість плати

захисник вправі був очікувати іншої, негрошовоі винагоро­ди - високої поваги й шанування суспільства. Джерела свід­чать, що першим, хто отримав гонорар за захист, був Антіп-хон. З часом, за його прикладом, оплата роботи захисника стала звичайним явищем.

Дата добавления: 2015-08-20