Інститут адвокатури

1. Поняття інституту адвокатури: принципи та гаранти адвокатської діяльності

Закон України про адвокатуру сформулював поняття ін­ституту адвокатури у ст. 1: «Адвокатура України є доброві­льним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, сво­бод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу».

З таким формулюванням поняття адвокатури багато хто з учених не погоджується і слушно піддає критиці. Насам­перед, це стосується закріплення за адвокатурою ознаки гро­мадської організації. Розробники Закону про адвокатуру швидше виходили з того, що громадська ознака випливає з організаційного будівництва колегій: добровільність, членст­во, виборність органів колегій тощо. Те, що адвокатура - це громадська організація, стверджують багато вчених. А деякі юристи навіть зараховують адвокатуру до громадських правоохоронних організацій. Головною помилкою цих авторів, на нашу думку, є те, що при віднесенні адвокатури до гро­мадських організацій, вони не брали до уваги те, що громад­ськими організаціями не можуть бути об'єднання, які зай­маються професійною діяльністю, спрямованою на виконан­ня конкретної державно-правової функції.

Дехто громадський характер адвокатури вбачає у тому, що винагороду за свою роботу адвокати отримують не від держави, а від громадян і юридичних осіб. Але ж не слід забувати при цьому, що громадські організації, як правило, не вимагають за свою діяльність жодної оплати. Крім того, частину плати адвокати отримують безпосередньо від дер­жави. Щоправда, частина вчених - незначна - заперечує проти віднесення адвокатури до громадських організацій, посилаючись на те, що колегії адвокатів не входять і до системи державних органів, хоча діють під загальним керів­ництвом держави. Тому колегії адвокатів називають недер­жавними, професійними, добровільними об'єднаннями.

Не менше непорозумінь породила відсутність у Законі про адвокатуру вказівки про те, що адвокатура не є комер­ційною організацією. Це спричинило тривалу дискусію на сторінках правових видань: чи має адвокатура оподаткову­ватися подібно до організацій, метою діяльності яких є отримання прибутку й надприбутку. Тривалий час податко­ва служба, діяльність адвокатури безпідставно зачисляла до підприємницьких організацій. Лише після роз'яснення Головної державної податкової інспекції у 1996 р. цю по­милку було виправлено.

Сьогоднішня адвокатура Німеччини діє на підставі зако­ну від 1 серпня 1959 р. (Втгіезгеспізатуаіізогсіпиші). У ст. 1 закону записано, що адвокатура є незалежною інстанцією правосуддя. У ст. 2 підкреслено, що діяльність адвокатури не є підприємницькою. А Федеральний Конституційний Суд в одному з рішень записав, що особливий характер здійснен­ня адвокатських функцій свідчить, що ця діяльність не є гос­подарською й не ставить собі за мету - отримання доходу, що ця діяльність являє собою вид послуг, головною метою яких є надання професійної допомоги.

З цього приводу професор Феніхель ще в 1933 р. наго­лошував, що особливий характер отримання адвокатом ви­нагороди за свою працю відрізняє його від підприємця. Останній для досягнення прибутку чи надприбутку ні перед чим не зупиняється, може робити все, що лише не заборо­нено законом. На відміну від нього адвокат здійснює право-захисну функцію, в першу чергу, виходячи з благородної суспільної мети, свої дії він узгоджує не лише з нормами права, але й із нормами моралі.

У ст. 107 Закону Латвії «Про адвокатуру» записано, що праця адвокатів не має на меті отримання прибутку.

Більш удало сформульовано, на наш погляд, поняття ад­вокатури у ст. З Федерального закону РФ «Про адвокатську діяльність й адвокатуру в Російській Федерації», прийнято­го в травні 2002 р. Ось як дано визначення адвокатури: «Адвокатура є професійним співтовариством адвокатів й як інститут громадянського суспільства не входить до системи органів державної влади й органів місцевого самовряду­вання». А у ч. 2 ст. 1 містяться вказівки, що адвокатська діяльність не є підприємницькою.

Проблема взаємин адвокатури з державою завжди ви­кликала й продовжує викликати дискусії. Одні вважають, що державне керівництво адвокатурою є зайвим, інші - що

з допомогою міністерства юстиції «необхідно всіляко поси­лювати роль державного керівництва адвокатурою, оскільки остання виконує функцію державного значення», а дехто, приміром М. А. Чельцов, ототожнював адвокатуру з держа­вними органами, оскільки, на його думку, «адвокат здійс­нює функцію державного представництва прав й законних інтересів окремих громадян, що виступають як підсудні, позивачі й відповідачі у кримінальному й цивільному про­цесах».

Близький до позиції М. А. Чельцова С. В. Натрускін, який в основі правового визначення адвокатури наголошує на державному характері інституту адвокатури, особливо акцентуючи увагу на публічно-правових особливостях функцій адвокатури. О. Д. Святоцький слушно погоджується, що сама діяльність адвокатури має державний характер, оскільки адвокатура як елемент політичної системи вико­нує функцію особливої державної ваги - захищає права і законні інтереси громадян. Адвокатурі і державним орга­нам властивий ряд спільних завдань у плані побудови демо­кратичної правової держави. Державні органи сприяють успішному функціонуванню адвокатури, а остання допома­гає державі своєю діяльністю у зміцненні законності й право­порядку. Але тісна взаємодія адвокатури й держави, держав­ний чи публічно-правовий характер правозахисної функції зовсім не означає, що це дає підстави беззаперечно ствер­джувати необхідність державного керівництва адвокатурою.

У зв'язку з викладеним видається неприйнятною концеп­ція реформування української адвокатури, яку викладено у законопроекті № 5132-1 від 23.05.2000 р., внесеного народ­ним депутатом України А. Білоусом, «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про адвокатуру». Автор за­конопроекту пропонує не лише посилити вплив держави на внутрішнє життя адвокатури, а й зробити кроки до фактич­ного одержавлення інституту адвокатури. Так, він пропонує в законі «зазначити, що дисциплінарно-кваліфікаційні ко­місії, Вища атестаційна комісія є державними органами, що вони створюються, забезпечуються та фінансуються ви­ключно державою». Проте, під виглядом нібито турботи про фінансове забезпечення адвокатури такими діями мож­на фактично знищити в ній найцінніше, що набувалося сто­літтями,- незалежність та самоврядність. Без цих визнача­льних принципів організації та діяльності адвокатури ніко­ли не може бути незалежності адвоката при виконанні ним

професійних обов'язків. Зрештою, це б суперечило Загаль­ному кодексу правил для адвокатів Європейського Союзу, а також Основним положенням про роль адвокатів, прийня­тих VIII Конгресом ООН в серпні 1990 р. Приміром, в Ос­новних положеннях про роль адвокатів записано: «Адвока­там має бути надано право формувати самоврядні асоціа­ції..., виконавчі органи професійних асоціацій обираються їх членами і здійснюють свої функції без зовнішнього втручання (п. 24)».

Практика вирішення даної проблеми в інших державах є різною. Так, в Англії та США поняття та суть адвокатури в нормативних актах не відображено. В Англії загальне керів­ництво адвокатурою здійснюється лордом-канцлером (чле­ном Верховного Суду). У США урядовий контроль за дія­льністю адвокатури фактично відсутній, немає і відомств (крім судів), які б займались цим. Немає ніякого контролю за діяльністю адвокатури з боку держави у Франції. У Ні­меччині - державні органи - як федеральні, так і земельні,-наділені певною компетенцією щодо адвокатури. Міністер­ство юстиції вправі встановлювати межі тарифів оплати юридичної допомоги. Управління юстиції земель можуть вирішувати заяви громадян щодо вступу до адвокатури, розглядають щорічні звіти правлінь палати адвокатів та ін.

Адвокатура не може бути віднесена до інститутів дер­жави, оскільки: а) професійна адвокатська діяльність по наданню юридичної допомоги спрямована завжди й ви­ключно на захист приватних, персонально визначених інте­ресів, б) ні адвокатура як інститут (організація), ні адвокат як головний суб'єкт юридичної допомоги не наділені влад­ними повноваженнями. Адвокатура наділена спеціальною правоздатністю, якою не володіє жоден інститут цивільного суспільства. Членство в адвокатських об'єднаннях має не добровільний (як у громадських, некомерційних організаціях і інших загальновизнаних інститутах цивільного суспільства), а обов'язковий характер.

Закон не включив адвоката в коло суб'єктів, що прийма­ють свої рішення у кримінальному процесі за внутрішнім переконанням. Це не випадково, адже адвокат не приймає владних рішень. Очевидно, закон враховує й те, що адвокат ідентифікує себе не лише з клієнтом, якому прагне допомог­ти, але і з судом: щоб добитися успіху, адвокат, готуючи виступ, повинен поставити себе на місце суду і оцінити докази й обставини справи з його позицій. Якщо б закон

зобов'язав би адвоката керуватися внутрішнім переконан­ням, він звузив би можливості захисту: адвокат змушений був у випадку колізій з клієнтом чинити відповідно до своїх внутрішніх переконань, а не до його інтересів. Внутрішнє переконання може бути в адвоката, може не бути; воно створює психологічний комфорт, якщо адвокат займає по­зицію відповідно до нього; дискомфорт - якщо всупереч йому. Якщо клієнт не бажає змінити позицію, значить, змі­нити її має адвокат.

Подекуди роль і місце адвокатури штучно звужуються -їй намагаються надати мало чи не таку структуру, яка на­лежить до сфери послуг і задовольняє певні побутові інте­реси громадян та юридичних осіб. Разом з тим, функціо­нальне навантаження на адвокатуру є значно масштабнішим і змістовнішим; поряд зі своєю головною функцією - про­фесійного захисту прав і свобод громадян і юридичних осіб -вона також певною мірою виконує роль важеля між різни­ми гілками влади. Так, професійною діяльністю адвокатів у конкретних справах контролюється відповідність рішень судової влади законові, тобто кінцевій і найголовнішій фор­мі виразу волевиявлення законодавчої влади. У разі, коли така відповідність відсутня, адвокати вдаються до процесу­альних засобів -апеляційних і касаційних скарг, ініціюють процес контролю за додержанням законодавчих положень.

Відомий російський адвокат В. П. Тесленко у своїй про­мові на урочистому зібранні московської присяжної адво­катури з нагоди 50-річчя діяльності так сказав про роль адво­катури: «Без неї (адвокатури) неможливо здійснення основ­них законів, які говорять про права громадянина, оскільки адвокатура - незалежна й непідкупна - є тлумачем і поміч­ником в охороні і застосуванні цих прав...». Безумовно, що меч «часто виявляється сильнішим за слово, принаймні на короткий час. Але метою захисників прав людини, де б вони не перебували, є виконання давньої й почесної місії - доно­сити справедливі істини до влади».

Окрім виконання чисто професійного правозахисного обов'язку, адвокатура виконує ще й дуже важливу функцію -створює реальні можливості для кожного громадянина отримати інформацію про стан законності не лише з вуст представника держави, який завжди заінтересований у результатах розгляду справи, тому його інформація буває часто дуже суб'єктивною. «Подібно як прокурор є речни­ком держави, так адвокат має бути речником суспільства».

Виконуючи ці функції, адвокатура незалежно від її бажання своєю діяльністю здійснює правовиховний вплив на суспіль­ство. Тут адвокатура виступає у нерозривному зв'язку із завданням суду, який своєю діяльністю сприяє утверджен­ню правової держави. «Суд і палестра (адвокатура) - то один виховний елемент в двох особах, кожна тріщина, що розді­ляє тісний зв'язок цих елементів, є рівною катастрофі, тому суспільством мусить бути оточено особливою турботою і опі­кою, щоб, з погляду інтелекту, етики, досвіду і знання життя, люди, що виконують таку тяжку місію, становили еліту».

Дуалістичний (подвійний) характер природи інституту адвокатури обумовлює її приналежність одночасно як до сфери приватних, персонально визначених інтересів, так і до сфери всезагальних (публічних) інтересів. Ось як сказав П. А. Александров у промові по справі Сарри Модебадзе про служіння адвоката не лише приватній особі, а суспільс­тву в цілому: «Я бажав би виконати мій обов'язок не лише як захисника, але і як громадянина, бо не має сумніву, що на нас, як суспільних діячах, лежить обов'язок служити не лише інтересам тих, кого ми захищаємо, але і вносити свою лепту, якщо є можливість, із питань суспільного інтересу».

Слід зазначити, що у проекті постанови Пленуму Вер­ховного Суду «Про застосування законодавства, яке забез­печує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, за­судженому право на захист» пропонується записати: згід­но з вимогами ст. 48 КПК адвокат повинен захищати тіль­ки законні інтереси підзахисного, які ґрунтуються на ви­могах закону або їм не суперечать, використовуючи тільки законні засоби захисту, «маючи на увазі, що відповідно до Рекомендацій Ради Європи адвокат має служити інтересам правосуддя так само, як і інтересам тих, чиї права він за­хищає».

У ч. 1 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру» закріплено основні принципи діяльності адвокатури. Це: принципи верховенства закону, незалежності, демократизму, гума­нізму й конфіденційності.

Конституція України проголосила, що в Україні діє прин­цип верховенства права (ст. 8 Конституції"). Тобто Консти­туція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Консти­туції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Конституція України, проголошуючи і закріплюючи

принцип верховенства права, гарантує належні умови ефек­тивного захисту прав і свобод громадян.

Верховенство закону - це загальноуніверсальний прин­цип, який вимагає від учасників правовідносин зіставляти свої дії з нормами Конституції України та іншим чинним законодавством. Право не забезпечує свого захисту учасни­кові правовідносин, коли мета й ціль, спосіб, в який ведеться боротьба за свої права, є неприйнятними для норм права та моралі.

Принцип демократизму. Верховенство закону тісно пов'я­зано з демократизмом як принципом діяльності будь-якої установи, тим більше - інституту адвокатури, яка за своєю природою, призначенням є демократичною. Протягом бага­товікової історії розвитку адвокатури неодноразово наго­лошувалося на тому, що рівень розвитку демократичної, незалежної адвокатури - завжди свідчить про рівень демо­кратії у цілому суспільстві.

Цей принцип випливає із самої суті інституту адвокату­ри, із змісту його діяльності та організаційних форм. Віль­ний вибір адвокатської професії, доступність набуття ста­тусу адвоката, добровільний вибір організаційних форм здійснення адвокатської діяльності, забезпечення громад­ських інтересів та соціальних і професійних прав адвокатів; свобода здійснення професії; колегіальність у вирішенні проблем діяльності адвокатури; вільне обрання самовряд­них органів тощо - все це свідчать про притаманність т- ституту адвокатури принципу демократизму.

Принцип незалежності в діяльності адвокатури тісно пов'язаний з гарантіями такої діяльності. Адже заборона закону будь-яких форм втручання у професійну діяльність адвокатів і їх об'єднань з боку прокуратури, судів, інших державних органів, посадових осіб свідчить як про встанов­лення нормою права принципу незалежності адвокатури, так і, одночасно, є гарантією такої незалежності.

Інститут адвокатури виник для захисту не лише приват­ного інтересу, але й публічного. Участь адвоката в цивіль­ному, адміністративному або кримінальному процесі не є байдужою самій державі, інтересам публічним. Адже су­спільство та й держава в цілому заінтересовані, щоб за допо­могою адвоката, в тому числі, покарання понесла лише винна особа. Саме присутність у процесі адвоката, який може займати різну позицію до обвинувачення, у тому чис­лі й опозиційну, примушує судову владу повніше й глибше,

критичніше ставитися до зібраних досудовим слідством доказів. Будучи в судовому засіданні опозицією до держав­них органів, до влади, адвокат тим самим уподібнюється до контролюючої владу сили.

Зрештою, це є однією з ознак здорової демократії у су­спільстві. Взагалі вже стало аксіомою положення, що став­лення суспільства до інституту адвокатури свідчить про рівень демократизму, гуманізму й законності у державі. Адвокат С. А. Андреєвський, говорячи про роль і необхід­ність адвоката у судочинстві, підкреслював, що «переконли­вий захист є законний противник і слідчої влади, і прокурор­ського нагляду, і обвинувальної камери. Він вправі сказати їм: до цих пір ви працювали без нас, але ми прийшли, як люди свіжі, оглянувши те, що ви зробили, ми ясно бачимо, як ви глибоко помилились, все, що ви знайшли й побачили, лише збиває з дороги. Істина зовсім не там, де ви її шукали. Ось у якій стороні, ось де вона. На наше переконання, це істина!»

І. Я. Фойницький стверджував, що «засудження невину­ватого суперечить (завданням правосуддя.- /. Г.) стільки і навіть більше, ніж виправдання винуватого. Чим надійніше у зв'язку з цим охоронена невинуватість, тим більше забез­печено інтереси правосуддя».

Ось чому для належного захисту громадян від безпід­ставних звинувачень держави необхідна незалежна адвока­тура, яка б, за словами Ю. Стецовського, не була тихим, слухняним знаряддям волі адміністрації. Існування незале­жної адвокатури невигідно лише тій частині державного апарату, яка або не розуміє самого призначення у суспіль­стві цього інституту, або яка звикла порушувати норми права, не несучи за це жодної відповідальності.

Відомий французький адвокат Квадет стверджував, що адвокатам необхідно бути незалежними і вільними «не для того, щоб бути знаряддям утиску, але для того, щоб без страху говорити правду; не для того, щоб стати безкарними органами брехні; вони хочуть бути вільними, щоб інтрига і насильство не зв'язувало їм рук, призначених до роззбро­єння несправедливості, а не для того, щоб помста й нена­висть могли їх озброювати; без незалежності страх й боязнь закриє їм вуста...».

Незалежність адвокатури передбачає, насамперед, не­залежність від органів державної влади управління, суду й прокуратури, політичних партій, організацій, рухів тощо.

Автономне управління адвокатурою є однією з гарантії її незалежності; члени адвокатської корпорації спілкуються з державою чи її органами через своїх демократично обра­них представників. Адвокат «... мусить бути, скільки мож­ливо, незалежним від суспільства та його угруповань, бо тільки тоді, як вільний, він може щось йому дати. Залежні подібні до рабів. Раби не мають що давати». Ці слова нале­жать відомому українському адвокатові М. Глушкевичу. Адвокат у першу чергу є захисником особи, що потребує підтримки й захисту від імовірного порушення її конститу­ційних прав і свобод. Тому він є одночасно й речником свободи, має бути сам вільним й незалежним, щоб успішно боротися за свободу інших.

Гарантії конституційного права на захист перебувають у діалектичному зв'язку з гарантіями свободи виконання ад­вокатом функції професійного захисту. Чим надійніше за­хищено адвоката, тим краще захищено інтереси особи, яку він захищає. Адвокат захищає не просто людину, а цінності, які Конституція України визнала «найвищими» серед інших: життя і здоров'я, недоторканність і безпеку людини. При­чому, оскільки ця цінність «найвища», то жодне інше яви­ще не може оцінюватися суспільством вище, аніж людина, не може перевершити цінність людини. Усі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані, «субординовані» цін­ностям людини.

Отже, держава має бути заінтересованою у тому, щоб гарантувати при виконанні адвокатом його професійних пра-возахисних функцій торжество принципів верховенства за­кону та незалежності адвокатури.

У Законі України про адвокатуру мали б знайти втілення норми права, спеціально присвячені принципам діяльності адвокатури, замість простої про це згадки як це має місце сьогодні. Навіть Наполеон І, неприхований ворог адвокату­ри, змушений був у 1810 р. записати в законі: «Адвокати бу­дуть виконувати свою функцію незалежно, з метою захисту справедливості й правди».

Незалежність адвокатури гарантується всією діяльністю органів правосуддя: чим більш професійними, законними будуть дії суду, тим більше адвокат почуватиметься віль­ним при виконанні професійного обов'язку. Ось чому ще в XIX ст. адвокати сверджували, що захисникам легше доби­тися успіху й почуватися незалежним, коли вони виступа­ють перед колегіальним судовим органом, у складі якого

декілька суддів, бо за таких обставин йому легше розрахо­вувати, що когось з них він переконає у своїй правоті. «Коли трибунал складався з одного судді, захисник почував себе обмеженим у свободі, тому що мусив пристосовувати­ся до свого одного слухача, навпаки, коли кількість суддів зростала, незалежність збільшувалася, захисник був більш вільним, бо мав можливість знайти своїх однодумців»,-стверджував польський дослідник історії адвокатури А. Нє-міровський.

Закон гарантує незалежність адвокатури в першу чергу тим, що адвокатура є самоврядною, автономною організа­цією незалежної юридичної професії. Адвокат при вико­нанні своїх правозахисних функцій має користуватися ци­вільним імунітетом від безпідставних переслідувань орга­нів влади за дії, вчинені усно і на письмі. Відповідно до світових стандартів, закріплених в Основних положеннях про роль адвокатів, кожен адвокат «повинен мати кримі­нальний і цивільний імунітет від переслідувань за заяви, що стосуються справи, зроблені у письмовій або усній формі при сумлінному виконанні свого обов'язку й здійсненні професійних обов'язків у суді, трибуналі або іншому юри­дичному або адміністративному органі» (п. 20 Основних положень).

Основними положеннями про роль адвокатів встановлено завдання державних органів: сприяти і забезпечувати належ­ну роль адвокатів, «яка має гарантуватися урядами при розробленні національного законодавства та його застосу­ванні». Уряди мають виключити загрозу застосування ад­міністративних, економічних та інших санкцій за будь-які дії, до яких удаються адвокати відповідно до професійних обов'язків, стандартів й етичних норм. При загрозі безпеки для адвокатів у зв'язку з виконанням професійного обов'яз­ку вони мають бути адекватно захищені владою. Адвокати не можуть ідентифікуватися з їх клієнтами та справами клі­єнтів у зв'язку із виконанням першими професійних обо­в'язків. Суд чи адміністративний орган не повинні відмов­ляти у визнанні права адвоката, що практикує, представляти інтереси свого клієнта, якщо цього адвоката не було дис­кваліфіковано відповідно до національного законодавства й практики його застосування. Компетентна влада зобов'я­зана забезпечити адвокатові можливість своєчасно отриму­вати інформацію, документи та матеріали справи, зокрема у кримінальному процесі - не пізніше закінчення розсліду-

вання. Уряди мають визнавати й додержувати конфіденцій­ність комунікацій й консультацій між адвокатом та клієнтом у рамках їх відносин, пов'язаних із виконанням адвокатом своїх професійних обов'язків (пункти 16-19, 21-22 «Основ­них положень...»).

Принцип гуманізму. Діяльність адвоката, як і лікаря, ви-сокогуманна. Гуманізмом просякнута будь-яка участь ад­воката, незалежно від категорії справ, у яких він виступає. Особливо помітною є ця ознака у правозахисній діяльності адвоката в кримінальному процесі. Проти обвинуваченого фактично виступає вся держава в особі прокурора, слідчо­го, працівників міліції, одним словом, велика кількість по­садовців, озброєних сучасною технікою, щоб довести лю­дині, що вона вчинила злочин. Крім цього, в окремих випад­ках від цієї людини, слушно чи помилково, зрікаються близькі, знайомі, а може, і рідні. І саме в такій ситуації, коли людина вже не чекає будь-якої допомоги, суспільство звер­тається до підозрюваного і пропонує йому свого представ­ника, опікуна, який називається адвокатом. Отже, підозрю­ваний має вже з ким поділитися своїми думками, сумнівами, жалем тощо. Він переконується, що суспільство зробило пер­ший крок через свого посланця - адвоката, до справедли­вості. Безумовно, така місія адвокатури є глибокогуманною.

А ось як висловив суспільне покликання адвоката один з французьких адвокатів: «...у адвоката немає більш високої мети, нема більш святішого права, ніж коли в бою з упере­дженою громадською думкою і всупереч сліпій енергії пе­ресудів охороняє він життя нещасного і напружує всі сили на захист його від людей, які судять, не знаючи, вирішують, не думаючи, не слухаючи ніяких заперечень...Чистота і святість нашого покликання такі, що в момент, коли торту-рована невинно, покинута рідними, знехтувана друзями і обмовлена цілим світом людина готова втратити віру в лю­дей і добро, вона поруч з собою бачить захисника, який, подібно до священика, готовий віддати за неї душу...».

Адвокат має присвятити себе самопожертві за добро, спокій, свободу інших. Захисник «зрікається життя для се­бе, щоб жити для інших; стає благородним невільником співмешканців; кожну свою хвилину - для загалу»,- так вважав французький адвокат Терасон. Ще 300 років тому французи говорили: «Бідність шукає адвокатури як свого сховища; багатство - як опори; гординя - як світла; думка -як засобу збереження».

Принцип конфіденційності покладає на адвоката обов'я­зок не розголошувати відомостей, які він отримав від клієн­та. Як записано в ст. 2.3.1 Загального кодексу правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства, «конфіден­ційність є першорядним і фундаментальним правом та обо­в'язком адвоката». Адвокат в однаковій мірі зобов'язаний зберігати в таємниці як відомості, одержані від клієнта, так і інформацію про клієнта, без строку давності. Частиною З ст. 9 Закону України «Про адвокатуру» встановлено також заборону посадовим особам адвокатських об'єднань розго­лошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інте­ресах третіх осіб.

Законодавство передбачає гарантії забезпечення конфі­денційності у діяльності адвокатури. Забороняється зако­ном будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вима­гання від адвоката, його помічника, посадових осіб і тех­нічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки (ч. 1 ст. 10 Закону і ч. 1 ст. 69 КПК).

Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручен­ня, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню без його згоди (ч. 2 ст. 10 Закону).

Слід зазначити, що в повсякденній практичній роботі адвоката, на превеликий жаль, трапляються випадки пору­шення встановлених законом гарантій діяльності адвоката. Досить поширеним є недодержання вимог законодавства сто­совно участі адвоката у кримінальному судочинстві, спроби вивести адвоката-захисника з процесу будь-яким шляхом, психологічним тиском, прослуховуванням розмов адвоката з його клієнтом, які становлять адвокатську таємницю, погро­зами і навіть провокаційними діями щодо адвокатів тощо.

---

Дата добавления: 2015-08-20