Протягом перших шести місяців перебування Олівера Твіста в робітному домі ця система діяла повним ходом. Спочатку вона вимагала неабияких витрат, бо рахунок трунаря відразу виріс, а до того ж доводилось увесь час перешивати одяг злидарів, що після двох-трьох тижнів споживання пісної каші лантухом обвисав на їхніх охлялих тілах. Зате кількість мешканців робітного дому зменшувалася так само, як їхня вага, й рада була в захваті.
Хлопців годували у великій залі з кам'яною долівкою. В одному кутку стояв казан, і з цього казана у.встановлені години наглядач у фартусі за допомогою однієї-двох богаділок насипав черпаком кашу. Кожен хлопець одержував по мисочці цього розкішного варива - й нічого більше; лише на великі свята до каші додавали ще по дві з чвертю унції хліба. Мисочки ніколи не доводилося мити, бо хлопці вискоблювали їх ложками до блиску; упоравшись з цією процедурою (яка ніколи не тривала довго, бо ложки булн завбільшки майже такі самі, як мисочки), вони сиділи, втупившись у казан такими пожадливими очима, наче ладні були з'їсти навіть цеглу, якою його було обкладено; водночас вони ретельно обсмоктували собі пальці, сподіваючись, що до них пристала бодай крупинка каші. Хлопці звичайно мають чудовий апетит. Олівер [30] Твіст і його товариші протягом трьох місяців терпіли дедалі страшніші муки голоду; врешті вони зовсім здичавіли з відчаю, і один хлопець, рослявий як на свій вік і не звиклий до таких мізерних порцій (його батько тримав колись невелику харчевню), похмуро натякнув товаришам, що, коли йому не даватимуть щодня додаткової миски каші, він, чого доброго, з'їсть уночі сусіда - кволого й ще зовсім малого хлопчика: Очі в хлопця були дикі, несамовиті, й товариші беззастережно йому повірили. Порадившись, вони кинули жеребок, кому сьогодні ж після вечері йти до наглядача просити добавки. І жеребок випав Оліверу Твісту.
Настав вечір; хлопці посідали за стіл. Наглядач у куховарському вбранні зайняв своє місце коло казана, його помічниці-богаділки стали в нього за спиною; кашу було розподілено і довгу молитву перед короткою трапезою проказано.
Мисочки спорожніли вмить; хлопці перешіптувалися між собою й підморгували Оліверові, а найближчі сусіди штовхали його ліктями. І він, малий хлопчина, охоплений відчаєм, не тямлячи себе від голоду, підвівся з-за столу, підійшов з мискою й ложкою в руці до наглядача і сказав, трохи наляканий власною зухвалістю:
- Будь ласка, сер, дайте мені ще.
Наглядач був огрядний здоровань, але він сполотнів. Кілька секунд він приголомшено витріщався на малого бунтівника, а потім, щоб не впасти, вхопився за казан. Богаділки заціпеніли від подиву, хлопці - від страху.
- Що ти сказав? - кволим голосом вимовив нарешті наглядач.
- Будь ласка, сер,- повторив Олівер,- дайте мені ще. Наглядач торохнув Олівера черпаком по голові, скрутив йому руки і зарепетував, кличучи бідла.
Рада саме урочисто засідала в повному складі, коли геть схвильований містер Ба.мбл ускочив до кімнати і вигукнув, звертаючись до джентльмена у високому кріслі:
- Містере Лімкінс, прошу пробачення, сер! Олівер Твіст щойно попросив ще!
Члени ради остовпіли. їхні обличчя скривилися від жаху.
- Ще каші? - перепитав містер Лімкінс:- Візьміть себе в руки, Бамбле, і відповідайте мені чітко. Чи правильно я вас зрозумів: він попросив ще після того, як з'їв свою порцію каші? [31]
- Саме так, сер,- відповів Бамбл.
- Цей хлопець скінчить життя на шибениці,- озвався джентльмен у білому жилеті.- От побачите, його повісять.
Ніхто не поставив цього пророцтва під сумнів. Зав'язалося жваве обговорення. Олівера наказано було негайно кинути в карцер, а наступного ранку на ворота робітного дому приліпили оголошення, що обіцяло п'ять фунтів винагороди кожному, хто згодиться звільнити парафію від Олівера Твіста. Інакше кажучи, п'ять фунтів і Олівер Твіст пропонувалися будь-якому торговцю, реміснику чи ще комусь, хто потребував учня.
- Ніколи і ні в чому не був я такий певний,- мовив джентльмен у білому жилеті, стукаючи наступного ранку у ворота й перечитуючи оголошення,- як у тому, що цей хлопець скінчить життя на шибениці.
Збираючись на подальших сторінках показати, мав чи не мав слушність джентльмен у білому жилеті, я не стану послабляти інтерес читачів до своєї оповіді (якщо вона взагалі когось зацікавила) навіть найменшим натяком на те, чи спіткала Олівера Твіста така страшна смерть.
Розділ III
оповідає про те, як Оліверові Твісту
мало не дісталося місце,
аж ніяк не райське
Цілий тиждень після того, як Олівер Твіст учинив свій блюзнірський і ганебний злочин - попросив дати ще каші,- його, згідно з мудрою і милосердною ухвалою ради, тримали під замком у темному карцері. На перший погляд природно було б припустити, що якби Олівер з належною повагою поставився до віщування джентльмена в білому жилеті, то міг би раз і назавжди уславити його пророчий дар, прив'язавши один кінець своєї хусточки до гачка на стіні, а другим зашморгнувши собі шию. Проте здійсненню цього подвигу перешкоджала одна причина, а саме: спеціальним наказом, урочисто ухваленим радою в її повному складі, хусточки було оголошено предметом розкоші, на вікі вічні недосяжним для бідняцьких носів. А ще більшою перешкодою були юний вік і дитяча недосвідченість Олівера. Він тільки гірко плакав цілий день, а коли наставала довга похмура ніч - затуляв руками очі, [32] щоб не бачити темряви, і, забравшись у куток, намагався заснути. Раз у раз він прокидався й підхоплювався, тремтячи всім тілом, а тоді ще щільніше притискався до холодної твердої стіни, немов шукаючи в неї захисту від мороку й самоти.
Та хай вороги цієї «системи» не думаїбть, що під час свого самотнього ув'язнення Олівер був позбавлений добродійного впливу фізичних вправ, спілкування з товаришами чи духовної розради. Щодо вправ, то в цю чудову холодну погоду йому дозволялося щоранку обливатися водою з-під помпи на брукованому подвір'ї в присутності містера Бамбла, який, щоб хлопець, бува, не,'застудився, ціпком розганяв тепло по його тілу. Щодо товариських зустрічей, то через день Олівера приводили до їдальні й там привселюдно шмагали різками задля перестороги й прикладу іншим. А щоб не позбавити Олівера духовної розради, його щовечора заганяли стусанами до тієї-таки зали й дозволяли втішатися спільною молитвою хлопціз, до якої, за розпорядженням ради, було внесено спеціальний додаток; у тому додатку хлопці молили бога, щоб він зробив їх добрими, чесними, слухняними й 'покірними і уберіг від гріхів та вад Олівера Твіста, котрий перебуває, як недвозначно говорилося в молитві, під заступництвом та обороною нечистої сили і є диявольським поріддям і виплодком пекла.
Одного ранку, коли Олівер перебував у такому-от чудовому, блаженному стані, містер Гемфілд, сажотрус, простував по головній вулиці містечка, напружено міркуючи про те, як би заплатити за квартиру, бо останнім часом хазяїн напосідав на нього аж надто настирливо. Та хоч як він крутив, хоч як вертів, а виходило, що потрібної суми - п'яти фунтів - йому не зібрати. Плутаючись у цій арифметиці, сповнений відчаю, містер Гемфілд то ламав голову собі, то намагався проломити голову своєму віслюкові. Аж раптом йому впало в око оголошення на воротах робітного дому.
- Тпру-у! - гукнув містер Гемфілд віслюкові.
Віслюк перебував у стані глибокої задуми, розмірковуючи, мабуть, про те, чи дістанеться йому капустяний качан, коли він довезе до місця призначення свій візок з двома мішками сажі. Тому, не дочувши наказу, він дріботів собі далі.
Містер Гемфілд люто вилаяв і осла, і ослячі вуха, і, наздогнавши його, торохнув по голові так, що вона неминуче [33] луснула б, якби не була ослячою. Потім щосили шарпонув за вуздечку, чемно нагадуючи віслюкові, що в нього є хазяїн, завернув його назад і наостанку оперіщив по голові, щоб забити йому памороки аж до свого повернення. Домігшись таким чином свого, містер Гемфілд пішов до воріт читати оголошення.
Біля воріт, заклавши руки за спину, стояв джентльмен у білому жилеті - він саме вийшов з кімнати засідань, де мав нагоду висловити кілька глибокодумних сентенцій. Ставши свідком маленького непорозуміння між сажотрусом і віслюком, він радісно всміхнувся, коли містер Гемфілд підійшов до оголошення, бо відразу зрозумів, що містер Гемфілд - саме той вихователь, якого потребує Олівер Твіст: Прочитавши написане, містер Гемфілд усміхнувся і собі: бо якраз п'яти фунтів йому й бракувало. Що ж до хлопчика, який ішов на додачу, то містер Гемфілд, знаючи, як годують у робітному домі, не сумнівався, що він виявиться недомірком, для якого жоден димар не буде завузький. Тому він іще раз перечитав по складах оголошення від початку до кінця, а тоді, доторкнувшись на знак пошани до своєї хутряної шапки, звернувся до джентльмена в білому жилеті.
- Цей-от хлопчик, сер, якого парафія хоче, гм, віддати в науку...- почав містер Гемфілд.
- Так-так, чоловіче, кажіть сміливіше! - відповів джентльмен у білому жилеті, поблажливо всміхаючись.
- То якби парафія згодилася, щоб він навчився, гм, легкого, приємного ремества у доброго й, гм, поважаного сажотруса, то я б його взяв, бо мені потрібен учень.
- Заходьте,- запросив джентльмен у білому жилеті. Містер Гемфілд спершу ще раз почастував віслюка по
голові й добряче смикнув за вуздечку, аби той не надумав тим часом дати дьору, а тоді подався слідом за джентльменом у білому жилеті до тієї самої кімнати, де Олівер уперше його побачив.
- Це погане ремесло,- мовив містер Лімкінс, коли Гемфілд знову висловив своє бажання.
- Буває, малі сажотруси душаться в димарях,- докинув інший джентльмен.
- Тільки через те, що дехто змочує солому, перше ніж підпалити її в каміні, щоб, гм, хлопець хутчіш вилазив,- пояснив Гемфілд.- Від вогкої соломи диму багато, а вогню ніякого, а самим димом хлопця не викуриш - він [34] просто засинає, бо його хлібом не годуй, дай тільки поспати. Хлопці, вони, гм, дуже ледачі, їх, джентльмени, нічим не проймеш - не викуриш, окрім як добрячим вогнемг До того ж вогонь їм на користь, джентльмени, бо ноли вони, бува, часом застрянуть у димарі, досить їм припекти п'яти - і вони звідти кулею вихопляться.
Джентльмена в білому жилеті це пояснення, видно, неабияк насмішило, але погляд містера Лімкінса урвав його веселощі. По тому члени ради почали перемовлятись, але так тихо, що почути можна було тільки слова: «...Зменшаться витрати», «поліпшився б баланс» і «видрукуємо звіт». Але й ці слова можна було розібрати лише завдяки тому, що їх повторювали дуже часто й з притиском.
Нарешті перешепти скінчилися, члени ради урочисто посідали на свої місця, й містер Лімкінс промовив:
- Ми розглянули вашу пропозицію й вирішили, що нам вона не підходить.
- Аж ніяк не підходить,- докинув джентльмен у білому жилеті.
- Зовсім не підходить,- хором додали інші члени ради.
Оскільки репутація містера Гемфілда була трохи підмочена - подейкували, буцімто він замордував трьох чи чотирьох хлопчиків-сажотрусів,- йому спало на думку, що членам ради чомусь заманулося зважити на цю незначну обставину, котра, як на його погляд, зовсім не стосувалася до діла. Взагалі така дріб'язкова прискіпливість була їм не властива, але, не маючи особливої охоти ворушити давні справи, містер Гемфілд пом'яв у руках шапку й повільно рушив до дверей. Зупинившись біля порога, він спитав:
- То ви не віддаєте мені хлопця, джентльмени?
- Ні,- відказав містер Лімкінс.- Ремесло у вас важке, а тому ми вважаємо, що запропонована нами винагорода для вас завелика.
Обличчя містера Гемфілда прояснилося, він швиденько повернувся до столу й спитав:
- Ну, а скільки ж ви даєте? Кажіть! Тільки не треба кривдити бідного чоловіка. Кажіть, скільки?
- Як на мене, то три фунти десять шилінгів вистачить цілком,- сказав містер Лімкінс:
- Оті десять шилінгів - зайві,- втрутився джентльмен у білому жилеті. [35]
- Отакої! - вигукнув Гемфілд.- Покладіть чотири фунти, джентльмени. Покладіть чотири фунти - і ви здихаєтесь його раз і назавжди! Згода?
- Три фунти десять,- твердо повторив містер Лімкінс.
- Отакої! Ну давайте, гм, ні по-вашому, ні по-моєму,- запропонував Гемфілд.- Три фунти п'ятнадцять.
- Не додам ані фартинга,- відрізав містер Лімкінс.
- Кривдите ви мене, джентльмени, ох, кривдите,- нерішуче сказав Гемфілд.
- Ха! Казна-що! - мовив джентльмен у білому жилеті.- Та цього хлопця варто і за спасибі взяти! Забирайте його, не будьте дурнем! Кращого учня вам не знайти. Час від часу пригощайте його дрючком,- це піде йому на користь. А на харчі не дуже витрачайтесь: його у нас не перегодовували, відколи він народився. Ха-ха-ха!
Містер Гемфілд насторожено оглянув обличчя тих, що сиділи за столом, і, помітивши, що вони всміхаються, теж
ошкірився.
Угоду було укладено. Містера Бамбла уповноважили того ж таки дня доправити Олівера Твіста разом з документами до суду, щоб оформити її юридично.
На виконання ухваленого рішення малого Олівера, вкрай здивованого, випустили з карцера й наказали надягти чисту сорочку: Тільки-но він завершив цю незвичну для нього гімнастичну вправу, містер Бамбл власноручно приніс йому миску каші з святковою добавкою хліба -• дві з чвертю унції. Приголомшений цим видовищем, Оді-вер жалібно заплакав: він подумав - і цілком логічно,- що рада ухвалила зарізати його для якоїсь потреби,- їнакше-бо навіщо було його відгодовувати?
- Не плач, Олівере, бо почервоніють очі. їж і радій! - поважно й урочисто мовив містер Бамбл.- Тебе, Олівере, віддають у науку.
- У науку, сер? - тремтячи, перепитав хлопчик.
- Еге ж, Олівере,- сказав містер Бамбл.- Добрі, ласкаві джентльмени, що заступають тобі батьків, яких у тебе вема, віддають тебе в науку, поставлять на ноги, виведуть у люди, хоч це обійдеться парафії аж у три фунти й десять шилінгів! Три фунти десять шилінгів, Олівере! Сімдесят шилінгів - сто сорок шестипенсовиків! І все це заради зіпсованого хлопчиська, безрідного сироти, який нікому не потрібний.
Містер Бамбл на мить змовк, щоб звести дух, а в бідолашиого [36] хлопця бризнули з очей сльози, й він гірко заплакав.
- Ну, годі,- сказав містер Бамбл уже не так гучно, бо йому приємно було бачити, як подіяло його красномовство.- Годі, Олівере! Витри очі рукавом і не лий сльози в кашу. Це ж нерозумно, Олівере.
Містер Бамбл казав правду: в каші й так було забагато води.
Дорогою до суду містер Бамбл пояснив Оліверові, що від нього вимагається єдине: радісно всміхатись, а коли суддя спитає, чи хоче він іти в науку, відповісти, що дуже, дуже хоче. Обидві настанови Олівер пообіцяв виконувати, тим більше, що містер Бамбл прозоро натякнув: у тому разі, як Олівер не послухає, його спостигне невимовно страшна кара.
В суді бідл, наказавши чекати, замкнув його самого в якійсь комірчині, де хлопець, злякано скулившись, просидів з півгодини.
Зрештою містер Бамбл просунув у двері голову, цього разу не прикрашену трикутним капелюхом, і голосно промовив:
- Олівере, хлопчику мій, ходи-но сюди.- А потім грізно блиснув очима й стиха додав: - Пам'ятай же, що я тобі сказав, негіднику!
Спантеличений явною суперечливістю цих слів, Олівер простодушно витріщився на містера Бамбла, але той, не давши йому висловити подив, одразу завів його до сусідньої кімнати. Це було просторе приміщення з великим вікном. За конторкою сиділи двоє старих джентльменів у напудрених перуках; один читав газету, а другий крізь окуляри в черепаховій оправі розглядав якийсь клапоть пергаменту. Містер Лімкінс стояв перед конторкою по один бік, а містер Гемфілд, сяк-так умитий,- по другий. У кімнаті було ще два чи три кремезних чоловіки в чоботях.
Старий в окулярах врешті закуняв над пергаментом, і, коли містер Бамбл поставив Олівера перед конторкою, на кілька хвилин запала тиша.
- Оце той хлопець, ваша честь,- мовив містер Бамбл.
Старий, що читав газету, підвів на мить голову й смикнув другого старого за рукав, після чого той прокинувся і спитав:
- А, то це той хлопець? [37]
- Той самий, сер,- відповів Бамбл.- Уклонися судді, любий мій.
Олівер схаменувся і якнайчемніше вклонився. Роздивляючись на напудрені перуки суддів, він зачудовано міркував, чи всі вони народжуються з такими білими кучерями на голові й чи не завдяки цьому стають суддями.
- Так-так,- мовив старий джентльмен.- Отже, він любить трусити сажу?
- Про це він тільки й мріє,- відповів Бамбл і нишком ущипнув Олівера, щоб той не надумав заперечувати.
- І він хоче бути сажотрусом? - запитав старий джентльмен;
- Ваша честь, та якби ми завтра приставили його до якогось іншого діла, він би відразу втік,- відповів Бамбл.
- Ну, а цей чоловік, що бере його в науку... ви, сер... ви будете добре ставитися до нього, годуватимете його, ну, і таке інше? - запитав старий джентльмен.
- Казав же, що буду, значиться, буду,- понуро пробурчав містер Гемфілд.
- Мова у вас груба, мій друже, але, здається, ви людина чесна і щира,- мовив старий джентльмен, повертаючи окуляри до претендента на винагороду за Олівера. Мерзенна пика цього чолов'яги була виразно позначена тавром жорстокості. Але суддя давно вже втратив ясність зору її майже здитинів, а тому, природно, не помічав того, що впадало в око іншим.
- Гадаю, що так, сер,- криво посміхнувся містер Гемфілд.
- Яв цьому не сумніваюся, мій друже,- сказав старий джентльмен, міцніше притискаючи окуляри до перенісся й шукаючи очима чорнильпицю.
То була вирішальна мить у житті Олівера. Якби чорнильниця стояла там, де сподівався побачити її старий джентльмен, він умочив би перо, підписав угоду, й Олівера відразу повели б геть. Та що чорнильниця стояла в нього під носом, суддя, ясна річ, не побачив її; шукаючи далі, він випадково звів очі і вгледів бліде, перелякане обличчя Олівера Твіста, який, не звертаючи уваги на грізні погляди й щипки Бамбла, дивився на гидку пику свого майбутнього хазяїна з жахом таким неприхованим, таким явним, що не помітити його не міг навіть підсліпуватий суддя.
Старий джентльмен облишив шукати чорнильницю, поклав перо й перевів погляд з Олівера на містера Лімкінса, [38] який, прибравши бадьорого, безтурботного вигляду, саме готувався понюхати табаки.
- Хлопчику! - мовив старий джентльмен, перехилившись через конторку.
Олівер здригнувся. Нічого дивного в цьому не було, бо голос судді прозвучав лагідно, а незнайомі звуки всіх нас лякають. Тож Олівер затремтів усім тілом і залився сльозами.
- Хлопчику! - знову мовив старий джентльмен.- Ти якийсь блідий, схвильований. У чім річ?
- Відійдіть від нього, бідле,- сказав другий суддя, відклавши газету й зацікавлено нахиляючись уперед.- А тепер, хлопчику, поясни, в чім річ. Не бійся.
Олівер упав навколішки і, молитовно склавши долоні, почав благати, щоб його знову замкнули до темної кімнати, щоб заморили голодом, щоб побили, щоб убили, коли їхня ласка, але не віддавали цьому страшному дядькові.
- Ну! - вигукнув містер Бамбл, красномовно здійнявши руки й закотивши очі.- Ну! Надивився я на своєму
віку на підлих, безсоромних сиріт, Олівере, але ще не бачив такого лицемірного..;
- Припніть язика, бідле,- звелів другий суддя, коли містерові Бамблу забило дух на останньому слові.
- Даруйте, ваша честь,- перепитав містер Бамбл, не вірячи власним вухам.- Це ви до мене?
- Так, до вас. Припніть язика.
Містер Бамбл од подиву закам'янів. Йому, парафіяльному бідлові, наказано припнути язика! Та це ж моральна революція!
Старий джентльмен в окулярах у черепаховій оправі глянув на свого колегу. Той виразно хитнув головою.
- Ми відмовляємося затвердити цю угоду,- мовив старий джентльмен і відкинув убік клапоть пергаменту.
- Сподіваюся,- пробелькотів містер Лімкінс,- сподіваюся, що на підставі нічим не підтверджених свідчень малої дитини судді не дійдуть висновку, ніби парафіяльне керівництво допустилося якихось похибок у своїй роботі.
- Суд не має наміру приймати будь-яку ухвалу з цього питання,- гостро відказав другий суддя.- Відведіть хлопчика назад до робітного дому й ставтеся до нього по-люд-ськи. По-моєму, він цього потребує. [39]
Того самого вечора джентльмен у білому жилеті висловив свою цілковиту й непохитну впевненість у тому, що Олівера не тільки повісять, але й вительбушать, і четвертують. Містер Бамбл зачудовано похитав головою й похмуро сказав, що бажає Оліверові одного - щоб той уникнув пекла, а містер Гемфілд докинув своє побажання: щоб Олівер колись потрапив-таки йому до рук: І хоч містер Гемфілд майже в усьому погоджувався з бідлом, ці їхні побажання були, очевидно, цілком протилежні.
Наступного ранку громадян міста знову сповістили про те, що Олівера Твіста «віддають у найми» і що п'ять фунтів стерлінгів буде сплачено тому, хто схоче його забрати.
Розділ IV
Оліверові пропонують інше місце,
і він починає працювати
на користь суспільства
Коли юнакові із знатної родини не можуть забезпечити вигідної посади у спадок, по знайомству чи за гроші, то його віддають у моряки. Наслідуючи цю мудру й корисну традицію, члени парафіяльної ради замислилися над тим, чи не слід було б спровадити Олівера Твіста на якому-небудь вутлому торговельному суденці в якийсь прославлений, згубний для здоров'я порт. Нічого кращого для нього, схоже, придумати не можна було, а тут усе ж таки залишалася надія, що одного чудового дня після обіду капітан, перебуваючи в грайливому настрої, засіче його на смерть або провалить голову ломом, бо ж усім відомо, що серед джентльменів, які борознять океани, дуже поширені такі розваги. Чим далі члени ради обговорювали цей проект, тим більше різноманітних переваг знаходили в ньому і врешті дійшли остаточного висновку, що ощасливити Олівера вони можуть у єдиний спосіб - відіславши його негайно в плавання.
Містера Бамбла вирядили розвідати, чи не знайдеться який-небудь капітан, котрому знадобився б юнга без родини й друзів, і бідл саме повертався до робітного дому із своєї розвідки, коли вже біля самих воріт йому зустрівся не хто інший, як містер Сауербері - парафіяльний трунар. [40]
Містер Сауербері був високий, сухорлявий, маслакуватий чоловік; ходив він завжди у приношеному чорному костюмі, заштопаних бавовняних чорних панчохах і такого самого кольору черевиках. Природа виліпила його обличчя не для усмішок, але загалом він був не від того, щоб пожартувати на фахові теми. З виразом щирої радості від цієї зустрічі він плавною ходою наблизився до містера Бамбла й сердечно потис йому руку.
- Я зняв мірку з двох жінок, що померли сьогодні вночі, містере Бамбл,- сказав трунар.
- То ви скоро забагатієте, містере Сауербері,- відказав бідл, встромляючи великий і вказівний пальці в простягнуту йому трунарем табакерку, що являла собою майстерно зроблену малесеньку труну.- От побачите, забагатієте, містере Сауербері! - повторив містер Бамбл, приязно постукавши трунаря ціпком по плечу.
- Ви так гадаєте? - мовив трунар тоном, що водио-час і припускав і заперечував таку можливість.- Якби ж то парафіяльна рада не платила так мало, містере Бамбл!
- Але ж і труни малі! - відказав бідл, дозволивши собі похихотіти рівно стільки, скільки це личить поважному урядовцеві.
Містера: Сауербері ці слова, як і слід було сподіватися, дуже звеселили^ і він вибухнув довгим, нестримним реготом.
- Що правда, то не гріх, містере Бамбл,- мовив він нарешті.- Відколи ви запровадили нову систему харчування, труни повужчали й понижчали. Але ж і нам треба мати якийсь зиск, містере Бамбл! Добре висушені дошки коштують чимало, сер, а металеві ручки приставляють каналом аж із Бірмінгема.
- Що ж,- відповів містер Бамбл,- не буває ремесла без витрат, та коли зиску нема, це, звісно, теж не годиться.
- Аякже, аякже! - підтвердив трунар.-Через те й доводиться втрачене на одному надолужувати на іншому, Ха-ха-ха!
- Певно, що так,- кинув містер Бамбл.
- Мушу, однак, сказати...-повів далі трунар, повертаючись до думок, перерваних появою бідла,- мушу, однак, сказати, містере Бамбл, що мені весь час дошкуляє одна неприємна обставина. Розумієте, найшвидше помирають люди гладкі. Люди, які жили добре, які не бідували, найпершими віддають богові душу, коли потрапляють [41] до робітного дому. А три-чотири додаткових дошки б'ють по кишені, містере Бамбл, надто коли на шиї в тебе родина, сер.
Оскільки містер Сауербері сказав це з обуренням скривдженої людини і оскільки містер Бамбл відчув, що ці слова певною мірою кидають тінь на добре ім'я парафії, він визнав за краще звернути на інше. А що Олівер Твіст не йшов йому з думок, то про нього він і заговорив.
- До речі,- почав він,- чи не знаєте ви когось, хто потребував би учня? Тут у нас є один хлопець, якого ми ніяк не можемо спекатися, ну, просто камінь на шиї парафії... Умови вигідні, містере Сауербері, дуже вигідні!
Містер Бамбл показав ціпком на оголошення в себе над головою і тричі виразно стукнув по словах «п'ять фунтів», написаних величезними друкованими літерами.
- Господи! - вигукнув трунар, беручи містера Бамбла за оздоблену золотим галуном вилогу шинелі.- Саме про це я й хотів з вами поговорити! Розумієте... Боже, який гарний ґудзик, містере Бамбл! Досі я не помічав його.
- Так, мені теж подобається,- відповів бідл, гордовито подивившись на великі бронзові ґудзики, що прикрашали його шинель.- Штамп той самий, що й на парафіяльній печатці: добрий самаритянин допомагає нещасному подорожньому. Парафіяльна рада подарувала мені цю шинель на Новий рік. Пам'ятаю, вперше я надягнув її, коли йшов на слідство в справі зубожілого торговця, що помер серед ночі у підворітті.
- Аякже, пригадую,- сказав трунар.- Присяжні дійшли тоді висновку: «Помер від холоду й нестачі найне-обхіднініих засобів до існування»,- так?
Містер Бамбл кивнув головою.
- А крім того, вони, здається, ухвалили окрему постанову,- вів далі трунар.- Мовляв, якби парафіяльний урядовець, зобов'язаний наглядати за бідними...
- Казна-що! Дурниці! - перебив бідл.- Якби рада зважала на теревені невігласів-присяжних, у неї не лишалося б часу на інші справи.
- Це ви правду кажете,- підтвердив трунар.- Зовсім не лишалося б.
- Присяжні,- гримів містер Бамбл, стискаючи ціпок, як завжди, коли переймався гнівом,- присяжні - це темні, паскудні, нікчемні людці!
- Ваша правда,- погодився трунар.
- На філософії та політичній економії вони не знаються [42] й на стільки! - мовив бідл, показуючи кінчик мізинця.
- Атож, атож,- підтвердив трунар.
- Я зневажаю їх! - буряковіючи, вигукнув бідл.
- І я, і я,- підтакнув трунар.
- Я б одного тільки хотів: запроторити отих непідкупних присяжних хоча б на тиждень-два до нашого робітного дому,- сказав бідл.- Скуштували б тутешніх пра-вил-порядків - ураз перестали б викаблучуватись!
- Напевне перестали б,- мовив трунар і співчутливо всміхнувся, щоб стишити гнів уже вкрай обуреного парафіяльного урядовця.
Містер Бамбл скинув трикутного капелюха, витяг із наголовка хусточку, стер піт, що від злості виступив у нього на лобі, знову надів капелюха й звернувся до трунаря вже спокійнішим тоном:
- То як щодо хлопця?
- Н-ну, розумієте, містере Бамбл,- відповів трунар,- я сплачую чималий податок на користь бідних.
- Гм, то й що ж?
- То я оце міркую: як я даю на них так багато, то чом би й мені не взяти з них якнайбільше, містере Бамбл. Отож, мабуть... мабуть, я сам заберу цього хлопця собі.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |