Континентальний шельф

Континентальний шельф - природне продовження сухопутної території до зовнішнього кордону підводної околиці материка або до 200 миль, якщо межі підводної околиці материка не досягають цієї межі.

Згідно Конвенції з морського права, прибережна держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права відносно розвідки і розробки природних ресурсів. Останні включають мінеральні ресурси дна і його надр, а також живі організми, що належать до "сидячих видів". Права прибережної держави не зачіпають правового статусу вод, що покривають його, і повітряного простору над ними. Здійснення цих прав не має чинити перешкод судноплавству. Всі держави можуть прокладати трубопроводи і кабелі на шельфі.

До територій із змішаним правовим режимом часто відносять також міжнародні річка, міжнародні канали та міжнародні протоки.

64. Міжнародні ріки та озера

Міжнародні річки — це річки, що протікають по території двох (або більш) держав і використовувані в узгоджених цілях.

Особливе значення мають річки, що мають судноплавне сполучення з морем і використовувані для мореплавства різними, у тому числі і неприбережними, державами. Ці географічні і господарські чинники зумовлюють міжнародно-правовий режим таких річок.

Кожна держава здійснює суверенітет над частиною річки, що знаходиться в кордонівах її кордонів. Разом з тим, вона зобов'язана використовувати свою ділянку річки так, щоб не заподіювати шкоду іншим прибережним державам. Держава не має права в односторонньому порядку змінювати русло річки, оскільки це може обмежувати можливості інших прибережних держав або зашкодити їх природному середовищу.

Взаємна зацікавленість держав в раціональному і контрольованому використанні міжнародної річки обумовлює укладення двосторонніх і багатосторонніх договорів.

В них визначаються правила використання річки як воднотранспортного шляху, а також для будівництва дамб, гідроелектростанцій, зрошування, лісосплаву, в інших господарських цілях.

Свобода судноплавства по основних річках Західної Європи була визнана Віденським конгресом в 1815 р., який одночасно встановив право прибережних держав погоджено встановлювати правила такого судноплавства.

Спеціальне регулювання було передбачене для Дунаю, свобода судноплавства по якому спочатку (Паризький мирний договір 1856 р.) контролювалася переважно неприбережними державами. Сучасний режим цієї річки визначається Конвенцією про режим судноплавства на Дунаї, підписаною в 1948 р.

Прибережні держави мають право обмежити або заборонити прохід військових судів не прибережних держав або інших судів, що переслідують військові цілі.

Свобода судноплавства припускає не тільки плавання по річці, але і захід в порти, виробництво в них торгових, погрузочных і розвантажувальних робіт, посадку і висадку пасажирів. Передбачається неодмінне дотримання законів і правил, що діють в прибережних державах. Прибережні держави зобов’язані утримувати свої річкові ділянки в судноплавному стані для річкових, а на відповідних ділянках і морських судів, проводити необхідні роботи для забезпечення якнайкращих умов судноплавства.

Міжнародними договорами передбачається створення спеціальних органів — міжнародних річкових комісій, які зобов'язані сприяти вирішенню різних питань спільного використання міжнародних річок.

65. Правовий режим Арктики

Арктика – це розташована навколо Північного полюсу область земної кулі, що включає Північний Льодовитий океан з островами і прилеглі частини Атлантичного і Тихого океанів. До неї входять також північні частини материків Євразія і Північна Америка в межах полярного кола. Арктичними країнами є Росія, Канада, США (завдяки Алясці), Данія (завдяки Гренландії), Норвегія, а також Ісландія, Фінляндія і Швеція. Ці країни внесли найбільший внесок в дослідження і освоєння Арктики, яка є унікальною у багатьох відношеннях, - екологічному, економічному, військово-політичному.

Через своє географічне положення і історичні причини приарктичні країни традиційно виходять з наявності у них особливих інтересів і відповідно пріоритетних прав при визначенні правового режиму арктичних просторів і їх використанні.

Правовий режим Арктики є особливим. Він не є чітко регламентованим. Діє національне законодавство арктичних держав і міжнародні угоди у сфері захисту навколишнього середовища.

Концепція арктичних секторів, згідно якої держава, що володіє арктичним узбережжям, має особливі права в своєму секторі. Сектором є трикутник, основою якого є узбережжя відповідної держави, а сторонами - лінії, що проходять по меридіанах до Північного полюсу. Можна говорити про існування п’яти полярних секторів Росії, Канади, США, Данії і Норвегії.

Що ж до режиму морських просторів Арктики, то він є загальним, правда, з деякою специфікою.

На Арктику розповсюджуються загальні положення Конвенції з морського права 1982 р., що закріпила право прибережної держави приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил по запобіганню, скороченню і збереженню під контролем забруднення морського середовища з судів в покритих льодами районах (ст. 234). Це право діє в межах виключної економічної зони.

Друга особливість режиму арктичного моря стосується прибережного судноплавства. Норвегія і Канада встановили своїми законами особливий режим для такого судноплавства. У Росії про це йдеться в Законі про морські води (ст. 14). Північний морський шлях розглядається як національна єдина комунікація Російської Федерації, що історично склалася. Протяжність цієї комунікації приблизно 35000 морських миль. Вона проходить також через ділянки відкритого моря. Користування здійснюється відповідно до законів і договорів Росії, а також Правил плавання по трасах Північного морського шляху, затверджуваними Урядом РФ.

Відповідно до Правил плавання по трасах Північного морського шляху 1991 р., цей шлях відкритий для міжнародного судноплавства. Здійснюється воно із згоди і під контролем російської влади. Центральне положення серед них займає Адміністрація Північного морського шляху.

66. Міжнародно-правовий режим Антарктики

Правовий статус полярного регіону базується Договорі про Антарктику, прийнятому 1 грудня 1959 р. за результатами Вашингтонської конференції, в якій брали участь Австралія Аргентина, Бельгія, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія СРСР, США, Південно-африканський Союз, Франція, Чилі і Японія.

В Договорі закріплено: по-перше, держави не визнають суверенітету жодної з держав у якому б то не було районі Антарктики і. більш того, не визнають яких би то не було — висунутих або таких, що можуть бути висунутими претензій будь-якої держави, що затверджують в Антарктиці територіальний суверенітет;по-друге, держави не вимагають від будь-якої з договірних сторін відмови від раніше заявлених нею територіальних претензій в Антарктиці або від підстав, що є у неї, для висунення в майбутньому претензій на територіальний суверенітет; по-третє, держави виходять з того, що жодне з положень Договору не повинно розглядатися як таке, що завдає шкоду позиції будь-якої з договірних сторін в частині визнання або невизнання вже заявлених ким-небудь з її контрагентів прав або претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці або наявність підстав на такий суверенітет.

Таким чином, Договір про Антарктику встановив статус Антарктики як міжнародної яка, відкрита для використання будь-якою державою

основних правових принципів діяльності в цьому районі. Першим з них слід назвати принцип мирного використання Антарктики, який не тільки проголошується але і отримує реальне закріплення у вигляді заборони будь-яких військових заходів, включаючи «створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї» (п. 1 ст. I).

Як демілітаризована і нейтралізована територія Антарктика не може використовуватися для розміщення тут військових контингентів, служити театром військових дій або базою для ведення таких де б то не було, не може бути полігоном для застосування ядерної або звичайної зброї.

Іншим основоположним принципом Договору про Антарктику є принцип свободи наукових досліджень і міжнародної співпраці у цій сфері

Що стосується територіальної сфери дії Договору про Антарктику то вона визначена ст. VI, згідно якої: «Положення даного Договору застосовуються до району на південь від 60-ої паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики...» З цього виходить, що до складу конвенційного регіону входять як сухопутні — материкові і острівні, так і водні простори, обмежені з півночі умовною лінією — географічною паралеллю під 60° південної широти. Положення Договору про Антарктику, що створюють фундамент для міжнародно-правового регулювання в цьому регіоні, отримали розвиток і доповнення у ряді інших міжнародних багатосторонніх угод.

67. Стадії делімітації та демаркації державних кордонів

Процес встановлення кордону включає дві стадії: делімітацію і демаркацію.

Делімітація — це визначення в договорі загального напряму проходження кордону (словесний опис з вказівкою характерних місць її проходження — річок, озер, хребтів і т. д.) і нанесення її на карту (графічне зображення).

Демаркація — це позначення лінії кордону на місцевості за допомогою встановлення спеціальних прикордонних знаків. Вона здійснюється спеціально створюваними комісіями з представників суміжних держав. При демаркації складаються демаркаційні документи: протоколи — опису державного кордону, прикордонних знаків (з характеристикою їх положення, форми, розмірів, матеріалу, номера і т. д.).

Міжнародно визнаними кордонами держави є також кордони, що відокремлюють її територію від недержавної території (звичайно це зовнішні кордону територіального моря), коли вони делімітовані даною державою і лінія їх проходження явно або мовчазно визнана іншими державами, оскільки вона відповідає встановленим міжнародно-правовим нормам.

Якщо кордоном між державами є прикордонна річка, то, якщо вона судноплавна, лінія кордону встановлюється зазвичай по тальвегу — лінії найбільших глибин або посередині головного фарватеру. У іншому випадку — посередині річки. Можливі і інші узгоджені суміжними державами рішення. Правовий режим прикордонних річок також встановлюється за угодою між зацікавленими державами.

68. Правовий режим судноплавства по Дунаю

Спеціальне регулювання було передбачене для Дунаю, свобода судноплавства по якому спочатку (Паризький мирний договір 1856 р.) контролювалася переважно неприбережними державами. Сучасний режим цієї річки визначається Конвенцією про режим судноплавства на Дунаї, підписаною в 1948 р.

У цій Конвенції втілені типові риси правового режиму міжнародної річки, навігація на якій оголошується «вільною для громадян, торгових судів і товарів на основі рівності відносно торгових і навігаційних зборів і умов судноплавства».

Прибережні держави мають право обмежити або заборонити прохід військових судів не прибережних держав або інших судів, що переслідують військові цілі. У ст. 30 Конвенцій про режим судноплавства на Дунаї закріплено: «Плавання по Дунаю військових кораблів всіх непридунайських країн забороняється. Плавання по Дунаю військових кораблів придунайських країн за кордонами країни, прапор якої несе корабель, може здійснюватися тільки за домовленістю між зацікавленими придунайськими державами».

Свобода судноплавства припускає не тільки плавання по річці, але і захід в порти, виробництво в них торгових, погрузочных і розвантажувальних робіт, посадку і висадку пасажирів. Передбачається неодмінне дотримання законів і правил, що діють в прибережних державах. Прибережні держави зобов’язані утримувати свої річкові ділянки в судноплавному стані для річкових, а на відповідних ділянках і морських судів, проводити необхідні роботи для забезпечення якнайкращих умов судноплавства.

Міжнародними договорами передбачається створення спеціальних органів — міжнародних річкових комісій, які зобов'язані сприяти вирішенню різних питань спільного використання міжнародних річок. Так, згідно Конвенції про режим судноплавства на Дунаї, з представників придунайских держав була створена Дунайська комісія, до компетенції якої входить спостереження за виконання положень Конвенції, складання загального плану основних робіт на користь судноплавства, а в деяких випадках виконання таких робіт, уніфікація правил річкового нагляду, видання довідників, лоцій, навігаційних карт.

69. Поняття та підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності

Право міжнародної відповідальності - галузь міжнародного права, принципи і норми якої визначають для суб'єктів міжнародного права юридичні наслідки міжнародно-протиправних діянь, а також спричинення шкоди в результаті діяльності, не забороненої міжнародним правом.

У цьому визначенні знайшло віддзеркалення існування двох підгалузей права міжнародної відповідальності - відповідальності за протиправні дії і відповідальності за шкоду, що є результатом діяльності, не забороненої міжнародним правом. За своєю юридичною природою ці види відповідальності принципово різні, вони регулюються різними комплексами норм, різними є також зміст і форми, в яких вони можуть виявлятися. Підгалузь відповідальності за протиправні дії складається з трьох основних частин: загальна частина, відповідальність держав, відповідальність міжнародних організацій.

Міжнародно-правова відповідальність – правовий засіб забезпечення норм МП та відновлення порушених прав та відносин. Це обов’язок суб’єкта МП ліквідувати шкоду, що спричинена ним іншому суб’єкту в результаті порушення норм МП, а також обов’язок відшкодувати матеріальну шкоду, спричинену в результаті дій, які н порушують норми МП, якщо відшкодування передбачено спеціальними угодами.

Підстави: юридичні і фактичні.

Юридичні: порушено договірні, звичаєві норми, рішення судів чи арбітражів, акти МО, односторонні акти.

Фактичні: за поведінку (дії, бездіяльність), що порушує м-п зобов’язання (держава несе відповідальність за дії всіх своїх державних органів або офіційних осіб, що діють від імені держави; поведінка приватних осбі чи господарюючих суб’єктів не присвоюється державі).

Існують два різні види відповідальності. Негативна відповідальність породжується правопорушенням, є деліктною. Саме цьому виду і присвячено право міжнародної відповідальності. Другим видом є позитивна відповідальність, під якою розуміється заснований на міжнародному праві обов'язок вжити необхідних заходів для досягнення поставленої мети. Згідно Статуту ООН, Рада Безпеки несе "головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки" (ст. 24).

Міжнародно-правова відповідальність має специфіку. Вона не є ні приватноправовою, ні кримінально-правовою. Вона є особливим видом публічно-правової відповідальності. У минулому міжнародно-правова відповідальність була близькою до приватноправової, що, зрозуміло, не виключало її публічно-правової природи через специфіку суб'єктів. Традиційна відповідальність носила двосторонній характер і обумовлювалася нанесенням шкоди. Статті про відповідальність засновані на концепції об'єктивної відповідальності, відповідно до якої відповідальність наступає в результаті самого факту порушення норми, незалежно від провини або спричинення конкретної шкоди. Концепція відображає загальну зацікавленість держав в підтриманні міжнародного правопорядку і знаменує важливий крок в прогресивному розвитку міжнародного права.

70. Міжнародні правопорушення: поняття та види

- порушення державою своїх м-п зобов’язань. Ознаки: протиправне діяння; шкода, яку спричинило протиправне діяння; причинно-наслідковий зв'язок між діями та наслідками. Види: злочини і правопорушення. Злочини – міжнародно-протиправне діяння, що стало результатом порушення м-п зобов’язання, основоположного для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства. його порушення розглядається як злочин міжнародним співтовариством в цілому. Оскільки всі держави мають юридичний інтерес, то всі вони мають право закликати до відповідальності державу, що порушила зобов'язання erga omnes. Більш того, держави мають співробітничати з метою покласти край будь-якому з даних правопорушень. Головна роль в організації такої співпраці належить Генеральній Асамблеї і Раді Безпеки ООН. Злочини проти миру та безпеки людства (агресія, планування та розв’язання війни); злочини проти людяності (геноцид, вбивства, знищення цивільного населення до та під час війни, тортури, апартеїд, рабство); військові злочини (порушення законів та звичаїв війни); злочини проти людства (екоцид, біоцид).

Правопорушення – правопорушення з меншим ступенем суспільної небезпеки.

Слід зазначити, що, незважаючи на двовидовий розподіл міжнародних правопорушень, початий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень: 1. Міжнародні злочини; 2. Злочини міжнародного характеру; 3. Інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти). Розглянемо диференціальні відмінності цих видів міжнародних правопорушень за суб'єктами їх вчинення, зв'язком правопорушень із державою і формами відповідальності. Міжнародні злочини — це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому. Міжнародні злочини: — здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями; — здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою; — зазіхають на міжнародний мир і безпеку, — загрожують основам міжнародного правопорядку; — спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відпо відальності виконавців, що наступає в рамках міжнарод ної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (націо нальної) юрисдикції. Під злочином міжнародного характеру розуміють діяння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підробка грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін. Злочини міжнародного характеру: — торкаються інтересів двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян; — здійснюються окремими фізичними особами поза зв'язком із політикою держави; — спричиняють персональну відповідальність пра вопорушників у рамках національної юрисдикції- Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли в перші дві групи.

71. Міжнародні злочини: поняття та види

Злочини – міжнародно-протиправне діяння, що стало результатом порушення м-п зобов’язання, основоположного для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства. його порушення розглядається як злочин міжнародним співтовариством в цілому. Оскільки всі держави мають юридичний інтерес, то всі вони мають право закликати до відповідальності державу, що порушила зобов'язання erga omnes. Більш того, держави мають співробітничати з метою покласти край будь-якому з даних правопорушень. Головна роль в організації такої співпраці належить Генеральній Асамблеї і Раді Безпеки ООН. Міжнародні злочини: — здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями; — здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою; — зазіхають на міжнародний мир і безпеку, — загрожують основам міжнародного правопорядку; — спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відпо відальності виконавців, що наступає в рамках міжнарод ної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (націо нальної) юрисдикції. Злочини проти миру та безпеки людства (агресія, планування та розв’язання війни); злочини проти людяності (геноцид, вбивства, знищення цивільного населення до та під час війни, тортури, апартеїд, рабство); військові злочини (порушення законів та звичаїв війни); злочини проти людства (екоцид, біоцид).

Сучасне міжнародне право не передбачає кримінальної відповідальності держави, що не раз наголошувалося в міжнародній практиці, включаючи судову. Разом з тим необхідно було виділити сферу відповідальності за порушення особливо важливих норм, що мають імперативний характер. Комісія міжнародного права запропонувала в 1976 р. наступний перелік таких порушень. Тяжке порушення міжнародного зобов'язання, що має основоположне значення для:

а) забезпечення міжнародного миру і безпеки;

б) забезпечення права народів на самовизначення (заборона колоніального панування);

в) захисту особистості (заборона рабства, геноциду, апартеїду);

г) захисту навколишнього середовища (заборона масштабного забруднення атмосфери або моря).

72. Злочини міжнародного характеру: поняття та види

Під злочином міжнародного характеру розуміють протиправні діяння, об'єктом посягань яких є: мирне співробітництво і нормальне функціонування міжнародних відносин (за винятком міжнародних злочинів), - тероризм, угон повітряних суден; економічний та соціально-культурний розвиток держав і народів - контрабанда, фальшивомонетництво, торгівля наркотичними засобами; фізичні особи, державне, громадське або особисте майно, моральні цінності - торгівля людьми, піратство, поширення порновидань тощо. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підробка грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін. Злочини міжнародного характеру: — торкаються інтересів двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян; — здійснюються окремими фізичними особами поза зв'язком із політикою держави; — спричиняють персональну відповідальність правопорушників у рамках національної юрисдикції. Доречно звернути увагу на деякі особливості злочинів, що розглядаються: По-перше, відповідальність за злочини міжнародного характеру несуть фізичні особи. По-друге, об’єктом злочинного посягання в даному випадку виступають нормальні відносини, міждержавне співробітництво, права людини та інші загальнолюдські цінності. По-третє, кримінальна відповідальність за ці злочини міжнародного характеру настає за національними нормами кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства.

73. Види відповідальності в міжнародному праві

Міжнародно-правова відповідальність – правовий засіб забезпечення норм МП та відновлення порушених прав та відносин. Це обов’язок суб’єкта МП ліквідувати шкоду, що спричинена ним іншому суб’єкту в результаті порушення норм МП, а також обов’язок відшкодувати матеріальну шкоду, спричинену в результаті дій, які н порушують норми МП, якщо відшкодування передбачено спеціальними угодами.

Підстави: юридичні і фактичні.

Юридичні: порушено договірні, звичаєві норми, рішення судів чи арбітражів, акти МО, односторонні акти.

Фактичні: за поведінку (дії, бездіяльність), що порушує м-п зобов’язання (держава несе відповідальність за дії всіх своїх державних органів або офіційних осіб, що діють від імені держави; поведінка приватних осбі чи господарюючих суб’єктів не присвоюється державі).

Існують два різні види відповідальності. Негативна відповідальність породжується правопорушенням, є деліктною. Саме цьому виду і присвячено право міжнародної відповідальності. Другим видом є позитивна відповідальність, під якою розуміється заснований на міжнародному праві обов'язок вжити необхідних заходів для досягнення поставленої мети. Згідно Статуту ООН, Рада Безпеки несе "головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки" (ст. 24).

Міжнародно-правова відповідальність має специфіку. Вона не є ні приватноправовою, ні кримінально-правовою. Вона є особливим видом публічно-правової відповідальності.

Також виділяють матеріальну та політичну відповідальність. Матеріальна виникає якщо правопорушення спричиняє матеріальну шкоду, або спеціальною угодою передбачено відшкодування збитків. Політична виникає з факту порушення норм МП, якщо правопорушення не спричиняє матеріальної шкоди і досить часто разом з матеріальною відповідальністю.

74. Форми відповідальності в міжнародному праві

Міжнародно-правова відповідальність – правовий засіб забезпечення норм МП та відновлення порушених прав та відносин. Це обов’язок суб’єкта МП ліквідувати шкоду, що спричинена ним іншому суб’єкту в результаті порушення норм МП, а також обов’язок відшкодувати матеріальну шкоду, спричинену в результаті дій, які н порушують норми МП, якщо відшкодування передбачено спеціальними угодами.

Підстави: юридичні і фактичні. Юридичні: порушено договірні, звичаєві норми, рішення судів чи арбітражів, акти МО, односторонні акти. Фактичні: за поведінку (дії, бездіяльність), що порушує м-п зобов’язання (держава несе відповідальність за дії всіх своїх державних органів або офіційних осіб, що діють від імені держави; поведінка приватних осбі чи господарюючих суб’єктів не присвоюється державі).

Форми: Репресалії (неозброєні) - це правомірні примусові дії однієї держави проти іншої держави. Репресалії застосовуються у відповідь на неправомірні дії іншої держави з метою відновлення порушеного права. Вони повинні бути відповідними заподіяномій шкоді і тому примусу, який необхідний для отримання задоволення. Репресалії можуть виражатися в припиненні або розриві дипломатичних відносин, введенні ембарго (заборони) на ввезення товарів і сировини з території держави-порушника та ін.

Сатисфакція (задоволення) — це надання державою-порушницею задоволення постраждалій державі за шкоду, заподіяну її честі і гідності. Сатисфакція може бути виражена у вигляді офіційного принесення вибачення, висловлювання співчуття або співчуття, завірення в тому, що подібні неправомірні акції не матимуть місця в майбутньому, надання почестей прапору потерпілої держави або виконання її гімну у відповідній урочистій обстановці тощо.

Сатисфакція може бути необхідною в тих випадках, коли реституція або компенсація не забезпечують повного відшкодування.

Ресторація як форма відповідальності припускає відновлення державою-порушницею колишнього стану якого-небудь материального об'єкту (наприклад, відновлення якості чистоти води, забрудненої з її провини).

Репарації є відшкодуванням матеріальної шкоди у грошовій формі, товарами, послугами. Обсяг і вид репарацій як правило, застосовуються на основі міжнародних договорів. Сума репарацій звичайний значно менше обсягу шкоди, заподіяної війною.

Реституція — це відновлення стану, який мав місце до здійснення протиправного діяння. Однією з форм реституції є повернення в натурі майна, неправомірно вилученого і вивезеного воюючою державою з території супротивника.

Субституція — це різновид реституції. Вона є заміною неправомірно знищеного або пошкодженого майна будівель, транспортних засобів, художніх цінностей, особистого майна і т.п.

Компенсація. Держава, відповідальна за міжнародно-протиправне діяння, зобов'язана компенсувати шкоду, заподіяну такою дією, оскільки така шкода не відшкодовується реституцією. Компенсація охоплює будь-яку обчислену у фінансовому відношенні шкоду включаючи упущену вигоду, наскільки вона встановлена. З різних форм відшкодування компенсація є найбільш поширеним видом санкцій. + Відсотки. Вони нараховуються тоді, коли це необхідно для забезпечення повноти відшкодування. Ставка і метод розрахунку відсотків визначаються так, щоб досягти цього результату. Відсотки обчислюються з дати, коли повинна була бути виплачена основна сума на дату виконання платіжного зобов'язання.

75. Підстави звільнення від міжнародної відповідальності.

Як і будь-яка система права, міжнародне право визначає обставини, що виключають протиправність поведінки, яка не відповідає зобов'язанням. Такими обставинами є згода, самооборона, контрзаходи, форс-мажор, лихо і стан необхідності. Цей перелік є вичерпним. Вказані обставини не припиняють зобов'язання і не впливають на його зміст. Вони лише виправдовують його невиконання, поки ті існують.

Згода держави на здійснення іншою державою діяння, що суперечить його зобов'язанню, виключає протиправність діяння. Згода повинна бути юридично дійсною. Протиправність виключається лише відносно держави, що дала згоду, і в межах цієї згоди. У практиці такі випадки зустрічаються досить часто, наприклад одна держава дозволяє іншій здійснити транзит через її повітряний або внутрішній водний простір.

Самооборона виключає протиправність заходів, вчинених в її здійснення відповідно до Статуту ООН. Остання підтверджує невід'ємне право держави на самооборону (ст. 51) і тим самим робить виключення з принципу незастосування сили. Це, проте, не означає, ніби самооборона виключає протиправність поведінки відносно всіх зобов'язань. Зберігають свою силу, зокрема, зобов'язання по гуманітарному праву і в галузі прав людини, що підкреслювалося і Міжнародним судом. Слід також мати на увазі, що випадок самооборони має певний вплив і на зобов'язання відносно нейтральних держав.

Контрзаходи, тобто ненасильницькі заходи, що чиняться у відповідь на правопорушення, здійснене іншою державою, є правомірними. Іншими словами, протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародно-правовому зобов'язанню, виключається, якщо таке діяння є контрзаходом. Найбільш поширеним є такий контрзахід, як припинення дії зобов'язання, порушеного іншою стороною.

Форс-мажор (непереборна сила). Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародно-правовому зобов'язанню, виключається, якщо це діяння обумовлене форс-мажором. Під форс-мажором розуміється поява непереборної сили або непередбаченої події, що не піддається контролю держави, які зробили за даних обставин виконання зобов'язання матеріально неможливим. Мова йде про ситуації, коли держава вимушена діяти всупереч зобов'язанню. Випадок форс-мажору відрізняється від ситуації лиха або стану необхідності тим, що він не містить елементу свободи вибору.

Принцип форс-мажору не застосовується, якщо ситуація обумовлена поведінкою держави, що посилається на неї, або якщо держава прийняла на себе ризик виникнення такої ситуації.

Лихо. Ситуація лиха виключає протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародно-правовому зобов'язанню. Під ситуацією лиха розуміється ситуація, в якій у виконавця діяння не було іншого розумного способу врятувати своє життя або життя ввірених йому людей. Мається на увазі ситуація, коли особа, поведінка якої привласнюється державі, опиняється в ситуації крайньої небезпеки для нього особисто або для осіб, за яких вона несе відповідальність.

Стан необхідності як загальне правило не може служити підставою для виключення протиправності діяння, що не відповідає міжнародно-правовому зобов'язанню. Виключення представляє випадок, коли діяння є єдиним для держави шляхом захисту істотного інтересу від великої і неминучої небезпеки. Така дія не має наносити серйозної шкоди істотному інтересу іншої держави або держав, або міжнародному співтовариству в цілому.

Жодна з перерахованих обставин, що виключають протиправність, не виправдовує відступ від імперативних норм міжнародного права. Так, на масове порушення прав людини, геноцид не можна відповідати аналогічними діями. Це положення відповідає закріпленій Віденською конвенцією про право міжнародних договорів нормі, згідно якої договір, що суперечить імперативній нормі, є недійсним (ст. ст. 53 і 64).

Посилання на обставину, що виключає протиправність, не припиняє існування зобов'язання, яке відновлює свою дію, як тільки відповідна обставина припиняє існування. Це положення не раз підтверджувалося в судовій практиці.

76. Матеріальна відповідальність за шкідливі дії, незаборонені міжнародним правом.

У міжнародній практиці немало випадків, що підтверджують матеріальну відповідальність держави за серйозну шкоду, заподіяну іншій державі діяльністю на її території. Є і декілька судових прецедентів. В результаті розгляду справи про інцидент в протоці Корфу (підрив британських військових кораблів на мінах, встановлених в територіальних водах Албанії третьою державою), Міжнародний суд визначив існування "зобов'язання кожної держави свідомо не допускати використання своєї території для здійснення дій, що порушують права інших держав".

У цілому ряду резолюцій міжнародних конференцій містяться положення про те, що держава несе відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність в межах її юрисдикції або контролю не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав.

У міжнародному праві утверджується звичаєва норма, згідно якої держава несе матеріальну відповідальність за шкоду, що є результатом не забороненої міжнародним правом діяльності, здійснюваної на її території або під її контролем, якщо така діяльність пов'язана з ризиком спричинення значної трансграничної шкоди через свої фізичні наслідки. Відповідальність виникає не у зв'язку з такого роду діяльністю, яка правомірна, а за заподіяну нею транскордонну шкоду.

Ми маємо справу з винятковим випадком, коли держава несе пряму відповідальність не за власні дії, а за дії фізичних і юридичних осіб на своїй території. Пояснюється це тим, що мова йде про діяльність, пов'язану з ризиком спричинення значної шкоди. У решті випадків питання про відшкодування транскордонної шкоди вирішується в приватно-правовому порядку, якщо, зрозуміло, шкода не спричинна діями самої держави.

Договори про відповідальність за значну транскордонну шкоду передбачають два основні види матеріальної відповідальності держави. Першою є абсолютна. Вона цілком покладається на державу, яка розглядається як єдиний відповідач. Такий режим встановлений Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1972 р. Держава несе повну відповідальність за шкоду, заподіяний іншим державам і їх громадянам запущеними з її території космічними об'єктами, незалежно від того, хто їх запустив.

Другим видом матеріальної відповідальності є та, згідно якої повну відповідальність несе приватний оператор, що здійснює діяльність, що заподіяла шкоду. На державу покладається відповідальність компенсації шкоди лише в тій мірі, в якій вона не була відшкодована оператором. Такий вид відповідальності передбачений договорами, що регламентують діяльність, пов'язану з використанням атомної енергії.

77. Відповідальність за міжнародні злочини.

Міжнародно-правова відповідальність – правовий засіб забезпечення норм МП та відновлення порушених прав та відносин. Це обов’язок суб’єкта МП ліквідувати шкоду, що спричинена ним іншому суб’єкту в результаті порушення норм МП, а також обов’язок відшкодувати матеріальну шкоду, спричинену в результаті дій, які н порушують норми МП, якщо відшкодування передбачено спеціальними угодами.

Підстави: юридичні і фактичні.

Юридичні: порушено договірні, звичаєві норми, рішення судів чи арбітражів, акти МО, односторонні акти.

Фактичні: за поведінку (дії, бездіяльність), що порушує м-п зобов’язання (держава несе відповідальність за дії всіх своїх державних органів або офіційних осіб, що діють від імені держави; поведінка приватних осбі чи господарюючих суб’єктів не присвоюється державі).

Існують два різні види відповідальності. Негативна відповідальність породжується правопорушенням, є деліктною. Саме цьому виду і присвячено право міжнародної відповідальності. Другим видом є позитивна відповідальність, під якою розуміється заснований на міжнародному праві обов'язок вжити необхідних заходів для досягнення поставленої мети. Згідно Статуту ООН, Рада Безпеки несе "головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки" (ст. 24).

Міжнародно-правова відповідальність має специфіку. Вона не є ні приватноправовою, ні кримінально-правовою. Вона є особливим видом публічно-правової відповідальності.

Також виділяють матеріальну та політичну відповідальність. Матеріальна виникає якщо правопорушення спричиняє матеріальну шкоду, або спеціальною угодою передбачено відшкодування збитків. Політична виникає з факту порушення норм МП, якщо правопорушення не спричиняє матеріальної шкоди і досить часто разом з матеріальною відповідальністю.

У юридичній доктрині отримала визнання концепція, відповідно до котрої серед багатьох правопорушень існує окрема категорія міжнародних злочинів, що становлять велику суспільну небезпеку. Правильне окреслення кола цих злочинів, їх розрізнення допоможе обрати ефективні форми і методи боротьби з ними. В.П. Панов зазначив, що міжнародними злочинами визнаються особливо небезпечні для людської цивілізації порушення принципів і норм міжнародного права, які мають визначальне значення для забезпечення миру, захисту особи та інтересів міжнародного співтовариства в цілому. Міжнародні злочини: здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями; здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою; зазіхають на міжнародний мир і безпеку; загрожують основам міжнародного правопорядку; спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відповідальності виконавців, що наступає в рамках міжнародної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (національної) юрисдикції. Вперше перелік таких злочинів було запропоновано Статутом Нюрнберзького Міжнародного воєнного трибуналу 1945 року. У проекті Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що був прийнятий Комісією з міжнародного права в 1991 році, до злочинів проти миру і безпеки людства віднесені агресія; загроза агресії; втручання; колоніальне панування та інші форми іноземного панування; геноцид; апартеїд; систематичні і масові порушення прав людини; виключно серйозні воєнні злочини; вербування, використання, фінансування і навчання найманців; міжнародний тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів; навмисна і серйозна шкода навколишньому середовищу. Як бачимо, проектом Кодексу до злочинів проти миру і безпеки людства віднесені як міжнародні злочини, так і деякі злочини міжнародного характеру. Відповідальність за міжнародні злочину можуть нести як суб'єкти міжнародного публічного права (держави, міжнародні організації), так і фізичні особи (вони несуть кримінальну відповідальність). Необхідно відзначити в даному випадку, що винні фізичні особи, підлягають міжнародної відповідальності як за дії в рамках державної політики, так і окремо від неї.

Важливою рисою міжнародної відповідальності за міжнародні злочини є незастосовність до певним їх різновидів термінів давності. Це положення зафіксоване у Конвенції від 26 листопада 1968 року «Про незастосовність терміну давності до військових злочинів і злочинів проти людства».

Для покарання винних і з'ясування обставин міжнародних злочинів створюються міжнародні трибунали (найбільш відомі відносяться до кінця Другої Світової війни-Нюрнберзький, Міжнародний трибунал у Токіо). У наші дні - Трибунали по колишній Югославії і Руанді. Варто відзначити, що поки такі трибунали діють, в основному, лише за принципом ad hoc.

78. Кримінальна відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини.

Фізичні особи (громадяни держав і особи без громадянства), що вчинили міжнародні злочини, кримінальні злочини міжнародного характеру і інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти), можуть притягатися до кримінальної відповідальності відповідно до міжнародних договорів, що діють і передбачають покарання за такі правопорушення, а також національним законодавством держави, громадянами якої вони є або на території якої вони постійно проживають. За здійснення окремих злочинів, наприклад за піратство або угон повітряного судна, фізичні особи можуть притягатися до відповідальності за законами держави піратів, що захопили його, або викрадачів повітряного судна. Наприклад, в 1990 р. група радянських громадян угнала у Карачі рейсовий літак Аерофлоту. Терористи здалися місцевому спецназу і були засуджені до довічного ув’язнення.

До фізичних осіб застосовні положення Конвенції про незастосування терміну давності до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 р., що передбачають видачу злочинців по окремих видах злочинів відповідно до конвенцій, укладених державами з питань надання правової допомоги з кримінальних, сімейних і цивільних справ. Головний принцип, якого дотримуються практично всі держави, полягає в невідворотності покарання за міжнародне правопорушення, особливо за міжнародні злочини, що посягають на життєво важливі інтереси більшості держав або всього міжнародного співтовариства.

В середині 90-х років з метою притягнення фізичних осіб до кримінальної відповідальності створені Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії і Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид і інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за геноцид і інші подібні порушення, здійснені на території сусідніх держав. Ці трибунали повноважні чинити судове переслідування фізичних осіб, відповідальних за вбивства, знищення, поневолення, депортацію, ув'язнення, тортури, зґвалтування, переслідування з політичних, расових або релігійних мотивів і інші нелюдяні акти.

Міжнародна конференція 17 липня 1998 р. в Римі прийняла Статут Міжнародного кримінального суду. Юрисдикція Суду обмежується самими серйозними злочинами, що викликають заклопотаність всього міжнародного співтовариства. Відповідно до ст. 5 Статуту Суд володіє юрисдикцією відносно наступних злочинів: а) злочин геноциду; б) злочини проти людяності; у) військові злочини; г) злочин агресії.

79. Кодекс злочинів проти миру та безпеки людства. Стан вирішення проблеми.

Починаючи з 1947 року, Комісія міжнародного права ООН готує Кодекс, який об’єднає найважливіші норми з кримінального права, що полегшить роботу судів. Комісія міжнар. права ООН прийняла 1991 в першому читанні проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, який подала Ген. секретареві ООН. У проекті до злочинів проти миру і безпеки людства віднесені агресія; загроза агресії; втручання; колоніальне панування та інші форми іноземного панування; геноцид; апартеїд; систематичні і масові порушення прав людини; виключно серйозні воєнні злочини; вербування, використання, фінансування і навчання найманців; міжнародний тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів; навмисна і серйозна шкода навколишньому середовищу. Як бачимо, проектом Кодексу до злочинів проти миру і безпеки людства віднесені як міжнародні злочини, так і деякі злочини міжнародного характеру.

80. Поняття солідарної відповідальності в міжнародному праві

У Конвенції 1972 «Про міжнародну відповідальності за шкоду, заподіяну космічними об'єктами»передбачена солідарна відповідальність держав, що беруть участь в даній міжнародній організації і спільно здійснили запуск космічного об'єкта при відшкодування заподіяної цим об'єктом шкоди (ст. XXII). При солідарній відповідальності повинні бути дотримані наступні умови:

Спочатку вимога про відшкодування шкоди, завданої космічним об'єктом, подається безпосередньо до даної організації, а солідарна відповідальність держав-учасників настає лише після закінчення шести місяців за повторним заявою держави-позивача у разі несплати організацією суми відшкодування.

81. Відповідальність міжнародних організацій

має ряд особливостей. По-перше, вона виникає з порушення ними міжнародних зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права. По-друге, питання про відповідальність міжнародних організацій не закріплений повсюдно, а отримав відображення лише в деяких міжнародних договорах. Так, у договорах про дослідження та використання космічного простору встановлюється відповідальність міжнародних організацій, які здійснюють космічну діяльність, за шкоду, заподіяну цією діяльністю (Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, 1967 р.; Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1972 р.).

Відповідальність міжнародних організацій встановлюється також в конвенціях про відповідальність за ядерну шкоду у тих випадках, коли міжнародні організації виступають в якості операторів ядерних установок або операторів ядерних суден.

Міжнародні організації несуть відповідальність за недотримання статутних та інших обов'язків своїми органами та міжнародними посадовими особами, за заподіяння шкоди своїми діями державам, іншим міжнародним організаціям та фізичним особам.

Міжнародні організації несуть, в основному, матеріальну відповідальність, і на практиці існує тенденція поєднання матеріальної відповідальності міжнародної організації та держав:

1) встановлення солідарної відповідальності організації та держав-членів, тобто претензії про відповідальність можуть бути пред'явлені як державам-членам, так і організації;

2) встановлення відповідальності самої організації, у такому випадку претензії пред'являються тільки організації, яка сама вирішує питання про розподіл тягаря відповідальності між своїми членами.

Наприклад, у Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, була встановлена ​​солідарна відповідальність, однак при дотриманні наступних умов:

a) будь-яка претензія щодо компенсації за шкоду подається в першу чергу міжнародної організації, що здійснює запуск об'єкта;

b) якщо організація протягом шести місяців не компенсувала суми заподіяної шкоди, то держава-позивач може поставити питання про відповідальність держав - членів організації.

У теорії наголошується, що міжнародні організації можуть бути і суб'єктами міжнародних претензій. Так, в консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 11 квітня 1949 р. по питанню про відшкодування збитків, понесених на службі в ООН, вказувалося, що міжнародна організація може виступати з претензією про відповідальність за заподіяну їй шкоду.

Міжнародна організація може нести відповідальність і з міжнародного приватного права, а також по внутрішньому праву держав. У цьому випадку відповідальність міжнародної організації залежить від визнання її правоздатності на території держави на підставі установчого акта або угоди з державою про її штаб-квартирі або представництві.

82. Поняття недружнього акту.

- дії однієї держави проти іншої держави або його юридичних або фізичних осіб, які не порушують норми міжнародного права, але по суті є недружніми. Маэ мысце посягання на ынтереси держав, не захищених МП. Недружній акт зачіпає інтереси держави, які не захищені міжнародним правом. До таких дій (актів) відносяться, наприклад, обмеження прав фізичних та юридичних осіб на території держави, підвищення митних зборів (податків) на товари, які ввозяться з певної держави, націоналізація іноземної власності тощо. У разі недружнього акту держава самостійно вирішує, яким чином їй реагувати на подібні дії, але якщо це не суперечить зобов´язанням за договорами. Оскільки в міжнародному праві відсутня заборона на здійснення недружніх актів, основну роль в регулюванні проблем, що виникають, виконують моральні та політичні засоби.

Реторсіями вважаються примусові дії однієї держави направлені проти іншої держави, що порушила інтереси першої. Реторсія може бути тільки відповіддю однієї держави на визначені недружні дії іншої держави з метою відновлення порушених прав. До реторсій відносять: відкликання посла з держави, що вчинила недружнє видворення з країни рівного числа дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів першої держави; заборона в'їзду до країни або відміна візитів делегацій, зокрема глави держави та ін.

83. Поняття та зміст реторсій в міжнародному праві.

Реторсіями вважаються примусові дії однієї держави направлені проти іншої держави, що порушила інтереси першої. Реторсія може бути тільки відповіддю однієї держави на визначені недружні дії іншої держави з метою відновлення порушених прав. До реторсій відносять: відкликання посла з держави, що вчинила недружнє видворення з країни рівного числа дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів першої держави; заборона в'їзду до країни або відміна візитів делегацій, зокрема глави держави та ін. В 1995 р. Литва відкликала свого посла з Латвії на знак протесту проти угоди про розвідку нафтових родовищ, підписаного Латвією з рядом західних компаній. Проте, на думку Литви, територія на якій проводитиметься розвідка, є спірною і намічені роботи можуть завдати шкоди суверенітету і інтересам цієї держави. У серпні 1987 р. Канада вислала і оголосила персоною нон грата 19 радянських громадян. Ті ж заходи були прийняті СРСР у відношенні 13 канадських дипломатів.

84. Міжнародна кримінальна юрисдикція. Міжнародний кримінальний суд

Питання про утворення постійно діючого міжнародного кримінального органу, що має міжнародну юрисдикцію, було вперше серйозно поставлене в контексті Балканських воєн 1912-1913 рр. [6]. Спроба створення такого органу була зроблена після Першої світової війни: Версальський договір передбачав утворення Міжнародного трибуналу для суду над колишнім кайзером Германії Вільгель- мом II. Як відомо, ці наміри не були втілені. Обговорення концепції механізму міжнародної юрисдикції відновилося на міждержавному рівні після вбивства югославського короля Олександра і французького міністра закордонних справ Барту в Марселі 9 жовтня 1934 р. Франція звернулася в Лігу Націй з ініціативою розробити Міжнародну конвенцію по боротьбі з тероризмом з подальшим утворенням міжнародного кримінального суду [7]. Конвенції були прийняті, але не набули чинності.

Діяльність і вирок Нюрнберзького трибуналу відкрили нову епоху у розвитку міжнародного права, ставши історичним прецедентом, що довів рішучість і здатність світової спільноти карати за злочини, які полягають у грубих і масових порушеннях прав людини. Трибунал одержав свої юридичні повноваження з того факту, що кожна з держав, яка було стороною в договорі з його заснування, мала юрисдикцію щодо злочинів і осіб, котрі в них обвинувачувалися.

Сучасні положення стосовно міжнародної кримінальної юрисдикції не обмежують право її застосування тільки до «злочинів jus cogens», а формулюють більш гнучке визначення — «основні» злочини проти міжнародного права», наповнення якого, як відомо, не збігається з сутністю широкого поняття «міжнародні злочини» [31]. Ці юридичні категорії, вочевидь, відрізняються за суб’єктом їх вчинен- ня, механізмом відповідальності та обсягом юрисдикційного режиму. Однак, зрозуміло, що заборона рабства, геноциду, катування і інших подібних злочинів, має єдиний ціннісний фундамент, і нормативна бюрократія не в змозі його розділити.

На цьому ж ціннісному і морально- політичному фундаменті побудований орган постійного міжнародного кримінального правосуддя. Наприкінці 80-х — початку 90-х років під впливом сприятливих політичних умов, зв’язаних із закінченням «холодної війни», ідея створення постійного судового органу, що має міжнародну кримінальну юрисдикцію, одержала інтенсивний доктринальний і практичний розвиток. При всій розмаїтості модифікацій, що пропонувалися, превалювала думка, що існують два варіанти створення постійно діючого органу кримінальної юстиції: 1) багатостороння міжнародна угода; 2) рішення Ради Безпеки. 17 липня 1998 р. Конференція прийняла угоду про заснування Міжнародного кримінального суду — Римський статут, яким був заснований Міжнародний кримінальний суд. Стаючи учасницею Статуту, держава визнає тим самим юрисдикцію Суду стосовно найсерйозніших злочинів, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства.

Суд був заснований як постійний орган, що володіє юрисдикцією щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають занепокоєння міжнародного співтовариства. При цьому мова йде тільки про ті злочини, які перелічені в Статуті.Міжнародний кримінальний суд не підмінює кримінальні суди держав. Його юрисдикція є заповнювати.

Свої функції Суд може здійснювати на території будь-якої держави-учасника Статуту, а на основі спеціальної угоди і на території будь-якої іншої держави. Суд є самостійним міжнародним органом. Він володіє міжнародною правосуб'єктністю. Відносини Суду з ООН будуть регулюватися його угодою з цією організацією. Місцем перебування є Гаага.

Юрисдикція Суду обмежена найбільш серйозними злочинами, що зачіпають інтереси міжнародного співтовариства в цілому. До таких злочинів віднесено: геноцид, злочини проти людяності, військові злочини і агресія. Статут встановлює кримінальну відповідальність командирів та інших начальників за злочинні дії осіб, які перебувають під їх контролем. Вчинення злочину за наказом уряду чи начальника не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Проте з цього загального правила зроблено виняток, що суттєво знижують його значення. Правило не відноситься до випадків: а) якщо особа була юридично зобов'язана підкорятися наказам; б) якщо особа не знало, що наказ був незаконний; в) якщо наказ не був явно незаконним.

До складу Суду входять наступні органи: Президія, Апеляційне відділення, Судове відділення, Відділення попереднього виробництва, Канцелярія Прокурора і Секретаріат. Усього в Суді 18 суддів. Апеляційне відділення складається з голови Суду і чотирьох інших суддів. Судове відділення і Відділення попереднього виробництва складаються з шести суддів кожне. Судові функції Суду здійснюється у кожному відділенні палатами, Апеляційна палата складається з усіх суддів Апеляційного відділення. Опції Судової палати здійснюються трьома суддями, а Палати попереднього виробництва - трьома або навіть одним суддею.

85. Поняття міжнародних спорів та засобів їх мирного вирішення

За міжнародним правом, кожна держава і суб'єкти міжнародного права зобов'язані вирішувати спори між собою мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів є імперативним принципом міжнародного права. Він закріплений в п. 3 ст. 2 Статуту ООН, в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Заключному акті НБСЄ 1975 р. і в багатьох інших універсальних регіональних і двосторонніх договорах. Проблема використання мирних засобів вирішення міжнародних спорів обговорювалася ще на Гаазьких конференціях миру 1899 і 1907рр.

Міжнародний спір – це формально визнана суперечність між суб'єктами міжнародного права, що виникає з питання факту або права. Спір може бути двостороннім або багатостороннім.

Термін "міжнародні спори" вживається у вузькому і широкому значенні. У першому випадку під цим розуміються тільки ті ситуації, які характеризуються конкретними учасниками, достатньо чіткими взаємними претензіями, певним предметом. У другому - будь-які конфліктні міждержавні відносини. Серед останніх Статут ООН виділяє особливу категорію -"ситуації, які можуть привести до порушення миру".

Статут ООН поділяє спори на дві категорії:

- особливо небезпечні, продовження яких може загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки (ст. 34);

- будь-які інші спори (п. 1 ст. 33, п. 1 ст. 35 п. 1 ст. 36).

Статут ООН розрізняє ще дві категорії спорів: юридичного характеру і всі останні.

Згідно п. 3 ст. 36 Статуту ООН, спори юридичного характеру мають, як правило, передаватися сторонами до Міжнародного суду ООН. Статут Суду містить перелік правових спорів, з яких юрисдикція Суду є обов'язковою. Мова в цій статті йде про спори, що стосуються тлумачення договору; будь-якого питання міжнародного права; наявності факту, який, якщо буде встановлений, призведе до порушення міжнародного зобов'язання; характеру і розмірів відшкодування що належить за порушення міжнародних зобов'язань. Даний перелік правових спорів не є вичерпним.

Політичні спори як найбільш важливі і складні (наприклад, з територіальних питань, визначенню кордонів) вирішуються політичними засобами.

Поділ спорів на політичні і юридичні є відносним. В кожному спорі є обидві сторони. В одному випадку переважають політичні моменти, в іншому - юридичні.

86. Система мирних засобів вирішення спорів: загальна характеристика

Під засобами мирного розв'язання спорів необхідно розуміти способи та процедури врегулювання спорів між суб'єктами міжнародного права відповідно до принципів міжнародного права без застосування примусу в будь-якій формі.

У ст. 33 (1) Статуту ООН наведено перелік звичайних засобів мирного врегулювання спорів за міжнародним правом. Зокрема, у ч. 1 вказаної статті зазначено, що сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні, перш за все, прагнути вирішити спір через переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором.

Переговори є основним засобом мирного вирішення міжнародних спорів. Саме переговори згадані першими у списку мирних засобів у ч. 1ст. 33 Статуту ООН. Переговори можуть бути і складовою частиною (етапом) інших засобів, зокрема посередництва. Вони є найбільш ефективним та гнучким засобом мирного вирішення спорів. Процес та процедура проведення переговорів включають такі елементи, як згода на переговори, визначення кола учасників, предмета та мети, місця, часу, форми, регламенту, мови тощо. Визначення часу проведення переговорів може суттєво вплинути на рішення держави щодо участі у переговорах. Так, у квітні 2009 р. Ізраїль не брав участі у міжнародній конференції з питань боротьби із расизмом, посилаючись на факт, що відкриття конференції припадає на національний день пам'яті жертв Голокосту.

Інколи сторони спору не можуть вести переговори у зв'язку з відсутністю прямих контактів між ними (наприклад, стан збройного конфлікту). Інші держави, що не є сторонами спору, можуть пропонувати свої "добрі послуги", або виступати у такій ролі на запрошення однієї із сторін спору. У цей спосіб третя держава може вести перемовини зі сторонами спору з метою спонукати їх до початку переговорного процесу, обміну первинними умовами щодо умов проведення таких переговорів, проте участі у самих переговорах не бере. У разі, якщо третя держава пропонує чи передає сторонам умови можливого вирішення спору, вона виступає у ролі посередника. Тому на посередництво третьої сторони необхідна згода всіх держав, що є сторонами спору. Посередництво має на меті сприяти переговорному процесу за суттю, обміну первинними позиціями щодо спору та вирішенню спору як такого. Посередник може у деяких випадках давати свої пропозиції щодо вирішення спору, а не лише передавати взаємні пропозиції сторін спору. Жодна держава не має обов'язку виступати посередником. Часто посередниками виступають і фізичні особи, зокрема глави держав. Відома роль Генерального секретаря ООН як посередника у вирішенні низки міжнародних спорів.

Міжнародний арбітраж - один з найстаріших засобів вирішення спорів. Міжнародний арбітраж відносять до судових засобів мирного вирішення міжнародних спорів. Відповідно до Гаазької конвенції 1899 р., метою міжнародного арбітражу є вирішення спорів між державами суддями, що обрані самими державами, на основі дотримання права. Склад і порядок діяльності арбітражу регулюється окремою угодою між державами щодо конкретного спору, який називається компромісом. Міжнародні арбітражі розглядали різні за предметом спори. У 1977 р. Велика Британія та Франція передали спір щодо розмежування континентального шельфу до міжнародного арбітражу. Конвенція з морського права 1982 р. передбачає створення окремого Міжнародного трибуналу з морського права.

Міжнародні спори можуть бути передані за взаємною згодою держав на вирішення міжнародного судового органу. Існує певна відмінність при вирішенні спорів міжнародними судами й арбітражами. Склад міжнародного арбітражу для кожного спору значною мірою залежить від волі держав, які є учасниками спору, тоді як міжнародний суд складається незалежно від волі сторін. При арбітражному розгляді сторони самі визначають на компромісній основі компетенцію третейського суду та процедуру розгляду спору. Стосовно правової компетенції і діяльності міжнародного суду - вони знаходять своє відображення у стабільному правовому акті який визначає його статус. А окремі деталі функціональної регламентації встановлюються самим судом.

Міжнародний суд діє на підставі Статуту, що є невід'ємною частиною Статуту ООН. Суд складається із 15 суддів, серед яких не може бути двох громадян однієї держави. Членів суду (суддів) обирає Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН із осіб, внесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду (ст. 4 Статуту). Суддів обирають на 9 років (з правом переобрання), чинна процедура передбачає, що кожні три роки 5 суддів Суду складають повноваження. Суд знаходиться у м. Гаазі (Нідерланди). Засідає у повному складі, проте може створювати камери (особливо для вирішення окремих категорій справ) у складі трьох та більше суддів. Рішення камери вважається рішенням самого Суду.

Компетенція Суду має особливості. Тільки держави можуть бути сторонами у справах, що розглядаються Судом. Суд є відкритим для держав - учасників Статуту Суду. До відома (юрисдикції) Суду належать: а)усі справи, що передані йому сторонами; б) усі питання, спеціально передбачені Статутом ООН чи чинними договорами та конвенціями (п. 1 ст. 36 Статуту). Можна виокремити три основні способи визнання юрисдикції Суду державами: 1) ухвалення односторонньої заяви про визнання обов'язковості юрисдикції Суду; 2) укладання сторонами спору спеціальної угоди; 3) включення спеціальних положень у міжнародні договори.

87. Механізми мирного вирішення спорів міжнародними організаціями.

Більшість установчих документів передбачають спеціальні механізми щодо мирного врегулювання спорів між членами кожної організації. У системі ООН проблемі вивчення практики організацій у сфері мирного вирішення спорів завжди відводилась особлива увага. З цією метою, згідно з резолюцією ГА ООН від 17 грудня 1974 р., був створений Спеціальний комітет по Статуту ООН і посиленню ролі організації. У результаті зусиль багатьох підрозділів ООН був підготовлений "Довідник з мирного вирішення спорів між державами", рекомендований до опублікування у лютому 1991р. сесією Спеціального комітету по Статуту ООН і посиленні ролі Організації.

Дата добавления: 2015-11-14