Визнання національно-визвольного руху

Визнання національно-визвольного руху здійснюється в особі його органів, які очолюють боротьбу нації або народу за національне звільнення і створення власного незалежної держави.

Наприклад, свого часу широке міжнародно-правове визнання отримали Фронт національного визволення Алжиру, Фронт звільнення Мозамбіку, Народна організація Південно-західної Африки та ін. СРСР неодноразово заявляв про те, що Організація визволення Палестини є визнаним представником арабського палестинського народу.

Визнання органів і організацій національно-визвольного руху може супроводжуватися встановленням офіційних відносин і встановленням їх представництв у державі, що визнає.

Таким чином, визнання як воюючої сторони фактично трансформувалося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху. Визнання як повсталої сторони в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається.

43. Визнання урядів в міжнародному праві

Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, наприклад доктрини Тобара і Естради.

Доктрина Тобара (її автором був міністр закордонних справ Еквадору Карлос Тобар)- закріплена в Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Відповідно до ст. 1 Конвенції, уряди договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Ріки, Нікарагуа і Сальвадору) не визнають уряду, який може бути встановлений в одній з п'яти республік в результаті державного перевороту або революції, спрямованих проти визнаного уряду поки вільно вибраний уряд не реорганізує країну у конституційних формах. Ця доктрина переслідувала мету перешкодити незліченним революціям в іспано-американських республіках.

Доктрина Естради (у той час міністра закордонних справ Мексики) - викладена в Комюніке Міністерства закордонних справ Мексики про визнання держав від 27 вересня 1930 р. В Комюніке наголошувалося, що Мексика більш, ніж яка-небудь інша країна, страждала від застосування доктрини визнання, «в результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, представляється на розсуд іноземних урядів». Ця доктрина була направлена проти брутального втручання США у внутрішні справи латиноамериканських країн. Визнання нового уряду визнаної держави є вільним актом, за допомогою якою одна або декілька держав констатують, що дана особа або група осіб в змозі зобов'язувати державу, які бажають представляти її, і заявляють про свою волю підтримувати з ним або з ними відносини. Головним критерієм визнання нового уряду є критерій ефективності і законності.

Визнання нового уряду означає визнання того, що саме новий уряд є єдиним представником даної держави у міжнародних відносинах.

Держави, що оголошують про визнання нового уряду повинні виходити з того, що тільки народ кожної держави має право вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом відносин між державами.

Визнання уряду є або остаточним і повним або тимчасовим або обмеженим тільки деякими юридичними відносинами.

44. Поняття та сутність правонаступництва в міжнародному праві.

Правонаступництво – це перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права до іншого внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території. Межі правонаступництва визначаються суверенною волею держави відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.

Питання про правонаступництво постає в наступних випадках: при територіальних змінах — розпаді держави на два і більш за держави; злитті держав при входженні території однієї держави до складу іншого; при соціальних революціях; при відділенні від метрополій і утворенні нових незалежних держав.

Об'єкт правонаступництва - це права і обов’язки держави-попередниці, які через норми про правонаступництво стають правами і обов’язками держави-наступниці, то під предметом правонаступництва розуміється те, з приводу чого встановлені такі права і зобов'язання.

Предметом правонаступництва є договори між державами, державна власність, державні архіви і державні борги, окремі вчені до предмету правонаступництва відносять також членство в міжнародних організаціях.

В науці міжнародного права існують наступні теорії правонаступництва держав: теорія універсального правонаступництва, теорія часткового правонаступництва, теорія «неправонаступництва», теорія tabula rasa, теорія континуїтету.

Правонаступництво найтіснішим чином пов'язане з проблемою ідентичності і безперервності суб'єктів міжнародного права. Держава- наступниця успадковує в основному всі міжнародні права і обов'язки своїх попередників. Зрозуміло, ці права і обов'язки успадковують і треті держави.

Питання про правонаступництво тісно пов'язане з основними принципами і інститутами сучасного міжнародного права, а саме: з правом міжнародних договорів, відповідальністю держав, членством у міжнародних організаціях, правосуб'єктністю та ін.

В даний час основні питання правонаступництва держав врегульовані в двох універсальних договорах: Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 р. Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 р.

Питання правонаступництва інших суб'єктів міжнародного права детально не регламентовані.

45. Правонаступництво держав відносно міжнародних договорів.

Згідно ст. 17 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. нова незалежна держава може шляхом повідомлення про правонаступництво встановити свій статус як учасниці будь-якого багатостороннього договору, який в момент правонаступництва держав знаходився в силі щодо території, що є об'єктом правонаступництва держав.

Дана вимога не застосовується, якщо з договору випливає або іншим чином встановлено, що застосування договору щодо нової незалежної держави було б несумісним з об'єктом і цілями цього договору або суттєво змінило б умови дії договору.

Якщо участь в багатосторонньому договорі будь-якої іншої держави вимагає згоди всіх його учасників, то нова незалежна держава може встановити статус учасника цього договору тільки за наявності такої згоди.

Повідомляючи про правонаступництво, нова незалежна держава може — якщо це допускається договором — висловити свою згоду на обов'язковість для неї тільки частини договору або зробити вибір між різними його положеннями.

46. Правонаступництво держав відносно державної власності, державних архівів і боргів.

Перехід державної власності держави-попередниці тягне за собою припинення прав цієї держави і виникнення права держави-наступниці на державну власність, яка переходить до держави-наступниці.

Датою переходу державної власності держави-попередниці є момент правонаступництва держави. Як правило, перехід державної власності держави- попередниці до держави-наступниці відбувається без компенсації.

Згідно ст. 14 Віденської конвенції про правонаступництво щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р., у разі передачі частини території іншій державі перехід державної власності від держави-попередниці до держави-наступниці регулюється угодою між ними. У разі відсутності такої угоди передача частини території держави може бути вирішена двома способами:

а) нерухома державна власність держави-попередниці, що знаходиться на території, що є об'єктом правонаступництва держав, переходить до держави- наступниці;

б) рухома державна власність держави-попередниці, пов'язана з діяльністю держави-попередниці щодо території, що є об'єктом правонаступництва, переходить до держави-наступниці.

Коли дві або декілька держав об'єднуються і утворюють одну державу- наступницю, державна власність держав-попередниць переходить до держави- наступниці.

державні архіви держави- попередниці є сукупністю документів будь-якої давності і роду, проведених або придбаних державою-попередницею в ході її діяльності, які на момент правонаступництва держави належали державі-попередниці згідно її внутрішнього права і зберігалися нею безпосередньо або під її контролем як архіви. Датою переходу державних архівів держави-попередниці є момент правонаступництва держав. Перехід державних архівів відбувається без компенсації.

Держава-попередниця зобов'язана вжити всіх заходів по запобіганню заподіяння шкоди або знищення державних архівів, які переходять до держави- наступниці.

Коли з’являється нова незалежна держава, то архіви, які перебували на території, що є об'єктом правонаступництва держав, переходять до нової незалежної держави.

Якщо дві або декілька держав об'єднуються і утворюють одну державу- наступницю, державні архіви держав-попередниць переходять до держави- наступниці.

У разі розділення держави на дві або декілька держав-наступниць і якщо відповідні держави-наступниці не домовились про інше, то частина державних архівів, що знаходяться на території даної держави-наступниці, переходить до цієї держави-наступниці.

Державний борг означає будь-яке фінансове зобов'язання держави-попередниці відносно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

Перехід державних боргів спричиняє за собою припинення зобов'язань держави-попередниці і виникнення зобов'язань держави-наступниці відносно державних боргів, які переходять до держави-наступниці. Датою переходу державних боргів є момент правонаступництва держав. Правонаступництво держав як таке не зачіпає прав і зобов'язань кредитора.

Коли дві або декілька держав об'єднуються і тим самим утворюють одну державу-наступницю, державний борг держав-попередниць переходить до держави-наступниці.

Якщо ж держава розділяється і припиняє своє існування і частини території держави-попередниці утворюють дві або декілька держав-наступниць і якщо держави-наступниці не домовились про інше, державний борг держави- попередниці переходить до держав-наступниць в справедливих долях з обліком, зокрема майна, прав і інтересів, які переходять до держави-наступниці у зв'язку з даним державним боргом.

47. Особливості правонаступництва після розпаду СРСР

держави-учасниці СНД в 1992 р. визначили загальний підхід до договорів СРСР. В п. 1 прийнятого Меморандуму наголошувалось, що практично всі багатосторонні міжнародні договори колишнього Союзу РСР представляють загальний інтерес для держав — учасниць Співдружності. Разом з тим ці договори вимагають спільних рішень або дій держав — учасниць СНД. Питання про участь в цих договорах вирішується відповідно до принципів і норм міжнародного права кожною державою-учасницею самостійно залежно від специфіки конкретного випадку, характеру і зміст того або іншого договору.

В 1991р. Росія проголосила себе правонаступницею СРСР. Президент Російської Федерації в посланні від 24 грудня 1991 р. інформував Генерального секретаря ООН про те, що членство СРСР в ООН, зокрема в Раді Безпеки, у всіх інших органах і організаціях системи ООН, «продовжується» за підтримки країн СНД Російською Федерацією і що вона повною мірою зберігає відповідальність за всі права і зобов'язання СРСР відповідно до Статуту ООН, включаючи фінансові зобов'язання.

У посланні висловлювалось прохання замість назви «СРСР» використовувати найменування «Російська Федерація» і розглядати послання як «свідоцтво повноважень представляти Росію в органах ООН всім особам, що мали у той час повноваження представників СРСР в ООН».

Генеральний секретар ООН розіслав звернення Президента Росії всім членам ООН і виходив з того, що це звернення має характер повідомлення, констатує реальність і не вимагає формального схвалення з боку ООН.

Рухома і нерухома власність колишнього Союзу РСР за межами його території, інвестиції, що знаходились за кордоном були розподілені відповідно до шкали фіксованих часток у відсотках на основі єдиного агрегованого показника: Азербайджанська Республіка - 1,64; Республіка Вірменія - 0,86; Республіка Білорусь — 4,13; Республіка Казахстан — 3,86; Республіка Киргизстан — 0,95; Республіка Молдова — 1,29; Російська Федерація — 61,34; Республіка Таджикистан — 0,82; Туркменістан — 0,70; Республіка Узбекистан — 3,27; Україна - 16,37. Сукупна частка Грузії, Латвії, Литви і Естонії склала 4,7%.

Згідно ст. 2 Угоди про розподіл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном 1992 р., застосування вказаних фіксованих частин стосується не тільки нерухомості, використовуваної дипломатичними, консульськими і іншими представництвами колишнього Союзу РСР, і рухомості, пов'язаної з обслуговуванням цих представництв, але також до всіх видів інфраструктур і прибутку від їх експлуатації; до доходів від реалізації всіх видів власності що належала колишньому Союзу РСР за кордоном; до власності і прибутків від діяльності СРСР, а також юридичних осіб, що знаходилися під його юрисдикцією або контролем, включаючи радзакордонбанки; прибутки, отримані від виконання всіх видів контрактних і інших видів робіт відповідно до двосторонніх і багатосторонніх угод колишнього Союзу РСР; до космічних, повітряних, морських наземних і інших систем і інфраструктур, а також прибутки, отримані від їх експлуатації. Узгоджена шкала застосовується також до всіх інших видів власності колишнього Союзу РСР за кордоном.

Угода про правонаступництво відносно державних архівів колишнього Союзу РСР 1992 р. передбачає перехід під юрисдикцію держав — учасників СНД державних архівів і інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архівні фонди колишнього Союзу РСР, що знаходяться на їх території. Сторони даної Угоди мають право на повернення тих фондів, які утворилися на їх території і в різний час опинилися за їх межами.

У разі, коли відсутня можливість фізичного виділення комплексу документів, кожна держава — член СНД має право доступу до них і отримання необхідних копій.

після розпаду СРСР Російська Федерація як правонаступниця Союзу РСР прийняла на себе зобов'язання про часткове врегулювання заборгованостей колишнього СРСР перед Фінляндською Республікою. В Угоді від 30 травня 1995 р. були визначені умови реструктуризації заборгованості.

Відповідно до Договору про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР 1991 р., колишні союзні республіки прийняли на себе зобов'язання брати участь в погашенні і вести витрати по обслуговуванню державного зовнішнього боргу СРСР в долях, узгоджених сторонами. Частка Росії складає 61,34%, України — 16,37, Республіки Білорусь — 4,13, узбекистану — 3,27, Казахстану — 3,86%. Частка решти республік складає від 1,62 до 0,62%.

Надалі процедура погашення державного зовнішнього боргу СРСР була уточнена двосторонніми угодами.

48. Поняття, складові елементи та правовий статус населення в міжнародному та національному праві

Держава розуміється в міжнародному праві як єдність трьох елементів: населення, території, влади. При цьому у минулому населення розглядалося як додаток до території, що позначалося на статусі особи.

Під населенням розуміються всі особи, що знаходяться на території держави, незалежно від їх правового статусу, тобто громадяни, особи без громадянства, іноземці, особи, що володіють кількома громадянствами та ін.

Разом з поняттям "населення" міжнародне право використовує поняття "народ". Народ утворюють громадяни даної держави.

Статус населення і народу різний. Все населення володіє основними правами, передбаченими міжнародним правом. Принцип поваги прав людини зобов'язує держави поважати права людини відносно всіх осіб на її території. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. йдеться, що кожна "держава…, зобов'язується поважати і забезпечувати всім, хто знаходиться на її території або під її юрисдикцією особам права, визнані даним Пактом..." (ст. 2). Але тільки громадянин має право брати участь в управлінні державними справами (ст. 25). Відповідно, правом на самовизначення володіє не населення, а народ, що явно виходить із Статуту ООН і інших міжнародних актів. Всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право. Кожна держава зобов'язана утримуватися від яких-небудь насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність.

Визнання за народом вищого права самостійно вирішувати свою долю є характерною рисою сучасного міжнародного права і досягненням людської цивілізації. Міжнародне право захищає права і інтереси народу не тільки безпосередньо, але і через державу. Воно забороняє застосування сили або погрозу силою, втручання у внутрішні справи та ін. Розглянемо різні категорії осіб, що складають населення держави.

49. Міжнародно-правові питання громадянства

Громадянство – це постійний правовий зв'язок людини з державою, що визначає їхні взаємні права і обов'язки.

У приведеному визначенні підкреслюється наявність взаємних прав і обов'язків у людини і держави. В результаті воно принципово відрізняється від раніше прийнятого визначення громадянства як приналежності людини до держави. Нове розуміння громадянства знайшло віддзеркалення в законодавстві і міжнародній практиці, включаючи судову.

У демократичній державі громадянство є свого роду членством, що дає право брати участь в управлінні державою і що забезпечує громадянину гарантії його прав.

Окрім громадянства вживається термін "підданство". Раніше він використовувався для позначення приналежності до монархії. При цьому у ряді монархій (наприклад, в Бельгії, Іспанії, Нідерландах) даний термін в конституціях і законодавстві взагалі не застосовується і замінений терміном "громадянство".

Через свій статус громадянин користується всіма правами, передбаченими законом, і несе відповідні зобов'язання. Держава забезпечує права громадянина і контролює виконання ним своїх обов'язків.

Перебуваючи за кордоном, громадянин зобов'язаний дотримуватись певних законів своєї держави, останнє забезпечує йому дипломатичний захист. Багато договорів передбачають надання громадянам держав певних прав і пільг.

У деяких країнах існують різні види громадянства. У Нідерландах особи, що народилися в голландських володіннях (тобто в колоніях), володіють статусом голландських підданих на відміну від повноправних громадян Нідерландів.

Новим інститутом є громадянство інтеграційного союзу держав. Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 р. передбачає громадянство Союзу для громадян держав-членів.

Впродовж історії правове регулювання громадянства було внутрішньою справою держави. І сьогодні внутрішньому праву належить в цьому головна роль. Через своє верховенство держава встановлює права громадянина, порядок набуття і втрати громадянства.

Зростає роль міжнародного права у визначенні прав громадянина. Це стосується перш за все до норм про права людини і про юрисдикцію держав. Першим документом в цій сфері стала Гаазька конвенція про деякі питання, щодо колізій законів про громадянство 1930 р. У ній йшлося, що закони про громадянство визнаються іншими державами лише "в тій мірі, в якій вони відповідають міжнародним конвенціям, міжнародним звичаям і загальновизнаним принципам права відносно громадянства".

Першим міжнародно-правовим актом, що кодифікує принципи і норми в сфері громадянства, є Європейська конвенція про громадянство, прийнята Радою Європи в 1997 р. Основними актами з питань громадянства в Україні є Конституція і Закон України «Про громадянство України». В цілому вони відповідають міжнародним стандартам.

50. Правовий статус біпатридів та апатридів

Безгромадянство - юридичний стан, при якому особа не володіє громадянством якої б то не було держави. Такі особи називають апатридами.

Особа може опинитися в такому стані вже при народженні, якщо закон місця народження і закон країни громадянства батьків засновані на принципі права грунту. Громадянство може бути втрачене і згодом. У минулому такі особи знаходилися в безправному стані. Сьогодні безгромадянство негативно позначається на правах людини.

Сучасне міжнародне право в цілому негативно відноситься до без громадянства, спрямовано на скорочення випадків такого стану і переслідує мету всемірного скорочення такого роду випадків. Цьому присвячена Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р. Вона зобов'язує державу надавати громадянство будь-якій особі, що народилася на її території, яка інакше стала б апатридом. У таких випадках громадянство надається або при народженні відповідно до закону, або за клопотанням відповідної особи або її представника.

Через відмінності між національними законами про громадянство особа вже при народженні може отримати громадянство двох і більше держав. Дитина, що народилася у громадян Росії на території США, набуває громадянства обох держав. Громадянство Росії отримується відповідно до принципу права крові, а громадянство США в даному випадку - згідно принципу права грунту. Друге і третє громадянство може бути отримане і шляхом натуралізації.

Особи з подвійним громадянством іменуються біпатридами.

Загальновизнаною є норма, згідно якої особа, що володіє громадянством декількох держав, розглядається кожною з цих держав як така, що володіє тільки її громадянством

Особа, що знаходиться на території третьої держави, тобто держави, громадянином якої воно не є, і що володіє декількома громадянствами, розглядається як така, що має тільки одне з них. Третя держава керується правилом ефективного громадянства, відповідно до якого береться до уваги громадянство тієї держави, в якій особа постійно проживає. Якщо це встановити важко, то визнається громадянство держави, з якою особа фактично найбільш пов'язана (ст. 5 тій же Конвенції).

загальне міжнародне право негативно відноситься до біпатризму, оскільки воно ускладнює правовідносини між державами. Таке відношення загалом виправдано. Разом з тим існують випадки, коли біпатризм є засобом вирішення питань, що мають істотне значення для прав людини, тому законодавство ряду держав, наприклад ФРН і Ізраїлю, визнає допустимість такого статусу.

51. Правовий статус іноземців

Іноземець - особа, що не є громадянином країни перебування і що володіє громадянством іншої держави.

Іноземець перебуває під повною територіальною юрисдикцією країни перебування і під особистою юрисдикцією держави, громадянином якої він є. Перевага належить територіальній юрисдикції. Відносно іноземця повинні дотримуватися загальновизнані права людини.

Особливо важлива відмінність правового статусу іноземця від статусу громадянина полягає у відсутності права на дипломатичний захист з боку держави перебування і права брати участь в управлінні справами держави, прав обирати і бути обраним в органи державної влади і місцевого самоврядування. Разом з тим іноземці не несуть деяких обов'язків, які покладаються тільки на громадян, перш за все це стосується військового обов'язку.

Законодавство багатьох країн обмежує права іноземців відносно заняття деякими видами професійної діяльності, наприклад відносно заняття посад в держапараті, роботи адвоката, капітана морських і повітряних суден та ін.

Закріпивши загальні положення статусу іноземців, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН в 1985 р. Декларація про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, вказала, зокрема, на неприпустимість масової висилки іноземців, що законно знаходяться на території країни.

Існують три основні режими іноземців: національний, найбільшого сприяння і спеціальний.

Національний режим сьогодні є практично загальноприйнятим. Разом з тим, укладаючи договори, держави вносять зміни в цей режим, зазвичай надаючи додаткові права своїм громадянам, в основному в сфері торгівлі, податків тощо.

Для того, щоб уникнути розбіжностей в правовому положенні іноземців, держави використовують режим найбільшого сприяння, відповідно до якого громадяни договірних держав володіють правами не меншими, ніж будь-які інші іноземці.

У минулому був поширений спеціальний режим, при якому обсяг прав громадян відповідної держави визначався договором. В одних випадках він був сприятливішим в порівнянні з національним, в інших - більш обмежувальним. В даний час обмежувальний спеціальний режим застосовується в основному як репресалії. Сприятливий спеціальний режим використовується в рамках інтеграційних об'єднань.

52. Біженці та переміщенні особи

Біженець - особа, яка через обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань знаходиться поза країною свого громадянства і не може або не хоче користуватися захистом цієї країни.

Війни між державами, конфлікти неміжнародного характеру, політичні переслідування ведуть до масового результату населення в інші країни. Це зробило необхідним врегулювання правового статусу біженців, оскільки часто вони опиняються в безправному стані.

До біженців не відносяться так звані економічні біженці, які залишають свою країну з економічних міркувань. Не може претендувати на статус біженця особа, що скоїла злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності; що скоїла раніше тяжкий злочин неполітичного характеру.

В принципі, держава зобов'язана надати біженцям статус, яким користуються іноземці взагалі. Що ж до урядової допомоги, то вони прирівнюються до місцевих громадян. Заборонено накладати стягнення на біженця за незаконний в'їзд. Держави по можливості полегшують асиміляцію біженців. Особливе значення має правило про неприпустимість висилки біженців в країну, в якій їх життю або свободі загрожує небезпека.

Контроль за дотриманням прав біженців здійснюється Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, статут якого був затверджений Генеральною Асамблеєю ООН в 1950 р.

Одним з основних прав людини є право повернення у державу і мешкання в ній. Цьому праву відповідає обов'язок держави дозволити в'їзд і поселення громадянина. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. передбачає, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений права на в'їзд до своєї власної країни" (ч. 4 ст. 12). Відомі випадки масового вигнання частини громадян в ході громадянської або міжплемінної війни. У таких випадках інші держави вимушені приймати іноземних громадян як біженців, що створює серйозні проблеми. При цьому іноземна держава має право вимагати повернення цих осіб, а вітчизняна держава зобов'язана прийняти своїх громадян і забезпечити їх права.

Переміщені особи - особи насильницьки виселені в іншу країну з метою використання там на примусових роботах. це люди, насильно вивезені під час подій Другої світової війни фашистською Німеччиною та її союзниками з окупованих ними територій для використання на різних роботах. Після закінчення війни СРСР уклав низку двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб з радянських громадян. Для сприяння поверненню на батьківщину переміщених осіб у 1946 р. була створена Міжнародна організація у справах біженців, яка припинила існування в 1951 р. у зв'язку зі створенням УВКВ.

Термін "переміщені особи" не використовується в Конвенції про статус біженців 1951 р. На практиці УВКБ застосовує цей термін щодо деяких категорій "внутрішніх біженців", які також називаються вимушеними переселенцями. Це ті особи, які покинули певний конфліктний регіон держави і поселилися в іншому регіоні цієї держави. Така проблема є гострою для Росії, тому в 1993 р. Російська Федерація прийняла Закон "Про вимушених переселенців".

53. Поняття політичного притулку та його правове регулювання

Право притулку - надання конкретною державою якій-небудь особі можливості переховуватися від переслідувань, яким вона піддається в країні свого громадянства або постійного місця проживання з політичних, релігійних і інших мотивів. Право притулку не розповсюджується на військових злочинців і осіб, винних в скоєнні злочинів проти людства. Розрізняють притулок територіальний і притулок дипломатичний. Надання політичного притулку не тягне автоматичного надання громадянства. Актом надання притулку держава приймає на себе зобов'язання не видавати дану особу державі, в якій вона піддавалася переслідуванням. Загальновизнаний інститут конституційного права - знайшов визнання і підтримку в міжнародному праві. Звичаєві міжнародно-правові норми закріплені Загальною декларацією прав людини і Декларацією ООН про територіальний притулок 1967 р. Загальна декларація закріпила право кожного шукати в інших країнах притулок від переслідувань і користуватися цим притулком. Це право не може бути використане у разі переслідування за скоєння неполітичного злочину або при здійсненні діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. Отже, мова йде про притулок політичного характеру. Спостерігається практика надання притулку і з гуманних міркувань.

Дане право є правом територіального притулку. Існує також поняття дипломатичного притулку, що зустрічається в практиці латиноамериканських країн і невідоме загальному міжнародному праву. Воно надається в дипломатичних представництвах іноземних держав.

Декларація 1967 р. указує, що притулок надається державою через свій суверенітет. Саме держава проводить оцінку підстав для надання притулку. До особи, що шукає притулок, не повинні застосовуватися відмова в дозволі переходу кордону або висилка в країну, де вона може піддатися переслідуванню. Виключення допустимі з міркувань національної безпеки або з метою захисту населення, зокрема у разі масового прибуття людей.

54. Правовий статус трудящих-мігрантів

Особливу категорію іноземців складають трудящі-мігранти і члени їх сімей. Вважають, що їх чисельність у всіх країнах перевищує 50 млн. У США тільки "незаконних іноземців" налічується 6 млн. Деякі галузі національного господарства спираються на працю мігрантів.

Ще в 1939 р. Міжнародна організація праці прийняла Конвенцію про трудящих-мігрантів, ще одна прийнята в 1975 р. (N 143), в 1977 р. Рада Європи прийняла Європейську конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів, нарешті, в 1990 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила універсальну Конвенцію про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей. Вже в ході підготовки останньої Конвенції такі країни, як США і ФРН, заявили, що не підпишуть її. У таких умовах навряд чи можна чекати набуття чинності Конвенції в найближчому майбутньому. Проте вона дає уявлення про міжнародні стандарти в захисті прав мігрантів.

55. Правовий статус вимушених переселенців

Вимушені переселенці (або, т.зв., внутрішні біженці) – це особи, які з тих же причин, що й біженці, змушені покинути місце свого постійного проживання і переселяються в іншу частину однієї й тієї ж країни.

Їхнє правове становище визначається внутрішнім законодавством держав, однак має відповідати загальновизнаним стандартам прав людини.

Переміщені особи — це люди, що були насильно вивезені в ході Другої світової війни фашистською Німеччиною і її союзниками з окупованих ними територій для використання на різноманітних роботах. Після закінчення війни СРСР уклав ряд двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб із числа радянських громадян. Для сприяння поверненню на батьківщину переміщених осіб у 1946 році була створена Міжнародна організація у справах біженців, що припинила своє існування в 1951 році в зв'язку зі створенням УВКБ.

Сам термін «переміщені особи» не використовується в Конвенції про статус біженців 1951 року, але в даний час у практиці УВКБ він застосовується у відношенні деяких категорій «внутрішніх біженців», що також називаються «вимушеними переселенцями». До них належать особи, що покинули певний конфліктний регіон держави й оселилися в іншому регіоні в межах цієї ж держави.

Дана проблема є дуже гострою для Росії, тому в 1993 році Російська Федерація прийняла Закон «Про вимушених переселенців». Проблеми біженців є дуже актуальними і для інших регіонів світу, зокрема, для Африканського континенту, де в результаті політичній нестабільності є чимало точок конфліктів. Тут проблемами біженців займаються і регіональні організації. Так, ОАЕ в 1969 році прийняла Конвенцію у відношенні специфічних аспектів проблеми біженців в Африці.

Слід підкреслити, що діяльність міжнародних органів і організацій,'що займаються проблемами біженців, повинна бути, насамперед, аполітичною, носити гуманний і соціально орієнтований характер.

56. Міжнародно-правовий захист прав людини.

Права та свободи людини у міжнародному публічному праві розглядаються як природні та невід’ємні, завдяки яким людина може реалізувати себе як особистість.

Вперше права людини були юридично закріплені у Декларації незалежності США 1776 р. та французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Першим міжнародно-правовим кроком у сфері захисту прав людини стало прийняття у 1815 р. Декларації відносно торгівлі неграми. Ця декларація оголосила работоргівлю діянням, що суперечить принципам гуманності та загальновизнаним нормам права, проте не містила прямої заборони работоргівлі. Лише 1890 р. була підписана Брюссельська конвенція, яка забороняла рабство і работоргівлю в окремих регіонах Індійського океану та Червоного моря. Мирні договори, укладені після першої світової війни, крім військово-політичних питань, містили також положення про захист прав національних меншин на території новоутворених європейських держав. Після підписання 26.06.1945 р. Статуту ООН права людини набули якості міжнародних універсальних стандартів, починають прийматися багатосторонні договори, спрямовані на забезпечення міжнародно-правового захисту прав людини в цілому, окремих видів прав людини чи прав окремих категорій осіб.

Традиційно розрізняють три покоління прав людини, що зумовлено різним часом виникнення уявлень про необхідність правового захисту, в т.ч. на міжнародному рівні, тих чи інших видів прав та свобод:

1) громадянські і політичні права (право на життя, заборона катувань, право на справедливий судовий розгляд, право на недоторканність приватного життя, свобода думки і слова, свобода об’єднання і т.д.). Ці права юридично закріплюються найпершими, в період утворення демократичних держав у Європі та Америці наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст.;

2) економічні і соціальні права (право на освіту, право на працю, право на соціальне забезпечення, право на охорону здоров’я тощо). Ці права починають закріплюються у першій половині ХХ ст., коли у демократичних країнах посилюється державне регулювання економіки;

3) права т.зв. “третього покоління” починають виникати і юридично оформлюватися в останній третині ХХ ст. Ці права, в основному, пов’язані з духовно-культурною сферою та сферою охорони природи. До таких прав, зокрема, відносяться право на безпечні умови проживання, право на вільний культурний розвиток, свобода творчості тощо.

Існує значна кількість міжнародних договорів, що стосуються захисту прав людини. Залежно від мети прийняття та предмету регулювання можна виділити декілька групи цих договорів.

До першої групи слід відносити універсальні договори, що мають найбільш загальний характер. Перш за все, це т.зв. “Міжнародний біль про права людини”, до складу якого входять:

· Загальна декларація прав людини 1948 р. Ця декларація стала першим універсальним міжнародно-правовим актом, що проголосив перелік прав та свобод людини. Незважаючи на те, що Декларація приймалася у формі резолюції Ради Безпеки ООН, яка має рекомендаційний характер, в силу авторитетності та широкого застосування набрала загальнообов’язкової юридичної сили;

· Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.;

· Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.;

· Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. Цим Протоколом закріплена компетенція Комітету з прав людини розглядати скарги громадян на порушення їх громадянських чи політичних прав з боку держав, які є учасниками Пакту 1966 р. та цього Протоколу;

· Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо скасування смертної кари 1989 р. Цей Протокол забороняє державам-учасникам застосовувати смертну кару, крім випадків покарання найбільш тяжких злочинів у воєнний час.

Другу групу складають договори, спрямовані на попередження, припинення чи скасування дій, що посягають на права та свободи великих людських спільнот чи окремих осіб. Зокрема, до таких договорів відносяться:

· Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.;

· Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;

· Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;

· Конвенція про рабство 1926 р. зі змінами, внесеними Протоколом 1953 р.;

· Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства 1956 р.

Тертя група охоплює договори, що стосуються захисту прав і свобод окремих соціальних груп, наприклад, жінок, дітей, біженців, трудящих-мігрантів і т.п. Такими договорами, наприклад, є:

· Конвенція про політичні права жінок 1953 р.;

· Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.;

· Декларація прав дитини 1959 р.;

· Конвенція про права дитини 1989 р.;

· Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р.;

· Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 р.;

· Конвенція про контакт з дітьми 2003 р.;

· Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх родин 1990 р.;

· Конвенція про статус біженців 1951 р.;

· Конвенція про захист і інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний та напівплемінний спосіб життя, у незалежних державах 1957 р.;

· Конвенція про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах 1989 р.

До четвертої групи відносяться договори, що містять норми міжнародного гуманітарного права, тобто спрямовані на забезпечення прав індивідів та груп людей в умовах збройних конфліктів. В основі джерел міжнародного гуманітарного права лежать Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та Додаткові протоколи до них, прийняті у 1977 р.:

· Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р.;

· Конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р.;

· Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р.;

· Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі 1949 р.;

· І Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р.;

· ІІ Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 р.

П’яту групу міжнародних актів у галузі прав людини складають конвенції Міжнародної організації праці, спрямовані не лише на вирішення питань організації праці, а й на забезпечення широкого кола соціальних та економічних прав людини. Найважливішими у цьому відношенні серед Конвенцій МОП є:

· Конвенція про примусову чи обов’язкову працю № 29 1930 р.;

· Конвенція про скасування примусової праці № 105 1957 р.;

· Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності № 100 1951 р.;

· Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу № 138 1973 р.;

· Конвенція про оплачувані відпустки № 132, переглянута у 1970 р.;

· Конвенція про захист заробітної плати № 95 1949 р.

Окрему групу становлять регіональні міжнародні договори у сфері захисту прав людини. Особливістю цих договорів є те, що вони не повинні суперечити відповідним універсальним договорам і можуть встановлювати додаткові гарантії реалізації прав людини. До таких договорів відносяться:

· Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та додаткові протоколи до неї;

· Європейська соціальна хартія 1961 р.;

· Американська конвенція прав людини 1969 р.;

· Африканська хартія прав людини і народів 1981 р.;

· Декларація СНД про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини і основних свобод 1993 р.;

· Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 р.

57. Механізм міжнародного співробітництва в галузі прав людини.

Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов’язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світо­вої війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захис­ту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захис­ту прав людини. З початку 50-х років почали виникати ре­гіональні міжнародні організаційно-правові механізми за­хисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.

У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків універсальних і регіональних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозволяє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливос­тях їхньої діяльності. Існуючі міжнародні органи із прав лю­дини поділяють насамперед на універсальні та регіональні.

Норми Статуту ООН про обов'язок держав співпрацювати в галузі захисту прав людини відігравали та продовжують відігравати величезну роль у становленні міжнародно-пра­вового захисту прав людини. Ці норми є найбільш загаль­ним правовим зобов'язанням, на основі якого здійснюється все наступне міжнародне співробітництво в цій області.

Універсальні органи із прав людини ма­ють компетенцію, що поширюється на значну кількість дер­жав світу і, як правило, виключно на ті держави, які є учас­ницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). В обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов’язково по­в’язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим ор­ганом, хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни. Особливе місце в розвитку міждержавного співробітниц­тва у сфері захисту прав людини посідає співробітництво в реґіональних міжнародних міжурядових організаціях, де затверджено значну кількість міжнародних договорів та інших міжнародних актів, спрямованих на забезпечення дотримання в державах-учасницях прав людини. У низці випадків реґіональні договори встановили більш високі стандарти прав людини, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами.

Найважливішим досягненням міжнародного співробіт­ництва щодо захисту прав людини стало створення міжна­родного механізму захисту прав людини. Деякі з таких органів можуть розглядати індивідуальні скарги про захист прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо них рішення, юридично обов'язкові для цих держав. Серед найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захис­ту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав люди­ни, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав люди­ни. Для звернення до кожного із цих органів існує спеціаль­на процедура.

Україна є учасницею більшості універсальних договорів з прав людини і визнає для себе юрисдикцію Комітету з прав людини і Європейського суду з прав людини. З одного боку, це покладає на Україну відповідальність за відповідність її законодавства міжнародним зобов'язанням у цій галузі. З іншого боку, це означає, що завжди зберігається можливість оскаржити дії державних органів у міжнародних установах із захисту прав людини. Конституція України визнає таке право (ст. 55).

58. Види правового режиму територій.

Термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення деякого земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними поверхнями (межами) і що має той або інший юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

У цьому сенсі поняття території не має нічого спільного з поняттям території в її природному сенсі, як місця існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, місця існування людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування.

Планету Земля — її сушу, повітряний простір, Світовий океан, а також космічний простір, Місяць і інші небесні тіла — з погляду правового режиму можна розділити на три види: 1) державна територія; 2) міжнародна територія (простори з міжнародним режимом); 3) простори із змішаним правовим режимом.

Державна територія є простором, в межах якого держава здійснює верховну владу (суверенітет). До складу державної території входять суша, внутрішні води і територіальне море, повітряний простір над ними. Держава своїм законодавством встановлює правовий режим території в цілому і її частин. Правовий режим державної території включає також правила, передбачені міжнародними договорами даної держави (про використання повітряного простору, внутрішніх вод і портів, територіального моря, певних ділянок сухопутного простору).

Міжнародна територія — це простір з міжнародним режимом, на який не розповсюджується суверенітет якої-небудь держави і який відкритий для використання всіма державами відповідно до міжнародно-правових норм. Такий режим мають відкрите море, повітряний простір над ним, а також над виключною економічною зоною, дно Морів і океанів за межами національної юрисдикції, космічний простір, включаючи Місяць і інші небесні тіла, Антарктика і повітряний простір над нею.

Простори із змішаним правовим режимом мають істотні особливості: прибережні держави наділені суверенними правами по розвідці і розробці ресурсів в межах цих просторів при збереженні за всіма іншими державами свободи судноплавства і ряду інших прав відповідно до міжнародними нормами і правилами прибережних держав. До цих просторів належать виключна економічна зона і континентальний шельф.

59. Територія держави: поняття та склад.

Державна територія — це земний простір, що знаходиться під суверенітетом даної держави, іншими словами, простір, в межах якого держава здійснює верховну владу і яким вона розпоряджається, організовуючи його в адміністративному (для цілей управління) відношенні і встановлюючи його правовий режим (в цілому, а також окремих її складових).

Однією з складових суверенітету держави є її територіальне верховенство, юридичні ознаки якого розглядалися раніше.

Природа територіального верховенства держави і державного суверенітету в цілому не може виходити з яких-небудь юридичних категорій. Це об'єктивно існуюча властивість держави як такої.

В межах своєї території держава здійснює свою виключну юрисдикцію відносно всіх фізичних осіб (громадян, іноземців і апатридів), що знаходяться на її території, і їх об'єднань (юридичних осіб і громадських організацій).

Встановлення правового режиму державної території — справа, що належить до внутрішньої компетенції кожної держави, за винятком випадків, коли вона взяла на себе відповідні міжнародні зобов'язання по загальному міжнародному праву або через локальні угоди про це з іншими державами.

Територію держави складають сухопутний простір, внутрішні (національні) води, земні надра, повітряний простір і територіальне море для держави, що має вихід до моря.

Сухопутний простір може складатися з сухопутного масиву (земного континенту або його частини), а також з ряду сухопутних масивів, розділених між собою територією іншої або інших держав. Невід'ємну частину державної території складають острови, що розташовані у відкритому морі і також належать даній державі (о. Св. Олени в Атлантичному океані).

Сухопутною територією держави є також анклав, відокремлений від основної території територією іншої держави (інших держав).

До складу державної території ряду держав, зокрема, Канади та Росії, входять, зокрема, всі землі і острови, що знаходяться в межах полярного сектора даної держави. Полярні сектори включають простори в межах встановлених ліній, проведених від Північного полюса до північних сухопутних кордонів даної держави.

Надра землі на технічно доступну глибину в межах сухопутних і водних просторів державної території також знаходяться під суверенітетом даної держави. Воно регулює умови розвідки і експлуатації природних ресурсів і багатств цих надр. Загальновизнаним невід'ємним правом народів і держав є вільно розпоряджатися своїми національними природними багатствами і ресурсами без якого б то не було втручання або тиску ззовні.

Внутрішні (національні) води держави складають води внутрішнього моря, озер, каналів, річок, води морських портів і гаваней, деяких заток і бухт; прикордонні води — річок, озер, каналів і інших водотоків, по яких проходить державний кордон. Держава встановлює правовий режим своїх внутрішніх вод і умови користування ними (судноплавства, рибальства або іншого промислу), зокрема, умови користування ними, зокрема для заходу у відкриті морські порти іноземних морських судів і військових кораблів. Як правило, проте, умови судноплавства, промислу і іншої експлуатації прикордонних вод (річок, озер, каналів і так далі), заходження суден у води суміжної держави регулюються за угодою між цими державами.

До складу державної території країн, що мають морське узбережжя, входить також пояс морських вод певної ширини, що іменується територіальним морем. Відповідний морський пояс встановлюється і навколо острівних володінь держави. Територіальне море, як і інші частини території держави, знаходяться під суверенітетом прибережної держави зі всіма витікаючими з цього наслідками.

Повітряний простір держави — це та частина повітряного простору, яка знаходиться над сухопутною і водною територіями держави. Висотна межа повітряного простору одночасно є лінією розмежування повітряного і космічного просторів. В даний час така лінія чітко не визначена. За звичаєвою нормою міжнародного права висотна межа між повітряним та космічним простором проходить на відстані 100-110 км над поверхнею Землі.

В міжнародному праві застосовується термін «умовна територія», до якої належать розташовані поза межами державної території об'єкти: повітряні, морські, річкові судна, космічні кораблі, станції і інші космічні об'єкти, штучні острови і споруди в морі, на його дні, в Антарктиці, приміщення дипломатичних і консульських представництв.

Державна територія повинна використовуватися відповідно до норм і принципів міжнародного права і так, щоб не заподіювати шкоду іншим державам

Поняття «територія, на яку поширюється національна юрисдикція» є іншим, ніж «державна територія».

Воно включає як державну територію, так і територію, що не належить до такої (прилеглу зону, континентальний шельф, економічну зону).

60. Державна територія з міжнародним режимом користування

Особливістю правового режиму цих територій є те, що вони, з одного боку, не виключаються зі складу території відповідної держави, а з іншого – використовуються цією державою чи третіми країнами у особливому порядку. До державних територій міжнародного користування слід відносити міжнародні канали, міжнародні протоки, міжнародні судноплавні ріки, які територіально належать одній або декільком державам, але в силу міжнародних договорів можуть використовуватися й іншими державами. Подібний правовий статус мають також архіпелаг Шпіцберген (належить Норвегії), Аландські (належать Фінляндії) та Додеканезькі (належать Греції) острови, режим використання яких визначається міжнародними договорами;

Сучасний міжнародно-правовий статус архіпелагу визначається Договором про Шпіцберген, прийнятим на Паризькій мирній конференції 9 лютого 1920 р. Радянська Росія в конференції участі не приймала. У Договорі сказано, що США, Великобританія, Данія, Франція, Італія, Японія, Норвегія, Нідерланди і Швеція погоджуються визнати на умовах, передбачених Договором, повний і абсолютний суверенітет Норвегії над Шпіцбергеном. 1935 р. СРСР приєднався до Договору про Шпіцберген. «В очікуванні того, що визнання Договірними Державами Російського Уряду дозволить Росії приєднатися до цього Договору, російські громадяни і суспільство користуватимуться тими ж правилами, що і громадяни високих Договірних сторін»

У Договорі закріплений принцип рівних прав сторін. Так, у відповідності із ст. 2 судна і громадяни всіх договірних сторін будуть допущені на однакових підставах до здійснення права на рибну ловлю і полювання на суші і в територіальних водах архіпелагу. Стаття 3 гарантує громадянам всіх договірних сторін однаковий вільний доступ з будь-якою метою у води, фіорди і порти архіпелагу і право зупинки в них. Вони можуть займатися в них без перешкод, за умови дотримання місцевих законів і норм міжнародного права. Шпіцберген є демілітаризованою зоною.

61. Поняття та види державних кордонів

Кордону державної території як частини земного простору визначаються її кордонами, що розділяють території сусідніх держав або відокремлюють державну територію від недержавної. Їх проходження має бути відповідним чином встановлене і визнане в міжнародному плані.

Державний кордон — це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по ній, що визначають кордону державної території (суші, вод, надр і повітряного порстору). Кордони між суміжними державами зазвичай визначаються договорами між ними.

Державні кордони на суші встановлюються по лініях рельєфу або явно видимих орієнтирах. На річках державні кордони зазвичай проводяться або по середині головного фарватеру або по тальвегу (по лінії найбільших глибин), якщо річка судноплавна, або по середині русла, якщо річка несудноплавна. На озерах вона є лінією, що сполучає виходи сухопутного кордону до берегів озера.

Лінія зовнішньої кордону територіального моря є державним кордоном на морі. Вона встановлюється державою з урахуванням вимог норм міжнародного права (про ширину територіального моря, про визначення лінії їх розмежування між суміжними або розташованими один проти одного державами).

Процес встановлення кордону включає дві стадії: делімітацію і демаркацію.

Делімітація — це визначення в договорі загального напряму проходження кордону (словесний опис з вказівкою характерних місць її проходження — річок, озер, хребтів і т. д.) і нанесення її на карту (графічне зображення).

Демаркація — це позначення лінії кордону на місцевості за допомогою встановлення спеціальних прикордонних знаків. Вона здійснюється спеціально створюваними комісіями з представників суміжних держав. При демаркації складаються демаркаційні документи: протоколи — опису державного кордону, прикордонних знаків (з характеристикою їх положення, форми, розмірів, матеріалу, номера і т. д.).

Міжнародно визнаними кордонами держави є також кордони, що відокремлюють її територію від недержавної території (звичайно це зовнішні кордону територіального моря), коли вони делімітовані даною державою і лінія їх проходження явно або мовчазно визнана іншими державами, оскільки вона відповідає встановленим міжнародно-правовим нормам.

Якщо кордоном між державами є прикордонна річка, то, якщо вона судноплавна, лінія кордону встановлюється зазвичай по тальвегу — лінії найбільших глибин або посередині головного фарватеру. У іншому випадку — посередині річки.

У міждержавній практиці відомі орографічні, геометричні й географічні державні кордони.

Орафічний кордон - лінія, проведена по природних рубежах з урахуванням рельєфу місцевості, в основному по гірському вододілі й руслу рік.

Геометричний кордон перетинає місцевість без обліку її рельєфу (минаючи населені пункти).

Географічна лінія проходить через певні географічні координати (може збігатися з паралеллю або меридіаном). Географічні границі, проведені по паралелях і меридіанам, зустрічаються в Африці й Америці, де вони встановлювалися державами-метрополіями для колоній.

62. Правовий режим міжнародної території

За межами національної юрисдикції держав, тобто за межами державної території даної держави, зокрема за зовнішніми межами територіального моря, знаходяться простори морів і океанів, включаючи дно морів і океанів, їх надра і повітряний простір над ними, а також космічний простір, що не знаходяться під суверенітетом якої-небудь держави.

Сутнісний зміст юридичного статусу цих просторів позначається в актах сучасного міжнародного права і доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства.

Юридичний статус таких просторів і їх правовий режим визначаються виключно нормами міжнародного права — звичаєвими і конвенційними, іноді також угодами між суміжними державами.

Морські простори. Правовий режим морських просторів за межами національної юрисдикції держав встановлений на користь всіх їх користувачів на засадах суверенної рівності держав. Основну частину таких морських просторів складає простір «відкритого моря», загальний правовий режим якого визначається терміном-поняттям «свобода відкритого моря».

До міжнародної території належить також дно морів та океанів, континентальний шельф за межами національної юрисдикції.

Разом з тим сучасне міжнародне морське право враховує інтереси прибережних морських держав, їх особливі інтереси і визнає їх особливі суверенні права щодо певних видів морських просторів (континентальний шельф, виключна економічна зона, прилегла зона).

Повітряний простір включає простір за межами державної території, тобто повітряний простір, правовий статус і режим якого визначаються міжнародним правом. Це частина недержавної (міжнародною) території; такий простір вільний для дослідження і використання в мирних цілях всіма державами, але знову ж таки з урахуванням відповідних міжнародних зобов'язань держав. Практично це простір над відкритим морем і Антарктикою, виключною економічною зоною. Тому міжнародні зобов'язання держав стосовно цього простору визначаються насамперед Конвенцією ООН з морського права.

Космічний простір, розташований в юридичному і фізичному сенсі за межами повітряного простору, не пристосований для життя і діяльності людини, окрім як усередині спеціальних апаратів, що запускаються в космос, або пристроїв. Тому з початком космічної діяльності його юридичний статус склався як статус недержавної (міжнародною) території.

Правовий режим космічного простору практично є таким самим як і режим будь-якої іншої міжнародної території. В його основі — принцип свободи досліджень і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла в мирних цілях всіма державами.

63. Правовий режим територій із змішаним правовим режимом

Території із змішаним режимом — це території на які одночасно поширюється дія норм міжнародного і національного права прибережної держави. Вони не входять до складу державної території, на них не розповсюджується суверенітет держави, але прибережні країни мають в їх межах суверенні права на розвідку і розробку ресурсів, охорону навколишнього середовища.

До територій із змішаним правовим режимом належать:

Дата добавления: 2015-11-14