Олівер швидко впорався із своїм туалетом; сяк-так поснідавши, він на сердите запитання Сайкса відповів, що зовсім готовий.
Ненсі, намагаючись не дивитися на хлопця, кинула йому хустку, щоб він пов'язав собі на шию, а Сайкс дав широкий плащ з каптуром, звелівши накинути поверх пальта й застебнути. Одягшись, Олівер простяг руку грабіжникові, той, грізно зиркнувши на хлопця, показав на кишеню пальта, в якій лежав пістолет, міцно затис його руку в своїй і, попрощавшись із Ненсі, потяг його за собою.
Коло дверей Олівер озирнувся, сподіваючись зустрітися очима з дівчиною. Але вона знову сіла на своє місце біля вогню й наче закам'яніла. [161]
Розділ XXI
Експедиція
Надворі сірів похмурий ранок: дув вітер, періщив дощ, небо облягли густі хмари. Злива тривала цілу ніч, на вулиці стояли великі калюжі, з ринв вивергалися потоки води. Слабке світло світанку не пом'якшувало, а, навпаки, посилювало безрадісну похмурість нового дня, ще більше потьмарюючи й без того тьмяні вогники вуличних ліхтарів, але не забарвлюючи в тепліші, яскравіші кольори мокрі дахи і брудні вулиці. Ця частина міста, видимо, ще спала глибоким сном: віконниці на всіх вікнах були щільно зачинені, вулиці - мертві, безлюдні.
Коли вони звернули на Бетнел-Грін-роуд, уже розвиднілося. Більшість ліхтарів було погашено, до Лондона тарабанилися поодинокі селянські вози; час від часу з гуркотом проносилася заляпана грязюкою поштова карета, і кучер для перестраху оперізував батогом вайлуватого селюка, що, їдучи не тим боком шляху, затримував карету і міг тим самим призвести до того, що вона спізниться аж на чверть хвилини. Трактири вже відчинилися, в них світились газові лампи. Відчинялись і крамниці, з'явилися перші перехожі. Потім купками потяглися на роботу робітники, посунули чоловіки й жінки з кошиками риби на голові, запряжені віслюками візки з городиною, фургони з усілякою живністю й м'ясними тушами, молочниці з відрами - нескінченна валка людей, що постачали харчами східні передмістя Лондона. Що ближче до центру, то більше було на вулицях екіпажів і людського гомону, а квартали між Шордічем і Смітфілдом уже сповнились оглушливого галасу, і важко було протовпитись. Тепер стало зовсім світло - світлішим такий день не буває,- і для. половини лондонського населення почався робочий ранок.
Проминувши Сан-стріт, Краун-стріт і Фінсбері-сквер, містер Сайкс звернув у Чізвелл-стріт, пройшов нею до Барбікену, а звідти Лонг-лейном дістався нарешті до Сміт-філду, який ще здалеку зустрів їх нечуваним для Олівера ґвалтом.
Саме був базарний день. Ноги вгрузали в грязюку мало не по кісточки, над спітнілою худобою клубочилася густа пара, змішуючись із туманом, що важкою хмарою завис над головами, наче зачепившись за димарі. Всі кам'яні загони [162] посередині великої площі, а також тимчасові, тісними рядами споруджені на вільному місці, були повні овець; понад канавами стояли прив'язані до стовпів по троє-четверо в ряд воли та інша рогата худоба. Селяни, різники, погоничі, лоточники, хлопчаки, злодії, гультяї, найнікчемніші волоцюги змішалися в один натовп; свист погоничів, гавкіт собак, ревіння волів, мекання овець, рохкання і вереск свиней, вигуки лоточників, крики, лайка, сварка зусібіч, дзеленчання дзвіночків, шум-гам, що вихоплювався з шинків, тиснява, штовханина, виляск батогів, бійки, зойки, лемент, огидне виття, що лунало з усіх кінців ринку, і немиті, неголені, жалюгідні, брудні постаті, що шастали серед натовпу,- все це ошелешувало, приголомшувало того, хто потрапив сюди вперше.
Тягнучи за собою Олівера, містер Сайкс ліктями торував собі дорогу через те юрмище й не звертав ніякісінької уваги на сцени й звуки, що так вражали хлопця. Кілька разів він вітався з приятелями, але від їхніх пропозицій перепустити чарчину рішуче відмовлявся, вперто проштовхуючись вперед. Нарешті вони протовпилися до Хоу-жер-лейн і тією вулицею дійшли до Холборну.
- А тепер слухай, малий,- мовив Сайкс, глянувши на годинник церкви Сент-Ендрю.- Вже майже сьома! Наддай ходи, не відставай, ледащо!
На підтвердження своїх' слів містер Сайкс смикнув за руку свого малого супутника. Олівер, пристосовуючись, як міг, до швидкої ходи зломщика, побіг підтюпцем.
Вони швидко проминули площу Гайд-Парк-корнер, звернули до Кенсіпгтону, і тут Сайкс, помітивши, що їх наздоганяє порожній віз, трохи притишив ходу. На возі був напис «Хаунслоу», і Сайкс, намагаючись говорити якнай-чемніше, попрохав візника підвезти їх до Айлворта.
- Сідайте,- сказав візник.- Це ваш син?
- Так, син,- відповів Сайкс і, не зводячи погляду з Олівера, мовби ненароком сунув руку до кишені, в якій лежав пістолет.
- За твоїм батьком важко угнатися, правда ж, хлопче? - спитав візник, помітивши, що Олівер зовсім захекався.
- Ет, він у мене прудкий,- відповів за Олівера Сайкс.- Звик бігати. Ану, Йоде, давай руку! Гоп! - І він допоміг Оліверові скочити на воза, а візник, показавши на купу мішків, запропонував хлопчикові лягти відпочити. [163]
Читаючи написи на дороговказах, Олівер думав, куди ж везе його грабіжник. Кенсінгтон, Гаммерсміт, Чізвік, К'ю-Брідж, Брентфорд залишилися позаду, а вони все їхали й їхали, наче подорож іще тільки починалась. Зрештою вони добулися до трактиру «Карета й коні», трохи далі за яким дорога розгалужувалася.
Тут віз зупинився, Сайкс хутко зіскочив на землю і, не випускаючи Оліверової руки із своєї, зсадив його, люто зиркнув йому в очі й промовисто поплескав по кишені свого пальта.
- Бувай здоров, хлопче! - гукнув візник.
- Він, бачте, приндиться,- мовив Сайкс.- Ач, який вечема! Таке щеня, а вже наприндився. Не ображайтеся на нього.
- Я не з образливих,- відповів візник, знову вмощуючись на возі.- І не такий сьогодні день, щоб ображатися.
Віз поїхав далі. Сайкс почекав, доки віз від'їхав на добру відстань, а тоді сказав Оліверові, що він може, коли хоче, роззиратися на всі боки, й потяг його за собою далі.
Проминувши трактир, вони незабаром звернули ліворуч, потім на шлях, що вів праворуч, і довго простували ним повз парки з особняками, що стояли обабіч дороги. Зупинившись лише раз, щоб випити пива, вони дійшли нарешті до якогось містечка, і там на стіні будинку Олівер прочитав напис великими літерами: «Гемптон».
Кілька годин вони блукали навколишніми полями, а надвечір повернулися до містечка і, ввійшовши до старого трактиру з облупленою вивіскою, сіли обідати на кухні коло каміна.
Це було закіптюжене приміщення з низькою стелею й масивним сволоком попід нею; перед каміном стояли лави з високими спинками, на них сиділи, випиваючи й покурюючи, грубі чоловіки в робочому одязі. Вони зовсім не зважали на Олівера й дуже мало - на Сайкса; Сайкс теж не звертав на них уваги й тихо сидів зі своїм малим супутником у кутку.
Вони пообідали холодним м'ясом, а потім просиділи ще бозна-скільки часу,- Сайкс устиг викурити три чи чотири люльки, й Олівер вирішив, що сьогодні вони, певно, далі вже не підуть. Минулої ночі він недоспав, довга дорога втомила його; він почав куняти, а потім, одурманений утомою і тютюновим димом, заснув міцним сном.
Було вже зовсім темно, коли Сайкс розбудив його стусаном у бік. Прочумавшись, він сів і побачив, що цей достойний ['І64] джентльмен зав'язав тим часом приятельські стосунки з якимсь чолов'ягою і веде з ним бесіду за квартою елю.
- То ти, значить, поїдеш до Нижнього Галліфорда? - спитав Сайкс.
- Еге ж,- кивнув головою чоловік, на якого хміль діяв,, видно, гірше - чи то пак краще,- ніж на Сайкса.- І не поїду - помчу! То вранці ми їхали-шкандибали, бо були з вантажем, а назад, порожняком, мій жеребчик припустить так, що тільки держися! Вип'ємо за нього, за здоров'я мого красунчика!
- А ти не міг би підвезти нас двох? - спитав Сайкс, підсовуючи кварту ближче до свого нового приятеля.
- Підвезу. Тільки вирушаймо зразу,- відповів чоловік, відриваючись від кухля.- Вам до самого Галліфорда?
- Ні, тільки до Шеппертона.
- Виходить, по дорозі,- сказав візник.- Скільки з мене, Беккі?
- Той джентльмен уже заплатив за обох,- відповіла дівчина.
- Е, ні!-вигукнув чоловік з п'яною поважністю.- Це, знаєте, не діло.
- Чому? - сказав Сайкс.- Ти нас везеш, я тобі за це ставлю питво, що ж тут такого?
Новий знайомий глибоко замислився над цим доводом, потім схопив Сайкса за руку й сказав, що він добрий.хлопець, а Сайкс на це відповів, що він жартує; якби візник був тверезий, то можна було б подумати, що це й справді жарт.
Обмінявшись ще кількома компліментами, вони побажали товариству за столом приємних розваг і вийшли. Дівчина прибрала зі столу і, тримаючи в руках кухлі й чарки, підійшла до дверей подивитись, як вони від'їжджатимуть.
Кінь, за здоров'я якого пили, стояв запряжений перед трактиром. Олівер із Сайксом без дальших слів умостилися на возі, а візник ще на хвильку затримався, щоб загнуздати жеребчика й сповістити конюха, а заразом і увесь світ, що кращого коня ніколи не було й не буде. Потім він і собі виліз на воза й звелів конюхові, що тримав жеребчика за вуздечку, «дати тварині волю». Діставши волю, жеребчик повівся дуже нерозважливо: гордовито задер голову, рвонув через дорогу, ткнувся у вікна чийогось будиночка, став на завершення цього подвигу дибки, а [165] по тому розігнався чимдуж і з переможним гуркотом вимчав із міста.
Ніч була дуже темна. Густий туман розповзався з-над річки та її болотяних берегів, огортаючи похмурі поля. Холод проймав до кісток, темрява леденила душу. Подорожні мовчали: візник куняв, а Сайксові не хотілося заводити з ним теревені. Олівер сидів, скулившись, у куточку воза: тривожні передчуття гнітили його, і в кронах покручених дерев йому ввижалися обриси страшних потвор, що зловісно погойдували руками-гілляками, немов радіючи цій моторошній ночі.
Коли вони проїздили повз церкву в Санбері, на дзвіниці пробило сьому. Навпроти, в будинку поромника, світилося вікно; світло падало через дорогу, від чого похмура тінь від тиса на цвинтарі ставала ще чорніша. Десь поблизу глухо шуміла вода, й листя старого дерева сумно шелестіло під нічним вітром, мов заколисуючи мерців.
Проминувши Санбері, вони проїхали безлюдною дорогою ще дві-три милі, і нарешті віз зупинився. Сайкс зіскочив на землю, взяв Олівера за руку, й вони знову рушили кудись пішки.
Всупереч сподіванням стомленого хлопчика, в Шеппер-тоні вони нікуди не зайшли. Сайкс тяг його по грязюці далі між чорними живоплотами й через поля, по яких гуляв холодний вітер, аж поки попереду заблимали вогники ще якогось містечка. Напруживши зір, Олівер побачив, що просто перед ними тече річка й над нею чорніє міст.
Сайкс довів його майже до самого мосту, а потім раптом звернув ліворуч понад берегом.
«Річка! - подумав Олівер, холонучи від страху.- І нікого довкола! Він привів мене сюди, щоб убити!»
Хлопчик уже ладен був кинутися на землю, рятуючи своє юне життя, коли перед ними забовзанів напівзруйно-ваний будинок. Вікна обабіч похиленого ґанку були темні, на другому поверсі теж ані промінця світла. Не будинок, а покинута, мертва руїна.
Не випускаючи Оліверової руки, Сайкс тихенько зійшов на невисокий ґанок і підняв клямку. Двері відчинились, і вони зайшли всередину. [166]
Розділ XXII
Грабунок
- Агов! - почувся гучний, хрипкий вигук, тільки-но вони переступили поріг.
__ Не горлань, Тобі, краще присвіти нам,- озвався
Сайкс, замикаючи двері на засув.
- Ага, це мій друзяка! - вигукнув той самий голос.- Свічку, Барні, свічку! Зустрінь джентльмена! Та прокинься ж бо вже, коли твоя ласка!
Щоб розбудити- особу, до якої він звертався, Тобі, мабуть, пошпурив у неї колодку для знімання чобіт чи якусь не менш важку річ: щось дерев'яне грюкнуло об підлогу, і зразу ж по тому хтось сонна замимрив.
- Чуєш щ чи ні? - загорлав той самий голос.- Біллі Сайкс стоїть там у темряві й чекає, щоб хтось його зустрів, а ти хропеш так, наче за вечерею опію нализався, а не чогось іншого. Ну як, прочумався ти чи ні? Чи, може, збадьорити тебе ще й свічником на додачу?
У відповідь на це запитання по голій підлозі квапливо зачовгали пантофлі, і з дверей праворуч з'явилася спочатку тьмяна свічка, а за нею постать жевжика, вже знайомого нам за двома ознаками: внаслідок фізичної вади він гугнявив і був за офіціанта в трактирі на Сефрон-Хіллі.
- Містер Сайкс! - вигукнув Барні з радістю, про щирість якої ми судити не беремося.- Заходьте, сер, заходьте!
- Ану, давай ти перший,- сказав Сайкс, підштовхуючи Олівера.- Мерщій, а то повідтоптую тобі п'яти.
І, обізвавши хлопчика вайлом, Сайкс увіпхнув його до низької темної кімнати із закуреним каміном, двома-трьо-ма поламаними стільцями, столом і старезним диваном, на якому, задерши ноги вище голови, лежав якийсь молодик з довгою череп'яною люлькою. На ньому був модного крою сюртук тютюнового кольору, з великими бронзовими ґудзиками, жовтогаряча нашийна хустка, грубий строкатий жилет і жовто-коричневі бриджі. Тобі Крекіт (а це був саме він) не відзначався надміром волосся ні на голові, пі на обличчі, а те волосся, що він мав, було рудувате й дбайливо закручене в довгі спіральні завитки, в які він час від часу запускав свої бруднющі пальці, оздоблені великими дешевими перснями. Зросту він був трохи вище [167] середнього, ноги мав тонкі й криві, але ця обставина "зовсім не заважала йому з явним задоволенням милуватися своїми задертими догори чобітьми.
- Білле, друзяко, радий тебе бачити! - мовив цей красень, повертаючи голову до дверей.- А я оце лежу й гадаю, невже ти відступився? Ну, думаю, раз так, доведеться йти на діло самому. Ти диви!
Висловивши цим вигуком величезний подив, викликаний появою Олівера, містер Тобі Крекіт сів і зажадав, щоб йому пояснили, хто це такий.
- Хлопець. Просто хлопець,- відповів Сайкс, підсовуючи стільця до каміна.
- Один з учнів містера Фейгіна,- усміхаючись, пояснив Барні.
- Фейгіна, кажеш? - вигукнув Тобі, розглядаючи Олівера.- Та це ж знахідка, а не хлопець! Уявляю собі, як він чиститиме кишені бабусь по церквах. Таке янгольське личко - це ж цілий капітал!
- Ну, годі, годі,- нетерпляче перебив його Сайкс і, нахилившись до вуха свого приятеля, що знову простягся на дивані, прошепотів кілька слів; Тобі Крекіт голосно зареготав і втупився в Олівера пильним здивованим поглядом.
- Та-ак,- мовив Сайкс, сідаючи.- А тепер, поки в час, нам не завадило б трохи підживитися; не знаю, як кому, а мені б зовсім не завадило. Сідай ближче до вогню, хлопче, й відпочивай, бо тобі незабаром ще доведеться прогулятися з нами, хоча й не так далеко.
Олівер з німим подивом, боязко подивився на Сайкса, присунув до каміна табуретку, сів і схилив на руки голову - вона в нього боліла так, що він навряд чи усвідомлював, куди потрапив і що діється довкола.
- Ну,- сказав Тобі, коли молодий єврей поставив на стіл якусь їжу і пляшку.- Щоб наше діло вигоріло!
Заради такого тосту він підвівся, дбайливо поклав у куток свою порожню люльку, підійшов до столу, наповнив склянку й вихилив її. Те саме зробив і Сайкс.
- Хай і хлопець хильне,- сказав Тобі, наливаючи Олі-верові півчарки.- Пий, янголятко.
- Та я...- почав Олівер, жалібно підвівши на нього
очі,- та я ж...
- Ану, пий! - гримнув Тобі.- Я краще знаю, що тобі можна. Скажи йому, щоб випив, Білле.
- Хай тільки не вип'є,- мовив Сайкс, поплескуючи себе [168] по кишені.- Щоб я пропав, цей шмаркач,один завдає клопоту більше, ніж ціле кодло Пройд. Пий, бісова твоя душа, пий!
• Наляканий погрозливими жестами обох чоловіків, Олівер квапливо вихилив чарку й одразу зайшовся кашлем, неабияк звеселивши Тобі Крекіта та Барні й навіть викликавши посмішку в похмурого містера Сайкса.
Коли склянки опустіли, а Сайкс наївся (Олівер їсти не міг - його силоміць примусили проковтнути скоринку хліба), двоє чоловіків полягали на стільцях і задрімали. Олівер лишився сидіти на табуретці, а Барні, загорнувшись у ковдру, вмостився на підлозі біля каміна.
На якийсь час чоловіки, певно, й справді заснули,- тільки Барні ворушився й раз чи два підводився, щоб підкинути вугілля в камін. Олівер забувся у важкій дрімоті; йому ввижалося, ніби він блукає темними стежками, то ходить серед могил на цвинтарі, то знову переживав події минулого дня. Збудив його Тобі Крекіт, що раптом скочив на ноги й оголосив, що вже пів на другу.
Інші двоє вмить схопилися й почали гарячково лаштуватись у дорогу. Сайкс та його приятель замотали обличчя до самих очей великими темними хустками й надягли пальта, а Барні відчинив шафу й почав квапливо набивати собі кишені різними інструментами.
- Дай-но мені пукавки, Барні,- сказав Тобі Крекіт.
- На, держи,- відповів Барні, подаючи йому пару пістолетів.- Ти сам їх зарядив.
- Гаразд,- сказав Тобі, ховаючи їх.- А ножі?
- У мене є,-т озвався Сайкс.
- Мотуз, ключі, свердла, блимавки,- нічого не забули? -г спитав Тобі, чіпляючи собі на петлю під полою пальта невелику відмичку.
- Я готовий,- відповів його приятель.- Давай ломаки, Барні, і - гайда.
Барні подав йому й Тобі по добрячій палиці, а тоді застебнув на Оліверові плащ.
- Ану! - мовив Сайкс, простягаючи хлопчикові руку. Олівер, очманілий від утоми, незвичного перебування на
свіжому повітрі й з примусу випитого спиртного, машинально подав Сайксові руку.
- Бери його за другу руку, Тобі,- звелів Сайкс.- Барні, виглянь надвір.
Барні пішов до дверей, повернувся й сказав, що можна йти. Двоє грабіжників вийшли з дому, ведучи за руки [169] Олівера. Барні замкнув двері на всі замки й знову ліг спати біля каміна.
Ніч стояла темна, хоч в око стрель. Туман погустішав, і хоч дощу не було, повітря просякло вологою так, що за кілька хвилин Оліверові брови й волосся взялися памороззю.
Вони перейшли міст і рушили в напрямі вогників, що їх Олівер уже бачив раніше. Відстань була невелика, йшли вони швидко й незабаром досягли Чертсі.
- Ходімо навпростець,- прошепотів Сайкс.- Зараз усі сплять, ніхто нас не побачить.
Тобі погодився, й вони швидко рушили головною вулицею містечка, зовсім безлюдною о цій пізній порі. Лише де-не-де тьмяний промінчик вихоплювався з вікна спаль-пі та зрідка порушував нічну тишу хрипкий гавкіт собак. Так нікого і не зустрівши, вони вийшли за місто, коли на церкві пробило другу годину.
Пришвидшивши ходу, вони звернули на дорогу, що відгалужувалася ліворуч, пройшли нею ще з чверть милі й зупинилися перед муром самотньої садиби. Навіть не передихнувши, Тобі Крекіт миттю видряпався на мур.
- Давай сюди хлопця,- сказав він.- Підсади його, а я підхоплю.
Олівер і незчувся, як Сайкс схопив його попід пахви, й за кілька секунд він лежав уже з Тобі на траві по той бік огорожі. Сайкс переліз за ними, й вони, крадучись, рушили до будинку.
Лише тепер Олівер, мало не збожеволівши від розпачу й страху, зрозумів, що вони прийшли сюди грабувати, а може, й убивати. Він сплеснув руками, і з грудей його вихопився здушений крик жаху. В очах у нього потьмарилося, сполотніле обличчя зросилося холодним потом, ноги підломились, і він упав навколішки.
- Вставай! - засичав Сайкс, тіпаючись від люті й вихоплюючи пістолет.- Вставай, а то розчереплю тобі довбешку!
- Ой, відпустіть мене, ради бога! - вигукнув Олівер.- Відпустіть, я піду світ за очі й помру десь у полі! Присягаюсь, я ніколи, ніколи не повернуся до Лондона! Ой, згляньтеся на мене, я не хочу бути злодієм! Заради всіх світлих ангелів небесних, згляньтеся на мене!
Чоловік, якого він так ревно благав, виригнув страшне прокляття і звів курок, але Тобі вибив у нього з руки пістолет, [170] затулив Оліверові рота рукою й потяг хлопця до будинку.
- Цить! - гримнув він.- Бо тобі ж гірше буде. Ще раз цявкнеш - і я тебе сам порішу: гахну по голові - й кінець. Ніякого шуму, шито-крито й пристойно. Ану, Біл-ле, підваж віконницю. За хлопця ручуся; буде як шовковий. У нічку темну, та ще й холодну, і не такі хлопці спершу підгинають хвоста -• сам бачив.
Сайкс, на всі заставки лаючи Фейгіна за те, що той підсунув йому на таке діло Олівера, обережно наліг на лома. Тобі й собі вчепився у віконницю, незабаром вона піддалась і відчинилась. •
Це було заґратоване віконце на висоті п'яти з половиною футів над землею, в тильній частині будинку, в приміщенні чи то посудомийні, чи то домашньої броварні в кінці коридора. Віконце було таке мале, що мешканці будинку не вважали за потрібне зачиняти його надійніше, а проте в нього міг вільно пролізти хлопчик завбільшки з Олівера. Такому мастакові, як Сайкс, відчинити раму з ґратами було за іграшку.
- Тепер слухай, виплодку чортячий! - прошепотів Сайкс, видобуваючи з кишені потайного ліхтарика й спрямовуючи його світло просто в обличчя Оліверові.- Я тебе зараз просуну в це вікно. Бери ліхтарика. Якраз перед собою ти побачиш сходи. Тихенько піднімися ними, пройди через невеликий передпокій до парадних дверей, відімкни їх і впусти нас.
- Вгорі там є засув, тобі до нього не дотягтися,- додав Тобі.- Тож вилізь на стілець. Там у передпокої стоять три розкішних стільці, Білле, з гербом старої на спинках - великим голубим однорогом і золотим тризубцем.
- Та помовч ти! - визвірився на нього Сайкс.- Двері до коридора відчинені?
- Навстіж,- відповів Тобі, для певності зазирнувши досередини.- Кумедія! Вони їх ніколи не зачиняють, щоб собака, який тут ночує, міг походжати по коридору, коли йому не спиться. Ха-ха! А Барні зманив його ще звечора! Чиста робота!
Хоч Тобі Крекіт говорив пошепки, ледь чутно, а сміявся й зовсім беззвучно, Сайкс звелів йому заткнутись і взятися до роботи. Тобі скорився: витяг свій ліхтарик, поставив його на землю, а тоді вперся лобом у стіну під вікном, а руками - об коліна так, щоб спина його правила за приступку. Сайкс виліз на нього, обережно просунув [171] Олівера у віконце погами вперед і, тримаючи за комір, тихенько опустив на підлогу.
- Бери ліхтарика,- прошепотів Сайкс, зазираючи досередини.- Бачиш перед собою сходи?
Змертвілий од страху Олівер судорожно видихнув:
- Т-так.
Сайкс показав дулом пістолета на парадні двері й коротко застеріг, що він у нього на мушці: один крок убік - і куля в голову.
- Тобі тут роботи на одну хвилину,- провадив Сайкс ледь чутно.- Тільки-но я випущу тебе, зразу ж починай. Стривай!
. г- Що там таке? - пошепки спитав Тобі. Обидва насторожили вуха.
- Нічого,- відповів Сайкс, відпускаючи Олівера.- Ну, гайда!
. За цю коротку мить хлопчик отямився й твердо вирішив кинутись із передпокою нагору й підняти на ноги мешканців будинку, навіть якщо за це йому доведеться поплатитися життям. З цим наміром він одразу ж тихо рушив до сходів.
- Назад! - зненацька загорлав Сайкс.- Назад! Назад!
Нажаханий шумом, що раптом порушив мертву тишу всередині будинку, й цим голосним криком, Олівер упустив ліхтар і закляк на місці, не знаючи, що робити - бігти до сходів чи до вікна.
Крик пролунав знову, в очі вдарило світло, вгорі на сходах виникли постаті двох напіводягнених переляканих чоловіків, щось блиснуло, бабахнуло, дихнуло димом, озвалося десь позаду виляском, і Олівера відкинуло до стіни,
Сайкс на мить зник, але відразу ж з'явився у вікні знову і, перше ніж дим розвіявся, схопив хлопчика за комір. Він вистрелив навздогін чоловікам, що відбігли назад, і потяг Олівера вгору.
- Притисни руку до боку,- звелів Сайкс, витягаючи його через вікно.- Дай хустку, вони поцілили хлопця. Мерщій! Ач, як з нього юшить кров!
Потім гучно забамкав гонг, залунали постріли, вигуки, й Олівер відчув, що його тягнуть кудись по ріллі. Галас поволі даленів, завмирав; потім смертельний холод стис Оліверове серце, й він уже більше нічого не бачив і не чув. [172]
Розділ XXIII,
який переповідає зміст приємної бесіди
між містером Бамблом і однією леді й показує,
що навіть парафіяльному бідлу
властиві слабості людські
Увечері вдарив мороз. Сніг на землі узявся твердою крижаною корою, і тільки кучугури в підворіттях та на перехрестях розвіювалися під поривами пронизливого вітру, який з дедалі моторошнішим виттям люто накидався на ці перепони на своєму шляху, збивав білу куряву і, розвихривши, розпорошував її хмарами туману. Такими темними, холодними зимовими вечорами люди, які живуть у теплі й добрі затишної оселі, воліють збиратися перед каміном і, дивлячись у яскраве полум'я, дякувати богові, що вони вдома; що ж до бездомних, голодних сіромах, то вони в такий вечір воліють упасти на сніг і померти. Багато, ой, як багато змучених голодом пасинків суспільства за такої негоди назавжди закривають очі просто неба на наших вулицях, і хоч які гріхи обтяжують їхню душу, навряд чи на тому світі їм випадуть гірші муки.
От що творилося надворі, коли місіс Корні, наглядачка робітного дому, вже знайомого нам як місця, де народився Олівер Твіст, вмостилася перед веселим вогнем каміна в своїй маленькій вітальні й з видимою втіхою оглянула круглий столик, на якому стояла відповідних розмірів таця з усім необхідним для вечері, якої тільки може побажати собі наглядачка. Місіс Корні лагодилася потішити свою душу чашечкою чаю. Коли ж вона перевела погляд зі столика на камін, де чи не найменший у світі чайничок наспівував тонесеньким голоском тихесеньку пісеньку, на серці місіс Корні потеплішало настільки, що вона аж усміхнулась.
- Так-так! - мовила наглядачка, спираючись ліктем на стіл і замислено вдивляючись у вогонь. Що й казати, всім нам так багато дано! Всі ми маємо дякувати долі! Якби ж то ще кожен з нас усвідомлював, як багато йому дано! Ох-ох-ох!
Місіс Корні сумно похитала головою, немов засуджуючи духовну сліпоту бідняків, які цього не розуміють, і, енергійно сунувши срібну ложечку (свою, а не парафіяльну!) в бляшану чайницю, що вміщувала рівно дві унції чаю, почала заварювати свій улюблений напій. [173]
Які дрібниці порушують іноді нашу хистку душевну рівновагу! Поки місіс Корні філософувала, чорний чайничок, що завдяки своїм малим розмірам швидко скипав, узяв і збіг, трохи ошпаривши їй руку.
- Щоб ти згорів! - вигукнула достойна леді, похапцем ставлячи чайник на підставку.- Не чайник, а казна-що! Вміщує тільки дві чашечки, а бач, як розбулькався! Кому таке нещастя потрібне? Хіба що,- помовчавши, додала вона,- такій бідолашній, самотній жінці, як я! Ох-ох-ох!
Наглядачка впала в крісло і, знов підперши голову рукою, замислилася над своєю самотньою долею.
Маленький чайничок і одна-єдина чашка на столі викликали в неї сумні спогади про містера Корні (який помер усього лише двадцять п'ять років тому), і вона вкрай зажурилася.
- Ні, другого в мене вже не буде! - гірко мовила місіс Корні.- Другого такого не буде вже ніколи!
Важко сказати, кого стосувалися ці слова: чоловіка чи чайника. Цілком можливо, що чайника, бо, кажучи їх, місіс Корні дивилася на нього, а потім узяла його з підставки. Та тільки вона встигла налити собі першу чашку і зробити ковток, як її потривожив тихенький стукіт
У Двері.
- Ну, хто там, заходьте! - сердито вигукнула місіс Корні.- Знову, певно, якась стара віддає богові душу. Вони завжди помирають, коли я сідаю за стіл. Ну, чого ви стовбичите там, напускаєте холоду? Кажіть, що сталося?
- Нічого, пані, нічого,- відповів чоловічий голос.
- Господи! - скрикнула наглядачка куди лагіднішим тоном.- Невже це містер Бамбл?
- До ваших послуг, пані,- відповів містер Бамбл, який затримався був у передпокої, щоб обтерти ноги й обтрусити з себе сніг, а тепер увійшов до вітальні з трикутним капелюхом в одній руці й клуночком у другій.- Накажете зачинити двері?
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |