* * *
На вулиці вже позасвічували газові ліхтарі. Місіс Бед-він стривожено чекала на порозі розчинених дверей, покоївка вже разів із двадцять вибігала на ріг, виглядаючи Олівера, а двоє старих джентльменів уперто сиділи в темній вітальні, й на столі між ними цокав годинник.
Розділ XVI
оповідає про те, що сталося
з Олівером Твістом після того,
як він попав до рук Ненсі
Вузькі вулички й завулки вивели їх нарешті на широке пустирище, край якого подекуди стояли обори та хліви скотного ринку. Тут Сайкс пішов повільніше, бо Ненсі вже вибилася з сил від швидкої ходи. Повернувшись до Олівера, він звелів йому взяти Ненсі за руку.
- Ти чув? - гаркнув Сайкс, помітивши, що Олівер зволікає, озираючись довкола.
Вони саме йшли темним узбіччям пустирища, де перехожих зовсім не було. Олівер бачив, що опиратися безглуздо. Він простяг руку, й Ненсі міцно стисла її у своїй.
- Давай другу,- звелів Сайкс, хапаючи хлопця за вільну руку.- Сюди, П'ятаче!
Пес підвів голову й загарчав.
- Дивись сюди, псюго! - провадив Сайкс, беручи Олівера за горло.- Як він бодай писне, хапай його! Затямив?
Пес знову загарчав і облизався, дивлячись на хлопця [122] так, наче ладен був і без приводу вчепитися йому в горлянку.
- Щоб мені очі повилазили, а він таки схопить, і не гірше від нашого брата християнина! - мовив Сайкс, дивлячись на собаку з похмурим, злостивим задоволенням.- Тепер ти знаєш, що тобі буде, хлопче. Кричи, коли хочеш, але знай: з цим звіром жарти короткі. Гайда, песику!
П'ятак закрутив хвостом, радіючи, що до нього звертаються так незвично ласкаво, знову для перестраху загарчав на Олівера і побіг уперед.
Вони переходили через Смітфілд, але якби це навіть був Гровенор-сквер, Олівер однаково не здогадався б, куди його завели. Вечір був темний і туманний. Освітлені вікна крамниць ледь мерехтіли крізь важку пелену імли, яка дедалі густішала, занурюючи в морок вулиці й будинки. Незнайома місцевість здавалась Оліверові ще незна-йомішою, і розпач та безнадія дедалі дужче стискали йому серце.
Вони пройшли ще кілька кроків, коли раптом на церкві глухо вдарили дзиґарі. З першим ударом обидва супутники Олівера зупинились і повернули голови туди, звідки долинало бамкання.
- Восьма година, Білле,- мовила Ненсі, коли дзиґарі замовкли.
- Могла б і не казати, мені не позакладало,- відповів Сайкс.
- Я оце думаю, чи почули вони? - сказала Ненсі.
- Авжеж, почули,- відказав Сайкс- Мене якось замели саме на Варфоломея, і скільки не пищало на ярмарку дитячих дудок, я їх усіх чув до одної. А коли нас замкнули на ніч; то від шуму й гаму надворі тиша в клятій старій тюрмі стала така нестерпна, що хоч головою об грати бийся!
- Бідолахи! - промовила Ненсі, все ще дивлячись туди, де щойно били дзиґарі.- Ох, Білле, які ж вони були славні хлопці!
- У вас, жінок, завжди одне на думці,- пробурчав Сайкс.- «Славні хлопці!» Вони вже, вважай, мерці, тож про це можна забути.
Отак утішивши Ненсі, містер Сайкс, здавалося, переборов напад ревнощів, ще міцніше затис Оліверову руку в своїй і наказав йому йти далі.
- Зажди ще хвильку! - сказала дівчина.- Я б не поспішала додому, якби знала, що ти, Білле, стоятимеш під [123] шибеницею, коли годинник ще раз проб'є восьму. Я б кружляла й кружляла навколо того місця, поки не звалилася б,- навіть якби на землі лежав сніг, а я не мала б шалі, щоб прикритися.
- І яка з того була б користь? - запитав позбавлений сентиментів містер Сайкс.- Якби ти не змогла передати мені напильника і ярдів двадцять добрячого міцного мотуза, то кружляла б ти за п'ятдесят миль звідси чи зовсім не кружляла б - мені від того не було б ні холодно, ні жарко. Ну, ходім, годі рюмси розпускати.
Дівчина засміялася, щільніше загорнулась у шаль, і вони рушили далі. Але Олівер відчув, іцо рука її тремтить, а-ійли глянув на Ненсі при світлі газового ліхтаря, то побачив, що обличчя в неї смертельно бліде.
Ще з півгодини вони йшли глухими, брудними вулицями, лише зрідка зустрічаючи перехожих, та й ті, судячи з їхнього вигляду, посідали в суспільстві те саме становище, що й містер Сайкс. Зрештою вони звернули в дуже вузьку, загиджену вуличку - майже суцільний ряд крамничок лахмітників. Пес, який біг тепер попереду, немов розуміючи, що стерегти Олівера більше немає потреби, раптом зупинився перед дверима замкненої і за всіма ознаками покинутої крамнички. Будинок похилився, напис на дошці, прибитій до дверей, сповіщав, що його здають в оренду, і здавалося, оголошення висіло там уже багато років.
- Усе гаразд! - сторожко озирнувшись довкола, вигукнув Сайкс.
Ненсі нахилилася до віконниці, й Олівер почув дзеленчання дзвоника. Вони перейшли на протилежний бік вулиці й стали під ліхтарем. Почулося легке шарудіння, неначе хтось обережно піднімав вікно, і за хвилину двері тихенько відчинилися. Містер Сайкс без довгих церемоній схопив переляканого хлопця за комір, і всі троє швидко зайшли до будинку.
В коридорі було темно, хоч в око стрель. Вони зупинились, чекаючи, поки той, хто впустив їх, зачинить дворі на ланцюжок і на засув.
- Чужі є? - спитав Сайкс,
- Нема,- відповів голос, і Оліверові здалося, що він його вже десь чув.
- А старий тут? - спитав грабіжник.
- Тут,- озвався голос.- Він уже собі місця не знаходив. Гадаєте, він вам зрадіє? Де ж пак! [124]
І голос, і ця манера висловлюватися здались Оліверові виайомими, але в темряві неможливо було розгледіти навіть силует того, хто говорив.
- Запали-но свічку,- сказав Сайкс.- Бо ми поскручуємо собі в'язи або на пса наступимо. А той, хто наступить, буде бідний!
- Почекайте, я зараз принесу свічку,- відповів голос.
Кроки подаленіли, і за хвилину з темряви виник містер Джек Докінс, він же Спритний Пройда. В правій руці він тримав вставлену в розщеплену палицю лойову свічку.
Юний джентльмен тільки насмішкувато посміхнувся в а знак того, що впізнав Олівера, і, повернувшись, кивком голови запросив гостей іти за ним сходами вниз. Вони перейшли через порожню кухню, відчинили двері до пропахлої цвіллю кімнати, що, очевидно, виходила вікнами на подвір'я, і їх зустрів вибух реготу.
- Ой, не можу, ой, не можу! - кричав юний Чарлз Бейте, у якого вихопився цей регіт.- Ось він! Ой нене, це він! Фейгіне, гляньте на нього! Ні, Фейгіне, ви гляньте, гляньте"! Ой, лусну, оце потіха! Ой, держіть мене, люди добрі, бо впаду!
В нападі нестримних веселощів юний Бейте гепнувся на підлогу й хвилин п'ять судорожно дриґав ногами, надриваючись од сміху. Потім, скочивши на ноги, він вихопив'з рук Пройди палицю із свічкою й кілька разів обійшов навколо Олівера, розглядаючи його з усіх боків, а тим часом Фейгін, скинувши з голови нічний ковпак, низько вклонявся ошелешеному хлопчикові. Що ж до Пройди, який мав досить похмуру вдачу і взагалі вважав, що добре діло розрада, коли ділу не завада, то він ретельно обшукував Оліверові кишені.
- Ви подивіться, як він вичепурений, Фейгіне! - вигукнув Чарлі, підносячи свічку так близько до Оліверової курточки, аж та мало не зайнялася.- Подивіться на цього ферта! Найтонше сукно, фасон - крик моди! Ой, потіха! Та ще й з книжками! Ну, чим не джентльмен, Фейгіне!
- Радий бачити тебе так пишно вбраного, дорогесенький,- сказав старий, схиляючись з удаваною поштивістю.- Пройда дасть тобі інший костюмчик, дорогесенький, щоб ти, бува, не забруднив своє святкове вбрання. Чому ж ти не написав нам, дорогесенький, чому не попередив, [125] що прийдеш? Ми б приготували для тебе чогось гаряченького на вечерю.
Тут юний Бейте знову зареготав так голосно, що сам Фейгін і навіть Пройда всміхнулись, та оскільки в цю мить Пройда саме витяг з Оліверової кишені п'ять фунтів стерлінгів, то невідомо, що його звеселило - жарт чи знахідка.
- Еге! Що це таке? - спитав Сайкс, виступаючи наперед, коли Фейгін схопив гроші.- Це моє, Фейгіне.
- Ні, ні, голубе,- заперечив старий.- Це моє, моє. А ти бери книжки.
- А я кажу - гроші мої! - сказав Біля Сайкс, з рішучим виглядом надягаючи капелюха.- Цебто мої й Пенсі. А як ти їх не віддаси, я відведу хлопця назад.
Старий здригнувся. Олівер теж здригнувся, але з іншої причини: в нього з'явилася надія, що його, може, й справді відведуть назад.
- Ну, віддаєш чи ні? - спитав Сайкс.
- Це несправедливо, Білле! - вигукнув старий.- Це дуже несправедливо, правда ж, Ненсі?
- Справедливо чи ні, давай їх сюди, чуєш! - визвірився Сайкс.- По-твоєму, нам з Ненсі більше нема чого робити, як вистежувати й виловлювати пацанів, яких злапали з твоєї вини? Давай сюди гроші, ти, скнаро, давай сюди, опудало старе!
Отак лагідно покартавши Фейгіна, містер Сайкс вихопив банкноту з його пальців і, холоднокровно дивлячись старому в очі, згорнув її і зав'язав у свою нашийну хустку.
- Це нам за наші клопоти,- сказав Сайкс.- Хоч належало б іще стільки ж. А книжки можеш узяти собі, якщо любиш читати. Як ні, то продай їх.
- Ой, які гарненькі,- мовив Чарлі Бейте, кривляючись і вдаючи, ніби читає одну з книжок.- І як чудово написані, правда ж, Олівере?
Юний Бейте був обдарований неабияким почуттям гумору, а тому, помітивши, з яким розпачем Олівер дивиться на своїх катів, він прийшов у ще більший захват.
- Це книжки одного старого джентльмена! - вигукнув Олівер, ламаючи руки.- Доброго, ласкавого старого джентльмена, який підібрав мене зовсім хворого, забрав • до себе і врятував од смерті. Ох, будь ласка, поверніть йому все це - і книжки, і гроші! Мене залиште, мене не відпускайте хоч повік, але, будь ласка, будь ласка, поверніть [126] йому гроші й книжки! Він подумає, що я украв їх. І старенька леді, і всі, всі, хто так дбав про мене, подумають, що я їх украв! Ох, згляньтесь на мене, поверніть їх!
І в нестямному розпачі Олівер упав навколішки перед Фейгіном, благально заломивши руки.
- Хлопець каже правду,- зауважив старий, нишком озираючи всіх присутніх і зсунувши кущуваті брови.- Твоя правда, Олівере, твоя правда. Вони й справді подумають, що ти їх украв. Ха-ха! - посміхнувся він, потираючи руки.- Це ж саме те, що нам треба, кращого ми б і не вигадали!
- Атож,- погодився Сайкс.- Я це відразу зметикував, як тільки побачив його в Кларкенвелі з книжками під пахвою. Нам таки пофортунило. Ті люди, певно, слиняві святенники, інакше вони не взяли б його до себе. І через поліцію вони його не шукатимуть - боятимуться, що їх змусять подати позов і малий врешті опиниться за ґратами. Тож він тепер наш з усіма бебехами.
Поки вони перемовлялись, Олівер переводив безтямний погляд з одного на другого, наче не розуміючи, що діється довкола, та коли Білл Сайкс замовк, він скочив на ноги й прожогом кинувся геть з кімнати, кричачи: «Рятуйте! Рятуйте!» - так несамовито, що в порожньому старому будинку луна загула аж до горища.
- Держи собаку, Білле! - скрикнула Ненсі і, підскочивши до дверей, зачинила їх за Фейгіном та обома його вихованцями, що кинулися навздогін.- Держи собаку! Він порве хлопчика!
- І добре зробить! - вигукнув Сайкс, намагаючись випручатися з рук дівчини.- Ану пусти, а то голову об стіну розчереплю.
- Бий мене, Білле, ріж мене! - кричала дівчина, щосили стримуючи його.- Але я не дам собаці порвати дитину, хоч убий, не дам!
- Не даси? - заскреготав зубами Сайкс.- Та я зараз саму тебе порву на шматки!
Грабіжник відштовхнув од себе дівчину в протилежний куток, і саме в цю мить повернувся Фейгін з обома злодійчуками, тягнучи за собою Олівера.
- Що тут коїться? - спитав старий, озираючись довкола.
- Дівка, здається, здуріла,- розлючено відповів Сайкс. [127]
- Ні, не здуріла,- мовила Ненсі, бліда й засапана після боротьби.- Я зовсім не здуріла, Фейгіне. Не вір йому.
- Тоді замовкни й не галасуй, чуєш? - погрозливо глянув на неї старий.
- Ні, я не замовкну,- відповіла Ненсі, підвищивши голос.- Ну, що ти на це скажеш?
Містерові Фейгіну були добре знайомі звичаї й повадки тих представниць роду людського, до котрих належала Ненсі, а тому він дійшов висновку, що далі розмовляти з нею зараз небезпечно. І, щоб відвернути увагу присутніх, він обернувся до Олівера.
- Отже, ти хотів утекти, мій дорогесенький, га? - сказав він, беручи в руку сучкувату палицю, що лежала край
каміна.- Га?
Олівер нічого не відповів. Він стежив за рухами старого й важко дихав.
- Ти кликав на допомогу, гукав поліцію, правда? - глузував Фейгін, хапаючи хлопця за руку.- Ми тебе вилікуємо від такої звички, паничику!
Він луснув Олівера по спині і замахнувся палицею вдруге, коли раптом Ненсі підскочила до нього, видерла палицю в нього з руки й пошпурила її в камін з такою силою, аж жарини бризнули на підлогу.
- Все, годі, Фейгіне! - вигукнула вона.- Хлопець у тебе в руках, чого тобі ще треба? Не мордуй його! Чуєте всі ви, не чіпайте його, а то я комусь із вас таке зроблю, що передчасно попаду на шибеницю.
Виголосивши цю погрозу, дівчина люто тупнула ногою й перебігла поглядом з єврея на грабіжника; кулаки її були стиснуті, губи стулені в тонку лінію, обличчя сполотніле від нестямного гніву.
Розгублено перезирнувшись із Сайксом, Фейгін спробував її утихомирити:
- Ну, Ненсі, так чудово ти ще ніколи не грала. Ха-ха! Моє серденько, ти справжня актриса!
- По-твоєму, я граю? - сказала дівчина.- Ну, то дивись, щоб я не переграла! Бо тоді, Фейгіне, тобі не минути лиха. Заздалегідь попереджаю вас обох: не чіпайте
мене!
У знавіснілій жінці, надто коли до її природної запальності додаються нестяма і відчай, є щось таке, перед чим відступає більшість чоловіків. Старий побачив, що далі вдавати, ніби він сприймає лють Ненсі за гру,- безглуздо, і, мимоволі позадкувавши, кинув благальний, боязкий [23] погляд на Сайкса, мовби натякаючи, що останнє слово тепер за ним.
Зрозумівши це німе благання і, можливо, відчуваючи, що він утратить гідність і авторитет, якщо відразу ж не приборкає міс Ненсі, містер Сайкс вивергнув з півсотні лайок та погроз безперервним суцільним потоком, який засвідчував його неабияку винахідливість. Проте вони не справили ніякого враження на ту, для кого призначались, а тому він удався до вагоміших аргументів.
- Це що таке? - вигукнув Сайкс, підкріпивши своє запитання дуже поширеним прокляттям, адресованим найліпшій окрасі людського обличчя; якби з кожних п'ятдесяти тисяч цих проклять на небі зважали бодай на одне, сліпота була б такою самою поширеною хворобою, як кір.- Що це таке? Хай мене грім поб'є! Та ти знаєш, хто ти й що ти?
- О так, це я чудово знаю,- істерично засміялася дівчина й похитала головою, марно силкуючись показати, що їй це байдуже.
- Ну, то сиди тихо! - гаркнув Сайкс, мов на свого собаку.- А то я заспокою тебе так, що ти покійницею станеш!
Дівчина засміялася ще істеричніше і, скинувши оком на Сайкса, відвернулася від нього й до крові закусила губу.
- Кому ж, як не тобі,- додав Сайкс, зневажливо дивлячись на неї,- кому ж, як не такій, як ти, виявляти людяність і шляхетність! Добрий мені друг для дитини, як ти його називаєш!
- Так, друг, господом богом присягаюся - друг! - палко вигукнула дівчина.- І краще б я крізь землю провалилась, краще б помінялася місцем з тими смертниками у в'язниці, перше ніж погодилася привести його сюди! Від сьогодні він стає злодієм, брехуном, нечистою силою, всім, що є на світі бридкого. Невже старому негідникові мало цього, невже треба ще й мордувати хлопця?
- Ну, ша, ша, Сайксе,- примирливо заговорив єврей, показуючи на хлопців, що з жадібною цікавістю спостерігали всю цю сцену.- Не забуваймо про чемність, Білле, не забуваймо про чемність!
- Чемність! - вигукнула дівчина, страшна в своїй люті.- Тп говориш про чемність, гаде? Ну, звісно, ти заслужив на чемність від мене! Ти навчив мене крастп, коли я була вдвоє менша за нього! - Вона показала на Олівеpa.- [129] I відтоді я дванадцять років краду для тебе, дванадцять років займаюся цим ремеслом! Ти цього не знаєш? Кажи! Не знаєш?
- Ну то й що! - спробував заспокоїти її старий.- Зрештою, це ж твій хліб!
- Атож, мій хліб,- вже не говорила, а криком кричала дівчина, захлинаючись нестримним потоком слів.- Це мій хліб, а холодні, мокрі, брудні вулиці - мій дім! А ти той падлюка, що погнав мене на ті вулиці, щоб я ходила ними вдень і вночі, вдень і вночі, аж до скону!
- Ти в мене добалакаєшся,- перебив її старий, якого ці докори дійняли до живого.- Я тобі ще не таке зроблю, як ти не заткнешся.
В нестямі дівчина шарпнула на собі волосся, одяг і кинулася на Фейгіна так несподівано, що, мабуть, залишила б на ньому сліди сваєї помсти, якби Сайкс не встиг схопити її. Вона забилася в його руках, намагаючись випручатись, і зомліла.
- Тепер усе гаразд,- сказав Сайкс, кладучи її в кутку кімнати.- Коли вона казиться, в руках у неї страшенна сила.
Старий обтер чоло і з полегкістю всміхнувся, радіючи, що бучі кінець. Але ні він, ні Сайкс, ні пес, ні злодійчуки не надали, здавалося, ніякої ваги тому, що сталося: для них це було звичайне явище, пов'язане з їхнім ремеслом.
- Через отакі вибрики я не люблю мати справу з жінками,- зітхнув Фейгін, ставлячи на місце палицю.- Але вони хитрі, й у нашій справі без них не обійтися. Чарлі, нокажи-но Оліверові, де спати.
- Певно, Фейгіне, йому не варто надягати завтра свій святковий костюм,- мовив Чарлі Бейте.
- Ну, звісно, не варто,- відповів єврей, посміхаючись так само глузливо, як Чарлі.
Юний Бейте, видимо задоволений дорученням, узяв палицю із свічкою, завів Олівера до сусідньої кухні, де на підлозі лежали кілька вже знайомих Оліверові матраців, і, зайшовшись нестримним реготом, дістав те саме старе дрантя, якого наш герой з такою радістю спекався був у містера Браунлоу. Це вбрання випадково показав Фей-гінові лахмітник, що кушів його, і саме воно навело злодіїв на Оліверів слід.
- Ану, скидай свого костюмчика,- звелів Чарлі.- Я віддам його Фейгіну, він про нього подбає. Ну й сміхота! [130]
Сердешний Олівер неохоче роздягся. Юний Бейте, згорнувши костюм, узяв його під пахву, вийшов з кімнати й замкнув за собою двері.
Невгавний регіт Чарлі й сокотіння міс Ботсі, яка завітала саме вчасно, щоб окропити водою свою подружку й привести її до тями різними іншими жіночими засобами, можливо, не давали б заснути людині в щасливішому стані, ніж Олівер. Але знеможений, змучений хлопець незабаром поринув у глибокий сон.
Розділ XVII
Доля виявляє й далі неласку до Олівера
і приводить до Лондона видатну людину,
щоб зганьбити його
Так уже повелося, що в усіх добротних кривавих мелодрамах, які побачили світло рампи, трагічні й комічні сцени чергуються точнісінько в такому порядку, як червоні та білі шари м'яса й сала в грудинці. Під вагою кайданів і злигоднів герой падає на своє солом'яне тюремне ложе, а в наступній сцені, не відаючи про це, його вірний зброєносець звеселяє глядачів кумедною пісенькою. З болем сердечним ми спостерігаємо героїню в руках пихатого й жорстокого барона; честь і життя її в небезпеці, й вона хапається за кинджал, щоб ціною життя зберегти честь. Та саме в ту мить, коли хвилювання наше досягає найвищої межі, лунає дзвінок, і ми зненацька опиняємось у великому залі замку, де сивоголовий сенешаль виконує забавну пісеньку у супроводі хору ще забавніших васалів, перед якими відчинені всі двері і храмів, і палаців і які вештаються гуртом по всіх усюдах, неугавно виспівуючи пісень.
Слід визнати, що подібні переміни не такі вже недоречні й неприродні, як може видатися на перший погляд. У житті бувають ще дивовижніші переходи від столу, що вгинається під стравами, до смертельного ложа, від жалоби до святкових шат; але не забуваймо і про величезну різницю, яка полягає в тому, що в житті ми вже не пасивні глядачі, а дійові особи. Актори, імітуючи на сцені життя, просто не помічають незвичайності різких переходів та раптових спалахів пристрасті чи почуттів, які, [131] проте, відразу обурюють глядача своєю надмірністю і фальшем.
У книжках такі несподівані перескоки, такі швидкі зміни часу й місця дії не тільки освячені давньою традицією, але й вважаються багатьма за доказ літературної майстерності автора - на думку критиків, вона тим вища, чим більша халепа, в якій письменник залишає своїх героїв наприкінці кожного розділу. З огляду на все це, дана коротка передмова може видатися зайвою. В такому разі сприйміть її як перепрошення біографа за свій намір повернутися до міста, де народився Олівер, і повірте, що вас не запросили б у цю подорож, якби на те не було істотних і поважних причин.
Рано-вранці містер Бамбл вийшов з воріт робітного дому, гордо випростався й урочистим кроком рушив по Хай-стріт у всій пишноті її блиску свого високого становища: його трикутний капелюх і оздоблений галуном сюртук сяяли в промінні вранішнього сонця, дужою рукою він владно стискав ціпок. Містер Бамбл завжди високо тримав свою голову, але цього ранку він ніс її ще вище. Відсутній погляд його, піднесеність, якою дихала вся його постава, відразу підказали б спостережливому глядачеві, що в голові бідла рояться думки такі глибокі, що їх неможливо навіть висловити.
Містер Бамбл не зупинявся поговорити ні з дрібними крамарями, ні з іншими стрічними, що шанобливо вітали його. Він відповідав їм тільки помахом руки і не стишував своєї величної ходи, аж поки не прибув на ферму, де місіс Менн з парафіяльною турботливістю опікувалася жебрацькими дітьми.
- Щоб він провалився, цей бідл! - вилаялася місіс Менн, почувши, як хтось торсає хвіртку, і зразу здогадавшись, хто саме.- Кого ж іще принесло б у таку ранню пору! Господи, містер Бамбл, невже це ви? Боже, яка радість, яка радість! Прошу, заходьте до вітальні, сер.
Перші речення призначалися Сьюзен, а радісні вигуки привітна господиня адресувала містерові Бамблу, поки, еоштиво кланяючись і догідливо всміхаючись, відминала хвіртку й вела його до вітальні.
- Місіс Менн,- сказав містер Бамбл, не сідаючи й не гепаючись у крісло, як зробив би який-небудь мужлан, а опускаючись у нього неквапно й поважно.- Місіс Менн, бажаю вам, пані, доброго ранку.
- І я вам, сер, і я вам бажаю доброго ранку,- відповіла [132] місіс Менн, сяючи усмішкою.- Сподіваюсь, ви добра себе почуваєте?
- Не дуже, місіс Менн,- відповів бідл.- Парафіяльне життя - не трояндове ложе, місіс Менн.
- Ох, ваша правда, містере Бамбл,- підхопила господиня, і всі жебрацькі діти хором підтвердили б її слова, якби почули їх.
- Парафіяльне життя, моя люба,- провадив бідл, стукаючи ціпком об стіл,- це суцільні турботи, неприємності й труднощі, але що поробиш: ми, громадські діячі, приречені зносити переслідування!
Місіс Менн, не второпавши, що це має означати, звела руки й співчутливо зітхнула.
- Так, місіс Менн, нам лишається тільки зітхати,- сказав бідл.
Зрозумівши, що вона не схибила, місіс Менн зітхнула ще раз, явно догодивши тим громадському діячеві, який, стримуючи самовдоволену посміїпку, суворо глянув на свій капелюх і проказав:
- Місіс Менн, я їду до Лондона.
- Невже, містере Бамбл? - скрикнула, задкуючи, місіс Менн.
- Так, їду до Лондона, пані,- повторив непохитний бідл.- Поштовою каретою. Везу двох жінок з робітного дому. Суд має визначити їхнє право осідлості, і рада доручила мені - мені, місіс Менн! - свідчити на сесії т. Кларкенвелі. І ми ще подивимось,- додав, велично випростуючись, містер Бамбл,- чи не доведеться кларкеп-велським суддям підібгати хвоста після мого виступу!
- Ох, не будьте надто суворі до них, сер! - улеслипо мовила місіс Менн.
- Ця кларкенвелська братія сама на це напросилася, пані,- відповів містер Бамбл.- Сама заварила кашу, тепер нехай їсть.
У цій грізній заяві містера Бамбла бриніла така рішучість, така віра в правоту своєї справи, що місіс Менн аж моторошно стало. Нарешті вона зважилася запитати:
- То ви їдете каретою, сер? А я гадала, що жебраків возять на підводах.
- Тільки хворих жебраків, місіс Менн,- відлові п бідл.- Як іде дощ, ми садимо їх на відкриті підводи, щоб вони, бува, не застудились.
- Он як! - сказала місіс Меня. [133]
- Поштова карета заїде за цими двома, а місця ми замовили найдешевші,- пояснив містер Бамбл.- Обидві вони на ладан дихають, і ми підрахували, що квитки до Лондона обійдуться нам на два фунти дешевше, ніж похорон,- звісно, якщо мені поталанить накинути їх якійсь іншій парафії і якщо вони на зло нам не вріжуть дуба дорогою. Ха-ха-ха!
Містер Бамбл засміявся, та коли погляд його впав на трикутний капелюх, він знову споважнів.
- Ми забули про справу, моя пані,- мовив він.- Ось ваша платня за місяць від парафії.
Містер Бамбл видобув з гамана загорнуті в папір срібні монети, й на його прохання місіс Менн написала розписку.
- Щось я тут плям понаставляла,- сказала дитяча наглядачка,- але, здається, написала правильно. Спасибі, містере Бамбл, сер, я вам дуже, дуже вдячна.
Містер Бамбл ласкаво кивнув головою у відповідь на реверанс місіс Менн і поцікавився, як поживають діти.
- Благослови їх, крихіток, господи! - палко відповіла вона.- Вони в мене, любесенькі, такі здорові, що далі вже нікуди! Звісно, за винятком тих двох, що померли на тому тижні, і малого Діка.
- Невже цей хлопець і досі не одужав? - спитав містер Бамбл.
Місіс Менн похитала головою.
- Цей ваш Дік - зіпсована, свавільна, непутяща парафіяльна дитина,- роздратовано сказав містер Бамбл.- Де він?
- Зараз я його приведу, сер,- відповіла місіс Менн.-
Діку, йди-но сюди!
Незабаром Діка знайшли. Місіс Менн сяк-так умила його під краном і обтерла подолом халата, після чого привела хлопця перед грізні очі бідла.
Хлопчик був худий і блідий, щоки в нього позападали, великі очі хворобливо блищали. Жалюгідні парафіяльні лахи - парадний мундир його убозтва - висіли на кощавих плечах, а руки й ноги висохли, мов у старого діда.
Маленьке створіння стояло перед містером Бамблом і тремтіло, не наважуючись звести на нього очі, боячись навіть почути його голос.
- Ану, подивися джентльменові в очі, ти, впертий хлопчиську! - гримнула на нього місіс Менн. [134]
Дитина несміливо звела очі й зустрілася поглядом з містером Бамблом.
- Що з тобою, парафіяльний Діку? - спитав містер Бамбл, дуже доречно обравши жартівливий тон.
- Нічого, сер,- ледь чутно відповів хлопчик.
-- Ще б пак! - вигукнула місіс Менн, яка, звичайно, відгукнулася на жарт містера Бамбла веселим сміхом.- Ти ж тут живеш як у бога за пазухою!
- Мені б тільки хотілось...- затинаючись, почав хлопчик.
- Отакої! - скрикнула місіс Менн.- Ти що ж, хочеш сказати, що тобі чогось бракує? Ах ти ж, підлий...
- Тихо, місіс Менн, тихо! - спинив її бідл владним помахом руки.- То чого б ви хотіли, сер?
- Я б хотів,- затинаючись, провадив хлопчик,- щоб хто-небудь, хто вміє писати, написав за мене кілька слів на папірці і щоб згорнув його, запечатав і зберіг у себе після того, як мене закопають у землю.
- Що верзе цей хлопчисько? - вигукнув містер Бамбл, на якого поважний тон і виснажений вигляд дитини все ж таки справили певне враження, дарма що він давно вже звик до таких видовищ.- Нащо тобі все це?
- Я хотів би,- відповів хлопчик,- залишити ті слова бідолашному Оліверу Твісту, щоб він знав, як я його любив і як часто плакав, згадуючи про те, що він блукає десь темної ночі, зовсім один. І я б хотів сказати йому,- палко провадив хлопчик, стискаючи рученята,- що я радий померти маленьким, бо, може, якби я виріс, став дорослим і постарів, моя маленька сестричка, яка вже на небі, забула б мене, і ми не впізнали б одне одного. А так ми зустрінемося дітьми й обоє будемо щасливі.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |