- Бідолашне хлоп'я, бідолашне хлоп'я! - відкашлявшись, мовив містер Браунлоу.- Я сьогодні трохи захрип, місіс Бедвін. Боюсь, чи не застудився.
- Сподіваюся, що ні, сер,- озвалася місіс Бедвін.- Всю вашу білизну було добре висушено, сер.
- Не знаю, Бедвін, не знаю,- сказав містер Браунлоу.- Здається, вчора за обідом у мене була вогка серветка, але не треба зараз про це... Як ти себе почуваєш, мій любий?
- Дуже добре, сер,- відповів Олівер.- І спасибі вам, сер, за вашу ласку до мене.
- Славний хлопчик,- рішуче сказав містер Браунлоу.- Ви вже нагодували його, Бедвін? Чим саме? Ріденькою юшечкою, га?
- Сер, він у мене щойно з'їв добрячу порцію чудового міцного бульйону,- відказала місіс Бедвін, злегка випростуючись і чітко наголошуючи на останньому слові, мовби даючи зрозуміти, що між ріденькою юшечкою і добре звареним міцним бульйоном нема нічого не те що спільного, а навіть схожого.
- Ух! - аж здригнувся містер Браунлоу.- Дві-три чарки доброго портвейну були б йому куди корисніші. Правда ж, Томе Уайт?
- Мене звуть Олівером, сер,- здивовано проказав хворий хлопчик.
- Олівером? - перепитав містер Браунлоу.- Олівером, а далі як? Олівером Уайтом?
- Ні, сер, Твістом. Олівером Твістом.
- Дивне прізвище! - мовив старий джентльмен.- А чому ж ти сказав судді, що тебе звуть Уайтом?
- Я йому такого не казав, сер,- відповів Олівер, дивуючись іще більше.
Це було так схоже на брехню, що старий джентльмен суворо подивився на Олівера. Проте не повірити йому було неможливо: кожна рисочка худого, змарнілого обличчя хлопчика дихала щирістю.
- Певпо, якесь непорозуміння,- пробурмотів містер Браунлоу.
Та хоч придивлятися до обличчя Олівера більше не було потреби, він ніяк не міг відвести від нього очей, бо знову відчув, що воно нагадує якесь іпше, дуже знайоме обличчя.
- Ви ж не сердитеся на мене, сер? - запитав Олівер, звівши на нього благальний погляд. [96]
- Анітрохи,- заспокоїв його старий джентльмен.- Стривайте! Що це? Бедвін, подивіться!
З цими словами він швидко показав на портрет над головою Олівера, а тоді на обличчя хлопця. Це була жива копія. Ті самі очі, овал обличчя, уста. І вираз той самий, неначе найменші рисочки було відтворено з дивовижною точністю!
Олівер не довідався, що саме здивувало містера Браунлоу: ще надто слабий, він зомлів від несподіваного вигуку. А поки цей вияв слабості триває, ми маємо можливість задовольнити інтерес читача до двох юних учнів веселого старого джентльмена.
Отож, коли Пройда і його достойний юний приятель Бейте приєдналися до погоні за Олівером, спричиненої, як уже зазначалося, тим, що вони в незаконний спосіб позбавили містера Браунлоу його особистої власності,- ними керувала цілком похвальна і зрозуміла турбота про самих себе. Оскільки щирий англієць найохочіше і най-галасливіше вихваляється своїми громадянськими свободами й недоторканністю своєї особи, то навряд чи є потреба доводити читачеві, що поведінка цих двох дружків має піднести їх в очах усіх громадських діячів та патріотів майже такою самою мірою, якою це переконливе свідчення їхнього піклування про власну безпеку та самозбереження підтверджує й унаочнює коротеньке зведення законів, що його деякі глибокодумні й практичні філософи поклали в основу всіх явищ та діянь Природи. Згадані філософи дуже мудро звели всю діяльність цієї доброї леді до правил та теорій і, роблячи вельми витончений і приємний комплімент її високій мудрості й розважливості, усунули з цього зведення геть усе, що стосується серця, благородних поривань та почуттів, бо все це, мовляв, пі до чого леді, котра, за одностайним загальним визнанням, стоїть вище від численних дрібних грішків та вад, властивих її статі.
Якби мені потрібен був ще якийсь доказ того, що поведінка цих двох юних джентльменів за згаданих складних обставин мала суто філософську основу, я відразу знайшов би його в тому факті (також відзначеному в попередній частині цієї оповіді), що вони відстали від погоні, як тільки загальна увага зосередилася на Олівері, й відразу ж подалися найкоротпгам шляхом додому. Хоч я зовсім не маю наміру твердити, що уславлені вчені мудреці мають звичку скорочувати шляхи до своїх блискучих [97] умовиводів (власне, вони швидше схильні збільшувати відстань за допомогою різних багатослівних кружлянь та відхилень, схожих на ті, до яких вдаються п'яні під тиском надто навального потоку думок), я все ж таки хочу, сказати і скажу прямо, що багато великих філософів при практичному застосуванні своїх теорій виявляють неабияку мудрість і обачність, наперед захищаючи себе від усіх неприємних несподіванок. Отже, в ім'я великого добра ви вільні чинити маленьке зло і маєте право вдаватись до будь-яких засобів, якщо їх виправдовує ваша мета. Ну, а визначення міри добра і міри зла і навіть різниці між добром і злом можна цілком полишити на компетентного філософа - нехай він сам розбирається в цьому шляхом глибокого, всебічного й безстороннього дослідження кожного окремого випадку.
Обидва хлопці з неймовірною швидкістю пробігли заплутаним лабіринтом завулків та дворів і наважилися зупинитись аж тоді, коли опинились у низькому темному під'їзді. Постоявши там мовчки рівно стільки, скільки треба було, щоб відсапатись і здобутися на голос, юний Бейте радісно верескнув і вибухнув реготом, таким нестримним, що аж упав і почав качатися на східцях біля дверей.
- Чого це ти? - спитав Пройда.
- Ха-ха-ха! - заливався Чарлі Бейте.
- Та заткнися,- наказав Пройда, сторожко озираючись.- Хочеш, щоб нас злапали, дурню?
- Ой, не можу,- простогнав Чарлі.- Ой, не можу! Як він драпав: шасть за один ріг, шасть за другий, бах об ліхтарний стовп, відскочив - і далі, мов і сам він залізний, а я женуся за ним, горлаю, а витирачка ж у мене в кишені! Ой, лусну!
Жвава уява юного Бейтса відтворювала бачене в надто яскравих барвах, і, дійшовши до цього місця, він знову почав качатися на східцях, регочучи ще голосніше.
- А що скаже Фейгін? - спитав Пройда, скориставшися з тієї миті, коли його приятель цохлинувся сміхом.
- Що? - перепитав Чарлі Бейте.
- Отож-бо - що? - повторив Пройда.
- А що ж він може сказати? - спитав Чарлі і враз споважнів, бо вигляд у Пройди був серйозний.- Що він може сказати?
Містер Докінс з хвилину свистів, потім скинув капелюха, почухав потилицю і тричі кивнув головою. [93]
- Це ти до чого? - спитав Чарлі.
- Тра-ля-ля, у городі теля, скотилась турбота в болото, тільки вона не моя,- мовив Пройда, і його хитра фізіономія невесело скривилась.
Пояснив він красно, та не дуже ясно. В усякому разі, як на юного Бейтса. І той знову спитав:
- Це ти до чого?
Пройда не відповів. Натомість він надів капелюха, зібрав під пахви поли свого довгого сюртука, випнув язиком щоку, разів п'ять звичним, але красномовним жестом ляснув себе по переніссю і, крутнувшись на підборах, шмигнув у під'їзд. Юний Бейте, задумливо насупившись, подався слідом за ним.
Через кілька хвилин після цієї розмови кроки на рипучих сходах привернули увагу веселого старого джентльмена, який сидів перед каміном, тримаючи в лівій руці ковбасу і хліб, а в правій - складаний ніж. На підставці поряд стояв великий олов'яний кухоль. З бридкою посмішкою на блідому обличчі старий джентльмен обернувся до дверей і, пильно дивлячись з-під кущуватих рудих брів, почав прислухатись.
- Що це? - пробурмотів він, змінюючись з лиця.- їх тільки двоє? А де ж третій? Невже вскочили в халепу? Побачимо!
Кроки наближались; ось вони вже на площадці. Двері повільно відчинились, і Пройда з Чарлі Бейтсом, увійшовши, зачинили їх за собою.
Розділ XIII
Тямущий читач знайомиться з новими дійовими особами,
а також з різними цікавими перипетіями,
які пов'язані з цими особами й мають безпосереднє
відношення до цієї оповіді
- Де Олівер? - підвівшись, грізно спитав Фейгін.- Де цей хлопець?
Злодійчуки подивилися на свого наставника, очевидно, не на жарт перелякані його лютим виглядом, і збентежено перезирнулися. Але не відповіли нічого.
- Що сталося з хлопцем? - вигукнув старий, схопивши Пройду за комір і клену чи його на чім світ стоїть.- Кажи, бо вдавлю! [99]
Містер Фейгін явно не жартував, і Чарлі Бейте, який твердо вірив, що береженого бог береже, і зовсім не відкидав можливості, що другим буде задушено його, впав навколішки й зайшовся голосним, протяжливим, несамовитим плачем - чимось середнім між ревом скаженого бугая й капітанського рупора.
- Скажеш ти чи ні? - гаркнув єврей і трусонув Пройду так, що той тільки дивом якимсь не вилетів із свого просторого сюртука.
- Його злапали фараони, і край! - похмуро відказав Пройда.- Пустіть мене, чуєте!
Рвучко смикнувшись, він вискочив із сюртука, який залишився в руках старого, схопив довгу виделку і штрикнув нею, спрямовуючи в жилет веселого старого джентльмена; якби він поцілив, то Фейгінові довго було б не до смішків.
Фейгін, однак, відскочив із спритністю, несподіваною для такої немічної з виду людини, схопив кухоль і замахнувся ним, цілячи в голову нападника. Та в цю мить Чарлі Бейте відвернув його увагу вже вкрай страхітливим виттям, і старий, нараз роздумавши, пошпурив кухоль з пивом у цього юного джентльмена.
- Що тут у вас в біса коїться? - пробурчав чийсь густий бас.- Хто це шпурнув кухоль? Ваше щастя, що попали пивом, а не кухлем, а то б я вам показав. Так-так, ясно. Хто ж іще, як не цей багатющий, загребущий, триклятущий старий єврей може розкидатися питвом? Людина склянки води даремно не вихлюпне, якщо, звісно, не навчилася дурити водопровідну компанію, а він... Що тут у вас сталося, Фейгіне? Хай вам біс, увесь шарф заляпали пивом!.. Ану, заходь, шолудива тварюко, чого став за дверима, наче соромишся свого хазяїна? Марш сюди!
Слова ці належали кремезному чолов'язі років тридцяти п'яти, убраному в чорний плисовий сюртук, дуже засмальцьовані коричневі бриджі, шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи на товстих ногах з опуклими мускулястими литками,- дивлячись на такі ноги при такому вбранні, завжди відчуваєш, що їм чогось бракує, а потім здогадуєшся: кайданів! На голові в незнайомця був коричневий капелюх, а на шиї - брудна строката хустка, обтріпаними кінцями якої він стирав з обличчя пиво. Коли гість скинув хустку, то виявилося, що обличчя в нього широке, грубе, днів зо три не голене, очі похмурі й одне [100] з них прикрашене різнобарвним синцем, що свідчив про недавнє тілесне ушкодження.
- Заходь, чуєш? - прогарчав цей симпатичний громило.
До кімнати боязко прослизнув білий кудлатий пес з подряпаною мордою.
- Чого ти не зайшов відразу? - гаркнув на нього чолов'яга.- Може, тобі вже не підходить моя компанія, га? Лягай!
Для підкріплення наказу він штурхнув собаку ногою так, що той відлетів у протилежний кінець кімнати. Проте псові це, видно, було не первина: навіть не дзявкнувши, він згорнувся калачиком у кутку і, часто кліпаючи своїми злостивими очима, взявся розглядати кімнату.
- Ну, чим ти тут розважаєшся? - спитав чолов'яга, зручно вмощуючись па стільці.- Мордуєш малечу, ти, жмикруте ненаситний, старий кровопивце? Дивно, як вони тебе досі не зарізали. Бувши ними, я б тебе давно порішив. Так, бувши твоїм учнем, я б тебе давно вколош-кав, а потім... ні, продати тебе я б, мабуть, не зумів, кому ти здався. Хіба що можна було б тебе заспиртувати й показувати як потвору, але таких великих банок, мабуть, не роблять.
- Ша, ша, містере Сайкс! - мовив, тремтячи, старий.- Нащо ж так голосно?
- Ану, без «містерів»! - гримнув здоровило.- Я твоїй чемності ціну знаю: чим ти ласкавіший, тим більше паскудство замишляєш. Ти знаєш, як мене звати,- так і називай. А прийде час, я свого імені не ославлю - будь певен!
- Ну, гаразд, гаразд, Білле Сайкс,- підлесливо забелькотів старий.- Я бачу, ти в поганому гуморі, Білле.
- Ти вгадав,- відповів Сайкс.- Але й тебе, певно, щось гризе, якщо ти розкидаєшся кухлями. Чи, може, тобі за іграшку - що кухлем кинути, що своїх виказати...
- Ти здурів? - скрикнув старий, хапаючи його за рукав і показуючи на хлопців.
Містер Сайкс задовольнився пантомімою: ніби зашморгнув вузол під своїм лівим вухом і звісив голову на праве плече; старий, видимо, чудово зрозумів, що це має означати. Потім злодійською говіркою, якою він звик висловлюватись і якої ми тут не наводимо, бо читач її однаково 6 не зрозумів, містер Сайкс зажадав склянку чого-небудь міцного. [101]
- І дивись, не підсип туди отрути,- додав він, кладу-. чи на стіл капелюха.
Сказано це було жартома, та якби він побачив, як лиховісно звузилися очі в старого, коли той, закусивши синю губу, обернувся до буфета, він переконався б, що ця засторога не зайва, бо веселому старому джентльменові й справді не чуже було бажання зміцнити виріб винокура.
Вихилившії дві-три скляночки, містер Сайкс зводив звернути увагу на юних джентльменів; ця люб'язність привела до розмови, в ході якої Пройда детально розповів, чому і як заарештовано Олівера,- дозволяючи собі трохи відхилятись від істини, а подекуди прикрашати її, як того, на його думку, вимагали обставини.
- Боронь боже, ще бовкне зайве,- мовив єврей.- Нам тоді не минути лиха.
- Може статись, може статись,- зловтішно вишкірився Сайкс.- Візьме й продасть тебе, Фейгіне.
- А як, боронь боже,-провадив далі єврей, мовби не почувши слова гостя й водночас пильно дивлячись на нього,- а як, боронь боже, ми погоримо, то погорять і інші, і не знаю, як мені, а тобі буде-таки непереливки, мій голубе.
Сайкс здригнувся й рвучко обернувся до Фейгіна. Але старий джентльмен, звівши плечі до самих вух, втупився відсутнім поглядом у стіну.
Запала тривала мовчанка. Здавалося, всі члени чесної компанії поринули у власні роздуми, включаючи й пса, який кровожерно облизувався, мовби уявляючи собі, як хапне за литку першого-ліпшого перехожого, що трапиться йому на вулиці.
- Треба, щоб хтось дізнався, чим воно скінчилось у відділку,- сказав містер Сайкс уже куди поміркованішим тоном.
Єврей кивнув головою на знак згоди.
- Якщо він не засипав нас і дістав строк, турбуватися нема чого, аж поки його випустять,- додав містер Сайкс.- А тоді доведеться про нього подбати. Взяти на шворку.
Старий знову кивнув головою.
Сайкс, звісно, говорив діло, але здійсненню його пропозиції заважала одна вельми серйозна обставина. А саме: і Пройда і Чарлі Бейте, і Фейгін, і містер Вільям Сайкс, кожен окремо і всі разом, відчували глибоку й непереборну [102] нехіть до поліції і не наблизились би до полі-ційного відділка ні за які скарби в світі.
Важко сказати, скільки часу вони просиділи б отак, мовчки дивлячись один на одного в досить-таки прикрій нерішучості. Але нам нема чого міркувати над цим, бо раптова поява двох юних леді, яких Олівер уже бачив раніше, знову розв'язала всім язики.
- Ось хто нас виручить! - вигукнув єврей.- Бет піде. Ти ж підеш, серденько?
- Куди? - спитала юна леді.
- Та до поліції, серденько,- улесливо мовив Фейгін. Треба віддати належне юній леді: вона не відмовилася
руба, а тільки твердо й урочисто заявила, що краще вже піде «до чорта в зуби». Ухилившись у такий чемний і делікатний спосіб, вона довела, що наділена тим природженим тактом, який не дозволяє їй засмучувати ближнього прямою і різкою відмовою.
Фізіономія в старого витяглася. Він відвернувся від юної леді в яскравому, щоб не сказати розкішному, вбранні - червоній сукні, зелених черевиках, жовтих папільйотках - і медовим голосом звернувся до другої:
- Ненсі, рибонько, а що ти скажеш?
- Що нічого не вийде, і не проси, Фейгіне,- відпо-. віла Ненсі.
- Цебто як? - втрутився містер Сайкс, кидаючи на неї похмурий погляд.
- А отак, Білле,- незворушно відказала дівчина.
- Кому ж іти, як не тобі,'- наполягав містер Сайкс.- Про тебе тут ніхто нічого не знає.
-• А я й не хочу, щоб знали,- відповіла Ненсі так само спокійно.- Тому й кажу не «так», а «ні», Білле.
- Вона піде, Фейгіне,- сказав Сайкс.
- Ні, вона не піде, Фейгіне,- заперечила Ненсі.
- Піде, піде, Фейгіне,- сказав Сайкс.
І він мав рацію. Погрозами, обіцянками, хабарами юну леді врешті уговтали-таки взяти на себе цю місію. її і справді не могли зупинити міркування, що стримували її милу подружку: зовсім недавно перебравшись у Філд-Лейн з віддалених, але таких милих матроському серцю кварталів Реткліфу, вона могла не боятися, що її впізнає тут хтось із численних знайомих.
Тож, надівши поверх сукні чистий білий фартушок і сховавши папільйотки під солом'яним капелюшком - обидва предмети туалету старий видобув із своїх невичерпних [103] запасів,- міс Ненсі приготувалася виконати доручення.
- Зажди-по хвильку, рибонько,- мовив єврей, подаючи їй кошика з кришкою.- Триматимеш його в руці. Так буде пристойніше, голубонько.
- А в другу руку дай їй ключ од дверей, Фейгіне,- сказав Сайкс.- Вона тоді виглядатиме зовсім натурально.
- Авжеж, твоя правда,- зрадів старий, чіпляючи на вказівний палець юної леді великого ключа.- Отакі Чудово! Чудово, рибонько моя! - вигукнув він, потираючи руки.
- Ой братику! Сердешний, любий, безвинний братику! - заголосила Ненсі, обливаючися сльозами й розпачливо трясучи в руках кошика й великого ключа.- Що з ним.сталося? Куди його поділи? Ой, згляньтеся, джентльмени, скажіть, що ви зробили з моїм рідним братиком? Благаю, скажіть, джентльмени!
Викликавши цим жалісним, зворушливим лементом безмежне захоплення своїх слухачів, міс Ненсі замовкла, підморгнула товариству, всміхнулася, вклонилась і вийшла.
- Оце таки тямуща дівчина, мої дорогесенькі,- мовив єврей, обертаючись до своїх юних друзів, і поважно похитав головою, немовби закликаючи їх наслідувати її блискучий приклад.
- Вона робить честь жіноцтву,- озвався містер Сайкс і, наповнивши склянку, грюкнув по столу кулачиськом.- П'ю за її здоров'я й за те, щоб усі вони були такі, як вона!
Поки вони розсипалися в цих та багатьох інших похвалах на адресу Ненсі, ця юна леді поспішала до поліцій-ного відділка, куди незабаром і прибула цілком щасливо, незважаючи на деяку несміливість, таку природну для беззахисної дівчини, яка не звикла ходити вулицями сама.
Зайшовши з двору, Ненсі постукала ключем у двері однієї з камер і прислухалась. Не почувши нічого, вона кахикнула і знову прислухалась. Відповіді не було, і тоді вона ніжним голоском прошепотіла:
- Ноллі, любий Ноллі!
В камері не було нікого, крім нещасного босого злочинця, заарештованого за гру на флейті; коли його злочин проти суспільства був повністю доведений, містер Фенг засудив бідолаху на місяць ув'язнення у виправному будинку, вельми слушно й дотепно зауваживши, що [104]раз у легенях цього дударя стільки зайвого повітря, то нехай він краще ним рухає «млин», аніж переводить його па духовий інструмент.
В'язень не відповів Ненсі, бо оплакував свою флейту, конфісковану на користь муніципалітету. Отож Неисі перейшла до сусідньої камери й знову постукала.
- Чого вам? - озвався тихий, кволий голос.
- Чи нема там у вас маленького хлопчика? - схлипнувши, спитала Ненсі.
- Ні! - відповів в'язень.- Воронь боже!
Це був шістдесятип'ятирічний волоцюга, засуджений до ув'язнення через те, що він не грав на флейті, тобто за те, що жебрав на вулиці, не заробляючи собі на прожиток якоюсь працею. А в камері поряд чекав, поки його переведуть до тієї самої в'язниці, чоловік, що розносив на продаж олов'яний посуд без належного на те дозволу й таким чином заробляв собі на прожиток в обхід податкового відомства.
Оскільки серед цих злочинців Олівера не було й жоден з них нічого про нього не знав, Ненсі звернулася просто до добродушного тюремника в смугастому жилеті і, жалібно стогнучи й голосячи,- а виходило це в неї дуже переконливо завдяки тому, що вона раз у раз сплескувала руками, в яких тримала ключа й кошика,- зажадала, щоб він віддав їй її дорогого братика.
- А в мене його немає, люба моя,- сказав старий.
- Де ж він? - розпачливо вигукнула Ненсі.
- Його забрав із собою джентльмен,- відповів тюремник.
- Який джентльмен? Господи, боже мій, який джентльмен? - заволала Ненсі.
У відповідь на безладні розпити прибитої горем сестри старий розповів, як Олівер під час судового розгляду зомлів, як його виправдали, коли один із свідків довів, що крав не він, а інший хлопець, який уник арешту, і як після цього позивач повіз Олівера, непритомного, до себе додому. Що ж до адреси, то її сторож не знав, тільки чув, що кучерові звеліли їхати до Пентонвілу.
Вкрай засмучена, приголомшена сестра, заточуючись, попленталася до воріт, але за ними враз перейшла з нетвердої ходи на швидкий біг і кружним шляхом, весь час петляючи, помчала до житла Фейгіна,
Ледве вислухавши її звіт, містер Біля Сайкс квапливо гукнув білого собаку, насунув капелюха й подався геть, [105] не гаючи часу навіть на те, щоб попрощатися з f°B(3);totoBapEt-ством. _ _ ч
- Нам конче треба довідатися, де він, мої лк#> ^Л, його треба будь-що знайти,- дуже схвильовано мовив ст^Р^іцрий.- Чарлі, ти на діло більше не ходи, крутися по Пенї^іакнвілу, поки чого-небудь не вивідаєш! Ненсі, голубонько, Й0,го 'сто треба розшукати. Я цілком покладаюся на тебе, голу|)ОН(1)імонько) на тебе й на Пройду! Стривайте, стривайте,- до#аВ айв він, тремтячою рукою відмикаючи шухляду,- ось вам гРс'|цгроші, дорогенькі мої. Цю нашу лавочку я від сьогодні зз'Я^пиняю. Би знаєте, де мене знайти. А тепер мерщій звіДеИ- язи! Не гайте ні хвилини, дорогесенькі!
Кажучи це, він виштовхав їх із кімнати, а толь Щ „ двічі обернувши ключа й клацнувши засувом, витяг із "хо^жхован-іга скриньку, яку ненароком побачив Одівер, і заї°Д%оодився похапцем розпихати по кишенях годинники й кошт0ви<\u1072а8ності.
Стукіт у двері змусив його здригнутись.
- Хто там? - верескливо скрикнув він. ч
- Я! - озвався крізь замкову щілину голос ВР°^кройди.
- Ну, чого тобі? - роздратовано гукнув Фейгі?-
- Ненсі питає, чи тягти його до нашого другої* КІі кшп-ла? - спитав Пройда.
- Атож,- відповів старий.- Як тільки вона йсГ° ^ото злапає! Головне, знайдіть його! А там я вже знати^У',^у, що робити,- будьте певні!
- Ясно,- буркнув хлопець і кинувся наздоганяв °пи своїх товаришів.
- Він іще не встиг виказати нас своїм новим др}'зі^8зям,- пробурмотів єврей, знову беручись до своєї роботи.-^ А { А тепер уже, може, і не встигне. Може, нам удасться за^іШіішшути йому пельку.
Розділ XIV
містить дальші подробиці про перебування О лівера
у містера Браунлоу, а також знаменне пророцтво,
яке джентльмен на прізвище Грімвіг
виголосив стосовно Олівера, коли той вирушив виконувати доручення
Олівер швидко очуняв після непритомності, вик#ка*сіканої раптовим вигуком містера Браунлоу, і відтоді дженґль!Цльмен та місіс Бедвін старанно уникали будь-яких згад"к -дак про портрет; у своїх подальших розмовах вони не тор^ал далися [106] Оліверового минулого й не обговорювали його майбутнього, обмежуючись лише такими темами, які могли розважити його, але не схвилювати.
Олівер був усе ще надто кволий, щоб сідати за загальний стіл, та наступного ранку, коли його перенесли до кімнати економки, він перш за все кинув нетерплячий погляд на стіну, сподіваючись знову побачити обличчя гарної леді. Та він сподівався даремно: портрет було знято.
- Так-так,- мовила економка, перехопивши Оліверів погляд.- Як бачиш, його забрали.
- Бачу, що забрали, пані,- сказав Олівер.- Але чому?
- Його зняли, дитинко, бо містер Браунлоу вважає, що портрет тебе стурбував. Ану ж, каже, він пошкодить твоєму здоров'ю,- пояснила старенька.
- Та ні, він мене зовсім не стурбував, пані,- сказав Олівер.- Мені приємно було дивитися на нього. Він мені так сподобався.
- Ну, гаразд, гаразд,- добродушно мовила старенька леді.- Постарайся якнайшвидше видужати, мій хлопчику, і ми його знову повісимо. Домовились? Обіцяю тобі! А тепер поговорімо про щось інше.
Оце й усе, що Олівер зумів дізнатись на той час про портрет. Місіс Бедвін була до нього така добра, що, з вдячності до неї, він поклав собі викинути його з пам'яті і цілий ранок уважно слухав нескінченні розповіді старенької про її милу, гарну дочку, яка одружилася з милим, гарним чоловіком і живе на селі, і про сина, теж чудового хлопця, який служить прикажчиком у купця у Вест-Індії й чотири рази на рік надсилає їй такі шанобливі листи, що про них без сліз і говорити не можна. Коли старенька досхочу набалакалася про високі душевні якості своїх дітей, а також про ангельську вдачу свого чоловіка, який - царство йому небесне! - помер рівно двадцять шість років тому, надійшов час чаювати. Після чаю вона почала вчити Олівера гри в крибедж, яку він враз опанував, і вони грали дуже зосереджено й з великим зацікавленням, аж поки хворому приспіла пора вечеряти підігрітим розбавленим водою вином із хрумкою грінкою й лягати в м'яке ліжко.
Дні одужання Олівера були такі щасливі! Доти життя його спливало в безнастанних злигоднях та колотнечі, і тепер, опинившись у чистоті, теплі, спокої, серед привітних, [107] добрих людей, хлопець почувався, мов у раю. Коли він спромігся нарешті стати на ноги, містер Браунлоу звелів купити йому нове вбрання, новий картуз і нові черевики. Старим одягом Оліверові дозволили розпорядитися на власний розсуд, і він віддав усе покоївці, яка ставилася до нього дуже ласкаво, щоб та його продала євреєві-лахмітникові, а гроші залишила собі. Служниця охоче погодилася. І коли Олівер, стоячи біля вікна вітальні, побачив, як лахмітник сунув ті речі в торбу й пішов геть, хлопця охопила радість: нарешті він позбувся свого старого одягу, і йому ніколи більше не доведеться надягати його! Зрештою, то й справді було жалюгідне вбрання, а Олівер ще зроду не мав нової одежини.
Одного вечора, десь за тиждень після випадку з портретом, коли Олівер розмовляв з місіс Бедвін у її кімнаті, містер Браунлоу переказав, що бажає бачити Олівера Твіста в своєму кабінеті, щоб поговорити з ним, якщо хлопчик почувається добре.
- Господи, царице небесна! Помий швиденько руки, дитино, і дай-но я тебе гарненько розчешу! - вигукнула місіс Бедвін.- Боже, боже! Якби я знала, що він тебе покличе, то наділа б тобі чистенького комірця, і ти б у нас був, як лялечка!
Олівер слухняно помив руки, і хоч старенька бідкалася, що не встигла пропрасувати гофрований комірець його сорочки, хлопчик, незважаючи на цю ваду в своєму вбранні, мав напрочуд гарний, чепурний вигляд; тож врешті, задоволено оглянувши його з голови до ніг, місіс Бедвін визнала, що якби їх навіть попередили завчасно, навряд чи можна було б домогтися більшої досконалості.
Підбадьорений цим висновком, Олівер постукав у двері кабінету. Містер Браунлоу запросив його зайти, і хлопець опинився у невеличкій, заповненій книжками кімнаті, що виходила вікном у гарний садок. Перед вікном стояв стіл, за яким сидів з книжкою в руках містер Брауплоу. Побачивши Олівера, він поклав книжку й запросив його сісти біля столу. Олівер слухняно сів, зачудовано думаючи про те, чи може людина перечитати таку силу-силенпу книжок, написаних, мабуть, для того, щоб зробити світ мудрішим. До речі, над цим питанням щодня сушать собі голову люди куди досвідченіші за Олівера Твіста.
- Тут у мене багато книжок, правда ж, хлопчику мій? - сказав містер Браунлоу, помітивши, з якою цікавістю Олівер оглядає полиці, що сягали аж під стелю. [108]
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |