Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. дить у заперечення чистого розуміння, стає неісти-ною та нерозумом

дить у заперечення чистого розуміння, стає неісти-ною та нерозумом, а намір — у заперечення чистого наміру, стає брехнею й нечесністю мети.

Чисте розуміння заплутується в цій суперечності тому, що встряє в конфлікт і гадає, ніби бореться з чимсь інтим. А гадає тільки через те, що його сут­ність як абсолютна негативність полягає в тому, щоб мати цю іншість у собі. Абсолютне поняття — це ка­тегорія, і вона полягає в тому, що знання і об'єкт знання — це те саме. Таким чином, те, що чисте розу­міння виражає як своє інше, те, що воно виражає як помилку або оману, може бути не чим іншим, як тіль­ки ним самим; воно може засуджувати тільки те, чим воно є. Те, що не раціональне, не має істини; іншими словами, того, що не осягнене на основі понять, не­має; отже, хоча розум говорить про щось інше, ніж те, чим він є, він насправді говорить тільки про себе; таким чином, він не виходить за свої межі. Отже, ця боротьба з протилежністю поєднує у своєму значенні й значення реалізації чистого розуміння. Ця реаліза­ція якраз і полягає в процесі розвитку моментів та вбирання їх у себе; одна частина цього процесу — диференціація, в якій розуміння, спрямоване на те, щоб збагнути себе, протиставить себе собі як об'єкт; доки воно перебуває в цьому моменті, доти воно від­чужене від себе. Як чисте розуміння воно позбавлене всякого змісту; процес його реалізації полягає в то­му, що воно саме стає собі змістом, бо ніщо інше не може бути його змістом, оскільки воно є самоусвідо­мленням категорії. Але знаючи той зміст передусім як щось протилежне й тільки як зміст і ще не знаючи, що цей зміст — це воно, чисте розуміння не впізнає себе в ньому. Ось чому його завершеність має зна­чення, що зміст, який спершу видавався йому об'єк­тивним, воно повинно визнати за свій. Через те його результат не буде ані відновленням помилок, з якими воно боролося, ані просто його першим поняттм, а розумінням, яке визнає, що абсолютне заперечення його самого — це його власна реальність, це воно са­ме, або ж визнає його за своє поняття, яке саме себе пізнає. Така природа боротьби просвітництва з по-

милками — в них поборювати себе й засуджувати
них те, що воно само утверджує, — існує для нас або
ж є тим, чим просвітництво та його боротьба є всо(Г
Проте перший аспект цієї боротьби — занечищення
просвітництва внаслідок запровадження негативного
ставлення в його самототожну чистоту, — ц_е аспект
у якому воно є об'єктом для віри, яка сприймає його
як брехню, нерозум і лихий намір, так само як ппо
світництво вважає віру за помилку та упередженіст ~
З огляду на свій зміст просвітництво — це передусім
пусте розуміння, якому його зміст видається чимсь
іншим, і тому воно виявляє цей зміст у формі, яка ш
не є його формою, виявляє як цілком незалежне ві
нього існування, — у вірі. ^

Тож просвітництво передусім і загалом сприймав свій об'єкт так, що вважає його за чисте розуміння і не впізнавши таким чином себе, проголошує йог помилкою. В розумінні як такому свідомість сппи~° має об'єкт так, що він стає для неї сутністю свідомос" ті або об'єктом, який пронизує свідомість і в яком" вона підтримує себе, лишається при собі й npncv/ ньою перед собою і, оскільки, таким чином вона рухом цього об'єкта, породжує його. Просвітництво має цілковиту слушність, коли, характеризуючи Binv стверджує: те, що для віри — абсолютна сутність р буттям її власної свідомості, її власним мисленням чимсь, що витворила сама свідомість. Таким чином' просвітництво оголошує віру помилкою та вигадкою якраз про те, що таке просвітництво. Просвітництво що прагне навчити віру нової мудрості, не сповіщає їй при цьому нічого нового, бо і об'єкт віри є для н^^-саме цим, тобто чистою сутністю її власної свідомос¹ ті, тож ця свідомість не утверджується в об'єкті як утрачена й заперечена, а радше довіряє йому, тобто саме в ньому виявляє себе як цю конкретну свідо мість, або як самоусвідомлення. Впевненість у собі того, кому я довіряю, є для мене й моєю впевненістю в собі; я визнаю в ньому моє буття-для-мене і знаю що й він визнає його, і воно є для нього і метою а сутністю. Але ж віра — це довіра, бо її свідомість має безпосередні відносини з її об'єктом, а отже, бачить

Дата добавления: 2015-07-10